Історичний шлях становлення й розвитку української народної педагогіки

Історичний шлях становлення й розвитку української народної педагогіки розпочинається ще в епоху первісного суспільства, общинно - родового ладу. Вже тоді старші покоління докладали чимало зусиль, щоб молодь засвоїла родові й племенні звичаї, вірування, легенди, перекази, землеробські й мисливські навички. Одним із найважливіших засобів передачі досвіду старших поколінь була спільна праця та оборона від ворогів. Елементи цієї найдавнішої народної педагогіки простежуються, зокрема, у фольклорі, в давніх писемних пам’ятках епохи Київської Русі. Можна безпомилково твердити, що педагогічні настанови в “Повчанні дітям” київського князя Володимира Мономаха цілком ґрунтуються на народній педагогіці: «Старших шануйте, як батька, а молодших, як братів, брехні остерігайтесь, і пияцтва, і облуди, від того душа гине і тіло. Куди б ви не верстали шлях своєю землею, не давайте отрокам чинити зло і шкоду ні селам, ні посівам, щоб люди не проклинали вас. Куди б не прийшли, і де б не зупинилися, напоїть і нагодуйте нужденного... Хворого навідайте, покійника проведіть в останню дорогу, бо всі ми смертні. Не проминіть ніколи людину, не привітавши її, і добре слово їй мовте»[11, с. 18].

Народна педагогіка складалася історично, зі зміною і розвитком способів виробництва, всієї сукупності суспільних відносин. Вона постала з насущних потреб матеріального життя суспільства. Виробництво ідей, уявлень, свідомості з самого початку безпосередньо вплетене в матеріальну діяльність і в матеріальні стосунки людей, в мову реального життя. Вже в дородовому суспільстві здійснювалося виховання дітей з метою прищеплення їм життєвих навичок і трудових умінь. Змістом виховання і навчання був реальний процес повсякденного, побутового і трудового життя людей, а основними засобами — спостереження, показ і багаторазові повторення різних дій. Досвідчені мисливці вчили дітей прийомів полюваня, здібні майстри — способів виготовлення знарядь праці. Все це надавало вихованню безкласового, загальнонародного характеру, однакового для всіх дітей, за винятком відмінностей, зумовлених їх статевими й віковими особливостями [5].

З появою приватної власності й економічним відокремленням сімей, перетворенням їх в основні господарські осередки суспільства виникли відокремлення виховних функцій. У ролі педагогів виступає не община, а насамперед сім'я, батьки. Отже, суспільне виховання замінюється ідивідуально-сімейним вихованням. Причому міняються не тільки форма, а й зміст і цілі виховання.

Народна педагогіка в класовому антагоністичному суспільстві має класовий характер. Зникла колишня соціальна однорідність суспільства. Майнова нерівність зумовила різні інтереси й мотиви поведінки людей. Народна педагогіка вже перестала бути виразником інтересів і прагнень усіх членів суспільства. Зароджуються два типи моралі — народна й експлуататорська. У класово-антагоністичному суспільстві перша відображає інтереси експлуатованих мас, другу беруть на озброєння панівні класи в своїй офіційній педагогіці. Тому примітивний принцип — чини так тому, що так робили твої предки — в умовах експлуататорського суспільства втрачає свою універсальність. Життя стає складним і суперечливим. Постає проблема спеціальної підготовки до нього, що було зумовлене необхідністю раціонального усвідомлення суперечностей моральної практики, вироблення морально-понятійних норм, які б виконували функцію регулятора поведінки в системі суспільних відносин [12, с. 18].

Перехід від зовнішнього регулювання поведінки людини (через формально-показові дії) до внутрішнього (на основі відповідних моральних принципів) сприяв піднесенню народної педагогіки на новий, вищий рівень її розвитку, адже в центрі народної педагогіки вперше стає проблема формування духовних якостей особистості.

