VIII. Мексиканський волоцюга

My heart is like an open highway [77] …

Bon Jovi

Увага! В жодному разі не використовуйте попутки та не подорожуйте автостопом у Мексиці!

Застереження на форумі «TripAdvisor»

Того літа цілу Мексику охопила дорожньо‑ремонтна лихоманка. На всіх більш‑менш великих магістралях через кожні п’ять сотень метрів відгороджували чималий клапоть шосе, здирали старе покриття і клали на його місце нове. Всюди, куди не зирни, стовбичили котки й паруючі казани зі смолою. Від Мехіко лишилась одна дорога – 150‑а мексиканська магістраль, Вона вела до Пуебли, і водії там не ризикували в’їхати у гарячий асфальт чи закатати в асфальт асфальтоукладчика. Саме туди я й подався.

Місце, де я мусив, як то кажуть, вшкварити по дорогах і почати звитяжницькі мандри автостопом, знаходилось за межею Мехіко. Я не знав до пуття, як туди добратися, тому вчинив за добре напрацьованою схемою: свиснув таксі й тицьнув пальцем у роздруковану карту. Після того, як я навмання вказав точку на голій трасі далеченько на південь від столиці, шофер довго і підозріло роздивлявся мене, але так нічого й не сказав, тож зрештою ми поїхали.

Таксист благополучно відвіз мене за місто. Всю дорогу він недовірливо позирав у мій бік, певно, гадаючи: що, в дідька, може знадобитися самотньому синьоокому неіспаномовному ґрінго на пустельній трасі за містом. Нарешті я розсудив, що ми від’їхали достатньо далеко, аби нікому не мозолити очей, торкнув водія за плече і тихо мовив:

– Спиніться тут.

Шофер пригальмував.

Вечоріло. З‑під капоту таксі рівненьке попелясте шосе гадючилося вдаль, у долину Мехіко. Позаду щойно зникли останні будинки найбідніших кварталів нескінченного мегаполіса, праворуч зривався униз порослий буйною зеленню схил, а десь далеко‑далеко на горизонті, на тлі безхмарного неба, бовваніло двійко засніжених піків. На дорозі аритмічно пульсувало два зустрічних потоки машин, які вже почали вмикати фари.

– Ви точно впевнені, що це тут? – ламаною англійською перепитав таксист.

– Так, упевнений, – сухо відказав я.

Потому я розрахувався, виліз із машини і витяг за собою наплічника. Таксист ніяк не наважувався рушати, адже, якщо не рахувати водіїв, які на захмарній швидкості проносилися повз нас магістраллю, я стояв на тій дорозі сам.

Нарешті водій знічено стенув плечима і поїхав. Там, де я наказав йому зупинитися, повороту не було, тому він помчав далі в напрямі низькодолу, шукаючи місце для розвороту. За хвилину чи дві жовте авто випливло на стрічній смузі, що вела назад у Мехіко. Таксист навіть сповільнив швидкість, проїжджаючи повз мене, – все чекав, а раптом я роздумаю. Він глипав на мене, наче на біснуватого, який лаштується скочити з моста з наміром вчинити самогубство.

Я помахав йому рукою й стримано усміхнувся, мовляв, їдь собі, чортяко, та не бери дурного в голову. І він поїхав. А я залишився стояти на узбіччі.

Стрімкий потік сріблястих машин обдавав мене теплим вітром, пилюкою та шерхотом шин. За спиною у димний смог, який сповзав із міста, осідало криваво‑червоне сонце. Я закинув наплічник на одне плече і підійшов до краю дороги; спинився обличчям до лави машин і кілька хвилин вдихав тремке марево, яке ворушилось на сірому асфальті. А потім я утнув те, чого до мене, певне, не робив ще ніхто з українців на мексиканській землі. Я вистромив убік праву руку з міцно стиснутим кулаком і підняв догори великий палець…

* * *

У цьому місці мені б дуже хотілось наладити патетично‑епічну історію про те, як я стрів, скажімо, американського водія‑дальнобійника або простого мексиканця, який вільно володіє англійською мовою, або ще казна‑кого, і як ми їхали курною дорогою, і говорили про життя, і про свободу і т. д. і т. п. Я б дуже хотів розповісти щось подібне і показати, як романтично подорожувати автостопом у Мексиці, і який я молодець, що насмілився на таке, попри усі застороги та невтішні передбачення. Однак я змушений ниньки констатувати невтішний факт, що у стихійних подорожах автостопом по мексиканських дорогах романтики не більше, ніж у недоварених пельменях.

