IV. Вперед, на Мексику!

Іди своєю дорогою, і нехай люди говорять що завгодно.

Данте

«Субота, 12 липня 2008, полудень. Сиджу на департаменті сам один. Лишилось менше двох годин до початку Мрії.

Ще звечора роздрукував останні карти та рекомендації, а також інформацію про усі місця, так звані a must see[29]. Вчора у Стокгольмі весь день хмарилось і йшов дощ, а сьогодні сонячно. Зараз продивляюсь погоду за маршрутом. Щось не вельми втішно: лише у Парижі сонячно, а за прогнозом на час прибуття у Мілані та Мехіко – дощ і навіть грози… Але то таке, не цукровий, не розтану.

Вирішив брати з собою ноутбук, аби, щойно вигулькне можливість, викладати фото в Інтернеті.

Оце й усе… Писати якось не хочеться. Настрій не те щоб святковий, радше зібраний і зосереджений. Попереду 29 годин дороги і 12‑годинний переліт через Атлантику.

Закінчую пакувати наплічника і вперед, на Мексику!

Ciao!»

* * *

Це запис у моєму щоденнику, зроблений відразу пополудні, менш як за дві години до відправлення зі Стокгольму. Нашкрябавши прощальне «Ciao!», я закинув наплічник на спину, нап’яв на вуха ковбойського бриля з крутою ковбойською шворочкою і взяв курс на T‑Centralen – ключовий транспортний вузол у Стокгольмі, де сходились докупи усі гілки метро, маршрути автобусів та лінії приміських потягів.

До Мілану я мав дістатися на крилах ірландського low‑cost[30]«Ryanair», такої собі темної і непевної конячки у великому сімействі європейських авіаперевізників.

Одного разу я уже літав з «Ryanair». У Венецію. Пригадую, тоді протягом перельоту з усіх фігур вищого пілотажу льотчик не виконав хіба що мертвої петлі та штопору. Усі інші, включаючи керовану бочку, горизонтальну вісімку, переворот Іммельмана і бойовий розворот перед самим приземленням, пройшли просто блискуче. Це був перший раз, коли на моїх очах весь салон горлопанив і вищав від страху, а після посадки бив у долоні зі сльозами на очах, наче в театрі після виступу Паваротті.

Я не плескав. Мені чомусь кортіло піти і набити пілотові морду.

Тож на T‑Centralen я запакував себе в сірий слимак‑автобус, що курсував між центром шведської столиці та плюгавим аеропортом Skavsta. Той аеропорт таївся під боком плюгавого містечка Нічопінь (Nyköping) за сотню кілометрів від Стокгольма, і звідти літали тільки такі плюгаві дешевки як «Ryanair». Ось які особливості у всіх low‑cost авіаліній: вони підтримують сполучення між зовсім крихітними аеропортами, звідки, як правило, ще достобіса добиратися, аби втрапити до дійсного пункту призначення. От і мій рейс, номінально позначений як рейс від Стокгольма до Мілана, летів зовсім не зі Стокгольма і зовсім не в Мілан, а з хирлявого Нічопіня в Бергамо. Бергамо – це ще одне місто‑сателіт доморощеного аеропорту, що підпирає кордон зі Швейцарією десь на півночі Італії.

Видно, цього разу пілот «Ryanair’у» був не в гуморі, бо до Бергамо я добрався без проблем та усяких вихилясів, навіть приземлився, пам’ятаю, наче сів у масло, незважаючи на те, що того вечора з мускулистих схилів Альп у долину сповзали покручені моцаки грозових хмар.

Попри пізній час у столиці Ломбардії парувало і муляло задухою. Довжезний аеропортовий автобус довіз нас до терміналу, де я хутко забрав свій нанорюкзак, якраз вчасно, щоби встигнути на останній автобус до Мілана. Італія чимось сильно нагадала мені рідну Україну; обидві країни жахливо подібні у всьому, що стосується безладу. Річ у тому, що автобуси між утлим аеропортом у Бергамо та Milano Centrale[31]ходять від 7‑ої ранку до 2‑ої ночі, тоді як між Milano Centrale та міжнародним аеропортом Лінате, звідки о 7‑ій ранку наступного дня я летів до Парижа, лише від 9‑ої ранку до 9‑ої вечора. Якби я затримався хвилин на п’ять, то уже не поспів би на останній автобус до Мілана, котрим я ще міг встигнути на центральну станцію до відправки звідти останнього автобуса в Лінате.

