Читайте также:
|
Перед своїм першим шлюбом Ігорко побував у ворожки, яка сказала, що цей шлюб щастя йому не принесе. «Але чому?» – спитав у циганки з розкішним ім’ям Інеса Діамантова. Він завжди був дуже допитливий. «Тому що вона, дівка твоя, бідна, наче церковна миша. То яке ж тут щастя, хлопче? Йди, поки не завагітніла, бо пропадеш». І тут Ігорко ніби прозрів. Його дружина справді не була багатійкою, але шлюбне щастя в Ігорковому розумінні не було пов’язане з тим, скільки грошиків дзеленчить у кишенях коханої. Тобто стосовно особи нареченої циганка не помилилася, але щось тут було не те.
Шлюб Ігорка був досить щасливим у його розумінні, бо наречена, дружина, зналася на сексі трохи більше за нього, завжди йому давала, як тільки в ньому прокидалося бажання, відповідала його смакам – була тендітною білявкою, не тягла з нього грошву, а гроші в нього водилися, і зовсім не хотіла розлучатися, бо була, схоже, всім задоволена. Але Ігорко через рік сам почав наполягати на розірванні шлюбу, бо відчув себе впевненіше і став набагато досвідченішим за неї у плані сексу, крім того, в нього черговий раз змінилися пріоритети. Він неодмінно хотів, щоб його дружина мала бюст третього розміру. І без силікону, тільки завдяки матінці‑природі.
Тоді він згадав про циганку. Коли Ігорко познайомився з Оксанкою, він почував себе щасливим чоловіком, у неї були такі цицьки, що постійно хотілося їх мацати, бо повірити в те, що така краса існує не тільки у Памели Андерсон, а й у деяких українських дівчат, без мацання було важкувато. Інеси він не знайшов. Але, користуючись порадою своєї однокурсниці, знайшов Марію‑ворожку, в якої мати була Марією‑ворожкою, а до того баба була Марією‑ворожкою і, ви не повірите, ще й прабаба була Марією, відповідно, так само – ворожкою.
Вона розклала карти, висмикнула волосину з Ігоркової шевелюри, почаклувала на попелі й сказала, що щасливим із Оксанкою його не бачить. «Чому?» – поцікавився Ігорко. «Не твоє це щастя. Не господарочка вона, буде днями лежати в ліжку, ковдрою вкриватися, тебе змушуватиме водити її по рестораціях, купувати їй одяг та возити на дорогі курорти. Не твоє це щастя, хлопче. Висмокче з тебе все». Ігорко ж був не проти смоктання в усіх значеннях цього процесу.
Незабаром він зрозумів, що Марія‑ворожка його не обманула. Оксанка, з якою він почав жити у цивільному шлюбі, була рідкісна нечупара. І справді постійно тягла з нього гроші, скільки б не давав – усе їй мало. Але Ігорко в той світлий час не був жадібним чоловіком, у плані бізнесу в нього все складалося, і грошей вистачало на всі її забаганки, й навіть більше того, бавити її він дуже любив. І тут Ігорко збагнув, що його так непокоїло у прогнозах ворожок. Що ж було не так? Чому вони так чудово розбиралися в його дівках, але помилялися в головному? Тому, що в них і в нього поняття про щастя були зовсім різними.
Після цього Ігорко став постійним клієнтом усіх більш‑менш знаних провидців, ясновидців, ворожок, бабок, гіпнотизерів та астрологів. Шахраїв він нищив усіма придатними засобами, а от із тими, хто непогано орієнтувався в людських долях, він працював. І не було для нього цікавішого захоплення. Це стало його хобі, він не уявляв свого життя без влаштувань астрологічних перевірок. «Тест на щастя». Всі шаманські газетки, всі телефони, що називалися по телебаченню та радіо, оголошення будь‑яких наближених до астрології чи ворожіння координат він занотовував у спеціальний щоденник, зберігав у спеціальних папках. А ще в нього була картотека, де всі вони, провісники майбутнього та знавці минулого, були зібрані й розставлені в абетковому порядку.
Він питався, яке воно для них є, це особисте щастя? Яким вони його бачать? Дехто не хотів признаватися: «А навіщо це вам?
Ми з вами працюємо, а не ви з нами. То яка у вас проблема?» Але він змушував, улещував, платив, благав. До кожного в нього було напрацьовано свій підхід. І виявилося, що більшість їхніх понять про щастя та його, Ігоркове, уявлення про щастячко не є тотожними.
«І розумієш, що виходить? Виходить щось страшне. Ніколи ніхто тобі нічого слушного не порадить. Тому що так, вони здатні бачити більше за тебе, вони, можливо, будуть розповідати тобі, яка в неї була мати хвойда, що її батько – пиячить, що вона ніколи не користується туалетним папером, їсть днями сирі томати і бздить, тому засмердить тобі всю хату, і все це буде правдою. Але їм ніколи не спаде на думку, що саме така поведінка коханої може складати твоє щастя. Ну, з туалетним папером та бздінням це я перестарався, так собі бовкнув, для краси, адже ти мене зрозумів? У кожного з нас – своє щастя, і часто воно зовсім не збігається із загальновизнаним, із книжним, міщанським, із тим, яке називають жіночим, із тим, на яке молиться твій сусіда, з тим, про яке мріє твоя власна мати, з тим, за яке вмирали герої, з тим, що затьмарить очі твоїм дітям… Бо в кожного з нас воно – своє. І хоч би що вони бачили, відчували, хоч би що тобі радили, вони ніколи не зможуть побачити людину твоїми очима, відчути її твоїм серцем, пізнати її твоїм мозком, зрозуміти, в чому полягає твоє власне щастя. Ніколи цього не станеться».
…
Поки Ігорко розповідав мені цю історію, він випив першу пляшку горілки і з’їв майже увесь сир. Ще й дорікнув мені: «Навіщо ти нарізав стільки хліба? Ти що, так його любиш? Бо я, відверто кажучи, не дуже, я надаю перевагу чомусь легкому, до того ж наближається ніч, ось, наприклад, огірка зжую чи сирку. І тобі не раджу налягати на хліб».
Я кажу, що це не дуже порядно, змушувати мене, хвору людину, працювати, а потім за це ще й гнобити. «Та хто тебе гнобить? Ти не позитивно дивишся на Всесвіт, мушу тобі сказати. От чого ти скавулиш? Перепрацювався?
Та я роблю тобі послугу, слухай, тобі ж недовго залишилося, тобто ще трохи, а час плине швидко, особливо влітку, і все. То коли ти ще попрацюєш, га? Коли тобі випаде така щаслива нагода зробити щось корисне? Навантажити ці руки здоровою фізичною працею? І потім, я ж не змушую тебе мити, наприклад, підлогу, чи вичищати вбиральню?
Я що – дід, ти що – салага? Ми що, в армії?»
Я вливаю в себе чарку горілки. Цікаво, яким зараз бачить своє щастя Ігорко? І хто в цьому світі, та й у всій галактиці може бачити його своїм щастям? Мабуть, тільки хтось зовсім недолугий, той, хто вважатиме Ігорка своїм останнім, хай жалюгідним, але все‑таки шансом. Той, хто згадує радянське печиво «Привіт» як кращий кондитерський виріб, котрий вдалося покуштувати у своєму житті.
«Слухай, – раптом термосить мене за плече Ігорко. – От учора й сьогодні, відтоді, як я дізнався про це, я стільки передумав про твій паскудний рак, давай хоча б зараз поговоримо не про тебе, а про мене». Я давлюся огірком. Він спокійно постукує мені по спині. «Між іншим, треба якось охайніше їсти, друже, не слід у такий ганебний спосіб скорочувати собі життя. Вмерти від того, що вдавився огірком, ти що, про таку смерть мріяв? Бог тобі дав шанс – відійти шляхетно, щоб усі хрестилися, ридали ридма, згадували тебе молодим, вродливим, що тебе, мовляв, як кращого, Бог забрав до себе першим. А ти намагаєшся все це зіпсувати. Де логіка?»
Ігорко бере кусень хліба, вискубує крихти з середини, наливає горілки, розмірковує. «Знаєш, – починає знову він. – Мене всі обговорюють. От і зараз, я відчуваю, ти думаєш про мене. Думаєш? От». «Це на тобі джинси номер 35?» – цікавлюсь я. «Точно! Десятка! Як здогадався? В мене ж тридцять вісім пар джинсів». У нього справді тридцять вісім пар джинсів, і всі вони однакові, дуже вузькі з низькою талією. «Прикинув, на яких із них може саме так провиснути зад і витягнутися коліна. Підрахував, вийшла приблизно тридцять п’ята пара». «Тьху, так неромантично». Теж мені, романтик.
«Слухай, може поговоримо?» О, а що ми досі робили? «Ігорку, а чому ти не одружений, га? От що тобі заважає одружитися, чим тобі ще займатися? Робота в тебе є, кар’єра наче робиться, грошва теж водиться, чим тобі ще зайнятися – крім ходіння по ворожках, звісно. Одружився б, може, чи пішов би купувати тридцять дев’яту пару джинсів». «На кому я мушу одружуватися, на твій погляд? На кому? На „барбі“?» Він лютує, а я трохи здивований такою реакцією. Звісно, на «барбі». Він западає на такий тип: високі, стрункі, з довгими худорлявими ногами білявки, прозорі очі, довге волосся. Що це, хіба не «барбі»? Він якщо зустрічається, то зустрічається тільки з такими.
