ХІХ-ХХ століть

ДЖОН САЙМОН (1816-1904 рр.), англійський лікар, написав кі­лька праць, в яких показав усю жорстокість експлуатації робітників капіталістами. На важливість його праць не раз вказував К.Маркс у "Капіталі" (Маркс, Енгельс, твори). Аналізуючи, як капіталізм розкра­дає здоров'я трудящих, Саймон писав: "...Я показав, що практично не­можливо для робітників відстояти своє право - право на здоров'я.

...Вони не можуть домогтися дійсної допомоги з боку платних чинов­ників санітарної поліції... Життя десятків тисяч працівників на тепе­рішній час безглуздо калічиться та скорочується безкінечними фізич­ними стражданнями, які породжуються тим простим фактом, що вони працюють" (РііЬііс НеаІЙі.., 1864).

Саймон відмічав високу смертність серед багатьох професійних груп, яка в півтора рази перевищувала смертність серед сільського на­селення. Однією з причин цього було погане харчування робітників, що споживали недостатню кількість жирів та вуглеводів.

Говорячи про забезпечення працюючого населення житлом, Саймон зазначав, що він розглядає це питання не тільки з позиції лікаря. Відсут­ність належного житла призводить до фізичної та моральної деградації людини: "Доведена до високого рівня скупченість майже неминуче зумо­влює таку відсутність усякої пристойності, таке брудне змішання тіл та фізичних відправлень, таку наготу статей, що усе це нагадує скоріше зві­рів, ніж людей. Наражатися таким впливам - це приниження, яке тим глибше, чим довше воно продовжується. Для дітей, що народилися під цим прокляттям, воно служить хрещенням до ганьби... Та надбезнадій-ним було б бажання, щоб люди, поставлені в такі умови, в інших відно­шеннях прагнули до тієї атмосфери цивілізації, сутність якої полягає в фізичній та моральній чистоті" (Маркс, Енгельс, твори).

ЕМІЛЬ ДЮБУА-РЕЙМОН (1818-1896 рр.), німецький фізіолог та філософ, один з фундаторів електрофізіології. Він вважав, що в м'я­зах, шкірі, залозах та інших тканинах живих істот є електрика, яку Дюбуа називав "тваринною". Своїми експериментами він довів, що навпіл розрізаний нерв є електрично від'ємним по відношенню до не-ураженої його поверхні. Він також встановив, що від'ємне коливання струму відбиває стан тканини.

Він був одним з перших, хто розпізнав механізми розвитку біоеле­ктричних потенціалів і запропонував відповідну теорію. Усі це має велике значення для розуміння зародження живих істот та еволюцій­ного розвитку.

Філософський світогляд Дюбуа мав механістичне спрямування. Не­зважаючи на власні успіхи в пізнанні багатьох явищ фізіології, він стояв на позиціях агностицизму. Свою категоричність щодо цього він сфор­мулював у крилатій фразі: "і§погеітш§ еі і^погаЬіітшз" ("не знаємо і ніко­ли не дізнаємось"), яка на десятиліття стала формулою агностичного напрямку у філософії та науці.

РУДОЛЬФ ВИХРОВ (1821-1902 рр.) був не тільки видатним ні­мецьким вченим-медиком, але й активним політичним діячем.

Основним напрямком його наукової діяльності було вивчення клі­тинної патології. Суть його целюлярної теорії полягала в тому, що ор­ганізм — це держава клітин, де кожна клітина має самостійність. На його думку, життєдіяльність організму є результатом суми життєдія­льності окремих клітин. Складний взаємозв'язок та взаємодія окремих органів і систем він підміняв арифметичним складанням функцій окремих клітин. Це був механістичний та метафізичний підхід до ви­вчення життєдіяльності живих організмів. Звівши діяльність клітини до рангу "істинної діяльності", яка є "діяльною, доки виступає для нас самостійним та цільним елементом", Віхров, по суті, стає на позиції віталізму та об'єктивного ідеалізму.

Незважаючи на свої помилкові загальнотеоретичні погляди, він зробив певний внесок у вивчення запальних процесів. Він досліджував процеси запалення, різні його стадії в багатьох органах і системах. Вихров виступав проти антинаукових поглядів віденського вченого К.Рокитанського щодо розвитку патологічного процесу, причиною якого той вважав ненормальне змішання соків організму.