Звичайно, сформувати моральні риси людини, які регулювали б її вчинки, не так легко. Одна річ, наприклад, порівну, додержуючи споконвічного звичаю, поділити їжу між членами роду, а інша — систематично й свідомо застосовувати засоби впливу на дитину, щоб виробити в неї звичку віддавати кращу їжу хворому чи малому. Арсенал народної педагогіки завдяки постійній соціально-пошуковій навчально-виховній творчості трудящих поступово поповнюється різноманітними засобами впливу на особистість. Система виховних дій народної педагогіки на кожному з етапів її розвитку стає дедалі цілеспрямованішою. Це спостерігаємо, вивчаючи різні напрями виховної практики трудящих. Велику роль у посиленні виховного впливу на дитину відіграють народні традиції. І хоч встановити час їх зародження неможливо, очевидно те, що виникнення поряд зі звичаями системи народних традицій спричинило появу такого дійового чинника, який інтенсивно сприяє свідомому й цілеспрямованому виробленню в підростаючих поколінь тих духовних і фізичних якостей, яких вимагало життя. Названі процеси педагогічного прогресу були властиві всім народам, у тому числі і східним слов'янам [11].

Відбувся перехід (у VI—VIII сторіччях) від безкласового суспільства до класового з утворенням феодальних відносин, які в IX сторіччі стали панівними. Завершився цей довготривалий процес утворенням могутньої давньоруської держави — Київської Русі з давньоруською народністю[5].

За феодального ладу народна педагогіка охоплювала виховну практику трудящих селян, а серед міського населення — підмайстрів, учнів, чорноробів. Офіційна ж педагогіка, як протилежна народній, виражала прагнення аристократичної верхівки — феодалів, духівництва, а в містах ще й купців, лихварів, власників будинків, міських земель, володарів ремісничих підприємств. Обидві педагогіки, народна і офіційна, насаджувана феодальною державою, є протилежними за змістом і виражають суть класового антагонізму в умовах експлуататорського суспільства [18].

Епоха феодального ладу — це епоха боротьби селян проти феодалів, міської бідноти проти аристократичної верхівки, ремісників, підмайстрів, учнів і чорноробів проти майстрів і купців. Тому й народна педагогіка, пронизана цією боротьбою, в своїй демократичній основі має антифеодальний характер [11].

Класова боротьба загострюється в капіталістичному суспільстві. Позбавлені права навчати й виховувати дітей у навчально-виховних закладах, трудящі змушені самі, без допомоги держави, піклуватися про своїх дітей, виховувати й вчити їх на традиціях народної педагогіки. Буржуазна педагогіка виражає інтереси експлуататорів, служить їм, а не народові, є антиподом народній педагогіці.

Носієм найпрогресивніших поглядів народної педагогіки стає пролетаріат. Педагогічні ідеї і традиції пролетаріату набирають чітко вираженого соціального спрямування.

Повне злиття інтересів наукової і народної педагогіки аж ніяк не означає, що наукова педагогіка поглинає народну. Глибинні і невичерпні джерела народної педагогіки постійно живлять педагогіку наукову. У свою чергу, наукова педагогіка збагачує і зміцнює народну педагогіку, підводячи під неї наукову базу, на основі ґрунтовного і всебічного наукового аналізу виховної практики розкриває навчально-виховний зміст народної педагогіки [4, с. 5].

Пізніше, в козацькі часи, в Україні з'явилася дидактична література, що базувалася на християнському вченні та народній педагогіці. Найвизначніша її пам’ятка – “Учительноє євангеліє” Кирила Транквіліона - Ставровецького [7].

На народну педагогіку спирались виховні системи братських та січових шкіл XVI-XVII століття. Про це свідчить, зокрема, статут Львівської братської школи 1586 року. Починається він з викладу високих вимог до вчителя, його морального обличчя, почуття справедливості, демократизму. Далі в статуті говориться: «в школі багаті над бідними нічим вищі не мають бути, тільки наукою, плоттю ж всі рівні». Це цілком народне уявлення про справедливість. В дусі ж народної педагогіки мовиться про високу вимогливість до учня, суворий контроль. Однак, при цьому вчитель завжди повинен залишатись на рівні педагога, а не тирана[7, с. 18].

Духом демократизму був пронизаний навчальний процес у січових і полкових школах, де учні перебували на повному самоврядуванні, обирали свого отамана, жили в окремих куренях, готували собі їжу і навіть отримували свою частку пороху й свинцю для військових вправ та на випадок ворожого нападу.

