VII. Слідами Нуньєса де Бальбоа

Васко Нуньєс де Бальбоа – перший з європейців, хто побачив Тихий океан. На превеликий жаль, він був іспанцем. Звичайно, було б краще, якби він був українцем, бо тоді я зміг би назвати цей розділ «Слідами Васі Нуньо де Бульби, мого великого предка». Але саме у той час, коли Бульба, пардон, де Бальбоа, прохолоджувався на панамському узбережжі, ненав’язливо доводячи тубільцям переваги цивілізованого способу життя, ми, українці, займалися важливішими справами. В українців тоді вималювалися незначні розходження з поляками стосовно географії тогочасної східної Європи, завдяки чому нам довелося вступити з ляхами в запальну наукову дискусію. Дискусія вдалася на славу, аж пір’я летіло. Крім того, дихав у спину «вєлікій і могучій» північний брат, щоб і собі подискутувати з приводу картографічних питань. Словом, нам якось було не до заморських походів.

Насправді цей розділ не зовсім заслуговує на таку назву. Нуньєс де Бальбоа перетнув американський континент і вийшов до Тихого океану на широті Панамського перешийка, тобто на добрих тисячу кілометрів південніше від сучасного Акапулько, де до океану мав вийти я. Тобто, якщо я і тупав, образно кажучи, чиїмись слідами, то напевне не слідами Нуньєса де Бальбоа.

Якщо так міркувати, то що з того, що якийсь європеєць у сталевому шоломі, закусаний до напівпритомності москітами, на змореній коняці, з крупа якої, либонь, стирчав обрубок не однієї індіанської стріли, колись побачив Тихий океан? Китайці, японці, чукчі, індіанці Північної Америки, ацтеки, майя, інки, патагонці бачили той океан по три рази на день. Хіба щось змінилося після того, як на нього витріщився один‑єдиний європеєць? Не думаю… Якщо розібратись, то яке діло сімсот десяти мільйонам тонн води, посічених штилями і ураганами, до тих комашок, котрі з дня на день боязко витріщаються на них із мінливого берега?

Однак, що не кажіть, є щось у цій незліченній масі води, цій величезній синій латці, яка на всіх картах значиться жирними індиговими літерами «ТИХИЙ ОКЕАН» або «the PACIFIC OCEAN», і яка примушує різних людей, європейців, американців, індіанців, раз‑по‑раз линути до неї, упиватись колосальною силою, завуальованою ілюзорно невинними хвилями, вдихати наповнений солоними брижами вітер, перебирати і собі частинку глибини та могуття найбільшого світового океану. Це єдине, що по‑справжньому об’єднувало мене та Нуньєса де Бальбоа. Ми бачили Тихий океан, і для нас обох, для нашої власноруч створеної реальності, та зустріч мала неабияке значення.

Але я назвав цей розділ саме так, оскільки інша назва, на яку він заслуговував, видалась мені вельми бляклою та відразливою, хоч може, і більш точною. Бо насправді я не раз метикував над тим, аби охрестити цей розділ «Кошмари Акапулько»…

* * *

Акапулько… Скільки романтики вкладено в цю назву! Один лишень звук такого смаковитого назвиська, знічев’я проказаний вголос, примушує мрійливо зітхати та поринати в солодкі мріяння. Чи не так?

Акапулько… Мексиканський рай, перлина Тихого океану, вогненний водоспад з екстазу та пишноти, де сонце світить триста шістдесят днів на рік.

Акапулько… З чого почати? Може, з крислатих пальм чи піднебесних готелів, а може, з білосніжних лебедів‑яхт чи золотих полотен пляжів, чи з першокласних ресторацій у північній частині міста, залитих сонцем голубих лагун?

Однак почну з того, що маю чудову шкіру. Не варто перечитувати двічі: ви все правильно зрозуміли. Усі частини мого тіла обтягнуті добротним епідермісом найвищого ґатунку.

