Світ, де вранці дзвенять будильники

– Обіцяю, – сказав я, але мій голос прозвучав відчужено, ніби записаний на магнітофонну стрічку.

– Скажи, що не світитимеш мені в очі.

– Не світитиму тобі в очі. Обіцяю.

– Справді обіцяєш? Не обманюєш?

– Правду кажу. Дотримаю обіцянки.

– Ну гаразд, може, тоді приготуєш нам віскі з льодом? Мені трохи більше льоду.

Голос належав чарівній зрілій жінці, хоча звучали в ньому нотки дівчачого кокетства. Я поклав ліхтарик на стіл і, передихнувши, при його світлі взявся готувати напій. Відкрив пляшку, щипцями наклав у склянки льоду й налив віскі. Мусив стежити в голові за всім, що робили руки. На стіні в такт рухам гойдалися великі тіні.

Тримаючи дві склянки в правій руці й освічуючи дорогу ліхтариком у лівій, я зайшов у задню кімнату. Повітря в ній здалося мені холоднішим, ніж минулого разу. Сам того не помітивши, я спітнів і тепер, видно, почав відчувати холод. Згадав, що пальто скинув по дорозі.

Не забувши про свою обіцянку, я загасив ліхтарик і запхнув його в кишеню. Намацав столик коло ліжка, поставив на нього одну склянку і сів віддалік на стільці з бильцями, тримаючи в руці свою порцію віскі. У повній темряві я приблизно пригадував, де що стояло.

Начебто зашурхотіло простирадло. Жінка неквапливо підвелася в ліжку й, обіпершись спиною об спинку ліжка, взяла склянку. Легенько потрусивши кубиками льоду, зробила ковток. Наче створювала звуковий ефект для радіоспектаклю. Я понюхав віскі, але не пив.

– Давно з тобою не зустрічався, – почав я. Цього разу голос звучав природніше, звичніше.

– Невже? – сказала жінка. – Не знаю. Що значить «давно»?

– Наскільки я пригадую, рівно рік і п’ять місяців тому.

Вона байдуже гмикнула й сказала:

– Точно не пригадую…

Я поставив склянку на підлогу й закинув ногу на ногу.

– То що, минулого разу, коли я приходив, тебе тут не було?

– Та ні, була. У тому самому ліжку. Адже я завжди тут.

– Але ж я точно був у номері 208. Це 208‑й?

Вона потрусила лід у склянці й хихикнула.

– Гадаю, ти, напевне, тоді помилився. Був в іншому 208‑му номері. Це точно.

В її голосі вчувалася якась невизначеність, і я трохи занепокоївся. Можливо, вона сп’яніла? У темряві я зняв вовняну шапочку й поклав на коліна.

– Телефон не відповідає, – сказав я.

– Знаю, – мляво відповіла жінка. – Вони його відключили. Хоча знали, що я люблю розмовляти по телефону.

– Це вони тримають тебе під замком?

– Не знаю, що й сказати, – відповіла вона й коротко засміялася. У розтривоженому сміхом повітрі її голос тремтів.

– Побувавши тут, я потім довго про тебе думав, – сказав я, повернувшись в її бік. – Хотів зрозуміти, хто ти й що тут робиш.

– Цікаво, правда?

– Чого тільки я не уявляв собі… Та все одно ніякої певності ще не маю. Самі здогади.

– Гм… – Мої слова начебто її зацікавили. – Отже, не маєш певності? Самі здогади?

– Так, – сказав я. – І знаєш, що я тобі скажу? Я думаю, ти – Куміко. Спочатку не здогадався, а тепер усе більше в цьому переконуюсь.

– Невже? – зробивши коротку паузу, радісно спитала вона. – Отже, я – Куміко?

На мить я втратив орієнтацію. Здавалось, ніби я прийшов не туди, куди треба, і кажу щось не те й не тому, кому слід. Даремна трата часу, беззмістовні манівці. Змінивши позу, я стиснув обома руками шапочку на колінах, щоб переконатися в реальності того, що зі мною відбувається.

– Так, ти – Куміко. Бо в такому разі нитки всіх дотеперішніх розмов з’єднуються в одне. Ти постійно звідси мені дзвонила, хотіла відкрити якусь таємницю, що належала Куміко. Ту саму, якою реальна Куміко не могла поділитися зі мною. І ти намагалася це зробити звідси, користуючись словами, схожими на код.

Жінка трохи помовчала. Потім узяла склянку, знову ковтнула віскі й сказала:

– Ну що ж, якщо ти так думаєш, може, так воно і є. Може, я справді – Куміко. Хоча не впевнена… Та якщо це правда, то я мала б говорити з тобою її голосом. Хіба ні? Від цього справа ускладнюється, але якщо ти не проти…

– Не проти, – відповів я і знову відчув у своєму голосі неспокій і неприродність.

