IX. Дім удалині від дому

Того ж вечора, трохи оклигавши після полум’янистого ленчу, я пошурував в Оахаку.

Оахака (або повністю Оахака‑де‑Хуарес) – це столиця і найбільше місто однойменного федерального штату. Цей штат, по суті, є найпівденнішою мексиканською губернією, лиш трішки поступаючись своєму східному сусідові Чіапасу, котрий випирає у Тихий океан на якихось кілька морських ліг далі за Оахаку. Оахака беззаперечно вважається істинно мексиканським штатом, як за стилем життя, так і зовнішнім виглядом. На сьогодні у цій провінції вціліло більше носіїв мов корінних народів, ніж у будь якому іншому штаті; саме тут розкидані по горах найкрупніші общини нащадків славетних сапотеків та міцтеків. Щоправда, за Оахакою закріпилась характеристика вельми сумнівної добротності – як найбільш бідного та злиденного мексиканського штату.

Найголовніше, що я вишукував і заради чого подався в Оахаку, – одні з найдавніших руїн Мезоамерики, древнє сапотецьке місто, воістину гідне самих богів, відоме нині під назвою Монте Албан (Monte Alban). Там я знайшов справжніх друзів.

Цього разу я вирішив не викаблучуватися і не їхати автостопом. Як порядне людисько, купив собі квитка на першокласний мексиканський автобус компанії «ОСС», що розшифровувалось як «Omnibuses Cristobal Colon» або українською – «Омнібуси Христофора Колумба».

Я виїжджав з Капе, люксової автобусної станції у Пуеблі, близько сьомої пополудні. Чухрати до Оахаки – майже чотири сотні кілометрів, причому чималий уривок шляху крученим серпантином на взгір’ях, тому фірмовий колумбовий омнібус приплентався у столицю найбіднішого мексиканського штату заледве не опівночі.

Щойно вискочивши з лискучого і м’якенького автобуса, я миттю розібрав, що втрапив до справжньої дикої Мексики, ще не обтягнутої павутиною цивілізації і не загидженої всепроникаючою цвіллю прогресу. Автобусна станція ветха, будинки прості, місцями скособочені, машини старі, аж дивитися боляче, а до станційного ліхтаря стовбичила припнута до нього чорна коза. Повсюдно буйніли дивакуваті кущі, кактуси та незнайомі деревини. А проте, як то завжди трапляється, була серед тої бідноти якась своєрідна невимушеність і задушевність, яка давно перевелась у бетонних джунглях мільйонних мегаполісів, осяяних ювелірними вогнями вітрин і блиском облудних посмішок. Словом, навіть прикрита м’ясистою пітьмою Оахака припала мені до душі.

А втім, роззяплювати рота на нічне місто не було часу. Мій хостел, що мав мелодійне ймення «La Villada Inn Hostal», відповідно до опису на веб‑сайті, ліпився ген‑ген на окраїнах міста, замалим не в самих горах. Коли я нарешті розшукав покошланий кеб з жовтими шашками таксі на даху, над містом прокотилось бомкання дзвонів, які сповіщали про народження нової доби.

Таксист вельми зрадів мені (видно, не густо у них з пасажирами) і радо погодився підвезти, попри те, що гадки не мав куди треба їхати. Не допомогла навіть роздрукована карта, бо в тій точці, де відповідно до адреси мав знаходитися мій хостел, картографічний сервіс «Google maps» показував: вулиць там не було взагалі. Тобто вулиці, може, й були, але на мапі їх не намазюкали, тому стандартна схема «тицьнув пальцем в карту і поїхав» зазнала фіаско. Водій спитав у когось по радіо, як воно краще доїхати до «La Villada», радіо щось скриготнуло у відповідь, і ми посунули в напрямку сплячих бескидів, що пливкою громадою вимальовувалися на тлі зоряного неба.

Хвилин за двадцять таксист спинив свою пом’яту колимагу і вишкірився до мене:

– Тут!

Я вистромився з вікна. Перед носом машини відкривався завалений сміттям пустир, справа проступали обриси якогось будинку з повибиваними шибами, десь внизу ледь вловимими цятками вогнів мріла Оахака. І більше нічого. Я засунувся назад:

– Не тут, – кажу. – Це що завгодно, але не хостел «Ла Війяда».

Водій розгубився, знову викликав когось по радіо, кілька хвилин уважно вислухував переривчасте бурчання на тому боці, потім довго і голосно лаявся, нарешті розвернувся і ми помчали назад. Хвилин за десять він знов завернув у гори і небавом спинився, дурнувато усміхаючись.

– Оце точно тут!

У непроглядній темряві я силкувався видивитися вивіску з назвою хостелу. Безрезультатно: якісь ангари, склади, перекошені навіси, але нічого схожого на хостел.

– Сеньйоре, – кажу. – При всій до вас повазі, це не тут.

