Читайте также:
|
Квітень запалював бузкові пуп’янки. Стерн уже тоді був монстром. Іноді (а може, й завжди?) монстри очолюють правління банків. Щоранку він стояв у вузькому проході коридору й зустрічав співробітників важким поглядом. «Щось ви мене дратуєте», – замріяно, навіть украдливо казав він і різко бумкав по відремонтованій під Європу стінці своєю великою рукою, на пальцях якої зійшли невідомо ким посіяні руді звивисті прорості. Після того, як ви почули на свою адресу таке вишукане зауваження, наступного ранку на роботу можна було не виходити. Вас було звільнено. Бачите, як просто? Простіше навіть, ніж оформити розлучення в країнах арабського світу.
Там хоч тричі проголошують: «Ти мені не дружина», а тут і одного разу цілком досить.
Найулюбленішим висловом пана Стерна було таке: «Як я ненавиджу людей. Тупі виродки. Хто заслуговує на повагу? Біл Гейтс та кілька моїх однодумців». Однодумцями Стерна були люди, котрі навернулись у віру зцілення за допомогою уринотерапії. Знаєте, у принципі, що це? Це коли ти задля здоров’я і бадьорості щодня вживаєш власну сечу. П’єш, наприклад, втираєш у волосся, використовуєш замість пекінського соусу й таке інше. Ще можна вживати сечу малюка, звертатися по допомогу до молодих мамусь‑сусідок.
Якщо хтось із співробітників Стерна хворів, той починав хвилюватися, звісно, не за людину, цього ще бракувало, а за показники. Людина захворіла, а раптом показники знизяться? Якщо ти вже мусиш утримувати ледарів, платити їм заробітну платню, то треба, щоб це були здорові ледарі. Тобі не поталанило, ти захворів. Про це ти мусив повідомити Стерна особисто. Інакше й бути не могло. Він давав хворому турботливо відксерокопійований матеріал «Уринотерапія. Забудь про хвороби!» і тихо додавав: «Потім поговоримо докладніше. І не забувайте вести щоденник, як проходить лікування». У деяких людей траплялися зриви прямо на розділі «Випаровування».
З людьми Стерн спілкувався приблизно так. «Що? Йди геть звідси.
Щоб я тебе не бачив». «Так. Сварка у вас? Сваритесь цілими днями або іржете. Нічого більше не робите. А показники? Чого я маю вам обом платити? Банк вас обох не витримає. Шуруй звідсіля».
Одного разу до Стерна прийшли важливі партнери, серед яких був мій тесть, котрий був начуваний про Геральда Генріховича. Він багато чого знав, мій тесть, бо надавав перевагу розгорнутим відомостям про людину. Нічим не гребував. Отже, йому було відомо про уринотерапію. Ішла нарада, у Стерна була звичка низько схилятися до того, з ким він розмовляв. Майбутні партнери сахалися від нього, як від прокаженого. Мій тесть навіть притримував Стерна рукою, що страшенно тому не подобалося. А один невідривно дивився йому в рота і кривив мармизу. «Та що це в біса таке? Чого вони так поводяться, якого дідька така напруга?»
Непомітно, але настав час для апофеозу. Стерн викликав секретарку, яку попросив принести вина: «Візьми в моєму барі». Секретарку він вважав менш корисною за килимок під комп’ютерною мишею. «Килимку я не зобов’язаний платити», – мабуть, так розмірковував Стерн. «Якому надаєте перевагу, – він був сама ввічливість. – Червоному чи білому?» «Червоному!» – нервово й рішуче промовили майбутні партнери. «Іч який, старий хрін. Нема дурних пити твоє біле. Може, там у тебе оздоровча сеча? Слухай, доцю, а ти мила склянки з „Фері“? Бо невідомо, що він туди ллє», – гигикнув Ігор Григорович, це був перший казус. Іще два подібних, і для Ігора Григоровича тестем було накладено зась на проведення переговорів і присутність на них.
Стерн подумав, що в усьому винна секретарка, в якої мовне нетримання.
Світ наповнений усілякими напівдурками, які не розуміються на медицині.
Як можна розповідати цим непідготовленим ідіотам про такі святі речі?