Так було не завжди, але в дитинстві я полюбляв робити все, що тільки можна, підставляючи торс під сонячні промені на балконі своєї квартири. Я читав там книжки, робив домашні завдання, слухав музику. Починаючи з ранньої весни, коли сонечко тільки починає підкидати тепла з небозводу, я стягав футболку і всідався на балконі. І так до пізньої осені, аж поки, сидячи на балконі, я не починав торохкотіти зубами від холоду. Прогулюючись навіть у розпал найспекотнішого літа, я завше обирав сонячний бік вулиці, а в приміщеннях завжди сідав під вікном, де більше сонця.

Словом, моя шкура вельми полюбляє тепло, сонце і засмагу.

* * *

Три дні у Мехіко промайнули, наче їх і не було. Теотіуакан, Зокало, Ксочімілько, Lucha libre – все змішалось в одну барвисту ікебану, незабутнім візерунком відкарбувавшись у моїй пам’яті. Утім, на вечір третього дня настав час вибиратися в Акапулько.

Ви пам’ятаєте, на самому початку я геть не планував пертися до Акапулько. Там немає древніх міст, пірамід чи будь‑яких інших руїн, словом, ацтеками навіть не пахне. Зате там був, є і буде, навіть тоді, коли не буде самого Акапулько, Тихий океан. Перспектива побувати на узбережжі найбільшого у світі океану, а ще більше – можливість заявляти у майбутньому, що я пройшов усю Мексику від західного до східного узбережжя, зрештою зробили своє діло, значно витягнувши мій маршрут на південний захід. Не останню роль відіграв той факт, що під час планування мандрівки я випадково надибав дешевий квиток на літак з мексиканської столиці до Акапулько. Підозріла дешевизна не спинила мене (я чомусь наївно гадав, що мексиканські low‑cost авіакомпанії виявляться кращими за європейські), і ось так у розклад поїздки втиснулись два дні славнозвісного курорту.

Тож я розпрощався зі столичним хостелом «Mundo Joven Catedral» та його постояльцями (за столиком реєстрацій зі смутком в смолянистих очах мене проводжала пишна Таня) і взяв курс на аеропорт.

Авіакомпанія, що мала доправити мене до Акапулько, називається «Aviacsa». Навряд чи ви щось знаєте про неї, бо до мого візиту в Мексику я особисто навіть не чув про таку. Якщо чесно, навіть не пригадую, де і як відшукав її веб‑сайт, він начебто сам по собі зринув якраз тоді, коли на мене напосіла божевільна ідея побувати коло Тихого океану. Пам’ятаю, я ще тоді подумав, що, судячи з Інтернет‑сторінки, «Aviacsa» видається доволі солідною й гідною довіри компанією.

Після бронювання цей респектабельний авіаперевізник видав мені електронного квитка, де значилось, що я летітиму до Акапулько на літаку «Boeing‑737». Цифри 737 – то маркування цілої серії середньомагістральних машин, які в абсолютно різний час проектувались корпорацією «Boeing» протягом добрих тридцяти років, починаючи від середини сімдесятих і аж до сьогодні. Нині в Європі здебільшого літають модифікації 737–400, 737–500 і 737–600, котрі відрізняються між собою максимальною дальністю польоту, потужністю двигунів та кількістю пасажирських місць. Найновіші, 737–700 та 737–800, з цілою купою усіляких новацій, як‑от подовжений фюзеляж, загнутий краєчок крила тощо. Однак я чомусь не думав про це, коли купував квиток на сайті «Aviacsa». Це вже потім я почав чухати потилицю спітнілою від недобрих передчуттів рукою, коли мій лайнер підкотили до рукава і я з жахом виявив, що це ніщо інше, як допотопний 737–200!

«Двісті! Двісті!!! – панікував я. – Його, певне, ще динозаври застали!»

Рукав, котрим пакси[70]потрапляють в салон, зазвичай не дуже щільно притискається до поверхні фюзеляжу, через що пасажири можуть бачити чималий шмат обшивки свого авіалайнера. Плентаючись за вервечкою брунастих мексиканців, я пройшов розхитаною кишкою до овальних дверей літака і на хвильку замлів, сполохано глитнувши слину: у багатьох місцях фарба на обшивці навкруг дверей полущилась, відкривши голу обвідку і запрацьовану сталь, поцятковану сірими заклепками.