«Ага, що тут такого жахливого? Хоч би й на „барбі“. Як цю останню звали, Алініус? Ні, щось схоже, але не так». В Ігорка дуже показовий ніс, по якому зразу видно, що йому ця бесіда не дуже подобається. Колись Ігорко задзвонив мені і сказав, що прийде до мене з Анчоусом (о, точно! Анчоус!), і я ще подумав: це ж треба, не з порожніми руками пацан іде, рибу тягне, яка ж пригода сталася з нашим хлопчиком, що з ним коїться? Аж тут він приходить із худорлявою білявкою: губи сяють, очі сяють, панчохи сяють, зуби також сяють. «Це – Анчоус», – каже Ігорко з гордістю. Насправді її звали Ганною.
«Мені нема про що розмовляти з Анчоусом». «А що таке? Вона не вміє чи не хоче днями патякати про тебе?» Ігорко, як не хоче, не помічає іронії. «Вона вміє говорити тільки про одяг. Що, де, за скільки вона купила, пасує їй чи не пасує, ну, і таке інше». «Ще про те, кого вона бачила і з ким. Про моду. І що всі заздрять її вроді. А ще про маму. Про свою. Про те, як багато вклала вона душі у її виховання». «О, це ж сила‑силенна тем для розмов. Тобі все це здається нудним?»
«А про що б ти хотів поговорити?» – підтримую нашу розмову я. «Ти все іронізуєш, чи не так? У мене, між іншим, дві вищі освіти. Ага? І я себе не на показах Версаче та Дорожкіної знайшов». Я мовчки погоджуюся. Не на показах, це вже точно. В те місце, де народився Ігорко, Версаче не приїхав би ні за які гроші, та й Дорожкіна – також.
«От сказати тобі чесно? Я ж не збрешу людині, яка має незабаром померти». От‑от урветься мій терпець. Залишилося ще трохи. «Кажи». «Я тобі нещодавно говорив про щастя. Так от, заради свого щастя я ніколи не одружуся з „барбі“. Мені потрібна зовсім інша дружина. Розумна, хижа, вродлива кар’єристка. Щоб книжки читала, а не літери на етикетках та цифри на цінниках. Щоб розумілася на митцях, на картинах, а не на позначках „Обережно, скло“ чи „Тільки суха чистка“, „Прасувати не можна“, „Тільки ручне прання“».
Я потягнувся до полиці, щоб узяти заварник. «Там не запилючено?» Я кажу, що ні. «Слухай, якщо пилюка, то я тобі не раджу витирати руку об крісло, о’кей? І що ти все винюхуєш – що б його з’їсти, що б випити? Ти тільки про це й думаєш. Очі, он‑о, полицями нишпорять. Не так уже й часто ти в мене в гостях, але зовсім не приділяєш мені уваги. Це неввічливо». Я ховаюся, щоб обтерти руку об крісло. Манячило нещасне, ось тобі.
«Слухай, а в мене є питання. Як, скажи мені, ти збираєшся одружитися не на „барбі“, якщо зустрічаєшся винятково з „барбі“?» «Це – важко. Але я, на відміну від декого, ніколи не шукав легких шляхів. До речі, ти не зовсім правий, бо не все знаєш. Колись я зустрічався, навіть прожив півроку не з „барбі“. Вона була агентом із нерухомості. Розумна, спритна, вродлива. Універсальна машина, а не жінка. Взірець. Коли ми зустрілися, на її плечах була хустка, на якій застигло зображення полотна Далі. Ти що, зовсім мене не слухаєш?» «Слухаю. Півроку – це термін. То й як ви розійшлися? Ви ж розійшлися?»
«Розійшлися. Тому що мені стало лячно». «Та ну?» «Так. Ми ланчувалися в ресторації. Я щось розповідав, щось дотепне, бо вона дивилася на мене, гріла теплими очима, все здавалося таким бездоганним і чудовим. Вона виглядала такою лагідною, ніжною. Свічки, мерло, ткані серветки на колінах. У мене – плани, в неї – плани. Спільні, еротичні. Я відчуваю шовк її панчіх, вона пестить ногою мій пах. О, брате, мене підносило до самих небес. Аж раптом дзвоник мобільного телефону. Її. Вона вибачається, продовжує мене пестити, слухає, що їй говорять, а потім верещить: „Що? Чому це досі не зроблено? Так, я зараз повертаюся до офісу й повідриваю вам усім яйця!“ Я кінчив собі в штани. А вона не прибирає ноги, така тремтлива. Я сиджу, розгублений, а вона питає: „Щось не те? Я ненадовго з’їжджу, ти перепочинь, випий, а потім ми продовжимо з того місця, на якому зупинилися“. А я розумію, що не зможу продовжити. Все, мені лячно». Більше він її не бачив. «Плакала? Ні, я не думаю, такі вміють змушувати плакати, але самі ніколи не плачуть».
Я сиджу вдома й доганяюся фісташками. Я нічого не став говорити
Ігоркові про те, що все вигадав про свої ракові пухлини. Хай помучиться, йому корисно, якщо він, звісно, мучиться. В мене з’явилася одна підозра, що змушує мене страждати. Я не можу спати. Я набираю номер Лесі. Вона відповідає відразу. «Ну? Народжуй швидше, не зволікай, у мене немає часу». «Але зараз ніч, що ти робиш?» «Чекаю на дзвінок із Канади, замовила там деякі меблі. Зайнялася своєю хатою. Не хочу, щоб на моїй могилі було написано: „Все життя вона знаходила людям житло, і от нарешті знайшла й власне“. Чого тобі треба?» Яка ж Леська здогадлива.
«Слухай, ти часом не перетиналася з таким собі Ігорем?» «Ну», – каже багатослівна Леся. «Так чи ні?» «Ну», – знову відповідає вона, її просто так не зіб’єш. «Бачиш, я зараз із ним працюю, ти можеш щось про нього сказати – ви ж разом жили, кроїли, так би мовити, власні долі?» «Можу. За півроку, що ми з ним жили, він жодного разу не назвав мене на ім’я. Ще він носить труси Хьюго Бос. Що ще? Ми розбіглися, тому що я можу вилизати дупу в ліжку, але ж морально? Це вже – ні». Леся поклала слухавку. На моїй пам’яті ще ніколи й ніхто так влучно не характеризував людину.
xi)
Що може бути гидкішим за ранковий дзвоник? Нічого. Те, що будильник розпочне своє стрекотіння, ти знаєш іще з ночі, але телефон? Від нього такої бридоти не чекаєш. Це – Валерій Леонідович. Клятий Лерик. «Мені казали, що ті, хто хворіє на серйозні хвороби, встають разом із сонцем, бо не хочуть втрачати хвилини свідомого життя». Я люблю своїх керівників. «Слухай, Стасе, якщо ти думаєш, що я повірив у цю твою маячню про рак, це означає, що ти тримаєш мене за бовдура. Як ти думаєш, мені подобається таке ставлення? Не будь мудилом, заходжуйся до роботи. Досить уже. Нахворівся».
«А що таке? Когось терміново треба поховати, вже так смердить, що й зачекати не може? Чого зрання телефонувати?» – відгавкуюсь я. Можу собі дозволити, як тяжко‑важко хворий. «Треба летіти до Москви». Ага, так я й полетів. «До Москви? Тиць‑гриць. Я щось не розумію, чому я, міжнародник, курсую шляхами Київ‑Запоріжжя та Київ‑Москва, це ви так собі уявляєте закордон, еге? Москва – це, по‑вашому, що?» «По‑моєму, питаєш? Як на мене, це – Запоріжжя, але набагато більше». «Валерію Леонідовичу, шановний. Ні, навіть вельмишановний. Я хочу у відпустку, відпочити хочу, а не летіти бозна‑куди. Чого б це не запропонувати мені Іспанію? Я б туди залюбки злітав, ага».
«Відпочити? Ти при своєму розумі, хлопче? А лікарняний тобі що, не відпочинок? Ти сидиш на ньому вже понад два тижні, а люди тим часом працюють, тягнуть лямку, наче африканські воли, як азіатські мули, світу білого не бачать». Пес смердючий, працює воно, ага, і всі інші, аж запрацювалися по самі помідори, один на Кубі з кончітами гонсалес та хуанітами перес, інший – у Німеччині (дастіш фантастіш, о, майне кляйне, я‑я‑я), так напрацювалися, що аж сперма бризкала на всі боки. Гади. Які вони всі гади. «Мовчиш, може тобі навіть соромно? Так. Рак у тебе чи не рак, раком ти когось чи не раком, відверто кажучи, мене це не хвилює. Я навіть можу поклопотати, щоб тобі виписали матеріальну допомогу на хіміотерапію або на профілактику геморою, але зараз ти відриваєш свої батони і їдеш на роботу – оформлювати собі відрядження. Всі документи у секретарки». «Валерію Леонідовичу, а ви не боїтеся брати гріх на душу?» – запитую вкрадливо. «А я розцінюю це так, наче роблю добру справу для тебе, второпав? Люди, що перебувають у відчаї, ‑ а ти ж наче перебуваєш, – мають трохи розважатися, змінювати обстановку. От якщо в тебе затягнулася депресія, то як кажуть у рекламі? „Геть, тоска – читай МК!“» «Емка? Це ви про що? Про страусів, німецькі авто чи німкень?» «МК – це „Московський комсомолець“. От ти й вирушаєш туди, де це пишуть, щоб почитати, так би мовити, мовою оригіналу». Більше він нічого додати не хотів.
