Виконання кримінальних покарань за кордоном

У сучасному світі державні в’язничні відомства мають складну систему побудови, різноманітні правові засади і організаційно-управлінські структури, які відображають політико-адміністративні особливості кожної окремої країни.

Тому вивчення і використання досвіду функціонування пенітенціарних систем інших країн являє собою складне питання, особливо з урахуванням політичних перипетій їх розвитку.

Додаткові труднощі стосовно вивчення означених питань виникають у зв’язку з недостатньою кількістю достовірних інформаційних джерел щодо діяльності пенітенціарних систем за кордоном. При цьому офіційні інформаційні ресурси щодо діяльності відповідних служб із виконання кримінальних покарань у деяких країнах взагалі відсутні або мають обмежений доступ для користування.

Також у структурі Державної кримінально-виконавчої служби України сьогодні немає відповідного науково-дослідного інституту або принаймні спеціалізованого центру перекладів фахової літератури і нормативно-правових актів, що регулюють виконання кримінальних покарань за кордоном.

При цьому не викликає сумнівів, що проблеми виконання і відбування кримінальних покарань існують у кожній країні світу, і значна частина цих проблем спільні для більшості країн.

Як вказує відома вчена Міжнародного Центру в’язничних досліджень, генеральний секретар громадської організації «Міжнародна в’язнична реформа» Вів’єн Стерн, у деяких країнах мають місце спроби влаштувати в’язничне життя на відмінних від репресивних засадах, згідно з принципами розумності й людяності. З ув’язненими поводяться як із особистостями, сподіваються на їх майбутнє повернення у суспільство. Робляться спроби наблизити в’язничний режим до звичайного життя на волі. Визнається і поважається гідність кожної людини. Але такі новаторські спроби лише деякий час освітлюють в’язничний світ, але потім зникають у зв’язку зі змінами персоналу або політичного керівництва відомства чи країни [71].

На важливість досягнення консенсусу між політичними партіями і громадськими рухами щодо діяльності у сфері виконання кримінальних покарань вказує також відомий британський вчений і практик, колишній міністр британського уряду, що відповідав за пенітенціарну систему, Ендрю Койл. “У демократичних країнах, – вказує він, – адміністрація в’язниць зазвичай являє собою гілку державної влади, яка підпорядкована урядовому міністерству. В деяких країнах, наприклад, Бразилії, Індії, Німеччині, такі міністерства або управління знаходяться у структурі штату або регіонального правління. У більшості країн пенітенціарна система організована в загальнодержавному масштабі і підпорядкована міністерству центральної виконавчої влади. В окремих країнах, таких як США і Канада, використовується комбінація обох моделей”[72].

У 70-ті рр. ХХ ст. у більшості країн Заходу акцент у впливі на злочинність робився на суспільних перетвореннях і на перевихованні злочинців.

Великою популярністю користувалася так звана клінічна кримінологія, на базі якої виникли та були втілені на практиці різні варіанти підходів«лікування злочинців», «навернення», некарального впливу, диференціації заходів впливу. Лідирували у цьому напрямку Франція та Англія, де «кримінологи-клініцисти» користувалися великим авторитетом і впливали на формування державної політики реабілітації ув’язнених. Надія на те, що вченим вдасться знайти спосіб перетворення злочинців на добропорядних громадян, була настільки сильною, що практично жодна європейська країна на залишилася у стороні від відповідних модифікацій кримінальної судової політики та пенітенціарної системи. Але якщо у багатьох державах достатньо обережно ставились до практики невизначених вироків та постійного зростання ролі медиків у процесі визначення строків тюремного ув’язнення, то значна гуманізація каральної політики мала місце практично у всіх європейських країнах. Штрафи, застереження, умовне засудження і так звані «напівув’язнення» (на вихідні або на нічний час) почали практикуватися навіть у скандинавських країнах, які завжди характеризувались достатнім консерватизмом у галузі реформ пенітенціарної системи.

У Франції в результаті пенітенціарної реформи, проведеної у 1985 р., істотно гуманізувались умови відбування тюремного ув’язнення. У французьких тюрмах було організовано соціально-виховну службу. Ув’язнені отримали можливість отримувати професійну освіту, навчатися у різноманітних навчальних закладах і отримувати необхідну медичну допомогу за межами пенітенціарного закладу без постійного контролю з боку тюремної адміністрації.

У Німеччині ідея про те, що покаранню підлягає не злочин, а злочинець, стала гаслом кримінологів-клініцистів і реформаторів пенітенціарної практики. Теоретичні положення класика німецької кримінології кінця ХІХ – початку ХХ ст. Ф. Ліста щодо соціальної природи злочинності та можливості виправлення злочинців певних типів були переосмислені співвітчизниками великого вченого і пізніше лягли в основу гуманізації практики впливу на злочинність у ФРН. Поряд із соціальними перетвореннями, спрямованими на зменшення економічної нерівності, істотних змін зазнала каральна політика. Остання виразилася у загальному зменшенні строків тюремного ув’язнення за судовими вироками, широкому впровадженні у судову практику альтернативних покарань. У федеральних землях було створено молодіжні суди. Основою каральної практики стали наступні теоретичні положення:

• репресія не може бути єдиною відповіддю держави на злочин;

• суворі репресивні заходи необхідно застосовувати лише щодо злочинців, які не усвідомили несправедливості своїх злочинних діянь, не розкаялися у вчиненому. Основне завдання кримінального покарання – дохідливим чином дати зрозуміти, що суспільство має право захищати свої цінності, якщо їх не поважають і не визнають;

• необхідність застосування суворого покарання повинна бути так обґрунтована у судовому вироку, щоб у справедливості її не було сумнівів. У вироку необхідно показати незаконність діяння, розкрити цінності, які захищає кримінальний закон.

Істотно змінився режим відбування тюремного ув’язнення. Тюремні камери у країнах Європи поступово стали більше нагадувати готельні номери, а окремі в’язниці, що відрізняються особливим комфортом, неофіційно почали називати «будинками відпочинку». Наприклад, із Данії один наш співгромадянин написав родичам листа про те, що він затриманий поліцією і перебуває у в’язниці, але при цьому просив не хвилюватися, тому що це не в’язниця, а дуже гарний готель, його там гарно годують і взагалі умови проживання дуже гарні.

Ув’язнені почали активно брати участь у суспільному житті, навчатися у вищих навчальних закладах, залучатися до творчості. Багато ув’язнених почали займатися живописом (в основному у стилі примітивізму), їх картини виставлялись у художніх галереях. Витвори ув’язнених охоче купляли любителі тюремного живопису. Громадськість почала регулярно підтримувати контакти з ув’язненими. Та й самі ув’язнені інколи брали шефство над знедоленими з вільного світу, про яких вони дізнавалися з газет: надавали матеріальну допомогу матерям-одиначкам, сиротам.

Період особливого розквіту гуманізму стосовно бідних верств населення і злочинців у цілому тривав близько десяти років. У деяких країнах він затягнувся на кілька десятиліть, але практично у всіх європейських країнах (за винятком Швейцарії) у середині 80-х рр. усе ще зростаюча злочинність примушувала шукати більш дієвих заходів впливу на неї [73].

Соціологічні дослідження свідчили, що відчуття неминучості та жаху перед загрозою стати жертвою злочинами стало ледь не панівним серед громадян західноєвропейських країн. Правоохоронні органи були звинувачені у відсутності твердості. Громадськість вимагала припинити загравати зі злочинцями. Гасло «Злочинець повинен сидіти у в’язниці» ставало усе більш популярним.

