Позитивізм у кримінології

До передумов виникнення позитивістського періоду нале­жать, з одного боку, значне поширення злочинності в середині XIX ст., яке позначалось на європейському суспільстві, а з ін­шого — стрімкий розвиток природничих і гуманітарних наук. У науки, що вивчали людину, почали впроваджуватися прийоми з точних дисциплін, що спричинилося до виникнення антропо­логії, соціології та статистики.

Методологічною основою кримінологічних вчень позитивіст­ського періоду була філософія позитивізму, яка виникла в пер­шій третині XIX ст. і намагалася зібрати позитивний, кількіс­но визначений матеріал про різні аспекти життя суспільства.

Від науки класичного періоду позитивістська кримінологія відрізнялася широким застосуванням статистичних та інших фактичних даних про вчинені злочини.

Позитивістська кримінологія розвивалась у двох основних напрямах — біологічному та соціологічному. Незважаючи на

суттєву відмінність поглядів "крайніх" представників цих на­прямів, межа між ними з часом дещо розмилась і відбулося взаємне проникнення, яке виявилося, зокрема, у появі психо­логічних теорій кримінології.

Біологічний напрям. Засновником позитивізму у криміно­логії взагалі і біологічного напряму зокрема був італійський вчений Ч. Ломброзо (1835-1909). Він очолив антропологічну (туринську) школу і 1876 року видав працю "Злочинна людина". Працюючи лікарем в'язниці у Турині, він дослідив значну кількість ув'язнених за допомогою антропологічних методів ви­мірювання й опису їх зовнішності. У результаті спостережень він дійшов висновку, що типового злочинця можна розпізнати за певними фізичними ознаками: скошеним чолом, нерозвину­тими мочками вух, складками на обличчі, підвищеною або зни­женою чутливістю до болю та ін.

Ч. Ломброзо розробив класифікацію злочинців, яка й донині позначається на спробах кримінологів систематизувати злочин­ців у групи. До його класифікації входили такі групи злочин­ців: природжені; душевнохворі; за пристрастю, до яких нале­жать і "політичні маніяки"; випадкові.

Посилаючись на власні дослідження, Ч. Ломброзо вважав, що приблизно по одній третині припадає на ув'язнених з ата­вістичними рисами, на граничний біологічний вид і на випадко­вих злочинців, не схильних до рецидиву. Головною Ч. Ломброзо вважав тезу про існування анатомічного типу природженого злочинця, тобто людини, злочинність якої визначається напе­ред її певною низькою фізичною організацією, атавізмом або де­генерацією. Проте ретельні дослідження злочинців у багатьох країнах, у тому числі й у Росії, не підтвердили висновків вче­ного.

Незважаючи на помилковість положення Ч. Ломброзо що­до існування різновиду природжених злочинців, він зробив великий внесок у розвиток кримінології. Саме Ч. Ломброзо почав досліджувати фактичний матеріал, висунув питання про причини злочинної поведінки й особу злочинця. Основна ідея вченого полягала в тому, що причина становить ланцюг взаємопов'язаних причин. Згодом Ч. Ломброзо модифікував свою теорію, проаналізувавши велику кількість факторів, що впливають на злочинність. Так, у праці "Злочин" він виявив

залежність злочинності від метеорологічних, кліматичних, етнічних, культурологічних, демографічних, економічних, виховних, сімейних, професійних та спадкових впливів.

Теорія конституціональної схильності. Німецький пси­хіатр Е. Кречмер (1888-1964) і його американські послідовни-ки-кримінологи констатували зв'язок між типом побудови тіла і характером людини. На їхню думку, цей зв'язок врешті-решт може виявитись у вчиненні певного виду злочину. Крім цієї теорії виникли також теорії ендокринної та хромосомної схильності. Згідно з першою теорією емоціональна нестійкість, що притаманна певним злочинцям як рушійна сила їх злочин­ної діяльності, пояснюється порушенням діяльності залоз вну­трішньої секреції. Згідно з другою теорією підвищена агресив­ність окремих злочинців пов'язана з наявністю в їхньому генетичному коді зайвої Х-хромосоми.