На роботі панує тиша. До обідньої перерви ще, як рачки до неба. Але щось я нікого не бачу. І серед тих, кого я не бачу, стовідсотковим лідером є моя секретарка (Секретарки Немає – тринадцять). На її столі однак я бачу теку гидотного зеленого кольору. В ній мої документи. Так, подивимося, чого це я маю пертися до Москви на переговори. Угу. Тема: власність. Добре, хоч тема – пристойна, а не церемонія відкриття якогось човника, що має пливти Яузою‑річкою з жовто‑блакитним стягом і тризубом на боці, символізуючи вікову дружбу наших держав. Цікаво, а що в цьому разі купувати для подарунків? Я знаю що: «Ізбушкі? Щоб відповідати: це не „ізбушкі“, це – хатки! Палатєнца? Щоб відповідати: це не „палатєнца“, це – рушнички. І порцелянових кошечєк. Щоб відповідати: а це не „кошечка“, це – Тарас Григорович Шевченко».
О, Віка. Засмагла, худа. Пройшла повз, наче не побачила мою натхненну пику у приймальні. Не буду кидати привітальний клич, ще злякається, може, вона мене вже поховала? Шкода тільки, що не бачив її обличчя, суцільні засмаглі ноги. Так, тепер на порядку денному – Ігорко, бо після того випадку з кицюнею‑Танюнею, в якої я майже з рук вирвав мною ж подарований кальян, мабуть, не варто знову звертатися до неї з проханням подивитися за Мартіні. «Привіт», – кажу я. «Агов. Це ти? Непогано виглядаєш. Очі принаймні здорові. Блиск! Чого тобі?» «Мені потрібно, щоб ти забрав мого кота до себе чи приїздив його годувати, тому що мене випхали у відрядження».
«Клас! Ти мусиш мені подякувати. Привезеш мені московської горілки та листівки з Путіним, знаєш, які є? „Путін‑гончар“, „Путін‑слюсар“, „Путін‑маляр“. Я збираю. Це я сказав Валерію, що тобі конче необхідно рухатися та діяти. Це ж треба, чувак, він мене, виявляється, слухає!» Я одного не розумію: як Ігорко дожив до своїх років і уникнув більш‑менш серйозних травм. «Привезу, блін, привезу я тобі коралове намисто, наволочуга ти така». Я навчився буркотіти подумки. «До кота я заїду. Тільки ти поклади в холодильник консерви для нього, і для мене щось пожерти, а то в тебе завжди – рідкісний голяк. Може, тобі вже воно непотрібно, харчуватися, але до тебе ходять люди, треба хоча б іноді про це пам’ятати». Скажіть мені, за що я маю любити людство?
У ліфт ми всілися разом, я з великою спортивною сумкою на плечі та Наталка зі своїми двома собаками. Так, Наталка – коханка чудового Олександра Олександровича, чуйної людини, що поздоровила мене з восьмим березня. На восьмому поверсі ліфт зупинився і прийняв у своє черево двох товстих тіточок. «Так. Є вірогідність, що ми застрягнемо», – подумалося мені. «Еге. Ти не помилився, козел. Я – є», – злостиво відповіла Вірогідність. І ми застрягли.
Жіночий голос, що мешкає в кнопці виклику допомоги, спочатку став на нас верещати, якого хріна ми вперлися в ліфт, наче ліфти в будинках існують просто для краси. Вона волала, що будинку вже понад двадцять років, а ви напхалися туди зі своїми сумками, тілами та собаками. Потім вона впізнала Наталку – коханку самі пам’ятаєте кого (добре мати блат навіть на рівні ліфта, що застряг) і сказала, що все розуміє, що це просто важкий ранок і для неї, і що аварійку вона вже викликала. Все це, втім, було сказано таким тоном, що не залишало ілюзій щодо змісту: «Наволочі ви всі». От що вона хотіла до нас донести. Не знаю, як хто, а я її зрозумів.
Я застрягав у ліфті кілька разів за своє життя. В різних будинках, приміщеннях, установах, а на кнопки виклику диспетчерів я тиснув іще частіше, бо помічав, як хтось застряг, а людиною я був колись чуйною (чи просто хотів бути хоча б поганеньким героєм‑визволителем, хай хоч ліфтовим!), і що я помітив? Хоч би де ти застряг, у кнопці виклику живе один і той самий незадоволений життям жіночий голос, голос, наділений цікавою здатністю: ненавидіти тебе, людину, що застрягла в ліфті, усіма фібрами душі.
Ви нікуди не поспішаєте? Бо я – поспішаю, але це ж дурниця – кудись поспішати, коли ти все одно сидиш у зіпсованому ліфті. Тому я маю трохи часу, поки їде аварійка, яка вже точно ніколи й нікуди не поспішає, щоб поділитися з вами своїми думками щодо пригод у ліфті. Так от. Коли люди застрягають (я можу дозволити собі узагальнення, бо маю певний досвід), вони спочатку пригадують, як хтось уже потрапляв у таку халепу, бо з кимось із них обов’язково це було. Розповіді спочатку ведуться невимушено, вільно, навіть весело, тому що людям притаманно вірити в чудо, тобто вони щиро сподіваються, що аварійка справді приїде рівно за десять хвилин. З іншого боку, люди, якщо вони не діти, вже знають, що такого не буває, аварійка ніколи не приїздить за десять хвилин, і тоді вони починають нервуватися.
Я лупцював по стінках ліфту. Собаки крутили від здивування мордами, маленький двічі гавкнув від захоплення. «Чи не могли б ви поводитися хоча б як собаки?» – спитала в мене Наталка. «Тобто всістися на брудну підлогу, виставити на показ член, висолопити язика й пустити слину? Можу, але тут бракує місця». «Я мала на увазі, щоб ви поводилися спокійніше, від того, що ви лупцюєте по стінах, нічого не зміниться, а собачки нервують, вони хочуть пісюняти, мої солоденькі». Слова «пісюняти, мої солоденькі», – явно промовлялися не до мене, тому що були сповнені солодких інтонацій, так зазвичай говорять до дітей, собачок, котиків чи квіточок.
З цього моменту почалася наступна стадія. Люди зайнялися тим, що вони дуже люблять: незалежно від статі, вони почали мірятися членами. Тобто ділитися подробицями, кому з них більше не пощастило через це застрягання. Жінки почали нудити, що запізнюються на роботу. Наталка цілувала песиків, заспокоювала їх і все бідкалася, як вони хочуть посцяти. А я мовчав, не розкривав своїх карт. Бо в мене на руках були козирі, а коли в тебе козирі, навіщо поспішати їх демонструвати, хай пониють іще більше, щоб потім їхні нийки порівняно з моїм горем здалися їм такими нікчемними, що аж сором.
Аварійки не було, я витяг мобільний телефон, зітхнув, аж потім подумав: а кого мені набирати? Хто може мені зарадити в такій ситуації? Телефонувати з єдиною метою – тільки попередити, що я швидше за все до Москви не потраплю, бо застряг у ліфті? На місці Валерія Леонідовича я б ніколи собі не повірив. Менш вірогідним могло бути тільки повідомлення, що я не встигаю на рейс, бо рятував дівчинку під час пожежі. «Я запізнююся на літак», – виклав я свій козир. Усі принишкли. Ось воно, усвідомлення дріб’язковості власних інтересів та проблем. Я так і знав.
Наші люди, втім, мають одну цікаву рису: на чужий біль відгукуються швидше, ніж на чужу радість. Тому після хвилинного мовчання вони почали висловлювати співчуття. «Ай‑ай‑ай». «А у вас є хоча б який запас часу?» «Боже, що ж робити? Може, треба диспетчеру сказати, що сидить людина, якій на літак?» «Давай телефон, будемо дзвонити Сашкові», – впевнено промовила Наталка й узяла мою трубу. «Сашко? Так, це я. Телефоную з чужої мобілки, часу в мене обмаль. Слухай сюди. Ми застрягли в ліфті, я – нічого. Але тут є хлопець, який запізнюється на літак. Що‑що? Мусиш, ти мусиш щось зробити. Як це ти не знаєш що? Спробуй зателефонувати до аеропорту своєму Павлу чи авіалініям, нас от‑от мають визволити, тому якщо він і запізнюватиметься, то не більше, ніж на півгодини. Ага, вони ще й не стільки чекають, коли говорити з ними переконливо. Все, па‑па». З такою коханкою – секретарка, помічники, радники – на фіг не потрібні. «Все, він задзвонить, куди треба. Не хвилюйтеся». І мені трохи попустило.
