Арабський період розвитку медицини, психології, філософії

На початку VII ст. в Аравії з'явилася нова релігія - іслам, що було спричинено глибокими змінами в суспільному житті. Відбувався швид­кий розпад первіснообщинного ладу, почали формуватися держави фео­дального типу. Іслам став тією ідеологією, яка об'єднувала окремі розріз­нені арабські племена в більш значні угруповання, на основі яких і створювалися держави. Деяким з них, завдяки успішним завоюванням, було суджено стати значними багатонаціональними конгломератами -халіфатами. Це були теократичні держави, де араби займали привілейо­ване становище. Панівною державною релігією в таких країнах ставав іс­лам. І наукова думка в халіфатах уже у УШ-ХШ ст. досягала високого рівня. Ученим-арабам були відомі наукові здобутки давньогрецьких уче­них в усіх галузях знань. Добре обізнані з давньогрецькою філософією, деякі з них були навіть її талановитими коментаторами.

У цей час успішно розвивалась і медицина, а багато з учених-медиків завдяки широті поглядів не тільки на людський організм, але і на тісний його взаємозв'язок з навколишнім світом стали відомими фі­лософами. Це були різні за своїми поглядами лікарі-мислителі, але майже всіх їх об'єднувало філософське розуміння фізики та логіки. У галузі медицини та психології володарем їхніх думок був Гален. Багато з них зробили значний внесок у розвиток медицини та філософії, і до цього часу вдячне людство шанує їхні імена. Досить назвати відомого медика, вченого, поета та філософа Іон Сіну (Авіценну).

Слід зазначити, що, коли говорять про арабську, чи мусульманську, філософію, медицину, мають на увазі філософські погляди не тільки безпосередньо арабів, але й багатьох інших народів, які населяли ха­ліфати. Серед них були перси, євреї, таджики, узбеки, азербайджанці та ін. Ібн Сіна був, наприклад, таджиком.

Високу оцінку філософії того періоду давав Гегель, зазначаючи, що арабські вчені "...піднялись за рівнем освіти та дуже швидко досягли ве­ликих успіхів в інтелектуальній культурі, значно більше, ніж західний світ... араби сприймають та культивують філософію. Тому не можна в іс­торії філософії пройти повз філософію арабів" (Гегель, 1929-1958).

АБУ БАКР бен ЗАКАРІЯ РАЗИ (864-925 рр.) був визначним вче­ним середньовіччя Сходу, відомим лікарем і свій накопичений досвід роботи в госпіталях Реї та Багдада узагальнив у наукових працях. Він вивчав твори античних вчених з медицини та філософії й для свого часу був вченим-енциклопедистом. Він був добре обізнаний з матері­алістичними тенденціями давньогрецьких філософів Демокрита, Ем-

педокла, Анаксагора. Філософія Рази — це прагнення об'єднати іран­ський зарванізм з теоріями давніх греків, які спиралися на матеріаліс­тичні тенденції.

Рази написав багато праць з медицини. Але, крім медицини, він при­діляв велику увагу іншим природничим наукам, а також філософії. Най­більш відома його праця "Книга всеохоплююча" ("Аль-Хаві"). Цій книзі було призначено стати медичною енциклопедією арабською мовою, оскільки вона включала існуючі на той час праці всіх античних й арабсь­ких вчених, а також спостереження та узагальнення самого автора.

Він перший описав віспу, яка викликала жах у людей, а також кір. Праці Рази користувалися значною популярністю - навіть через 350 років після його смерті 1279 р. її було перекладено латинською мо­вою. 1846 р. під назвою "ЬіЬег соїгппеЩаІік" її було видано в Європі.

Діапазон інтересів ученого у природничих науках був достатньо широким. Його цікавили питання не тільки фізики, але й астрономії, хімії (алхімії). У галузі філософії Рази, крім загальних, досліджував питання етики, теології, логіки. Усього ним було написано близько 180 праць. Проте до наших днів дійшла тільки 61 робота.