Таксист насупився, але радіо більше не чіпав, натомість подзвонив комусь по мобільному. Він кілька разів прогорлав у трубку назву моєї нічліжки, по черзі перекидаючи наголос зі складу на склад і переставляючи місцями слова. Укінці радо замахав головою, завів двигуна, і ми вкотре чкурнули вниз запиленим манівцем.

Я вже починав хвилюватися, чи втраплю до ранку в хостел, а якщо й втраплю, то скільки таксист здере з мене за таку екскурсію. Ми вже майже годину гасали околицями міста, щораз більше забираючись в гори, і ніяк не могли відшукати той клятий гуртожиток. Зненацька водій різко пригальмував, ледь не припечатавшись бампером до залізних воріт, і радо йойкнув:

– Ось! Тут!

Зізнаюся, мені геть не сподобалось те, що я побачив крізь лобове скло, але мусив визнати, таксист був правий: у розпливчатих від фар конусах світла чітко виднілась назва мого хостелу… виведена простою крейдою на ржавому металевому листі.

Я висунувся з машини і протер очі – упевнитися, що мені не приверзлось. Хоча в той момент я, певне, більше хотів, щоб воно таки привиділось. Потому повернувся до таксиста.

– Скільки? – питаю, стукаючи пальцем по гаманцю.

– Sesenta pesos, señor[84], ‑ сором’язливо промимрив мексиканець, а потім додав, ніби просячи вибачення: – Por favor…

Я зразу не повірив і перепитав. Таксист двома руками показав шість пальців, що мало означати шість по десять песо. Поки він не передумав, я відрахував йому купюри. «Шістдесят песо! Лише якихось нещасних шість доларів за те, щоб опівночі згасати заледве не всю Оахаку!» – крутилось у голові. Я як ненормальний, кричав шоферу «gracias[85]!», а наостанок чуйно потиснув йому руку і навіть промимрив щось на кшталт: «Україна вас не забуде, дядьку». Нарешті старезний кеб, виючи двигуном, зник за рогом, і я лишився сам.

Було темно. Я стирчав на брудній неширокій вулиці високо в горах перед залізними, наскрізь проржавілими воротами, на яких крейдою було написано «La Villada Inn Hostal». Вгору по вулиці стояло ще кілька будинків, далі за ними ґрунтовий путівець вишкрябувався на прямовисний схил гори і зникав. Насподі, біля підніжжя скель, тихо спала Оахака.

Ліхтарів не було.

«Ну, все, – скрушно подумав я. – Хороші хостели закінчились».

Я спробував налапати кнопку дзвінка або металевий язичок на брамі, але мої пошуки закінчились нічим. Відтак я легенько торкнув проіржавілі двері, і вони на диво гладко подались.

Подвір’я куталось у непроникну темряву, я не бачив далі свого носа. Навпомацки скрадаючись вздовж стіни, дійшов до якихось дверей і тихенько постукав. Мені довелось двічі повторити стукання, поки зсередини щось зашаруділо, і крізь двері просунулась заспана кудлата голова. Я не встиг і рота розтулити, коли голова пробубніла відмінною, хоч і сонною англійською:

– О, чувак, ти таки приїхав. Я читав твого листа, що ти будеш пізно. Але заснув, – він позіхнув так, що ледь не звихнув щелепу, – і не дочекався. Ходи, покажу твою кімнату.

Як пізніше виявиться, то був Чей – молодший з двох синів хазяїв хостелу. Він відвів мене в напівпідвальне приміщення і впустив до середніх розмірів кімнати з кам’яною підлогою та побіленими стінами з саману. Годинник показував далеко за першу, я був надто втомлений, аби роздивлятись навкруг і філософствувати з приводу побаченого, тому завалився на ліжко і миттю впав у непробудний сон.

* * *

Наступного ранку я за інерцією підхопився ще вдосвіта. Треба ж було дізнаватися як потрапити на Монте Албан, і взагалі – провести скрупульозну рекогносцировку, бо минулої ночі я нічого до пуття не роздивився. Тому я хутко, ніби ховрах, видряпався зі своєї нори.

Вийшовши на відкритий простір, я потягнувся, роззирнувся, але так і вкляк із задертими догори руками, намагаючись переконати себе в тому, що я не сплю. «La Villada» об’єднувала кілька розрізнених, але дуже ошатних будиночків, поряд з якими тулилися пальмові навіси з пляжними шезлонгами і гамаками. Переходи між світлицями були дбайливо замощені плиткою і оточені акуратно підстриженими газонами, а в самому центрі височіла двоповерхова цегляна будівля з очеретяною стріхою. На першому поверсі у ній містився ресторанчик, а на другому – більярдний стіл, настільний футбол, телевізор і купа іншої всячини для дозвілля. А тепер, панове, тримайтесь, аби не впасти: просто посеред хостелу мляво поблискувала у вранішньому світлі ультрамаринова гладінь плавального басейну. Басейн! А‑а‑а! У хостелі! Ні, я просто марю!!! До всієї цієї краси додайте гірський кряж темно‑бронзового кольору, місцями розбавлений латками зелені, який пнувся у височінь від протилежного кінця долини.

