Популяризація народної педагогіки українськими педагогами і діячами культури

Першим з видатних педагогів минулого на Україні, хто збагнув силу й велич народної педагогіки та сказав про неї своє авторитетне слово, був Г. С. Сковорода. Видатний філософ-просвітитель і поет другої половини XVIII сторіччя, який стояв на вершині знань свого часу, відстоював твердження про здатність простого народу до самостійної педагогічної творчості, доводячи, «що правильне виховання криється в природі самого народу, як вогонь і світло в кремені». Ідеями народної педагогіки пронизані діалоги, вірші, байки і притчі Сковороди [3].

Положення Сковороди про українську народну педагогіку знайшли підтримку й подальший розвиток у спадщині педагогів наступних поколінь.

Після Г. С. Сковороди, народну педагогіку обрав об'єктом своїх спостережень О. В. Духнович — автор першого на Україні підручника з педагогіки «Народна педагогия в пользу училищ и учителей сельских» (1857). У цій праці він узагальнив і розвинув кращі досягнення багатовікового досвіду трудящих у галузі виховання [4].

Ідеал народної педагогіки про головну ознаку справжньої сім'ї І. П. Котляревський виразив словами, які стали крилатими:

Де згода в сімействі, де мир і тишина Щасливі там люди, блаженна сторона.

Поет передав прагнення народної педагогіки виховати людину чесною, працьовитою, сміливою, відданою народові. У творах письменника змальовані типові народні характери, кращі моральні якості народу, розкриті погляди на родинне і суспільне життя, у формуванні яких першорядна роль належить родинній етнопедагогіці [11].

Селянська дівчина Наталка (з п'єси «Наталка Полтавка») пишається своїм походженням з «чесного роду» і рисами характеру, набутими в простій трудовій сім'ї:

Не багата я і проста, но чесного роду. Не стижуся прясти, шити і носити воду.

В образі Наталки Котляревський втілює саме такі риси характеру дівчини, які обстоює народна педагогіка: розум, чесність, енергійність і наполегливість у боротьбі за своє щастя, вміння критично оцінювати людей, берегти людську гідність, бути справжньою дочкою. Це яскраво відбито в таких словах Виборного «Золото — не дівка!.. Кромі того, що красива, розумна, моторна і до всякого діла дотепна, — яке у неї добре серце, як вона поважає матір свою, шанує старших себе, яка трудяща, яка рукодільниця, себе і матір свою на світі держить». «Добра дитина», — каже про неї мати [5].

Устами Наталки Котляревський чітко визначає позицію народної педагогіки в поглядах на сім'ю й одруження. На поставлене нею запитання «Скажіть мені перше, для чого люди женяться?» вона ж сама твердо відповідає «Мені здається, для того, щоб завести хазяйство і сімейство, жити люб'язно і дружно, бути вірним до смерті і помагати одно другому».

Так автор п'єси «Наталка Полтавка» утверджує думку народної педагогіки про обов'язковість серйозного підходу до вибору подружньої пари, відповідального ставлення до сім'ї.

Йдучи за вимогами народної педагогіки, Котляревський у поемі «Енеіда» гнівно засуджує тих батьків, які давали своїм дітям хибне виховання:

Батьки, які синів не вчили, А гладили по головах, І тільки знай, що їх хвалили, Кипіли в нефті в казанах; Що через їх синки в ледащо Пустилися, пішли в нізащо, А послі чубили батьків, І всею силою бажали, Батьки щоб швидше умирали, Щоб їм принятись до замків!

Цілком у дусі народної педагогіки звучить твердження про пекельну кару тим, хто легковажно дивиться на сімейне життя, зневажає людську честь і гідність, ухиляється від шлюбу та прямих батьківських обов'язків, топче дівочу честь і чоловічу гідність:

І ті були там лигоминці, Піддурювали що дівок, Що в вікна дрались по драбинці Під темний, тихий вечорок; Що будуть сватать їх, брехали, Підманювали, улещали, Поки добрались до кінця; Поки дівки од перечосу До самого товстіли носу, Що сором послі до вінця.

Якісно новим етапом у педагогічній науці стало трактування народної педагогіки з уст російських та українських демократів В. Г. Бєлінського, О. І. Герцена, М. Г. Чернишевського, М. О. Добролюбова, Т. Г. Шевченка, І. Я. Франка, П. А. Грабовського, М. М. Коцюбинського, Лесі Українки, які палко любили народ, вивчали й знали українську народну педагогіку [8].

Особливо чітко виражено ставлення до народної педагогіки М. О. Добролюбова, який твердо вірив у ті «великі сили, що таяться в народі».Захоплюючись високими моральними якостями трудящих, М. О. Добролюбов не раз наголошував, що еталоном справжньої людської моралі є мораль простого народу, який значно більше, ніж інші стани, здатний до найблагородніших почуттів і вчинків. Він постійно нагадував, що цілісні, благородні, чесні й працьовиті людські натури формуються в середовищі трудящих, що тільки трудящі можуть виявляти високі моральні почуття, створювати нову, справжню людську мораль [11].