Але я встиг. Захеканий, змоклий і липкий прискакав на посадкову площадку і увірвався в автобус. Якийсь італієць, певно, працівник автобусної зупинки, нахабно виволік мене назад і попрохав скинути рюкзак у багажне відділення. Я блискавично пригадав схожу ситуацію, про яку напередодні читав на форумі «TripAdvisor»[32]. Якісь добрі люди, рясно розбавляючи свою писанину лайкою, описували, як у котрогось з них у схожій ситуації в аеропорту Бергамо підхопили багаж, нібито покласти у багажне відділення, а після прибуття до пункту призначення виявилось, що сумки просто зникли. Крім ноутбука, у моєму рюкзаку нічого цінного не було, тому я, якусь хвильку повагавшись, дозволив зняти з себе наплічник і запхати його у багажний відсік внизу автобуса. «Якось буде, – майнуло в голові. – Кому той ноутбук треба?»

Ще в аеропорту відчувалось, як несамовита задуха щомиті наростає і грубшає, ніби погрожуючи задушити усе живе своїми липкими щупальцями. Небо аж кипіло пошматованими хмарами. Коли автобус вискочив на пласку автостраду, стало видно, як удалині, десь там де мав бути Мілан, безперестану танцюють блискавки.

Поки ми хутко котились сірою магістраллю назустріч нищівному шторму, я невідривно дивився на густе і страхітливе електричне мереживо у небі на заході. Але скоро мені це наскучило, і я втупився у бокову шибу, неуважно проводжаючи краєвиди за вікном.

Буревій, одначе, невдовзі нагадав про себе, вистріливши громовицею такої сили, що я аж підскочив на кріслі, а ззаду в салоні розревілося немовля.

Хвилин за десять автобус підкрався до самого краю бурі.

Хмари над головою сунули такі, що страшно було дивитися, фіолетові блискавки скакали туди‑сюди, заливаючи дорогу бузковим світінням. Затим налетів перший шквал і вперіщив по шибах свинцевими краплями. То не був звичайний дощ, бо нормальний дощ проходить кілька фаз, як от: «окремі великі краплі», «часті маленькі краплі», «тихий дощ», «просто дощ», «хлющ» і зрештою «сильна злива», яка іноді переходить у «ллє як із відра». Так от, шквал під Міланом вдав, буцімто його не стосуються віковічні правила формації усіх гідних шани дощів, і почався із фази «ллє як із відра». За кілька хвилин нахаба перейшов у нову безіменну фазу, характерною ознакою якої стало перетворення нашого автобуса на глибоководний батискаф.

Стихія розійшлася не на жарт, нещасні авто безсило брьохались у воді, палаючі в небі громовиці створювали ефект мерехтливої світломузики на землі. Стіна води з небозводу постала настільки щільною, що водій змушений був спинитись просто посеред вулиці: попереду не можна було нічого розпізнати. А потім рубанув град, глянсуватий, рясний і крупний. А ще дах автобуса почав текти, відчуття було таке, наче сидиш в картонній коробці з‑під взуття, на якій хтось завзято вистукує, мов на барабані, а ззовні цокочуть і тріщать, шматуючи повітря, електричні розряди небувалої сили.

Час від часу я позирав на годинник, розуміючи, що мої шанси встигнути на останній автобус до Лінате стрімко котяться до нуля…

Дощ‑почвара вщух так само раптово як і почався, вода зійшла, блискавки стихли, заповзли назад в Альпи. Подзьобаний градом автобус нарешті рушив і без пригод доїхав до Мілану. Попри бурю, я прибув на Milano Centrale якраз вчасно, аби помахати рукою моєму автобусу в аеропорт Лінате: він саме відчалював з іншої сторони вокзалу. Розлючений через те, що проґавив останній шанс дешево доїхати до Лінате, я вискочив на мокрий та обліплений пошматованим листям асфальт і висловив усе що думав, про італійську транспортну систему, показавши услід тому омнібусу, на якому я зараз мав би їхати до Лінате, нехитру комбінацію з одного пальця. Саме в цей момент водій замурзаного корита, на якому я щойно доплив до центральної станції, відкрив багажне відділення…

Пригадую, перше, що я тоді бовкнув (хоча ні, насправді – друге, бо те, що я сказав першим, не пропустив на ці сторінки редактор):

– …Краще б його украли.