Мені здалось, що поки я хропів, мене перетягли в якесь інше місце. Це не могло бути хостелом, це не могло бути Мексикою! Я пригледівся назад на заїзд, через який напередодні у безпросвітній пітьмі увійшов до «La Villada», і тільки тоді збагнув, що не сплю: я впізнав учорашню браму – брудну, скрипучу та рудувату від іржі, ‑ єдине, що псувало довколишню ідилію. Відтоді я називав її не інакше як «пекельними ворітьми до раю».

Нарешті я спромігся закрити рота, опустив руки, і чкурнув униз за фотоапаратом.

У цей час у їдальні схилились над сніданком дві доладні й милі парочки. Вони приголомшливо різнилися одна від другої. У першій парі хлопець і дівчина – височенні та худі, як штахетини, зі сніжно‑кремовою шкірою і волоссям кольору пухнастого курчати, а в другій – низькорослі й огрядні, наче кадовби з‑під меду, чоловік із жінкою з круглими лицями, темними очима і коричневим волоссям. Знайомтесь: перед вами Пітер Лампе та Марія Ван дер Маат з Голландії, а навпроти них – подружжя Кен та Рейчел Валерді з недалекого Техасу. Вони саме впівголоса гомоніли поміж себе і, певне, лаштувались сумирно та слухняно провести черговий день свого відпочинку. Вони ще нічого не знали про мене, вони до того не бачили жодного живого українця, окрім хіба як по ящику, а головне – навіть гадки не мали про те, що за наступні чотири дні разом зі мною перевернуть цілу Оахаку з ніг на голову.

Тож усе було мирно, супокійно та ідилічно, поки не з’явився я, і з криком «афігєть, оце‑то у вас хостел!», наче ракета увірвався в їдальню. Коло дверей стояв Хав’єр, старший хазяїнів син, а трохи далі Естер, його мати, поралась біля печі.

– Buenos días[86]! – пробемкав молодий мексиканець. – Радий, що тобі подобається. Сідай до столу, зараз подадуть сніданок.

Смачнющий запах смажених яєць залоскотав мої ніздрі, я всівся на один з табуретів і почав безпардонно цюкати долонею по столу.

– Що сеньйор бажає? – на моє настирливе ляскання примчала старенька, але усміхнена та святково, хоч і старомодно вдягнута служниця.

– Несіть усе, що є, ‑ кричу. – Я вчора не вечеряв! Давайте яєчню, картоплю, грінки і… і навіть такос давайте! Тільки не здумайте накидати туди отої зеленої гидоти, від якої мізки починають куріти, а сам боїшся пукнути, щоб не пропалити дірку в шортах.

За якусь хвилину наїдки опинились на столі, і я заходився сумлінно плямкати, наминаючи їдло. І лише тоді звернув увагу на чотири пари очей, що мовчазно витріщалися на мене.

– Ти хто такий? – нарешті недовірливо озвався Кен.

Для них я наче з неба звалився, бо ніхто ж не бачив, як я нишком пришкандибав до хостелу в розпал ночі.

– Я Макс, – чавкаю йому набитим ротом. – Сьогодні їду в Монте Албан.

– А… е‑е‑е… а звідки ти взявся, Максе? – голос у нього був шовковистий зі звичною американською хрипотою на денці.

Я подумав, що він, либонь, має на думці в глобальному розумінні, тому й одказав:

– З України, – і махнув рукою, мовляв, ген відтіля, з‑за океану.

Вони перезирнулись між собою.

– Телепорт? – перепитав Пітер.

– Ні, мабуть уплав, – заперечила Марія. – Бачиш, який голодний.

Я підняв замурзану соусом будку від тарелі. Таке, знаєте, іноді трапляється: варто лиш кинути оком, і ти відразу відчуваєш симпатію до людей. Тому я відповів їм з усією можливою серйозністю:

– Ви прості як граблі, панове. Усе безмежно банальніше: «Air France» Boeing‑747, три години автостопом до Пуебли, п’ять годин вечірнім «OCC» до Оахаки.

Звісно, я їм теж заімпонував. Тобто, думаю, сподобався, бо вони мерщій заходилися відрекомендовуватись і здоровкатися. Поки я жував, парочки по черзі встигли розбовкати усі чільні факти їхнього життя, навзамін витягши крізь мої зуби та набиту їдлом пащеку добру половину біографії, а також цілий оберемок фактів про клімат та рельєф України. Під кінець Марія мовила:

– Ми ще не були в тій Маунт Албанії, чи як ти там казав. Ти ж знаєш, де вона, правда? Поїхали разом?