Більшість західноєвропейських політиків зробили ставку на жорсткі заходи, які не потребували серйозного інтелектуального опрацювання. Від виправної пенітенціарної моделі у ряді європейських країн почали відмовлятися на користь жорстко репресивної. В’язницю знову почали розглядати не як засіб виховання, а як знаряддя залякування та ізоляції суспільно небезпечних елементів. Деякі дослідники виділяють у країнах Європи три види політики щодо ув’язнених:

• жорстко репресивна політика залякування;

• пенітенціарна політика з акцентом на виправленні злочинців;

• ізоляціонізм (політика, в якій головний наголос робиться на тому, щоб відокремити здорову частину суспільства від суспільно небезпечних елементів і не більше).

Однак посилення каральних заходів, які виявилися не набагато дешевшими, ніж соціальні реформи, також не виправдали сподівань європейців. Поряд зі збільшенням кількості в’язниць та кількості ув’язнених достатньо інтенсивно продовжувала зростати злочинність. Та ж Швеція стала лідером за рівнем злочинності у Європі.

Усе більше фахівців у галузі боротьби зі злочинністю почали доходити висновку про справедливість афоризму: «Апелювати у позбавленні від загрози злочинності до поліцейських заходів та пенітенціарної політики – це те саме, що за допомогою парасольки намагатися зупинити дощ».

Вчені-кримінологи розуміли, що в’язниця може не тільки утримувати від злочинів, але й, навпаки, стати початком злочинної кар’єри. Тому вони спонукали уряд шукати заходів впливу на злочинність, не пов’язаних із позбавленням волі. У 1984 р. у Бельгії було прийнято законодавчу новелу, у відповідності до якої злочинець, засуджений до тюремного ув’язнення на строк, що не перевищує 5 років, може уникнути в’язниці, сплативши державі суму, визначену прокурором. Але широкого розповсюдження ця практика не отримала.

У підсумку, попри усвідомлення неможливості впоратися зі злочинністю одними лише каральними заходами, відмовлятися від них у більшості європейських країн не поспішають. Посилення кримінальних репресій відбулося у низці європейських країн. Наприклад, до 1978 р. у Нідерландах тільки 11 % вироків як захід покарання передбачали позбавлення волі на строк більше 6 місяців (у Швеції – 17 %, Німеччині – 70 %). Нині ж вироків, що передбачають позбавлення волі на строк більше одного року, в Нідерландах ухвалюється 85 % (у більшості західноєвропейських країн короткострокових вироків ухвалюється не більше 3 %). У Швеції кількість ув’язнених зросла з 163 тис. у 1988 р. до 167 тис. у 1991 р.. У Франції за період з 1980 р. до 1992 р. кількість ув’язнених зросла на 20 %. Головною причиною зростання кількості ув’язнених стало збільшення тривалості строків покарання. Протягом 80–90-х рр. більшість нових в’язниць було збудовано саме у європейських країнах.

Інтеграційні процеси у Західні Європі поставили на порядок денний питання про уніфікацію кримінальної політики на базі поширення і використання позитивних аспектів з досвіду кожної країни. 19 жовтня 1992 р. Рада Європи прийняла рекомендації щодо винесення вироків. У відповідності до цих рекомендацій строк позбавлення волі повинен залежати від типу злочину. Альтернативні санкції не повинні бути занадто широкими заради уникнення судового свавілля. Водночас європейські вчені визнали, що сформулювати чіткі універсальні принципи призначення покарання їм поки що не вдалося – проблема виявилася занадто складною. До речі, інтеграційні процеси у Західній Європі скоріше негативно вплинули на кримінальну ситуацію у більшості країн. Об’єднання європейських країн у єдину спільноту і спрощення міждержавних переміщень дуже спростило вчинення злочинів за кордоном і уникнення злочинцями відповідальності. Окрім того, це сприяло певним міграціям не лише самих злочинців, а й видів і способів вчинення злочинів з одних країн в інші. Наприклад, 42 % злочинів у Швейцарії у 1991 р. було вчинено іноземцями.

У 80-ті рр. ХХ ст. світ став свідком ще одного великомасштабного експерименту. Політика всеохопної приватизації, яка проводилася кабінетом М. Тетчер у Великобританії, призвела до приватизації багатьох служб, які здійснювали вплив на злочинність: від тюремних структур до органів підтримки звинувачення у суді. Чітко намітилася тенденція передоручення другорядних функцій поліції цивільним підприємствам. Наприклад, конвоюванням ув’язнених займаються приватні фірми. У цій країні функціонує ряд приватних в’язниць. Почав формуватися виправно-комерційний комплекс.

Приватизація в’язниць висунула на порядок денний чимало проблем. Видимість економічної доцільності обернулася глибинними негативними процесами руйнації системи державних служб після приватизації. В’язниці, які знаходились у віданні приватних підприємств, негативно зарекомендували себе. Факти хабарництва там фіксувалися частіше, ніж у державних, порушення режиму стали нормою. Більшість з них знову були переведені у відання держави. Також було помічено і таке негативне явище, як втрата групової моралі в середовищі в’язничного персоналу, яка до приватизації не вважалася серйозним фактором впливу. Але вже невдовзі після приватизації стало очевидно, що такі старі поняття, як почуття обов’язку, відданість своїй справі, покликання, не були порожніми фразами, а ось намагання замінити їх формалізованими критеріями, за якими здійснювалися грошові виплати, зазнали фіаско [74].

Більшість пенітенціарних систем світу у своїй діяльності спираються на відповідні засадничі політико-правові нормативні акти, в яких закріплюються мета і завдання діяльності у сфері виконання кримінальних покарань. Наприклад, в’язнична служба Англії та Уельсу має на меті «… служити суспільству, ізолюючи засуджених за вироком суду, гуманно наглядати за засудженими і допомагати їм вести законослухняне і суспільно корисне життя як під час ув’язнення, так і після звільнення». У Швеції це «…надання допомоги злочинцям в їх реінтеграції в суспільство і зменшення негативного впливу на особистість наслідків позбавлення волі». В’язнична система Ізраїлю має завдання забезпечити ізоляцію осіб, засуджених судом, організувати їх охорону для того, щоб вони не являли загрози для суспільства, поводитися з ув’язненими таким чином, щоб допомогти їм виправитися і реінтегруватися в суспільство після звільнення. Шотландська пенітенціарна система має за мету «утримувати в ув’язненні тих, що засудженні судом до цього виду покарання, підтримувати порядок у в’язницях, гуманно піклуватися за ув’язненими, надавати ув’язненим можливість розвивати почуття особистої відповідальності й готувати їх до виходу на волю»[75].

Фінляндська в’язнична система також не ставить за мету виправити засудженого, тому що він сам повинен відповідати за своє майбутнє, але до своїх завдань вона відносить “...дотримання основних прав і свобод людини; дотримання законності; використання розумних заходів примусу з тим, щоб розвинути особистість засудженого і пробудити в ньому бажання до виправлення; піклування про захист суспільства; підтримання безпеки системи виконання покарань; зменшення рівня рецидиву і попередження соціального відторгнення, які провокують існування злочинності”[76].

Система кримінальних покарань Німеччини має на меті здійснення допомоги правопорушникам та іншим громадянам пізнати всю суспільну тяжкість і негідність злочинного діяння, а також підготовки чи спроби його вчинення.