Я довго стояв з вистромленим догори великим пальцем на розпашілій від денної спеки 150‑ій мексиканській магістралі. Повз мене один за одним прошмигували різні автомобілі, від задрипаних хетчбеків до обважнілих трейлерів, але в кращому випадку водії просто не звертали на мене уваги. В гіршому – зиркали як на ідіота. Один раз поряд мене таки загальмував рожевий пікап, по самі вікна забризканий грязюкою. Але варто мені було заговорити англійською, як водій перелякано натиснув на газ та помчав уперед, ніби побачив за моєю спиною страхітливу примару.

Коли сонце сплило за горизонт, я був змушений визнати, що мій геніальний дорожній план тріщить по всіх швах. Звідтіля, де я стовбичив, не можна повернутися назад до Мехіко, оскільки не було звідки викликати таксі. Та навіть якби й знав, вертатись не було куди: згідно з тим же геніальним дорожнім планом тієї ночі я мусив ночувати у Пуеблі. Час для ночівлі неухильно насувався, чого не можна було сказати про Пуеблу, яка лишалась за двісті кілометрів від мене. «Навіщо ото було кокошитися, дундук? Взяв би й поїхав автобусом, як нормальна людина, – сердито думав я про себе. – Вже давно був би на місці».

А тепер облишмо мене на деякий час і послухаймо пізнавальну історію про мексиканські автобуси у стилі «National Geographic»…

Мексика славна достойним автобусним сполученням. Як на мене, мексиканські пасажирські перевізники найкращі в світі. Автобуси (переважно «Volvo» або «Mercedes») сучасні, нафаршировані кондиціонерами, туалетами, кавовими автоматами і усілякими іншими дурощами. На автостанції перед посадкою багаж віддають працівникам вокзалу, які самостійно прилаштовують його в автобус, а після прибуття забирають строго по квитанції. Перед входом у салон станційні працівники служби безпеки перевіряють пасажирів металошукачем (точно як перед посадкою у літак), а в салоні стюардеси пропонують безкоштовні напої та легкі закуски. Щоправда, тут слід вклепати одну ваговиту ремарку: вищесказане стосується виключно автобусів першого класу.

У Мексиці є також автобуси другого класу – для тих, хто не може собі дозволити нормальний сервіс у люксових конторах. Другосортні омнібуси старі, пошарпані, принципово невимиті, ходять як завгодно, але тільки не за розкладом, і як правило, переповнені настільки, що під час поїздки з вентиляційних люків стирчать голови окремих пасажирів. Такі‑от купи металобрухту на колесах навіть відправляються з окремих стоянок, бо на нормальні автобусні вокзали їх ніхто не пускає.

Так от, я б дуже хотів повідати вам щось романтичне про мої зухвалі та навіжені мандри автостопом. Але того вечора, коли я манячив, як недоумок з піднятим вгору пальцем чортзна‑де на трасі під Мехіко, моя жага до романтичного авантюризму чахла на очах. Саме тоді поряд мене спинився розмальований усіма кольорами веселки, ветхий і розбитий рейсовий автобус другого класу. Що я мав робити? Надворі примеркло, кляті мексиканські водії вперто не помічали мене, я ризикував лишитись ночувати просто неба. Я чесно хотів розказати вам, шановні читачі, про романтику на мексиканських дорогах, але у мої романтичні плани геть не входила неромантична ніч у придорожному кюветі за дві сотні кілометрів від Пуебли.

– Puebla? – розгублено спитав я, зазирнувши в автобус.

– Sí, gringo, Puebla! – байдуже промимрив замурзаний водій.

