Заміна коней

Наступного ранку – ні о пів на десяту, ні о десятій – Цинамон не з’явився. Щось нечуване. Відколи я почав тут «працювати», він не пропустив жодного дня – щоранку, точно о дев’ятій, відчинялися ворота й показувався сліпучий капот «мерседеса». З появою Цинамона, звичною і водночас трохи театральною, для мене починався новий день. Я звик до такого твердого щоденного розпорядку, як люди – до сили тяжіння та атмосферного тиску. У такій його пунктуальній регулярності було щось більше за механічну передбачуваність, щось заспокійливе й підбадьорливе. Тому ранок без Цинамона скидався на майстерно‑ намальований посередній пейзаж без осердя, що притягувало б увагу глядача.

Я махнув рукою, відступив од вікна і замість сніданку очистив і з’їв яблуко. Потім заглянув у кімнату Цинамона, сподіваючись побачити на комп’ютері які‑небудь повідомлення. Однак екран нічого не показував. Хоч‑не‑хоч довелося робити так, як завжди робив Цинамон, – під барокову музику прибирати на кухні, пилососити підлогу, протирати вікна. Щоб згаяти час, я навмисне все робив повільно і ретельно. Я навіть почистив лопаті кухонної витяжки. Та все одно час повз, немов слимак.

До одинадцятої я зробив усе, що міг придумати, а тому вирішив прилягти на дивані в «примірювальній» і віддатися млявому плинові часу. «Напевне, Цинамон з якоїсь причини запізнюється, – міркував я. – Може, по дорозі автомашина поламалася? Або потрапив у неймовірний затор? Та ні, це неможливо. Можу побитися об заклад. Автомобіль у Цинамона не ламається, а сам він наперед вираховує, наскільки може затриматися через затори на вулиці. Навіть якби сталося щось непередбачуване, він обов’язково подзвонив би. Адже має в автомобілі телефон. Та ні, він не приїхав, бо так вирішив».

Незадовго до першої я подзвонив в офіс Мускат на Акасака, але ніхто не озвався. Спробував ще раз, ще… марно. Зателефонував у контору Усікави й почув записаний на плівку голос, який повідомив, що номер відключено. Дивно. А ще два дні тому я розмовляв з Усікавою за цим номером. Махнувши рукою, я повернувся на диван у «примірювальній». За один‑два дні всі люди, ніби змовившись, вирішили порвати зі мною зв’язок.

Я знову підійшов до вікна й крізь щілину між завісами глянув надвір. Туди прилетіли дві жваві зимові пташки, сіли на гілку і закрутили головами, оглядаючись. Потім зненацька, ніби розчарувавшись у побаченому, спурхнули й кудись полетіли. Після того все завмерло. Здавалось, ніби дім щойно спорожнів.

Після того впродовж п’яти днів я ні разу не побував у «садибі». Чомусь відпала охота спускатися в колодязь. Як казав Нобору Ватая, невдовзі я залишуся без нього. Якщо клієнтів не стане, за наявні гроші я зможу втримувати «садибу» щонайбільше два місяці. А тому поки колодязь у моїх руках, я мав би якомога частіше користуватися колодязем. Мені перехопило подих. Так несподівано все в домі стало чужим і неприродним.

Я безцільно блукав по місту, але в «садибу» не заходив. Перед полуднем вирушав до Сіндзюку, сідав на свою лавку на площі перед західним виходом станції і бездумно гаяв час. Однак Мускат не з’являлася. Я подався до її офісу на Акасака. Натиснув кнопку поряд з ліфтом і пильно вдивлявся в окуляр відеокамери, але відповіді так і не дочекався. Довелось махнути рукою. Напевне, Мускат і Цинамон вирішили порвати зі мною. Видно, ця дивна мати й такий же синок покинули корабель, що почав тонути, і перебралися кудись у безпечніше місце. Через це мене охопив несподіваний смуток. Наче мене зрадила власна родина.

Пополудні п’ятого дня я навідався у кав’ярню готелю «Пасифік» перед станцією Сінаґава, де минулого літа зустрічався з Мальтою Кано й Нобору Ватая. Про ту зустріч я не згадував з приємністю, та й кав’ярня мені не подобалася. І все ж без жодної причини й мети, майже підсвідомо я сів у Сіндзюку на електричку й по лінії Яманоте доїхав до станції Сінаґава. Перейшовши віадуком у готель, я сів у кав’ярні за столик біля вікна. Замовив пляшку пива і запізнілий ленч. Перекусивши, я неуважно поглядав на людей, що снували віадуком, як на беззмістовний довгий ряд цифр.