Я кивнув, бо рот усе ще був зайнятий важливішою справою. Насправді я поняття не мав, де той Монте Албан, – на той момент його місцезнаходження асоціювалось у мене з куцою невелемовною галочкою, проставленою вручну кульковою ручкою на роздрукованій карті, десь на південному заході від Оахаки. Зате я подумав, що тепер, навіть якщо й заблукаємо (а ми б заблукали, це як двічі два – чотири), то гуртом, принаймні, буде не так сумно.

Але мені поталанило, і сліпий випадок уберіг мене від участі Івана Йосиповича Сусаніна (нагадаю, поляки в лісах під Костромою відірвали йому… хоча давайте не будемо про погане у такій хорошій книзі). Так ось, якраз тоді, коли Марія гуторила про Монте Албан, до їдальні зайшов Чей‑старший, власник хостелу, – доладно скроєний літній чолов’яга з копою баламутного вицвілого волосся та незгасною посмішкою на устах. Його дружина щось проказала йому з‑за стійки, що перегороджувала ресторанчик надвоє, киваючи в наш бік, після чого хазяїн «La Villad’и» розвернувся й басисто прорік:

– Я можу відвезти вас до Монте Албана.

За хвилину, надувши вітрилами животи і покректуючи після добротного снідання, наш квінтет у повному складі тупцяв під пошарпаним мінівеном, готовий рушати до уславленого культового центру. Ґаздиня пройшла перед нами до залізної брами і заходилася відпирати її, щоб випустити бокатого «Доджа» на вулицю. Затамувавши подих, з якимось заціпенілим захопленням я спостерігав, як уміло та невимушено Естер справляється з важенними стулками воріт. А там було чим захоплюватися: господиня «La Villad’и» не мала однієї руки…

Ту історію пізніше переказав мені Кен, і хоч вона геть не стосується моєї оповіді, я стисло наведу її на цих сторінках.

Чей надибав Естер зовсім молодим, але відразу вклепався, як кажуть, по самі помідори. Юна мексиканка відповіла взаємністю, тож скоро вони вирішили побратися, навіть не відаючи про те, що їх чекає попереду. У ту пору Мексика ще була здичілою та навіженою, і стосувалося це усіх сфер, включаючи дороги. Так сталось, що котрогось дня закохані втрапили у страхітливу аварію на шосе під Оахакою. Чей‑старший якимось дивом відбувся синцями та подряпинами, а от його коханій перепало дужче. Якийсь час вона пролежала в лікарні, після чого медики змушені були ампутувати їй правицю до самого плеча, інакше молода жінка ризикувала життям. Попри це Чей не полишив наречену, за кілька місяців вони побрались і живуть разом ось майже три десятки років, причому не просто живуть, а здрастують у щасті. Чей‑старший займається усією важкою роботою по хостелу, а Естер прибирає і вичепурює світлиці, веде бухгалтерський облік, а ще обіди готує, смачніших від яких ви не відшукаєте до самого північного кордону з Штатами. Окрім синів, Чея‑молодшого та Хав’єра, господині допомагають три служниці‑індіанки.

Тож Естер розчахнула ворота, «Додж» протиснувся на путівець, відчалив від мальовничого хостелу, який чіплявся за крутий схил гори, і помчав на південь до мальовничої Оахаки. Кен та Рейчел сиділи попереду, а голландська парочка і я розкинулись на задньому сидінні восьмимісного мікроавтобуса. З метою вентилювання салону обоє бокових відсувних дверцят трималися розчахнутими, через що їзда походила на політ у відкритому гелікоптері. Ми неспішно базікали поміж себе, а техасець час від часу щось настирно нашіптував своїй дружині, аж поки не повернувся назад і шельмувато вп’явся у мене.

– Слухай, Максе, – по‑котячому захурчав техаський капосник. – Ану скажи «Hasta la vista, baby[87]».

Я вмить насторожився.

– Нащо? – питаю.

– Ну скажи. Просто так.

Я нутром вчув підлотну американську каверзу.

– А що мені за це буде? – почав ухилятися.

– Та не пиндючся, кажи вже, – напосідав пузань Кен. – Як не хочеш «Hasta la vista, baby», то давай хоч… м‑м‑м… ну, от хоч «I’ll be back[88]».

Я далі не розумів, куди він хилить. Марія з Пітером теж нашорошились і підхльоскували мене, по черзі підморгуючи Кену, тож уже й мені самому стало цікаво, якого дідька вони домагаються. Словом, я подумав, погадав трошки, а тоді обережно, ніби школяр на першому екзамені, промимрив:

– Ай’лл бі бек…

Аж тут почалось.

– Ой‑ой‑ой! Аха‑ха‑ха! Тримайте мене! – огузкуватий техасець реготав так, що ледь не вивалився з машини. – Ну що, ви бачили? Я ж вам казав! Ха‑ха‑ха!

– А хай йому, точно! – гукає Пітер, і собі давай реготати.

– Ще раз! Ще раз! Давай, кажи знов! – пищали Марія з Рейчел.

Звісно, я нічого не сказав. Задля пристойності я навіть набундючився і демонстративно втупився у вікно, а інтернаціональне товариство продовжило бурхливо реагувати.

