Історія розвитку психології: основні етапи

Людина завжди прагнула відшукати причини виникнення та прояву тих чи інших процесів, що відбувалися в оточуючому середовищі і особливо тих, які привертали її увагу. Але недостатній розвиток знань про природу та суспільство не давав їй змоги пояснити багато феноменів, і насамперед психічних. Тому у міфах, віруваннях, створених людством на зорі його виникнення, психічні явища об'єднувалися в одному понятті "душа" - найбільш незрозуміле явище природи для первісних людей.

Душа (від грецьк. psyhe) уявлялася як сива хмара диму, з'єднана з тілом, але здатна відділятися від нього і знову зливатися з ним. Вона могла оселитися не лише в людині, тварині, а й у різних предметах неживої природи. Під час сну душа відділяється від тіла і мандрує, а коли людина прокинеться, то душа знову повертається до неї; коли ж душа не знаходить свого тіла і в нього вселяється інша, то у людини виникають різні психічні розлади. Так, непритомність - це тимчасове, а смерть - остаточне покидання тіла душею. Душа людини, що вмерла, покинувши її, продовжує жити у спеціальному, подібному до людського, угрупованні, отже, може існувати сама по собі, окремо від тіла, і тому вона безсмертна.

Німецький психолог В. Вундт (1832-1920) всі форми вірування в "душу" звів до трьох основних стадій:

1) примітивний анімізм (час панування чародійства і фетишизму);

2) тотемізм і манізм (культ предків);

3) віра у світ демонів (тих, що захищають, насилають хвороби тощо). Філософія раннього періоду донесла до наших днів міфологічний образ чарівної дівчини Психеї, яка уособлювала в собі уявлення про матеріальний образ "душі".

Та з часом виникли нові погляди на природу психіки. До пояснення її звернулися мислителі-філософи. На їх думку (Фалес, VII-VI ст. до н.е., Анаксімен, VI ст. до н.е., Геракліт, VI-V ст. до н.е.), душа одухотворює людей і тварин, оскільки вона залишає форму елемента, що утворює першооснову світу (повітря, вода, вогонь). Так, на думку Геракліта, в основі будови Всесвіту лежить вогонь. Вогняною основою в організмі є душа.

Демокріт (V-ІV ст. до н.е.), Епікур (IV-ІІІ ст. до н.е.) і Лукрецій (І ст. до н.е.) вважали, що душа складається з дрібних кулястих атомів, які завдяки своїй формі легко проникають у різні тіла і приводять їх у рух. Вона є матеріальним органом, що оживляє тіло. У вченні Демокріта рух виступає як найважливіший пояснювальний психологічний принцип. Різні стани тіла, в тому числі й хворобливі, він пояснював розташуванням атомів і величиною проміжків між ними.

Філософи-ідеалісти, зокрема Платон V-ІV ст. до н.е.), ділили душу на три частини: розум, мужність, хтивість. Кожна частина мала своє місцезнаходження - відповідно голова, груди, черевна порожнина. При цьому вони розподіляються нерівномірно. В аристократів переважає завжди розумна частина душі, а у рабів - найнижча частина душі - хтивість. Розумна частина душі до того, як потрапить у тіло, витає десь у незримому світі. Людський розум пізнає лише ідеї - ейдоси, яких у навколишньому світі немає, вони лежать по той бік природи і не сприймаються органами чуття людини. На думку Платона, душа і тіло (або духовне і матеріальне) - дві самостійних першооснови, що існують незалежно одне від одного.

Учень Платона Аристотель (IV ст. до н.е.) вважав, що душа і тіло не існують самі по собі, вони нероздільні. Він написав перший психологічний трактат "Про душу". Саму душу Аристотель не ділив на окремі частини, хоча прояви її вбачав у різних здібностях до діяльності: живильній, відчуваючій, руховій і розумовій. У своїх працях Аристотель вживає такі психологічні поняття, як "відчуття", "чуття", "пам'ять" тощо. Він висунув також своєрідну теорію про формування характеру в конкретній діяльності: "...Усе те, що маємо від природи, ми дістаємо спочатку як можливість, а потім втілюємо в діяльності...". Особливого значення надавалось наполегливому, систематичному тренуванню і повторенню.