Жінка в темряві кашлянула.

– Так от, чи вдасться? – Вона знову хихикнула. – Це ж так непросто. Ти квапишся? А можеш іще побути?

– Не знаю. Можу.

– Постривай хвильку. Вибач. Гм… Зараз приготуюся.

Я трошки почекав.

– Отже, ти прийшов сюди. Прийшов, щоб побачити мене? – пролунав у темряві серйозний голос Куміко.

Востаннє я чув її голос того літнього ранку, коли застібав блискавку на її спині. За її вухами пахло незнайомими парфумами – чиїмось подарунком. Тоді вона пішла й пропала. Голос у темряві – незалежно від того, був він справжнім чи підробленим – повернув мене в ту ранкову мить. Я відчував пахощі її парфумів, бачив її спину, білу шкіру. У пітьмі спогади набрали більшої ваги, густіших барв, ніж у реальності. Я сильно стиснув у руках шапочку.

– Якщо бути точним, то я прийшов сюди не для того, щоб побачити тебе. Я прийшов забрати тебе звідси.

У темряві вона тихо зітхнула.

– Чому ти так хочеш повернути мене?

– Бо люблю, – відповів я. – І знаю, що ти мене так само любиш. Я тобі потрібен.

– Ти впевнений? – спитала Куміко або хтось її голосом. У ньому не було жодної насмішки. Але так само не відчувалося тепла.

У сусідній кімнаті кубики льоду дзенькнули, змінюючи положення у відерці.

– Але щоб повернути тебе, я мушу розгадати кілька загадок, – сказав я.

– Думаєш, що зараз це просто зробити? – спитала вона. – Чи вистачить тобі часу?

Вона казала правду: часу залишалося обмаль, а запитань, що вимагали відповіді, було надто багато. Я витер піт на чолі тильним боком долоні. «Можливо, це останній шанс. Треба думати!» – сказав я сам собі.

– Я хочу, щоб ти допомогла мені в цьому.

– Як? – спитав голос Куміко. – Навряд чи мені вдасться. А втім, спробуймо.

– Перше запитання: що змусило тебе покинути наш дім? Я хочу знати справжню причину. Із твого листа я дізнався, що ти мала зв’язок з іншим чоловіком. Я перечитував цей лист не один раз. Частково цим можна пояснити те, що сталося. Та я нізащо не повірю, що це справжня причина. Мені таке в голові не вкладається. Я не кажу, що це брехня… мені просто здається, що це якась метафора.

– Метафора? – украй здивовано спитала вона. – Може, я чогось не розумію, але спати з іншим… Яка ж це метафора?

– Я хочу сказати, що це пояснення заради самого пояснення. Воно ні до чого не веде… Своєрідне ковзання по поверхні. Чим глибше я вчитуюся у твій лист, тим більше схиляюся до цієї думки. Мусить бути якась інша причина – поважніша, справжня. І, напевне, пов’язана з Нобору Ватая.

У темряві я відчув на собі її погляд. Може, вона мене бачить?

– Пов’язана? Як? – запитав голос Куміко.

– Коротко кажучи, ряд останніх подій так страшно переплутався, з’явилися нові люди, одне за одним відбувається щось настільки дивне, що важко зрозуміти. Та якщо трохи відступити й подивитися збоку, то суть справи з’ясовується. Річ у тому, що з мого світу ти перемістилася у світ Нобору Ватая. Найголовніше – саме такий перехід. І навіть якщо ти справді мала фізичну близькість з кимсь іншим, то це – вторинна справа. Лише сама видимість. От що я хочу сказати.

У пітьмі вона нахилила склянку до рота. Я напружив зір, і мені здалося, ніби її тіло ворушиться. Але це, звісно, була ілюзія.

– Окада‑сан, не завжди людина посилає комусь повідомлення тільки для того, щоб сказати правду, – почув я. Однак цей голос уже не належав Куміко. І не тій кокетливій дівчині на початку розмови, а зовсім незнайомій жінці. Звучав спокійно, упевнено – як у розумної людини. – Так само не завжди люди зустрічаються для того, щоб відкрити одне одному душу. Зрозуміло, що я кажу?

– І все‑таки Куміко намагалася щось мені повідомити. Незалежно від того, правду чи ні. Зверталася з чимось до мене. Оце для мене правда.