Вперше питання про особливості національних виховних систем підняв видатний педагог К.Д. Ушинський. У праці «Про народність у громадському вихованні» він зазначає: «Загальної системи народного виховання для всіх народів немає…У кожного народу своя особлива національна система виховання». К.Д.Ушинський підкреслював її надзвичайну силу [13].

Закономірності народної педагогіки на науковому рівні осмислив О.В. Духнович у своїй праці «Народная педагогика в пользу училищ и учителей сельских» (1857). Він є першовідкривачем терміну “народна педагогіка”, дослідником її принципів, методів, форм навчання. Виховний досвід українського народу, окрім фольклору, знайшов відбиття, пряме і опосередковане, у творчості майже всіх українських письменників, зокрема, Г.Сковороди, І.Котляревського, Т.Шевченка, П Куліша, Марка Вовчка, І.Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, І.Франка, С.Васильченка, Н.Кобринської, Лесі Українки, ряду письменників пізнішого часу. Відомому письменникові та громадському діячеві Олександру Кониському належить праця під назвою «Народна педагогіка», у якій зроблена спроба осмислити набутки нашого народу в цій галузі наприкінці XIXстоліття [5, с.7].

Відомі діячі української культури (В.Гнатюк, М.Драгоманов, Ф.Колесса, О.Потебня) популяризували матеріал з української етнопедагогіки, акцентуючись на фольклорному масиві. Праці українських етнографів кінця ХІХ – початку ХХ ст. (Йосипа і Данила Лепких, А.Малинки, А.Онищука) висвітлюють регіональні особливості народного виховання в Україні [1, с. 1].

Цілеспрямоване дослідження змісту народної педагогіки починається з 1920-х років. Так, у 1926 р. з'являється книжка Г. Виноградова «Народная педагогика», де автор наголошує на необхідності її наукового вивчення, дає визначення народної педагогіки як суми знань і умінь, сукупності навичок і прийомів, застосовуваних для формування особистості. Ще через три роки (1929) побачила світ монографія Н.Заглади «Побут селянської дитини». Праця містить аналіз значного масиву фактичного матеріалу щодо виховання дітей від раннього до підліткового віку [1, с. 11].

Кращі педагоги ХХ століття широко використовували арсенал народної педагогіки. На її здоровому раціональному грунті побудована педагогічна система А.С.Макаренка, який ще з дитинства пройшов сувору народно-педагогічну школу у свого батька, а потім вдавався до засобів етнопедагогіки протягом усього свого життя. Гарячим прихильником народної педагогіки і її пропагандистом був В.О.Сухомлинський, автор книги “Батьківська педагогіка”. Дух народної педагогіки був завжди незримо присутній у кожній школі в Україні, хоча суспільство, педагогічна громадськість у радянські часи ще не повністю осмислювали все її значення [16].

Злет етнопедагогічних досліджень відноситься до періоду 1970 – 1980-х років. 1971 року М.Г.Стельмаховичем було видано книгу «Мудрість народної педагогіки» [15]. Приблизно у цей же час виходить дослідження Є.І.Сявавко “Українська етнопедагогіка в її історичному розвитку” (1974). Авторка обгрунтовує основні принципи, засоби й ідеали української педагогіки, виділяючи особливості трудового, морального, розумового, естетичного і фізичного виховання на різних історичних етапах розвитку, піднімає питання використання видатними вітчизняними педагогами традицій народної педагогіки. Фольклору як одному з найбільш впливових виховних засобів присвячена монографія Г.В. Довженок «Український дитячий фольклор». У 1983 р. вийшла праця узагальнюючого характеру «Мудрые заповеди народной педагогики», за авторством З.П.Васильцової, де увага акцентується на кращих виховних традиціях різних народів [1,15,17].

Упродовж 1980-х років було опубліковано серію статей В.Скуратівського, присвячених аналізу народних виховних традицій. Книга М.Г.Стельмаховича “Народна педагогіка” (1985) символізувала завершення цього етапу досліджень з етно- і народної педагогіки. Змістовно вона охоплювала питання історії народної педагогіки, узагальнення провідних напрямів родинного виховання, народної дидактики тощо[13,14,17].

