А може, насправді це я зробив?

У глибокій навколишній темряві така думка здавалася єдиною теоретичною «можливістю». Можливо, там, у реальному світі, я справді побив Нобору Ватая бейсбольною битою і завдав йому важких травм. І може, тільки мені одному про це невідомо. Невже накопичена до нього ненависть змусила мене мимохіть піти туди й пустити в хід грубу силу? «Та ні, я не міг туди піти», – подумав я. Бо щоб дістатися до Акасаки, треба сісти в електричку на лінії Одакю і в Сіндзюку зробити пересадку в метро. Хіба міг би я це зробити, сам того не знаючи? Це неможливо. Якщо тільки на світі немає ще одного мого «я».

А якщо Нобору Ватая помре або залишиться безпомічним інвалідом, то виходить, що Усікава далекоглядна людина – вчасно зійшов з корабля. Я мимоволі захопився його звіриним відчуттям. І ніби почув його голос: «Не хочу хвалитися, Окада‑сан, але в мене нюх просто чудовий!»

– Окада‑сан! – озвався до мене хтось поруч.

Серце підстрибнуло до самого горла, наче відпущена пружина. Звідки цей голос, я не здогадувався. Я напружився, удивляючись у темряву, але, звісно, нічого не побачив.

– Окада‑сан! – повторив той же голос. Низький, чоловічий. – Не турбуйтесь. Я на вашому боці. Ми з вами тут уже зустрічалися. Пригадуєте?

Так, я пригадав. Це був голос «безликого чоловіка». З обережності я не спішив відповідати.

– Вам треба негайно звідси вибиратися. Як тільки ввімкнеться світло, вони прийдуть сюди вас шукати. Йдіть за мною, бо я знаю найкоротшу дорогу.

Він увімкнув маленький, схожий на олівець, кишеньковий ліхтарик. Промінь слабенький, але достатній, щоб присвітити під ногами.

– Сюди, – квапив він.

Піднявшись з підлоги, я поспішив за ним.

– Це ви погасили світло? – запитав я його в спину.

Чоловік нічого не відповів: не підтвердив і не заперечив.

– Дякую. Ви мене просто врятували.

– Це небезпечні люди, – проказав безликий чоловік. – Набагато небезпечніші, ніж ви думали.

– А що, Нобору Ватая справді сильно побили? – запитав я.

– Так по телевізору казали, – відповів він, обережно вибираючи слова.

– Але я до цього не причетний. Я тоді перебував у колодязі.

– Ну, якщо ви так кажете, отже, так воно і є, – відповів він як щось само собою зрозуміле, відчинив двері і, присвічуючи ліхтариком під ноги, став підніматися поволі сходами. Я пішов услід за ним. Сходи виявилися такими довгими, що я вже не розумів, піднімаємось ми чи спускаємося. Та чи взагалі це сходи?

– А хто‑небудь може посвідчити, що ви тоді перебували в колодязі? – запитав безликий чоловік, не обертаючись.

Я мовчав. Таких людей не було.

– У такому разі вам краще, нічого не кажучи, тікати звідси. Вони вже вирішили, що злочинець – ви.

– Хто це – вони?

Досягнувши останньої сходинки, безликий чоловік звернув праворуч і, пройшовши кілька кроків, відчинив двері і вийшов у коридор. Зупинившись, прислухався.

– Поспішаймо. Тримайтеся за мене.

Я слухняно вхопився за полу його піджака.

– Вони невідривно стежать за тим, що показує телевізор, тож, природно, ненавидять вас, – провадив він далі. – А от старшого брата вашої дружини обожнюють.

– Ви знаєте, хто я?

– Авжеж.

– То, може, знаєте, де зараз Куміко?

Він мовчав. Я ніби брав участь в якійсь грі, учепившись за його піджак: ми звернули за ріг, швидко спустилися вниз на кілька сходинок, зайшли в маленькі потаємні двері й переходом з низькою стелею добралися до наступного коридору. Дивна, заплутана дорога, якою мене вів безликий чоловік, скидалася на нескінченне борсання в материнській утробі.

– Окада‑сан, я знаю не все, що тут відбувається. Мені підвладне лише фойє. Я багато чого не знаю.

– А коридорного, що гарно свистить, знаєте?

– Ні, – відразу відповів чоловік. – Тут узагалі нема жодних коридорних – ні свистунів, ні інших. Якщо ви когось такого побачите, то знайте, що це не коридорний, а щось, що прикидається ним. Почекайте, забув спитати: вам номер 208 потрібен чи ні?

– Так, потрібен. Маю зустрітися з однією жінкою.

На це безликий чоловік нічого не сказав. Не запитав, ні що це за жінка, ні яка справа в мене до неї. Він ішов коридором упевненою ходою людини, якій відомі всі входи й виходи, і тягнув мене, як буксир, складним маршрутом у темряві.

Нарешті, без жодного попередження, він раптом зупинився перед дверима. Я наштовхнувся на нього ззаду, мало не збивши з ніг. Його тіло здалося мені на диво легким, схожим на порожній кокон цикади. А проте він утримався на ногах і посвітив ліхтариком на табличку дверей. Це був номер 208.

– Двері не замкнені, – сказав він. – Ось, візьміть ліхтарик. А я повернуся і в темряві. Як зайдете, замкніться на ключ і нікому не відчиняйте. Якщо маєте справу, швидко її закінчуйте й повертайтеся до себе, звідки прийшли. Тут небезпечно перебувати. Ви вторглися на чужу територію, і лише я один – ваш союзник. Запам’ятайте це.

– Хто ви?

Безликий чоловік передав мені ліхтарик, наче естафету, й промовив:

– Я – «порожній чоловік».

Він обернувся до мене в темряві своїм безликим обличчям і чекав відповіді, але я не знаходив правильних слів. Не дочекавшись, він безшумно зник прямо на моїх очах. Щойно був тут, а наступної миті його поглинула пітьма. Я посвітив туди, де він перед тим стояв, але промінь ліхтарика вихопив з темряви тільки шматок білої стіни.

Як і сказав безликий чоловік, двері 208‑го номера справді виявилися незамкненими. Ручка безшумно повернулася під рукою. На всякий випадок я вимкнув ліхтарик і нечутно зайшов у кімнату, намагаючись розгледіти щось у темряві. Як і раніше, тут панувала тиша, ніщо не ворушилося. До вуха долинало тільки постукування льоду об стінки відерця. Я засвітив ліхтарик і замкнув за собою двері. По кімнаті прокотилося сухе, неприродно дзвінке металеве клацання. На столі посеред кімнати стояла невідкрита пляшка «Cutty Sark», чисті склянки і відерце зі свіжим льодом. Притулена до вази срібляста таця, ніби нарешті дочекавшись забави, вигравала відбитим промінням ліхтарика. Наче відгукнувшись на таку можливість, пилок умить заповнив кімнату пахощами квітів. Повітря загусло, а сила тяжіння трохи збільшилася. Притулившись спиною до дверей, якийсь час я спостерігав за рухом повітря у промені світла.

Дата добавления: 2015-07-26