Читайте также:
|
Колись я вчився в Канаді. Це через те, що мій тесть, по‑перше, справді хотів, щоб я дізнався про систему менеджменту, поширену в Північній Америці, а по‑друге, він хотів показати мене своїм товаришам, переважно представникам української діаспори. Знаєте, я не буду довго пояснювати, хто складає українську діаспору в Канаді, а також чим усі ці люди славетні. Скажу лише одне: вони все про всіх знають. А якщо ні, то дізнаються.
Цікаво, що їхня церква є не тільки храмом Божим, а ще виступає в ролі клубу. Тому складається враження, що всі вони такі релігійні – мамцю моя люба. Бо з церкви людей не виженеш. Потім до тебе доходить, що вони там спілкуються, пліткують, обговорюють новини та нових людей, обмінюються думками з приводу складу уряду, а також розробляють плани порятунку неньки‑України. Іноді в мене складалося таке враження, що вони думають, нібито Христос помер і воскреснув лише для того, щоб українці в Канаді могли вдягати вишиванки та їсти вареники з вишнями. Ага.
Мене вони сприйняли досить дружньо. Пригощали твердими пирогами зі штучними вишнями і трохи докоряли тим, що в мене «москальська українська мова». Я ж усе це їм дозволяв. Так уже склалося, що я подобаюся людям, які рідко зі мною спілкуються, а ще рідше зі мною живуть. А от до церкви я ходити утримувався. Мене чудово влаштовувало те, церква існує окремо від мене, а я існую окремо від церкви, це ж не заважає мені щось попросити в Бога? Де написано, що тільки ті, хто ходять до церкви, можуть звертатися до Бога з проханнями?
Не читав я такого.
Втім, я й охрестився тільки тому, що тесть сказав мені: якщо я хочу мати бізнес, що процвітатиме в Україні (а це означає, серед іншого, встановлювати зв’язки з потрібними людьми), я повинен стати хрещеним кількох верескливих хрещеників. Елітних хрещеників! Бо куми – це найпотужніша єднальна сила. Треба визнати, що так воно і є. Спочатку я думав, як би зробити так, щоб мати кілька корисних хрещеників, а від хрестин ухилитися, але моя дружина впала в ступор від таких моїх думок. «Ти ж зраджуєш діточок перед Богом!» А я от що хочу сказати: краще б ніхто не підставляв цих діточок тут, на Землі, перед людьми.
Отже, до церкви я не ходив. Але наближався Великдень, і мені зателефонував тесть. Спочатку він вдав турботливого татуся, якому дуже цікаво, як їсть його мала папужка, як вона вчиться, що її хвилює, малесеньку. А потім підійшов до основного. «То що, до церкви так і не ходиш, ледацюго? Чув, чув. Синку, скоро Великдень, а для них це дуже важливе свято». «А для вас?» – устромив свій жетон я. Мій тесть чудово володів собою і своїм слухом, на мій писк навіть не зреагував. «Ти мусиш піти на сповідь. Узагалі не розумію, як тобі не цікаво? Це ж частка культури нашого народу. Значна частка. А я завжди вважав тебе надзвичайно вихованим юнаком».
Я усвідомлював, що якщо не піду на сповідь, про це неодмінно стане відомо тестеві. «Поліціянти», – подумав я. І брутально вилаявся на адресу товаришів тестя з діаспори. Але що поробиш? Нічого. Тому я вирушив.
Матір Божа, яка тут була черга. Щось подібне в Канаді я бачив лише на весняному розпродажі речей фірми «Того», куди мене заслала моя жадібна до одягу дружина. Який то був хаос! Величезні баби, схожі на античних наяд, які тримають на своїх плечах колони, штовхаючи одна одну широчезними стегнами, погрожуючи величезними цицьками, змітали кофтинки будь‑якого розміру, навіть того, який би вони спромоглися натягти собі хіба що на стопу, завбачливо намастивши її олією. Я був такий наляканий, що вшився геть, тому що якоїсь миті подумав, що з мене здеруть зараз улюблений светр, ідентифікуючи мене як манекен. Треба віддати церковному натовпу належне, тутешня черга була набагато спокійніша, і якщо мене хтось і поривався роздягати, то тільки очима – пара білявок, фарбована брюнетка, що час від часу масувала собі плечі, тоненький хлопчик у картатому піджаку та огрядний волохатий дядько, що постійно облизував верхню губу.