Досягнення давньогрецьких вчених у розумінні поняття "душа" були значними. По суті, вони обумовили перехід мислення від міфологічного до наукового. Необхідність (Геракліт), причинність (Демокріт), упорядкованість (Анаксагор) - це принципи, якими вони пояснювали не лише природні явища, а й психічні.

Анатоми, вивчаючи природу психічних явищ, проводили спеціальні дослідження людського тіла. Такі лікарі давнини, як Герофіл та Еразістрат (ІП ст. до н.е.), відкрили нерви.

Лікар Алкмеон (V ст. до н.е.) стверджував, що мозок є органом, де міститься душа. Він, по суті, висунув теорію про локалізацію психічних функцій у мозку людини. Алкмеон вважав, що відчуття є основою пізнання світу. Гіппократ також вважав, що мозок с органом психіки і за формою являє собою велику залозу. Психіку Гіппократ пояснював, враховуючи той науковий напрямок, який створив він у медицині, - гуморальний (від humor - волога, сік). Залежно від складу соків організму визначається характер, темперамент людини. Він розрізняв чотири темпераменти і відповідно чотири типи людей: І) меланхоліки; 2) сангвініки; 3) холерики; 4) флегматики.

Клавдій Гален, хірург гладіаторів, мав усі умови для вивчення будови тіла. Органами душі він вважав мозок, серце і печінку. Кожен із цих органів виконує одну з психічних функцій. Печінка - носій пожадливості, хтивості, серце - гніву і мужності, мозок - розуму. Нерви складаються з того ж матеріалу, що й мозок. За Галеном, змішування чотирьох соків обумовлює здоров'я або хворобу людини. Абсолютно правильне змішування соків - це ідеал. Реально ж одні соки домінують над іншими. Душа також складається з них. Гален уже чітко уявляв роль мозку у психічній діяльності людини, вважаючи його основною ланкою, яка зв'язує її з навколишнім світом за допомогою органів відчуття, центром психічного життя людини.

А. Августин (354-430) висловив думку про головну роль волі як "інтенції душі" у складній природі свідомості. Тим самим він дав початок розвитку волюнтаристичного та інтроспективного напрямів у психологічній науці.

Видатний арабський лікар і мислитель Абу Алі Ібн-Сіна (Авіценна, Х-ХІ ст.) також зробив значний внесок у вивчення психічних явищ. Авіценна, вивчаючи психофізіологічні функції, розглядав їх як з природничо-наукових, так і з метафізичних позицій. Він мав дві протилежні точки зору на душу: медичну й філософську. Ібн-Сіна вважав при цьому, що філософська позиція "шукача істини" для лікаря менш важлива, ніж медична. Правда, на той час медицина ще не була окремою сферою знань та діяльності людини. Своє розуміння психіки Авіценна виклав у "Каноні лікарської науки". На його думку, душа, субстрат усіх життєвих психічних явищ, - це певна легка субстанція, яка зароджується із пароподібних частин чотирьох основних соків організму. Вивчаючи духовне життя людини, він намагався оцінювати взаємозв'язок між сприйманням, пам'яттю, уявою і мисленням. У процесі лікування Авіценна завжди враховував вплив психіки на виникнення і перебіг захворювань. Надаючи допомогу хворим, широко застосовував лікування словом, музикою тощо. Його ідеї сприяли розквіту природничо-наукової психології.

Погляди середньовічного філософа Фоми Аквінського (1225-1274) з часом були покладені в основу раціоналістичного напрямку психології. Продовжуючи вчення Аристотеля про форму та матерію, Ф. Аквінський висловив думку про те, що душа є безсмертною нематеріальною сутністю і має тільки їй притаманні здатності розуму. Тому розуміння сутності речей може бути досягнуте лише зусиллями розуму.

XVI сторіччя ознаменувалося бурхливим розквітом природничих наук, що створило передумови для вивчення психіки на підставі спостережень і дослідів. Так, можна припустити, що ідеї англійського філософа Ф. Бекона (1561-1626) підштовхнули розвиток наукових уявлень про вищу нервову діяльність як матеріальний субстрат психіки.

Англійський філософ XVII століття Т. Гоббс (1588-1679) теж вважав, що носієм мислення є організована певним чином матерія.