І я заскочив всередину.

Коли очі призвичаїлися до липкої темряви (бо навіть вікна автобуса були замальовані рекламою), я остаточно зрозумів, що романтика на сьогодні відміняється. Салон був битком набитий чорними від засмаги і блискучими від поту мексиканцями, котрі, як і сам автобус, були далеко не першого сорту. Страшенно смерділо кислим потом, мокрою видубленою шкірою і якогось дідька прілою соломою.

Я протиснувся в кінець зношеної колимаги, де нагледів вільне крісло, і тихенько всівся, стараючись не привертати до себе уваги. Ще б пак!.. Увесь автобус, включаючи водія через спрямоване у салон дзеркальце, безпардонно витріщався на мене. Я відвернувся, аби не дивитися на них, і встромив носа у брудне, обмащене рекламою вікно. Але це не подіяло. Нахабні латинос продовжували витріщатися і навіть уже підсміювалися наді мною.

Поперед мене сиділи жіночки зі зморшкуватими лицями й натрудженими руками. Усі огрядні, загорілі до чорноти і аж лискучі від жиру та поту. Вони раз‑по‑раз безсоромно тицяли пальцем на моє почервоніле обличчя.

Позаду розпливлось по кріслах кільканадцять мексиканських роботяг із ще більш зашкарублими ніж у жінок ручиськами, почервонілими очима і потужним алкогольним духом. Ці теж без церемоній непристойно приглядались до мене, однак переважно мовчали, хоч і поглядали з неприхованою зневагою. Лиш зрідка хтось із них розтуляв рота і бундючно проказував якийсь плаский дотеп (б’юсь об заклад, що про мене), після чого уся ватага аж захлиналася від несамовитого реготу.

Нарешті якийсь підозрілий вовкуватий тип з тієї пашисто‑брунастої компанії, накренившись усім тулубом уперед, продзявкав щось чітко і голосно, і я зрозумів, що він звертається до мене. Я обернувся, вхопивши з півдесятка навісних поглядів, націлених просто на мене, під кожним з яких висіла погано прихована єхидна усмішка, і стенув плечима.

– Но еспаньйол, сеньйор, – приглушено відказав, намагаючись не дивитись селюкові в очі.

– Га‑га‑га! – розреготався він і плеснув долонею по спинці мого крісла, а тоді щось швидко‑швидко залопотів до інших.

Після його слів автобус ледь не розірвало на шматки від ґелґотіння. Реготав навіть водій, а м’ясисті жіночки на передніх сидіннях аж ляскали себе по стегнах, заливаючись істеричним іржанням. Один я, наче епіцентр тропічного тайфуну, зберігав зловісне мовчання.

Жаль, як жаль, що я не знав тоді іспанської…

За півгодини надворі геть стемніло, лиш два віддалених гірських піки на заході зберігали на своїх шапках останні відблиски дня.

Усю дорогу шофер тримав передні дверцята автобуса відчиненими. До затхлого салону з темряви понад дорогою вривалась пилюка, покремсаний рев туберкульозного двигуна та струмені свіжого повітря, які хоч трохи розбавляли нестримну смердоту. Це те, що називається кондиціонуванням на мексиканський взірець. Кільканадцять разів ми спинялись, підбираючи нових пасажирів з‑над прилеглих до траси сіл, і незабаром в кузов набилось стільки люду, що не допомагали навіть розчахнуті двері. Я весь зіпрів і ледь не зомлівав від розмаїття терпких запахів.

Одначе я не нарікав, адже зарані відав на що йду. Я чудово усвідомлював, що використання попуток – це легковажність і невиправданий ризик, особливо коли ти сам, і особливо коли ти сам у Мексиці. Тому я зовсім не ремствував, хоча… був дещо розчарований, бо попри все вбачав у автостопі щось більше за просто ризиковий різновид пересування. Я шукав необмеженої свободи і можливість завести нових друзів, а натомість отримав божевільну трясовицю мексиканською 150‑ю магістраллю в покошланому копійчаному автобусі серед замурзаних селюків, які нахабно промацували мене очима і, не криючись, глузували з мене.