ФРЕНСІС ГАЛЬТОН (1822-1911 рр.), двоюрідний брат Ч.Дарвіна, відомий як один з оригінальних вчених Англії другої поло­вини XIX - початку XX ст. Закінчив медичний факультет Кембрідж-ського університету та отримав науковий ступінь.

Дослідження законів еволюції та в першу чергу проблеми спадковості становили головну сферу його інтересів, що було узагальнено в його спе­ціальній монографії. В останні роки свого життя він широко пропагував закони спадковості та їх застосування для потреб суспільства. Цю галузь дослідження ним було названо "євгенікою". її призначення він визначав як "вивчення факторів, що перебувають під соціальним контролем та здатні вдосконалювати чи погіршувати властивості раси, як фізичні, так і моральні" (Знциклопедический словарь... Гранат).

Гальтон, розробляючи цю теорію, мав гуманні цілі, прагнучи спри­яти поліпшенню спадкових властивостей - здоров'я, розумових здіб­ностей, обдарованості. Він вважав, що необхідно домагатися того, щоб на Землі жили найбільш досконалі раси, але якщо природа цього досягає всліпу, поступово та безжалісно, то людство може здійснити це свідомо, швидко та з любов'ю. Він був далекий від застосування будь-якого насильства.

Удосконалення своєї "природи", як він стверджував, є однією з найвищих цілей, яку може поставити перед собою людство. Він писав: "Нам невідома його кінцева доля; одне тільки не підлягає сумніву, що поліпшення самого себе є найбільш достойним його, а погіршення -

найбільш ганебним". Гальтон був переконаний у тому, що людина може не тільки фізично поліпшити умови свого існування, але за більш глибоких біологічних знань змінити на краще самого себе. Його ідеї передбачали можливість удосконалення людини. Разом з тим Га­льтон ігнорував соціальну сутність людини. Загалом він вважається фундатором вчення про індивідуально-психологічні відмінності між людьми, чи, інакше кажучи, диференціальної психології.

ВІЛЬГЕЛЬМ ВУНДТ (1832-1920 рр.), німецький фізіолог, психо­лог, багато уваги приділяв експериментальній психології, філософським проблемам, цікавився мовознавством, збирав фольклорні матеріали. Він закінчив медичний факультет у Гейдельберзькому університеті. Відмо­вившись від кар'єри практичного лікаря, після нетривалого стажування в Берліні 1856 р. захистив докторську дисертацію та почав викладати фізіологію в університеті.

Його філософські погляди носили ідеалістичний характер. Він нама­гався об'єднати погляди Г.В.Лейбніца і І.Канта. Процес пізнання він по­діляв на три ступені. Перший - безпосереднє сприйняття, за яким йде розсудливе пізнання, що є предметом вивчення спеціальних наук, та ро­зумне пізнання, що відноситься до сфери інтересів філософії.

Вундт увійшов в історію науки як видатний психолог, але спочатку він цікавився фізіологією. Його психологічна теорія грунтується на експериментальному дослідженні фізіології людини та перш за все та­ких явищ, які пов'язані з відчуттям, уявою, увагою, тривалістю різних фізіологічних реакцій. Проте, використовуючи матеріалістичні підхо­ди у вивченні психологічних реакцій, Вундт не зміг подолати ідеаліс­тичні концепції при теоретичних узагальненнях результатів своїх до­слідів. Матеріальний світ підмінявся ним психічними поняттями. Тому початкові матеріалістичні підходи при вивченні фізіологічного досвіду трансформувалися в нього у звичайний ідеалізм.

Цікавим у теорії Вундта є його розуміння психічних процесів як "пси­хології народу", об'єктом вивчення якої є передусім культури, у зв'язку із чим він зібрав значний матеріал з історії мови, звичаїв та міфи.

