Вода прибувала.

Щойно, здавалось, вона ледве доходила до пояса, а тепер уже сягала зігнутих колін. Піднімалася повільно, але невпинно. Я знову захотів підвестися, напруживши всі свої сили. Та дарма. Зумів лише ледь‑ледь нахилити голову. Підвів очі. Кришка, як завжди, наглухо затуляла колодязь. Спробував поглянути на годинник – не вдалося.

Вода просочувалася в колодязь крізь якусь щілину. І, здається, дедалі швидше й швидше. Спочатку проникала зовсім нечутно, а зараз уже била джерелом. Добралася мені до грудей. Цікаво, наскільки ще підніметься?

«Тільки от будьте обережні з водою», – казав мені Хонда‑сан. Ні тоді, ні згодом я не звертав уваги на його пророцтво. Його слів я не забув (вони прозвучали настільки незвично, що їх важко було забути), але не сприймав серйозно. Зустріч з Хондою для нас з Куміко залишилася «невинним епізодом». Я часто полюбляв жартувати з Куміко: «Будь обережна з водою». І ми сміялися. Ми були молодими і пророцтв не потребували. Саме життя було немов пророцтво. Та врешті‑решт Хонда мав рацію. Вода підступає, і мене спіткає лихо.

Я подумав про Мей Касахару. Уявив собі, як вона знімає з колодязя кришку. Зовсім як наяву. Настільки реально, що, здавалось, можу ввійти в цю уявну картину, стати її частиною. Тіло не ворушилося, але уява працювала. Бо що ще я міг робити?

– Гей, Заводний Птаху! – гучно відлунював у колодязі голос Мей Касахари. Я не знав, що луна звучить голосніше, коли в колодязі є вода. – Що ви там робите? Знову думаєте?

– Нічого особливого не роблю, – відповів я, піднявши голову догори. – Довго пояснювати. Ворухнутися не можу, а крім того, вода звідкись пішла. Раніше колодязь був сухий, а тепер у ньому повно води. Можу втопитися.

– Як мені вас жаль! – сказала Мей Касахара. – Ви стільки надривалися, щоб Куміко‑сан урятувати, аж самі знесиліли. Можливо, ви її врятували. І разом з нею багатьох інших людей. Тільки от себе самого не зуміли. І ніхто інший вас не врятує. Ви розтратили всі свої сили, власну долю поставили на карту, щоб їх урятувати. Усе своє насіння – до останнього зернятка – на чужому полі висіяли. Так що в сумці нічого не лишилося. Яка несправедливість! Як я вам співчуваю, Заводний Птаху! Правду кажу. Але ж урешті‑решт ви самі зробили такий вибір. Ви мене розумієте?

– Розумію.

Праве плече раптом тупо занило. «Виходить, усе відбувалося насправді, – подумав я. – Він таки вдарив мене справжнім ножем».

– А вам страшно вмирати? – запитала Мей Касахара.

– Звичайно, – відповів я. Я чув, як відбивається луною мій голос – мій і водночас не мій. – Умирати тут, на дні темного колодязя… Звичайно, страшно.

– Прощавайте, бідолашний Заводний Птаху! – сказала Мей Касахара. – Вибачте, але нічим не можу вам допомогти. Бо я дуже‑дуже далеко.

– Прощай, Мей, – сказав я. – Ти була така чарівна у своєму бікіні.

– Прощавайте, бідолашний Заводний Птаху! – долетів до мене ледве чутний голос дівчини.

Кришка щільно закрилася. Видіння зникло, але нічого не сталося. Воно ні з чим не пов’язувалося.

– Мей Касахара! Де ти, що робиш тепер, коли так мені потрібна? – прокричав я щосили вгору.

Вода вже підступила до шиї, стягуючи її, немов мотузяна петля, приготована для приреченого на смерть. У передчутті кінця я важко дихав. Вода тиснула на серце, що невтомно відстукувало решту часу. Якщо вода підніматиметься так швидко, то хвилин через п’ять затопить рот, ніс, легені. І тоді шансів уже не залишиться. Я воскресив цей колодязь і сам стану жертвою його воскресіння. «Не така вже погана смерть», – сказав я собі. Зрештою, у світі безліч набагато страшніших способів умерти.

Я заплющив очі, готовий прийняти смерть, що мене настигала, якомога спокійніше. Намагався побороти страх. Після мене принаймні щось залишиться. Хоч це буде якоюсь доброю новиною. А добрі новини приходять до нас тихо. Згадавши ці слова, я спробував усміхнутися, але не вдалося. І я шепнув собі: «А вмирати все‑таки страшно». Такими були мої останні слова. Вони не дуже вражали, але змінити щось уже було неможливо. Вода залила рот, потім добралася до носа. Я перестав дихати, а легені відчайдушно вимагали повітря. Але повітря вже не було. Залишилася тільки теплувата вода.

Я вмирав. Як усі люди, що живуть на цьому світі.

Дата добавления: 2015-07-26