РОЗДІЛ 1. поняття, сутність та системи місцевого самоврядування

Міністерство освіти і науки України

Київський НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Імені тараса шевченка

Юридичний факультет

Кафедра конституційного i адмiнiстpативного пpава

КурсовА РОБОТА

на тему:

«сучасні теорії муніципільного права»

Виконав:

студент 3-го курсу, денної форми навчання

Петров Микола Михайлович

Науковий керівник:

доц. Притика Олег Степанович

Київ ― 2013

З м і с т

Вступ.. 3

РОЗДІЛ 1. поняття, сутність та системи місцевого самоврядування.. 5

РОЗДІЛ 2. характеристика Теорій (концепцій) місцевого самоврядування.. 12

2.1. Теорія вільних громад. 12

2.2. Громадівська теорія місцевого самоврядування. 14

2.3. Державницька теорія місцевого самоврядування. 18

2.4. Теорія муніципального дуалізму. 22

2.5. Інші теорії місцевого самоврядування. 24

РОЗДІЛ 3. теорії місцевого самоврядування в законодавстві України.. 27

Висновки.. 31

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ.. 33

Вступ

Актуальність теми. Місцеве самоврядування у світі пройшло трива­лий шлях становлення і має глибокі історичні корені. Створення ефективної системи місцевого самоврядування, як доводить історичний досвід, – завдан­ня довгочасне, комплексне, що потребує економічних, фінансових, політич­них, правових та інших перетворень у державі та свідомості громадян. Адже прийняття відповідних законів, які визначають та гарантують право на міс­цеве самоврядування, не дасть позитивного результату за відсутності об’єк­тивних передумов та врахування історичного досвіду національних та світо­вих тенденцій у цій сфері. Слід зазначити, що до сьогоднішнього часу у сві­товій практиці та науковій літературі не існує чіткого та однозначного розу­міння сутності та правової природи місцевого самоврядування.

В останні роки особливого значення набувають питання винайдення оп­ти­мальної моделі побудови місцевого самоврядування в Україні та місце­вої виконавчої влади, оскільки місцеві органи влади є максимально набли­женими до населення відповідних територіальних громад, а їх діяльність ви­ра­жається у безпосередньому втіленні у життя норм Конституції України, законів та інших нормативно – правових актів. Територіальна організація міс­це­вого самоврядування значною мірою визначається тими теоретико-кон­цеп­туальними основами, на яких організоване місцеве самоврядування в тій чи іншій країні. Тому осягнення сутності місцевого самоврядування та роз­гляд існуючих теорій походження місцевого самоврядування необхідний. Питання є також досить актуальним для України, де навіть після прийняття закону України (далі – ЗУ) «Про місцеве самоврядування в Україні»[1] зали­ши­лося багато склад­них проблем щодо практичної реалізації теоретичних положень.

Мета і завдання роботи. Метою роботи є аналіз сучасних теорій міс­це­вого самоврядування в контексті можливого їх втілення в законодавстві України.

На досягнення поставленої мети вирішувалися завдання:

- з’ясувати сутність місцевого самоврядування та розглянути ос­новні його системи;

- проаналізувати генезис основних теорій місцевого самовряду­ван­ня, вияснити їх переваги та недоліки;

- розглянути реалізацію теорій місцевого самоврядування в законо­давстві України.

Об’єктом дослідження є теорії місцевого самоврядування.

Предметом дослідження є положення зако­нодавства в сфері місцевого самоврядування, погляди, ідеї, думки вчених-правознавців з приводу роз­гля­дуваних пи­тань.

Джерела дослідження – законодавство, що регулює відносини в сфері місцевого самовряду­вання, нау­кова літе­ратура – монографії, авто­реферати ди­сер­тацій, наукові статті в періо­дич­них виданнях, підручники, по­сіб­ники тощо.

Методи дослідження. Методологічну основу роботи становить сукуп­ність методів наукового піз­нання як загальнонаукових, так і спеціальних загально­прийнятих в юри­дич­ній науці методів пізнання правових явищ. Це і діалек­тичний метод, системний, історичний, формально-юридичний метод, метод анало­гії, логічного ана­лізу, синтезу, узагальнення і аналіз резуль­татів та ін.