Повертаючись із туалету, я помітив у глибині переповненого залу червоний капелюшок. Вініловий і такого ж кольору, як у Мальти Кано. Ніби притягнений магнітом, я рушив до того столика, але вже зблизька переконався, що помилився. Жінка виявилася іноземкою, молодшою і огряднішою від Мальти. Та й капелюшок був не вініловим, а шкіряним. Я розплатився за ленч і вийшов з кав’ярні.

Запхнувши руки в кишені короткого пальта, якийсь час я йшов вулицею. На голові в мене була вовняна шапка під колір пальта, на носі темні сонячні окуляри – щоб приховати родимку. У місті панувало пожвавлення, характерне для грудня, у торговельному центрі перед станцією юрмилися тепло одягнені покупці. Був спокійний зимовий день. В яскравому світлі різноманітні шуми здавалися виразнішими й коротшими, ніж завжди.

Усікаву я побачив, коли на платформі станції Сінаґава чекав своєї електрички. Він стояв навпроти, по той бік колії, і також ждав поїзда на лінії Яманоте, що мав їхати в протилежний бік. Як завжди, у чудернацькому одязі, з крикливою краваткою, схиливши набік лису ґулясту голову, він захоплено читав якийсь журнал. Помітити його в юрбі на станції вдалося тому, що він явно відрізнявся від інших людей. Досі я бачив його тільки в себе на кухні. Зустрічались ми наодинці і завжди – пізно ввечері. Тоді він здавався мені надзвичайно ірреальним. Однак і тепер, надворі, серед дня, у людському натовпі, він мав такий же ірреальний і химерний вигляд, що яскраво вирізняв його й не давав злитися з навколишнім реальним світом.

Розштовхуючи людей і наражаючись на їхні прокльони, я побіг сходами на протилежну платформу шукати Усікаву. Однак забув, де він досі стояв. Бо станція велика, платформи довгі, а людей чимало. Тим часом під’їхала електричка, двері відчинилися, викинувши безіменну людську масу і поглинувши нову порцію таких же безіменних пасажирів. Я ще не встиг розшукати Усікави, як прозвучав сигнал до відправлення. Я вскочив у цей поїзд, що проходив через район Юракутьо, й вирішив пройти з вагона у вагон, щоб знайти його. Усікава стояв біля дверей у другому вагоні й не відривався від журналу. Віддихавшись, я підійшов до нього, але він, здається, нічого навколо себе не бачив.

– Усікава‑сан! – покликав я.

Усікава підвів голову, глянув на мене крізь товсті скельця окулярів ніби на щось сліпуче. При денному світлі, зблизька він здавався набагато втомленішим, ніж звичайно. Втома безперестанку сочилася з нього, як липкий піт на шкірі. В очах плавала якась каламуть, схожа на брудну воду, жмутики рідкого волосся стирчали над вухами, немов бур’ян, що пробився крізь черепицю покинутого дому. Зуби за підкоченими губами пожовтіли й перекосилися ще більше, ніж досі. Його піджак залишився таким же зім’ятим, як і раніше. Враження було таке, ніби Усікава досі спав, згорнувшись калачиком, у закутку якогось складу й щойно прокинувся. Плечі вкривав порох, схожий на тирсу. Я зняв свою вовняну шапочку, запхав у кишеню пальта окуляри.

– Окада‑сан? Це ви? – сухо запитав Усікава, зосереджено випрямився, поправив окуляри й легенько кашлянув. – Ой, кого я бачу! Та ще й у такому місці. А чого ви сьогодні той… не там?

Я мовчки похитав головою.

– Ну‑ну… – сказав Усікава й більше ні про що не запитував.

В його голосі не відчувалося звичної твердості. Говорив набагато повільніше, ніж колись, характерна для нього балакучість кудись зникла. Може, тому, що при денному світлі з нього вроджена енергія виходить? Або ж він справді перевтомився? Ми стояли поряд, і я дивився на нього зверху вниз. З такої позиції я помітив, що при доброму освітленні виступи на його голові ставали ще виднішими. Вона скидалася на фрукт, перенасичений добривами й забракований, бо втратив форму. Я уявив собі, як хтось за одним разом розбиває її битою. Мимоволі ця картина вкарбувалася в мозок, ставала щораз чіткішою та об’ємнішою.