Отак я доїхав до Пуебли.

* * *

Вулиці Пуебли не мають спеціальних імен. Ті, що тягнуться зі сходу на захід, називаються «Poniente[78]» плюс номер вулиці, а ті, що пролягають з півночі на південь, – «Norte[79]» – і також номер вулиці. Просто і невигадливо, зате неймовірно практично. Щоб схарактеризувати розташування якогось кварталу, достатньо сказати приблизно таке: «На розі 4‑ої Poniente і 5‑ої Norte» – і всім одразу зрозуміло, про яке місце йдеться.

Перетин 4‑ої Poniente і 5‑ої Norte – це саме те місце, де знаходився мій хостел. У мене на руках була детальна карта Пуебли, припасена ще в Стокгольмі, тому, враховуючи таке лубочне планування міста, я міг без проблем дочалапати до хостелу своїм ходом. Однак, коли замурзана чортопхайка, що підібрала мене в полях під Мехіко, прибула на вокзал Пуебли, надворі стояла глибока ніч. Я прикинув і вирішив, що на сьогодні геройства достатньо, і взагалі я хочу спати, відтак не став фанаберитися і гукнув таксі.

Таксист підвіз мене до вицвілої від сонця та пониклої од вітру вивіски «Hostal[80]Santo Domingo», що мляво теліпалась, однією петлею тримаючись на сталевому прутку над обдертими дерев’яними дверима. Я постав посеред вулиці, гадаючи, що мене чекає за тими дверима. Справа в тому, що зовнішні фасади суто мексиканських будівель на вигляд майже однакові. Ці одноманітні фронти щільно прилягають один до одного і оточують суцільний блок будівель (те, що мексиканці називають cuadra[81]) непроникним муром з невеликою кількістю вікон та поодинокими грубими дверима. Справжнє обличчя помешкань ховається всередині cuadra і завжди сховане від надміру цікавих поглядів з вулиці.

Тож я обережно прочинив скрипучі двері й шаснув усередину. Переді мною знову постало відкрите патіо, трохи просторіше ніж у «Mundo Joven Catedral»; праворуч від входу починалась стійка реєстрації, зліва здіймались догори сталеві закручені сходи, що вели на горішній поверх, а навпроти проступав невеликий бар. Посеред патіо тиснулися кілька ресторанних столиків зі стільцями.

Як на перший погляд, будиночок виглядав нічогенько, хоча все у ньому, і стіни, і вікна, і меблі були наче з чорно‑білого кінофільму про далекі шестидесяті.

На скрип старезних дверей з‑під стійки випірнула чорнява голова.

– Hóla! – гукнув приземистий і злегка кучеристий мексиканець.

– Привіт! – кажу йому. – Я бронював у вас кімнату.

Адміністратор видався навдивовижу тямовитим хлопцем, відмінно справлявся з англійською, знав, де знаходиться Україна, навіть правильно назвав столицю, а до того – проказав кілька слів, щоправда, російською. Як виявилось, він якийсь час жив у Штатах, де мав одного знайомого програміста родом із Росії.

– Пріффєт! Пока! Да‑а‑а, карашо! – радо галдикав мексиканець.

Узрівши, що я чудово розбираюсь в його овечому беканні, він напужився і видав ще кілька слів, яких усіх іноземців росіяни вчать насамперед. Метикуватий читач, гадаю, здогадається сам, що то були за слова, а я обмежусь розпливчастою згадкою і не осквернятиму ними сторінок цієї книги.

Полаявшись російською досхочу, адміністратор показав, де моя кімната.