Чари Тихого океану мигцем розсіялися, поступившись місцем остраху…

А втім, розчарую усіх, хто очікує кошмарної історії про мій переліт до Акапулько, бо попри побоювання та переживання «Aviacs»‑івська літаюча грабарка добулась до тихоокеанського узбережжя без проблем. Щоправда, летіти там усього сорок хвилин, тим паче, погода видалась лепською.

Панорама славетного мексиканського курорту остаточно затерла шокові враження від анахронічного літака. Ми зробили чимале коло над містом, заходячи до аеропорту з півночі, саме під час якого крізь холодний побляклий ілюмінатор старезного аероплана я уперше побачив Тихий океан. Безкрайній, абсолютний, необмежений. Безконечна синя гладінь, розпластана до небокраю і обрамлена пінистою бахромою бурунів уздовж піщаного берега, ліниво поблискувала у навскісних променях. За кілька кілометрів від берега на хвилях мирно покачувалася двомачтова бригантина з косими білосніжними вітрилами. М‑м‑м, романтика, подумав я.

Затим бригантина зникла, літак легко опустився на залитий сонячним світлом шовк посадкової смуги, і за якусь хвилину я з гордо піднятою головою спускався у душну залу аеропорту.

Акапулько для мене – місто рекордів. На той час воно стало моїм найпівденнішим та найзахіднішим (хіба є таке слово?) містом планети; я чекав від нього щирого літнього сонця, файних пестливих дівок, пікантних курортних походеньок, але дочекався, як це не сумно, самих лише жахів.

Якщо відкинути переліт (бо це ж було ще до Акапулько), то перший кошмар настиг мене в аеропорту. Справа в тому, що за три дні у Мехіко я встиг відвикнути від європейських цін і цілком адаптуватися до мексиканських. Я звик до копійчаних хостелів, недорогих, але ситних ленчів, а головне – до дешевих таксі.

Кожен другий «бекпекер» на форумі «TripAdvisor» радив віддавати перевагу ліцензованим таксі – так менше шансів, що деякі заповзятливі мексиканці полегшать ваш гаманець, або, чого доброго, відіб’ють вам тельбухи. Прямо в холі аеропорту, де зміїлись конвеєри з багажем, стримів невеличкий кіоск, який пропонував послуги гарантовано чесних і добропорядних таксистів. Я з привітною усмішкою підкотив до стійки, за якою тупцяла життєрадісна розкішна дівуля, і подав їй листочок із завчасно надряпаною адресою. Дівчина роздивилася папірець, щиро‑щиро усміхнулась, і мовила, коза недоношена:

– Це четверта зона Акапулько, – мій хостел знаходився просто на березі океану. – Чотириста п’ятдесят песо… або сорок п’ять доларів, будь ласка!

– Скільки?! – вирячив я очі.

– Сорок п’ять доларів, – упевнено прострочила мексиканка.

За такі гроші у Мехіко можна спокійнісінько жити добрих два дні! Я почав матюкатися (я завжди матюкаюсь, коли гарні дівчата вимагають у мене гроші), однак мусив платити, бо просто не тямив, як інакше дістатися до міста. Прийнявши банкноти, дівка всунула мені в руки коричневий посадочний талончик і показала як пройти на стоянку.

Другий кошмар – це власне таксі. Невідомого походження і року випуску; зелене (ненавиджу цей колір) з білими латками і, як сколіозний африканський верблюд, горбате; заввишки менше метра, з вибалушеними жаб’ячими фарами, з крихітними колесами, які я міг легко накрити долонею, усього з трьома сидіннями в мініатюрному, наче іграшковому салоні. Таксі більше скидалось на інвалідний візок з рульовим керуванням, ніж на машину. На його фоні навіть наша рідна бляшанка «Таврія» виглядала б як новеньке «Lamborghini» – справжнім елітним суперкаром. Сидіння ми розподілили таким чином: єдине переднє – для водія, праве заднє – мені, і ліве заднє – моєму рюкзаку, причому з нас трьох найкраще почувався, схоже, саме рюкзак.

