Біловезька угода. Утворення СНД.

Організаційні основи СНД були визначені Біловезькою Угодою про утворення СНД і Протоколом до неї, Алмаатинською декларацією, а також Статутом СНД від 22 січня 1993 р. Зауважимо, що головними полюсами СНД, як передбачав професор університету Джона Гопкінса і консультант з питань зовнішньої політики президента Б. Клінтона М.Мандельбаум, стали Росія й Україна.
Справжні наміри Росії щодо СНД, колишніх республік СРСР розкрив затверджений 14 вересня 1995 р. Президентом РФ Указ "Стратегічний курс Росії з державами учасниками Співдружності незалежних держав". По суті, відкрито висувалося завдання забезпечення домінування Росії на території пострадянського простору, і цю "зону інтересів" мали розуміти не лише "треті країни", а й міжнародні організації. Президент України Л.Кучма, перебуваючи з візитом в Аргентині у жовтні 1995 р., так оцінив указ Б. Єльцина: "Цей курс нас не влаштовує. Ми про це сказали вголос. Борис Єльцин був борцем проти імперії і за демократію і ми б хотіли, щоб він не відходив від цих позицій".
Навряд чи можна погодитись з твердженням деяких політологів, що значення СНД для України після "розлучення" республік вичерпалось і лише небажання загострювати відносини з Росією та сподівання на російську допомогу у розв'язанні особистих проблем змушують українських діячів толерантно ставитись до Співдружності.
Відношення України до СНД від самого початку було зваженим і послідовним. Верховна Рада України Угоду про Співдружність ратифікувала 12 грудня 1991 р. із відповідними застереженнями, що унеможливлювали перетворення України на частину нової союзної держави. З метою припинити різне тлумачення Мінської угоди 20 грудня 1991 р. була прийнята заява Верховної Ради України "З приводу укладання Україною Угоди про Співдружність незалежних держав", де наголошувалось, що Україна заперечує перетворення Співдружності незалежних держав "на державне утворення із своїми органами влади і управління" і "надання Співдружності незалежних держав статусу суб'єкта міжнародного права".
Заява Верховної Ради України зобов'язувала керуватися нею у діяльності всі структурні ланки виконавчої влади на чолі з Президентом України. її значення для подальшої позиції України у Співдружності було надзвичайно важливим. Україна чітко визначила умови участі в СНД, які стали на перешкоді Росії перетворити Співдружність на нове державне утворення, сприяли активізації діяльності України як суб'єкта міжнародних відносин.
Подальше обґрунтування позиції України до СНД містилось у Постанові Верховної Ради України від 2 липня 1993 р. "Про основні напрями зовнішньої політики України", що розглядала СНД як міжнародний механізм багатосторонніх консультацій і переговорів, який доповнював повномасштабні двосторонні відносини. Згідно зі Статутом СНД, Україна на правах асоційованого членства намагалася ефективно діяти в різних структурах Співдружності. Вищим органом СНД є Рада глав держав, за нею йде Рада голів урядів, а далі - координуючі інститути. Наприкінці 1996 р. їх діяло 80, у 57 із них Україна брала участь. Зараз у СНД 64 органи; 99 % всіх пропозицій України враховується в проектах тексту декларацій. У квітні 1999 р. на зустрічі лідерів країн
Співдружності в Москві було прийнято рішення про вдосконалення структури органів СНД. Насамперед, йшлося про об'єднання Виконавчого секретаріату СНД, що перебував в Мінську і апарату секретаріату в Москві. Було створено Виконавчий комітет Співдружності з чисельністю 200 осіб. Загальна чисельність працівників органів СНД становила 710 осіб.
За час існування Співдружності прийнято сотні важливих документів, коефіцієнт корисної дії яких відображає сучасне соціально-економічне становище у всіх країнах СНД. Згодом особливі інтереси почали виявляти майже всі члени спільноти. Беручи до уваги ці обставини, а також відмінність, несхожість інтересів кожної з країн, звести ці інтереси до єдиного знаменника не здатна була жодна з міждержавних і наддержавних структур СНД, до утворення яких прагнула Росія та інші країни

Дата добавления: 2015-07-17