Навколишній морок начебто поволі густішав і важчав, як вечірній приплив, що безшумно затоплює береги. Треба спішити. Часу залишається обмаль. Якщо освітлення знову спалахне, вони, напевне, прийдуть сюди шукати мене. Повільно сформовані думки я нарешті перетворив у слова:

– Це лише моє припущення, але в родоводі сім’ї Ватая є якась спадкова схильність. У чому вона полягає – не скажу. Точно не знаю. Але напевне є. Щось таке, що викликає в тебе страх. От чому ти побоялася мати дитину. Завагітнівши, злякалася, що спадковість відіб’ється на ній, але відкрити мені свою таємницю не змогла. Звідси усе й почалося.

Нічого не кажучи, вона тихо поставила склянку на столик. Я вів далі:

– А твоя старша сестра не померла від харчового отруєння. Гадаю, з іншої причини. До смерті її довів Нобору Ватая, і ти це знаєш. Сестра, напевне, щось сказала тобі перед смертю, про щось попередила. Можливо, Нобору Ватая володів особливою здатністю виявляти піддатливих людей і щось у них забирати. Такої наруги від нього зазнала і Крита Кано. Крита якось змогла одужати після того, а твоя сестра не зуміла. Адже вона мешкала з братом в одному домі й тікати не мала куди. Не витерпіла й обрала смерть. Твої батьки приховували, що вона наклала на себе руки. Хіба ні?

Відповіді я не почув. Вона мовчала, ніби хотіла розтанути в темряві.

– Не знаю, яким чином, – вів я далі, – але на якомусь етапі його насильницька здатність раптово зросла. За допомогою телебачення та інших засобів масової інформації він зумів поширити свій вплив на суспільство й тепер використовує свою здатність для того, щоб витягти на поверхню все, що ховається у темних закутках підсвідомості безлічі людей, заради своєї особистої політичної мети. Це справді небезпечно. Усе, чого він домагається, фатальним чином пов’язано з насильством і кров’ю – з найтемнішими сторінками історії. Від цього постраждає багато людей.

У темряві почулося зітхання.

– Можна ще віскі? – тихо попросила вона.

Я встав, підійшов до столика коло ліжка й узяв порожню склянку. Таке завдання я виконував у темряві вже легко. Зайшов у кімнату з дверима і при світлі ліхтарика налив віскі, поклав у склянку кілька кубиків льоду.

– Це твоє припущення?

– Припущення, побудоване на з’єднаних докупи окремих думках, – відповів я. – Довести цього я не можу. Підстав стверджувати, що це правда, також не маю.

– І все‑таки я хотіла б почути продовження. Якщо, звісно, є що додати.

Повернувшись у спальню, я поставив склянку на столик, погасив ліхтарик і знову сів на стілець. Зібрався з думками й вів далі:

– Ти не знала точно, що сталося з твоєю сестрою. Перед смертю вона тебе про щось попереджала, але ти була надто малою, щоб усе зрозуміти. Але про щось таки здогадувалася. Що якимсь чином Нобору Ватая збезчестив сестру. Що у вашому роду ховається якась зловісна таємниця і що, можливо, вона зачіпає й тебе. От чому дома ти почувалася самотньою, жила в напрузі, у незбагненній тривозі. Як медуза в акваріумі.

Після закінчення університету ти нарешті вийшла за мене заміж і покинула дім Ватая. Життя наше проходило спокійно, і ти потроху забувала про колишній душевний неспокій. З’явилися нові знайомі, ти стала іншою людиною. Здавалося, що все піде добре. Але, на жаль, усе так просто не скінчилося. Одного дня ти мимоволі відчула наближення темної сили, яка, здавалось, залишилася в минулому. А коли збагнула, що відбувається, напевне, розгубилася. Не знала, що робити. І щоб узнати правду, вирішила поговорити з Нобору Ватая, зустрілася з Мальтою Кано, сподіваючись на її допомогу. Тільки мені не могла відкритися.

Мабуть, усе почалося, коли ти завагітніла. Так мені здається. Це був поворотний пункт. Перше попередження я отримав увечері в Саппоро від гітариста того самого дня, коли ти зробила аборт. Можливо, вагітність розбудила те, що в тобі причаїлося. А Нобору Ватая тільки чекав, коли воно прокинеться. Напевне, він лише на такий сексуальний зв’язок з жінкою здатний. От чому він постарався відірвати тебе від мене, коли помітив, що воно в тобі виходить на поверхню. Ти йому була вкрай потрібною. Щоб зіграти для нього ту ж роль, яку зіграла твоя старша сестра.

Коли я закінчив, запала глибока тиша. Усі припущення я висловив. Одна частина з них спиралася на невиразні думки, що досі крутилися в моїй голові, а інша виникла під час розмови в темряві. Можливо, сила темряви заповнила порожнечу в моїй уяві. Або допомогла мені сама жінка. Так чи інакше, мої здогади не мали під собою жодних підстав.