Рази вважав, що філософії належить значне місце у вивченні відно­син душі й тіла. Душа перебуває у полоні матерії, посланої творцем, і прагне до звільнення. І цей складний процес може зрозуміти тільки філософія. Неподільний зв'язок душі та тіла Рази обґрунтовував тим, що тілесні страждання хворого та його душевний стан відбиваються на обличчі і це свідчить про реальний зв'язок між душею та тілом.

АСУ НАСР МУХАМАД ІБН УЕГАЛ аль-ФАРАБІ (870-950 рр.). За великий внесок у медицину і поширення вчення Арістотеля на Ближньому Сході його було названо "другим учителем", оскільки лав­ри "першого вчителя" належали Арістотелю. Уявлення Фарабі про світобудову грунтувалися на фантастичних підходах. Так, Всесвіт над Землею складається з дев'яти сфер-небосхилів, які містяться один в одному та мають душі. їм, цим душам, відведено важливу роль - вони примушують сфери обертатися навколо Землі. Свою енергію вони отримали від першоджерела. У результаті взаємодії сфер та їхнього руху виникають чотири елементи, які становлять основу всього сущо­го і які було названо ще давніми греками. Йдеться про землю, воду, повітря та вогонь. Із цих комбінацій елементів утворюються різні тіла.

На думку вченого, буття можна пізнати тільки на основі його нау­кового вивчення, тому він зробив класифікацію наук. В інтерпретації Фарабі всі науки поділяються на теоретичні та практичні. До теорети-

чних наук він відносив логіку, природничі дисципліни, куди входили медицина та метафізика, до практичних - етику та політику.

Учення Фарабі про душу також безпосередньо пов'язано з теорією пі­знання та сенсуалізмом, оскільки душу він наділив здатністю мислити та відчувати. Щодо поглядів про душу він полемізував з Платоном, в якого душа передує тілу та існує вічно. Фарабі заперечував цю ідеалістичну думку та стверджував, що душа з'являється й помирає разом з тілом. Ви­ходячи із цього, він відкидав і платонівську ідею пізнання.

Великий інтерес становлять праці Фарабі в галузі природничих наук та медицини. Для нього людина є вершиною розвитку всієї природи. Появу людини він пов^язував з довгостроковим безперервним та якісно новим розвитком природи. Це були вже початкові спроби розуміння еволюції природи. Фарабі вважав, що людина здобуває знання ззовні й допомагають їй у цьому здатність відчувати навколишній світ, пам'ять та розум.

ІБН США (АВЩЕННА) (980-1037 рр.). Одним з наймудріших лю­дей середньовіччя на Сході був Абу Алі ал Хусейн ібн Абдалах ібн ал-Хасан ібн Алі Ібн Сіна, який в історію людства увійшов під латинізова­ним іменем Авіценна. Як учений-енциклопедист, він цікавився багатьма галузями знань, був не тільки лікарем, але й видатним природознавцем, математиком, філософом, поетом, мислителем, представником східного арістотелізму. Залишаючись прихильником ісламу, він багато зробив з поширення філософії та природничих знань серед арабів, які, у свою чер­гу, принесли їх у багато країн Європи. У його працях, написаних голо­вним чином арабською мовою та частково фарсі, було відображено бага­те наукове надбання античних учених, перш за все Арістотеля. Його науковий доробок у різних галузях знань становить більше 420 праць.

Головними працями Авіценни є енциклопедична "Книга зцілення", присвячена філософським проблемам, і "Канон лікарської науки" (п'ять книг). Ці праці були широко відомі не тільки на Сході, але й в Європі, їх повністю або частково перекладено на всі європейські мови. Крім то­го, ним написано "Книгу знань" мовою фарсі ("Данишме"), ("Книга вка­зівок і наставлянь"). Учення Авіценни спирається на прогресивні ідеї. На противагу закликам представників ісламської релігії вірити в магіч­ну надприродну силу він закликав людей до вивчення навколишнього реального світу, розмаїття природи. Замість опису релігійних догм він прагнув наукового творчого дослідження думок. Ібн Сіна систематизу­вав знання, що були накопичені в різних галузях науки.