У другій половини XIX ст. набуло значного поширення вчення про те, що безсвідома воля є основною субстанцією природи, життя та людської поведінки - волюнтаризм. У психологію волюнтаризм привніс саме Вундт. Він вважав, що у сфері свідомості діє особлива "психічна причин­ність", яку він назвав апперцепцією. Слабким місцем у його теорії була відірваність психіки від матеріального світу. Для нього світ - це доціль­ний розвиток божественної світової волі.

Вундт заперечував істинне походження психічного з матеріального світу за загальними його законами. Він поділяв психологію на метафі­зичну та емпіричну. З його погляду, наукове пізнання психології по­чинається з метафізичної установки на виведення окремих фактів із загальних уявлень про душу.

Психічну причинність Вундт сприйняв від Г.Лейбніца, Х.Вольфа та І.Гербарта. Йдеться про апперцепцію та комплікацію. Гербарт під аппер­цепцією розумів будь-яке нове сприйняття, усвідомлене, розтлумачуване на основі попереднього досвіду з урахуванням існуючих інтересів та спрямованості уваги. У розумінні Вундта апперцепція - це чітке усвідо­млення сприйняття, діяльність уваги, що синтезує функціонування мис­лення та самосвідомості. Сукупність цього й регулює поведінку.

Вундт був першим серед психологів, хто використовував у своїх до­слідженнях метод самоспостереження, чи інтроспекцію. До кінця XIX ст. набула певних форм інтроспективна психологія. Цей метод дослі­дження протиставлявся "внутрішньому сприйняттю", що відбувається у природних умовах. Це була абстрактна будова внутрішнього психічно­го життя. Він же був і піонером експериментальної психології.

У своїх працях вчений висловив думку щодо походження міфів, пояснюючи це впливом афективних станів, асоціативних ланцюгів та сновидінь (Вундт, 1913). Ця ідея набула розвитку у працях З.Фрейда.

Вундт зробив значний внесок у вивчення сприйняття. Велику увагу він приділяв значущості ігор у житті людини. На відміну від багатьох вчених, які вивчали взаємозалежність ігор і праці й відстоювали дум­ку, що ігри передували праці, він вважав, що вони породжені працею: "Ігри є дитям праці". Немає жодної форми гри, як б не мала б свого зразка в тому чи іншому серйозному знанні..." (Вундт, 1887).

ЧЕЗАРЕ ЛОМБРОЗО (1835-1909 рр.), італійський лікар, крім пи­тань психіатрії, займався антропологією та криміналістикою, став ро­доначальником антропологічного кримінального права, яке широко застосовувалось в кінці XIX - на початку XX ст. В основі його теоре­тичних висновків лежить антинаукова концепція, яка полягає в тому, що начебто в сучасному суспільстві існують люди з природженою схильністю до вчинення злочинів. Отже, особливий тип "людини-злочинця", за теорією Ломброзо, скоює злочини не із соціальних причин, а внаслідок власних вроджених схильностей, а деяким лю­дям це визначено генетично. При цьому Ломброзо повністю ігнорує умови життя. Це були не тільки попередні умовиводи, засновані на знанні психічних процесів людини, але і спроба пояснити їх з позиції фізіології та анатомії.

На основі антропологічних досліджень він розробив спеціальні таблиці характерних ознак природжених злодіїв, наприклад, різке окреслення обличчя, приплющений ніс, низький лоб, високі щелепи, рідке волосся на підборідді. Риси злочинців він відносив до атавістич­них рис особистості.

Ломброзо рекомендував з метою запобігання злочинів виявляти людей з означеними анатомічними особливостями черепа та вживати щодо них превентивних заходів, кидаючи у в'язниці, відправляючи на безлюдні острови навічно та т.п. На жаль, він не досліджував людей, які вже вчинили злочини, а в них зустрічалися найрізноманітніші ана­томічні особливості черепа.

ЗИҐМУНД ФРЕЙД (1856-1939 рр.), австрійський лікар-невропатолог, психіатр, а також психолог. Увійшов в історію психології як фундатор психоаналізу.

