ЧАСТИНА I. Стаття 1. 1. Для цілей цієї Конвенції термін «катування» означає будь-яку дію

Стаття 1. 1. Для цілей цієї Конвенції термін «катування» означає будь-яку дію, якою будь-якій особі навмисне заподіюються сильний біль або страждання, фізич­не чи моральне, щоб отримати від неї або від третьої особи відомості чи визнання, покарати її за дії, які вчинила вона або третя особа чи у вчиненні яких вона підоз­рюється, а також залякати чи примусити її або третю особу, чи з будь-якої причи­ни, що ґрунтується на дискримінації будь-якого виду, коли такий біль або страж­дання заподіюються державними посадовими особами чи іншими особами, які ви­ступають як офіційні, чи з їх підбурювання, чи з їх відома, чи за їх мовчазної згоди. В цей термін не включаються біль або страждання, що виникли внаслідок лише законних санкцій, невіддільні від цих санкцій чи спричиняються ними випадково.

<...>

Стаття 2. 1. Кожна держава-сторона вживає ефективних законодавчих, адмі­ністративних, судових та інших заходів для запобігання актам катувань на будь-якій території під її юрисдикцією.

2. Жодні виключні обставини, якими б вони не були, стан війни чи загроза війни, внутрішня політична нестабільність чи будь-який інший надзвичайний стан не можуть бути виправданням катувань.

3. Наказ вищого начальника або державної влади не може служити виправ­данням катувань.

Стаття 3. 1. Жодна держава-сторона не повинна висилати, повертати чи вида­вати будь-яку особу іншій державі, якщо є серйозні підстави вважати, що їй там може загрожувати застосування катувань.

2. Для визначення наявності таких підстав компетентні власті беруть до уваги всі обставини, що стосуються справи, включаючи, у відповідних випадках, існу­вання в даній державі постійної практики брутальних і масових порушень прав людини.

Стаття 4. 1. Кожна держава-сторона забезпечує розглядання всіх актів кату­вання згідно з її кримінальним законодавством як злочини. Те саме стосується спроби піддати катуванням та тих дій будь-якої особи, що являють собою спів­участь у катуванні.

2. Кожна держава-сторона встановлює відповідні покарання за такі злочини з урахуванням їх тяжкого характеру.

Стаття 5. 1. Кожна держава-сторона вживає таких заходів, які можуть стати необхідними для встановлення її юрисдикції щодо злочинів, зазначених у статті 4, у таких випадках:

a) коли злочини вчинені на будь-якій території, що перебуває під її юрисдик­цією, або на борту морського чи повітряного судна, зареєстрованого в даній державі;

b) коли гаданий злочинець є громадянином даної держави;

c) коли жертва є громадянином даної держави і якщо дана держава вважає це за доцільне.

2. Кожна держава-сторона вживає таких заходів, які можуть стати необхід­ними, щоб встановити свою юрисдикцію щодо таких злочинів у випадках, коли гаданий злочинець перебуває на будь-якій території під її юрисдикцією й вона не видає його згідно зі статтею 8 будь-якій з держав, зазначених у пункті 1 цієї статті.

<...>

Стаття 6. 1. Переконавшись після розгляду наявної у неї інформації, що обставини цього вимагають, будь-яка держава-сторона, на території якої перебу­ває особа, яка підозрюється у вчиненні будь-якого із злочинів, зазначених у статті 4, бере її під варту або вживає інших юридичних заходів, що забезпечують її присутність. <...>

2. Така держава негайно проводить попереднє розслідування фактів. <...>

4. Коли держава згідно з цією статтею бере яку-небудь особу під варту, вона негайно повідомляє держави, зазначені в пункті 1 статті 5, про факт перебування такої особи під вартою та про обставини, що стали підставою для її затримання. Держава, що проводить попереднє розслідування, передбачене в пункті 2 цієї статті, негайно повідомляє про одержані нею дані, зазначені вище, державам і сповіщає, чи має вона намір здійснити свою юрисдикцію.

Стаття 7. 1. Держава-сторона, на території якої виявлено особу, що перебуває під її юрисдикцією, яка підозрюється у вчиненні будь-якого із злочинів, зазначе­них у статті 4, у випадках, передбачених статтею 5, якщо вона не видає злочинця, передає дану справу своїм компетентним властям для судового переслідування.