Нині біологічне пояснення злочинної поведінки не популяр­не серед кримінологів.

Ще за життя Ч. Ломброзо висунуті ним теоретичні положен­ня уточнили й доповнили його учні Е. Феррі й Р. Гарофало. Зокрема, Е. Феррі пропонував надати інституту покарання тільки захисного або запобіжного характеру. Він пропонував розглядати в ідеалі злочин як хворобу, а каральну систему — як клініку. Ці послідовники Ч. Ломброзо великого значення надавали біологічній зумовленості злочину. Разом з тим Е. Феррі фундаментально схарактеризував вплив на злочин­ність соціальних, економічних та політичних факторів. У та­кий спосіб було закладено основу для соціологічних та психо­логічних розробок. Вплив представників туринської школи на окремих дослідників наступних поколінь кримінологів ви­явився, зокрема, у запереченні ними принципу моральної від­повідальності злочинця й відмові сприймати покарання як відплату.

Соціологічний напрям на початкових етапах був репрезен­тований теоріями соціальної дезорганізації і диференціального зв'язку.

Теорія соціальної дезорганізації пояснює злочинність на соціальному рівні й ставить психологію злочинця в залежність від процесу функціонування суспільства загалом. Цю теорію заснував французький соціолог Е. Дюркгейм (1858-1917), ідеї

П

якого розвинув і доповнив американський вчений Р. Мертон. Методологічною основою цієї теорії є соціологія.

Е. Дюркгейм стверджував, що на індивіда впливають "со­ціальні фактори", до яких належать зовнішні стосовно нього образи мислення, дій. Вчений виходив з того, що колективні схильності не є сумою схильностей окремих індивідів, а ста­новлять щось інше, ніж суму поглядів окремих людей. На його думку, суспільна мораль завжди суворіша й безкомпромісніша, ніж індивідуальна. Мораль суспільства диктує конкретним лю­дям правила поведінки.

Суспільству, що функціонує нормально, завжди притаманний високий рівень згуртованості. Він виявляється в тому, що біль­шість людей солідарні в ідеалах, уявленнях щодо позитивного й негативного. Періодично в разі порушення суспільної рівноваги, що може статись як через економічне лихо, так і через стрімке підвищення рівня достатку в державі, згуртованість людей по­слаблюється і суспільство дезорганізується. Зокрема, соціальна дезорганізація виявляється в явищі аномії. Цей запозичений з теологічного лексикону термін буквально перекладається як "безнормативність". Під аномією Е. Дюркгейм розумів соціаль­ний факт як такий стан суспільства, при якому значно послаб­люється стримуюча дія моралі й суспільство на деякий час втра­чає вплив на людину. Р. Мертон доповнив вчення Е. Дюркгейма тезою про те, що причиною аномії може бути суперечність між метою, яку пропагує суспільство, і засобами її досягнення, які суспільство вважає припустимими. Так, пропаганді загально­прийнятим в американському суспільстві цілям досягнення осо­бистого успіху й добробуту протистоїть обмеженість доступу до соціально схвалених каналів здобуття освіти, професії, багат­ства, майна, статусу. Для нижчих прошарків залишається тіль­ки один шлях до успіху — порушення правових норм.