Проте у психології цього періоду експеримент не знайшов широкого застосування. Тому багато вчених, у тому числі й французький філософ і природодослідник Рене Декарт (1596-1650), який зробив відкриття у фізіології (уперше обґрунтував поняття рефлексу як закономірної рухової відповіді організму на зовнішнє подразнення), у своїх поглядах на психіку виявилися дуалістами. Так, Декарт припускав, що тіло і душа перебувають у взаємодії, яку забезпечує третя субстанція - Бог. Під впливом поглядів Декарта філософи вважали, що є дві незалежних першооснови - мислячий дух і протяжна матерія, вони існують самостійно, незалежно одне від одного. Діяльність душі відбувається за законами духу, а діяльність тіла - за законами механіки.

Принципом детермінізму, який, з одного боку, заперечує свободу волі, з іншого - включає душу в систему причинного пояснення природних явищ, спробував подолати декартівський дуалізм видатний нідерландський філософ XVII століття Б. Спіноза (1632-1677).

Знання про психічне, як і всі істинні знання, можна одержати лише у досвіді, вважав сучасник Спінози англійський філософ-сенсуаліст Дж. Локк (1632-1704).

Саме поняття "психологія", на думку багатьох дослідників, було запроваджене Гокленіусом (1590), але прижилося значно пізніше {psichologia empirica, 1734 р.) і остаточно закріпилося у творах німецького філософа І. Канта - основоположника німецького класичного ідеалізму. Він у своїй "Антропології" досить правильно описав індивідуальні особливості особистості, людських характерів, що не втратило свого значення і сьогодні. Кант одним із перших серед західноєвропейських філософів довів, що людина силою власної волі може переборювати хворобливі відчуття, а також сформулював низку психогігієнічних і психопрофілактичних принципів, що безпосередньо торкаються цієї проблеми. Він стверджував, що розумна людина не дозволить розвинутися іпохондрії. Вона знайде можливість забути про свою хворобу, якщо така справді існує. Віддаючи належне тренуванню психічних можливостей, розвитку відчуттів. Кант розглядав їх як чисту суб'єктивність.

Геніальним відкриттям того, що свідомість формується в діяльності, було одним із досягнень філософсько-психологічної творчості Г. В. Ф. Гегеля (1770-1831).

Яскравим представником асоціанізму виступав Г. Спенсер (1820-1903).

Асоціаністи розглядали складні психічні процеси як такі, що можуть бути розкладені на простіші.

Етапи історичного розвитку психології

ДОНАУКОВИЙ ПЕРІОД

Міфологічний етап

Фетишизм - культ неживих предметів - фетишів, які наділяються надприродними властивостями.

Анімізм - світогляд первісної людини, згідно з яким душа існує в усіх природних тілах і явищах.

Фаталізм - усвідомлення власної безпорадності.

Магія - сукупність ритуалів, спрямованих на отримання бажаного

результату.

Тотемізм - уявлення про певну рослину чи тварину як праматір людського роду.

Філософський етап

Демокріт стверджував, що душа є різновидом речовин, які утворюються з атомів вогню та підпорядковуються загальним законам. Це мікрокосмос, що складається з тих самих елементів -атомів, що й макрокосмос, але вони тонші, невидимі. Платон, засновник філософського ідеалізму, увів в обіг поняття про складові душі - розум, мужність, пристрасть, які розташовані в різних частинах тіла. Він вважав, що матеріальне і духовне, тілесне та психічне є двома самостійними та антагоністичними началами. Аристотель стверджував, що душа не може існувати без тіла, проте вона не вичерпується ним. Вона є формою і способом організації тіла.

Розвиток психології у ХУІІ-ХУШ ст.

Декарт увів у науковий обіг поняття рефлексу як закономірної

відповіді організму на зовнішній подразник. Людина мислиться і

як машина, і як одухотворена істота. Утверджується дуалізм душі і

тіла - їх рівноправне і паралельне існування.

Спіноза вважав, що свідомість - таке ж реальне явище, як і матерія.

Він був радикальним представником детермінізму, тобто вчення

про об'єктивний закономірний взаємозв'язок та взаємозумовленість

речей, процесів і явищ реального світу.

Лейбніц вперше висунув поняття несвідомої психіки.

Джон Локк фундатором емпіричної (дослідної) психології.

НАУКОВИЙ ПЕРІОД

Рефлекторне вчення 1. М. Сєченова

У праці "Рефлекси головного мозку"

І.М. Сєченов розглядає психічні процеси як конкретний механізм взаємодії організму з навколишнім середовищем. Психічні явища - це відповіді мозку на зовнішні та внутрішні подразники.

