Поняття кримінально-виконавчого законодавства України

Як відомо, основною формою об’єктивізації права в будь-якій сфері суспільних відносин є його закріплення у санкціонованих державою офіційних нормах законодавства. Тобто, трансформація «правової ідеї» у «правову матерію» – нормативний акт – здійснюється у процесі законотворчої діяльності, яка має завершуватися відповідним нормативно-правовим актом уповноваженого суб’єкта державної влади, котрий надавав би чинності певним суспільним відносинам у сфері виконання кримінальних покарань.

Відповідно, під кримінально-виконавчим законодавством слід розуміти систему нормативно-правових актів, які у встановленому порядку прийняті уповноваженими суб’єктами державної влади з метою закріплення ідей, вироблених правом у сфері виконання кримінальних покарань.

Головним системоутворюючим нормативно-правовим актом означеної системи законодавства є Конституція України, якій повинні відповідати усі інші нормативно-правові акти у сфері виконання покарань.

Мета і завдання кримінально-виконавчого законодавства України закріплені у ст. 1 Кримінально-виконавчого кодексу України (2003 р., надалі – КВК), в такому вигляді:

1. Кримінально-виконавче законодавство України регламентує порядок і умови виконання та відбування кримінальних покарань з метою захисту інтересів особи, суспільства і держави шляхом створення умов для виправлення і ресоціалізації засуджених, запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами, а також запобігання тортурам та нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню із засудженими.

2. Завданнями кримінально-виконавчого законодавства України є визначення кримінальних покарань, правового статусу засуджених, гарантій захисту їхніх прав, законних інтересів та обов’язків; порядку застосування до них заходів впливу з метою виправлення і профілактики асоціальної поведінки; системи органів і установ виконання покарань, їх функцій та порядку діяльності; нагляду і контролю за виконанням кримінальних покарань, участі громадськості в цьому процесі; а також регламентація порядку і умов виконання та відбування кримінальних покарань, звільнення від відбування покарання, допомоги особам, звільненим від покарання, контролю і нагляду за ними.

Стаття 2 КВК України закріплює структуру кримінально-виконавчого законодавства України, яка складається: з Кримінально-виконавчого кодексу, інших актів законодавства, а також чинних міжнародних договорів, згоду на обов’язковість яких надано Верховною Радою України.

При цьому слід зауважити, що до теперішнього часу в Україні не прийнято Закону «Про нормативно-правові акти», у якому б чітко визначалися поняття «законодавство», «акт законодавства», «система законодавства», «система нормативно-правових актів», тому автори проекту КВК і цього посібника спиралися на тлумачення поняття «законодавство», яке було подано Конституційним Судом України у 1998 році в наступній редакції: «… терміном «законодавство» охоплюються закони України, чинні міжнародні договори України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, укази Президента України, декрети й постанови Кабінету Міністрів України, прийняті в межах їх повноважень та відповідно до Конституції України і законів України»[13].

Створення нової системи національного законодавства України здійснювалося шляхом кількісних і якісних змін, що супроводжуються значним зростанням темпів законодавчої діяльності.

В Україні, за офіційними даними, з 1991 по 2009 роки було прийнято 3738 законів і 7345 постанов, відповідно щороку Верховна Рада України приймала в середньому 201 закон і 432 постанови, серед них станом на вересень 2009 р. є чинними 3450.

Водночас Кабінетом Міністрів України було прийнято 27079 постанов та 83 декрети (посередньо 1425 постанов на рік), що у 7,1 рази більше за кількість законів, серед них лишаються чинними 8025.

Загальна кількість Указів Президента України, прийнятих з 1991 по червень 2009 р., становила 20422, серед них чинними станом на червень 2009 р. залишалися 4379. Така кількісна характеристика нормативно-правових актів свідчить про нівелювання принципу верховенства закону, надання переваги підзаконним нормативно-правовим актам.

Згідно зі ст. 3 Закону України «Про Державну кримінально-виконавчу службу України», нормативно-правові акти центрального органу виконавчої влади з питань виконання покарань виступають правовою основою діяльності органів і установ виконання покарань. При цьому вони обов’язково повинні відповідати Конституції України, законам України, актам Президента України і Кабінету Міністрів України, чинним міжнародним договорам, згоду на обов’язковість яких надано Верховною Радою України.