Попри пізній час, я лиш стягнув наплічника і залишив помешкання. У фойє на мене чекала нова інтернаціональна компанія, готова знайомитися, обмінюватися враженнями й вислуховувати мої історії. Саме тут я здибав ще одного бельгійця – кумедного і простакуватого Стівена де Трейєра, який переслідуватиме мене до самого кінця подорожі. Як поведінкою, так і зовнішнім виглядом він страшенно нагадував роззяву Жака Паганеля з роману «Діти капітана Гранта». Поряд з ним, підклавши ноги під себе, клювала носом щуплява русявка, його дівчина. Парочка з Бенілюксу завтра відбувала до Оахаки лиш на пару годин раніше від мене, при цьому не маючи ще ні квитків на автобус, ні кімнати у хостелі. Отак їхали, аби лиш кудись їхати. Вони саме мляво дискутували, в якому хостелі Оахаки краще спинитися, тому я не полінувався і притяг свій itinerary на добрих півсотні сторінок – з картами, маршрутами, директивами і бронюваннями: нате, мовляв, дивіться, буржуї, як треба готуватися до подорожі.

Візаві, закинувши ноги на журнальний столик, простягся ще один «бекпекер» – Джеймс Кадлецек, статечний і блідий, не в міру дивакуватий фрілансер з Далласу, який писав статті для різних Інтернет‑видань, безперестану кочуючи світом. Біля нього приткнувся столичний мексиканець – Хосе Луїс Іслас, товариш техасця, який супроводжував його у поневіряннях південними мексиканськими штатами. Завтра вони мали лізти на вулкан El Malinche недалеко від Пуебли.

Ми потопали в надутих еластичних кріслах, абияк розставлених на особливій площадці, що нависала прямо над входом до патіо. Стіни cuadra надійно захищали нас від шуму машин та вуличного гамору, який не зникав навіть уночі. Було надзвичайно приємно після тригодинної трясовиці в паршивому автобусі напівлежати у м’якому шкіряному фотелі, потягуючи звичайнісіньку «колу» і повагом розмовляючи ні про що з незнайомими, але близькими по духу людьми.

* * *

На все про все у Пуеблі я мав один день, тому наступного ранку підхопився рано, проспавши усього три години, і подався досліджувати місто та його околиці.

Пуебла виявилась славним містом. Людним і гамірним, точно як Мехіко, але більш безпосереднім та натуральним. Якщо центральна частина Мехіко мало чим відрізняється від європейських столиць – такі ж величні будови, пафосна архітектура, засилля мармуру та граніту, всюдисущі арки та колони, – то Пуебла є типовим мексиканським містом без жодного відбитка європейської прилизаності, плюгавості й модерної пишноти, при цьому ніскільки не втрачаючи у своїй красі.

В центр міста вклепалось типове Зокало: квадратна площа, собор на одній зі сторін майдану, педантично вирівняний парк із водограями посередині. Звідусіль на нього напирали абсолютно однакові за розмірами cuadras, зате перед самим Зокало невисокі, не вище двох поверхів будинки, що немовби розкривались, вилазили з‑під непримітних крицевих квартальних мурів, виставляючи напоказ багато оздоблені фасади, які й до сьогодні зберігали невитравні сліди архітектури іспанської доби.

Надходила обідня пора, я мирно прогулювався вуличками Пуебли, аж раптом мій шлунок надсадно булькнув, а потім ображено забурчав, нагадуючи, що одна чашка кави з солодким млинцем не підмінить нормального сніданку. Я сховав фотоапарат в кишеню і взявся видивлятися пристойний ресторанчик, де можна було б набити черево чимось їстівним.

А зараз – увага. Лапідарна преамбула до наступних подій.

Я не пригадую, коли востаннє плакав. Чесно кажу: не пам’ятаю. Може, то було років у чотири, може п’ять. Словом, давно. Це поки ніяк не стосується оповіді, але… просто треба, аби ви знали.

Так от, Пуебла аж кишіла вайлуватими торговцями різноманітними мексиканськими наїдками. Вони приторговували просто на вулицях під палючим сонцем; їхні ларьки, тельбухаті й неоковирні, стояли на кожному кроці, часом повністю запруджуючи тротуар. А втім, я добре пам’ятав, що мені наказував Мігель ще перед поїздкою:

– Якщо не хочеш, щоб твоя подорож перетворилась на короткі перебіжки між гальюнами, – перестерігав друзяка, – не здумай їсти страви, які продаються в кіосках або на вулиці.