На початку своєї діяльності Фрейд детально вивчав фізіологію та анатомію мозку. Він перебував під значним впливом французької школи невропатологів, особливо Ж.Шарко та Г.Бернгейма. У цей пе­ріод Фрейд займався проблемами неврозів. 1895 р. він опублікував працю "Про істерію", де повідомлялося про практику лікування одно­го нервового хворого за допомогою катарсису. Йшлося про те, що під час гіпнозу у хворого було виявлено приховані афективні травми. Ця стаття стала відправним пунктом у його теорії. Після неї він опубліку­вав ще кілька праць. У них він виклав своє трактування патопсихоло­гічних та психологічних явищ.

1905 р. побачили світ "Три нариси до введення в теорію сексуальнос­ті". Фрейд одним з перших почав вивчати питання сексуальності з пси­хологічних позицій. У нього поступово складається загальнопсихологіч-на теорія побудови психічного апарату як енергетичної системи. В основі її динаміки лежить конфлікт між свідомими та безсвідомими явищами. Фрейд наражався на гостру критику за відхід від матеріалістичного ро­зуміння патологічних процесів у психіці, її відрив від матеріальних умов та причин їх породжуючих. Психіка в його працях набувала самостійного існування паралельно з матеріальними процесами. У праці "Психоаналіз" (1910) та деяких інших роботах Фрейд намагається довести, що психіка людини підвладна особливим, неусвідомлюваним, вічним психічним си­лам, які перебувають за межами свідомості (Фрейд, 1922). На людську душу справляють вплив психічні конфлікти за безсвідомого прагнення до задоволення, в першу чергу статевого.

У працях більш пізнього періоду "По той бік принципу задоволен­ня" (1920), "Психологія мас та аналіз людського Я" (1921), "Я та Во-

но (1923), 'Страх' (1926) та інших Фрейд поступово починає відхо­дити від психоневрологічної проблематики. Він усе більше захоплю­ється психоаналізом, намагаючись оцінити всі психічні стани і розпо­всюдити його на ці стани та суспільні явища. За його інтерпретацією, всі історичні акти є нічим іншим як проявами безсвідомих, у першу чергу сексуальних, потягів. Інакше кажучи, біологічні процеси Фрейд переніс на історію розвитку людського суспільства, підпорядкувавши соціальне біологічному.

Психоаналіз, на його думку, лежить в основі культури, міфології, фольклору, художньої творчості. Навіть релігію він пояснював за до­помогою психоаналізу як колективний невроз особливої форми ("Майбутнє однієї ілюзії", 1927). Таким чином, ідеальне, тобто психі­чне, а головне, безсвідоме, що Фрейд називає "Воно", стає, як він вва­жав, рушійною силою історії людства, моралі, права, держави, живо­пису, науки, релігії та інших важливих сфер людської діяльності. Принципи Фрейда є універсальними, і психологізації підлягає не тіль­ки людина, але й суспільство.

1900 р. Фрейд уводить у психологію термін "сублімація", під яким він розуміє психічний процес перетворення та переключення енергії афекти­вних потягів на цілі соціальної діяльності та культурної творчості. У роз­робленій ним концепції психоаналізу сублімація розглядається як один з видів трансформації потягів, що є протилежністю витісненню. Субліма­ція є головним поняттям психологічного тлумачення культури. У праці "Незадоволеність у культурі" (1930) Фрейд розглядає сублімацію як ре­зультат неминучого компромісу, з одного боку, між стихійними потяга­ми, з іншого - вимогами реальності.

Фрейд створив теорію, згідно з якою психіка людини складається з двох систем - свідомого та безсвідомого. На цій основі він будує свої те­оретичні конструкції психіки людини, як здорової, так і хворої. Перші його праці "Тлумачення сновидінь" (1890), "Уведення у психоаналіз" і "Про психоаналіз" (1910) містили саме медичний аналіз проблеми, й тільки через десятиліття вони набули соціологічного та філософського характеру. Головним у його вченні було позбавити особистість свідомої діяльності. За його теорією психоаналізу в людини завжди залишається "напруження", джерелом якого є сексуальний потяг.

П'ЄР ЖАНЕ (1859-1947 рр.), французький лікар-психіатр та пси­холог. До 1902 р. працював в одній з психіатричних лікарень у Пари­жі, а потім керував кафедрою психологи" в Колеж де Франс. З 1904 р. разом з іншим психологом Г.Дюма Жане видавав "Журнал нормальної

та патологічної психології", в якому публікувались його філософські статті, написані з позицій позитивізму.