Нарешті підійшла моя черга. Варто сказати, що за мною спостерігали не тільки перелічені вище персони, які не проти були розділити зі мною ліжко, а й усі інші. Тільки з іншої причини. Я почав сповідуватися англійською, бо тоді не знав, що батюшка чудово розумів українську. Сповідь моя була дуже стислою (а спробуйте‑но самі, ще й іноземною мовою, якщо ви таке взагалі робите вперше. Спробували? І що? Довга сповідь у вас виходить? Отож‑бо). Я сказав, що іноді буваю поганий, мені за це дуже соромно перед Богом, я визнаю всі свої гріхи, і, нарешті, що я так більше чинити й думати не буду. «Зараз він мене перехрестить і відпустить», – зрадів я. Всі звідси виходили дуже швидко: батюшка усвідомлював, скільки людви чекає на відпущення гріхів.
Але я швидко не вийшов. Бо святий отець звернувся до мене українською мовою: «Синку, то що там на Батьківщині, всі церкви москалі забрали, а автокефали чубляться з греко‑католиками? А ксьондзи всі з поляків?» Після того, як я прочитав батюшці релігійну політінформацію, жваво відрапортував про стан українського народу, а також повідомив про те, що на Бессарабці сало коштує стільки, наче в нього вмонтована середнього розміру золота каблучка, батюшку навернуло на філософію. Він почав говорити про власне бачення розвитку України. За п’ятнадцять хвилин я почав смикатися. Через півгодини в мене почалася тиха паніка, я згадав про те, як швидко сповідували інших, і уявив, що про мене може подумати вся черга, якщо мене сповідують тут уже понад півгодини. Але як я міг зупинити святого отця?
Нарешті я вийшов. Через сорок п’ять хвилин. Не можу передати всі почуття, з якими на мене дивилися, коли я вийшов. Навіть елегантний пан у капелюшку, черга якого підійшла, на сповідь не поспішав. Він не міг відірватися від такого небаченого дива, як я. Хтось дивився з подивом, хтось із відвертим осудом, більшість шепотілися. Мій спинний мозок при цьому скручувався у джгут.
«Боже ж, Боже, і що це коїться ото в його фемілі, що це коїться в Україні, коли оце‑о сиділо на сповіді ніар години, га? Воно що, дітей ґвалтує, чужих бабів факує, чи що?» – нарешті озвучив спільне запитання всієї черги старигань Ярослав, котрий був тугий на вухо, тому розмовляв дуже голосно. Я почувався жахливо. Востаннє я почувався так кепсько в п’ятнадцять років, коли моя мати прибирала в моїй кімнаті та знайшла під ліжком використаний презерватив. Утім, не можу сказати, що й вона була в захваті від тієї ситуації.
Увечері мені задзвонив тесть. Цілий день я чекав цього. «Ну?» – тільки й запитав він. І я почав розповідати, намагаючись, щоб воно сприймалося як гумореска, але тестеві було невесело. «Так. Роби що хочеш, іди до цього старого мудила в рясі, труси його, працюй із ним, але щоб це старе лайно сказало всім на проповіді, що ти не якесь чудовисько. Зрозумів? Усе, синку, бувай, чекаю на твій рапорт».
І я знову пішов туди. Не міг не піти, бо донесли б того ж дня: «А він так і не пішов до церкви працювати зі святим отцем». Я зайшов до сповідальні, почав пояснювати, що про мене думають місцеві прихожани через те, що моя сповідь так затрималася. Він сказав, що все розуміє, що йому вже ставили різні запитання щодо мене, і він зробить усе, щоб моя репутація була відновлена. «А тепер, синку, сповідайся як слід, а я тебе благословлю». І я почав сповідатися. Мені було важко, тому я нервувався, ковтав слова, але сповідався рідною мовою, тому говорив багацько.