Вчення про вищу нервову діяльність І. П. Павлова

І. П. Павлов розкрив принципи роботи головного мозку людини і тварини, експериментально обґрунтував та розробив вчення про дві сигнальні системи. Слово як "сигнал сигналів" надає людині принципово нові можливості у розвитку й функціонуванні психіки, що стає регулятором такої поведінки й діяльності, якої немає у тварин.

Структуральний підхід В. Вундта, Е. Тітченера

В. Вундт заснував у 1879 р. першу у світі експериментальну лабораторію в Лейпцизькому університеті. Предметом психології вважав безпосередній досвід суб'єкта, який може вивчатися шляхом інтроспекції. Роль психології полягає в детальному описі складових свідомості (відчуттів, почуттів, образів). Е.Тітченер виступав за поєднання інтроспекції з експериментом та математикою, щоб наблизити психологію до стандартів природничих наук.

Функціональний підхід У. Джемса

У. Джеме вважав, що основне завдання психології полягає в тому, щоб зрозуміти функцію і роль свідомості в адаптації індивідуума до змін навколишнього середовища.

Напрями психології XX ст.

Психоаналіз (3. Фрейд). Напрям, що досліджує сферу несвідомого. Структуру особистості утворюють три основні компоненти: "Воно", "Я", "Над-Я".

Біхевіоризм (Дж. Уотсон) - напрям, згідно з яким вважається, що психологія повинна вивчати поведінку, доступну для об'єктивного спостереження. Основною схемою біхевіоризму є принцип "стимул - реакція".

Гештальтпсихологія (Вертгаймер, Кьолер) вивчає цілісні структури свідомості, образи.

Гуманістична психологія (К. Роджерс, А. Маслоу) - напрям у психології, що вивчає духовний розвиток людини, її особистісний ріст, питання самоактуалізації.

Когнітивна психологія (Нейссер) досліджує закономірності процесів пізнання.

Еклектизм - напрям, у відповідності до якого психолог самостійно обирає, який підхід застосувати в конкретній ситуації. Діяльнісний підхід (Л. С. Виготський, Л. С. Рубінштейн, 0. М. Леонтьєв) об'єднує вчених, для яких психіка - функція мозку, явище, що виникає в процесі життєдіяльності особистості.

2/Поняття про уяву, її функції та особливості

Уява важливіша за знання, тому що знання обмежені. Уява ж охоплює все на світі, стимулює прогрес, і є джерелом еволюції

А. Ейнштейн

Відображаючи об'єктивну дійсність, людина не лише сприймає те, що на неї діє в певний момент, або згадує те, що на неї діяло раніше. Життя потребує від людини створення образів і таких об'єктів, яких вона ще ніколи не сприймала, уявлення подій, свідком яких вона не була, передбачення наслідків своїх вчинків, програмування своєї діяльності тощо.

Уява належить до вищих пізнавальних процесів і є необхідною стороною будь-якої діяльності. Уява породжується потребами, що виникають у житті людини, і насамперед, потребою змінити ті чи інші предмети навколишнього світу. Людина не може розпочинати роботу, не уявивши собі готовий результат своєї праці.

Уява виникла і розвинулася в процесі праці людини. З розвитком і ускладненням трудової діяльності удосконалювалась і уява. Так, первісна людина була слабкою в боротьбі з природою: вона не могла пояснити того, що відбувалося навколо. В результаті народилося уявлення про існування сил природи, що стоять перед людиною. Так, поступово з'явилася релігія. Сучасна людина багато що може пояснити, але все ж таки уява продовжує відігравати в її житті величезну роль, оскільки немає меж пізнанню і роботі думки.

Уява - це психічний процес створення людиною нових образів на основі її попереднього досвіду

Образи уяви можуть бути різними (Рис. 2.6.1):

Рис. 2.6.1. Види образів уяви

Якими б дивовижними не здавалися продукти людської уяви, підґрунтям для їх побудови завжди є попередній досвід людини, ті враження, що зберігаються в її свідомості. Чим більше знань, чим багатшим є досвід людини, тим різноманітнішими є її враження, тим більше можливостей для комбінування образів.