З глибокою повагою ставився М. О. Добролюбов до українського народу й української народної педагогіки. Видатний син російського народу глибоко розкрив мистецько-педагогічну велич і силу такої чудової пам'ятки української ентопедагогіки, як народна пісня. «Малоросія, — писав Добролюбов, — дуже багата на чудові пісні, які прославляють козацьке завзяття і ніжні родинні почуття». Він наголошує, що «у пісні вилилася вся минула доля, весь справжній характер України, пісня і дума становлять там народну святиню, краще добро українського життя, в них горить любов до батьківщини, виблискує слава минулих подвигів, в них дихає чисте, ніжне почуття жіночої любові, особливо любові материнської; в них же виявляється і та тривожна оглядка на життя, яка змушує козака, вільного від битви, «шукати свою долю». Все коло життєвих насущних інтересів охоплюється в пісні, зливається з нею, і без неї саме життя стає неможливим» [8].

Ставлення російських демократів до української народної педагогіки знайшло палку підтримку і розвиток у кращих представників українського народу.

Т. Г. Шевченко щиро любив дітей і виразив свої почуття до них такими словами:

Ох, діти! Діти! Діти! Велика божа благодать!

Він не раз малював дітей на своїх художніх полотнах. Глибоко зворушливою є, наприклад, відома картина «Байгуші», на якій зображено дітей-жебраків. За ними Шевченко намалював себе — захисника скривдженого дитинства. Картину написано з любов'ю і співчуттям до поневоленого казахського народу [11].

Йдучи за українською народною педагогікою, поет славить жінку-матір:

У нашім раї на землі Нічого кращого немає, Як тая мати молодая З своїм дитяточком малим.

Мати є вічною вболівальницею за долю своїх дітей. Вона мріє бачити їх щасливими, як це показано у вірші Шевченка «Сон» («Напанщині пшеницю жала»).

Заради щастя своєї дитини мати здатна на будь-яку самопожертву (поема «Наймичка»).

Т. Г. Шевченко пишається педагогічним генієм народу, стверджуючи, що так ніхто не вміє виховувати дітей, як трудящі:

Бо княгині тільки вміють Привести дитину. А годувать та доглядать Не вміють княгині.

Із захопленням він пише про трудові сім'ї, де підтримуються теплі й щирі родинні взаємини, що має вирішальне значення в правильному вихованні дітей. Згадаємо хоча б ліричний вірш «Садок вишневий коло хати».

З глибокою симпатією говорить Т. Г. Шевченко про педагогічну роль українських народних кобзарів і лірників, мудрих народних оповідачів (твори «Перебендя», «Мар'яна-черниця», «Сліпий» та ін.). Народним словом «кобзар» він назвав свою безсмертну поетичну збірку.

Виховна сила впливу народної педагогіки така велика, що на все життя залишає незабутнє враження. Ще в дитячі роки почув Шевченко розповідь від свого дідуся про коліївщину. І вона так глибоко схвилювала хлопчика й запала в дитяче серце, що в зрілі роки вилилась у безсмертну поему «Гайдамаки».

Т. Г. Шевченко вірив у безсмертя кращих здобутків народної педагогіки. У його «Букваре южнорусском» (1861) багато народних прислів'їв і приказок, віршів, складених поетом.

Творчій спадщині геніального Кобзаря судилася щаслива доля. Вона постала з народної творчості й навіки залишилася з народом як невід'ємна частина народної педагогіки.

З великим інтересом до народної педагогіки ставилася Леся Українка. Про це свідчать її численні твори для дітей, написані в народному стилі, а також зібраний нею дитячий фольклор та ігри як один із виховних засобів народної педагогіки у збірці «Дитячі ігри, пісні та казки Ковельського, Луцького і Новоград-Волинського повітів Волинської губернії» (1902).

Високо цінуючи творчу енергію, педагогічний розум і вміння трудящих, І. Я. Франко підкреслював, що народ «хоч і тисячними манівцями, так як і сама наука, доходить же звільна до далеко правдивіших і радикальніших думок, ніж їх має не один з його нинішніх просвітителів». У нього був задум написати працю з педагогіки. Так, у листі до О. Рошкевич у 1879 році він писав «А займаюсь я тепер головно одною працею «Погляд на дітей у слов'янських народів, а передовсім у русинів». А в «Показнику до студій суспільно-економічних народних поглядів», за яким Франко і Павлик збирали матеріал про життя українського народу, є ряд питань з народної педагогіки. Про виховний вплив народної педагогік І. Я. Франко пише в своїх численних творах, в яких переконливо доводить, що справжнє виховання можна побудувати, врахувавши кращі надбання народної педагогіки [11].