Для розуміння психіки ним було розроблено ієрархічну систему форм поведінки, що починалася з рефлекторних актів та завершувала­ся на рівні вищих інтелектуальних дій - з простих відчуттів через сприйняття, емоції, пам'ять та дискусійне мислення до синтезу психі­чного опанування реальності.

Вивчаючи феномен пам'яті, Жане, як представник французької со­ціологічної школи, звертав увагу на історичну природу та соціальну обумовленість пам'яті людини. Він вважав, що пам'ять людини є осо­бливою дією, що притаманна тільки людині. Вона відрізняється від звичайної репродукції. Пам'ять відтворює минуле в теперішньому за допомогою символічної реконструкції. Соціальний світ людини при цьому упорядковує його спогади.

У працях Жане висвітлено велике коло питань. Він вивчав структу­ру особистості, співвідношення свідомого та безсвідомого, мотивів та переконань. Його цікавили питання індивідуальних відмінностей, він досліджував проблему впливу соціального та біологічного на детермі­націю поведінки, широко залучав психологічні матеріали.

УОЛТЕР КЕННОН (1871-1945 рр.), американський фізіолог, за­кінчив Гарвардський університет та пізніше працював у ньому профе­сором. За великий внесок у розвиток медичної науки його було обрано членом національної академії США, почесним членом АН СРСР.

Кенон вивчав функції організму на основі нейрогуморальної регуля­ції, а також емоції, їхнє походження та залежність від центральної нерво­вої системи, гормонів. Він встановив, що емоційні стани людини, викли­кані болем, люттю, страхом тощо під дією певних зовнішніх подразників, знаходять своє пояснення у фізіологічних процесах. Залежно від характе­ру подразника організм може відповідати рефлекторним збудженням че­репних нервів, більш інтенсивним виділенням у кров адреналіну наднир­ковими залозами, а також деякими іншими адаптаційними реакціями. У людини за певних впливів можуть розширюватися зіниці, підвищуватися артеріальний тиск, зміст цукру у крові (гіперглікемія), підсилюватися процеси обміну, зростати працездатність скелетних м'язів та багато ін­ших реакцій захисного характеру на зовнішні подразники. Таке широке тлумачення емоційних станів поглибило наше уявлення щодо адаптацій­них реакцій тваринних організмів, що потрапили в екстремальні умови у процесі тривапого еволюційного розвитку.

Він також розробив теорію про гомеостаз, тобто про "саморегуля­цію фізіологічних процесів". Під цим терміном він розумів власти-

вість організму підтримувати свій сталий стан, певну функціональну здатність окремих органів та систем, що забезпечується стійкістю внутрішнього середовища людини до впливу на організм зовнішнього середовища. Уперше термін "гомеостаз" він ввів 1929 р. у межах своєї концепції "мудрості тіла" (Саппоп, 1929).

ГІЙОМ ЛЕОНСЕ ДЮПРА (1872-1956 рр.) народився у Франції, після досить тривалої праці на батьківщині переїхав до Швейцарії. Він був не тільки лікарем, але й педагогом, психологом, соціологом та фі­лософом. Дюпра обрали головою Женевського соціологічного товари­ства. Цю посаду він обіймав до 1940 р., виконуючи водночас обов'язки генерального секретаря Міжнародного інституту соціології. Він був видавцем "Архіву соціології".

Як філософ він був типовим еклектиком. Еклектичними є і його праці з психології та соціології. Його погляди змінювалися то в бік суб'єктивного ідеалізму з позитивістським відтінком, то в бік неокантіанства.

Велику увагу він приділяв соціологічним проблемам. На думку Дюпра, соціологія вивчає два взаємопов'язані аспекти соціальної дійсності - су­б'єктивний та об'єктивний. Він саме віддавав пріоритет суб'єктивному ас­пекту, до якого, по суті, включав перелік об'єктивних факторів, незалежних від суб'єктивізму, що відбивало не тільки його еклектизм, але й ідеалістич­ні переконання. Через це головним завданням соціальної психології він вважав вивчення суб'єктивного аспекту.