Де їм зрозуміти, телепням, що вони вбивають власну печінку антибіотиками та провокують собі виразку підступним аспірином, що постійно вживають ліки‑вбивці? Ця публіка приречена на вимирання. «Умреш, старий паскуднику, від ношпи», – сказав Стерн на адресу Ігоря Григоровича. Відтак переговори було зірвано, Стерн перебував у не найкращому настрої. Секретарку було звільнено. Того ж дня її було влаштовано моєю секретаркою. «Треба захищати своїх», – так любить говорити мій тесть. Як там вона, солодкоголоса Маринка?..
Цікавий жарт – життя. От Стерн мене не знає. Тобто якщо нагадати йому про тестя, а особливо про Ігоря Григоровича, то він зрозуміє, хто я є. А я знаю навіть про його вподобання. Смішно, еге ж? А чого вони тут усі зібралися, банкіри? Вичікують на вигідні контракти та забезпечення державних кредитів? О, ти, пане Стерн, у прольоті.
Це я тобі обіцяю, мерзотник ти й гад. Бо поводься чемно. Земля кругла, в цьому легко можна переконатися: той, за ким ти щосили женешся, щоб навішати йому пенделів, раптом опиняється за твоєю спиною, і вже тобі слід пришвидшити ходу, змитися від його влучних ніг.
Васятко завершує свою промову. Ніхто, крім нього, не говорив, а воду тим часом випито. «Щось у горлі деренчить, треба горло промочить». Яка була нарада – моноспектакль, блін. Васятко п’є воду, тоді каже: «Щоб ніхто потім не дорікав, бо не варто. До чого тут міліція, коли грім порося вбив». Це був жарт. Я це зрозумів, бо побачив, що Варвара сміється. Васятко на неї дивиться, як на королеву Шантеклера. Почуття, блін.
До Варвари схиляється банкір. «А що тут смішного?» – питає цей приємний хлопець. Вона повторює фразу Василя про порося та грім, не забуває й про міліцію, яка тут ні до чого. Банкір здвигає плечима: «А що тут смішного?» Варвара двома вказівними пальцями притискує собі рота, який мабуть, округлює в такий спосіб, витирає помаду, що збилась на краях вуст. Вона повертається до банкіра й каже: «Не смішно? Тоді, мабуть, у вас немає почуття гумору. Або моє почуття гумору занадто вишукане. Зрозуміло?» Браво, Варваро! Так його, так! Нічого подібного я ще не чув.
У власній приймальні я знаходжу Вікторію та Ігорка, вони вчитуються в доповідь про проблеми України з орієнтацію, яку я не переклав. У змучених алкоголем руках Ігоря тремтить маленький папірець «Іноземні інвестиції: проблеми, перешкоди, щось таке та ще щось таке». «О! Нарешті! – радіє мені Ігорко. – Що було корисного на нараді?» «Балаканина», – шаблонно відповідаю я. Ігорко впізнає власний штамп. «Це гівно нам на всіх розписано. Чого ти не попросив секретарку, щоб вона зробила копії та рознесла нам?» (Ха! Секретарки Немає – дев’ять). «Її десь немає, а я був на нараді», – кажу я Вікторії, котра примружилась, тому нагадує якогось хижака. Буде ще мене ця стриптизерка недороблена страхати.
«Краще скажіть мені, що малося на увазі під „щось таке“, я вже не говорю про „ще щось таке“. Ти ж у нас, дорогенька, експерт, знавець ідей Валерія Леонідовича, то поясни нам, що воно хоче. Може, знову простата?» Я злий. Ігорко кривить рота. Віка незворушна, поглядає на Ігорка. «Ага. Хлопчики попили вчора горілочки, так? Чоловіча дружба й усе таке інше? Ой, я не можу». Вона сидить на столі, ворушить ногами, і дивиться на нас, як на побитих собак. Дзвінок. «Станіславе?» Це – Степан. «Я можу до вас зайти, телефонував Валерій Леонідович, питається про якусь доповідь. Вам є що сказати з цього приводу?» Степан до всіх звертається на «ви». Про всяк випадок. Ми ж пам’ятаємо, що земля – кругла.