Святий отець цього разу слів на вітер не кидав. Він коментував мою сповідь так: «Бед. Ріалі бед. Ох, і це бед. Вері‑вері‑вері бед. Ох, соу бед». На якомусь етапі‑беді терпець мій урвався, і я сказав: «Отче, якщо б воно було екселент, марвелес, вері гуд, вел дан, перфект, я б вас цим не вантажив». Він помовчав, пожував язика, бо нічого іншого в його роті не було, а щось він таки жував, і сказав, звертаючись, мабуть, до Бога: «Ну, ти бач? Ти бачиш, що воно верзе тут? Сину мій, схаменися, що ж ти богохульствуєш у храмі Божому? Інтераптує мене, повчає. Це ж треба! Шейм який. Яке ж воно зіпсоване, яке зіпсоване, а поняття про каяття – насинг, насинг каяття. Шейм який, охо‑хо».
Більше я до церкви не ходив.
…
«І що, хіба тобі не смішно?» – знову питається воно. «Ну, не дуже…» – відповідаю. «А таке? Ти ось над чим подумай. Ніколи не замислювався, чому біблійний Ной до свого ковчега взяв кожної тварі по парі? Що, порядних людей уже й тоді бракувало? Треба обов’язково цих тварюк набрати? Набрав їх повен ковчег, а люди – хай здихають».
Я подумав: «Це не смішно. Він набрав повен ковчег усякої живності, а ми всі повинні вигрібати?». «Спи, віслюче, – буркнуло воно. – Твоє почуття гумору вночі, мабуть, атрофується».
Ось уже й ранок, і я в офісі Петра Андрійовича. «Це що?» – питаю в секретарки. «Петро Андрійович не любить, коли бруднять килими». Отакої. Не любить він. І вона, цей янгол на секретарській посаді, дає мені – я вже був подумав про музейні чи лікарські бахіли –, але ні, вона видає мені звичайні капці. «Гав‑гав», – кажу я рожевим капцевим собачим мордам. Вони привітно шкіряться. Секретарка старанно робить вигляд, що не має мене за придурка. Петро Андрійович запізнювався, але він про мене пам’ятав, тому вибачався голосом власної секретарки, його непотрібні вибачення мені принесли одночасно з непотрібним чаєм. А кістку капцям? Гав‑гав! Але я не дуже переймався тим, що його немає. Мені було чим себе потішити, бо я давно такого не бачив. Я маю на увазі кабінет.
Овальний зал без вікон. Шпалери кольору більярдних столів, які повинні, мабуть, освіжати маленькі кульки завбільшки з кришечку від пляшки з‑під пива кольору слонової кістки.
На підлозі лежить килимок овальної ж форми кольору брудного піску з геометричними малюнками всіх відтінків сірого. На килимку стоїть дерев’яний стіл у стилі бароко з мозаїчними вставками. На столі – гіпюрова серветка, яку складено з різнокольорових троянд, вив’язаних гачком, лимонного, фіолетового та рожевого кольору. На цій серветці стоїть ваза з трохи каламутного скла та пластмаси, про справжню ціну якої свідчить «срібло», що майже все облізло. На дні вази застигли в німому подиві ароматизовані пелюстки, які змішалися з крильцями мертвих мух.
Під стінами стоять стільці у стилі палаців Людовика XIV, червоні в опуклу золоту смугу. На тлі шпалер кольору доглянутого зеленого газону в крапку (ви ж пам’ятаєте) червоні спинки стільців у позументі виглядають дещо з викликом.
На стінах розвішано картини. Невідомих малярів. На одній зображені жіночі груди, у «Плейбой» вони б не потрапили ніколи, хіба тільки за умови поширення тотального голодування на всій землі; на іншій – похмура церква, схожа на темно‑зелену ялинку з хрестом замість верхівки, під «ялинкою» стоїть піп, його хрест блищить на фоні чорного одягу, як ніж в руках убивці; на третій – якась кімната (не ця, а шкода, тоді б я гепнувся у глибокому запамороченні, а Лора Палмер, яка лазить по картинах, узагалі з’їхала б із глузду. Де червона завіса? Де підлога, що кудись поспішає? Де карлик?). На четвертій – стандартна модель європейського міста. Абсолютно невідомо, якого саме. Під «Жіночими грудьми» висить гіпсовий янгол, що вчепився за стіну й ці груди вухами. Вуха в нього гострої форми. Не знаю, про що він при цьому думає. Поруч розміщено годинника у формі кленового листа з написом «Торонто». О, я там був!