Функції уяви полягають:

1) у моделюванні кінцевого результату діяльності людини і тих засобів, які необхідні для його досягнення;

2) у створенні програми поведінки людини, коли проблемна ситуація невизначена;

3) у створенні образів, які не програмують діяльність, а підміняють її;

4) у створенні образів об'єктів з опорою на схеми та описи;

5) у створенні принципово нових предметів та явищ тощо.

"Витвори уяви - це небачені у світі сполучення бачених вражень".

І. М. Сеченов

Характерні риси уяви представлені на Рис. 2.6.2:

Рис. 2.6.2. Риси уяви

1) Уява властива лише людині і є необхідною умовою її трудової діяльності.

Уява завжди спрямована на практичну діяльність. Людина заздалегідь уявляє кінцевий результат своєї праці. Уява значною мірою залежить від спрямованості особистості: її інтересів, прагнень, потреб, переконань.

2) Уява тісно пов'язана з мисленням, пам'яттю, відчуттями та емоціями.

Відокремити процес уяви від процесів відчуття і пам'яті, а також мислення не так уже й легко. Уява, як і мислення, виникає в проблемній ситуації, тобто тоді, коли потрібно віднайти нове рішення. Однак саме характер проблемної ситуації визначає або діяльність мислення або роботу уяви. Уява працює на тому етапі пізнання, коли невизначеність проблемної ситуації досить велика. Відсутність необхідної повноти знань дозволяє "перескочити" якісь етапи мислення й уявити кінцевий результат. Тому шляхи розв'язання не завжди правильні.

Образи уяви відрізняються від образів пам'яті тим, що

"Ми відрізняємо уяву від мислення впевненістю, яка притаманна нашому мисленню: якщо ми впевнені в дійсності того, що уявляємо, то, отже, ми мислимо".

Арістотель

в уяві ми змінюємо згадуване або створюємо щось таке, чого не було в нашій пам'яті. Уява відрізняється від пам'яті новизною відтворених нею асоціацій щодо тих, які зберігаються в пам'яті.

Уява відрізняється також і від відчуття, яке обов'язково спирається на безпосередній контакт з подразником, який надходить із зовнішнього світу.

3) Уява завжди є відходом від дійсності, проте в будь-якому разі джерело уяви - об'єктивна дійсність. Зазнаючи впливу емоцій, почуттів, симпатій і антипатій, уява дає змогу глибше осмислити і пізнати дійсність, але інколи спотворює її. Так, під впливом почуття кохання до певної людини наша уява породжує бажаний образ, хоча цей образ може і не відповідати справжньому. Митці, люди з розвиненою уявою, зображуючи те чи інше явище, досить часто не бувають його очевидцями. Але хоч яким би не був новий образ, створюваний ними, він завжди спирається на об'єкти дійсності.

4) Уява - складова творчості.

Уява постає як антипод само собою зрозумілого, тривіального. Уява - це почуття новизни, яке є неоціненною якістю людини.

5) Уява нерозривно пов'язана з усіма ланками психіки людини.

Так, вищий "розквіт" уяви проявляється в хвилини небезпеки: перед атакою, операцією тощо. Сприймання стимулює уяву.

"Уява е ніби відчуттям, але без матеріалу".

14.2. Історія розвитку вчення про темперамент

Вчення про темперамент має свою історію. Ще в стародавні часи вчені звернули увагу на відмінності між людьми. Так, усім відомий грецький лікар Гіппократ (бл. 460 - бл. 377 рр. до н.е.) зробив першу спробу з'ясувати, чим зумовлюються індивідуальні відмінності в поведінці людей. Він та його послідовник Гален (давньоримський лікар, бл. 130 - бл. 200 pp. н.е.) дійшли висновку, що ці відмінності зумовлені різним співвідношенням основних видів рідин в організмі людини. Якщо переважає кров (лат. sanguis) - людина поводиться як сангвінік, слиз (гр. phlegma) - флегматик, жовта жовч (гр. choie) - холерик, чорна жовч (гр. melania choie) - меланхолік. Оптимальне співвідношення цих рідин визначає здоров'я, тоді як непропорційне є джерелом різних захворювань.

Ця теорія дістала назву гуморальної (від лат. humor - рідина) теорії темпераменту Гіппократа - Галена і довгий час була провідною. Зазначимо, що створена Гіппократом та Галеном концепція залежності темпераменту від співвідношення "рідин" в організмі дістала часткове підтвердження в сучасних ендокринологічних та психофармакологічних дослідженнях. Наприклад, такі риси темпераменту, як реактивність, емоційна врівноваженість, чутливість, значною мірою зумовлюються індивідуальними особливостями функціонування гормональної системи.