Він читає папірець хвилин п’ять. От він гальмуватий. Потім відкладає на край столу. «Так. Ясно. Про проблеми писатиме Станіслав, про перспективи, мабуть, Ігор. Тому робимо так. Про правове забезпечення писатиму я. А Вікторія буде писати про громадську думку. Він переписує назву собі в блокнотик. Хто, цікаво, його, такого розумника, вдарив дзьобом по голові, коли він зібрався фотографувати швейцарських повій? Неймовірно. „Чекай, то що буде „щось таке“, а що – „ще щось таке?““ „Потім підставимо. Головне, щоб було видно тіло. Вдягати будемо потім“. „Фельбанки з мене“, – каже Вікторія. „А з мене, як завжди, модні запозичення та тенденції“, – каже Ігорко. Вони говорять однією мовою. Я ж думаю, де поділося моє кляте воно. Поставило мене на випробувальний термін, а саме кудись утекло. А доглядати мене хто буде? Навіть на чортів не можна покластися. „Проблеми. Угу. Чудово“, – кажу я і йду до свого кабінету.
До кінця робочого дня займаюся перекладом. Я що, москалик? Наймався їм за таку мізерну заробітну платню гарувати тут зранку до вечора перекладачем? В України проблеми з орієнтацією, а в мене – з мовою Валерія. Не розумію, як може людина, котра все ж таки закінчила вуз, так висловлюватися? Я хочу кави, але секретарки немає. Може, надряпати про неї доповідну? На ім’я її недолугого дядечка. Ненавиджу всіх. Гуртом. Ненавиджу.
Входить Ігорко. „В’язнеш, братан? У великих і дуже великих проблемах малих і дуже малих іноземних інвестицій?“ „Я ще не брався до проблем іноземних інвестицій. Пишу тут про проблеми орієнтації України. Я що, взагалі, фахівець із проблем?“ „Та, ні, заспокойся. Ти – міжнародник. Крутелик! Ми це знаємо, ага. Але що це означає в наших умовах? Це означає постійно працювати перекладачем, а також писати лайно на загальні теми“. „Ти чого припхався? – огризаюсь я. – Не займай мене, Ігоре“. „У принципі я прийшов тобі допомогти. Тобі, жертві великого бізнесу та родинних інтересів“. Я напружуюся: „Давай. Спробуй“. Намагаюся відкинутися на спинку свого офісного стільця, та б’юся головою об стелаж. „Ти знаєш, я хочу, щоб ти на мене реагував трохи спокійніше. Всі ми в одному човні, і треба щоб хтось був капітаном. Відомо, що всі ми чекаємо на підвищення. Різке підвищення, інакше навіщо нам просирати тут свої молоді роки? Тепер – що нам треба? Цей човен довго не пливтиме, тому нам треба все встигнути зробити. Хто першим тікає з пошкодженого човна? Пацючки. І ми з тобою маємо обрати пацючків, зрозуміло? І я пропоную, щоб пацючками були Вікуся‑ногуся та Степан‑баран.
Як, нічого план?“ Він хоче, щоб я був спільником. „А потім?“ – питаюсь я. „Потім“ буде потім, якщо буде. Головне, щоб було, чи не так? Про „потім“ ми подумаємо завтра», – промовляє мудрий Ігорко, український Скарлет О’Хара.
«Ти знаєш щось про метод компіляції? Ним зазвичай користуються скороспечені кандидати наук». Ігорко підморгує. Мабуть, когось має на увазі. Я знаю про цей метод, я ж був студентом. «Тоді все просто. Залазиш на „Google“, що знає все про усіх. Задаєш слово для пошуку, от давай, друкуй: „іноземні інвестиції“. Так. Пішло діло. От бачиш, скільки представників людства цікавилося цією проблемою, ти тільки подиви! А скільки вони налабали. Скільки сторінок, скільки доповідей, скільки думок. Відкрий кілька з них та повитягуй свої проблеми. От і все». «Тут усі таке роблять?» «Як тобі сказати», – посміхається Ігорко. «Добре, з цим я впораюся. Що далі?» «А далі ще простіше. Віддаси секретарці». Це мені каже мій спільник Ігорко.