<...>

Стаття 8. 1. Злочини, зазначені в статті 4, вважаються такими, що підлягають включенню як злочини, що мають наслідком видачу, в будь-який договір про видачу, що існує між державами-сторонами. Держави-сторони зобов’язуються включати такі злочини як злочини, що мають наслідком видачу, в будь-який договір про видачу, що укладається між ними.

2. Якщо держава-сторона, яка обумовлює видачу наявністю договору, отримає прохання про видачу від іншої держави-сторони, з якою вона не має договору про видачу, вона може розглядати цю Конвенцію щодо таких злочинів як правову підставу для видачі. Видача здійснюється згідно з іншими умовами, передбаче­ними законодавством держави, якій адресовано прохання про видачу.

3. Держави-сторони, що не обумовлюють видачу наявністю договору, розгля­дають у відносинах між собою такі злочини як злочини, що мають наслідком видачу, згідно з умовами, передбаченими законодавством держави, до якої адре­совано прохання про видачу.

4. Такі злочини для цілей видачі між державами-сторонами розглядаються як такі, що були вчинені не лише в місці їх вчинення, а й на території держав, які зобов’язані встановити свою юрисдикцію згідно з пунктом 1 статті 5.

<...>

Міжнародна конвенція про боротьбу з бомбовим тероризмом [58]

Нью-Йорк, 15 грудня 1997 року

(витяги)

Статья 1. Для целей настоящей Конвенции:

1. «Государственный или правительственный объект» означает любой по­стоянный или временный объект или транспортное средство, используемые или занимаемые представителями государства, членами правительства, представи­телями законодательного или судебного органа, либо должностными лицами или служащими органа государственной власти или иного государственного органа или учреждения, либо служащими или должностными лицами межправитель­ственной организации в связи с выполнением своих служебных обязанностей.

2. «Объект инфраструктуры» означает любой находящийся в государствен­ной или частной собственности объект, оказывающий или распределяющий услу­ги в интересах населения, такие, как водоснабжение, канализация, энергоснабже­ние, снабжение топливом или связь.

3. «Взрывное или иное смертоносное устройство» означает:

a) взрывное или зажигательное оружие или устройство, предназначенное или способное причинить смерть, серьезное увечье или существенный материальный ущерб; или

b) оружие или устройство, предназначенное или способное причинить смерть, серьезное увечье или существенный материальный ущерб посредством высвобож­дения, рассеивания или воздействия токсических химических веществ, биологи­ческих агентов или токсинов или же аналогичных веществ, либо радиации или радиоактивного материала.

4. «Вооруженные силы государства» означает вооруженные силы государства, которые организованы, обучены и оснащены в соответствии с его внутренним законодательством в первую очередь для выполнения задач национальной оборо­ны или безопасности, и лиц, действующих в поддержку этих вооруженных сил, находясь под их официальным командованием, контролем и ответственностью.

5. «Места общественного пользования» означают те части любого здания, зе­мельного участка, улицы, водного пути или других мест, которые доступны или открыты для населения, будь то постоянно, периодически или время от времени, и включают любой коммерческий, деловой, культурный, исторический, просвети­тельский, культовый, государственный, развлекательный, рекреационный или аналогичный объект, который таким образом доступен или открыт для населения.

6. «Система общественного транспорта» означает все объекты, транспорт­ные средства и вспомогательные элементы – будь то государственные или част­ные, которые используются в ходе или для целей оказания общедоступных услуг по перевозке людей или грузов.

Статья 2. 1. Любое лицо совершает преступление по смыслу настоящей Кон­венции, если оно незаконно и преднамеренно доставляет, помещает, приводит в действие или взрывает взрывное или иное смертоносное устройство в пределах мест общественного пользования, государственного или правительственного объекта, объекта системы общественного транспорта или объекта инфраструкту­ры или таким образом, что это направлено против них:

a) с намерением причинить смерть или серьезное увечье; или

b) с намерением произвести значительное разрушение таких мест, объекта или системы, когда такое разрушение влечет или может повлечь причинение крупного экономического ущерба.

<...>

Статья 3. Настоящая Конвенция не применяется в случаях, когда преступле­ние совершено в одном государстве, предполагаемый преступник и потерпевшие являются гражданами этого государства, предполагаемый преступник найден на территории этого государства и никакое другое государство не имеет оснований для осуществления своей юрисдикции, в соответствии с пунктом 1 статьи 6 или пунктом 2 статьи 6 настоящей Конвенции, что не исключает применения к этим случаям при соответствующих обстоятельствах положений статей 10-15.