В одному куті – бюст Катерини Другої, в іншому – Феміда. Вона тримає терези, в одну шальку накидано купку скріпок та один маркер. Іще тут є три світильники. Зі стелі спускає щупальця люстра, вона схожа на медузу, в якій багато пик‑дзвіночків. Пики надзвичайно запилюжені. В кутку сумує бра, воно нездужає, з носа йому звисають донизу кришталеві шмарклі. А за пластиковою дошкою (чимось нагадує мольберт, але це вже занадто), яку прикрито жіночою хусткою в чорно‑білі абстракції, можна побачити місцевого аскета – світильник у стилі Ікеа, котрий, судячи з виразу плафона, не може досі второпати, як його сюди занесло?
Коли Петро Андрійович нарешті з’являється, скидаючи на тонкі руки секретарки шкіряне пальто, я впадаю в прострацію й зовсім не знаю, про що з ним маю говорити. А ще гірше – я не розумію, про що з ним можна говорити взагалі. Воно поруч, лоскоче «Жіночі груди». Вуха янгола червоніють від люті. «Годинник», – каже воно. «О, я бачу, ви бували в Канаді», – показую я на годинника з написом «Торонто», і ледь стримуюся, щоб не додати: «У лавці, де все продається за один долар», – тому що саме там я бачив такий годинник. Він дарує мені широку посмішку. Мабуть, про Канаду це я класно придумав.
Що й казати, є в мене хист спілкуватися з такими от бовдурами.
З тим же успіхом я міг розпочати розмову з «О, я бачу, ви були на Троєщинському ринку» (килим); «О, я бачу, ви були в метро на площі Льва Толстого» (серветка з трояндами, вазочка); «О, я бачу, ви відвідували елітний меблевий салон?» (стільці, стіл); «О, то ви не цураєтесь візитів на господарський ринок на Петрівці?» (люстра, бра); «О, то ви знайомі з усіма цими ідіотськими малярами?» (картини). Але все це – абсолютно не те у порівнянні з доречним (талановитим, так!) запитанням про Канаду.
Ми сидимо за прикрашеним мозаїкою столом, мені знову пропонують обрати напій. Я обираю чай, знаючи, що він огидний, але маю всі підстави думати, що кавою тут я неодмінно отруюся. Петро Андрійович, мабуть, теж знає особливості тутешнього чаю, йому приносять мінеральну воду та склянку. Цікаво, чи додасть мені балів, якщо я схоплю пляшку, наллю трохи в склянку, а сам питиму з горла? Не додасть. Тому я давлюся чаєм, бо горло зашерхло, як жіночі груди на картині.
«Знаєте, ви мені подобаєтеся». Ще б пак. «А потім – ви володієте мовами, це дуже в дусі часу, розумієте?» Я не розумію, до чого тут моє володіння мовами, і як воно перетинається з духом часу, але киваю, атож, я розумію, ага. Він каже, що завтра відведе мене в одну дуже поважну державну структуру. І покаже своєму відносному приятелю. «Ми з ним іноді граємо в шахи». Мені цікаво, як він може грати в шахи? Людина, котра так прикрасила свій власний кабінет, мусить нудьгувати від білих і чорних фігурок, а ще більше – від білих і чорних квадратів. «Мені туди необхідно влаштувати свою людину». Він підморгує мені. Цим він дає зрозуміти, що на мене вже вдягнуто ошийника з іменною биркою. «Служити!» Вав‑вав!
Завтра він буде чекати мене у своєму кабінеті о 8:00. Ненавиджу рано вставати. Мені здається, що його шаховий партнер міг би пережити, якби я заявився до нього, скажімо, об 11:00. Ті, хто захоплюється шахами, мусять бути неспішними людьми, бо куди від них зможуть утекти шахи? А куди від таких петроандрійовичів можуть утекти люди? Якщо ти не знайдеш його, то він неодмінно знайде тебе. Якщо він не знайде тебе, то ти підеш шукати його. Життя – колесо: спочатку ти за кимось чи когось, потім він за тобою чи тебе.
vi)
Коли я йшов до першого класу, мене супроводжувала мамця. Вона несла бордові троянди («Я розумію, що воно дорого, але треба відразу дати їм усім зрозуміти, що ми – не проста родина!»), мені квіти вона не довірила. До того ж вони набагато більше пасували до її нової чорної сукні, ніж до моєї синьої шкільної форми. Батько теж хотів піти, але мамця йому заборонила, бо чітко усвідомила, скільки там може бути цікавих персон жіночої статі. А батько був іще той гульвіса.