– Послухайте, Усікава‑сан, – сказав я. – Якщо ви не проти, я хотів би з вами поговорити наодинці. Може, зійдемо й посидимо в затишному місці?

Усікава трохи нахмурився – мабуть, вагався. Потім підняв коротеньку товсту руку й подивився на годинник.

– Так‑так… Я також хотів би з вами побалакати. Неквапом… Правду кажу. Та, знаєте, мені треба заїхати в одне місце. Словом, маю невідкладну справу. Тому сьогодні не вдасться. То, може, іншим разом, га?

Я коротко хитнув головою.

– Зовсім недовго, – проказав я, не спускаючи з нього очей. – Розмова багато часу не забере. Я розумію, що вам ніколи. Однак «іншого разу» може й не бути. Ви так не думаєте?

Усікава легенько кивав головою, ніби розмовляв сам із собою, потім згорнув журнал у трубку і запхав у кишеню пальта. Секунд тридцять він обраховував щось у голові й нарешті сказав:

– Гаразд. Домовилися. Зійдемо на наступній станції, вип’ємо кави й півгодини поговоримо. А з невідкладною справою якось викручуся. Виходить, нам судилося тут зустрітися.

Ми зійшли з електрички на станції Таматі й, опинившись на вулиці, заглянули в першу‑ліпшу маленьку кав’ярню.

– Правду кажучи, я не мав наміру з вами ще раз зустрічатися, – почав Усікава, коли принесли каву. – Бо, що не кажіть, усі справи вже закінчено.

– Закінчено?

– Річ у тому, що чотири дні тому я перестав працювати для Ватая‑сенсея. Сам попросив звільнити, і він одпустив мене. Я вже давно про це думав.

Знявши шапку й пальто, я поклав їх на сусіднє крісло. Хоча в кав’ярні було душно, Усікава не роздягався.

– Он чому ніхто не озвався, коли я вчора подзвонив вам у контору, – сказав я.

– Правильно. Телефон відключили, контору закрили. Якщо виходити, то краще якнайшвидше. Страх не люблю зволікати. Тож я тепер вільна, нікому не підвладна людина. Так би мовити, поза штатом, або, іншими словами, – безробітний, – проказав Усікава, усміхаючись, як завжди, самими губами. Очі залишалися холодними. Додавши в чашку вершків і цукру, він розмішав каву ложечкою.

– Ну що, Окада‑сан? Хочете, напевне, спитати про Куміко‑сан? Де вона й, що робить? Правильно кажу?

Я кивнув:

– Але спочатку хотів би запитати, чому ви раптом пішли від Нобору Ватая.

– Вас справді це цікавить?

– Цікавить.

Ковтнувши кави, Усікава насупився і глянув мені в очі.

– Невже? Ну гаразд, розповім, якщо вже так хочете. Хоча нічого цікавого не почуєте. Правду кажучи, я від самого початку не збирався назавжди пов'язувати свою долю із сенсеєм, бігати за ним як собачка. Як я вже вам казав, коли сенсей виставив свою кандидатуру в парламент, до нього перейшов увесь виборчий округ і разом з ним – я. І це був непоганий перехід. Якщо судити об’єктивно, Нобору‑сан мав набагато кращі перспективи, ніж його дядько. «Якщо й далі його справи підуть так само добре, то він стане великою людиною», – думав я.

А проте я чомусь не мав такого відчуття – сказати б, вірності, – що готовий піти за ним у вогонь і воду. Може, це звучить дивно, але зберігати вірність я вмію. Чого тільки не витворював зі мною старий Ватая‑сенсей! Бив, ногами стусав, мав за ніщо. Молодий порівняно з ним – добра душа. І все‑таки… як не дивно, Окада‑сан, за старим я ходив куди завгодно, а от з молодим так не склалося. А знаєте чому?

Я здвигнув плечима.

– Скажу вам чисту правду: це тому, що ми з Ватая‑сенсеєм у своїй основі схожі як дві краплини води, – сказав Усікава, добув з кишені сигарети, чиркнув сірником і закурив. Неквапливо затягнувся і так само повільно випустив дим. – Звісно, ми відрізняємось один від одного – і зовнішністю, і походженням, і головою. Нас навіть жартома не можна порівнювати. І все‑таки, все‑таки… Якщо нас трошки пошкребти, то стане зрозуміло, що ми – одного поля ягоди. Я відразу це збагнув – ніби в сонячний день наді мною раптом розкрилася парасолька: «Ой, та він прикидається інтелігентом, а насправді незрівнянний шахрай, якого світ не бачив!»