Статья 4. Каждое государство-участник принимает такие меры, какие могут оказаться необходимыми:

a) для признания уголовными преступлениями согласно его внутреннему законодательству деяний, указанных в статье 2 настоящей Конвенции;

b) для установления за эти преступления соответствующих наказаний с уче­том тяжкого характера этих преступлений.

<...>

Статья 6. 1. Каждое государство-участник принимает такие меры, какие могут оказаться необходимыми для установления его юрисдикции в отношении преступлений, указанных в статье 2, когда:

a) преступление совершено на территории этого государства; или

b) преступление совершено на борту судна, плавающего под флагом этого го­сударства, или воздушного судна, зарегистрированного согласно законам этого государства на момент совершения преступления; или

c) преступление совершено гражданином этого государства.

2. Государство-участник может также установить свою юрисдикцию в отно­шении любого такого преступления, когда:

a) преступление совершено против гражданина этого государства; или

b) преступление совершено против государственного или правительственного объекта этого государства за границей, включая посольство или помещения иного дипломатического или консульского представительства этого государства; или

c) преступление совершено лицом без гражданства, которое обычно прожи­вает на территории этого государства; или

d) преступление совершено в попытке принудить это государство совершить какое-либо действие или воздержаться от него; или

e) преступление совершено на борту воздушного судна, эксплуатируемого правительством этого государства. <...>

4. Каждое государство-участник аналогичным образом принимает такие меры, которые могут оказаться необходимыми для установления его юрисдикции в отношении преступлений, указанных в статье 2, в случаях, когда предполагаемый преступник находится на его территории и оно не выдает его ни одному из государств-участников, которые установили свою юрисдикцию в соответствии с пунктами 1 или 2.

<...>

Статья 8. 1. Государство-участник, на территории которого находится пред­полагаемый преступник, в случаях, к которым применима статья 6, если оно не выдает это лицо, обязано без каких-либо исключений и независимо от того, совер­шено ли преступление на его территории или нет, без неоправданных задержек передать дело своим компетентным органам для целей уголовного преследования путем проведения разбирательства в соответствии со своим законодательством. <...>

Статья 9. 1. Преступления, указанные в статье 2, считаются подлежащими включению в качестве преступлений, влекущих выдачу, в любой договор о выда­че, заключенный между какими-либо государствами-участниками до вступления настоящей Конвенции в силу. Государства-участники обязуются включать такие преступления в качестве преступлений, влекущих выдачу, во все договоры о вы­даче, которые будут впоследствии заключаться между ними.

2. Когда государство-участник, которое обусловливает выдачу наличием договора, получает просьбу о выдаче от другого государства-участника, с кото­рым оно не имеет договора о выдаче, запрашиваемое государство может по своему усмотрению рассматривать настоящую Конвенцию в качестве правового основания для выдачи в связи с преступлениями, указанными в статье 2. Выдача осуществляется с соблюдением других условий, предусмотренных законо­дательством запрашиваемого государства.

3. Государства-участники, не обусловливающие выдачу наличием договора, рассматривают в отношениях между собой преступления, указанные в статье 2, в качестве преступлений, влекущих выдачу, с соблюдением условий, предусмот­ренных законодательством запрашиваемого государства. <...>

5. Положения всех договоров и договоренностей о выдаче между государ­ствами-участниками, в связи с преступлениями, указанными в статье 2, считаются измененными в отношениях между государствами-участниками в той мере, в какой они несовместимы с настоящей Конвенцией.

<...>

Статья 11. Ни одно из преступлений, указанных в статье 2, не рассматри­вается для целей выдачи или взаимной правовой помощи как политическое пре­ступление или преступление, связанное с политическим преступлением, или преступление, вызванное политическими мотивами. Соответственно, связанная с таким преступлением просьба о выдаче или о взаимной правовой помощи не мо­жет быть отклонена лишь на том основании, что она касается политического пре­ступления или преступления, связанного с политическим преступлением, или преступления, вызванного политическими мотивами.