КАРЛ ГУСТАВ ЮНГ (1875-1961 рр.), швейцарський психолог та психіатр. На початку XX ст. він працював у Цюріху, був автором техніки вільних асоціацій. Вона використовувалась ним як один з найважливіших методів психіатричного лікування. Протягом п'яти років (1907-1912 рр.) він співпрацював із З.Фрейдом як учень та послідовник. Проте Юнг по­вністю не сприйняв теорію Фрейда про провідну роль сексуальних потя­гів у психічному житті людини. Він переглянув його концепцію про про­відну роль лібідо як психічної енергії загалом, сексуальну етіологію неврозів, обмеження розуміння психіки як замкнутої системи та деякі інші положення. В Юнга лібідо за своєю суттю носить не тільки сексуа­льний характер, але виражає й психічну енергію. Це було новим у психо­аналізі. На відміну Фрейда він запропонував теорію, в основі якої лежать інші безсвідомі потяги. Будучи одним з організаторів школи психоаналі­зу, він розробив спеціальну методику - асоціативного експерименту, яка набула значного поширення.

У роботі "Метаморфози і символи лібідо" (1912) він досліджує спон­танну появу снів, в яких з'являються фольклорні та міфологічні образи. За Юнгом, усе грунтується на загальнолюдській символіці та виявляється у

снах, міфах, релігійних віруваннях, а також у творах літератури та живопи­су. Психіка людини розглядалася ним як автономна система. В основі компенсації лежить принцип психічної саморегуляції. При компенсації відбувається врівноваження свідомих та безсвідомих тенденцій. На думку Юнга, однобічність свідомої установки обов'язково призводить до підси­лення протилежних дій, тобто до зростання безсвідомих потягів. Він зро­бив висновок, що існує більш глибокий прошарок, котрий відображає ко­лективне безсвідоме і може виявлятися у снах, зміст яких відбиває досвід попередніх поколінь, що відклався в мозку.

Структура мозку немовби концентрує в собі загальнолюдські первоо-брази, які Юнг називає архетипами. До архетипів він відносить такі обра­зи, як мати-земля, герой, мудрий старець тощо. Ці образи лежать в основі міфів, художньої творчості, сновидінь. Вигадавши неіснуючі типи, Юнг проповідував, що вони не є доступними для безпосереднього сприйняття, але можуть усвідомлюватися через їхні проекції на зовнішні об'єкти. Го­ловним серед архетипів він вважав архетип "самості" (Оаз 8е1ЬкІ), відво­дячи йому роль потенційного центру особистості на відміну від Его (Я), під яким мається на увазі центр свідомості.

Процес становлення особистості Юнг вбачав у інтеграції змісту ко­лективного безсвідомого. Відновити зруйновані зв'язки між різними рівнями психіки, на його думку, можливо за допомогою психотерапії. Міфи, обряди, ритуали є засобами активізації архетипів. Вони забез­печують динамічну рівновагу традиційних культур. Його ідеалістичне вчення лягло в основу уявлення про символічні властивості культури. При цьому він відштовхувався від власної догми, що людство володіє психологічною єдністю.

При визначенні природи архетипів та колективного безсвідомого він змішує позитивістські ідей з метафізичними уявленнями про пси­хіку як безособистісну субстанцію. Це вже межує з окультизмом, тоб­то визнанням надприродних сил, недоступних науковому пізнанню.

Юнг розробив свою класифікацію психологічних типів, яка базуєть­ся на виділенні домінуючої психічної функції - мислення, почуття, ін­туїція, відчуття. При цьому він враховував її переважну спрямованість на зовнішній чи внутрішній світ, тобто він виділяв екстравертовані та інтровертовані типи характерів (Юнг, 1921). Учений був одним з авто­рів так званої "глибинної психології", предметом вивчення якої є сила особистості, її потяги та можливі тенденції.

Він також займався розробкою теорії "індивідуації", згідно з якою дві схожі, але не тотожні, особи, мають власні індивідуальні особливості. У них завжди знайдуться ознаки, що їх відрізняють. Аналітична психологія

Юнга базується на тому, що індивідуація - це процес становлення особи­стості. Коли у свідомості відбувається асиміляція особистого та колекти­вного безсвідомого, то людина немов дозріває. Завдання аналітичної психології полягає в тому, щоб встановити, чого потребує безсвідоме від свідомого впливу людини.