Посередині багажного відділення, зухвало розпихавши усі інші важчі сумки по кутках, гордий, наче айсберг, що потопив «Титаніка», плавав мій наплічник – багажне відділення виявилось на дві третини залитим водою.

«Нє, точно, краще б його украли, було б не так образливо», – подумав я. Ніколи не думав, що мій ноутбук, який вірою і правдою служив мені ось уже три роки, загине такою жалюгідною смертю, немовби якийсь придуркуватий потопельник.

У той момент, коли водій підняв кришку, вода схлинула на асфальт, а мій рюкзак, який через свої малі габарити не діставав дна і з останніх сил тримався на плаву, чкурнув за водяним потоком просто мені в руки. Я ледве встиг схопити його за лямку, затим, плескаючи по калюжах і на ходу складаючи рими з матюків, похнюплено почовгав до найближчої урни викидати ноутбук. Не носити ж тепер оте залізяччя з собою по всій Латинській Америці?

Тим часом надворі швидко згущувались сутінки. Поспішати мені було нікуди, адже все одно добиратися в аеропорт доведеться на таксі, однак напередодні я начитався безліч зловісних відгуків про криміногенну обстановку довкола міланського вокзалу, тому вирішив не ризикувати і забратися звідтіля якомога швидше. Я став біля лави, розкрив наплічника, запустив всередину руку, і – ото чуднота! – усі речі виявилися цілком сухими! Тоді я врешті перестав лаятися, розчулено шмигнув носом і подумки подякував усім святим укупі з сумлінними виробниками рюкзака. Настрій, який був підупав, знову піднявся, а втім, як скоро виявиться, зовсім ненадовго.

* * *

Дощ остаточно припинився, небо почало трохи вияснюватись, оголяючи срібні цятки холодних зір. Я розшукав привокзальне таксі, втовкмачив таксистові, що мені треба до Лінате, сів і поїхав.

Таксист виявися молодим чорнявим хлопом, кумедним і балакучим, який сяк‑так міг спілкуватися англійською, а це для італійця просто колосальне досягнення. А ще він виявився скотиною.

Усю дорогу він без угаву весело белькотів, а потім, коли приїхали, сказав:

– Фіфті євро, пліз!

– Йоманарот, скільки‑скільки?!

– Фіфті… файв зеро, – повторила та італійська скотина.

– Скотина! – кажу йому.

Так і сказав. Щоправда, українською.

– Но, мен, ю но андерстанд, тайм із мані, мані із гуд, соу фіфті євро[33]!

– Скот! Нелюд! Бляха муха! – кричав я, розраховуючись (а що було робити?).

Затим я вискочив на бетонну доріжку коло височенних скляних дверей, крізь які проглядався один з терміналів міжнародного аеропорту. Абсолютно порожній всередині.

Зазвичай, розсувні двері аеропортів обладнані фотоелементами, але цього разу я ледь не протаранив їх лобом – шиба воріт ніяк не зреагувала на моє наближення, – що могло значити лише одне: аеропорт закритий на ніч. Я насупився.

«От зараза! Схоже, ночуватиму сьогодні з ховрахами в траві біля аеропорту, – пронеслось у голові. – Непоганий початок мандрів, нічого казати».

Утім я не здавався, трохи пошвендяв навкруг і таки надибав трохи менший відчинений хідник, кудою і прослизнув до терміналу.