Разом з тим Мігель велів, щоб я їв такос скрізь, де тільки бачитиму, бо такос, а особливо соуси до нього, – то репрезентант істинно мексиканської душі та вдачі. Отак він казав мені, барбос немитий.

Під час теоретичної підготовки мандрівки я ґрунтовно проштудіював на форумі «TripAdvisor» усю наявну інформацію про такос. Там подейкували, що у великих містах більшість страв національної мексиканської кухні спеціально адаптовано під розніжених туристів і не становлять жодної загрози для неадаптованих заокеанських шлунків. У той же час сайт застерігав, що в глухих автентичних районах Мексиканських Сполучених Штатів дещо недорозвинене поняття слова «адаптація», через те там‑таки можна натрапити на справдешній такос, а з ним, справдешнім, слід поводитися якнайобачніше.

Це була коротенька передмова, що мала на меті підготувати вас до нижчевикладених фактів і подій. А отеперечки сама історія.

Кепське бурчання в животі підхльостувало мене, тому я квапливо мігрував на другий бік вулиці і вишукав охайний ресторанчик, над входом котрого висіла мальовнича вивіска «El mejor tacos en Puebla[82]». Пафосний напис не вельми відповідав зовнішньому вигляду кухмістерської, але від запаху, який долітав з кухні, мій шлунок ґвалтовно зарепетував і сам потяг мене всередину.

– Que quiere, señor[83]? – офіціант був тут як тут.

– Такос, звичайно, що ж іще, – впевнено кажу до нього англійською, так, наче гризу той такос щоранку. – І… ем‑м‑м… одне пиво, «Negra modelo», por favor.

– Слухаюсь, пане. Зараз усе буде.

Тут слід сказати, що такос (або тако) – це не стільки якась специфічна страва, скільки питомо мексиканський спосіб споживання усілякої всячини. Коли ви замовляєте такос, вам зазвичай приносять пачку тонких пісних млинців, що звуться тортильями, таріль з їстівним начинням і різні підливки. Ви самі накидаєте начинку на тортилью, зрошуєте зверху підливкою, і закручуєте оте все ріжком або конвертиком. На тому й усе – такос готовий до споживання.

Хвилин за п’ять офіціант обставив стіл і приволік моє замовлення.

Я наклав на тортилью тушкованого м’яса, кілька шматочків гострої ковбаски чорісо, притрусив зверху цибульки і зеленого салату, навіть пару грудочок подрібненого кактуса поклав, а потім на хвильку завмер у сум’ятті. На столі переді мною красувалися три глиняні кандійки з різними підливами. У першій ринці бовтався криваво‑порфіровий, полум’яний як Марс соус чилі, в другій кучугурилася м’ясиста гвакамоле – густа, але безневинна паста з м’якоті авокадо, а в останній відсвічувала зеленню невідома мені, абсолютно миролюбна й сумирна на вигляд підливка.

«Гвакамоле – це для дівах, – відразу розсудив я, оскільки знав, що пюре з авокадо зовсім не гостре. – Соус чилі навряд чи внесе щось нове у мої гастрономічні знання. Спробую, мабуть, отой зелененький, гляну, що воно таке на смак…»

Тож я бадьоро вхопився за черпачок і розмашисто накидав поверх м’яса та овочів зо три повних ложки ріденької зеленкуватої маси. Якби тоді я хоч на мить звів очі від тарілки, то нагледів би, що навіть кухарі повистромлювали свої довбешки з‑над дверей кухні й очманіло витріщалися на мої рухи. Однак мій шлунок настирливо гарчав, а під язиком аж хлюпало від слини, через що всю мою увагу поглинула миска з такосом.

Покінчивши з тим невинним соусом, я акуратно згорнув тортилью трубочкою і запхав її у пащеку. Я був настільки голодним, що одним махом відкусив добру половину скрученого сандвіча, і тільки після того помітив, що офіціанти і бармен уп’ялися в мене ошалілими поглядами, наче я не обід справляв, а збирався робити собі харакірі.