У Польщі виконання судових рішень із позбавленням волі здійснюється згідно з приписами Карно-виконавчого кодексу, прийнятого 6 червня 1997 р. Стаття 67 польського КВК встановлює наступні цілі виконання покарань: «§ 1. Виконання покарання у виді позбавлення волі має за мету пробудити у засудженого бажання формувати суспільно бажані позиції, зокрема, почуття відповідальності, а також потреби дотримання правопорядку, що дозволить йому утримувати себе від повернення на шлях злочину. § 2. Для досягнення мети, визначеної у § 1, здійснюється індивідуальний вплив на засуджених у рамках, визначених у законі систем виконання покарань, у різних типах і видах установ виконання покарань (для неповнолітніх, для засуджених, які відбувають покарання вперше, для пенітенціарних рецидивістів, для засуджених за військові злочини). § 3. У впливі на засуджених, при повазі до їхніх прав і вимагання виконання ними обов’язків, беруться до уваги передусім праця, зокрема та, що сприяє набуттю відповідних професій, навчання, підвищення культурно-освітнього рівня, підтримання контактів із сім’єю і зовнішнім світом, а також лікувально-виправні заходи».

Які б ідеї, мету, завдання ні виконувала пенітенціарна система будь-якої країни в принципі, все ж тюремне ув’язнення завдає велику шкоду як окремій людині, так і її родині та взагалі суспільству. Витрати на належне утримання пенітенціарної системи будь-якої країни дуже великі. Наприклад, наприкінці минулого століття в’язнична система Англії коштувала 1,145 млрд фунтів стерлінгів. Франція втрачала з державного бюджету 6,9 млрд франків щорічно, США – понад 40 млрд доларів. Це тільки, так би мовити, прямі витрати на будівництво і експлуатацію в’язниць, охорону і утримання засуджених, оплату праці в’язничного персоналу. Гроші потрібні також на соціальне забезпечення родин засуджених на строк їх перебування за “ґратами”, на їх подальше працевлаштування, на можливі компенсації щодо відшкодування збитків та інші матеріальні витрати.

Тому сучасна пенітенціарна політика багатьох країн світу має два основні напрями:

1. Розробка і здійснення загальнодержавного комплексу заходів, спрямованих на зменшення шкоди, заподіюваної в’язничним утриманням.

2. Мінімізація застосування кримінальних санкцій, пов’язаних із позбавленням волі.

Ці ідеї є підґрунтям загальноєвропейського підходу до реформування пенітенціарних систем і вже частково використовуються у практиці деяких країн.

Австрія. Австрія є федеративною республікою, до складу якої входять дев’ять автономних провінцій (Bunderslander) із загальною кількістю населення близько 9 млн осіб. Федеральне в’язничне управління відноситься до структури Федерального міністерства юстиції. Загальна кількість ув’язнених становить близько 8500 осіб. З них близько 1/3 перебувають під арештом, очікуючи на вирок суду, а 2/3 вже засуджені до позбавлення волі. Жінок серед ув’язнених небагато – близько 300. Загальна кількість установ виконання покарань – 46, з них: 17 – судові тюрми; 7 – виправні тюрми; 4 – спеціальні виправні установи; 18 – установи для розумово відсталих засуджених, неповнолітніх засуджених, алкоголе- і наркозалежних засуджених, рецидивістів тощо.

Максимальний ліміт наповнення установ – 7300 осіб. Загальна штатна чисельність персоналу – 3400 осіб (коефіцієнт співвідношення персоналу і ув’язнених 1:2,5). 15 % від загальної кількості персоналу складають жінки. Середня сума тримання одного ув’язненого на місяць – близько 3000 євро.

Базовий бюджет Австрійської тюремної служби становить близько 250 млн євро; з них близько 150 млн євро надається на утримання тюремного персоналу.

З 8500 ув’язнених 39 % – це іноземці з понад 100 країн світу, тому виникають проблеми з наявністю достатньої кількості перекладачів а також задоволення потреб ув’язнених-іноземців у національному харчуванні й відправленні релігійних обрядів.

Праця засуджених є обов’язковою. 78 % засуджених забезпечені роботою в майстернях, які розташовані в тюрмах.

Правову основу виконання кримінальних покарань в Австрії складають наступні федеральні закони: Закон «Про виконання кримінальних покарань, пов’язаних із позбавленням волі, і заходів реабілітації та попередження правопорушень» від 26 березня 1969 р. зі змінами і доповненнями; Кримінально-процесуальний кодекс Австрії 1975 р. (в якому ст. 183–189 регламентують порядок і умови утримання ув’язнених під вартою і арештом); Закон «Про суди у справах неповнолітніх» від 1988 р., який регламентує порядок і умови застосування кримінальних покарань щодо неповнолітніх.

Загальна професійна освіта засуджених Австрії здійснюється за 11 напрямками професійної підготовки. Існує також можливість одержання посиленої професійної освіти протягом 18 місяців з державним іспитом, який надає право на отримання однієї з 15 професій.

Загальноосвітнє навчання інтегроване в загальнодержавну систему освіти Австрії. Викладачі й педагоги працюють у виправних установах на постійній основі.

З 2000 р. на території Австрії запроваджено також проект «Теленавчання», який передбачає отримання освіти дистанційним методом із застосуванням сучасних педагогічних форм і методів навчання (поки повна університетська освіта надається засудженим в виключних випадках).

З метою зменшення кількості засуджених Австрія має договір з Угорщиною, Румунією і Чехією про передачу засуджених – громадян цих країн для подальшого відбування ними покарання на території своїх країн.

Другим напрямком вирішення цього питання є впровадження кримінальних покарань, альтернативних позбавленню волі (штраф, виконання громадських робіт, умовне засудження із випробуванням, умовне звільнення, пов’язане з виконанням встановлених судом обов’язків засудженим).

Слід звернути увагу на досвід Австрійської системи досудового слідства, яка впроваджує програму медіації (VOM потерпілий – правопорушник – посередник), яка передбачає надання можливості правопорушникові відшкодувати моральні й матеріальні збитки потерпілому і таким чином звільнитися від кримінальної відповідальності [77].

До позитивного досвіду розвитку демократичних засад у діяльності Австрійської пенітенціарної системи шляхом співпраці між владою і суспільством слід віднести створення у 1999 р. Австрійської консультаційної ради з прав людини, яка має загальний мандат щодо моніторингу і нагляду за діяльністю поліції і Федерального в’язничного управління. Кожні півроку ця Рада проводить зустрічі з усіма неурядовими організаціями, на яких інформує громадськість про свою діяльність і узагальнює результати діалогу із суспільством.

Великобританія (офіційна назва країни – Сполучене Королівство Великобританії та Північної Ірландії, до складу королівства окрім власне Англії нині входять також Уельс, Шотландія і Північна Ірландія, які мають ті чи інші елементи автономії) – колишня колоніальна імперія, яка досі очолює Британську співдружність націй, до складу якої входить 49 незалежних і частково колоніально залежних країн. Понад сім століть колоніального панування майже на усіх материках світу надавали Великобританії можливість використовувати велику кількість різноманітних видів кримінальних покарань і засобів їх виконання. При цьому слід зауважити, що правова система цієї країни базується на прецедентному праві (з можливістю застосування правого рішення за аналогією). У структурі Міністерства внутрішніх справ нині функціонує тюремна служба Її Королівської Величності, яку очолює окремий міністр британського уряду.

Наведемо відомі нам деякі важливі зведені дані по Англії та Уельсу. Тут діють 139 в’язниць. При цьому 9 з них побудовані після 1995 р., тому що до початку ХХ ст. злочинців примусово видворяли за межі країни (наприклад, в Австралію, Індію, Китай, Америку та інші місцевості, які перебували у стані колоніальної залежності). З них сім в’язниць спроектовані, побудовані і фінансуються за рахунок приватної фінансової ініціативи (DCMF), це так звані приватні в’язниці, які уряд Великобританії має викупити протягом 25 років. Дві в’язниці побудовані на державні кошти, але знаходяться в “приватному” управлінні в питаннях забезпечення засуджених харчуванням, одягом, опаленням, водопостачанням, енергопостачанням та іншими функціями, які забезпечують життєдіяльність і умови тримання засуджених.