Загальна кількість прийнятих нормативно-правових актів ДДУзПВП з 1991 по червень 2009 р. становила 202 документа, серед них залишалися чинними 92.

Інтеграція правової системи України у Світове і Європейське Співтовариство викликала активізацію міжнародно-договірного регулювання суспільних відносин, зокрема у сфері виконання кримінальних покарань і поводження із затриманими, ув’язненими і засудженими. Як зазначалося вище, відповідно до ст. 9 Конституції України, чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства.

Сьогодні в Україні чинними є 3723 міжнародні документи (конвенції, хартії, угоди, протоколи, меморандуми).

Аналіз динаміки міжнародно-договірної правотворчості в Україні свідчить, що з 1991 по 1995 рік було укладено або ратифіковано 1633 міжнародні документи, з 1996 по 2000 рік – 582, з 2001 по 2007 – 833 [14].

Таким чином, до системи кримінально-виконавчого законодавства України слід відносити наступні нормативно-правові акти:

1. Конституція України.

2. Кримінально-виконавчий кодекс України.

3. Кримінальний кодекс України.

4. Кримінально-процесуальний кодекс України.

Закони України:

1. Закон України від 23.06.2005 р. «Про Державну кримінально-виконавчу службу України».

2. Закон України від 02.04.2000 р. «Про чисельність Державної кримінально-виконавчої служби України».

3. Закон України від 30.06.1993 р. «Про попереднє ув’язнення».

4. Закон України від 01.12.1994 р. «Про адміністративний нагляд за особами, звільненими з місць позбавлення волі».

5. Закон України від 10.07.2005 р. «Про соціальну адаптацію осіб, які відбували покарання у виді обмеження волі або позбавлення волі на певний строк».

6. Закон України від 01.10.1996 р. «Про застосування амністії в Україні».

7. Закон України від 18.02.1992 р. «Про оперативно-розшукову діяльність».

8. Закон України від 20.12.1990 р. «Про міліцію».

9. Закон України від 18.01.2001 р. «Про громадянство України».

10. Закон України від 18.10.2001 р. «Про вибори народних депутатів України».

11. Закон України від 24.03.1998 р. «Про Державну виконавчу службу України».

12. Закон України від 21.04.1999 р. «Про виконавче провадження».

13. Закон України від 02.03.2000 р. «Про загальну структуру і чисельність кримінально-виконавчої служби України» (назва в редакції закону від 14.04.2009 р.).

14. Закон України від 19.06.2003 р. «Про демократичний цивільний контроль над воєнною організацією і правоохоронними органами держави».

15. Закони України про Державний бюджет України (щорічні).

Окрім названих, в Україні прийнято також інші закони, які встановлюють певні обмеження правового статусу засуджених до різних видів кримінальних покарань або регулюють діяльність органів і установ Державної виконавчої служби, правового і соціального захисту персоналу цієї служби. Так, наприклад, Законом України від 14.04.2009 р. «Про внесення змін і визнання такими, що втратили чинність деяких законодавчих актів України щодо діяльності Державної кримінально-виконавчої служби України», зміни і доповнення було внесено до 40 чинних законів України.

Основні укази Президента України, які регулюють діяльність Державної кримінально-виконавчої служби України:

1. Указ Президента України від 25.04.2008 р. «Про Концепцію реформування Державної кримінально-виконавчої служби України»;

2. Указ Президента України від 08.04.2008 р. «Про рішення Ради національної безпеки і оборони від 15 лютого 2003 р. № 1560/2004 «Про хід реформування системи кримінальної юстиції та правоохоронних органів»;

3. Указ Президента України від 28.12.2004 р. «Про Концепцію забезпечення захисту законних прав та інтересів осіб, які потерпіли від злочинів»;

4. Указ Президента України від 22.04.1998 р. «Про створення Державного департаменту України з питань виконання покарань»;

5. Указ Президента України від 31.07.1998 р. «Про затвердження Положення про Державний департамент України з питань виконання покарань»;

6. Указ Президента України від 09.12.2010 р. «Про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади»;

7. Указ Президента України від 16.09.2010 р. «Про затвердження Положення про порядок здійснення помилування»;

8. Указ Президента України від 06.04.2011 р. «Про затвердження Положення про Державну пенітенціарну службу України».

