Філософія національної ідеї в Україні ХІХ-ХХ ст

На кінець XVIII – пол. ХІХ ст. припадає доба Романтизму. Він представлений духовними цінностями, що виражені ідеями й принципами, які відчутно вплинули на соціально-політичне та культурне життя суспільства, формували напрям суспільно-політичних процесів. Саме в кінці XVIII–початку ХІХ ст. у свідомості європейців здобуває загальне визнання цінність окремої людської одиниці і нації. У світоглядному дискурсі нового ідейного руху поняття «нація» наповнюється соціально-культурним змістом, акцентується увага на культуро-історичній тяглості народу, його мові, фольклорі, історичних коренях.

Ідея звільнення від соціального й національного поневолення та об’єднання слов’янських народів на основі Христової віри знаходить практичне втілення у концепції Кирило-Методіївського братства. Його активними членами були П. Куліш, М. Костомаров, Т. Шевченко, В. Білозерський, М. Гулак. Найближчим програмовим завданням кирило-методіївців стало повернути народ до історичної пам’яті, до ознайомлення всіх верств нації з героїчними історичними подіями й постатями української історії, які славили свій народ, батьківщину і християнську віру. Таке повернення історичної пам’яті дозволить, на їх думку, розбудити в народі чуття власної причетності до минулої героїки і слави, а відтак – повернути почуття гордості за свою вітчизну.

Шевченків «Кобзар» за своїми смисловими кодами виражає субстанційні прагнення всієї нації бути самодостатнім, ні від кого незалежним народом. В основу «Кобзаря» покладений міф «Україна – це втрачений рай», тобто в минулому Україна мала «золоті часи» – це той час, «коли були ми козаками і унії не чуть було». Шевченко розглядав Україну у «золотий вік козаччини» як структуровану спільноту, що жила за законами власного життєвого світу.

Шевченко закликає:

Спротив спольщенню, що був вкорінений у народне життя, вилився у прагнення мати свою літературу на основі народної мови. Це й поставила собі за мету «Руська трійця» (М. Шашкевич, І. Вагилевич, Я. Головацький), ці наміри задекларувала праця М. Шашкевича «Азбука і Abecadlo», яка наголошувала на тому, що письменство кожного народу – це його життя, його спосіб думання, його другий образ. Відтак, центральним на шляху до національної самоідентичності в Галичині стало питання мови та українського письменства. У ставленні до народу «Трійця» застосувала романтичний підхід, що базувався на принципі історизму та на актуалізації ідеї нації. Народ постав для членів «Трійці», передовсім, як культурно-історична спільність, що існувала з давніх давен. Завдання полягало втому, щоб відродити народ і дати поштовх для подальшого поступу.

П. Куліш в післяромантичний період переосмислює романтичний підхід до соціально-політичного розвитку України. Він пропонує історіософську концепцію, яка близька до ідеології та філософі європейського консерватизму, що знаходить вираз у таки тезах: 1. Визначальною світоглядною засадою українського життєбачення є визнання ірраціональної основи світу; 2. Історична доля народу залежить від волі Божого Провидіння; 3.Індивідуальне буття українця ґрунтується на християнській моралі, а підвалиною громадянського життя української спільноти є ієрархія християнських цінностей; 4. Осердя української нації, становить концепт «дух народу», що виражений мовою, спільною історією, способом життя, особливостями світосприймання, звичаями і традиціями національної культури; 5. Доконечною умовою поступу українського суспільства є порядок і стабільність, які ґрунтуються на «приписах», сформованих на історичному етапі «дитинства» нації (Княжа доба) в адміністративній, господарській, правовій, моральній сферах та царині культури;

Олександр Потебня дослідження в царині мови тісно повязував з її носієм – народом, нацією.. Для нього першорядне значення мають окрім таких понять як „мова“ і „мислення“і такі, як „народ“, „народність“, національність.Поставлена вченим проблема „мова – народ“ має виняткове значення у становленні української державності. Поняття мови Потебня аналізує в плані зовнішнього вираження нації і як “ містичне ядро нації “. Отже, згідно з Потебнею, зовнішніми атрибутами нації є: спільна мова, спільна територія, спільність історико-культурних переживань і поривань.

І .Франко і М.Драгоманов є представниками соціалістичної ідеології. У царині філософії орієнтуються на раціоналістичну філософію, зокрема, позитивізм. В основі світогляду Драгоманова і Франка лежить ідея поступу, яку вони вважали за найвищий здобуток європейської науки. У сфері суспільно-політичній Драгоманов слідує за французьким теоретиком анархізму Прудоном. Виходячи з концепції Прудона Драгоманов як і Франко обстоює таке бачення соціалізму як суспільного ладу та шляхів, що ведуть до нього: 1) в снові економічного життя лежить дрібна власність; 2) ідея суспільної гармонії і співробітництва, а не класової боротьби; 3) соціалізму можна досягти лише мирним шляхом, а не шляхом революції; 4) держава як соціальний інститут є найбільшим експлуататором, її слід замінити обєднанням автономних земель, країв, повітів Франка базувався не на класових цінностях, а на загальнолюдських. Соціалізм, як майбутній устрій, за Франком, „буде базуватися на якнайширшім самоуправлінні общин, повітів і країв, складених із кількох людей і поєднаних між собою вільною федерацією». Функціонування соціалістичної держави передбачає наявність у ній привілейованого прошарку управлінців, які неодмінно узурпують владу в суспільстві, поставлять себе, над рештою народу й замість декларованої рівності в суспільстві знову запанує нерівність.

В. Липинський, так само як і П.Куліш у постромантичний період, є представником ідеології українського консерватизму, автор історіософського трактату „Листи до братів-хліборобів“ та „Шляхта на Україні“. Шляхта, на його думку, була в історії України виразником її державницьких інтересів. У своїй праці „Україна на переломі“ шляхта постає як основний чинник у розбудові української держави. Зараз, вважає Липинський, автентичну українську ментальність, інтерес і прагнення побудувати державу має клас хліборобів. В. Липинський, в поглядах на політичну організацію суспільства, обстоював ідею українського монархізму.

Яскравим виразником націоналістичної ідеології став Д. Донцов. Основу його філософії становлять ідеї Ф. Ніцше, О. Шпенґлера, Х. Ортеґи-і-Ґасета. У своїй концепції історичного традиціоналізму він наголошує на моменті влади та «ієрархізованої спільноти», що традиційно виражали український життєвий світ. називає основні характеристики ідеї влади в українській ментальності від Київської Русі до початку ХІХ ст. Це має бути, по-перше, сильна влада, здатна “надати суспільному організмові якнайбільше сили”, потяг до величі і слави народу. По-друге – грізна для зовнішніх ворогів, а також “сильна всередині”, вона має стверджувати незалежність народу, щастя “окремої своєї вітчизни”. Інший важливий принцип аналізу української історії – розгляд суспільства з позиції взаємин еліти та маси, “добірних людей” та “смердів.

Дата добавления: 2015-07-15