– У тебе голос, як у Шварценеггера, – зрештою, заспокоївшись, пояснив опасистий техасець.

– А у тебе голова, мов качан капусти, – сердито кажу йому.

Після того Кен та компанія цілими днями не відставали від мене з отим клятим «Hasta la vista, baby», повсякчас виставляючи мене напоказ кожному зустрічному, чи то був мексиканець, чи європеєць, наче якусь хвостату мавпочку в зоопарку. За півтора дні пів‑Оахаки знало, що я можу патякати голосом самого Термінатора. І справа навіть не в тому, що я був схожий на Шварценеггера чи тужився копіювати його голос. Я просто говорив з точно таким акцентом, як і нинішній губернатор Каліфорнії у молодості.

Кілька разів я таки піддавався на умовляння і бурмотів ті сакраментальні фрази, аби скараскатися причіпливого техасця. Однак проказані мною слова лиш вганяли Кена у щораз більший екстаз.

– Ти можеш цим заробляти гроші! Ха‑ха‑ха! – глузував він з мене. – Я тобі серйозно кажу, причому непогані гроші, ‑ а потім ще й кривлявся, нікчема, огидно гіперболізуючи мій акцент: – Ай’ль пі ба‑а‑ак! Ха‑ха‑ха!

Ми незчулись як проминули Оахаку, і розпочали підніматися вгору закрученим манівцем.

Монте Албан – одне з найбільш унікальних доколумбових поселень у Мексиці. Стародавнє місто розкинулось на пласкому, наче зрізаному ножем верхів’ї гірського хребта, що випинається акурат по центру долини за вісім кілометрів на південний захід від столиці штату. Культурний центр знаходиться на висоті двох тисяч метрів над рівнем моря, що майже на чотириста метрів вище дна долини. Окрім руїн пірамід, вівтарів та майданчиків для гри у м’яч на маківці хребта, археологи відрили кільканадцять терас та оточених насипами споруд на довколишніх пагорбах, які також вважають частиною старовинного міста.

Усі піраміди та жертовники споруджені надзвичайно давно пращурами сапотеків. Їхні нащадки ще й досі заселяють чималу частину мексиканських штатів Оахака та Чіапас, однак більшість з них розгубили у віках свою етнічну самосвідомість. До слова, відомий мексиканський президент‑реформатор Беніте Хуарес, якому в Мехіко понаставляли цілу купу монументів і чиїм ім’ям охрестили столичний аеропорт, за походженням був саме сапотеком.

Власне, Монте Албан є найстарішим містом Мезоамерики, древнішим навіть за Теотіуакан; за п’ятсот років до різдва Христового він уже став центром сильної держави, що розкинулась по всьому Оахакському нагір’ю й успішно суперничала з могутнім північним сусідом – Теотіуаканом. Однак за тисячу років Теотіуакан щез, а сапотеки впали під натиском войовничих ацтеків, покинувши місто.

«Додж» видряпався на взгір’я, Чей‑старший висадив нас біля воріт археологічного сайту, після чого вирулив на стоянку ставити машину. Під вхідною брамою окрім нечисленних туристів товклось кільканадцять приземкуватих і опецькуватих гідів, вочевидь сапотецьких потомків, які крикливо рекламували свої екскурсії. Оскільки нас було п’ятеро, ми вирішили найняти когось – нехай ходить і бемкає про своїх прапрадідів, – і спинили свій вибір на сутулому старигані в білому капелюсі та шкіряній жилетці, з довгим покрученим посохом. Сказати, що він вельми змахував на екскурсовода, навряд чи можна, проте інші його колеги нагадували радше башибузуків, котрі спустилися з гір аби обчистити ваші кишені, тож наш дідок на їх фоні видавався не таким страшним харцизякою. Крім того, дідуньо володів непоганим, як на латиноса, запасом англійських слів, хоч і говорив з таким убивчим акцентом, що моя шкільна вчителька з англійської, певне, миттю околіла б, якби тільки його зачула.

Ми пройшли до древнього міста. З нагір’я можна було бачити всю Оахаку з горами круг неї.

Покремсаний рубцями буремних епох, скособочений і похнюплений, Монте Аблан разюче різниться від дебелого і міцнющого Теотіуакану. На вершині хребта вздовж сторін уявного витягнутого прямокутника здіймається кілька невисоких пірамід. Вони обцарковують розрівняну площадку, посередині якої мостяться кілька спресованих одна до одної, напіврозвалених споруд. Стиль будівництва тут зовсім інший, менш пафосний і не такий монументальний, піраміди розлогі й невисокі. Крім того, усі будови страшенно погризені часом: плінфи замшілі та розхитані, а усюди на стиках прорізується трава. Дрімуча старість і забуття – ось що скочило в голову, щойно я ввійшов до Монте Албана.

Вшістьох ми протупали до однієї з терас, де старий сапотек взявся за розповідь.