130 в’язниць цілком і повністю належать до тюремної служби Її Королівської Величності. Означені установи поділяються в свою чергу на:

Ø місцеві в’язниці;

Ø слідчі ізолятори;

Ø в’язниці для неповнолітніх правопорушників;

Ø відкриті в’язниці.

На початок 2009 р. у в’язницях Англії та Уельсу утримувалося понад 83 тис. осіб (за прогнозом Міністерства внутрішніх справ, чисельність ув’язнених у 2010 р. мала зрости до 110 тис. осіб).

За останні 10 років, за офіційними даними англійського міністерства юстиції, кількість ув’язнених зросла на 30 %.

Середній вік засуджених становить 27 років, а 25 % від загальної кількості мали вік до 21 року. Кількість засуджених жінок зросла до 4365 осіб, що за останні 10 років збільшилась на 60 % (усього в 2007 р. в різних установах позбавлення волі знаходилось 11847 жінок). У 2008 р. у в’язницях Англії та Уельсу утримувались 9671 підлітків, з яких 2339 – у віці 15–17 років. У 2007 р. 20900 ув’язнених (26 % від загальної кількості) належали до етнічних меншин. Представники афроамериканських народів складали 57 % від вищезазначеної кількості, а 39 % (8220 осіб) ув’язнених етнічних неанглійців були громадянами інших країн, у 2008 р. їх кількість збільшилась до 11168 осіб.

30 % з числа ув’язнених представників афроамериканських етнічних груп, 36 % з числа засуджених китайців; 25 % серед представників інших азіатських народів вчинили злочини, пов’язані з незаконним обігом наркотиків.

Існує також проблема поводження в’язничного персоналу із засудженими мусульманського віросповідання, 40 % з яких вказують, що стали жертвами жорстокого поводження з боку персоналу.

Серед ув’язнених іноземців є представники з 169 країн, але з них 50 % з 10 країн: Ямайка, Нігерія, Ірландія, В’єтнам, Китай, Польща, Сомалі, Пакистан, Індія, Ірак. Загальна кількість засуджених іноземців з 1997 р. до 2007 р. зросла на 144 %.

З 1994 року основною проблемою в’язничної системи Англії та Уельсу є переповненість установ, що призводить до погіршення умов тримання ув’язнених (19382 ув’язнених утримуються удвох в одномісних камерах, 1207 ув’язнених утрьох – у двомісних камерах).

У 2008 р. кількість ув’язнених до довічного позбавлення волі і засуджених до невизначеного строку позбавлення волі складала 11659 осіб.

Вартість утримання одного ув’язненого в Англії та Уельсі на рік складає 40992 фунтів стерлінгів.

Уряд Англії планує до 2014 р. побудувати ще три в’язниці на 2500 місць кожна (проект під назвою “Титан”). Вартість будівництва кожної нової в’язниці сягає 450 млн фунтів стерлінгів.

Загальні витрати на утримання в’язничної системи Англії та Уельсу в 2006 р. складали 4 млрд 325 млн фунтів на рік (це понад 68 млрд грн.).

Завдяки існуванню Служби пробації та участі недержавних громадських організацій в Англії та Уельсі значна увага приділяється аналізу причин і умов криміналізації осіб злочинців шляхом ретельного вивчення їх попередніх соціальних і психічних характеристик.

Так, за даними 2002 р., 47 % чоловіків і 50 % жінок від загальної кількості ув’язнених у дитинстві втікали з дому; 30 % постійно були відсутні на шкільних заняттях; 49 % чоловіків і 33 % жінок були відраховані зі шкіл; 52 % чоловіків; 7,1 % жінок не мали ніякої професії; 72 % чоловіків і 70 % жінок раніше двічі й більше разів ставали жертвами психічного насильства; 7 % чоловіків і 14 % жінок мали психічні розлади здоров’я; 66 % чоловіків і 55 % жінок вживали протягом більше року наркотичні засоби; 63 % чоловіків і 30 % жінок із загальної кількості ув’язнених зловживали спиртними напоями.

Цікавим слід визнати досвід участі громадськості в оцінці ступеня ризику вчинення нового злочину особами, які звільнюються з місць позбавлення волі, а також здійснення громадського контролю за діяльністю пенітенціарної системи Англії та Уельсу створення (у 1967 р.) і діяльність Ради з умовно-дострокового звільнення ув’язнених і засуджених (The parole Board, Рада з УДЗ).

Станом на березень 2007 р. до складу Ради з УДЗ входили 164 члена, призначені міністром внутрішніх справ на три роки з правом подальшого переобрання у разі їх продуктивної роботи. Зокрема, до складу Ради входили: 47 суддів, 21 психіатр, 8 психологів, 11 працівників служби пробації, 4 криміналісти-кримінологи, а також 73 незалежних члени від різних громадських організацій.

До повноважень Ради з УДЗ віднесено: розгляд справ про умовно-дострокове звільнення засуджених до позбавлення волі і довічного позбавлення волі; розгляд звітів в’язничного і пробаційного персоналу; вивчення інформації про вчинені злочини і відповідність призначених покарань; ознайомлення з характеристикою поведінки засудженого під час відбування покарання; особиста зустріч одного з членів Ради із засудженим; вивчення майбутніх побутових умов, родинних зв’язків і можливостей працевлаштування [78].

Щорічно обсяги роботи Ради збільшуються. Якщо у 2003 р. було розглянуто 14668 справ, то у 2008 р. – вже 31172 справи (у 2,2 рази більше).

Для розгляду справ, який здійснюються у формі усних та письмових слухань, створюються групи з трьох членів Ради з УДЗ. До особової справи (досьє) засудженого на строк більш 4 років після відбуття ним ½ частини встановленого вироком суду строку і його письмового звернення до Ради з проханням застосувати УДЗ, надаються наступні відомості: вирок суду; перелік судимостей; медичні довідки; характеристика засудженого; звіт адміністрації установи щодо ступеня виправлення особи.

Важливим правом засудженого є його право на ознайомлення з матеріалами особової справи і самостійне внесення в неї будь-якої інформації, яка на його думку має значення.

Стосовно довічно ув’язнених, дату надання їм права на УДЗ визначає суд, який постановив вирок.

Якщо УДЗ застосовано, то звільнений перебуватиме під наглядом служби пробації до закінчення ¾ загального строку призначеного покарання.

Коли засуджений не отримує УДЗ з першого разу, він має право подавати прохання щорічно протягом усього строку позбавлення волі.

Майже усі країни світу приділяють особливу увагу професійній підготовці персоналу служб виконання кримінальних покарань.

Так, згідно з класифікатором Міжнародної організації праці (МОП) найбільш важливих і необхідних суспільству професій, який укладено з урахуванням багатьох критеріїв, працівники пенітенціарних установ розташовані на другому місці після професії астронавта (військові – на шостому, поліція – на восьмому).

Міжнародна спільнота вже у 1955 р., прийнявши на Конгресі ООН Мінімальні стандартні правила поводження з ув’язненими (далі – МСП), сформулювала наступні вимоги до персоналу і умов їх праці: «…співробітник повинен бути достатньо освіченим і розвинутим, спроможним до виконання своїх загальних і конкретних обов’язків, підтримувати і підвищувати свою кваліфікацію, служити зразком для ув’язнених і завойовувати їх повагу. Беручи до уваги винятково тяжкі умови праці, цим людям необхідно забезпечувати відповідні пільги і умови праці»[79].

