Студопедия
Случайная страница | ТОМ-1 | ТОМ-2 | ТОМ-3
АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатика
ИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханика
ОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторика
СоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансы
ХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника

Основні засади державної політики у сфері виконання кримінальних покарань

Читайте также:
  1. II. Формування облікової політики
  2. III. ЕТАП ВИКОНАННЯ
  3. PR у сфері державних фінансів.
  4. Адіабатичні процеси в атмосфері
  5. Аналіз виконання виробничої програми промисловими підприємствами
  6. Аналіз виконання доходної частини загального фонду бюджету
  7. Аналіз виконання сільського бюджету по доходах загального і спеціального фондів та обґрунтованість внесення до них змін.

 

У різних науках тлумачень поняття «політика» є кілька і всі вони відображають різні аспекти складного, об’ємного явища: від «мистецтва управління державою і суспільством» у сфері державного управління, через «концентроване відображення економіки» в економічних теоріях, до «співвідношення людини й держави» у сучасних соціологічних концепціях.

При цьому загальносуспільне призначення політики у будь-якій сфері полягає в тому, що вона повинна виробляти ідеї чи їх сукупності, які відображають об’єктивні закономірності розвитку суспільних відносин і приймаються більшістю населення держави як повсякденна норма особистої поведінки.

Аксіомою є також те, що суб’єктами розроблення, формування і здійснення політики в Україні є Верховна Рада України (відповідно до пп. 3, 5, 13 ст. 85, ст. 92, ст. 101 Конституції України, вона приймає Закони, у тому числі кримінальні, кримінально-процесуальні і кримінально-виконавчі, визначає засади внутрішньої і зовнішньої політики, здійснює парламентський контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини та громадянина, визначає, які діяння є злочинними, оголошує акти амністії тощо), Президент України (відповідно до п. 4 ст. 102, п. 27 ст. 106 Конституції України є гарантом додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина, здійснює помилування засуджених), Кабінет Міністрів України (відповідно до пп. 1, 2, 7 ст. 116 Конституції України забезпечує здійснення внутрішньої та зовнішньої політики держави, вживає заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина, здійснює заходи щодо забезпечення громадського порядку, боротьби зі злочинністю).

Попри те, що згідно зі ст. 6 Конституції державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу (Верховна Рада України), виконавчу (Кабінет Міністрів України) та судову (Верховний Суд України), ст. 127 Конституції України забороняє суддям брати участь у будь-якій політичній діяльності, а ст. 129 стверджує, що судді під час здійснення правосуддя є незалежними і підкоряються лише закону. Також не можуть належати до будь-яких політичних партій чи рухів працівники Прокуратури України, на яких покладається здійснення прокурорського нагляду за додержанням законів в Україні.

Такі ж вимоги про заборону політичної діяльності стосуються органів і установ Служби безпеки України, Міністерства внутрішніх справ України, Державної кримінально-виконавчої служби, Міністерства юстиції, Збройних сил України, Державної прикордонної служби та інших військових формувань, утворених відповідно до законів України.

Як зазначають О. Скрипнюк і В. Селіванов, модель державної влади, яка передбачає певні відносини між такими владними інституціями, засвідчила вже в процесі суспільної практики свою неефективність і вимагає змін, зорієнтованих передусім на людину.



Провідною ідеєю державної політики, згідно зі ст. 3 Конституції України, є захист прав та інтересів людини, її життя, здоров’я, честі й гідності, недоторканності й безпеки. Таким чином, права і свободи людини та їх гарантії мають визначати склад і спрямованість діяльності держави, у тому числі й політичної. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Ствердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави.

Слід зазначити, що усі перераховані вище суб’єкти державної політики «разом» і «окремо» до 2001 р. «надрукували», за висловом світлої пам’яті академіка Леоніда Васильовича Багрій-Шахматова (1927–2009), велику кількість нормативно-правових актів, на жаль, більшість із них пов’язані «із впорядкуванням системи центральних органів виконавчої влади».

Так, наприклад, Указом Президента України «Про внесення змін до Схеми організації та взаємодії центральних органів виконавчої влади» № 1784/2005 було внесено зміни до 34 попередніх президентських указів. Станом на 01.01.2006 р. система центральних органів виконавчої влади в Україні складалась із 19 міністерств, 12 державних комітетів, 24 інших центральних органів виконавчої влади зі спеціальним статусом та 11 центральних органів виконавчої влади, діяльність яких спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через відповідних міністрів.