Всі двадцять хвилин, які ми провели в ліфті після цього дзвоника (до речі, Сашко віддзвонився і сказав мені, щоб я переказав «Натусику», що він усе зробив, як слід, а ще поцікавився, чи не привезти нам чогось?), ми крили матюками аварійників і робили припущення, чим вони там займаються. «Це ж набрехали, що вже виїхали, а самі сидять, грають в очко та пиячать». «От самі заправилися портвешком, а тепер поїхали ще й заправляти машину, бо пального в них немає. Пропили пальне». «Вже напилися так, що дороги не бачать». «Зараз так спекотно, вони з пивом та воблою на Дніпро пішли». «А куди їм поспішати? Робочий день іде, все нормально, люди нікуди не подінуться. Куди їм подітися? Вони ж у ліфті сидять». А потім пішли суцільні мати, я б із задоволенням тут їх навів, але не почув нічого оригінального, стандартні матюки, ви їх точно знаєте. Нарешті вони прийшли, ахалай‑махалай, нас визволено за допомогою тонкої дротинки. Три величезних парубійка. З однією тоненькою дротинкою. Коли ми опинилися на волі, ми розбіглися кожен у своїх справах, навіть не полаявшися з аварійниками з приводу їхньої повільної праці, тому що як не крути, а сварити власних визволителів було таки незручно.
Дзвоник. Валерій. «Ти де?» Кажу, що заповнюю митну декларацію. «Поквапся. Чого ти зволікаєш, я не розумію? Де ти був? Чого? Хутчіш давай. Бо Жорж хвилюється». До літака я потрапив останнім, навіть відчув себе членом уряду: останній, один, той самий, на якого нарешті сидять і слухняно чекають семеро! Літак, який не злітає, схожий на ліфт, що застряг. Ти сидиш і нічого не можеш із цим вдіяти. А я – сам, кум королю, у супроводі дівчинки та хлопчика з раціями, в які вони постійно щось шепотіли, сам у маленькій біленькій машині, на задньому сидінні, розкинувши монтанівським орлом руки.
Краса. Втім, коли я зайшов, усі пасажири на мене дивилися поглядами найманих убивць, жертва яких дозволила собі змінити маршрут.
Мені все життя бракувало уваги, але ви знаєте, іноді від уваги дуже плющить. Злі, знервовані обличчя. Як мені знайти обличчя Жоржа Юрійовича, людини, що розумілася на власності й мала повноваження очолювати делегацію та вести переговори? Що я ще знав про нього? Трохи за сорок. Русявий. З Донецька (напрочуд модне походження на початку XXI сторіччя). Ще мене попередили, що до Києва він прилітає із Франкфурта і відразу відлітає до Москви. А мені треба з ним познайомитися й виробити спільну позицію.
Я сидів у літаку в білому костюмі з коноплі (випрасувана марихуана), поглинаючи коньяк «Клінков ВІП» із фляжки. Отже, ми летимо. Тому треба пошукати Жоржа. Я почав уважно роздивлятися публіку, яка миттєво втратила інтерес до мене (як і я сьогодні до аварійників), щойно літак затупотів коліщатками по смузі. Я проводив оглядини. Ось. Судячи з квадратоподібної голови та плечей, що стирчать по боках від крісла, цей чоловік не цуратиметься питань власності, особливо чужої власності, і, цілком можливо, походить із модного міста Донецька. Я наблизився, на його шиї помітив Пашу Картьє, який впився в усі його пори. «Доброго дня. Жорж Юрійович, якщо не помиляюся?» На мене дивилися добрі, каламутно‑зелені очі. «Ага! Стецько! Слухай, а ти – спритний. Я все думаю, як ти мене… а ти… і костюмчик такий – нічого собі… молодець. Цілком наша людина». Я не знав, радіти цьому чи ні, бо не знав, який зміст вкладав життєрадісний Жорж у поняття «наша людина». Я ввічливо всміхнувся.
«Сідай! Тут – порожньо». Він кинув оком на крісло поряд. Я сів. Манерою розмовляти та рвучким раптовим, але постійним гигиканням Жорж Юрійович нагадував мені Лікаря Лівсі з мульта Данила Черкаського «Острів скарбів». Коли я сів, він одразу розповів мені анекдот. «Це щоб ти збагнув, яка в нас спільна, ги‑гик, позиція!» анекдот Жоржа Юрійовича, розповідається тут для того, щоб ви краще збагнули, яка, ги‑гик, золота людина Жорж Юрійович.
«Відсидів браток у тюрязі від дзвінка до дзвінка. Нікого з корешів не здав, поводився гідно, ні на кого не стукав, а коли відкинувся з зони, то друзі його стріли як слід, усім забезпечили з голови до ніг. Бо – заслужив, правильний чувак тому що. І от десь через рік телефонує йому пахан один, щоб розпитати, що й як, яке життя‑буття. Питає: „Ну, кореш, як ти там, не бідуєш? Той відповідає: Я в повному шоколаді. Хаза в мене шикарна, тачила така, що ДАІ зупиняти боїться. В леве купаюся, все таке зашибись, в дружини дали таку дівку – білявка з сідницями, цицьками, ротом, очима, суцільні заздрощі, а не дівка. Що й казати – вільне життя, замкнувся у ванній, дрочу собі, ніяка сука не заважає“. Той питає з непоняткою повною в голосі: „Слухай, якщо в тебе така гарна дружина, то чого ж ти її не нахиляєш, не трахкаєш?“ Йому цей відповідає: „Нахиляти? Трахкати? Дружину? За що? Вона ж зі столу не тирить, ніколи мене не закладає…“»
Я гигикнув. За це мене було радісно вдарено по плечі. «Бачу, ти повністю наша людина. Прорвемося». Спільні позиції вироблялися з карколомною швидкістю. В кишені крісла, яке я періодично штурхав ногами і щоразу незадоволена пика вусатого дядька поверталася до мене з претензіями, я знайшов, так, – «Московський комсомолець». Чудово. Розгорнув. Цікава стаття про скінхедів. Лисих молодиків, котрі ненавидять грузинів, арабів, фанів київського «Динамо», і, я так думаю, несхвально ставляться до негрів. Як побачать – відразу лупцюють ногами. І пики у кров. Тільки так. І в мене з’являється мрія. Я уявляю собі, як я, чаклун, під час футбольного матчу «Спартак» (Москва) – «Динамо» (Київ) у центр стадіону обережно ставлю Валерія Леонідовича, завчасно перетворивши його на вузькоокого негра й одягнувши у вишиванку та чалму зеленого кольору з півмісяцем по центру. Цинкову труну з його тілом я б забрав особисто.
Варто зауважити, що в Жоржа Юрійовича була цікава звичка: мабуть, він думав, що я недочуваю, тому що постійно, звертаючись до мене, смикав за рукав мого білого костюма і в такий спосіб підтягував мене ближче до себе. Людина – небаченої сили, щоб отак мене підтягувати, я теж маю солідну вагу та зріст. Після цих його смикань я постав у всій красі перед російськими прикордонниками, правий рукав мого костюма виглядав так, наче всю ніч на ньому кублилися собаки з брудними лапами, або нагадував зім’яту серветку, яку залишили на столику в ресторації – заляпану кетчупом, прикрашену плямами від олії та чорнила.
Зустрічав нас працівник української амбасади Петрусь. Величезний такий лобуряка зі скуйовдженим волоссям світлого русявого кольору. В Петруся були трохи витрішкуваті від природи блакитні очі. А ще він був заїкою. «А що це у вас у пакунках?» – запитав Петрусь Жоржа Юрійовича. «Та таке», – весело відповів той. Я знав, що ніяких валіз чи багажу в Жоржа не було, окрім цих двох пакетів, які були набиті пляшками ірландського віскі та блоками цигарок «Мальборо», придбаними у Франкфуртському дюті‑фрі.
Коли ми вичавилися з машини, я з задоволенням помітив, що цього разу сидів біля Жоржа з іншого боку, тому лівий рукав мого піджака виглядав так само, як правий. Наче їх корови пожували. Жовані й брудні рукава – модна деталь костюма. Радник посла, який чекав на нас, зміряв очима і промовив: «То це ви? Угу. Зрозуміло. О, Боже. Так‑так. Ну, добрий вечір».
Спочатку нас оселили в готелі при амбасаді, радник посла дуже переймався переговорами, але Жорж Юрійович швидко його вгамував своїм оптимістичним: «Прорвемося, ги‑гик!» Жоржу хотілося вірити, бо він був світлою постаттю, але радник посла за своє життя набачився таких світлих постатей, і, судячи з виразу його обличчя, заборонив собі вірити в будь‑що і будь‑кому, тим більше таким файним пацанам, якими були ми з Жоржем. Утім, це саме життя довірило радникові посла таємницю того, що все якось, та буде, головне – не намагатися в усе влазити. Тому він обмежився легким зауваженням, кинутим у мій бік: «Тут, до речі, є праски. Звісно, якщо вам потрібно». Попередив, що за годину буде вечеря, й пішов собі. «Вечеря відбудеться, ги‑гик, за будь‑якої погоди, ги‑гик!» – жбурнув у спину радника Жорж. Радник здригнувся.