Відповідно до виконання функцій персонал пенітенціарних органів і установ поділяється на наступні категорії:

- управлінський персонал (керівники центральних і територіальних органів управління і установ виконання покарань);

- персонал служб охорони, безпеки і нагляду (охорона, нагляд, конвоювання, безпека, кінологічна служба, оперативно-розшукова служба, служба взаємодії з іншими правоохоронними органами);

- соціально-виховний персонал (психологи, педагоги, соціальні працівники, психіатри і медичні фахівці);

- виробничий і професійно-технічний персонал (фахівці з організації і управління виробництвом, майстри професійно-технічного навчання);

- господарсько-забезпечувальний персонал (служби побуту, ремонту, будівництва, харчування, енерго- і водопостачання, зв’язку та інформаційного забезпечення).

За даними Ради Європи, в деяких країнах співвідношення цих категорій персоналу станом на 2000 р. виглядало наступним чином.

Таблиця 12.1

Назва країни	Загальна кількість штатних працівників	Управлінський персонал	Персонал служб охорони, безпеки і нагляду	Соціально-виховний персонал	Виробничий і професійно-технічний персонал	Господарсько-забезпечувальний персонал
Англія і Уельс		1460 (4%)	29321 (78%)	1896 (5%)	1171 (3%)	3671 (10%)
Німеччина		451 (1,2%)	28123 (74%)	2646 (7%)	2120 (6%)	4497 (11,8%)
Франція		327 (1,4%)	19389 (83,6%)	1378 (6%)	504 (2%)	1643 (7%)
Фінляндія		54 (2%)	1755 (65%)	388 (14%)	264 (10%)	253 (9%)

Служба в пенітенціарних установах Західної Європи відноситься до державної служби, тому її персонал має високу заробітну платню, розмір якої відносно кожного окремого працівника є конфіденціальною інформацією, яка міститься в особистому контракті, який працівник складає з адміністрацією.

Керівництво органу чи установи має право призначити персональну заробітну платню кожному працівникові з урахуванням його рівня кваліфікації, освіти, вмінь і навичок, ставлення до служби та інших здібностей.

З метою підтримки здорового психологічного клімату в установі, виключення підстав для заздрощів і кар’єризму, заробітна платня працівникам нараховується на їх особистий банківський рахунок.

Залежно від рівня соціально-економічного розвитку країни, крім високої заробітної платні працівникам пенітенціарної служби надаються різні пільги і компенсації:

- безоплатне житло;

- компенсація платні за оренду житла;

- звільнення від орендної платні за житло на термін служби в пенітенціарній системі;

- компенсація платні за користування транспортом;

- надання пільгових квитків на проїзд у міському транспорті;

- додаткові грошові дотації до відпустки;

- безвідсотковий займ на купівлю нерухомості;

- зниження віку виходу на пенсію та інші пільги і компенсації.

Сполучені Штати Америки також мають доволі багатий на форми і методи досвід у сфері виконання покарань. Рівень злочинності в цій країні є одним із найвищих у світі (досить відзначити, що від злочинів у США загинули значно більше людей, ніж від воєн).

Реформи у царині функціонування кримінально-виконавчої системи CША нерідко були доволі радикальними. Невизначені вироки міцно увійшли до судової практики цієї країни: питання про те, скільки реально повинен перебувати за ґратами злочинець, вирішувала комісія клініцистів і тюремної адміністрації. У США були створені установи диференціації виправного впливу і забезпечення роздільного утримання ув’язнених різного ступеня кримінальної ураженості. Процес класифікації ув’язнених до початку відбуття ними терміну тюремного ув’язнення здійснювався на основі використання наступних форм: класифікаційних установ при в’язницях, класифікаційних комісій, приймально-розподільних центрів, спеціальних відділень із класифікації засуджених при органах юстиції. Співробітники кваліфікаційних комісій при в’язницях проводять оцінку особи кожного засудженого, що поступив, і розробляють рекомендації для індивідуальних виховних програм. До складу комісії входять соціологи, викладачі, вихователі, працівники спеціальних служб, лікарі. Комісія визначає режим утримання ув’язнених, прикріплює їх до загальноосвітньої або професійно-технічної програми навчання, вирішує питання про місце роботи у виправній установі. Приймально-розподільні центри – це приймальні пункти, що здійснюють класифікацію засуджених і розробляють програми їх виправлення. Співробітники центрів обирають тип виправної установи (роботу таких центрів визнано ефективнішою, ніж комісій при в’язницях).

Як і в більшості країн Європи, політика косметичних соціальних реформ у США не дала позитивних результатів – злочинність інтенсивно зростала. У 1979 р. її зростання склало 9 %, у 1980 – 10 %. Кількість вбивств у 70-ті рр. зросла на 370 %, пограбувань – на 300 %. У 1980 р. в США було зареєстровано 13,3 млн тільки тяжких злочинів, а загальна цифра зареєстрованої злочинності перевищила тридцять мільйонів (коефіцієнт тяжкої злочинності з розрахунку на 100 тис. осіб склав 6000).

Реформи у пенітенціарній сфері потрапили під вогонь масованої критики. Практика невизначених вироків і передачі реального відправлення правосуддя в руки медиків і тюремної адміністрації в різних колах американського суспільства була визнана недемократичною. При цьому рівень рецидиву знизити не вдалося. У 1981 р. злочинність у США досягла свого піку.

У 80-ті рр. президент Р. Рейган скоротив значну частину соціальних реформ. Масштабні кримінологічні експерименти також було припинено. Ставку в боротьбі зі злочинністю було зроблено на поліцейські сили. Дуже значні матеріальні засоби було асигновано на розширення лав поліції та поліпшення технічної оснащеності. Каральна практика посилилася. Одночасно почалося будівництво нових в’язниць.

Щоправда, короткочасну тенденцію до зниження рівня злочинності закріпити не вдалося, через кілька років крива злочинності знов поповзла вгору. Якщо у 1984 р. було зареєстровано 11,8 млн серйозних злочинів, то в 1985 – 12,4 млн, у 1986 – 13,3 млн, у 1987 – 13,5 млн, у 1988 – 13,9 млн, у 1989 – 14,2 млн, у 1990 – 14,4 млн, у 1991 – 14,8 млн. Захищений армією охоронців протягом другого президентського терміну, Р. Рейган зменшив асигнування на правоохоронні органи, а його кабінет не стільки вживав реальні ефективні заходи впливу на злочинність, скільки активно імітував цю діяльність.

Не останню роль у функціонуванні кримінально-виконавчої системи відігравали економічні розрахунки: зокрема, у США довічне утримання злочинця, якого засудили, коли йому було 25 років, обходилося державі у суму від 600 тис. до 1 млн доларів на рік.

Дослідження кримінологів також показали, що збільшення числа поліцейських на вулицях і в інших громадських місцях справляє на злочинців кращий стримуючий ефект, ніж збільшення тривалості строку ув’язнення.

Проте, перенесення акцентів у бік соціальних заходів не означає відмови у США від жорстких каральних засобів. У 1992 р., реагуючи на досягнення злочинністю рекордного рівня, Конгрес США прийняв закон, що передбачає посилення кримінальних покарань. Страту було введено більш ніж за 50 нових складів злочинів. За озброєну крадіжку федеральної власності було встановлено покарання у виді довічного ув’язнення.