Коли я одружувався, зі мною були і мамця, і тато. Насамперед тому, що мій майбутній‑колишній тесть над усе ставив родинні цінності, родичів свого зятя обрати можна, але трапляються випадки (і це був якраз мій), коли ти втрачаєш контроль і треба набратися сили, щоб гідно зустріти поразку. Тесть хотів подивитися в очі небезпеці. Моя мамця справила на нього неабияке враження. Він оцінив, як вона поблажливо поглинала фуа‑гра та шардоне і яку вона скривила мармизу, коли на стіл поставили яблука, що їх вона щодня купувала на ринку. Звичайні яблука – сором для багатих родин! Мамця була переконана, що майбутні родичі зобов’язані здивувати її цього визначного дня. «Якщо ти вдався в неї, маєш необхідний потенціал», – зауважив тесть.
Коли я отримав ключі від власного бізнесу, на робоче місце мене супроводжував тесть, він постійно поплескував мене по правому плечу, так що коли він припинив, мені чогось деякий час навіть бракувало. А робив він це не для того, щоб підтримати, а для заспокоєння своїх нервів. «Чи правильно я роблю?» – вибивав він на мені. «Чи не влізаю в якусь халепу?» Того, хто звик незрушно стояти на своїх ногах, може скосити навіть комарине жало, треба лише знати, куди влучити.
На нове робоче місце мене супроводжувало воно. Я щось маю сказати про нові огидні відчуття? Чекайте. Я прислуховуюсь до себе. Ви знаєте, щось не помітив ніякої різниці.
Мене заводять у непоганий кабінет. Тут відчувається простір. На стіні висить портрет Президента й мапа Європи. У якусь кривулю, що, мабуть, і є нашою державою, хтось устромив маленький прапорець, щоб ніхто не переплутав. Біля стіни стоїть симпатичний диванчик. І хто ж на ньому вже повалявся? «Василю Васильовичу, це – Стас Коваленко». Василь Васильович дивиться у вікно. Не відчувається, що цей ранок для нього добрий. «Це від Петра Андрійовича», – витримавши належну паузу, додає Варвара Адольфівна, поки що для мене вона – непогана жінка, не дуже молода, не дуже вродлива, але, на перший погляд, не останнє сучило. Мені не подобається, що я – це «це», але я мовчу.
«Ви показали товаришу його робоче місце?» – питає Василь Васильович. У профіль (утім, анфас також) він дуже схожий на голову чоловіка, яка прикрашала етикетку радянських одеколонів «Містер Ікс» та «Саша», а також на ті чоловічі голови, що прикрашали вітрини фотоательє за радянських часів. Такий собі заштатний красунчик. «Ні», – каже Варвара, її голос такий холодний, що зараз рослинка на ім’я кротон, яка стоїть на спеціальній підставці, задубне. «Мені здалося, Василю Васильовичу, що ви схочете на нього подивитися». Брови Василя Васильовича зараз дуже подібні до волохатої чайки. «Нащо мені на нього дивитися? Хай працює людина».
Ми прощаємось, я про всяк випадок вибачаюся, Василь Васильович пильнує за мною. «Якщо ви думаєте, це саме, що тут, це саме, завжди спрацьовує метод верс лібре, то ви, це саме, помиляєтесь, тому що це є… це саме, не завжди так, а радше щось синонімічне». Я розумію, що я нічого не розумію (що, цікаво, зробила б Аліса, якби ото таке промовив до неї окіст під час їхнього першого знайомства?). «Лібрес? Це хіба не жіночі прокладки? Про що він?» – питаю Варвару Адольфівну. З усього видно, що відповідати мені не збираються. Може, прокладки в її віці вже не актуальні? «Це – ваш кабінет. Це – зв’язок. На столі інструкції, вивчаючи їх ретельно, ви будете обізнані про нашу роботу не гірше, ніж я». З цими словами вона виходить, тримаючи спину так прямо, що от‑от лусне синій німецький піджак.