Вечеря тішила різноманітністю: горілка, ром, коньяк, вино, пиво після горілки та лікер до кави. Це – питво. А от їжі було замало. Сирітками виглядали худесенькі шпроти на сухих хлібцях. Сумно на тих самих канапках застигла ікра, об яку можна було поранити язика, так довго вона на нас чекала. Зелень була втомлена надзвичайно спекотним московським літом 2002 року. Сморід торф’яних боліт, що линув із відкритої кватирки, нагадував про сера Генрі, інспектора Лейстрета, Шерлока Холмса та друга його, лікаря Ватсона, бідолашного Снуппі, а також про всесвітнє зло з обличчям Олега Янковського.
Судячи з усього, відсутність їжі хвилювала тільки мене. Інші, а нас було не так уже й багато: Жорж, Петрусь і два молодики, імен, прізвищ яких я не розчув, мабуть, вони були місцеві, – наливалися спиртним. Потім ми стали співати: «Душа болит, а сердце плачет, а тот кто любит – слез не прячет, ведь не напрасно душа болит». Це було свято моєї душі, я радо рвав горлянку. Вони, мої слухачі, захоплено дивилися на мене. Аякже! Так тримати, Стасе, гордість Українського республіканського хору радіо та телебачення! Коли вже й ця похнюплена їжа скінчилася, мене навідала думка щодо переговорів, спільних позицій та власності (яку, до речі, власність, чию, до речі, власність, ми будемо завтра захищати або віддавати, або відбирати чи як воно там… е‑е‑е? Відчужувати, о!). Вона постукала в мій мозок, там щось забулькотіло. Вона подумала, що всі втопилися, й пішла собі геть. «Як прийшла, ги‑гик, так і підеш!» – булькнуло щось їй навздогін.
Потім ми перетягли свої тіла в готельний бар. Перший пакунок з дюті‑фрі закінчився якось непомітно. Раз – і немає його. І Жорж тоді сказав: «Щось я про нас, ги‑гик, погано подумав. Треба пертися за пакунком у номер!» І всі ми, навіть п’яний у зюзю Петрусь, разом піднялися й пішли до номера Жоржа Юрійовича. Ви, звісно, можете поцікавитися, а чого б то було пертися туди всім гамузом? А того, рідненькі, що в нас була така стадія алкогольного сп’яніння, коли всі ті, хто п’є разом, починають і ходити разом, щойно один устав, за ним і всі інші потягнулися. Хіба у вас такого не буває? Отож‑бо. Отже, треба йти – то треба. Ми пішли.
У номері Жоржа Петрусь вирішив із нами брататися, ліз цілуватися, просив мене заспівати і милувався моїм відкритим ротом. «Це ж соловейко», – зітхав він, а згодом почав ридати від туги за Батьківщиною. «Щось, ги‑гик, людина попливла зовсім. Треба його вкласти, ги‑гик, спати», – сказав Жорж, і одним щиглем відправив Петруся ночувати на диванчик. Тим часом ми добивали другий пакунок із віскі. Але за додатковим «аперитивом, ги‑гик» спускатися до бару нікому не хотілося. Тоді Жорж ляснув себе по лобі, добре, що не мене, бо тоді я приліг би поруч із Петрусем, і сказав: «Який довбак!»
Як це часто буває з людьми, м’яко кажучи, не тверезими, я цей вислів сприйняв на свою адресу і поліз з’ясовувати стосунки. Я думав так: от зараз дотягнуся до його золотої ціпури, як потягну, як нахилю, а там – трава не рости. «Жоро, ти не правий», – чулося белькотіння безіменного молодика. «Жорочко, ти не правий. Який же він довбак? Він не довбак, нормальний хлопець, співає як Сашко Пономар…» І тут він отримав від мене, цей мерзенний хлоп, за таке ганебне порівняння! «Брати, та чого ви? Як ви могли подумати!». Хтось відводив мого лоба від лоба безіменного молодика. «Як ви могли таке подумати? Хіба ж я міг, ги‑гик, на вас таке сказати? Ви ж мої друзі. Я ж це про себе. Я – довбак. Бо забув зателефонувати своїм тутешнім друзям».
Він зателефонував друзям. Було майже дві години ночі. «Так, давайте збиратися, ги‑гик. Спати – ніякого сенсу. Їдемо в гості. Так, Стас, ги‑гик, ти, як людина, відповідальна за міжнародні стосунки – збирай мотлох, треба вирушати, зараз за нами примчать „коні ворониє“.» Я заспівав: «Ты мой конь вороной, передай, дорогой, что я честно погиб за рабочих». Тут оговтався другий безіменний молодик і запитав: «Які воронки? Хто нагнав сюди воронків, яка сука здала?» «Здається мені, що воно – службист. Ги‑гик», – сказав Жорж, обережно обійняв другого безіменного молодика за плечі, й ось уже вони заспівали «Чорний ворон».
«Збирайся», – кинув у мій бік Жорж.
І я почав збиратися. На це варто було подивитися, тому що я й гадки не мав, що слід туди брати, куди ми ото премося серед ночі. Я не знав, що мав брати, але знав, що саме я відповідав за ці збори. О’кей. Узяв пакунок, туди спочатку полетіла книжка, обтягнута дерматином, яка була готельним довідником, потім – Петрусева краватка, синя в сором’язливі півники (таку на Леніна б ніколи не начепили, ага), остання відкоркована пляшка віскі, яка потім залила все, готельний рушник, схожий на вафлі «Крижинка» і барсетку Жоржа на ім’я «Гуччі». «Я зібрався», – проголосив я добре поставленим голосом. «Ні, ну який же ти спритний пацан. Як блискавка», – радів за мене Жорж. «Ти – чисто, ги‑гик, Рікі‑тікі‑таві, о!»
І ми почали сходити вниз сходами, зворушливо підтримуючи одне одного, про існування ліфта ми забули. Втім, наприклад, я б у нього нізащо не сів. Внизу стояли два чорних «Мерседеси». З одного виповз шикарний, п’янючий чоловік, його звали Анатоль. «Оце ви зателефонували, а ми якраз це‑на. А тут ви, ну ващє, як казка, блін‑на. Ващє. Ну, просто. Блін‑на. А я кажу їм – це ж це! А вони: блін‑на, це! Щастить‑на. А я говорю: а вони ж. А ви ж! Це ж треба таке‑на, Жорж, іди сюди‑на, сивий баран‑на». І вони почали обійматися.
Анатоль привіз нас у якесь поселення з непоганими на перший погляд будиночками, палациками, на другий погляд, усе це справді виявилося непоганим. Нас везли двома машинами, «а третя‑на, буде нас розважати, щоб не позасинали». І вона нас розважала – то мчала вперед, а ми її наздоганяли, то робила різні «змійки», вихляла «стегнами», несподівано гальмувала та сигналила. Було не до сну. Мене вхитало. Жорж схилився до пакунка. «З віскі, як мені, ги‑гик, здається, не все гаразд», – нарешті сказав він. «Віскі розлилося», – сказав я, спочатку запхнув туди руку, а потім устромив її собі до рота. Жорж узяв пакунок. «О, та тут рушник. Обачливий ти, пацан, я ж кажу. Золото. Рушник – це добре, на нього віскі вилилося, ми його, ги‑гик, потім викрутимо, і все – прорвемося!» «Гей, блін‑на. Я це почув‑на? Кореш, ти що, гадаєш, у нас, блін‑на, немає віскі?» – обурився Анатоль.
Віскі в них було. Та й не тільки віскі. В котеджі, до якого ми під’їхали, на нас чекали. «Володимир», – назвався чоловік похилого віку з сивими скронями й поправив окуляри тонкими нервовими пальцями. Він дуже нагадував мені когось із чеховських персонажів. Лагідна, приємна людина. «Чи не бажаєте присісти?» – запитав він. Виправка в нього була біло‑офіцерська. «Вітьок», – сказав білявець із обличчям обдовбаного наркомана. «Теж із козаків», – чомусь додав він. Виявилося, що всі вони, разом із Жоржем, належали до якоїсь козацької спілки, що не заважало їм займатися бізнесом і крутити державними коштами. Усміхнений Вітьок давно ходив у мільйонерах, та й нагадував мені того грошовитого знайомого, на яхті якого я отримав другу підставу для гордощів. «А чого це ви не пригощаєтеся, гості мої любі, дуже прошу, скуштуйте це», – лагідно промовив Володимир. Давно я не чув, щоб хтось висловлювався настільки пишномовно. Так говорили тільки в кінострічках, які змальовували життя російської аристократії минулих сторіч.
Я почав наминати салатик з індички, козаки пили. «Я бачу, що ви людина, яка не цурається культури. Чи не зволите поцікавитися», – він простягував мені книжку. Товстезний том. Поцікавитися мені було не в западло. Книжка називалася: «Пошто болит душа во ржи».
На палітурці кольору революційних стягів була зображена пухка білявка, що несла відра на коромислі. Далі йшла біографія автора, з фотокартки на мене дивився Володимир, і щоб він здогадався, що я його впізнав, я почав активно мукати, говорити мені заважав салат з індичкою, який виявився надзвичайно смачним. «Так‑так. Ви абсолютно праві. Це – я», – всміхнувся до мене Володимир. «Доводиться визнати, що вийшов я не досить вдало. Я – пишу. Втікаю від одноманітності життя. Для душі пишу, не для визнання, букерівшмукерів цих. Тільки для себе. Та от для вас, моїх любих друзів».