Загрузка...

При цьому ще Указом Президента України «Про чергові заходи щодо дальшого здійснення адміністративної реформи в Україні» № 345/2001 було встановлено, що посади Прем’єр-міністра України, першого віце-прем’єр-міністра, віце-прем’єр-міністрів, міністрів за характером повноважень, порядком призначення на посади та звільнення з посад належать до політичних і не відносяться до категорій посад державних службовців.

Згідно з означеним Указом, повноваження суб’єктів виконавчої влади у сфері державної політики поділяються наступним чином:

- Прем’єр-міністр України керує роботою Кабінету Міністрів України, спрямовує її на забезпечення здійснення внутрішньої і зовнішньої політики держави;

- міністр, як член Кабінету Міністрів України, особисто відповідає за розроблення і реалізацію державної політики у певній сфері діяльності, а також визначає політичні пріоритети та стратегічні напрямки роботи міністерства і шляхи досягнення поставлених цілей;

- Державний комітет (державна служба) вносить пропозиції щодо формування державної політики відповідним членам Кабінету Міністрів України та забезпечує її реалізацію у визначеній сфері діяльності;

- для забезпечення реалізації державної політики в особливо важливих сферах діяльності у складі окремих центральних органів виконавчої влади зі спеціальним статусом можуть бути утворені відповідні департаменти (служби). Утворення департаменту (служби), призначення на посаду і звільнення з посади його керівника і затвердження Положення про департамент (службу) здійснює Президент України.

В умовах змін принципу формування і функціонування державної влади в Україні з професійно-цільового на політично-мітинговий професійна діяльність у будь-якій сфері залишається «залаштунковою», далекою від інтересів громадян і обмежується лише перерозподілом повноважень вищих посадовців країни.

Не заперечуючи деяким авторам стосовно того, що в основі формування і розвитку правової системи держави, різних галузей законодавства, правових форм і напрямків її діяльності лежить політика, яка виробляє принципи, стратегію, основні напрямки і форми досягнення соціальних цілей, які ставлять перед собою суспільство, політичні й владні структури, що його представляють [1], пропонуємо розглянути державну політику у сфері виконання кримінальних покарань не тільки як складову частину юридичної політики держави взагалі, а з точки зору державної політики з питань національної безпеки України.

Для такого підходу є наступні підстави, закріплені в Законі України «Про основи національної безпеки України»:

По-перше, цей Закон відповідно до п. 17 ч. 1 ст. 92 Конституції України визначає основні засади державної політики, спрямованої на захист національних інтересів і гарантування в Україні безпеки особи, суспільства і держави від зовнішніх і внутрішніх загроз в усіх сферах життєдіяльності.

У КВК України визначено, що головною метою кримінально-виконавчого законодавства України є захист інтересів особи, суспільства і держави, що є формою закріплення політики у сфері виконання кримінальних покарань.

Питання зовнішніх загроз у сфері виконання кримінальних покарань в умовах глобалізації та поширення транснаціональної злочинності та тероризму також є актуальними, як і той факт, що щорічно декілька тисяч громадян України стають потерпілими або засудженими за вчинення злочинів поза межами країни.

Крім цього, Україна постійно відчуває тиск з боку міжнародних інституцій Євросоюзу або США стосовно виконання чинних міжнародних договорів, згоду на обов’язковість яких надано Верховною Радою України, які спрямовані на захист прав людини і поводження із засудженими.

По-друге, сукупність об’єктів і основних напрямів державної політики з питань національної безпеки значною мірою накладається на сукупність об’єктів і напрямів політики у сфері виконання покарань, зокрема у галузях забезпечення особистої безпеки, конституційних прав і свобод людини і громадянина, ефективної боротьби зі злочинністю, зміцнення законності й правопорядку, вдосконалення системи державної влади, зокрема в системі державного управління Державною кримінально-виконавчою службою.

По-третє, згідно зі ст. 4 вказаного Закону України, до суб’єктів забезпечення національної безпеки входять також центральні органи виконавчої влади, до яких відноситься Державний департамент України з питань виконання покарань (ДДУзПВП), який згідно з Указом Президента України № 1085/2010 від 09.12.2010 р. має назву Державна пенітенціарна служба України (ДПС України), при цьому Закон України від 23.06.2005 р. № 2713-ІV «Про Державну кримінально-виконавчу службу України» залишається чинним.