Постанови Кабінету Міністрів України:

1. Постанова Кабінету Міністрів України від 01.06.2006 р. «Про основні напрямки реформування кримінально-виконавчої системи України»;

2. Постанова Кабінету Міністрів України від 20.06.2000 р. «Про заходи щодо зміцнення матеріальної бази органів та установ кримінально-виконавчої системи на 2000–2004 роки»;

3. Постанова Кабінету Міністрів України від 15.02.2002 р. «Про затвердження Програми подальшого реформування та державної підтримки кримінально-виконавчої системи на 2002–2005 роки»;

4. Постанова Кабінету Міністрів України від 01.04.2004 р. «Про затвердження Положення про піклувальні ради при спеціальних виховних установах»;

5. Постанова Кабінету Міністрів України від 10.08.2006 р. «Про затвердження Державної програми покращення умов тримання засуджених та осіб, взятих під варту, на 2006–2010 роки»;

6. проект Постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження Державної цільової програми реформування Державної кримінально-виконавчої служби на період до 2017 року» (проект від 22.03.2010 р.).

Ціла низка постанов і розпоряджень Кабінету Міністрів України регулює відносини у сфері забезпечення діяльності органів і установ, а також підприємств Державної кримінально-виконавчої служби, правового і соціального захисту персоналу цієї служби.

Згідно зі ст. 9 Конституції України, частиною національного законодавства України є чинні міжнародні договори, згоду на обов’язковість яких надано Верховною Радою України.

На цей час Україна є учасницею 220 угод у рамках ООН і 64 угод у рамках Ради Європи, а також ратифікувала 5 конвенцій Міжнародної організації праці (ще 27 угод підписано, але не ратифіковано).

Найбільш важливі з них:

1. Загальна декларація прав людини (1948).

2. Міжнародний пакт про громадянські й політичні права (1966).

3. Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права (1966).

У більшості цих документів є норми, які стосуються поводження із засудженими і ув’язненими.

Існує також ціла низка міжнародних документів, які містять більш конкретні норми стосовно поводження із засудженими і ув’язненими, а також умов їх тримання під вартою.

До них відносяться:

1. Мінімальні стандартні правила ООН із поводження з ув’язненими (1955).

2. Конвенція ООН із запобігання тортурам та іншим жорстким, нелюдським чи таким, що принижують гідність, видам поводження або покарання (1984).

3. Звід принципів захисту всіх осіб, що підлягають затриманню або ув’язненню в будь-якій формі (1988).

4. Основні принципи поводження з ув’язненими (1990).

5. Мінімальні стандартні правила ООН, що стосуються відправлення правосуддя щодо неповнолітніх (1985).

Також деякі міжнародні правові акти містять відповідні вимоги до персоналу органів і установ виконання покарань. Серед них:

1. Кодекс поведінки посадових осіб з підтримання правопорядку (1979).

2. Принципи медичної етики, які стосуються ролі працівників охорони здоров’я, особливо лікарів, у захисті ув’язнених або затриманих від катувань та інших жорстких, нелюдських і принижуючих гідність видів поводження і покарання (1982).

3. Основні принципи застосування сили і вогнепальної зброї (1990).

Вищезазначені міжнародно-правові акти доповнюють також Європейська конвенція із захисту прав і основних свобод людини (1953), Європейська конвенція про заборону катувань та інших форм жорстокого, нелюдського і такого, що принижує гідність, поводження або покарання (1989), Європейські в’язничні правила (1987).

Більш змістовну характеристику цих та інших міжнародно-правових актів у сфері виконання кримінальних покарань, а також нормативних актів центрального органу виконавчої влади з питань виконання покарань (ДДУзПВП, нині ДПС України) буде подано в наступних розділах посібника.

Дата добавления: 2015-07-17