– Сапотеки, на відміну від інших племен Мезоамерики, не воювали і не скоювали людських жертвоприношень, – файно карбував дід. – Займалися вони переважно торгівлею, науками, мистецтвом, а найбільших звершень досягли в астрономії та медицині.

Ми неспішно просувались між пірамідами. Час від часу я з Пітером видирався на котрусь і робив знімки згори.

– Писемності вони не мали, дряпали усе на скелях та каменях, – продовжував гід. – Зате мова вікує по сей день. Онде підписи до табличок під пірамідами: спочатку іспанською, потім англійською, а праворуч – якась писанина, схожа на французьку. Але то не французька, то мова сапотеків. У ХХ столітті якісь місцеві лінгвісти‑активісти взяли за основу французький алфавіт, підігнавши його під сапотецьку фонетику. Ниньки в Оахаці таке навіть в школах викладають.

– А ось тут, зверніть увагу, наскельне змалювання кесаревого розтину, – дідок тицьнув палицею на продовгуватий шмат скелі, де справді вимальовувалось щось подібне до ілюстрації згаданого способу пологів. – Цій брилі дві з половиною тисячі літ, – веде дід далі. – Це означає, що саме сапотеки були першими, хто здійснив таку операцію, і ваш славетний римський імператор мусить поступитись правом називати її своїм ім’ям[89].

Далі він по черзі показував нам інші камені, де вимальовувались зображення тіл з вибалушеними нутрощами, окресленою будовою кісток, а також відтворювалось кілька лікувальних хірургічних операцій (лікувальними ті операції називав дідок, я ж, судячи з малюнка на каменях, не позаздрив би тому, хто опинився під ножем того доісторичного ескулапа).

– Ану зирніть сюди, – раптом запропонував сапотек.

І ми перейшли до наступної брили.

– Ви, мабуть, знаєте, що в усіх аборигенів Американського континенту, починаючи від індіанців Північної Америки і закінчуючи інками в Перу, від природи не росте борода. Ось, переконайтесь, я геть не маю волосся на щоках та підборідді, ‑ дідок почухав пальцями гладку щелепу. – І мені не доводиться голитися щоранку як оце вам… – а потім недвозначно глипнув на мене. – Ну, це якщо голитесь…

Я потупився, сховавши долонею тижневу, як у кабана, щетину, що огидно стирчала на всі боки, і вдав, що не почув його останнього зауваження.

– А тепер роздивіться зображення на цьому камені.

Я вп’явся в шерехату поверхню сірої брили висотою з півметра. На ній побачив висіченого скоцюбленого чоловічка з майстерно і виразно вирубаною бородою.

– Якщо ні в кого не росла борода, звідки вони знали про бороди? – зачудовано поцікавився Пітер.

– Тут хтось був з Європи, ну або зі Сходу, задовго до Колумба, – спокійно пояснюю я, а потім, прикинувши вік каменюки, додаю: – І мабуть, задовго до норманів на Ньюфаундленді.

– Правильно, але це ще не все, – хитро цідить сапотецький стариган. – Огляньте його кирпу, – і штрикає ціпком прямісінько в ніс наскельного бороданя.

Я ще раз окинув оком каменюку. Ніс чоловічка був коротким, різко загнутим униз, з добре вираженою горбинкою.

‑ Історики сходяться на думці, що це єврей! – випереджаючи мої здогадки, випалив безбородий гід.

Дідок посміхався, переможно блимав на нас, а наша інтернаціональна ватага приголомшено мовчала, обмізковуючи почуте.

– Я нічого не маю проти євреїв, – нарешті обережно почав я, на ходу вигадуючи, як би то його краще сформувати думку й не переступити меж політкоректності. – Але… як же хлоп’яга Колумб, як же вікінги?!

– Цій масі дві тисячі років, і на ній – бородатий єврей, – безапеляційно вторував старий. – Тоді не було не те що Колумба, не було навіть Іспанії, а вікінги тільки вчились стругати свої галери.

– Не галери, а дракари, – поправив я.

– Та яка різниця?! Каменю дві тисячі років!

Я зробив кілька не зовсім політкоректних фото валуна з бородатим іудеєм, аби пізніше показувати усім в Україні, після чого ми пішли тинятися закутками змертвілого міста.

Коли Чей‑старший віз нас назад в Оахаку, Кен блимнув на мене зі свого сидіння й запитав:

– Як тобі руїни?

Я задумався і пригадав невловний, але приголомшливий і величний дух над Теотіуаканом.

– Ти був у Теотіуакані? – перепитав я.

– Ні. Я лиш раз приїздив у Мехіко, і то на один день.

– Якби ти побував там, ти б відчув різницю.