Достатньо жорсткою залишається і каральна практика судів. Якщо у 1980 р. у США за ґратами перебували трохи більше 300 тис. осіб, то до 1994 р. кількість ув’язнених перевищила мільйон. Зростання кількості ув’язнених, так само як і в країнах Європи, відбулося за рахунок збільшення строків позбавлення волі.

Такого інтенсивного зростання кількості тюремних мешканців не витримала навіть одна з найпотужніших у світі пенітенціарна система США. Кількість ув’язнених в американських в’язницях перевищила всі існуючі на той час норми. Це призвело до кризи виправної системи і змусило шукати шляхи виконання кримінального покарання за межами в’язниць із одночасним серйозним реформуванням останніх.

У проведенні репресивної політики держава була вимушена змінити пріоритети у напрямі збільшення тривалості строків покарання для небезпечних злочинців і розширення різних видів покарання без позбавлення свободи. У 1987 р. в США 3,2 млн осіб перебували під корекційним контролем. До 1990 р. це число збільшилося до 4 млн. Серед них лише трохи більше 1 млн злочинців були засуджені до тюремного ув’язнення, решті присуджено заходи покарання, не пов’язані з позбавленням волі. Строки ж тюремного ув’язнення зросли на 31 % і продовжують зростати.

У США також набули поширення так звані опосередковані санкції. До їх числа увійшли пробація з інтенсивним наглядом, домашній арешт з електронним моніторингом, виправні стройові табори.

В цілях економії коштів на каральні заходи проти злочинців, які за характером діянь і за даними про їх особу визнаються такими, що не становлять великої небезпеки для суспільства, зазвичай залишають на волі. Наприклад, більше 60 % засуджених за майнові злочини засуджуються до пробації. Пробація передбачає нагляд (20–30 контактів засудженого із спеціальними службами протягом місяця), зобов’язання засудженого відшкодувати збитки жертві, сплатити вартість здійснюваного за ним контролю, виконувати певні суспільні роботи, періодично проходити тестування на наркотики і продовжувати навчання або роботу на постійній основі.

Щодня під під домашнім арештом з електронним моніторингом у США перебувають від 12 до 14 тис. засуджених. Засуджений, що перебуває під таким арештом, може ходити на роботу, в магазин, у поліклініку тощо, але він зобов’язаний повертатися додому до певної години. На руку і ногу засудженого надягають браслети з передавачами розміром із пачку цигарок, сигнали з якого надходять через домашній телефон засудженого на контрольний пункт і дозволяють контролювати місцезнаходження піднаглядного у будь-який час.

Виправні стройові табори розглядаються як шоковий засіб кримінального впливу для молодих людей на термін від 90 до 180 днів. У такому таборі позбавлені волі протягом 6–8 годин на день займаються важкою ручною працею, після закінчення робочого дня вони займаються фізичними вправами і стройовою підготовкою, після вечері вони вчаться або отримують консультації і лікування від наркоманії.

Дефіцит бюджетних коштів на фінансування установ виконання покарань змусив адміністрацію США услід за Великобританією розпочати процес «приватизації» в’язниць. Приватні в’язниці вже практикувалися у США в XIX ст., але з етичних міркувань були закриті. Проте, зростання злочинності й матеріальні проблеми змусили американців переступити через етичні бар’єри в середині 80-х рр. До 1992 р. 18 приватних компаній управляли 60 виправними установами для дорослих, в яких відбували покарання 20 тис. ув’язнених.

Значні надії у США покладаються на в’язниці типу «максі-максі», які служать місцем утримання для особливо небезпечних злочинців. Злочинців там не виправляють і не перевиховують, їх ізолюють в одиночних камерах до того, як вони не перестануть бути небезпечними для інших ув’язнених, персоналу в’язниці, населення. Фіаско клінічної кримінології і програм модифікації поведінки звернуло американську пенітенціарну практику до класичних підходів, для обґрунтування яких у вчених знайшлися нові аргументи.

На думку американського кримінолога А. Наєра, головна цінність тюремного ув’язнення полягає в тому, що воно дозволяє фізично ізолювати особу в період її найвищої вікової кримінальної активності. З віком фізичні можливості особи до вчинення злочинів зменшуються. За його даними, 84 % заарештованих за тяжкі злочини – це люди у віці до 29 років.

Тому, якщо засуджений перебуде небезпечну частину життя у в’язниці, вірогідність подальшої злочинної діяльності з його боку зменшується.

Засуджені виправляються тому, що стають більш дорослими. Приблизно на основі таких же міркувань соціологи Вільсон і Баланд дійшли висновку про те, що збільшення кількості арештів за злочини на 10 % може сприяти зменшенню загальної кількості злочинів на 5 %.

Значне місце у віктимологічній профілактиці займає діяльність із реабілітації осіб, потерпілих від злочинів. У США діє багато організацій, що надають допомогу потерпілим, у вигляді надання юридичних послуг, фінансової допомоги, тимчасового місця проживання, де потерпілого оточують особливою увагою і турботою. У країні налічується більше 2000 програм із захисту потерпілих від злочинів, 1422 програми з них підтримуються Міністерством юстиції.

Відповідно до федерального Закону «Про жертви злочинів», на здійснення цих програм використовуються кошти федерального фонду, який фінансує більше 70 % усіх агентств, що займаються наданням допомоги потерпілим від насильницьких злочинів.

Позабюджетне фінансування цієї діяльності є більш масштабним – громадяни і організації створили в цих цілях фонд у розмірі майже в шість разів більше ніж державний. В основному ці гроші використовуються на реабілітацію жінок, що стали жертвами зґвалтування, і дітей, які стали жертвами злочинів. Останній за часом поштовх розвитку системи відшкодування наслідків кримінальних злочинів у США було дано після відомого терористичного акту 11 вересня 2001 р. Усі законні представники загиблих отримали від держави по 1 млн доларів за кожного загиблого, з урахуванням допомоги громадських і міжнародних організацій загальна сума відшкодувань сягла 3,5 млн доларів на кожного загиблого.

Окремим питанням ефективності функціонування кримінально-виконавчої системи будь-якої країни як елементу національної безпеки є проблема законодавчого регулювання виробництва, збуту, обігу і застосування вогнепальної зброї.

Статистичні дослідження свідчать, що в разі придбання зброї особа підвищує вірогідність загинути від неї у своєму будинку у 2,6 рази, а рівень самогубств серед власників зброї вищий у 4,8 рази, ніж серед беззбройних.

За даними Національного союзу із заборони вогнепальної зброї, у період з 1958 по 1972 рр. особи, що володіли зброєю, вбили у 6 разів більше своїх родичів, друзів і сусідів, ніж грабіжників і злодіїв. За свідченням ФБР, 80 % вбивств у США було здійснено людьми, друзями, що були членами сімей або знайомими жертви. Принаймні один з десяти дорослих американців зазнавав загрози застосування проти нього зброї. Володіння зброєю провокує на вирішення конфліктів за її допомогою. Часом конфлікти між сусідами закінчуються перестрілкою, так само як і автоподії або навіть спори за місця для паркування автомобілів. У період в’єтнамської війни від вогнепальної зброї на вулицях американських міст загинуло більше американців, ніж у самому В’єтнамі.

250 тис. злочинів у США – результат застосування вогнепальної зброї. Більш ніж у 60 % випадків вбивці в цій країні вдаються до застосування вогнепальної зброї. У 50 % з них злочинці використовували короткоствольну зброю, у 8 % – мисливські рушниці, у 5 % – зброю військового зразка, у 19 % – холодну зброю, в 13 % – отруйні та вибухові речовини.