АЛЬБЕРТ ШВЕЙЦЕР (1875-1965 рр.), німецько-французький фі­лософ, лікар, теолог. До ЗО років захистив дисертацію на тему "Філо­софія релігії Канта", мав дипломи доктора теології (1900) та філософії, а крім того, славу обдарованого органіста. Швейцер був талановитою людиною і високо ерудованою людиною в багатьох галузях знань. Де­віз його життя - "тільки професія лікаря надає справжню допомогу людям". Саме тому він залишив кар'єру музиканта, тимчасово зали­шив філософію і з 1906 р. почав вивчати медицину. Отримавши меди­чну освіту, Швейцер вирішив присвятити своє життя місіонерській ді­яльності. 1913 р., отримавши ступінь доктора медицини, він поїхав до Габону, де в містечку Ламбарене на власний кошт побудував госпі­таль, причому сам безпосередньо брав у цьому участь. Тут пройшла значна частина його життя. Він не тільки лікував хворих на проказу, але й займався науковою діяльністю. І все це він робив, керуючись своєю внутрішньою потребою. За більш ніж 50-річну діяльність в Ек­ваторіальній Африці, не звертаючи уваги ні на які труднощі, він у ці роки досконало оволодів таким медичними спеціальностями, як хірур­гія, терапія, офтальмологія та гінекологія.

Етичні концепції Швейцера спиралися на погляди близьких йому просвітителів. Серед них були Кант, Гєте, англійські раціоналісти XVIII ст. Сприйнявши від них гуманістичну ідею свободи людини, він сповідував філософію культури і дійшов висновку, що "зовнішній прогрес" у період "технічної ери" не звільнив особистості.

Первинним принципом гуманістичного світогляду Швейцера було саме життя: "Епгшгсіті уог сіет ЬеЬеп" (преклоніння перед життям). Навіть себе він ототожнював із життям: "Я життя, яке бажає жити се­ред життя..." Він ніби перекреслює картезіанське поняття "думаю, от­же, існую". Швейцер стає активним борцем за мир та свою практичну діяльність на благо людей обґрунтовує теоретичною основою - людс­тво має прагнути до збереження та розвитку будь-якого життя. У цьо­му він вбачав можливість для етичного оновлення людства, подолання таких негативних явищ, як скептицизм та антигуманізм. За його вида­тні заслуги перед людством у 1932 р. йому було присуджено Франк-

фуртську премію імені В.Гете, а в 1952 р. - Нобелівську премію миру за активну антивоєнну діяльність.

КУРТ ГОЛЬДШТЕЙН (1878-1965 рр.), німецький лікар, перші роки своєї лікарської діяльності присвятив психіатрії та неврології. З 1908 по 1922 р. працював приват-доцентом у Кенігсберзькому університеті, потім до 1929 р. ординарним професором та директором інституту неврології у франкфурті-на-Майні. 1929 р. Гольдштейн переїхав до Берліну, де очолив відділ неврології Моабітського шпиталю, водночас обіймаючи посаду по­чесного професора Берлінського університету. 1934 р. він емігрував до США. Тут він займався науково-дослідницькою діяльністю з неврології, нейрофізіології, фізіології та психології, працюючи в різних містах США.

До сфери його наукових інтересів належали такі напрямки, як не­врологія, психіатрія, нормальна та патологічна анатомія, психологія та біологія. Стоячи на ідеалістичних позиціях, усі психічні та фізіологіч­ні процеси, що відбувалися в організмі, він вважав рівнозначними і тому ігнорував фізіологічну основу психіки.

Гольдштейн був одним з перших, хто підтримував один з провід­них напрямків західної психології- гештальтпсихологію.