Всередині було порожньо, настільки порожньо, що у мене аж мороз по шкірі прокотився. Стійки реєстрації, багажні відділення, каси, кіоски, ресторанчики – усе пустувало; картина чимось нагадувала моторошні кадри з фільму за мотивами одного з романів Стівена Кінга. Яскраве освітлення палахкотіло у кожній залі, однак це тільки підсилювало гнітюче відчуття, бо складалось враження, ніби аеропорт працював у нормальному режимі, а тоді зненацька, ні з того ні з сього, усі люди кудись подівались. Я боявся дихнути зайвий раз чи зробити необережний крок, позаяк всі звуки моторошною луною прокочувались мовчазним терміналом, стонадцять разів відбиваючись і посилюючись.

Першою живою істотою, що я стрів у Лінате, став темнолиций прибиральник із товстенними чорними дредами на голові і гігантськими навушниками на вухах, який гасав по терміналу на своїй машині для прибирання, зі знанням справи розтираючи грязюку по підлозі. Я очікував, що він зараз випхає мене на вулицю, однак волохатий телепень навіть не звернув на мене уваги. Він кілька разів проїхав повз мене на своїй машинерії, наче я був ще одним стовпом у холі, після чого забрався геть, а я потрюхикав далі, вишукуючи місце, де можна було б подрімати.

Все, що я виявив, – кілька квадратних пластикових сидінь зі сталевими підлокітниками, загублені в одній із крайніх зал терміналу. Я обнишпорив цілий поверх, поки не впевнився, що ці стільці презентували усі наявні засоби для сидіння у міжнародному (хай йому грець!) італійському аеропорту. Не маючи іншого вибору, я запхав наплічника під одне з тих крісел, почепив свого ковбойського капелюха на сусіднє, після чого змарнував добрих п’ять хвилин, пробуючи підшукати більш‑менш зручну позу. Однак скидалось на те, що ті стільці проектувались виключно для тортур, але аж ніяк не для спання чи комфортного сидіння.

То були лише квіточки…

Тієї ночі боги, схоже, побились об заклад, чи здатні вони довести мене до істерики. Поряд зі стільцями для катування знаходився ще один апарат, який лише дивом за наступні сім годин не зробив з мене дебіла. То був звичайний дитячий атракціон: маленький літачок із сидінням поміж крилами і фотокамерою над фюзеляжем. Це з тої опери, де ви кидаєте монетку, садовите малого і – клац! – маєте готову фотографію. Усе б нічого, але та клята машинерія чи то через технічні негаразди, чи то через підступний задум інженера, щохвилини гиркала один і той самий ідіотський бойовий клич:

– Vieni a fare belle foto[34]!

Навкружна пустельна тиша робила кожну наступну фразу подібною до пострілу мортири; повірте, там легше було вмерти, чим заснути. За всю ту незабутню ніч бісовий автомат запросив мене зробити «кумедні фото» 405 разів, не даючи ні на хвилину склепити очей! Я з останніх сил стримував себе, аби не рознести його на друзки.

Забігаючи наперед скажу: то був найкритичніший момент за всю подорож. Я був голодний, спати не міг, бо, заснувши, ризикував потрощити собі ребра об сталеві поручні на стільцях, а отой сатанинський апарат терзав мій мозок, як упир висмоктуючи відтіля залишки розсудливості. Коли пекельний гаспид всімдесяте прогудів «vieni a fare belle foto», мій настрій остаточно перейшов із зосередженого і зібраного у роздратований і злющий, а після 150‑го повтору придуркуватий вислів незабутнім штампом відкарбувався у моїх генах, і тепер я достеменно знаю, що усі мої сини та онуки смикатимуться в страшних конвульсіях, щойно зачують поряд себе щебетливу італійську говірку.

Затим у голову полізли усілякі дурнуваті думки.

«Якого дідька ти тут сидиш? – думав я про себе. – Міг би зараз спокійно спати вдома у м’якому ліжку, кретин!»

– Vieni a fare belle foto!

«Що я взагалі тут роблю? Яка в біса Мексика? Що за дурнувата ідея пертися самому в таку далеч? Ненормальний!»

– Vieni a fare belle foto!