Відсутність єдиного визначення або законодавчого закріплення поняття єдиної державної політики у сфері виконання кримінальних покарань продовжує віддаляти процес створення сучасної пенітенціарної системи України, яка повинна базуватися на ідеї пріоритету досягнення каяття злочинців, перед існуючою на сьогоднішній день ідеєю виправлення, ресоціалізації, реабілітації засуджених.

На необхідність формування в рамках єдиної державної політики у сфері виконання покарань пенітенціарної ідеї, тобто створення відповідних умов для досягнення мети покарання – каяття засуджених у вчиненні злочинів вказував відомий, світлої пам’яті, український вчений-практик професор Георгій Опанасович Радов (1949–1999), який під пенітенціарною політикою розумів самостійну галузь державно-правової діяльності уповноважених на те суб’єктів соціального управління з визначення обов’язкових до виконання ідей, принципів, доктринальних положень, установок, вимог, цілей і завдань у сфері забезпечення каяття осіб, які відбувають покарання у виді позбавлення волі, що відповідали б законам і закономірностям соціалізованої особистості, збалансовано забезпечували задоволення законних прав та інтересів людини, громадянина, суспільства і держави.

Поширюючи сферу впливу пенітенціарної політики на засуджених до усіх видів покарання, а не тільки позбавлених волі, і додавши до мети каяття існуючі в кримінально-виконавчому законодавстві інші цілі, можна сформулювати наступне поняття державної політики в означеній сфері: це самостійна галузь державно-правової діяльності уповноважених на те суб’єктів соціального управління з визначення ідей, принципів, доктринальних положень, установок, вимог, цілей і завдань у сфері забезпечення каяття, виправлення і ресоціалізації засуджених, запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами, а також запобігання тортурам і нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню із засудженими, що відбувають кримінальні покарання, які б відповідали законам і закономірностям соціалізації особистості, збалансовано забезпечували задоволення законних прав та інтересів людини, громадянина, суспільства і держави.

На необхідність суттєвого перегляду державної політики у сфері виконання кримінальних покарань відповідно до нової соціально-політичної та економічної ситуації в державі, змін у практиці винесення вироків судами, до світового досвіду виконання кримінальних покарань, а також узгодженого її здійснення в поєднанні з реформуванням інших державних і соціальних інститутів вказує Концепція реформування Державної кримінально-виконавчої служби України, яка була схвалена Указом Президента України № 401/2008.

Щодо визначення основних завдань державної політики у сфері виконання кримінальних покарань, то до них слід віднести наступні:

1. Осмислення політики не як конфронтаційної форми боротьби за владу, а як взаємоузгодженої, загальносуспільної діяльності, джерелом якої є народ України, діюча людина і громадянин, їх реальні потреби, права і законні інтереси.

2. Розробка й прийняття Закону України “Про кримінально-виконавчу політику” або “Про пенітенціарну політику України”, в якому на основі науково визначеної термінології сформулювати її поняття, ідеї, принципи, вимоги, цілі, завдання, а також уповноважених суб’єктів соціального управління і конкретні види їх відповідальності за розробку і реалізацію цієї політики.

3. Визнання існуючої кримінально-виконавчої системи або майбутньої пенітенціарної системи України складовою частиною системи національної безпеки України і створити або у складі РНБО, або на чолі з Прем’єр-міністром України Головну раду з пенітенціарних питань, до складу якої залучити уповноважених суб’єктів державного управління, науковців, представників політичних, громадських, релігійних, правозахисних організацій, а також окремих осіб, гідних довіри народу.

 

 


Дата добавления: 2015-07-17; просмотров: 132 | Нарушение авторских прав


Читайте в этой же книге: Харківський національний університет внутрішніх справ, 2010 | Конституція України – правова основа і джерело розвитку кримінально-виконавчого права | Наука кримінально-виконавчого права України | Література до глави І | Поняття кримінально-виконавчого законодавства України | Принципи кримінально-виконавчого законодавства України | Історія, етапи і фактори розвитку кримінально-виконавчого законодавства України | Література до глави ІІ | Поняття кримінально-виконавчої системи України | Органи і установи виконання кримінальних покарань |
<== предыдущая страница | следующая страница ==>
ПЕРЕДМОВА| Поняття і принципи кримінально-виконавчого права України

mybiblioteka.su - 2015-2019 год. (0.007 сек.)