Найперше і найяскравіше враження, що наперло на мене, щойно я в’їхав на тій таратайці в Акапулько, можна описати одним простим словом: пальми. Пальми на тротуарах, пальми прямо на дорогах, пальми у подвір’ях будинків. Хмарочоси зростають між пальмами, скляні хідники п’ятизіркових готелів ховаються за гірчичними стовбурами пальм, дискобари сидять в пальмових гаях, мов у засаді, поліцейські патрулі гасають на кумедних присадкуватих квадроциклах серед пальм, автобуси, ніби дитячі розмальовки, рябіють зображеннями зелено‑жовтих пальмових шапок. А ще, звичайно, океан…

А тепер, кошмар третій – таксисти…

Коли таксі вибралося на тракт, що звивався понад побережжям Bahia de Acapulco[71], точно копіюючи в’юнку берегову лінію, таксист заходився оповідати мені кепською англійською впереміж з іспанськими словами і в чисто мексиканський спосіб (більшою мірою розмахуючи руками, аніж тримаючись за кермо) про визначні місцини курорту.

Нараз – у пуховику екзотичної зелені – перед нами постала велика лисніюча будівля з чорного скла, яка, спираючись на довгі темні палі, нависала зі скелі прямо над водою:

– Дискобар, сеньйор, – почав підморгувати шофер. – Увечері багато‑багато… як його… ґьорлз. Там будуть señoritas! Muchas señoritas muy buenas[72]!

Я взяв будинок на замітку.

– А це дім Сильвестра Сталонне, – гордо погойдуючи головою, проказав він, тицьнувши пальцем на недолугий роздутий особняк, що пропливав за шибою.

Кілька разів таксист пригальмовував поруч спеціальних майданчиків при дорозі, звідки відкривались звабні пейзажі аквамаринової затоки, затиснуті з обох боків скелястими мисами, що подавалися глибоко в океан, а також вид на щільно забудований downtown. Ми виходили з машини, водій робив кільканадцять фото зі мною у різних позах на тлі усієї отої ляпоти. То була шоферова ініціатива, я жодного разу не просив його спинитися, а втім розумів, що робить він це не за просто так, розраховуючи на щедрі чайові.

Зрештою зеленкувате авто‑черепашка підкотило до десятиповерхового готелю і я ледь не навкарачки вибрався на тротуар, витягши за лямку свого наплічника. Таксист опинився тут як тут.

– Tips, señor! Tips[73]! – хтиво торочив він, усміхаючись і простягаючи до мене засмаглу долоню. Я вдав, що раптово перестав розуміти англійську, й розвернувся до нього спиною. – No tips, amigo? Mi amigo, deme propina! Señor[74]?! – таксист розгнівано вирячився, а я рішуче задріботів до входу в готель, думаючи, що за сорок п’ять доларів нехай собі шукає інших amigos, обійдеться і без tips, козел. Проте мексиканець не відчепився від мене: – Espere, señor[75]!

Я відчував себе мішком з грошима, котрий усі намагаються якомога швидше випорожнити. Перед самими дверима він затято перетнув мені путь і вкляк з простягнутою на рівні живота обкиданою перснями долонею.

– Давай чайові! – стиснувши зуби, ультимативно заявив таксист.

Я зметикнув, що у мене два варіанти: дати чайові або дати йому в морду. Повагавшись, я вибрав перший, головним чином через те, що помітив невисокого лисого готельного охоронця в сірому однострої з автоматом на череві, який уже почав підозріло поглядати у наш бік. (Де б іще, як не у Мексиці, я зміг зустріти у фойє готелю консьєржа з американською автоматичною гвинтівкою на плечі?). Як на зло, в гаманці не знайшлося купюр менших від сотні песо. Довелося тицькати тому нахабі стопесовий папірець, цебто, за півгодини в Акапулько я примудрився витратити цілих 55 доларів. Якщо так далі піде, думав я, то до східного узбережжя доведеться тюпачити пішака і на голодний шлунок.