«Дванадцять тисяч кілометрів! Місяць! Цілий місяць! О, боги, де був мій розум, коли я приймав таке рішення?» – і далі в такому ж стилі…

Невідомість гнітила мене. Геройство і пафос, якими я так хвацько козиряв перед Дімоном та компанією, купуючи квитки і готуючи подорож, вивітрились, наче і не було їх ніколи, а той історичний момент, коли я мав ступити на мексиканську землю, відкрився для мене у зовсім іншому світлі. До мене нарешті у повній мірі дійшло, що я вступлю у країну, де жоден з сотні мільйона мешканців і пальцем об палець не вдарить задля мене, де всім буде байдуже, чи мене з’їдять крокодили чи порубають на шматки бандити в горах Оахаки, де не буде абсолютно нікого, кому можна буде хоча б подзвонити у випадку халепи.

* * *

Я не зумів заснути. Так і сидів, скоцюблений і самотній у залитому яскравим неоновим світлом аеропорту Лінате, ні разу за довгу ніч не склепивши очей.

Нарешті, коли моя попа стала пласка як ковадло, на сході зайнявся світанок, і я, з опухлим мозком та обвислими вухами, пішов реєструватись на рейс до Парижа. Після спаскуджених нічних думок на душі осів гіркий осад.

Але життя – то цікава штука: сьогодні – на дні, завтра на гребені. Я навіть не підозрював, що за якусь годину нагодиться трафунок, який стане моєю щасливою зіркою на всю мандрівку, і після котрого усе піде як по маслу.

…Сонце, мовби гігантський золотий перископ, спроквола підіймалось над обрієм. Вітру майже не було. Над міланським летовищем сонно кужелилися клубні рідкого туману, готові розчинитися у перших вранішніх променях. Пройшовши останню перевірку, я спустився в автобус, який мав доправити мене до літака. Водій позіхав за кермом і терпляче вичікував поки в салон запхається весь люд, що летить до Парижа, я теж позіхав, тупцяв біля вікна й отупіло кліпав почервонілими очиськами, встромивши у вуха навушники. У плеєрі завзято виспівували «In Flames»[35].

Пригадую, я саме готувався вимкнути музику (з електронікою в літак не можна), коли побачив, як в автобус заскочив невисокий рудий хлоп’яга з колоритною зачіскою і став до мене спиною. Я знічев’я глипнув на нього і байдуже зметикнув про себе: «Опа, а коси закручені ну геть як у Андерса Фрідена[36]». І тут же про нього забув.

За якусь мить з терміналу вигулькнув інший пасажир, поїжився від ранкової прохолоди і хутко заліз у автобус. Так само відчужено я обдивився і цього. «Хм… – крутнулась в голові думка. – А у цього татуювання на передпліччі геть як у Джеспера Стрьомблада[37]». А ще, думаю, це ж треба, блін, такий збіг: двоє людей схожі на музикантів з «In Flames»… І знову апатично втупився у вікно.

Аж тут слідом за тими двома заскакує ще один, і що ви собі думаєте? Звичайно, з борідкою, як у Бьйорна Джелотта[38]! Отут мою дрімоту знесло, наче гірською лавиною, від несподіванки я так роззявив рота, що нижня щелепа ледь не загриміла по підлозі автобуса. Я сильно‑пресильно протер очі, аби пересвідчитися, що не марю. У цей час до салону протиснулись ще двійко, і я чітко розпізнав шведську говірку.

«О май ґад! Це ж „In Flames“! Йо‑ма‑йо! Це „In Flames“ власними персонами!!! – навушники від напруги зі свистом повилітали з вух, а я все ще не вірив своїм очам. – І вони летітимуть зі мною в одному літаку!»

Сонливість мов рукою зняло. Поки я хапав ротом повітря, автобус рушив, і за хвилину‑півтори підкотив до літака – підстаркуватого McDonnell Douglas MD‑82 з характерними для «Alitalia» зеленими смужками на мокрих від ранкової роси боках фюзеляжу. Реактивник сонно сопів, прогріваючи закіптявілі турбіни.