<...>

Міжнародна конвенція про боротьбу з фінансуванням тероризму [59]

Нью-Йорк, 9 грудня 1999 року

(витяги)

Стаття 1. Для цілей цієї Конвенції:

1. «Кошти» означають активи будь-якого роду, матеріальні чи нематеріальні, рухомі чи нерухомі, незалежно від способу їх придбання, а також юридичні доку­менти або акти у будь-якій формі, в тому числі в електронній або цифровій, які засвідчують право на такі активи або участь у них, включаючи банківські кредити, дорожні чеки, банківські чеки, поштові перекази, акції, цінні папери, облігації, векселя, акредитиви, але не обмежуючись ними.

2. «Державний або урядовий об’єкт» означає будь-який постійний чи тимча­совий об’єкт чи транспортний засіб, який використовують або займають пред­ставники держави, члени уряду, представники законодавчого або судового органу чи посадові особи або державні службовці або службовці будь-якого іншого державного органу або установи, чи службовці або посадові особи міжурядової організації у зв’язку з виконанням ними своїх службових обов’язків.

3. «Надходження» означають будь-які кошти, отримані або набуті прямо чи опосередковано, шляхом вчинення злочину, зазначеного в статті 2.

Стаття 2. 1. Будь-яка особа чинить злочин за змістом цієї Конвенції, якщо вона будь-якими методами, прямо чи опосередковано, незаконно та умисно надає кошти або здійснює їх збір з наміром, щоб вони використовувались, або при усві­домленні того, що вони будуть використані, повністю чи частково, для вчинення:

a) будь-якого діяння, яке являє собою злочин відповідно до сфери застосу­вання одного з договорів, перелічених у додатку, та до визначення, що міститься в ньому;

b) будь-якого іншого діяння, спрямованого на те, щоб викликати смерть будь-якої цивільної особи або будь-якої іншої особи, яка не бере активної участі у воєн­них діях в ситуації збройного конфлікту, або заподіяти їй тяжке тілесне ушкод­ження, коли мета такого діяння в силу його характеру чи контексту полягає в тому, щоб залякати населення чи змусити уряд чи міжнародну організацію вчини­ти будь-яку дію або утриматись від неї.

2. a) Після здачі на зберігання своїх ратифікаційних грамот чи документів про прийняття, затвердження чи приєднання держава, яка не є стороною, що бере участь в одному з договорів, перелічених у додатку, може заявити, що при засто­суванні цієї Конвенції до такої держави-учасниці вважається, що цей договір не включений до додатка, згаданого в підпункті «a» пункту 1. Така заява припиняє свою дію, як тільки цей договір набуває чинності для цієї держави-учасниці, яка повідомляє про цей факт депозитарія.

b) Коли держава-учасниця перестає бути стороною одного з договорів, перелі­чених в додатку, вона може зробити, як це передбачено цією статтею, заяву відносно цього договору.

3. Для того, щоб будь-яке діяння становило злочин, зазначений в пункті 1, не­обов’язково, щоб кошти фактично використовувались для скоєння злочину, згада­ного у підпунктах «a» або «b» пункту 1.

<...>

Стаття 4. Кожна держава-учасниця вживає таких заходів, які можуть бути необхідними:

a) для визнання кримінальними злочинами згідно з її внутрішнім законо­давством злочинів, зазначених у статті 2;

b) для встановлення за ці злочини відповідних покарань з урахуванням тяжко­го характеру цих злочинів.

<...>

Стаття 6. Кожна держава-учасниця вживає таких заходів, які можуть бути необхідними, в тому числі у відповідних випадках в галузі внутрішнього законо­давства, для забезпечення того, щоб злочинні діяння, які підпадають під дію цієї Конвенції, за жодних обставин не підлягали виправданню з будь-яких міркувань політичного, філософського, ідеологічного, расового, етнічного, релігійного або іншого аналогічного характеру.

Стаття 7. 1. Кожна держава-учасниця вживає таких заходів, які можуть бути необхідними для встановлення її юрисдикції відносно злочинів, зазначених у статті 2, коли:

a) злочин вчинено на території цієї держави;

b) злочин вчинено на борту судна, яке плаває під прапором цієї держави, або повітряного судна, яке зареєстроване відповідно до законів цієї держави під час вчинення злочину;

c) злочин вчинено громадянином цієї держави.