– Цікаво! – промовила вона знову кокетливим тоном. Її голос швидко перемикався з однієї інтонації на іншу. – Он воно що! Виходить, я, збезчещена, покинула тебе, щоб заховатися від сторонніх очей. Усе це схоже на міст Ватерлоо в тумані, «Дружбу минулих днів», Роберта Тейлора з Вів’єн Лі…[55]

– Я заберу тебе звідси, – урвав я її. – Поверну в наш світ, де живуть коти із загнутими кінчиками хвостів, де маленькі садки, де вранці дзвенять будильники.

– Як? – спитала вона. – Як ти забереш мене звідси, Окада‑сан?

– Так, як буває в казках. Розвію злі чари.

– Он як! – промовив її голос. – Але ж ти вважаєш, що я Куміко, і забрати хочеш саме її. Ану ж раптом не Куміко. Що тоді? Може, ти зовсім іншу збираєшся рятувати. Ти впевнений, що все так, як ти думаєш? А чи не краще тобі сісти й подумати ще раз?

Я стиснув у руці ліхтарик, що лежав у кишені. «Нікого, крім Куміко, тут не може бути», – подумав я. Але довести цього не міг. Урешті‑решт, усе це – лише припущення. Рука в кишені змокріла від поту.

– Я заберу тебе, – повторив я стримано. – Для цього я сюди прийшов.

Ледь‑ледь зашурхотіло простирадло – напевне, вона змінила позу на ліжку.

– Точно?

– Точно. Я заберу тебе.

– Не передумаєш?

– Не передумаю. Твердо вирішив, – сказав я.

Вона довго мовчала, ніби щось перевіряла. Потім глибоко зітхнула, мовби ставила крапку.

– Маю для тебе подарунок, – сказала вона. – Нічого особливого, але, може, стане в пригоді. Світла не вмикай. Простягни сюди руку. Тут, на столику.

Вставши на ноги, я обережно простягнув у темряву праву руку, мовби вимірюючи глибину навколишньої порожнечі. Повітря поколювало кінчики пальців. Наступної миті я нарешті торкнувся її. У мене перехопило подих. Бейсбольна бита!

Схопивши за рукоятку, я підняв її над головою. Так, та сама бита, яку я відібрав у парубка з футляром для гітари. Напевне вона! Рукоятка, вага… Та коли я ретельно обмацав її, то виявив, що до неї над фабричним тавром щось присохло. Жмутик волосся, густий і жорсткий. На дотик пальців – волосся людське. Кілька волосків, що склеїлися докупи закипілою кров’ю. Невже хтось комусь – можливо, Нобору Ватая – лупонув по голові? Я насилу видихнув клубок повітря, що застряв у горлі.

– Це твоя бита?

– Може, – відповів я, стримуючи збудження. У непроглядній пітьмі голос знову зазвучав незвично – ніби замість мене говорила інша людина, що ховалася від мого зору. Я відкашлявся і, переконавшись, що голос усе‑таки мій, додав: – Але, видно, хтось нею когось бив.

Жінка мовчала. Я опустив биту, затиснув її між колінами й сказав:

– Ти, напевне, знаєш… Цією битою хтось провалив голову Нобору Ватая. У телевізійних новинах передавали. Він зараз у лікарні, непритомний, у важкому стані. Можливо, помре.

– Не помре, – проказала Куміко байдужим голосом, ніби читала текст з підручника історії. – Однак, може, не опритомніє, а блукатиме в темряві. В якій – ніхто не знає.

Я намацав під ногами склянку, випив решту не задумуючись. Несмачна рідина потрапила в горло, пройшла стравоходом. Чомусь стало холодно, і з’явилося неприємне відчуття, ніби щось на мене накочується. Від такого передчуття загупало серце.

– Часу вже обмаль. Скажи, де ми, якщо знаєш, – сказав я.

– Ти був тут не раз і знаєш, як сюди потрапити і вижити. Так що маєш знати, що це за місце. Хоча тепер це вже не має великого значення. Важливо…

У цю мить почувся стук у двері – гучний і різкий, наче забивали цвях у стіну. Два удари, потім ще два. Такий же стук, як і минулого разу. Вона затамувала подих.

– Біжи! – Цього разу це був голос Куміко. – Ще встигнеш пройти крізь стіну.

Не знаю, правильно я думав чи ні, але я вирішив, що мушу перемогти це. Бо це моя війна.

– Нікуди я не побіжу, – сказав я Куміко. – Я заберу тебе звідси.

Я поставив склянку на підлогу, надів вовняну шапочку і, взявши в руки биту, затиснуту між ногами, поволі рушив до дверей.

Дата добавления: 2015-07-26