Зізнаюсь, від такої неочікуваної зустрічі я оторопів, і все, на що мене вистачило, – це почати розсилати з мобільного текстові повідомлення друзякам про те, що я летітиму в одному літаку з «In Flames». Телепень! Зі мною була фотокамера, але підійти до музикантів в автобусі мені не стало духу, а у літаку – не випало нагоди. Спершу зліт, затим стюардеси розносили напої та закуски, потім чортяча турбулентність змусила сидіти, тугіше затягнувши ремені безпеки, коротше, щойно я набрався мужності, пілот, потвора, оголосив, що уже заходимо на посадку. До Парижа летіти всього годину з хвостиком.

У мене по спині затупотіли мурашки, а ще пробило холодним потом від думки, що я оце так просто залишу і дозволю їм піти. Я вже навіть вималював собі, як згодом ніяково виправдовуватимусь перед приятелями за те, що стовбичив на відстані одного метра від славетних «In Flames» і не спромігся склепати жодного знімка.

Якби до літака в Парижі подали рукав, так воно, мабуть, і сталося б, навіки замурзавши безчестям увесь мій рід, але крутихвістка фортуна вирішила нарешті показати мені свою усмішку: в аеропорту Шарля де Голля під пузо нашого MD‑82 знову підігнали автобус. Підбадьорений такою удачею, я опустив забрало і кинувся в атаку. Просто на вулиці під трапом настиг бас‑гітариста Петера Іверса, вдалим маневром обійшов його справа, і пальнув йому в писок найтупішим з усіх запитань, які коли‑небудь злітали з моїх уст:

– Hey, man, are you from «In Flames»[39]?

Кремезний бас‑гітарист приязно усміхнувся:

– Ага!

– Вау! Приємно познайомитись!!!

Ми зайшли в автобус, за нами підтягнулись інші хлопці з групи, і я по‑черзі перезнайомився з кожним, розказав, що сам з України, але зараз живу в Швеції, і взагалі, що я їхній великий фан. Термосячи долоню Андерса Фрідена, я уп’явся йому в самі зіниці і нарешті безапеляційно випалив:

– А можна я зроблю фотку з вами усіма?

– It’s a pleasure for us[40]! – відказав рудий бородань без жодних ознак пихи чи зіркової хвороби. Мені навіть видалося, що фронтмен гурту злегка зашарівся.

Попискуючи від старання і задоволення, я безцеремонно розштовхав усіх інших пасажирів, розставив п’ятьох учасників групи півколом у автобусі, потім сам протиснувся поміж ними і дав комусь фотоапарат, аби нас сфотографували. Клацання камери, спалах – і заповітне фото у мене в кишені! Чи то пак, на картці пам’яті.

Отак все сталося.

Не встиг ущухнути виблиск камери, і крісло для тортур, безсонна ніч, дурнуваті думи і навіть чортовий автомат‑папуга вмить забулися. За ті п’ять хвилин, поки ми їхали від MD‑82 до воріт паризького аеропорту, жага до авантюр знову затопила моє серце. Я усміхався свіжому сонцю і бадьористо насвистував якийсь невибагливий мотив.

А ще я дякував «In Flames». Вони врятували перший день моєї подорожі.

* * *

На тому несподівані та цікаві зустрічі не закінчилися.

Мені належало переметнутися з терміналу 2F аеропорту ім. Шарля де Голля в термінал 2E, звідки літали усі дальні міжнародні рейси. Але це тільки на словах так просто, і тільки на папері поміщається в одне речення. Насправді про те, як я блукав головним французьким аеропортом, можна написати окрему книгу. Одначе, кружляючи лабіринтами переходів і чіпляючись за вказівники в галереях, як Тезей чіплявся за нитку Аріадни, я врешті‑решт добрався до потрібних воріт.

Перед входом до терміналу 2Е отаборилися кілька здоровенних черг, там гугоніло як у розбурканому вулику: щоб потрапити всередину треба було минути паспортний контроль. У чергах стовбичили чорні, наче шахтарі, що вилазять із забою, африканці, приземисті й веселі китайці, круглолиці та бліді японці, кремезні та світлоокі нащадки норманів, засмаглі й експресивні італійці, флегматичні британці, французи усіх мастей і, звичайно, всюдисущі діти дядьки Сема, які казали [æ:] замість [a: ] і куди лишень могли підкидали у свою говірку паразитичні «you know[41]» та «I mean[42]».