Біографія починалася так: «Володимир С. у недалекому минулому був відомим авторитетом Краснодарського краю». Більше в мій мозок нічого не встигло пролізти. Бо я не міг повірити. Просто не міг повірити. Я вдавився капустинкою броколі, Володимир, котрий, мабуть, неодноразово спостерігав за подібними реакціями, делікатно постукав мене по спині. «Все минеться, ось так. Ось так. Дихайте». Вітьок посміхався, Вітька мало що могло вивести зі стану рівноваги. Анатоля – також. Жоржеві було весело.
Вони пили. А я сидів і читав книжку. Починалася вона так: «Маруся вытянулась во ржи и внезапно заплакала. „Ты чего ревешь‑то, дурища?“, – спросил Степан, хмурый с утра, коровы плохо доились, да и август обещал быть дождливым. „Жить‑то как хорошо, Степушка“, – отвечала глупая и молодая Маруська, румяная с ночи».
У вікна вповзав ранок. «Треба телефонувати Петрусеві, будити його, щоб зустрічав людей із МЗС, вони прилітають ранковим рейсом», – згадав я. «Зара. Будемо йому телефонувати. В тебе координати готелю є?» Координати готелю ми знайшли в пакунку. «Який ти кмітливий, ги‑гик, я б ніколи це не взяв би», – сказав мені Жорж. Я промовчав. Бо не пам’ятав, звідки це опинилося в пакунку і до чого тут я.
Петруся ми ледь розбуркали. «Давай в аеропорт. Шукатимеш краватку – не шукай, вона в нас». «Але навіщо ви її взяли? Ви її вкрали?» «Слухай, яка тобі різниця, нащо ми її брали, давай, одягайся й шуруй у сучасний маєток графа Шереметьєва». «Куди?» «До аеропорту. Хутчій». І я поклав слухавку. «Знаєш, а він звідти не вийде. Це ж номер, ги‑гик, мій? Мій.
А я ніколи нікому, ги‑гик, не залишаю ключів. Така в мене звичка». Довелося телефонувати адміністратору, котрий Петруся вивільнив, але зауважив, що йому доведеться декому про декого доповісти. Людина, яка обирає сині краватки з сором’язливими півниками, просто приречена потрапляти в халепи.
На переговори нас віз кортеж чорних авто. «А що це за маєток?» – запитав я в Анатоля. «А, це – власність сина Жириновського, він тут не живе, вирішив, що вигідніше здавати, от ми й винайняли, нас це влаштовує». На машині Вітька були якісь хитрі номери, що дозволяло йому мчати центральною смугою, і ніхто не наважувався його потурбувати, не кажучи вже про те, що ніхто його не зупиняв.
«Ще в нього є урядова мигалка», – повідав мені Анатоль. «Теж Жириновського син здає?» – поцікавився я. «Щоб з Вітька щось витягнути, треба бути мишею, така він репа», – зауважив Анатоль і захропів.
На переговорах була нудьга зелена. Мені там точно не було чого робити. Єдина розвага – першим схопити пляшку з мінеральною водою, раніше за російських колег. Хап, а там хай чекають. Бо пити хотілося – не передати словами. Я тримав обличчя. Із цим я завжди міг упоратися. Жорж тримав аудиторію своїм гигиканням, нездоланним оптимізмом та вічним «прорвемося, ха!»
У літаку, який ніс наші втомлені тіла на Батьківщину, я пригадував вірші Володимира:
И конь гнедой
И хлеб ржаной
И девок справных хохот
Жить хорошо в стране родной,
Эх, казаку – неплохо!
«Слухай, – смикнув мене за рукав Жорж. – Я розповів Володі про твоє, ги‑гик, становище. Про твоє керівництво, пам’ятаєш, ти мені, ги‑гик, сповідувався (я цього не пригадував)? Він обіцяв посприяти. То чекай, ги‑гик. Він усіх ваших найбільших знає, як російські компетентні органи візерунок його пальців. Зрозуміло? Не гальмуй, ги‑гик. Прорвемося!» По наших ногах бумкали пакунки дюті‑фрі аеропорту Шереметьєво, повні пляшок із віскі.
xii)
На дверях я помітив маленький клаптик паперу. Бемц. Це гупнулася моя валізка на коліщатках. Розгортаємо папірець. «Синку, не зроби хибного вчинку, не стріляй у чолов’ягу, що зараз ходить голяка у твоїй хаті. Бо станеш сиротою. Тато». Мій тато завжди думав, що якщо Бог комусь дав почуття гумору, то тільки йому. Найдотепніший тато у Всесвіті. Вдома був саме він, сидів у моєму кріслі, вдягнутий у мою улюблену смугасту майку, їв мої крекери з маком, на його колінах розтягнувся мій кіт, який відкрив одне жовте око, щоб переконатися в тому, що це я. Повна узурпація «могості» батьком.
«Здоров», – сказав батько. «Привіт», – сказав я. «Як це ти мене знайшов?» «Використав базу даних податкової інспекції, купив диск на Петрівці, там майже все про всіх є. Дізнався, наприклад, що ти працюєш. Можна сказати, пишаюся тобою, синку, ніколи б не подумав, що ти підеш на государеву службу після буржуйських харчів». «Ага», – сказав я і нарешті поставив валізу. «Ти надовго?»
«Як тобі сказати. По‑перше, я не сам. Мене вигнала мати через одну банальну, але чарівну причину. Вона зараз у ванній, потім познайомитеся». Яке щастя. «По‑друге, синку. Я вже казав, що пишаюся тобою, як будь‑який нормальний батько сином, котрий працює на користь держави. Але я встиг і засмутитися. Чого ж ти не сказав нам, своїм батькам, ближче за яких у тебе немає нікого в цілому світі, що ти хворий на невиліковну хворобу? Чому я мушу дізнаватися про це від сторонньої людини? Це дуже жорстоко, синку». Батько мав дуже сумний вигляд. Мене тіпало. «Це, мабуть, тобі сказав Ігорко, так?»
«Хлопець, із яким ти живеш, – тихо сказав батько. – Він відчинив нам двері. Тільки не треба його сварити. Він узагалі був здивований тим, що в тебе є родичі. Як це Ірка його назвала? Щось таке англійське. А, згадав, – бойфренд». «Це – Ігорко. Він годує кота». Батько сказав, що не хоче знати, чим тут іще займається Ігорко. Так він і не дізнався про останнє «вгинання» Ігорка, який для зустрічі з австрійськими колегами приготував квіткову композицію з білих хризантем і викладених хрестом червоних троянд, чим вразив австріяків більше, ніж якби пробздів їм по нотах віденський вальс. «Ти – дорослий чоловік, ти розчарувався в родинному житті, тому маєш право на власний вибір. Ми живемо не в кам’яному віці. Я тільки прошу, поки я тут, то, будь ласка ви не цей… Навіть у ванній, дуже тебе прошу, в мене все‑таки консервативні погляди».
Я пішов на роботу, хоча наміру такого не мав. Але мені необхідно було побачити Ігорка, віддалити процес знайомства з «Іркою» й відтягнути якнайдалі необхідність спілкуватися з батьком. Вигляд у мене був кепський. Про це можна було прочитати в очах людей, яких я зустрічав.
Секретарки немає – чотирнадцять. Я побачив її шарф. Широкий, чорний у вишукані тонку сіру та широку вишневу смуги. Його було накинуто на її крісло. Я взяв маленьку липучку, написав на ній: «Привіт! Я – Христина, я у всіх беру в рота» (на більше моя змучена віскі, Жоржем, Москвою, батьком, необхідністю знайомитися з «Іркою», усвідомленням батькової переконаності, що я – хлопчик‑гей – фантазія була не здатна) і причепив до шарфа.
Нікого не було. Ні Віки, ні Ігорка. Приймальна Валерія була зачинена. Сіроока Степанова секретарка повідомила мене, що «пан Степан перебуває на нараді». Я подався до буфету. Там я побачив Варвару, яка сухо мені кивнула і знову повернулася до своєї подруги, Валентини, вдягнутої наче дідько, що зібрався по ягоди. Сукня кольору полуниці в цьому віці й такій кремезній статурі?
Чим вона сама собі пояснює такий вибір? Чи в неї немає потреби його пояснювати, бо він для неї є природним?
Вони розмовляли, я замовив капустяного салату за звичкою прислухався до розмови – і не пошкодував.
– Ну, Валюшо, ти до мене ввечері зайдеш?
– А на який біс, Варю? Ти що, запрошувала мене чи ми щось планували, а я – дурепа пустоголова – забулася?
– Забулася. Сьогодні день народження мого Петра.
– Я пам’ятаю, Варю. Але ж Петро помер!
– Ну, то й що? Визнай, чого вже тепер соромитися чи боятися, він завжди був тобі не до вподоби, але погодься, що годували в нашій хаті завжди пристойно. Ти роками терпіла в цей день поруч із нами Петра, його недолугі жарти, руки на твоїх сідницях, це й я вимушена була терпіти, але зараз така необхідність зникла, і ми можемо спокійно насолоджуватися їжею. То я чекаю на тебе?
– Дякую, люба.
Варя плаче. Вони тримаються за ручки, як дошкільнята. Якби не співчуття до бідного померлого Петра, я б щиро за них порадів. Справжня жіноча дружба. Коли я помру, що скажуть мої близькі? Що вони пригадають?