Аристотель, пояснюючи цю теорію, стверджував, що різні темпераменти породжуються якостями крові людини. Так, від якості крові залежить загальна рухова активність людини. Аристотель виділяв такі якості крові, як швидкість згортання, ступінь густини та теплоти. Так, наприклад, легка кров властива сангвінікам, важка - меланхолікам, тепла- холерикам, рідка - флегматикам.

Про вплив цього вчення на подальший розвиток типології темпераментів можна судити з того, що до середини XVIII століття майже всі дослідники вбачали анатомо-фізіологічні основи темпераменту в будові та функціонуванні кровоносної системи.

Так, відомий дослідник темпераменту німецький психіатр Е. Кречмер вважав, що визначені ним чотири основні риси темпераменту (чуттєвість до подразників, настрій, темп психічної діяльності та психомоторика) зумовлені хімічним складом крові.

Японський психолог Т. Фуракава також стверджував, що провідним методом діагностики темпераменту є визначення хімічного складу крові.

Паралельно з цими поглядами з середини XVIII століття почала розвиватися теорія, основою якої стали якості нервової системи. Так, Альбрехт Галлер, засновник експериментальної фізіології, який ввів такі важливі для психології поняття, як збудливість та чутливість, стверджував, що основним чинником відмінностей темпераментів є сила та збудливість самих кровоносних судин, через які проходить кров. Цю ідею сприйняв його учень Г. Врісберг, котрий пов'язував типи поведінки з особливостями нервової системи. Так, він вважав, що в людей холеро-сангвінічного темпераменту великий мозок, "сильні та товсті нерви", висока збудливість органів чуття. А для флегматиків і меланхоліків характерні невеликий мозок, "тонкі нерви" та невисока збудливість органів чуття.

Під впливом антропологічних та психіатрічних досліджень конституційних відмінностей між людьми та схильності до психічних захворювань визначилася концепція, що намагається пов'язати будову тіла та якості темпераменту. Так, французький лікар Клод Ciro у 20-х роках XX століття створив типологію, за якою кожній системі організму відповідає певне зовнішнє середовище, що впливає на цю систему: повітря - джерело дихальних реакцій, їжа - джерело реакцій травлення, моторні реакції виникають у фізичному середовищі, соціальне середовище викликає різні мозкові реакції. Виходячи з цього, К. Ciro вирізнив чотири основні типи будови тіла: дихальний, травний, мускульний та мозковий. Якщо переважає якась із систем, то це приводить до специфічних реакцій індивіда на зміни навколишнього середовища, тобто кожному типу будови тіла відповідають певні особливості темпераменту.

Погляди К. Ciro суттєво вплинули на так звані конституційні теорії темпераменту. Головним пропагандистом конституційної типології вважається Е. Кречмер, котрий у 1921 р. видав працю "Будова тіла та характер". Основною думкою цього дослідження є те, що люди з певним типом будови тіла мають певні психічні особливості та схильність до психічних захворювань. Е.Кречмер виділив чотири конституційні типи:

1) лептосоматик (гр. leptos - слабкий, soma - тіло), для якого характерні тендітна будова тіла, високий зріст, витягнуте обличчя, довгий ніс. Плечі вузькі, нижні кінцівки довгі та худі. Він назвав їх астеніками (гр. astenos - слабкий);

2) пікнік (гр. pyknos - товстий, повний) - велика кількість жирової тканини, надмірна повнота, малий або середній зріст, великий живіт, кругла голова на короткій шиї;

3) атлетик (гр. athlon - боротьба, сутичка) - добре розвинена мускулатура, міцна будова тіла, високий або середній зріст, широкі плечі та вузькі стегна, випуклі кістки обличчя;

4) диспластик (гр. dys - погано, platos - сформований) - будова безформна, неправильна. Індивіди цього типу характеризуються різними деформаціями будови тіла (наприклад, занадто високий зріст).

Е. Кречмер стверджував, що у здорових людей існує залежність між будовою тіла та психічними якостями, характерними для певних психічних захворювань, але не яскраво вираженими. Тому він залежно від визначених типів будови тіла вирізнив три типи темпераменту: 1) шизотимік - лептосоматична, чи астенічна, будова тіла; 2) цикле-тимік - пікнічна будова тіла; 3) іксотимік - атлетична будова тіла. Типологія Кречмера була і є досить популярною в країнах Західної Європи.