Приміщення терміналу скидалось на здоровенну, трохи приплющену згори трубу, більше кілометра довжиною та метрів сорок у діаметрі. Підлогу застеляв широкий червоний килим з поперечними бордовими смужками; ліворуч від осі «труби» шикувались рядами пухкі червоні крісла, неначе солдати в римському легіоні, а праворуч діамантовим блиском вигравало відполіроване скло вітрин duty‑free магазинів. По всій довжині терміналу зяяли велетенські вікна, витягуючись практично під саму стелю, запускаючи всередину немислиму кількість денного світла; між ними там і сям проривались надвір лисніючі металеві хоботи – наче щупальця вони тягнулись до клаповухих і тлустих гігантів‑літаків.

Зненацька мою увагу привернув темношкірий чолов’яга. Як і я, він ліниво походжав залою для очікування. Був дещо нижчим за мене, але більш цупким, на собі мав темно‑синю, майже чорну спортивну футболку та сині шорти. На його голові куйовдилося коротко стрижене кучеряве волосся, що чимось нагадувало чорну дротяну губку для відмивання сковорідок. Більше я нічого не роздивився, бо він увесь час тримався до мене спиною. А втім саме його спина прикувала мій погляд, позаяк на темному тлі футболки, яка щільно обтягувала дебелий торс, красувався напис великими білими літерами: «Team Klitschko».

Цього разу я не став чекати, поки мене заклинить, як тоді у автобусі з «In Flames». Натомість я хутко обскакав темношкірого з лівого флангу, прокрутився навкруг себе і… опинився він‑на‑віч з Емануелем Стюартом – колишнім тренером Леннокса Льюїса і теперішнім тренером Володимира Кличка.

– Хей! Хей! – гаркнув я і ледь не застрибав від радощів. Я розкумекав, що доля сьогодні просто сипле подарунками, і що треба хапати все і одразу. – Хе‑е‑ей! – я підскочив впритул до чорношкірого. – Ви Емануель Стюарт? Правда ж?

Темношкірий тренер спочатку отетеріло втупився в мене, а потім усміхнувся:

– Ну, це я.

На що я випалив:

– А я з України! – я так собі прикинув, що це, либонь, мало все пояснити.

– А‑а‑а. Розумію, розумію. Ну що, тоді давай знайомитись.

– Максим! Можна просто Макс.

Чолов’яга простягнув мені накачане ручисько, я вчепився в нього і сильно потряс.

– Чого тут вештаєшся? – спитав Стюарт.

– Та я так, – кажу, – лечу в Мексику.

– А я лечу додому, – прогудів тренер.

І тут мене наче ціпком по голові хрьопнули.

– То це ж… це ж учора, – кажу, – було 12 липня, день, коли Володимир мав захищати титул у бою з Тоні Томпсоном! А я, знаєте, ночував в міланському аеропорту…

І прискіпливо глипаю на тренера.

– То ти геть нічого не бачив? – питає він.

– Звісно ні, ‑ кажу. – Де ж я міг його бачити?

Я дійсно не відав нічого про поєдинок, через що навіть трохи побоювався питати про результат (а раптом вчора під завісу дня та мавпа натовкла Володимиру писок?), однак наступна фраза мого співрозмовника миттю розвіяла усі мої страхи.

– Ми задоволені, знаєш, ми дуже задоволені.

Тренер Кличка мав особливу манеру порскати словами крізь приглушену посмішку, так наче розказував потішний анекдот і от‑от мав заллятися сміхом.

– Там був нокаут, – продовжив він, не зводячи посмішки з лиця, – знаєш, в одинадцятому раунді. Бій видався важким, але я дуже задоволений. Володя таки всипав йому, знаєш, такого доброго українського прочухана.

* * *

…Неповороткий «jumbo jet[43]» вирулював на злітну смугу. Я сидів, притулившись лобом до вікна, і переводив погляд з будівель паризького аеропорту на тонке покривало хмар у вишині, готуючись до першого у своєму житті трансатлантичного перельоту.

