Народна педагогіка як золотий фонд педагогіки наукової

Виховнийі навчальний досвід став золотим фондом наукової педагогіки, предметом наукового аналізу й наукового обгрунтування. Думки й висловлення видатних педагогів про народну педагогічну творчість стали основоположними для дослідної роботи в цій галузі.

Вчені, особливо останні десятиріччя, досить активно працюють над вивченням виховного досвіду трудящих мас. Вони опублікували ряд наукових праць з етнопедагогіки. Першою серед них стала публікація Г. Виноградова «Народна педагогіка». Це невеличка праця, написана у вигляді начерків. Автор її поставив перед собою завдання привернути увагу дослідників до вивчення народної педагогіки, визначити програму збирання матеріалу з надією на те, що поставлені тут проблеми спонукатимуть інших до їх розробки. «Важко сказати, — зауважив Виноградов, — чому у народознавців не вистачило уваги до питань, які ставляться до народних ідеалів, поглядів, шляхів і засобів виховання та навчання. У цій галузі у нас зроблено дуже мало». Він наголошує на необхідності наукового вивчення народної педагогіки як суми знань і умінь, сукупності навичок і прийомів, застосовуваних для формування особистості.

У поле зору дослідників згодом потрапляє українська етнопедагогіка. Зокрема, в монографії Н. Заглади «Побут селянської дитини» розповідається про життя дітей села Старосілля Остерського району Чернігівської області. Авторка виявила широке коло різноманітних явищ з дитячого життя 20-х—30-х років XX століття на Україні, показала роль і місце дітей у родині, у громадському і господарському житті. У монографії багато оригінального матеріалу, документальних фотоілюстрацій, використано різноманітні наукові джерела.

У монографії Є. І. Сявавко «Українська етнопедагогіка в її історичному розвитку» на основі фольклорних, етнографічних, архівно-літературних матеріалів досліджується народне виховання на Україні в різні історичні епохи. Етнопедагогіка висвітлюється в тісному зв'язку з життям українського народу, його боротьбою за соціальне визволення [17].

Монографія Г. В. Довженок «Український дитячий фольклор» присвячена дитячому фольклору як одному з дійових виховних засобів народної педагогіки

Досить цікавим й оригінальним є посібник Н. Є. Мойсеюк, у якому йдеться про систему виховання учнів на традиціях сільських трудівників. Зокрема, досліджується, як під впливом традицій сім'ї, трудівників землі, виховної дії свят, обрядів, ритуалів формується внутрішній світ сільського школяра, засвоюється ним суспільно-політичний досвід, пізнаються сільськогосподарські секрети, що сприяють підготовці молодої хліборобської зміни. У книжці поряд з узагальненнями й висновками даються конкретні тематичні поради й рекомендації щодо поліпшення трудового виховання учнів на основі досвіду старших поколінь, закріпленого в традиціях села.

«Мудрі заповіді народної педагогіки» — так назвала свою книжку З. П. Васильцова, в якій розповіла про кращі виховні традиції різних народів [1].

Інтерес до народної педагогіки за останні десятиріччя зростає. Одним з яскравих свідчень цього є помітна активізація публікацій про народну педагогіку на сторінках періодичної преси. Свого часу була опублікована стаття в журналі «Дніпро» «Щоб роду не було переводу», де йдеться про рибалку із села Покровка Очаківського району Миколаївської області Луку Івановича Книгу, який напам'ять знає весь свій родовід. Автор наголошує на необхідності збереження цієї та інших традицій народної педагогіки. «Звичайно, — зазначається в статті, — не всі засоби народної педагогіки рівноцінні і мають сліпо копіюватися, але найдоцільніші з них варто було б використати, оскільки людський досвід базувався переважно на знанні дитячої психології. Писані, що нерідко відірвані од життя канони не завжди дають на практиці бажані наслідки». Один з найістотніших прорахунків сучасної родинної педагогіки, на думку автора статті, полягає саме в тому, що «ми свідомо чи несвідомо відмовилися од віками усталеного і випробуваного досвіду і за це маємо розплачуватися вульгарними автографами, вишкрябаними на стінах історичних пам'яток, зневажливим ставленням до найсвятішого — хліба, коли дітлахи спокійнісінько футболять буханець, панібратськи «ти» зі старшими й батьками (цей перелік можна вести до безконечності)». Далі Скуратівський пише «Здається, дурничка — чи в багатьох родинах знайдеш на стіні батьківські фотокартки. Зате скільки дешевеньких співаків, футболістів, колекцій етикеток з-під винних пляшок і цигаркових коробок. Старі фотокартки близьких людей припадають — це у кращому випадку — пилюкою у безладно напханих альбомах. Гірше того, стало поганою звичкою вважати прибраний домотканим рушником портрет батька або мами, ознакою старомодності, несмаку. Еталоном комфортності, обличчям сучасної оселі стало натомість масове колекціонування кришталю, неужиткового посуду, дорогоцінних меблів та інших коштовностей. Що запам'ятає і якого смаку набуде вихована в такому мікросередовищі дитина — зрозуміти неважко» [13]. А звідси й цілком логічно випливає таке резюме: «Любов до хліба, як і до пісні, своєї історії, до батьків, сама по собі не прийде, її потрібно виховувати з дитинства. Це прямий обов'язок батьків» [19].

У 80-х роках XX ст. республіканська газета «Молодь України» започаткувала нову цікаву рубрику «Роду нема переводу», присвятивши її одвічній, як світ, темі батьків і дітей, зокрема народним виховним традиціям, та закликала, «щоб у цій розмові взяли участь батьки і представники молодшого покоління, котрим також належить залишити у спадок свій духовний потенціал». Під цією рубрикою В. Скуратівський опублікував цілу низку барвистих і змістовних нарисів, де коротко зупинився на окремих виховних формах, які свого часу були визначальними в людському повсякденні, мірилом життя, духовною потребою, не втратили своєї актуальності та значення і в наші дні. Це мамина пісня, батькова мужність і доброта, мудра дідусева бувальщина і чарівна бабусина казка, родовідна традиція, взаємини між сусідами, колективна взаємодопомога. Розповіді свої автор побудував здебільшого на яскравих прикладах і спостереженнях з нашого сучасного життя, які викликають роздуми, спонукають подбати про творче засвоєння і збереження традиційних педагогічних цінностей народу, на основі яких мають виростати нові, співзвучні нашому часові форми [11, с. 18].

Дата добавления: 2015-07-11