Подібно до того, як у Європі поширювалася конституційна типологія Е. Кречмера, в Америці набувала популярності концепція У. Шелдона, сформульована в 40-ві роки XX століття. Його погляди на типологію близькі до концепції Кречмера, за якою тіло та темперамент - це два параметри одного й того самого об'єкта, котрим є людина. Якості темпераменту У. Шелдон назвав залежно від функцій певних органів тіла: вісцеротонія (лат. viscera - нутрощі), соматотонія (гр. soma - тіло) та церебрототонія (лат. cerebrum - мозок). Людей, відповідно, назвав вісцеротоніками, соматотоніками і церебротоніками. Якщо окремі параметри мають однакову інтенсивність, то це змішаний тип.

Здібності, обдарованість, талант, геніальність

Яких дітей називають здібними? Як проявляє себе обдарована дитина? Як відбувається її подальший розвиток? Що можна зробити для її підтримки? Що таке – «талант»? Яку людину потрібно вважати геніальною?Відповіді на ці запитання насамперед пропонує Всесвітня рада з обдарованих дітей, яка існує з 1975 року.

Існують три ознаки здібностей:

1) здібності – це індивідуально-психологічні особливості, відмінні у різних людей;

2) тільки ті особливості, які стосуються успішного виконання діяльності чи декількох діяльностей;

3) здібності не можна зводити до знань, умінь чи навичок, які вже вироблені у людини, хоча вони зумовлюють легкість та швидкість навчання.

Уроджені, генетично обумовлені особливості центральної нервової системи чи окремих аналізаторів розглядаються як задатки, на базі яких залежно від культурно-педагогічних умов можуть бути сформовані здібності різного рівня. Тобто передумовою розвитку здібностей є задатки.

Задатки – це вроджені, обумовлені іноді генним фондом, а іноді пренатальними умовами потенційні можливості розвитку більшості анатомічних, фізіологічних та деяких психічних рис людини.

Індивідуальність людини формується на основі задатків, у процесі виховання та навчання. Тобто не залежить від біологічних факторів, а формується під впливом соціальних умов, у процесі самовиховання.

Обдарована дитина – дитина, яка вирізняється яскравими, явними, іноді видатними досягненнями у тому чи іншому виді діяльності. Тобто, обдарованість визначається вищими показниками розвитку здібностей дитини, вони випереджають темп розвитку здібностей її однолітків. При цьому умови життя і навчання ровесників повинні бути рівні.

Відокремлюють три категорії обдарованих дітей.

Перша категорія – діти з надзвичайно високим загальним рівнем розумового розвитку за інших рівних умов. Таких дітей відносно більше серед дошкільників та молодших школярів.

Друга категорія - діти з ознаками спеціальної розумової обдарованості, наприклад, із нахилами до математики або іншої галузі науки. Таких учнів більше серед підлітків.

Третя категорія – діти, які хоча і не досягли з якихось причин успіхів у навчанні, але дуже активні у пізнанні, оригінальні за психічним складом, непересічними розумовими резервами. Це випадки, коли можна говорити про потенційну, або «приховану», обдарованість. Розумові здібності таких учнів нерідко розкриваються вже у старшому віці.

Одразу слід зауважити, що зазначені ознаки обдарованості – відносні.

Обдарованість в основному визначається трьома взаємопов’язаними параметрами: порівняно швидким розвитком пізнання, особливостями психологічного розвитку та певними фізичними характеристиками.

Розглянемо ще одне поняття. Вундеркінд - термін, який використовували у 18-19 ст. для характеристики дітей, які відзначалися надзвичайною обдарованістю. У сучасній літературі він вважається застарілим.

Потребує роз’яснень ще один термін.

Талановитий – той, хто має дуже високий ступінь здібностей до якоїсь спеціальної діяльності, причому ці здібності вже значною мірою встигли реалізуватися у конкретних суспільно значущих продуктах.

У такому розумінні 6-річний Моцарт, який їздив разом із батьком у концертне турне Європою, безперечно, - талант (хоч поки що не геній); студент, який у 16 років закінчив університет – поки що тільки обдарований юнак.