Велике значення має його праця "Канон лікарської науки". Упро­довж п'яти віків нею користувалися багато медиків. Уже в XII ст. цю книгу було перекладено Герардом з Кремони латинською мовою. 1473

р. її було видано в Милані, після чого вона багаторазово перевидава­лась. За неповними даними, праці Авіценни видавалися більше ЗО ра­зів. За тісних зв'язків Київської Русі зі Сходом не дивно, що Ібн Сіну добре знали й тут. Багатотомна праця "Канон лікарської науки" по су­ті є медичною енциклопедією, окремі розділи присвячено описанню профілактичних заходів, спрямованих на запобігання хвороб, діагнос­тичних заходів та безпосередньо лікуванню багатьох хвороб. У ній мі­стяться дані з анатомії, фізіології, хірургії.

Заслугою Ібн Сіни є те, що він врахував вплив зовнішнього середо­вища на здоров'я людини. Завдяки своїй спостережливості за багато ро­ків до відкриття інфекційних захворювань, він геніально передбачив іс­нування невидимих збудників, які є причиною "лихоманки", інших інфекційних захворювань. На його думку, ці збудники захворювання передаються через воду та повітря.

За значний внесок у філософію його назвали "князем філософії", в медицину - "князем лікарів".

ІБН БАДЖІ АБУ БЕКР МУХАМЕД (XII ст.). Араб за походжен­ням, він народився в Сарагосі (Іспанія), жив у Гренаді (Іспанія) та де­яких містах Марокко (м.Фес та ін.). Він був всебічно освіченою люди­ною. Займався лікарською діяльністю, математикою, природничими науками, астрономією, філософією. Відомий поет і музикант, був та­кож візиром при альмохадських правителях.

Ібн Баджі відомий як коментатор до природничих праць Арістотеля. Проте він написав і свої оригінальні праці. У галузі філософії він займав­ся метафізикою, психологією, логікою та етикою. Свої книги він писав арабською мовою. До нас дійшла частина з них у перекладах на єврейські мови. Основними його творами є: "Керівництво одинокого" ("Спосіб життя одинака"); "Прощальне послання"; "Послання про об'єднання ро­зуму з людиною"; "Книга про душу".

У книзі "Спосіб життя одинака" він виступив проти релігійних догм, згідно з якими людина, яка вірує в Бога, може досягти "одкровення" та "просвітлення". Цим релігійно-містичним вигадкам він протиставляє сюжет, де герой за допомогою наукових знань досягає сходження душі до вищих рівнів пізнання шляхом власного інтелектуального розвитку. Людина вдосконалюється завдяки розуму - такий можна зробити висно­вок із цієї книги. Поділяючи погляди східного вченого-енциклопедиста Фарабі, Ібн Баджі вважав, що доля філософів - спостерігати за життям, яке є більш виразним за межами "міст неуцтва". Водночас, на його дум­ку, людина і в суспільстві, яке не є доскон&тим, може досягти щастя, як­що вона зіллється з універсальним розумом.

МОСЕЙ МАЙМОНІД бен МАЙМОН (ШН МАЙМОНІД) (1135—

1204). Народився в Кордові в єврейській сім'ї, отримав освіту в дусі іудаї­зму. Займався лікарською⁷ практикою. Слава про нього як талановитого лікаря дійшла до палацу Салах-ад-діна (Саладіна), і 1187 р. він став його придворним лікарем.

Ібн Маймонід вважав, мета людини - блаженство, яке полягає в роз­витку мислення. Розум веде до пізнання істини, а пізнання істини є пі­знанням добра. Умова досягнення цього - перевага розуму над плоттю, моральне вдосконалення. Джерелом доброчесності чи пороку слугують п'ять здібностей нашої душі: живлюща, чуттєва, уявляюча, розсудлива та бажаюча. Саме розсудлива складова душі допомагає їй робити вибір між добром і злом. Удосконалення доброчесності вимагає вправ та розвитку інтелекту, й інтелектуальні чесноти вищі за моральні.

Багато його філософських думок пов'язано з лікарською практикою. У творі "Молитва лікаря" заслуговує на увагу його думка про постійний розвиток знань та прагнення до них. Йому належать слова: "Дай мені си­лу волі та здібності для розширення цих знань, оскільки немає межі знанням, а завтра стане відомо те, що ще не відомо сьогодні".

Дата добавления: 2015-07-14