Е ні, не можна казати, що він ні на що не годиться, якщо шахрай. Окада‑сан, світ політики – це своєрідна алхімія. Я не один раз бачив, як безглузді ниці бажання приносили чудові результати. Був свідком також протилежних випадків, коли велика благородна мета оберталася продажністю. А тому, чесно кажучи, невідомо, який із цих двох випадків кращий. У політиці головну роль відіграє не аргументація, а результат. Але Нобору Ватая навіть у моїх очах – повний негідник. До чого вже я шельма – і то перед ним як ліліпут. Мені його не перемогти. Я з першого погляду зрозумів, що ми один одного варті. Вибачте за грубість, що він, що я – один хрін. Розумієте?

Окада‑сан, як ви гадаєте, що найбільше дратує людину, коли вона когось ненавидить? Коли бачить, як хтось легко отримує те, чого сам прагне, але не має. Коли заздрісно поглядає, як хтось заходить туди, куди йому – зась. І чим ближче такий щасливчик, тим сильніша до нього ненависть. Ось так. Для мене така людина – Нобору Ватая. Якби він це почув – можливо, здивувався б. А ви, Окада‑сан, коли‑небудь відчували таку ненависть?

Я справді ненавидів Нобору Ватая, але не так, як описав Усікава, а тому похитав головою.

– Так‑от, нарешті, ми поговоримо про Куміко‑сан. Одного разу сенсей викликав мене й доручив турбуватися про неї. Обіцяв віддячити, але про її складне становище не сказав нічого. Лише те, що вона – його сестра, що в неї не склалося життя з чоловіком і що живе окремо, сама. І що нездужає. Я довго виконував усе, що сенсей наказував. Щомісяця через банк оплачував оренду її квартири, підшукав нахожу служницю. Загалом усілякими дрібницями клопотався. Інших справ було чимало, а тому спочатку Куміко‑сан мене майже не цікавила. Іноді говорив з нею по телефону, як була потреба. Та вона здебільшого мовчала. Як би це сказати… Здавалось, ніби забилася у куток кімнати й носа звідти не показує.

Усікава перервав розповідь, щоб випити води, зиркнув на годинник й обережно закурив нову сигарету.

– Але на цьому справа не скінчилася. Зненацька на горизонті виринули ви, Окада‑сан. Виплила історія з домом повішених. Коли з’явилася ця стаття в журналі, занепокоєний Ватая‑сенсей викликав мене й попросив розізнати, чи немає якогось зв’язку між вами й домом, згаданим у ньому. Він знав, що в таємних розслідуваннях я мав досвід, то, природно, цю справу доручив мені. Я взявся відчайдушно копати і докопався. Що було далі, ви самі знаєте. Знахідка виявилася дивовижною. Звичайно, я націлювався на політиків – мовляв, може, хтось із них попадеться, – але ніколи не сподівався, що така велика риба на гачок потрапить. Вибачте на слові, виходить, що на дрібну креветку я наловив окунів. Правда, сенсеєві цього не сказав, а приберіг собі.

– Отже, зібрали докази й замінили коней? – запитав я.

Усікава випустив у стелю струмінь диму і глянув на мене.

Його очі, як ніколи раніше, дивно зблиснули.

– Окада‑сан, у вас чудова інтуїція! Коротко кажучи, так і сталося. І от що я собі сказав: «Гей, Усікава! Якщо вже змінювати роботу, то найкраще – зараз». Якийсь час побуду роніном,[53]хоча вже майже вирішено, де працюватиму. Але спочатку трохи охолону, перепочину, бо, що не кажіть, надто різка зміна.

Усікава добув з кишені піджака пачку паперових серветок і висякався. Згорнувши використану серветку в кульку, запхнув її в кишеню.

– Ну, а що сталося з Куміко?

– Так‑так, ми ж про Куміко‑сан розмовляли, – похопився Усікава. – Щиро зізнаюсь, що я так ні разу Куміко‑сан і не бачив. Так би мовити, не мав такої честі. Ми з нею спілкувалися тільки по телефону. Окада‑сан, вона ні з ким не зустрічається, не лише зі мною. Не знаю, чи навіть бачиться з Ватая‑сенсеєм. Це для мене загадка. Ні з ким не бачиться, навіть зі служницею, яка до неї приходить прибирати. Це я чув безпосередньо від служниці. Між собою вони спілкуються записками – Куміко‑сан пише, якщо їй треба щось купити або зробити. Одного разу я туди заглянув, щоб подивитися на квартиру. Куміко‑сан, напевне, була дома, але мені здалося, ніби там ніхто не мешкає. Було надто тихо. Інші мешканці також, здається, її ні разу не бачили. А вона ж там живе понад рік. Точніше, рік і п’ять місяців. І надвір не виходить. Видно, є причини.