Замість подяки чорнопикий зухвалець, неначе справжній рекетир, пригрозив мені кулаком із затиснутою бордовою соткою і поскакав назад до свого каліцького транспортного засобу. Я розкланявся з озброєним до зубів метрдотелем і пішов поселятися. Вже за півгодини я трюхикав назад.

– Ви куди? – з проволоком спитала жіночка‑реєстратор.

– До океану, – з пафосом відказав я.

– А‑а‑а… Так‑так, зараз там просто чудово, хвилі зовсім маленькі.

Можливо, я не вловив у її голосі іронії, а можливо, то й справді були маленькі тихоокеанські хвилі. Двічі я заходив у воду, обережно ступаючи по розпливчастому піщаному дну, і двічі сторчголов летів назад, брьохаючись, перекидаючись через голову, обурено волаючи і нестримно матюкаючись, під тиском потужного струменя солоної води та піску, обрамленого комірцем кучерявої піни. За третім разом я з розгону таки перелетів через чергову гороподібну хвилю, яка неслась до узбережжя, глибоко пірнув і розмашисто погріб від берега.

Я пробув на пляжі аж до вечора. Цілий день по пекучому піску босоніж снували бармени, пропонуючи усілякі наїдки та напої з льодом, розлиті у звичайні целофанові кульки з трубочками. Не треба було ні про що думати чи що‑небудь вигадувати – клацнув пальцями, і запопадлива обслуга тут як тут. Щоправда, як і всюди в тутешньому царстві ефемерної розкоші, при цьому вартувало не економити на чайових, інакше наступного разу замість свіжого баранячого шашличка вам гарантовано подадуть відбірну притухлу собачатину.

…Над тремтливо дихаючою гладдю смеркалося. Хвилі вляглись. Я розкинувся на шезлонгу, жував гарячого чебурека, запивав його манговим соком, сьорбаючи крізь соломинку студену суміш, яка переливалась і хлюпала у прозорому пакеті на моїй долоні, а коло ніг негучно плескався і теркотів іскристими брижами Тихий океан. Був один з тих моментів, які запам’ятовуються на все життя, раз‑по‑раз спливаючи в уяві протягом майбутніх, поки що таких далеких і нереальних довгих зимових вечорів: воля, вітер, перші зорі над головою, тремтіння безкрайого океану в кожній молекулі теплого повітря, віддзеркалення далеких вогнів у відблисках вечірніх матових хвиль.

Я розкошував і блаженствував. Маленький українець на краю великого океану.

* * *

Наступного дня я плюнув на все, нікуди не ходив і півдня вилежувався на пляжі, лиш ближче до вечора примусивши себе поблукати по Акапулько. Дивно якось, але таке уславлене місто не здалося мені набагато ліпшим за котрийсь з курортних грандів нашого Криму, хіба що трохи більше люксових яхт на причалах, вищі хмарочоси в центрі та більше бруду на вулицях.

Увечері я знову надумався вийти на пляж: помилуватись заходом розпеченого сонця над примерхлим плесом океану і… зустріти свій наступний кошмар.

Незмінний опецьок‑охоронець з грізним чорним автоматом доброзичливо кивнув мені, коли я виходив із готелю. Прибережне авеню порожніло. Люди відпочивали по домівках та номерах готелів після денного купання, набираючись сил на вечірні розваги.

Пригадую, на департаменті у Швеції, де працював Дімон (так‑так, саме той, який останньої миті відмовився їхати зі мною), якийсь час стажувалася Ісіта, мексиканка з міста Веракрус. Кілька разів ми з нею перестрівалися, і я розказував про те, що саме планую навідати у Мексиці. Вислухавши мене, Ісіта казала:

– Сан‑Крістобаль дійсно суперовий, ти просто мусиш там побувати, то справжня Мексика! Чіапас взагалі мій улюблений штат. А от Акапулько… я б не радила. Від його колишньої слави не лишилося нічого, саме ім’я – та й то лиш пустопорожній звук, – а тоді доказувала: – Акапулько нині – брудний мексиканський курорт виключно для мексиканців.