Як смерділи мої шкарпетки, коли я знімав мешти? Як я міг за столом почухати собі муда? Як я напивався і що при цьому робив? Як я ґвалтував іграшкову кудлату собачку, бо був п’яний, і нам із друзями було весело, аж тоді до нас завітала моя теща? Краще б цього не знати.
Що вони будуть про мене згадувати… Ага. Я втомлений сиджу в кабінеті. Я не хочу додому. Дзвінок. «Це саме… Стас? Зайди». Це – Васятко. «Це саме, це саме, мучусь…»
Васятко нервується. Нас запросив найбільший керівник. Васятко не знає навіщо. Ми – тим більш. Бойова наша команда. Віка, Степан, Ігорко та я. Васятко телефонує до приймальні, йому кажуть, що достатньо буде, якщо він прийде з двома співробітниками. Я чую (і всі це також чують), що називається моє ім’я. Тобто я маю бути присутнім обов’язково. Працює фактор «краснодарського авторитета Володимира». Швидко він. Авжеж, у тих колах не заведено патякати, лякати пуканням повітря. Вони, козаки, чітко знають свою справу. І за друзів пащі порвуть. А я – їхній друг, ага, Васятку. Мафія безсмертна. Особливо – російська. Васятко кидає на мене косяка й каже: «Безперечно. Це саме. Безперечно. Я його вже викликав». Губи Вікторії схожі на спущені труси, її не візьмуть – це вже точно. Ігорко всміхається, він завжди в собі впевнений. По Степанові важко здогадатися, що в нього на душі, та й узагалі, чи є вона в нього.
Цей кабінет неосяжний. Як і стіл. Як і мапа, що висить за спиною найбільшого керманича. Він виголошує промову. Дивиться на нас. «Я можу знати ваше ім’я?» – питає він мене. «Так, якщо уважно читаєте колонтитули», – хочу сказати я, але мені бракує нахабства. Моє ім’я справді зазначено внизу на кожній сторінці кожного документа, до створення якого я буваю причетним. «Це – це саме, Станіслав Владиславович е‑е‑е‑е Коваленко, кращий, це саме, фахівець департаменту з міжнародних питань. Тільки‑но сьогодні повернувся з Москви, з е‑е‑е‑е переговорів, які відбулися успішно». Васятко рапортує. Він узяв нас двох. Мене і Степана. Степан робить вдумливий вигляд. Я почуваюся доволі впевнено, бо знаю, хто за мене просив.
Найбільший керманич висловлює ідею, він дає певний час на те, щоб ми її добряче продумали, понад місяць. Він каже, що за ним не заіржавіє, якщо ми переймемося складнощами питання, знайдемо оптимальний вихід і шлях реалізації. Ми кажемо, що вже надзвичайно перейнялися. Наприкінці він каже загадкову фразу: «Я розумію, що, щоб мене зрозуміти, Василю Васильовичу, вам потрібно замість мозку мати хоча б прищ. Але ви його якраз не маєте. Може, хоча б хлопці? Через два місяці доповісти». Аудієнцію завершено, ми виходимо. Хлопці з прищами замість мозку. Сумне, я хочу вам сказати, видовище. «Будемо працювати окремо», – каже Степан. Наволоч.
Удома нічого не змінилося, хіба що поруч із кріслом, де розмістився батько, сидить «Ірка», викапана Таїсія Повалій, тільки менша: півтори Ірки – одна Таїсія Повалій. «Привіт», – каже Ірка. Коли батько представив мені свою коханку як Ірку, я подумав, що їй приблизно тридцять років, і аж ніяк не сподівався побачити таку підстаркувату й худющу пані. То це заради таких зараз кидають міцні українські родини високі, трохи зап’ятдесятирічні чоловіки без натяків на пивний животик і з кількома сивими волосинами, що тільки додає пікантності їхній шляхетній зовнішності? Що коїться із цим світом? Ірка займається художнім куванням. Працює дизайнером по металу. Такий собі сучасний коваль. Смішно, можу собі уявити, як пліткували б про них у нашому трудовому колективі: «А ви чули, що Владислав Коваленко кохається з ковалем?» Ги‑гик!
«Драстє», – відповідаю. «Які в тебе плани на вечір? – питає стара. – Треба щоб ти допоміг мені посунути меблі. Владик має хвору спину». Бач, яка кмітлива та спостережлива.
Я тільки подумав про те, що компанію їй може скласти батько, як вона мене – трісь по потилиці. «Іро, – бубонить батько з крісла. – У хлопчика – серйозна хвороба». «Так. Добре. Але зараз у нього нічого не болить, правда, Стасику? А ти завтра вранці не встанеш, якщо тягатимеш меблі».
«У мене був важкий день. До речі, ви мені так і не сказали, чи надовго ви тут оселилися?» «А де Ігор? – питає батько. Переводить тему: – Він нас соромиться?» «Чого б це він вас соромився, кажу я, – він живе в себе вдома, а не в мене. Він годував кота, тому що я був у відрядженні. Хтось мав би годувати кота, чи вам би було приємно знайти тут його голодний скелет? Я не розумію, як ви взагалі могли подумати, що… Тільки такі збоченці, як ти з Іркою, могли подумати, що я, твій рідний син, який до того ж був одружений, має дитину і не з валтував жодного сусідського хлопчика, на відміну від тебе, що трахкав усіх сусідських жінок, – педик! Ви вже поясніть, мені дуже цікаво, як ви дійшли такого висновку?»
«Ми б не дійшли, – каже батько. – Але що б ти подумав, синку, якби в мене вдома зустрів симпатичного хлопця, молодого, дуже доглянутого, в джинсах, що майже з’їхали з пружних (це все Ірка помітила) сідниць, який вихляє стегнами, як повія, мружиться, як цей кіт, і починає вивалювати на нас інформацію щодо твоєї роботи, твоєї хвороби, твоїх злиднів? І кидається звинуваченнями, мовляв, де ми були весь цей час, чому ми тебе залишили одного? Ще й нікуди не поспішає. Я був переконаний, що він тут живе. В нього є ключ від цієї хати, ключ, якого немає ні в мене, ні в твоєї мамці». «А ви що, цікавилися хоча б адресою, де я живу?» «Синку, в нас були обставини. Складний період, розумієш?» Ірка гризе нігтя. Рожевий лак. Баби з віком їдуть глуздом.
Я зникаю у ванній кімнаті. Там сидить воно. «О, з’явилося. Нарешті.
Мені б такий робочий розклад, постійно кудись зникає, розважається, а я сам мушу триматися, не зриватися, поводитися негідно, так?
Сам на сам із доброчинними спокусами Бога. Слухай, прибери їх звідси, я давно нічого в тебе не просив, але зараз прошу: прибери, бо я за себе не ручуся». «А чого це я маю таке робити? Твої родичі – розбирайся, вони ж твої родичі – не мої. Ненавиджу з’ясовувати стосунки з родичами, відразу псується настрій». Воно потягається. Паненя зманіжене.
«Усе це несуттєво. Не варто моїх фізичних зусиль і твоїх моральних тортур. Якось минеться. Давай поговоримо про справи». «Давай», – риплю зубами я. «Отже, тобі сьогодні зробили дуже слушну пропозицію. Ти ступив на вищу сходинку. Заніс ногу. Ще трохи – й ти скинеш кайдани, якими тебе закуто на цій посаді. Тебе чекає інша – впливова, дуже впливова. Це те, чого ти прагнув. Ти на підході до слави й необмежених можливостей. Пильнуй за собою. За кожним словом та рухом. Спостерігай за Степаном, він обов’язково знайде правильне рішення, а тобі залишатиметься його привласнити, все дуже просто. Ніякої напруги. А коли рішення буде в твоїх руках, ти його демонструєш, кому треба, і тоді нарешті ми підписуємо контракт, будемо вважати, що ти витримав умови випробувального терміну. І ти помстишся всім наволочам, котрі псували тобі настрій роками, і в тебе буде достатньо інструментів для цього, повір мені».
Стукіт у двері ванної. «Ти що там робиш?» Ірка. Блін.
От яка її собачача справа, що я тут роблю. «Блюю. Наслідки хіміотерапії», – ввічливо відповідаю. «Бачиш, що коїться? Прибери її геть. Вона мені заважає». «Твоя вигадка про рак – спрацьовує. Смішно, до речі. Пупа зараз надірву. Мені завжди подобалися люди, що спекулюють на вигаданих смертельних хворобах». Воно регоче. «Це не вигадка, це воно саме якось уклалося всім у вуха», – кажу я. Не потрібні мені чужі кмітливість та винахідливість.