Ризик бути убитим для американського громадянина посередньо у п’ять разів вищий, ніж для громадянина Японії, де діють порівняно досить суворі обмеження щодо володіння зброєю.

У США щорічно від вогнепальної зброї гинуть приблизно 34 тис. осіб. За оцінками фахівців, збитки від травм, отриманих у результаті застосування стрілецької зброї, у 1990 р. перевищили 20 млрд доларів.

Юридичний комітет Сенату США розглядає 90-ті рр. як десятиліття кровопролиття (вживано і метафору «епідемія кривавої чуми»), причому до однієї з основних причин цього разом із наркоманією віднесено поширеність зброї, особливо військового зразка, яка легко потрапляє до рук молодих людей.

Втім, поширеність зброї й торгівля наркотиками взаємопов’язані: за даними різних дослідників, володіння вогнепальною зброєю виявилося важливою умовою успішної діяльності розповсюджувачів наркотиків.

Широке розповсюдження зброї серед дітей і підлітків у США і різке зростання насильства в їх середовищі стали національною драмою. Малолітніх злочинців більше не визначають як неповнолітніх правопорушників (делінквентів), а часто як небезпечних, закостенілих кримінальних злочинців, які з легкістю йдуть на вбивство поліцейських і громадян.

Так, учні старших класів американських шкіл вчинили більше 7 тис. вбивств із застосуванням вогнепальної зброї в період між 1980 і 1989 рр. За п’ять років (від 1984 по 1989 рр.) число вбивств із застосуванням вогнепальної зброї особами молодше 19 років збільшилося на 97 %. Частка вбивств із застосуванням вогнепальної зброї серед молоді досягла 82 %. За даними обстеження 1990 р., 20 % школярів носили із собою зброю. У деяких штатах цей показник є значно вищим. У Детройті, Бостоні, Мемфісі 27 % старшокласників погрожували зброєю, 20 % – застосовували її в бійці, 7 % використовували її з метою добути що-небудь, 5% – стріляли або вбивали кого-небудь.

83 % ув’язнених володіли зброєю в той час, коли вони потрапили у в’язницю.

У Японії система виконання покарань є однією з найбільш цікавих для вивчення, оскільки тут майже ідеально вдалося сумістити відносну м’якість із високою ефективністю. Судді часто використовують право на відстрочення виконання вироку або призначають короткі терміни позбавлення волі. Одним із найпоширеніших заходів суддівського реагування є штрафи. У Японії навіть існує спеціальна судова підсистема (первинні суди), яка займається розглядом злочинів, за які може бути призначено саме і тільки штраф. Судову процедуру в первинних судах гранично спрощено, тому справи вирішуються в прискореному порядку.

Кримінальні справи про злочини неповнолітніх розглядаються так званими сімейними судами. Ці суди особливу увагу приділяють дослідженню причин і умов злочину, а також призначенню найбільш оптимального покарання (зазвичай не пов’язаного з позбавленням волі).

Значне місце у стратегії державного впливу на злочинність у Японії займає турбота про потерпілого. 1 січня 1981 р. в Японії набув чинності закон про виплати компенсацій потерпілим від злочинів, відповідно до якого грошові виплати в розмірі від 2 до 9 млн ієн виплачуються родичам вбитих і постраждалим від заподіяння злочинцями тяжких тілесних ушкоджень. За період дії закону допомогу отримали 1746 осіб.

Головними у японській системі впливу на злочинність є наступні фундаментальні чинники:

ü традиційна слухняність;

ü готовність підкорятися;

ü чітко дотримуватися встановлених правил поведінки. Для них характерне благоговіння перед ієрархічністю життя (японська жінка, наприклад, на будь-яке зауваження чоловіка повинна відповісти: «Ви маєте рацію», – і лише після цього може спробувати довести, що в даному випадку чоловік у чомусь не правий або не повністю правий);

ü низький рівень розлучень (на тисячу шлюбів припадає одне розлучення);

ü традиційна общинність і сім’я з кількох поколінь;

ü мононаціональність країни та її монорелігійність (Японія з усіх боків оточена морем і має яскраво виражену гомогенну (однорідну) культуру);

ü система довічного найму в японських фірмах (рівень безробіття в країні низький, розрив між багатими і бідними порівняно незначний, людям гарантовані рівні права в отриманні роботи і соціального статусу та захисту).

Вогнепальна зброя і наркотичні речовини перебувають під суворим державним контролем.

Але усе ж ефективність діяльності системи виконання покарань для Японії є достатньо гострою проблемою. У 70-ті рр. в пенітенціарній практиці цієї країни використовувалася так звана система Найкана. Йдеться про метод корекції поведінки, заснований на самозаглибленні, медитації, що дозволяє відновлювати емоційну рівновагу, знаходити духовні цінності, сприяє новому осмисленню свого буття і отриманню сенсу життя. Проте, як стверджує у своєму дослідженні 1992 р. японський кримінолог Като, від цієї практики відмовилися, і сьогодні в японській пенітенціарії немає того, що називається програмами навернення, немає і програм психотерапевтичної реабілітації.

Нинішня японська кримінальна політика ґрунтується на доктрині використання в’язниці як засобу відокремлення хворих елементів суспільства від здорових. Робота, яку виконують ув’язнені, є примусовою працею.

У країні немає виправних установ напіввідкритого типу. Спроби їх створення натрапляли на дуже сильний опір з боку місцевих властей, що деякі кримінологи пояснюють консервативними японськими традиціями. Результатом консервативності пенітенціарної системи є достатньо високий рівень рецидиву. Серед колишніх ув’язнених протягом трьох років після їх звільнення з в’язниці показник рецидиву складає аж 57 %.

Китайська Народна Республіка має свої особливості функціонування кримінально-виконавчої системи. Значна частина цих особливостей пов’язана з вирішенням проблем боротьби зі злочинністю серед неповнолітніх. Частка злочинів, здійснених молоддю у віці до 25 років, в загальній структурі китайської злочинності складає 75 %. Серед осіб, що відбувають кримінальне покарання у в’язницях КНР, молоді люди складають 45 %. Ідеологія виправлення і перевиховання займає в доктрині правлячої Комуністичної партії Китаю провідне місце, а виправлення і перевиховання засуджених є складовою частиною цієї доктрини.

В основі доктрини лежить принцип, відповідно до якого кожну людину можна перевиховати. Караючи правопорушників, китайська держава одночасно прагне у суспільно корисний бік змінити і їх особистісні якості.

До основних видів кримінальних покарань за КК КНР відносяться: нагляд, арешт, тимчасове позбавлення волі, безстрокове позбавлення волі і смертна кара (розстріл).

Штраф, позбавлення політичних прав і конфіскація майна є додатковими видами покарань, хоча вони можуть застосовуватися і самостійно.

До кримінальних покарань КК КНР також відносить публічне розкаяння, принесення вибачення, відшкодування збитків, піднаглядну працю без позбавлення волі і висилку з країни.

Безстрокове позбавлення волі може трансформуватися в тимчасове, якщо особа виправилася під час відбування кримінального покарання.

У КНР налічується 680 виправних закладів, які діляться на три категорії: 110 в’язниць, 533 табори перевиховання фізичною працею і 37 виправних установ для молодих правопорушників.

Направлення до трудових таборів і центрів перевиховання молоді – не кримінальна, а адміністративна санкція. Цей захід має на меті вживання превентивних заходів виправного впливу на громадян, які вчинили правопорушення і дані про особу яких дозволяють вважати, що вони опинилися на межі вчинення злочину. Правопорушників спрямовують до цих установ згідно з рішеннями адміністративних комісій за клопотаннями їх сімей або підприємств, де вони працюють, як правило, на 1–2 роки (максимальний термін – 4 роки). Відтоді, як у Китаї почали практикувати трудове виховання, до подібних установ щорічно потрапляють близько 50 тис. осіб.