Нарешті за ілюмінатором на сірому бетоні майнули широкі повздовжні смуги, що позначали стартову лінію для розгону. Авіалайнер затих, ніби збираючись на силах, а потім різко заревів і понісся уперед. Здавалося, пройшла ціла вічність, поки він, грюкаючи і трясучись як у лихоманці, спрямував носа у височінь. Минуло ще кілька секунд, і двісті тонн алюмінію та сталі, набитих ще двомастами тоннами людей і усілякого дрантя, востаннє здригнулись, відірвались від землі і ледачо подерлися в небо на захід, навздогін сонцю, що не знало хмар.

* * *

Я займав місце біля самісінького вікна ближче до задньої частини літака, саме там, звідки виднів крайній двигун. Біля мене сидів молодий відгодований мексиканець, який за дванадцять годин польоту не зронив ні слова. За ним, як я зрозумів, сиділа його подруга, теж мексиканка.

Політ був звичайний: трохи погицав на кріслі під акомпанемент турбулентності, двічі добренько поїв, випив трохи вина (давали на халяву!), подивився три комедії, і все на тому.

На дев’ятій годині ми перетнули Флориду, якраз над мисом Канаверал (з іншого боку кабіни хтось навіть верещав, що йому видно космодром) і полетіли далі над Мексиканською затокою. Ще через дві години на заході з бірюзових вод затоки виступило узбережжя, прикрите рідкими мазками блідих хмар і по всій довжині облямоване тонкими смужками піщаних пляжів.

Так я вперше в житті побачив Мексику…

Літак знижався, поринаючи вглиб континенту, гори росли, земля дедалі чіткіше проступала за ілюмінатором. Скоро останній відблиск атлантичних вод побляк в імлі за хвостом, сталевий птах перевалив жилавий гірський кряж і завис над високогірним плато – Valle de México[44]. Затим почались передмістя одного з найбільших на планеті мегаполісів.

Навкруги, скільки можна було бачити з вікна, до самих гір, які сковували кільцем долину Мехіко, простягались нескінченні квартали невеликих, переважно дво‑ і триповерхових будиночків. 747‑ий розчепірив закрилки на повну, розпрямив шасі і полетів прямо над ними, так низько, що, здавалося, при поворотах міг позривати покрівлі краєчком крила – аеропорт ім. Беніто Хуареса лежав просто в межах міста, в південно‑східній частині Мехіко.

Я прикипів до ілюмінатора. Знизу вирувало сумбурне переплетіння доріг та видніли нескінченні кубики убогих будівель, які щораз ближчали і ближчали. Я вже міг розрізняти автомобілі, деревини на тротуарах, чорні колійні нитки приміських поїздів. Там внизу була Мексика! Моя Мексика!

У ту мить я міг відмінити закон тяжіння і здійнятися до небес. Я міг наблизити Місяць до Землі, а потім пожбурити його ген до орбіти Нептуна, на задвірки Сонячної системи. Я міг зсувати гори, спиняти ріки, збивати зорі з небес. Міг сяяти сильніше за Сонце, бо я зрозумів – мрії матеріальні, мрії створені для реальності, без цього природа просто не дозволила б нам мріяти.

Авіалайнер‑гігант м’яко торкнувся землі і прокотився бетонною доріжкою до приземистого приміщення аеропорту. Двері відкрились, потомлене стовписько пасажирів неквапливо вальнуло до виходу. Я посунув одним з перших.

Нарешті, стримуючи райдужне хвилювання, я вийшов з салону і зробив свій перший крок у простір Мексики, країни мрій, уперше ковтнув пахучого повітря з‑над обширів далекої землі, про яку стільки читав у дитинстві.

Десь із залу очікування в кінці погнутого рукава долинало «It’s My Life» Бон Джові. Звідкись знадвору тягло відпрацьованими газами в суміші з запахом м’ясних пиріжків (і звідки вони взялись на літовищі?). Пахло ядучим пластиком, старими замшевими кріслами, трохи солоним потом і… і більше нічим. Свобода не має запаху.

Я був у Мексиці.

Дата добавления: 2015-07-26