Я не дуже зважав на її слова, бо збирався до Акапулько не стільки задля нього самого, скільки заради Тихого океану, однак мушу зазначити, що за півтора дні я так і не зустрів жодного білошкірого туриста, усюди виключно мексиканці.

Тож я перекинувся на другий бік дороги і потрюхикав порожньою набережною до океану. Перебираючись через проїжджу частину, я краєчком ока угледів, що за мною ув’язався якийсь вельми непевний тип з виразною злодійкуватою зовнішністю. Якби вулиця не була такою безлюдною, я, може, й не звернув би на нього уваги. Про всяк випадок я закрокував швидше. Невдовзі вискочив на пляж, скинув кросівки і далі почвалав босяка, відчуваючи, як іще теплий пісок приємно набивається між пальці. Тим часом підозрілий харцизяка наблизився впритул і закрокував у такт зі мною.

– Сеньйор не бажає сеньйорит? – не криючись, спитав він у мене.

– Ні, ‑ сухо відказав я і пришвидшив ходу.

У цю мить з пальмового гаю, який втулився між пляжем та широким береговим авеню, вигулькнув інший хапкий башибузук з плескатою головою, яка, здавалося, виростала з плеч. Невдовзі він настиг мене, пробуючи заступити дорогу. Я обминув його, стараючись не дивитися в смолянисті очі, тоді він схопив мене за руку й обізвався:

– Звідки ти приїхав? Quieres estupefacientes[76]? – говорив він фамільярно та грубо.

Я відмахнувся від обох і пошкандибав уздовж пінявого прибою ще швидше.

Затим невідь звідки зринув третій. Цей мовчав, але також присунувся ледь не впритул до мене й безупинно звивався слідом, дихаючи мені в потилицю. Тоді я поклав ліву руку на сумку з грішми та документами, причеплену на поясі, і не знімав її звідти до самого кінця цієї неприємної оказії.

Коли намалювався четвертий, товстий і бритоголовий, я раптом з жахом усвідомив, що стою сам‑один посеред примерклого пляжу, оточений зграєю шахраїв та бандюг, які безсоромно шарпають мене й норовлять кудись затягти. Вони були точно такі, як показують у голлівудських фільмах, от тільки це був не голлівудський фільм, а реальне життя… Вдалині, в розпливчастих вечірніх тінях від великих пляжних парасоль, виднілось кілька мексиканців, які відпочивали коло принишклого океану. Та чи стануть вони мені допомагати? Я в тому сильно сумнівався.

Тоді я щосили відпихнув одного з них вільною рукою і кинувся бігти до обставленої ліхтарями дороги, плутаючи між пальмами. Бандитський квартет мерщій метнувся за мною. Вискочивши на тротуар, я пригальмував, бо помітив пристойно вдягнутих людей, котрі неспішно крокували мені назустріч, прямуючи до центру міста. Скоро ми розминулись, я крокував далі яскраво освітленим тротуаром уздовж набережного шосе, одначе не почувався у безпеці. Четвірка мексиканських розбишак, забачивши людей, теж стишила ходу, але не переставала нахабно йти за мною. Отак ми петляли вздовж берега, аж поки з‑за рогу не показався знайомий готельний коротун з автоматом наперевіс, який зі своєю сірою полинялою уніформою геть розчинився у пастельних вечірніх тонах. Тоді я обернувся і вже не побачив нікого. Переслідувачі блискавично розтанули у м’яких тінях вузьких вуличок, котрі то тут то там вибивалися з безладних кварталів і втикались у набережну.

Я поквапно прошмигнув у готель і весь наступний вечір скнів та нудився біля розчиненого вікна, зі смутком дослухаючись, як десь далеко в центрі Акапулько, в блискучих барах та миготливих дискоклубах, зароджувалось, вирувало і пульсувало нічне життя. Без мене… «Muchas señoritas muy buenas» так і не дочекалися того вечора свого синьоокого русявого українця…

* * *

Кошмар п’ятий і останній.

Я незчувся як заснув, заколисаний гамором downtown’у та шовковистим вітерцем, наповненим запахами океану.