Гасло змін пенітенціарної системи Китаю – «реформи через освіту». Відповідно до цього напряму політики в 1980 р. в Китаї вперше були випробувані навчально-трудові школи, які відразу ж досить позитивно себе зарекомендували.

З 1980 по 1987 рр. ці школи закінчили 30 тис. учнів. Практично усі вони встали на шлях виправлення і успішно продовжили навчання.

У 1980 р. було створено 100 таких шкіл зі штатом 3 тис. вчителів, розрахованих на 6 тис. учнів.

Направлення до такої школи видає сусідський комітет за власною ініціативою або за рішенням директора загальноосвітньої школи. Такий спосіб суспільної реабілітації – достатньо тривалий процес терміном у 2–3 роки (на розсуд адміністрації школи). У цій же школі проходять короткий курс навчання і батьки (їх готують продовжувати виховання важкого підлітка в правильному напрямі після повернення того додому). Джерело фінансування вказаних шкіл – праця підлітків плюс внески батьків (отже, цей захід є вельми економічним). За типовим розпорядком 24 години на тиждень учні вивчають різні навчальні предмети, 12 годин на тиждень працюють. Проживають вони в закритому таборі, де набувають навичок колективізму.

Основний виховний метод, що практикується в таких школах, отримав назву «методу трьох тестів». Суть його полягає в триступінчастому підході до реабілітації важкого учня. У перший період (до двох тижнів) у учнів формують навички виконувати вказівки вчителів, розкривають суть і суспільну небезпеку вчинених ними проступків, правопорушень або злочинів. Протягом другого періоду акцент робиться на психотерапевтичних методиках: учні аналізують свій внутрішній світ, розповідають вчителям, хто і коли справив на них шкідливий вплив, у чому це виразилося, які негативні якості в результаті цього сформувалися. Третій етап – основний. Учням розкривають головне завдання, що стоїть перед колективом школи і перед кожним учнем, – позбутися негативних якостей. 87 % учнів успішно проходять ці три ступені протягом двох місяців, 91 % – протягом трьох. Час, що залишився, відводиться для формування і закріплення соціально корисних навичок. Кримінальний рецидив після таких шкіл має місце, але рівень його невисокий: у перший рік після випуску – 1 %, протягом другого року – 7 %, протягом третього – 5 %.

Низький рівень рецидиву можна віднести до унікальних досягнень китайської пенітенціарної системи – протягом багатьох років він коливається у межах 6–8 відсотків (тоді як у розвинених країнах цей показник сягає 30 і навіть 50 відсотків).

Дуже схожа на китайську система впливу на злочинність функціонує в Північній Кореї. У протистоянні злочинності в цій країні акцент робиться на інформаційній обробці громадян на тлі достатньо жорстких заходів придушення інакомислення. Могутня пропагандистська мережа (від електронних і друкованих засобів масової інформації до пересувних мегафонних установок) подібно до павутиння обволікає свідомість усіх громадян і знищує у зародку думки про злочин. В арсеналі корейських лідерів культ керівника, єдність поглядів, нетерпимість до інакомислення, превентивні поліцейські заходи.

Не чужі північнокорейській пенітенціарній політиці й жорсткі репресивні заходи: тільки за 5 місяців, з жовтня 1995 р. по березень 1996 р., в Північній Кореї було проведено більше трьохсот показових страт. Так корейський вождь Ким Чен Ір продемонстрував свою тверду руку.

Таїланд продемонстрував світу оригінальний підхід до перевиховання злочинців і подолання негативних тенденцій їх відчуження від суспільства. Раз на рік у цій країні протягом семи днів у в’язницях проводиться акція, що отримала назву «відкриті двері». У цей період ув’язнені можуть необмежено спілкуватися з родичами і близькими. Цей експеримент проводиться вже декілька років, і, за відгуками фахівців, така практика позитивно впливає на зниження рівня рецидиву, що фіксується в Таїланді.

Австралію можна вважати за експериментальний полігон для макромасштабної перевірки теорій кримінальної спадковості. Декілька століть тому англійці уподобали цей материк для висилання своїх злочинців. Здичавілі собаки, яких завезли до Австралії із Старого Світу, утворили нову породу – дінго. А ось із англійських злочинців нова порода людини (гомо криміналус) не сформувалася. Більше того, у плані злочинності обстановка в сучасній Австралії куди сприятливіша, ніж у Сполученому Королівстві. Цікаво, що в австралійському місті Порт-Артур, яке в минулому столітті було притулком для найбільш небезпечних злочинців, зараз практично не фіксуються злочини, місцеву каторжну в’язницю там перетворено на музей.

В Ірані функціонує достатньо жорстка система соціального контролю, заснована на шиїтській ісламській традиції. Закон шаріату (мусульманські імперативи, які замінюють собою кримінальний і цивільний кодекси) є суворим, а релігійна нетерпимість і ревна турбота про чистоту душ єдиновірців дозволяють компенсувати відсутність телекамер: про будь-яку провину правовірних місцевий мулла дізнається від представників общини (сусідів, товаришів по службі та членів сім’ї). Традиційний метод профілактики соціальних відхилень в Ірані – репресії та переконання. На основі дотримання ісламського шаріату може сформуватися дуже жорстка і достатньо ефективна система соціального контролю, і як результат – вкрай низький рівень злочинності.

На території Афганістану, контрольованій релігійним рухом «Талібан», повністю скасовано цивільне судочинство. У цій частині країни діють виключно середньовічні релігійні норми (все той же закон шаріату). Таліби практикують вельми суворі заходи покарання злочинців. За крадіжку відрубують руку, за грабіж – руку і ногу, жінку, що зрадила свого чоловіка, родичі чоловіка забивають камінням. Екзекуції зазвичай проводяться на центральних площах, де злочинець, позбавлений тієї чи іншої частини тіла, залишається спливати кров’ю. Покараний таким чином часто вмирає від втрати крові – до злочинця не наважуються підійти навіть його близькі. Нерідко вирок релігійного суду виконують родичі потерпілих.

Закони шаріату застосовуються і в Саудівській Аравії, але значно гуманніше. Наприклад, якщо злодієві відрубують руку, то лікар обробляє рану і надає тому, хто пройшов екзекуцію, необхідну медичну допомогу до повного загоєння травмованої частини тіла. Проте, в цій країні далеко не всіх злодіїв роблять професійно непридатними. Тих, хто затриманий за дрібну крадіжку, зазвичай карають різками – публічно. При повторному затриманні можна залишитися без руки, вбивство і розповсюдження наркотиків карається відсіканням голови. У Саудівській Аравії діє сухий закон. Осіб, відмічених у вживанні спиртного, публічно карають різками. Покарання різками значно м’якше за відсікання частин тіла, але не таке вже нешкідливе: нерідкі випадки, коли ця екзекуція закінчується серйозними каліцтвами, і навіть смертельним результатом. Вельми поширене в Аравії короткострокове позбавлення волі (на термін від 6 до 20 діб). Наприклад, затриманого за управління автомобілем у нетверезому стані чекає короткочасне тюремне ув’язнення. Якщо ж в автомобілі нетверезого водія були пасажири, їх також карають (штрафують). Так у цій країні стимулюють активність громадян у профілактиці правопорушень.

Дата добавления: 2015-07-17