Поняття «обдарованість» покриває весь простір поняття талант. Будь яка талановита людина є разом з тим і обдарованою, але не кожну обдаровану людину можна назвати талановитою. Деяким обдарованим дітям ще треба досягти рівня талановитості, і не всім, на жаль вдається.

Геніальність – найвищий рівень прояву творчих здібностей, це вже суспільна оцінка особистості.

Креативність – загальна здібність до творчості, яка характеризує особистість загалом і виявляється у різних сферах активності. Розглядається як відносно незалежний фактор обдарованості.

«Первинна» (загальна) креативність – загальна здібність до творчості, яка розвивається у дітей у віці 6-7 років під впливом сприятливих факторів середовища.

Потенційна креативність – термін, який характеризує вроджені передумови креативності.

Спеціалізована (актуальна) креативність – здібність до творчості у певній сфері діяльності (у літературній, музичній, науковій творчості тощо), розвивається на основі загальної креативності під впливом досвіду діяльності.

Теорії емоцій. Загальна характеристика

Теорії емоцій формуються протягом усієї історії розвитку психології і фізіології. Складно відповісти на питання про те, яка з них є класичною, оскільки всі вірні. Тому більш повним твердженням буде те, що вони доповнюють один одного. Розглянемо докладно основні положення кожної з них.

Теорія емоцій Вільгельма Вундта розглядає більш детально їх структуру. Вчений зміг виділити такі прояви, як задоволення або незадоволення, заспокоєння або збудження. Крім цього, в рамках даного напрямку дуже багато уваги приділялося напрузі або розрядці. В цілому, психолог виділяв, що основні причини їх появи — фізіологічні.

Теорія Джемса-Ланге — судиноруховий модель. Вона пояснює, чому виникає цей психічний процес. Провідна роль відводиться соматовегетативних компоненту. Отже, будь-яка емоція — відчуття, які з’являються в процесі змін у зовнішніх рухах, а також мимовільної (секреторної, судинної і серцевої) діяльності. Отже, причиною виникнення є периферичні зміни.

Ці ранні теорії емоцій були піддані критиці фізіологами в середині XIX століття за допомогою ряду експериментів. Так, Ч. Шеррінгтон перерізав спинний мозок у шийному відділі, а також блукаючі нерви. В результаті було показано, що тварина на емоціогенних вплив реагувало так, як і колись. Отже, відокремлення від центральної НС вісцеральної не робить ніякого впливу.

У. Кеннон, американський психофізіолог і фізіолог, показав, що в момент появи емоційного збудження відбувається одночасно викид гормону адреналіну. Саме він може забезпечити мобілізацію всього організму для активної дії. У цей момент починає посилюватися серцебиття, відбувається розширення зіниць і порушення процесів травлення, підвищується цукор.

У подальшому з’явилися біологічні теорії емоцій.

Однією з найпопулярніших є концепція П. Анохіна. В її рамках пояснюється поява негативних і позитивних емоцій тим, що відбувається неузгодженість або збіг очікуваного результату і реального стану речей.

В рамках біологічних теорій знаходиться концепція активації емоцій. В її основу покладено значення ролі внутрішньої структури мозку. Сенсорний подразник надходить від периферії до центру, де він піддається оцінці. Справа в тому, що в таламусі закладені зразки і почуттєві оцінки будь-якої поведінки. Наявний "відповідь" передається в орган реалізації, від якого буде передано повідомлення, як себе вести: радіти чи сумувати, дивуватися чи лютувати, і так далі.

Психологічні теорії емоцій представлені наступними.

Автором потребностно-інформаційної концепції є П. Симонов. Відповідно до неї, емоція — відображення мозком тварини або людини якийсь актуальної потреби (крім цього, важливими чинниками є її якість і величина) та ймовірності того, наскільки вона буде задоволена. Це буде оцінюватися на базі генетичного, або ж придбаного раніше індивідуального досвіду.

В концепції С. Шехтера за основу покладено два компоненти, які викликають переживання емоцій. З одного боку, з’являється фізіологічне збудження, з іншого ж, ситуація починає осмислюватися когнітивно. Для цього піддається інтерпретації з’явилося збудження. Дана теорія була заснована на серії експериментів, в яких респондентам робили ін’єкції з збудливим препаратом. Далі спостерігали за змінами поведінки.

Можна відзначити, що сучасні теорії емоцій їх поява пояснюють психофізіологічними причинами.

Дата добавления: 2015-07-26