1.2 Категорична сутність терміну «народна педагогіка»

Термін «народна педагогіка» уперше в науковий обіг увів видатний педагог К. Д. Ушинський, а на Україні — О. В. Духнович.

Народна педагогіка - галузь емпіричних педагогічних знань і досвіду трудящих мас, що виробляється в домінуючих серед народу поглядах на мету і завдання виховання, у сукупності народних засобів, умінь і навичок виховання та навчання.

При висвітленні народної педагогіки виходимо з пояснення понять «народ» і «народний». Народ — це насамперед трудящі, творці матеріальних і духовних цінностей, вирішальна сила докорінних соціальних перетворень. Аналізуючи це поняття як соціологічну категорію, враховуємо, що ця категорія не є статичною, так само, як і явище, яке вона відображає. Її зміст відбиває зміни соціальної структури суспільства. Наприклад, для первіснообщинного ладу поняття «народ» і «населення» майже адекватні. У класових формаціях відмінність між цими поняттями істотна, оскільки існує величезна різниця між народними масами й експлуататорською верхівкою[4, с.11].

Трудящі маси відіграють велику роль у всіх сферах суспільного життя: матеріальному виробництві, суспільно-політичній діяльності й духовній творчості, у тому числі і в галузі педагогічної культури.

Народні маси заклали основи матеріальної культури людства, створили умови для її прогресу [5].

Історія розвитку демократичного мистецтва і літератури, передової науки нерозривно пов'язана з творчістю народу. На основі багатого життєвого досвіду трудящих мас створені народна філософія, мораль, етика, педагогіка, астрономія, метеорологія, математика, агрономія, ветеринарія, кулінарія [12].

Отже, народна педагогіка є сумою здобутих трудящими знань і вмінь у справі виховання і навчання. Цілі, завдання і засоби народної педагогіки відображені у фольклорі (казках, легендах, прислів'ях, приказках, піснях), а також

іграх і танцях, прикладному мистецтві, музиці, святкових обрядах, традиціях трудового й сімейного виховання.

Народна педагогіка — це багатотомний усний підручник навчання і виховання, який зберігається в пам'яті народу, постійно ним використовується, систематично збагачується й удосконалюється.

Отже, народна педагогіка є наймудрішою, тому що вона створювалася протягом ряду століть, шліфувалась, перевірялась досвідом мільйонів людей багатьох поколінь. Її ще справедливо називають школою, яка завжди з нами, — школою сім'ї й отчого дому, материною і батьковою наукою, першим університетом життя, через який проходить кожна людина [11, с. 18].

Народна педагоггка — галузь педагогічних знань i досвіду народу, що виявляеться в домінуючих у нього поглядах на мету, завдання, засоби i методи виховання та навчання

Складовими народної педагогіки є: родинна педагогіка, педагогічна деонтологія, педагогіка народного календаря.

Родинна педагогіка включає в себе:

сукупність знань і досвіду щодо створення i збереження ciм'i;

збереження традицій:

♦ трудових;

♦ моральних;

♦ мистецьких;

♦ сімейних (тощо)

формування в дітей любові i поваги до рідних i близьких;

Педагогічна деонтологія це - народне вчення про виховні обов'язки батьків перед дітьми, вчителів — перед учнями, вихователів — перед вихованцями і дотримання при цьому етичних норм, вироблених народом.

Педагогіка народного календаря це - сукупність знань про виховання дітей та молоді послідовним залученням ix до сезонних робіт, звичаїв, свят i обрядів [7].

О.В. Духнович у підручнику "Народна педагогия в пользу училищ и учи-

телей сельских" (1858 р.) вперше вводить термін "народна педагогіка".

Нещодавно в педагогічній науці з'явився термін "етнопедагогіка"
(Г.Н. Волков). Якщо поняття "народна педагогіка" включає в себе емпіричні
педагогічні знання без належності до конкретної етнічної спільності, то
поняття "етнопедагогіка" пов'язана з конкретною етнічною належністю
педагогічних традицій. [6]
Отже, народна педагогіка – це галузь педагогічних знань і досвіду народу, а етнопедагогіка – це наука про народну педагогіку.

---

Дата добавления: 2015-07-11