– А де її дім? Може, скажете?

Усікава повільно похитав головою.

– Вибачте. Будь‑що інше, тільки не це. Світ такий маленький! А я не хочу ризикувати своєю репутацією.

– Що ж сталося з Куміко? Хоч щось про це знаєте?

Усікава, видно, вагався. Я мовчки стежив за його очима. Мені здалося, що час сповільнив свій плин. Усікава ще раз голосно висякав носа. Потім злегка піднявся і знову сів на крісло. Зітхнув.

– Гаразд, але це лише припущення. Мені здається, що колись давно в родині Ватая була якась складна проблема. Яка конкретно – не знаю. В усякому разі, Куміко‑сан від самого початку чи то знала про неї, чи то відчувала й збиралася піти з дому. І саме тоді нагодилися ви, Окада‑сан. Ви полюбили одне одного, одружились і зажили щасливо. Та не так сталось, як жадалось. З якоїсь причини Ватая‑сенсей не захотів відпускати від себе Куміко‑сан. Ну що, ви нічого не пригадуєте із цього приводу?

– Трохи пригадую, – сказав я.

– Ну що ж, тоді дамо волю своїм припущенням. Ватая‑сенсей намагається відвоювати у вас Куміко‑сан. Можливо, тоді, коли вона виходила за вас заміж, він нею не дорожив, але з плином часу вона стала йому вкрай потрібною. І сенсей вирішив її вернути, доклав зусиль і домігся свого. Якими засобами – не знаю. Та я припускаю, що поки ви з ним перетягували канат, у Куміко‑сан щось надламалося. Опора, на яку вона спиралася, раптом тріснула. Та це лише мої припущення.

Я мовчав. З’явилася офіціантка, долила у склянки води й понесла порожні чашки з‑під кави. Усікава розглядав стіни й курив.

Я глянув на нього:

– То ви хочете сказати, що Нобору Ватая мав з Куміко статевий зв’язок?

– Та що ви! Я такого не кажу. – Усікава замахав запаленою сигаретою. – І ні на що не натякаю. Було між ними щось чи ні – про це я нічогісінько не знаю. І не уявляю. Та мені здається, що якесь відхилення тут є… Тим паче що Ватая‑сенсей не жив зі своєю дружиною, з якою розлучився, нормальним статевим життям… Однак це тільки чутки.

Він узяв було чашку з кавою, але передумав і надпив води зі склянки. Потім провів рукою по животі.

– Останнім часом зі шлунком у мене погано. Зовсім погано! Щось коле. Видно, успадковане. У нашій родині всі з хворим шлунком. Така ДНК. Успадковується тільки сама погань – лисина, каріозні зуби, нетравлення шлунка, короткозорість. Ціла купа нещасть. До лікарів звертатися – марна справа, вони тільки неприємності вміють говорити.

Окада‑сан, може, я зайве скажу, але відібрати Куміко‑сан у сенсея вам буде нелегко. По‑перше, на даному етапі вона сама не хоче повертатися. Крім того, може виявитися, що вона не та Куміко, яку ви раніше знали. Вона могла змінитися. Та навіть якщо ви її знайдете і вернете додому, то, боюсь, не зможете втримати при собі. А отже, ніякої користі з ваших зусиль не буде. Можливо, тому Куміко‑сан до вас не повертається.

Я мовчав.

– Окада‑сан, незважаючи на те, що наші думки не збігалися, мені було цікаво з вами зустрічатися. Ви для мене – загадкова особа. Як писатиму автобіографію – присвячу вам окремий розділ. Жаль тільки, що не доведеться. Ну що ж, розійдімось як добрі друзі.

Усікава втомлено відкинувся на спинку крісла й повільно похитав головою.

– Я трохи забалакався. Вибачте, заплатіть і за мою каву. Бо, що не кажіть, я таки безробітний… Окада‑сан, ви також були безробітним. Ну, щоб нам обом добре велося! Бажаю щастя! Побажайте й мені його, як буде настрій.

Усікава встав, звернув до дверей і вийшов з кав’ярні.

Дата добавления: 2015-07-26