«Тю, – жую і думаю. – Ви наче перший раз узріли як ґрінго трапезують». І усміхнувся до них набитим ковбаскою, м’ясцем та городиною ротом.

Я добре зафіксував у пам’яті цю мить, позаяк то була остання моя усмішка на найближчі чотири години.

Ще поки жував, було нічого. Та глитнувши, зрозумів усе. Я відразу докумекав, чому вони витріщалися на мене як на самогубця, добрав, що то значило «неадаптований такос», а ще я докумекав, що термоядерний процес, який оце допіру розпочався у моїй горлянці, вже ніяк не повернути назад. Нестерпний жар ширився моїми клітинами. Перші кілька хвилин я думав, що просто вріжу дуба: серце шалено токотало, все тіло обросло краплинами поту, з вух валив дим.

І тоді я сказав:

– У‑у‑у…

Я хотів ще щось проказати, та не подужав. Я не міг навіть дихати. Щойно норовився втягнути повітря ротом чи носом, піднебіння спалахувало, мовби политий керосином сухий хмиз, і гострі язики полум’я блискавками проймали аж до вух і потилиці. А потім палюче вогнисько полізло униз до шлунка. Таке враження, наче хтось увіпхав мені до стравоходу йоржик для унітазу і почав старанно вертіти ним туди‑сюди. Потому почалась найгірша частина: потекли сльози. Я схлипував, скімлив, пхикав і ридав, але нічого не міг з собою вдіяти.

Крізь рясні патьоки сліз я угледів, як з протилежного кутка зали дріботить офіціант і несе на таці чималу миску зі сметаною.

– Це за кошт закладу, – тихо сказав він, ставлячи полумисок поряд мене і хватькома ретирувався.

Його колеги насилу стримувались, щоб не зайтися реготом. Вони вдавали, ніби не помічають, що я от‑от займусь полум’ям, мов стіг сіна у бездощів’я, однак цікавість пересилювала норми пристойності, і вони раз‑по‑раз стріляли в мій бік глузливими позирками.

Але… тієї миті в мені знов прокинувся Овен, і я навіть не торкнувся до рятівної сметани. Більше того, як кажуть, на зло ворогам на радість мамі, я показав тим тюхтіям, що не ликом шитий, і запхав всю до останнього шматочка тортилью до рота, зачавши театрально розжовувати. Я, без сумніву, виглядав би вельми доблесно і героїчно, коли б не дрімучі рівчаки сліз: я їв і рюмсав, мов дитя. Уперше за п’ятнадцять чи двадцять років.

Нарешті я дожував і тихо‑тихо пікнув:

– А…

Офіціант швидко усе розкумекав і мигцем приніс на таці рахунок. Ридаючи, я розрахувався за палений ленч і забрався геть.

Я йшов, не розбираючи дороги, кудись якнайдалі від Зокало. Я палав, наче ялиновий смолоскип, а сльози безупину дзюрили по щоках і скапували з підборіддя. Затуманеними очима я дивився на дітлашню, що бавилась на укритій зеленню та квітами площадці в центрі Зокало, і плакав. Я зиркав на банківського клерка, який знемагав від спеки під панцером свого жакета і поспішав на роботу після короткого обіду, і ридав як немовля під час закрепу. Я глипав на брудненькі таксі, аритмічну бруківку, розлогі дерева понад кам’янкою, і заливався сльозами, наче сентиментальна дівуля. Я літрами пив холодну воду, але нічого не помагало: у горлі пекло, а трикляті сльози нестримними фонтанами цвигали з очей.

Я дещо затямив того дня. Розкрив для себе нову вселенську істину, яка навічно вкарбувалась у моїх звивинах не згірше другого закону Ньютона, Шевченківського «Заповіту» чи першої строфи нетлінних «Каменярів». Я раджу й вам запам’ятати її і ніколи не забувати, якщо вам раптом випаде нагода помандрувати автентичною Мексикою.

Усе має смак. Усе, крім такоса. Такос має вогонь.

Дата добавления: 2015-07-26