КАРЛ ЯСПЕРС (1883-1969 рр.), німецький філософ, лікар-психіатр. Розпочав професійну діяльність 1908 р. асистентом психіат­ричної клініки в Гейдельберзі, потім обіймав посаду професора психо­логії. З 1921 р. викладав філософію в Гейдельберзькому університеті. Він був прибічником екзистенціалізму (від лат. ехзізіеппа - існування), тобто філософії існування - відносно нового напрямку у філософії. Ек­зистенціалісти вважають, що тільки їхня філософія є "філософією лю­дини". На думку Ясперса, філософія у всі часи була екзистенціальною, тому що центральним предметом філософської науки завжди була лю­дина з її проблемами, взаємовідносинами з природою та суспільством.

У своїх працях Ясперс виступив, по суті, проти філософії як світо­глядної науки, пояснюючи це тим, що в наші дні вона вже не має тієї духовної могутності, як за Платона, Спінози, Гегеля, яким вдавалося виводити чіткі філософські системи з первісних істин, чи, як говорив Ясперс, "із джерел". Сучасні філософи вимушені користуватися фраг­ментарними прозріннями. Але людина може освоїти сучасну супереч­ливу та кризову епоху, на думку екзистенціоналістів, шляхом пережи­вання самої себе, через самосвідомість, через набуття "екзистенціального досвіду" окремою людиною, за їхнім визначенням - "філософствуючим" індивідом.

На основі цієї тези Яслерс робив висновок, що кожна людина, що філософськи мислить, має власну філософію. Отже, філософія стано­вить лише тільки певну сукупність відомостей, які здобуваються тіль­ки за допомогою власного розуму і тому позбавлені об'єктивного іс­нування. На його думку, філософія відірвана від суспільної практики та зведена тільки до описання своїх суб'єктивних уявлень. Це позиція суб'єктивного ідеалізму.

ВІЛЬГЕЛЬМ РАЙХ (1897-1957 рр.), лікар і психолог. Народився, жив та працював в Австрії. Перед приєднанням Австрії до фашистсь­кої Німеччини 1937 р. переїхав до США. Він боявся переслідувань з боку фашистів за свою наукову працю "Масова психологія фашизму", написану ще 1933 р.

Райх був послідовником вчення З.Фрейда, його ліворадикального напрямку. На початку своєї наукової діяльності в кінці 20-х років, ко­ли на одній шостій території планети володарювали марксистсько-ленінські ідеї, Райх спробував об'єднати фрейдизм з марксизмом та створити політичний гібрид - фрейдомарксизм. Водночас він пропо­відував сексуальну революцію як невід'ємну частину суспільних ре­форм, виступав за відміну всіх форм "репресивної" моралі, ратував за ліквідацію моногамної сім'ї.

Він вважав, що в авторитарній державі, тобто в антидемократичній системі, характерній для найбільш реакційних капіталістичних країн того часу (таких як Німеччина, Італія, Іспанія в період панування фа­шизму), характерною рисою соціального устрою є сексуальне пригні­чення. Воно призводить до масових захворювань неврозами. Його праця "Масова психологія фашизму" підтверджувала цю ідею.

Райх мав рацію в тому, що стверджував, нібито психічна установка людини залежить від пануючої соціальної системи. Це означає, що в ка­піталістичному суспільстві, наприклад, люди можуть сприймати тільки капіталістичну ідеологію.

Крім того, він вивчав характер людини та його визначальну роль у житті кожного індивіда. На його думку, характер - свого роду захис­ний засіб, його "панцир" як від зовнішнього впливу на нього, так і у плані управління своїми внутрішніми потягами, бажаннями та праг­неннями. При цьому Райх природний потяг розглядав як первинну здорову основу та заперечував обов'язковість існування агресивних і деструктивних потягів. Характер ним тлумачився як своєрідний спо­сіб розв'язання виникаючих конфліктних ситуацій. Ці погляди були

докорінно протилежними поглядам З.Фрейда. Він звільняв культуру від пригнічення та витіснення інстинктів.

1934 р. Райх відмежувався від ортодоксального фрейдизму й ро­зірвав зв'язок з міжнародною психоаналітичною асоціацією. Він став на позиції "неомарксизму" в його "анархо-радикальному дусі", де "поєднувалася" соціально-політична революція з тотальною "се­ксуально-культурною революцією".

Дата добавления: 2015-07-14