Батько дивиться чергову серію «Сімнадцять миттєвостей весни», наспівує: «пумпум, пумпум‑пумпум, пум‑пум, пумпум». Голос Капеляна лунає на всю кімнату. «Батьку, – спокійно звертаюсь я до нього, беру пульт і роблю звук тихіше. Розвідник Ісаєв переходить на шепіт. – Ти можеш мені дещо пояснити? Як так сталося, що зі мною, твоєю хворою дитиною, коли вона, тобто я, дізнався про те, що невиліковно хворий, були не мамця, не татусь, не колишня дружина з моєю дитиною, не друзі, а знаєш хто? Водій мого керівника, який зжер усі мої продукти. В тебе є щось мені сказати з цього приводу?» Батько мовчить. «А ти впевнений у тому, що ти маєш право отак зараз гарчати на мене, синку, після того, як понад десять років тебе зовсім не хвилювало, чим живу я? Понад десять років ти не давав мені навіть тимчасової перепустки у своє життя?» Батько встає, висмикує з моєї руки пульт. Керманич гестапо Мюллер відчайдушно кричить на розвідника Ісаєва. «Слухай, допоможи Ірці з меблями, досить сварок, мені цілком вистачило й твоєї матері. Дай спокійно подивитися кіно». Ось тобі й маєш. Ага.
Я йду на кухню. Ірка вовтузиться там із паяльником. Я так думаю, що краще не чіпати жінку, яка здається нервовою і тримає в руках паяльника. Це не слушна нагода вправляти такій жінці мізки. Ви не згодні? Я помічаю, що на балконі за добу з’явилися чорні гори якогось мотлоху. «Це – мої інструменти», – посміхається мені Ірка. В неї немає двох зубів. Ще трохи, хай тільки покладе паяльник, в неї бракуватиме як мінімум трьох.
Так, де ж їх немає? Гостей столиці, де їх немає? Куди я можу сховатися в цій хатинці? Знову пертись у ванну – підозріло, Ірка за мною стежить. Залишилося одне – вбиральня. Там з’являється воно. «Слухай, ти не міг би дати мені спокій? Не вдиратись у вбиральню, кінець кінцем, мені ніяково. Я, знаєш, не звик срати при комусь. Раніше хоча б це мені вдавалося робити на самоті. Принаймні в цей момент у представників людства вистачає клепки, щоб мені не заважати». «Я думав, побачивши мене, ти трохи відкиснеш, угум‑с». «Так. Якщо ти вже тут, скажи комусь із ваших, що б зістрибнув з батькових ребер! Тоді йому має попустити». «Що за нісенітницю ти верзеш?» – питає воно. На його пиці зацікавленість і здивування, як у цуцика‑спанієля. «Сивина у бороду – біс у ребро. Давай домовимося із цим бісом, хай іде собі й дасть спокій батьковим ребрам, і тоді батько повернеться додому, а Ірка, я сподіваюся, кудись щезне теж». «Який ти примітивний», – пирхає воно. Ще зараз я бачу його скривлену мармизу, аж раз – воно кудись поділося. Всі мене зраджують і тримають за телепня. Але скоро, скоро настане час. Мій час. Тоді ми на вас подивимося.
xiii)
Отже, це й усе. Ось воно, моє сучасне щастя, моя сучасна доля, то скільки вона важить? Грами? Немає навіть одного мегабайту на цій зеленій тоскній дискетці. Зелений колір – надія? Зелений колір – болотнеча, ряска, яку жеруть качки? Спрощене життя. Яке ж воно спрощене, чи не так? Усе те, що його ускладнює, може у відповідних випадках його ж спростити. Зимно. Зимно, тому що прийшла зима. Минули два місяці – як вони тягнулися, як вони пробігли.
Ті два місяці, які нам виділив найбільший керманич. Минулися. «Гей», – звертаюсь я до водія. «Давайте спочатку заїдемо в один магазин». «Без проблем», – каже водій. Я знаю, що в цьому магазині мене вилікують, і не суттєво те, що вони будуть робити чи не будуть робити, в будь‑якому разі вони обов’язково зачеплять щось у мені яким‑небудь гачком зі своїх рибальських наборів.
Це – моє улюблене місце, тут ви можете посилити свою ненависть до людства, а також швидко вилікуватися від власної величі, незрівнянності та снобізму. Це – одна з центральних крамниць міста, де торгують дорогими речами, мештами, аксесуарами. Колись на цьому місці теж був публічний заклад, там гралися в богинь товсті продавщиці з дешевим перманентом на недбало профарбованій голові. Вони були готові розчавити все людське, що вклав у тебе Бог, батьки, вчителі, що вклало в тебе життя. Наші голови, душі, серця – це крамнички, шухлядки, скриньки, автомати, каси, склади. Вони робили це легко, наче феї за допомогою чарівних паличок. Одне їхнє слово до тебе, і ти відчував себе лайном чи кляв їх, а цього цілком достатньо для того, щоб убити в собі людину. ЛЮДИНУ.
Зараз замість товстезних продавщиць залом фланкували модні та стильні хлопчики та дівчатка. Але за змістом нічого не змінилося, а, може, стало навіть гірше. Тітки могли зглянутися на тебе, враховуючи твій вік, свій хороший настрій, не помітити тебе, сконцентрувавшись на інший людині. Ці ж усе помічали, водночас не помічаючи нічого.
Тебе для них не існувало, як і твоїх бажань, сподівань, мрій, потреб. Тебе не було. Ти думаєш, що ти існуєш, що ти щось значиш у цьому світі, маєш якусь вагу? То зайди сюди. І ти побачиш, що тебе – немає. Вони обговорюють свої проблеми, обмінюються телефонами своїх цирульників, візажистів, фотографів, вони діляться інформацією щодо модних дієт, салонів, кінотеатрів.
Вони вважають себе єдиними, хто заслуговує на увагу. Боги, королі, принци. Найвищі постаті у Всесвіті. Ти ж – ніщо. В тебе немає ім’я, статусу, тебе позбавлено голосу, народження, мови. В тебе немає нічого, що б могло їх зацікавити. Що б могло змусити їх подумати про тебе, як про людину, таку саму обрану Богом, як вони. Якщо в тебе немає грошви – ти зайва меблина, котра, це ж треба, яке паскудство, має нахабство швендяти і плутатися в них під ногами. В тебе є грошва? Ще й немала? Вони звикли до того, що в деяких людей є гроші, але вони не вважають їх за людей. Ви – гаманці, кредитки, дірки гаманців та кредиток або жебраки. Все, ось таке просте ранжирування. Подобається? Вам щось із цього підходить? Ким ви хочете бути, ким конкретно на цій шкалі?
Після того, як мене пару разів штовхнули, а одне малолітнє стерво спитало гидким голосом: «То ви берете тіпа ці штанці? Тому що ви їх уже засрали, якесь жовте з’явилося на білому. А його не було. Зараз ви їх повісите, тіпа це не ви їх зіпсували, ось уже й ґудзик хитається. І підете собі, тіпа ви ні до чого. І що, хтось мусить їх купувати після того, як ви жмакали їх у своїх пітних руках? Вони ж світлі, розуміти треба такі речі. От уже… ходять тіпа круті сюди, блін». И‑и‑и‑и‑и. Все!
«Поїхали. Терапію пройдено. Мені час додому». «Без проблем», – каже таксист. Я починаю підозрювати його в тому, що він записав цю відповідь на магнітофон і постійно її вмикає, а сам тим часом смачно мене матюкає. «Зупиніть біля метро, я хочу пройтися», – кажу я згодом. «Без проблем». Зараз я його вдарю. Натомість я сплачую за проїзд.
До мене наближається білий собака з мордою, схожою на відкриту величезну валізу. Мене паралізує. З темряви виникає чоловічий силует. «Боже мій, не бійтеся. Аля, Аля, до мене, доцю, до мене». «Що ж ви свою „доцю“ пускаєте без намордника? Вона ж і зжерти людину може», – докірливо кажу я. Зазвичай собаки відчувають, що я тримаюся від них осторонь і надаю перевагу котам. Майки. Написи на майках. Я ж вам казав. Собака крутить хвостом. «Так, ви маєте рацію. Цілком. Вибачте, що Аля налякала вас. Вибачте. Це – моя провина».
Я дістаю цигарки. Дивно, але мені затишно з цим чоловіком, треба побути на повітрі. Вдома батько, Ірка, молотки та паяльники, залізяки та брухт на балконі, треба вгамувати серце. Воно аж вистрибує. Я боюся псів. «Знаєте, я завжди собі кажу: не відпускай Алю, люди не можуть знати, що вона – мирна собака. Ти всіх тільки лякаєш. І забуваю». Він тихо сміється. Може, ідіот? Цього ще бракувало.
Він продовжує: «Я дуже хвилююся, коли вона підбігає до інших собак, не тому, що її можуть порвати, а тому, що вона може обманути мої сподівання і вчепитися в когось. Я не знаю, як я після цього житиму. Просто не знаю». Точно. Якийсь псих. Торкається моєї руки. «Перепрошую, я бачу, ви хвилюєтесь». У нього такі розпачливі очі. Він мене лякає. «Не хапайте мене. Приберіть руки». Він знову вибачається, відсмикує руки, наче отримав опік. А якщо в нього почнеться напад, що тоді робити?
«Раніше я мешкав в іншому районі, але зараз переїхав сюди. Це ж так добре, правда? Тут дуже приємний район. А головне, що я винайняв квартиру, де є крісло. Аля може там спати. І я їй не заважаю. Собаці, як і людині, потрібен власний простір, вам так не здається?» Я кажу, що ніколи над цим не замислювався. Він знову посміхається, але наче – спокійний.
Дата добавления: 2015-12-08; просмотров: 153 | Нарушение авторских прав