Ми мчали вниз вузьким манівцем, хутко скочуючись з узгір’я в долину. Я трохи помовчав, а тоді повернувся до техасця і доказав:

– Монте Албан мертвий, Кене. Я не знаю, чому так, але він неживий…

* * *

По дорозі назад біля якогось присілка ми надибали стару й напіврозвалену барокову церкву іспанської епохи. Чей‑старший пригальмував і дав нам півгодини полазити коло того витіюватого чуда колоніального зодчества та вдосталь наробити фото. Барилкуваті Кен та Рейчел відмовились і вирішили за краще лишитись у мінівені – потомилися після Монте Албану. Я з голландцями потюпав плавитись під спекою.

Божниця виглядала доволі пошарпаною. Чорні сліди вогню на колонах, грубі прим’ятини на абаках та глибокі рубці на покришених стінах могли б, певно, немало розповісти про історію цієї землі. Одначе ми з Пітером ніяк не могли втрапити всередину церкви: усі лази і входи стояли зачиненими або ж ховались за похмурими ґратами. Розділившись, ми почали обнишпорювати кожен вигин храмини, навіть на еркери пробували дряпатись, хоч безуспішно.

Аж ось звідкілясь з‑за рогу донісся приглушений голос голландця:

– Агов, Маріє, Максе, її розкрили! Хутчій сюди, зазирнемо всередину!

Ми з Марією радо поскакали на заклик, але не встигли увійти, аж умент зрозуміли, чому церкву відкрили: зразу за нами шестеро мексиканців у простих селянських одежинах внесли на плечах відкриту труну.

– Йолопе, – крізь зуби процідив я до Пітера. – Її відкрили на похорон! Треба валити звідси.

– Звідки я знав? Я ж їх не бачив, – пошепки виправдовувався довгов’язий голландець.

Але валити не було куди, бо за труною товстим удавом тягнулась похоронна процесія, яка швидко заповнювала простір між нами і виходом. Наша трійця спершу спробувала загубитись серед натовпу (еге ж, як божі корівки серед тарганів), а потім непомітно вислизнути зі святилища. Проте нічого не вийшло: мексиканці обступили нас тісною юрмою, змусивши несамохіть витріщатися на покійника.

Я аж зіпрів від ненависних поглядів, котрі гостролезими шпагами кололи під ребра звідусіль. За іншої ситуації селюки у цій глухій місцині вже давно розшарпали б нас на шматки, схоже, їх стримувала лише повага до небіжчика та усвідомлення того, що якось не гоже зчиняти колотнечу на похороні. Але так довго тривати не могло.

– Дуймо звідціля, – рішуче шепочу Пітерові, розуміючи, що ще трохи і ситуація вийде з‑під контролю. – Бо вони зараз вкладуть нас поряд з мертвяком, а коли почнуть співати погребальних пісень, ми уже нічого не будемо чути.

Перевалюючись черепашачими кроками крізь стовписько, просякнуте парами справедливого гніву, наше тріо почвалало до виходу. Я, наче криголам в льодових припаях, прокладав шлях, а Марія та Пітер, втиснувши біляві голови в плечі, сунулись за мною. Та щойно діставшись дверей, голландці вшкварили так, що я ледве за ними поспівав. Відхекатися ми спинились лиш тоді, коли опинились на безпечній віддалі від святилища.

– Як церква? – спитав Кен, покурюючи цигарку, притулившись спиною до «Доджа».

– Так собі… ‑ Пітер опустив очі. – Ненароком натрапили на похорон.

– Ага! – бурчу я. – Ще трохи, і це був би не похорон, а ритуальне жертвоприношення трьох світлоголових ґрінго…

Коли ми повернулися до «La Villada», в ресторанчику нас чекала смачнюча вечеря, приготована Естер.

Зсередини кухмістерська в «La Villad’а» була повністю збудована з дерева; вздовж однієї стіни ліворуч від входу зяяв рядок продовгуватих вікон, що виходили на басейн, а навпроти починались сходи на другий поверх. Майже усі стіни, стеля, дерев’яні балки та колони в ресторанчику були обписані вдячними постояльцями, які по‑всякому розхвалювали хостел і залишали коротеньку інформацію про себе та власні автографи.

Я уважно передивився написи. Там були підписи з Британії, Іспанії, Франції, Бразилії, Японії, Індії, Китаю і навіть Таїланду. Найбільше панегіриків залишили мандрівники з США, Бельгії та Голландії. З України не було нікого.

Перечитуючи оті дифірамби, я натрапив на одній з балок на напис, який надзвичайно влучно схарактеризував небувалий затишок і красу цього хостелу. Якийсь блукач з Туманного Альбіону оригінально нашкрябав непевною рукою: «Дякуємо за те, що створили нам дім вдалині від дому»…

А потім я знайшов маркер у холодильнику. Пропустимо полеміку довкола питання стосовно того, що синій маркер робив у рефрижераторі з харчами, бо це не так важливо. Важливо, що я знайшов його першим, а проте мені довелося ще добру годину тузитися з Кеном та Пітером, відстоюючи право першому увіковічнити себе на стелі «La Villada» (нагорі було не так багато вільного місця, а писати про себе в якомусь темному кутку під сходами ніхто не хотів). Втративши надії відбити у боях мій маркер, ті два песиголовця почали ховати табуретки, щоб я не зміг дістатися стелі. Але я наловчився і, балансуючи на одній нозі на поруччі східців, одною рукою, наче мавпа тримаючись за балку, таки нашкрябав на стелі просто над одним із столів двома мовами – українською і англійською: «Максим Кідрук. Україна, Рівне – Київ. Липень 2008», а потім скраю ще прималював тризуба, ну, щоб Кену та Пітеру менше місця лишилося.