Структура роботи. Робота складається зі вступу, трьох розділів, вис­новків до роботи, списку використаних джерел. Загальний обсяг курсової роботи становить 36 ст.

РОЗДІЛ 1. поняття, сутність та системи місцевого самоврядування

В історичній та юридичній науках виникнення місцевого самовряду­вання пов'язують із зростанням міст, яке розпочалося у Західній Європі в XI сто­літті і тривало впродовж ХII— XIII століть. Однією з причин розвитку міст було відродження європейської тор­гівлі, тож, як наслідок, ринки, які виникали навколо феодального замку чи єпископського палацу, ставали яд­ром нових міст. Сюди прибувало надлиш­кове сільське населення, яке ставало ремісниками і переробляло продукцію сільського господарства. Розвитку міст сприяло те, що в них не було фео­дальної залежності, на відміну від сіл.

Більшість європейських міст виникли внаслідок правового акту – Хар­тії вольностей, – тобто вони не виникали стихійно, а були засновані. Хартія вольностей визначала права громадян і, зокрема, широке право самовряду­вання. Наприклад, це означало, що всі люди давали клятву комуні щодо надання взаємодопомоги, сплачували податки в міську казну, були військо­возобов'язаними щодо захисту міста[2].

Правове оформлення місцевого самоврядування тісно пов'язане із по­няттям "магдебурзького права". Саме у німецькому місті Магдебург у 1188 ро­ці було видане перше писане муніципальне законодавство, присвя­чене, насамперед, розв'язанню спорів між міщанами. Надання місту Магде­бурзь­кого права означало відміну дії звичаєвих норм, виведення міста з-під юрис­дикції місцевої адміністрації (намісників, воєвод тощо) і запровадження міського самоврядування з виборною адміністрацією та виборним судом. Упро­довж XII—XIV століть норми Магдебурзького права були прийняті у 80 міс­тах Центральної і Східної Європи, включно українських.

Власне поняття "самоврядування" почало використовуватися у період Великої Французької революції, щоб відобразити факт самостійності общин (громад) стосовно держави. Виникнення терміна пов'язане з міністром Прус­сії бароном фон Штейном (1757-1831), який бачив у самоврядуванні більше, аніж просто форму участі громадян в управлінні справами держави на місцевому рівні, а насамперед спільноти людей, які у частині своїх справ є незалежними від держави.

У науковий обіг поняття "місцеве самоврядування" було введено у XIX столітті німецьким вченим Рудольфом Гнейстом для позначення такого управ­ління на місцях, при якому територіальні громади, що історично скла­лися, були наділені правом самостійно (в межах законів) вирішувати місцеві справи. При цьому діяльність громад залишалася вільною від втру­чання представників державної адміністрації [3].

О. Ф. Фрицький дає наступне визначення: «Місцеве самоврядування – це право насе­лен­ня адмі­ністративно-терито­ріальних одиниць безпосередньо або че­рез об­ра­ні ними органи місцевого самоврядування вирішува­ти в межах Кон­с­ти­туції і законів значну частину державних і громадських справ [4].

Самоврядування – це спосіб соціального управління загальними спра­вами певної спільноти (утворення) людей, який грунтується на їх сумісній діяльності з прийняття рішень та їх здійснення».[5]

М. О. Бажинов пропонує місцеве самоврядування ідентифікувати, по-перше, як найнижчий рівень державної влади, юридично відмежований від інших ешелонів влади з метою надання йому самостійності й широти мож­ливостей у конкретних умовах невеликих і часто специфічних муніци­паль­них утворень, по-друге, як інститут громадянського суспільства, спосіб само­організації населення. Ключовим є словосполучення «самостійна діяль­ність», оскільки владні повноваження в цьому разі вторинні для місцевого самовря­дування, головною метою якого є реалізація (здійснення) функцій грома­дянського суспільства. У сукупності ці дві сторони місцевого само­вря­ду­ван­ня становлять «граничну смугу» в соціумі, покликану розв'язувати зав­дання правильної структуризації й оптимальної взаємодії держави і гро­мадянського суспільства. Подібною є позиція В. В. Кравченка й М. В. Пітцика, які акцентують увагу на значенні місцевого самоврядування в механізмі соці­ального управління і на його подвійній природі, з одного боку, як форми пуб­ліч­ної влади (в системі місцевого самоврядування можуть видаватися загаль­нообов'язкові рішення, виконання яких забезпечується при­му­совою силою держави), а з другого, – як інституту громадянського сус­пільства.[6]