Дзвоник. Я прибираю з обличчя інструкцію номер 3, вона допомагала мені створити ілюзію ночі, я не виспався. А жалюзі тут немає. Я кажу: «Алло». «Треба представлятися, а не „алло“. Алло‑хуйло. Зайдіть до мене». «Алло‑хуйло. Пральня‑фігальня. Культура‑мультура. Віслюк – купка сук». Я виходжу до приймальні. Бачу на секретарському столі записку: «Вийшла у справах на п’ятнадцять хвилин». Хитра мавпа. От я їй влаштую. Секретарки немає – один.
Заходжу до приймальні шефа, там бачу карколомну дівчину, вірніше, очима спотикаюсь об її ноги. Втім, це не просто ноги. Це справжній витвір мистецтва. «Дуже приємно», – кажу я ногам. Їхня володарка дивиться на мене без будь‑якої зацікавленості. Її байдужість чомусь підказує мені, що з нас двох тільки я не знаю, хто вона, а їй дещо про мене відомо. «Я сплю з іншим козлом», – каже вона. Що ж, дівчина не звикла гаяти часу й відразу ставить усі крапки над «і». Я не знаю, чи співчувати їй, чи радіти, тому вирішую змінити тему. «Ви часом не знаєте, хто тут може говорити голосом найпотворнішої з потвор?» «Чоловічим?» – уточнює володарка ніг. «Еге», – відповідаю, хоч сам не дуже впевнений.
«Мені так здалося», – додаю, щоб вона потім не підняла мене на сміх. «Якщо чоловічим, то це якраз і є той козел, із яким я сплю». Я розмірковую над тим, чи буде чемно з мого боку залишити й цю її ремарку без коментаря. «Це – заступник Васятка, Валера. Вийди, коридором прямо, приймальня праворуч».
Цікаво, чого це всі вони мені тикають? Знову футболка?
Вдячності моїй немає меж. Які ж ноги! «Викликали?» – питаю в суб’єкта на ім’я Величко В. Л. Треба віддати йому належне, він, мабуть, знає, що його обличчя може назвати обличчям тільки надзвичайно ввічлива людина, тому тренує тіло. Він має атлетичну статуру. І набагато більше смаку, ніж «Васятко». «Ти хто? Чому без доповіді?» Я представляюся, мстиво кажу, що його секретарки немає на місці. «А помічник мій де?» Мені здається, що коли стосунки тільки‑но починають створюватися, відповідати в риму на питання «де» не дуже доречно, навіть коли він почав першим зі своїм «алло». «Я від Петра Андрійовича». Про всяк випадок кажу ім’я цього чарівника.
Але пароль я не вгадав. «А, нишпорка від цього намащеного гівном бздуна?» Тут що б не відповів – матимеш проблеми.
«Давай, розповідай про себе. Що ти вмієш, на що здатний, де вчився, з ким був одружений і чого тобі тут треба? Швидко давай, виплюнь член із рота, якщо заважатиме». Я починаю розповідати, хоч і не дуже звик представлятися таким суб’єктам. Пильную за кожним своїм словом. Ця скотина слухає неуважно. Говорить по телефону, вмикає телевізор, зацікавлено дивиться новини про ціни на аукціоні Сотбі й про те, як один німецький гомосексуаліст з’їв яйця іншого гомосексуаліста на його ж прохання. «Ось вона, демократія ваша! Каструвати!» Каже він на це.
Я ковтаю повітря. «Чого тобі ще?» – питає він. Одне мені точно зрозуміло: ця людина ніколи не вчилася в Суворовському училищі й не належить до кадетського корпусу. Цікаво, якщо в нього хтось викладав етику, чи продовжує викладати ця людина після такого випускника? «Іди й працюй!» – сказав, наче Мойсей своєму народові, наче рабин жінці, що прийшла запитати, чому ніяк не може кінчити.
Я думав, що це одоробло мене взагалі не чуло. Звісно, про німецьких людожерів нетрадиційної орієнтації набагато цікавіше слухати, ніж ознайомлюватися з чиєюсь біографією. Але я помилився.