Теорію диференціального зв'язку розробив французький вчений Г. Тард (1843-1904). На відміну від.Ч. Ломброзо у пра­ці "Закони наслідування" Г. Тард пояснює звикання до зло­чинної поведінки дією психологічних механізмів навчання й наслідування. Власне теорію диференціального зв'язку сформу­лював американський вчений Е. Сатерленд у праці "Принципи кримінології". Методологічною базою цієї теорії є соціальна психологія як наука про малі соціальні групи. Теорія Е. Сатер-

ленда спрямована на пояснення індивідуальної злочинної пове­дінки. Згідно з цією теорією злочинна поведінка виникає в ре­зультаті зв'язку окремих людей або груп з моделями злочинної поведінки. Що стійкіші ці зв'язки, то вірогідніше, що певний індивід стане злочинцем. Злочинній поведінці вчаться у проце­сі спілкування, здебільшого у групах; при цьому багато що за­лежить від тривалості й інтенсивності контактів. Навчання злочинній поведінці не відрізняється від звичайного навчання. Теорія диференціального зв'язку високо оцінюється у світовій і особливо в американській кримінології. Разом з тим розгля­дувана теорія не позбавлена недоліків. Ґрунтуючись на поло­женнях цієї теорії, неможливо пояснити, чому окремі люди, які все життя прожили серед злочинців, ніколи не вчинили злочину і, навпаки, людина із законослухняного середовища вчиняє злочин. Теза про навчання злочинній поведінці не за­стосовна до ситуативних злочинців. Теорія диференціального зв'язку не враховує індивідуальних особливостей особи і при­таманну їй вибірковість поведінки.

У межах позитивістського напряму кримінології розвива­лись і психологічні підходи. Дехто з кримінологів, вивчаючи злочинну поведінку, робить акцент на особу злочинця. Разом з тим низька продуктивність психологічних досліджень поясню­ється надмірним захопленням психологів соціальними, у тому числі математичними, методиками, що призводить до "психо­логії без душі".

Беззаперечно, психологія озброїла кримінологію щодо мето­дики, а також психодіагностичних і психометричних методів. Велике значення має спеціальне тестування злочинців, яке ши­роко запроваджене за кордоном. Розроблені спеціалістами тести сприяють глибшому вивченню особливостей особи правопоруш­ника, уможливлюють порівняння останніх із законослухня­ними громадянами, упровадження індивідуальних заходів по­передження повторної злочинної поведінки. Психологічні теорії застосовують для обґрунтування реалізації заходи поетапної ко­рекції поведінки засуджених.

Теорія небезпечного стану. Перевірена часом ця теорія на-Дає для практичного використання теоретично обґрунтовану комплексну методику клінічної роботи з метою запобігання зло­чинам. Першу працю з цього напряму — "Критерії небезпечного

стану" — написав у 1880 р. Р. Гарофало. Після Другої світової війни видатним представником цієї теорії був відомий кри­мінолог Ж. Пінатель. Ця теорія має велике поширення у США і називається клінічною кримінологією.

Згідно з цією теорією в окремих випадках злочин виникає на ґрунті певного психічного стану, який схиляє людину до конфлікту із соціальними нормами. Зазвичай небезпечний стан є тимчасовим і відповідає внутрішній кризі, що змінюється емоційною байдужістю, після якої настає егоцентризм, а потім лабільність (нестійкість), яка може знову перерости у кризу. Небезпечний стан діагностують спеціалісти. При цьому важли­ву роль відіграє порівняння результатів дослідження особи з даними ситуації, в якій вона перебуває. При оцінюванні ситу­ації враховують, зокрема, матеріальні умови, вплив з боку оточення, наявність психотравмуючих факторів та ін. Діагноз визначає суворо індивідуальні профілактичні заходи. Робота спеціалістів з переборювання небезпечного стану полягає в та­кому: консультаційно допомогти людині, яка переживає стрес, спрямувати її поведінку в певні соціальні межі, допомогти їй у розв'язанні проблем, відчути безпеку, проявити повагу до лю­дини й надати їй підтримку. Велике значення надається усу­ненню зайвих емоцій. На базі стаціонарів подається практична допомога з подолання небезпечного кризового стану як особам, що утримуються в місцях позбавлення волі, так і тим, хто пе­ребуває на волі. Кримінологічну експертизу у вигляді прогнозу індивідуальної поведінки людини враховують при визначенні покарання за вчинений злочин, а також при вирішенні питан­ня про звільнення від покарання.

Дата добавления: 2015-07-18