У кожній державі залежно від її устрою, історичних, національних, географічних та інших особливостей місцеве самоврядування має специфічну правову форму. Тому загальне поняття місцевого самоврядування можна осяг­нути лише шляхом індукції, емпі­рично узагальнюючи усталені правові форми самоврядування в окремих дер­жавах.

Відповідно до Європейської хартії місцевого самоврядування[7], яка була схвалена Радою Європи 15 жовтня 1985 року, під місцевим само­вря­ду­ванням розуміється право і спроможність органів місцевого самовря­ду­вання в межах закону здійснювати регулювання і управління суттєвою част­кою суспільних справ, які належать до їхньої компетенції, в інтересах міс­цевого насе­лення.

Конституція України (ст. 140) визначає місцеве самоврядування як пра­во тери­то­ріальної громади – жителів села чи добровільного об'єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища та міста – самостійно вирі­шувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України.

Місцеве самоврядування в Україні – це гарантоване державою право та реальна здатність територіальної громади – жителів села чи добровільного об'єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища, міста – самос­тійно або під відповідальність органів та посадових осіб місцевого самовря­ду­вання вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України (ст. 2 ЗУ «Про місцеве самоврядування в Україні[8]).

Місцеве державне управління – це владний вплив дер­жави на різно­манітні суспільні процеси в межах адміністра­тивно-територіальних одиниць, який здійснюється державни­ми органами виконавчої влади та посадовими особами, що призначаються центральною владою і підзвітні їй [9].

У більшості демократичних країн світу організацію влади на місцях, тобто управління місцевими справами, здійснюють:

- через відповідні місцеві органи виконавчої влади (дер­жавні адмі­ніст­рації), які призначаються Президентом та ви­щими центральними орга­нами виконавчої влади;

- через представницькі та виконавчі органи, які обира­ються насе­ленням відповідних адміністративно-територіаль­них одиниць. Зокрема, пред­став­ницькі органи звичайно мають назву органів місцевого самовряду­вання або муніци­пального управління.

У юридичній науці часто ці категорії штучно розво­дяться, вихо­дячи з наявності двох різних систем – місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядуван­ня, які функціонують на місцевому рівні. Під місцевим управ­лін­нямрозуміють державні ор­гани, які створю­валися центром і представляли на місцях державну адмініст­рацію. Під міс­цевим са­мо­вряду­ваннямрозу­міють місцеві представницькі ор­гани.

Такий підхід, як зазначає О. Ф. Фрицький, має низку недоліків. По-перше, не можна з'ясувати різницю між цими категоріями, оскільки як дер­жавні адміністрації, так і ради місцевого самоврядування є органами дер­жави; по-друге, не враховується та обставина, що функції місцевого само­врядування згідно з Конституцією України може виконувати, крім представ­ницьких і вико­навчих органів, також територіальний колектив даної адмі­ністративно-територіальної одиниці; по-третє, у багатьох країнах, зокрема у Великій Британії, взагалі немає представ­ницьких центрів на місцях, вна­слідок чого формально можна зробити висновок про те, що у цій країні вза­галі немає міс­цевого управління[10].

Подібні недоліки пояснюються тим, що в сучасний період відбувається трансформація місцевого самоврядування від класичного його змісту до су­часної моделі. Місцеве самоврядування склалося в результаті муні­ципальних реформ XIX ст., тобто в період пе­реходу від феодалізму до буржу­азного ла­ду. Основою діяль­ності буржуазії завжди були міста, а однією з головних її ви­мог було надання їм самостійності в управлінні місцевими справами, за­без­печення їм громадівського самоврядування, вільного від наг­ляду та втру­чання з боку органів центральної влади. Саме тому з середини XIX ст. таке управління на місцях іменувалося місцевим самоврядуванням,що відпо­ві­дало реаліям того часу.