По обіді на мій стіл ліг папірець, котрий після детального вивчення виявився інструкцією щодо догляду за дублянкою. Іспаномовна інструкція, яку мені пропонувалося терміново перекласти. Може, й не все, але про іспанську мову він почув добре. Наволоч.
Щойно я зібрався сісти за переклад, як до мене в кабінет без стуку й секретарських попереджень (треба в когось дізнатися, яка хоч на вигляд моя секретарка, бо відчуваю, що я маю всі підстави так і не побачити її аж до самого звільнення) ввійшла трійця: Ноги з Дівчиною, Хлопець із Нахабним Писком, Зріз Стіни. «Де пляшка?» – радісно поцікавився Хлопець із Нахабним Писком. «Ага. Коли ти будеш проставлятися?» – підхопили Ноги. Зріз Стіни, як ведеться у зрізів стін, мовчав.
«В обід», – сказав я. «Де тут у вас найближча крамниця?» «Ми не горді, ми згодні на буфет», – нарешті відгукнувся Зріз Стіни. «Віка», – посміхнулися до мене Ноги з Дівчиною. «Ігор», – привітно промовив Хлопець із Нахабним Писком. «А це – Степан». Зріз Стіни кивнув на підтвердження того, що Степан – це він. І тоді я вперше потрапив до культового місця – буфету.
«То як ти тут опинився?» Я вже зрозумів, що цій публіці слід брехати. Всі вони обіймали такі самі посади, що й я. Радники великих керівників, усі ми були радниками, але, як виявилося, відповідали за різні напрямки. Віка займалася паблік рілейшнс. Степан вважався аналітиком, а також правником. Ігор славився тим, що займався будь‑якими організаційними питаннями. Тільки від них я дізнався, за яким напрямком закріплено мене. «Міжнародні стосунки з ухилом в економіку». Чудово. Звучить принаймні краще ніж, наприклад, «Той, що крутить хвости коровам».
«Не повірите, але я сюди потрапив абсолютно випадково». Це – вищий пілотаж – брехня в компанії людей, котрі давно призвичаїлися в ній і нею жити. «Повіримо», – оптимістично каже Віка. «Ми так само з’явилися тут випадково. Моя мама взагалі – проста вчителька». Ага, аякже. В таких, як ти, сонечко, взагалі не буває мам, в абетковому розумінні цього слова. «У мене була невеличка протекція. А вже потім я вчасно спіймав Бога за бороду». Ігор мені підморгує, він мені більше подобається, ніж не подобається. «Або когось за член», – думаю я. Бо я – цинік. «А Степан дуже розумний», – каже мені дует у виконанні Вікторії та Ігоря. «О», – відповідаю я. Степан шаріється. «Добре, коли в тебе руде волосся й така світла шкіра, зашарітися – на раз», – думаю я. Степан сором’язливо ховає обличчя за склянкою з коньяком. «Зібралися разом чотири вовка, чекають – про котрого піде промовка…»
Перша до мене приходить вона. «Де твоя секретарка?» – питає. Я розводжу руками й кажу, що я теж дуже хотів би це знати. «О», – каже вона, прихоплює з мого столу роздруківку перекладу з іспанської. «Слухай, із мене пляшка. Намучилася, ніяк не могла збагнути, як її доглядати. У школі й інституті вчила англійську». «Доглядати дублянку?» – уточнюю я. «Іспанську», – уточнює Віка. Цим вона дає зрозуміти, що Валерик її в образу не дасть. Як вона помиляється. Валерик залюбки роздере її на шматки й пригостить ними голодних тигрів, якщо він потребуватиме їхніх тигрових послуг. «Твоя секретарка – небога мого козлюсика», – це її вдячність. Вдячність у розумінні Віки. «Покуримо?» – питаю я, бо думаю, що вона прийшла не обговорювати мою секретарку.
Так воно і є. Після п’ятихвилинної бесіди про погоду (аякже!), стійку фарбу для волосся, після задоволення її цікавості з приводу того, де я дістав такі блискучі черевики, а також стислого нарікання на те, що моя секретарка Христина – рідкісна заздрісна падлюка, Вікторія, для порядку пом’явшись, розповідає мені…
Дата добавления: 2015-12-08; просмотров: 121 | Нарушение авторских прав