Користуючись цим, повернімось трохи назад, до мого епідермісу. Внаслідок виплеканої з дитинства непомірної пристрасті до сонця моя шкіра стала практично нечутливою до такого явища як сонячний опік. Я міг годинами поспіль вилежуватися під прямовисними променями і навіть не почервоніти. За кілька годин мої груди та плечі набували брунатного відтінку, а через пару‑трійку днів моїй засмазі заздрив увесь пляж. Зрідка, майже ніколи, у мене міг полущитися ніс. Але тільки ніс, ні міліметром далі.

Таки‑так, я міг валятися по десять годин під сонцем і смажитись, наче куряче стегенце. От тільки не врахував я одного, що, чорт забирай, було це в Україні, у Рівному, на 50° північної широти, тобто рівно на 3774 кілометри північніше від Акапулько зі скромною відміткою паралелі – 16° північної широти.

Коли я прокинувся, то з переляку ледь не вистрибнув у вікно, побачивши власне відображення у дзеркалі. Перша думка розривною кулею прострілила мозок: «О, мамо! Йопересете! Хто тут?!!»

Нарешті, коли я розпізнав, що віддзеркалення все‑таки є моїм тілом, хоч і червоним мовби піонерський галстук, спливла друга мисль: «Куди поділась моя голова?! Зараза, хто посмів прикрутити на її місце задницю павіана?!»

Мої вогненно‑червоні щічки, які точнісінько відтворювали дві половинки кормового відсіку гвінейського гамадрила, трохи недоречно розділених не менш вогняно‑червоним носом, палали не гірше від червоного сигналу світлофора. Причому не того, що для машин, а того, що для поїздів, котрий навіть у тумані прострілює променем на п’ять кілометрів уперед. Над тим світлофорним табло стовбурчилась випалена до білого шевелюра: зачіска нагадувала налакований до меблевого блиску прикид у сопливого піжона, якому щойно в перукарні зробили меліровку. Та що там казати! На плечах можна було підкурювати цигарку чи смажити сардельки.

Я не на жарт переполошився: такого в мене ще ніколи не було. Я не міг надягти на себе майку, бо шкіра під нею пекла та свербіла, наче її поливали розпеченим маслом. Я не міг чухатись, бо мені здавалося, що з мене шматками здирають мій файний добротний епідерміс. Навіть струмені води у душі дряпали мене гострими пазурами. Увесь той день я пересувався по Акапулько короткими перебіжками між тінистими овалами прибережних пальмам, замотаний до самих вух у всіляке дрантя, наче моджахед, який почервонів від натуги, вигадуючи нове дошкульне антиамериканське гасло.

Пройде ще немало часу, поки Акапулько перестане асоціюватися у мене з безжальним південним сонцем і болісними сонячними опіками.

* * *

Насправді опік став не останнім моїм кошмаром у Акапулько. Хоча завершальний кошмар виявився не зовсім кошмаром, а радше своєрідним прозрінням. Шоковою терапією, чорти б її…

Так ось, вечором другого дня я відлітав назад у Мехіко, все тою ж «Aviacsa» та тим самим допотопним «Боїнгом». До аеропорту мені знов треба було добуватися на таксі, однак цього разу я не мав можливості скористатися «ліцензованими» кебами. Відтак просто вийшов на авеню Costera Miguel Alemán і спинив перше ліпше авто із жовто‑чорними шашками. Очікуючи, що водій зараз загне щось із п’ять сотень песо, я боязко спитав:

– Скільки до аеропорту?

«Неліцензійний» таксист оцінююче оглянув мене й апатично пробурмотів:

– Сто п’ятдесят.

– Сто п’ятдесят чого?!

– Песо.

Спочатку я аж присів, а потім ледь не потріскався від злоби й образи.

Удруге я заледве не луснув від люті, коли, поторгувавшись із водієм, збив ціну до ста тридцяти. Причому усю дорогу, поки ми їхали розімлілим від спеки Акапулько в напрямі аеропорту, мене не полишало гризуче відчуття, що коли б не перший шок, я цілком міг би доїхати й за сто десять…

Я не дуже

плакав, прощаючись з Акапулько.

Дата добавления: 2015-07-26