Пам’ятаю, першого вечора у «La Villada», десь ближче до півночі, ми стали свідками небувалого… м‑м‑м… як би то краще сказати… вокального концерту.

Мешкала у хостелі ще одна парочка, теж з Америки, аж із Чикаго. Рік тому вони побралися, а оце лише зараз віднайшли час поїхати у весільну подорож (америкоси, що там ще казати…). Вони, як «real Americans», тримались осторонь від нашої галасливої ватаги. Протягом дня усе, що ми від них чули, зазвичай поміщалось на чайній ложечці: на світанні скупе «Good morning», а трохи пізніше – ще скупіше «Bon appetite!» за столом. Зате вночі парочка брала абсолютний реванш за свою бутафорську мовчазність, здіймаючи такий безпардонний гамір, що всі стіни і стелі у хостелі ходили ходором. Не зайвим, мабуть, буде зауважити, що гамір той носив вельми пікантний характер.

Показові виступи, влаштовані американською парою, не можна було ні з чим порівняти. У мене особисто складалось враження, що в сусідньому будиночку німецькі емігранти знімали найбільш брутальний і безсоромний фільм за всю історію порно‑кінематографа. Під час найбільш гарячих дублів навіть хазяйський собака переставав вити і, нашорошивши вуха, зацікавлено дослуховувався до охкань, вересків, плескання і пухкання.

І так, хай їм грець, кожної ночі – аж земля двигтіла. Увесь «La Villada Inn Hostal» терпляче очікував останнього «а‑ах!» (а воно могло настати ой як не скоро), і лише після того засинав неспокійним і невдоволеним сном. А на ранок тим двом – як з гуски вода, тільки собі й знали, що «ранок добрий» та «смачного».

…За два наступні дні наш квінтет, ніби справжнє торнадо, обгасав замалим не цілий штат. Ми то влаштовували феєрверк із петард, то шукали «чарівні гриби»[90], чіпляючись з тупими запитаннями до кожного стрічного – від затурканого волоцюги до офіціанток у пивничках, – то обнишпорювали усі ринки у пошуках автентичних сапотецьких реліквій і, як завжди, накуповували купу підробленого спеціально для клаповухих туристів мотлоху. Ми відвідали Мнтлу, руїни древнього поселення міцтеків у вісімдесяти кілометрах від Оахаки, їздили дивитися на Тэле, одне з найдревніших дерев на планеті, вік якого оцінюють у дві тисячі років, забиралися до Hierve el Agua, невеликих озерець талої води, схованих високо в горах. І всюди за нами невідступно слідували гамір, безлад і спустошення.

Саме тут я познайомився зі справжньою Мексикою, такою, якою вона була сотню, а може й дві сотні років тому, де люди й досі вирощують боби, щоб прогодувати себе, вручну обробляють землю, самі тчуть собі тканини, фарбують їх та шиють одежину, словом, де усе просте, примітивне і натуральне, а мексиканці – відверті, щирі та усміхнені.

Я бачив величезні отари кіз у горах, яких пасли замурзані дітлахи, чорноокі й смагляві. Я блукав серед поодиноких глинобитних хатинок, густо обплетених зеленню, що з останніх сил чіплялися за кряжистий крутосхил. Я милувався кондорами, які звільна зривалися ввись з неприступних бескидів і годинами ширяли, наче ковзали спекотливою чашею неба, вишукуючи здобич.

Ті дні я пригадую як найкращі дні моєї подорожі. Я встиг помандрувати автостопом, ридати від вогненного мексиканського такосу, побачити Монте Албан, завести собі справжніх друзів, уздріти істинну Мексику. І все за неповних три дні! Хоча головні пригоди ще чигали на мене попереду.

А під завісу напханого пригодами дня нашу невгомонну банду гостинно приймав найкращий у світі мандрівний притулок – «La Villada Inn Hostal» – справжній дім вдалині від дому. Мені на все життя запам’ятається той тихий вечір, коли під умитим серпиком місяця, потомлені після клекітливого дня, я з Кеном та Пітером неквапом потягували «Negra modelo», говорили про майбутні американські вибори і по черзі грали в більярд у шикарному залі десь високо в горах Оахаки. А в сусідньому будиночку, де, схоже, мало переймались результатом президентських перегонів, зачинався черговий дубль добротного німецького кіно у виконанні скромних американських громадян з Іллінойсу.

Дата добавления: 2015-07-26