2. Держава-учасниця може також встановити свою юрисдикцію відносно будь-якого такого злочину, коли:

a) злочин був спрямований на вчинення злочину, зазначеного в підпункті «a» або «b» пункту 1 статті 2, на території чи відносно одного з громадян цієї держави або такий злочин був його результатом;

b) злочин був спрямований на вчинення злочину, зазначеного в підпункті «a» або «b» пункту 1 статті 2, проти державного або урядового об’єкта зазначеної держави за кордоном, включаючи приміщення дипломатичного або консуль­ського представництва цієї держави, або такий злочин був його результатом;

c) злочин був спрямований на вчинення злочину, зазначеного в підпункті «a» або «b» пункту 1 статті 2, як спроба змусити цю державу вчинити будь-яку дію або утриматись від неї або такий злочин призвів до його вчинення;

d) злочин вчинено особою без громадянства, яка звичайно мешкає на території цієї держави;

e) злочин вчинено на борту повітряного судна, яке експлуатується урядом цієї держави. <...>

4. Кожна держава-учасниця вживає також таких заходів, які можуть бути необхідними для встановлення її юрисдикції відносно злочинів, зазначених у статті 2, у випадках, коли особа, яка підозрюється у скоєнні злочину, знаходиться на її території і вона не видає його жодній з держав-учасниць, які встановили свою юрисдикцію відповідно до пунктів 1 або 2.

5. Коли більше ніж одна держава-учасниця претендує на юрисдикцію щодо одного із злочинів, зазначених у статті 2, відповідні держави-учасниці прагнуть належним чином координувати свої дії, зокрема відносно порядку кримінального переслідування та способів реалізації взаємної правової допомоги.

<...>

Стаття 10. 1. Держава-учасниця, на території якої знаходиться особа, яка скої­ла чи підозрюється у скоєнні злочину, у випадках, до яких може бути застосована стаття 7, якщо вона не видає цю особу, зобов’язана без будь-яких винятків і неза­лежно від того, чи вчинено цей злочин на її території, без надмірних затримок пе­редати справу своїм компетентним органам з метою кримінального переслідуван­ня шляхом проведення розгляду відповідно до законодавства цієї держави. <...>

Стаття 11. 1. Злочини, зазначені у статті 2, вважаються такими, що підля­гають включенню як злочини, що спричиняють видачу, до будь-якого з договорів про видачу, укладеного між будь-якими державами-учасницями до набуття цією Конвенцією чинності. Держави-учасниці зобов’язуються включати ці злочини як такі, що спричиняють видачу, до всіх договорів про видачу, які будуть в подаль­шому укладатися між ними.

2. Коли держава-учасниця, яка обумовлює видачу наявністю договору, отри­мує прохання про видачу від іншої держави-учасниці, з якою вона не має дого­вору про видачу, держава-учасниця, що запитує, може на свій розсуд розглядати цю Конвенцію як правову підставу для видачі відносно злочинів, зазначених у статті 2. Видача здійснюється з дотриманням інших умов, передбачених законо­давством запитуваної держави.

3. Держави-учасниці, які не обумовлюють видачу наявністю договору, розгля­дають у відносинах між собою зазначені у статті 2 злочини як такі, що спричи­няють видачу, з дотриманням умов, передбачених законодавством запитуваної держави.

4. У разі необхідності зазначені у статті 2 злочини розглядаються державами-учасницями з метою видачі так, ніби вони були скоєні не тільки в місці їх вчи­нення, але й на території держав, які встановили свою юрисдикцію відповідно до пунктів 1 і 2 статті 7.

5. Положення всіх договорів та домовленостей про видачу між державами-учасницями у зв’язку із злочинами, зазначеними у статті 2, вважаються зміненими у відносинах між державами-учасницями в тій мірі, в якій вони несумісні з цією Конвенцією.

<...>

Стаття 14. Жодний із злочинів, зазначених у статті 2, не розглядається для цілей видачі або взаємної правової допомоги між державами-учасницями як полі­тичний злочин або злочин, пов’язаний з політичним злочином, або злочин, скоє­ний з політичних мотивів. Внаслідок цього, пов’язане з таким злочином прохання про видачу або взаємну правову допомогу не може бути відхилено тільки на тій підставі, що воно стосується політичного злочину або злочину, пов’язаного з політичним злочином, або злочину, скоєного з політичних мотивів.

<...>

---

Дата добавления: 2015-07-14