Існували такі основні моделі (системи) місцевого само­врядування, які відповідали основним правовим системам того часу, — англосаксонська (анг­лійська) та континенталь­на (французька).

Сутність англосаксонської системи полягає в тому, що за основу взято теорію природних прав людини та громадян­ського суспільства. Згідно з цим місцеві органи виступають на певній території автономно, у межах своїх повноважень; немає безпосередньої підпорядкованості нижчих органів ви­щестоящим; відсутні на місцях уповноважені центральних органів влади, які опікуються місцевими представницькими органами; населення має право обирати окремих посадових осіб (наприклад, голів рад); контроль за діяль­ністю місцевих органів мають право здійснювати окремі міністерства та су­дові органи. Така система склалася у Великій Британії починаючи з середніх віків, а також у США, Канаді, Австралії, Швейцарії та ін. [11].

Проте, у більшості країн світу (континентальна Європа, Латинська Аме­рика, Близький Схід) була впроваджена в життя континентальна (фран­цузька) модель самоврядуван­ня. Особливістю її є те, що вона заснована на сполученні безпосереднього державного управління (префекти, держав­ні адмі­­ністрації) на місцях та місцевого самоврядування. Представники держав­ної адміністрації в межах адміністра­тивно-територіальних одиниць здійс­нюють нагляд за діяль­ністю місцевих представницьких органів. Крім того, така система місцевого самоврядування може характеризуватися певною під­порядкованістю нижчих ланок вищестоящим. У деяких країнах (Австрія, Ні­меч­чина, Японія) місцеве самоврядування будується на основі сполучення цих систем.

У другій половині XX ст. з'явилася "радянська" модель місцевого само­врядування, яка принципово відрізнялася від двох вище перелічених моде­лей, оскільки в її основу було покладено принципи поєднання влад та повно­владдя пред­ставницьких органів на певній території; проведення у жит­тя актів центральних органів державної влади; ієрархічна субпідпорядко­ваність усіх ланок радянської системи. Цю мо­дель було впроваджено в усіх ко­лишніх соціалістичних кра­їнах Східної Європи, Азії, на Кубі та ін. У су­часний період країни Східної Європи відмовилися від цієї моделі, прийнявши за основу континентальну модель місцевого самоврядування як найбільш близьку їхнім право­вим системам.

Як одну з основних моделей місцевого самоврядування М. О. Байму­ра­тов виділяє також іберійську. Іберійська система передбачає, що управ­лін­ня на всіх суб­національних рівнях здійснюють обрані населенням пред­став­ницькі ор­га­ни місцевого самоврядування (ради) та відповідні головні поса­дові особи міс­це­вого самоврядування (мери, регідори, префекти, алькади то­що). Ці посадо­ві особи стають головами відповідних рад й одночасно зат­верд­­жуються цент­раль­ними органами державної влади як представники дер­жавної влади в ад­мі­ністративно-територіальних одиницях. Використову­ється ця система у Бра­зилії, Португалії, Мексиці, з певними особливостями в Іспа­нії [12].

В сучасний період розширення сфери послуг, які нада­ються демокра­тич­ними державами своїм громадянам, спри­чиняє подвійний вплив на функ­ціонування місцевого управ­ління. З одного боку, посилюється роль і відпові­дальність місцевих органів у реалізації урядових програм, а звідси й політики уряду на місцях, зокрема, в наданні різних послуг населенню, що в свою чер­гу визначає заінтересованість дер­жави в ефективному функціонуванні міс­це­вого управління, підвищенні впливу місцевих органів на політичні процеси в цілому; з другого, — посилилася інтеграція місцевих органів у державний механізм, що призводить до втрати місцевим самоврядуванням максимальної самостійності.

На підставі проаналізованих моделей місцевого самовря­дування виник­ло багато концепцій місцевого самовряду­вання, серед яких у сучасний період застосовуються три концепції місцевого самоврядування — громадівська, дер­жавницька та теорія муніципального дуалізму[13].

Дата добавления: 2015-07-17