У «Листі до молоді української» П. А. Грабовський закликає жити й трудитися для народу. У статті «З далекої півночі» він висловлює захоплення неперевершеною красою народної творчості: «Втіхо моя, пісне українська! Мов дотик зачарованої істоти, ти змінюєш мої сили, кріпиш почування, викликаєш жадобу до життя...»[5, с. 9].

А. С. Макаренко розглядав народну педагогіку як золотий фонд педагогіки наукової. Він черпав з народної виховної мудрості й повертав її народові в новому вигляді.

Об'єктом для наукових узагальнень і висновків А. С. Макаренка була жива практика виховання дітей у трудових сім'ях, яку він вивчав через власні спостереження, розмови й листування з батьками. «Я постійно зустрічаюсь з батьками і одержав щось з півтори тисячі листів....», — повідомляв Макаренко. Завдяки цьому в його творах змальовано цілу галерею різних сімей (Івана Прокоповича Пижова, Петра Олександровича Котова), на прикладі яких яскраво й переконливо розкриваються різні сторони народної педагогіки [11].

Оригінальним є А. С. Макаренко і у викладі зібраного матеріалу з української народної педагогіки. Як абсолютний новатор у цій справі, він подає виховний досвід у формі розмови з читачем і мовою науковою, і мовою художніх образів. Це надає його слову особливої виразності. До речі, такий новаторський прийом Макаренка виявився найбільш вдалим і нині широко застосовується в публікаціях багатьох учених, які займаються сімейною педагогікою.

Думки А. С. Макаренка про народну педагогіку знайшли підтримку й подальший розвиток у його послідовників. До найбільш відомих серед них належить видатний радянський педагог В. О. Сухомлинський [16].

«Народ — живе, вічне джерело педагогічної мудрості», — зазначав В. О. Сухомлинський. Захоплення видатного вченого українською народною педагогікою було таке сильне, що він збирався навіть написати про неї фундаментальну наукову працю. Про незмінну й пильну увагу до народної педагогіки свідчить, зокрема, його листування з радянським ученим, відомим дослідником чуваської народної педагогіки Г. Н. Волковим. Так, в одному з листів Сухомлинський повідомляє: «Під враженням і безпосереднім впливом Вашої книги я задумав написати книгу про українську народну педагогіку. Не знаю, що вийде. Збираю матеріал. Багато труднощів і найголовніша з них — це брак чіткої межі між народною мораллю і народною педагогікою. Гадаю, що на цю роботу піде років п'ять». В іншому листі до Г. Н. Волкова він пише: «Хай Вас не дивує те, що здивувало під час пошуків людини, котра могла б сказати щось цінне про народну педагогіку. Про народну педагогіку ніхто досі серйозно не думав, і, мабуть, це завдало багато шкоди педагогіці. Я певний, що народна педагогіка — це зосередження духовного життя народу. У народній педагогіці розкриваються особливості національного характеру обличчя народу. Якщо в майбутньому знайдеться достатньо сил, я візьмуся за українську народну педагогіку» [16].

В. О. Сухомлинський усіляко заохочував Г. Н. Волкова до роботи над дослідженням народної педагогіки. «Спасибі за лист, — пише Сухомлинський. — Я дуже радий, що рецензія моя Вас надихає. Думаю, що у нас на Україні писатимуть «Українську народну педагогіку» [16].

На жаль, написати книжку про народну педагогіку В. О. Сухомлинський не встиг. Та народна педагогіка стала одним з найжиттєдайніших джерел його творчості. У передмові до п'ятитомного зібрання творів В. О. Сухомлинського справедливо зазначено: «Багатим джерелом творчості В. О. Сухомлинського була народна педагогічна мудрість, найкращі виховні традиції трудових мас... Прогресивна етнопедагогіка українського та інших народів безперестанно надихала думку й працю В. О. Сухомлинського, орієнтувала його на пропаганду ідей виховання в дітей і молоді безмежної любові до України, глибокої любові до матері, батька, рідних, поваги до старших, сердечної чуйності до трудової людини, дійової готовності подати їй допомогу в біді, пошани до праці, старанності в роботі, трудової майстерності й кмітливості, дбайливого ставлення до природи, її багатств, виявлення патріотичних почуттів у повсякденній діяльності й поведінці... У своїх творах, а також у практичній навчально-виховній роботі педагог часто використовував такі перлини творчості мас, як прислів'я, приказки, народні афоризми, етичні повчання, задачі на кмітливість, вдало, яскраво переказував створені трудовим народом казки, думи, притчі, легенди» [11, с. 16].

Дата добавления: 2015-07-11