«З секретаркою в мене проблеми», – натомість кажу я (Секретарки немає – десять). «З Христинкою? Дивно. Я її взагалі днями не бачу, а в тебе вже з нею проблеми. Ти часом не суперконфліктна людина?» Я пояснюю, що теж її не бачу днями. І що це і є моя проблема. «Знаєш, іноді краще декого не бачити. Повір мені на слово», – заспокоює мене Ігорко. «Залишай матеріали на столі, Едик забере для Вікторії. Вона цього разу зводитиме. Хоча знай на майбутнє, що бути міжнародником у наших умовах означає, крім усього іншого, ще й зводити всі тупі папери та перетворювати їх, ахалай‑махалай, на один величезний тупезний папір». Перед тим, як залишили мене в обіймах тяжкої праці, Ігорко проголошує: «В муках народжуватимеш ти папери свої». Він хрестить мене. «Амінь». Блазень. Хоча воно б посміялося.
Вдома я бачу його. Не минуло й року. «Де ти було?» – кидаюся левом на нього. «Чекай, чекай. Що за допит? Ми хіба одружені? – воно перебуває в грайливому настрої. – То як справи?» Я кажу, що втомився й мені не до балачок. «Спати хочу. В мене робоче отруєння». Воно гигоче. «То спи. Я й так про все знаю. Просто скучив, думав почути твій голос». Я злюся. «Скооперувався з Ігорком? Непогано для першого етапу. Відразу тобі скажу, що похитнути позиції Вікторії вам буде важкувато. Ви ж не розумієтеся на масажі простати? А спробувати „зробити“ Степана можна. Схвалюю».
Дзвінок. «Стас? Завтра вирушаєш до Запоріжжя». «Це ще навіщо?» – нахабно питаю я, бо ліміт мого терпіння щодо Валерія Леонідовича (а це якраз він) на сьогодні вичерпано. Ліміт у Валерія щодо мене був необмежений. «Будеш брати участь у церемонії відкриття Алеї героїв». «Нісенітниця якась», – промайнуло в моїй стомленій голові. «Зараз відривай від крісла дупу, прямуй до бухгалтерії, поки вони там сидять, візьмеш гроші на представницькі витрати, купиш їм належний подарунок». «Кому? Героям?» – запитую. «Це не твоя справа, „кому“. Тим, кому треба», – відповідає Валерій. Трохи роздратовано. Мабуть, я помилявся щодо меж його ліміту. «Слухайте, а чого ви мене, фахівця з міжнародних питань, пхаєте їхати до українського міста? Запоріжжя вам – це що, Західна чи Центральна Європа?» «Запоріжжя – це дупа, синку. І ти туди завтра вранці вирушаєш, чорт тебе забирай». Воно гигоче, підслуховує.
viii)
От скажіть мені, це нормально – бути присутнім на церемонії відкриття алеї героїв о сьомій годині ранку? Сюрреалізм. Алея героїв. XXI сторіччя. Сьома година ранку. Урядова делегація з вашим покірним слугою в’їжджає на територію Запоріжжя. З мигалками, як дорослі. З виттям сирен, як належить. Можу собі уявити, як нас матюкали мешканці цього чудового міста. От щоб ви подумали, якби вам сказали, що ви маєте бути присутнім на відкритті алеї героїв у Запоріжжі? Що, язика проковтнули? А я подумав про війну. Бо в мого покоління коли й були герої, то це – Віктор Цой, Майк Науменко та герої Великої Вітчизняної війни, їх більше.
Я думав: які молодці запорожці. Заклали цілу алею героїв (як воно звучить, відчуваєте?), навіть не одного, а купу героїв заклали. Мабуть, на честь річниці перемоги наших над німецько‑фашистськими загарбниками! Супер! Пам’ять поколінь і таке інше. Я ще вчора цим перейнявся, коли думав про подарунок. Сувенір, блін. От що ти в цьому випадку будеш дарувати? Гуцульський ніж, вишиванку, полтавського рушника, портрет Тараса Григоровича, тарілку, завбільшки як телевізійна супутникова антена з зображенням столиці? А от і ні. Не вгадали. Я розмірковував так. Відкривається алея героїв. Що вздовж алеї має бути? Дерева!
Як я намучився. Спочатку знайшов координати теплиць, що перебували на балансі нашої установи, потім поговорив із черговим, який сказав, щоб я пішов за відомою адресою, та цим змусив мене шукати телефон свого керівника. Тут було простіше, тому що я назвав ім’я нашого «Лаура Балаура». «Валерій Леонідович!» – ось що я йому сказав. Іноді добре мати за керівника таке відоме страховисько. Мене зустрів черговий, який знову висловив незадоволення з приводу моєї майже нічної появи. Ім’я Валерія Леонідовича йому ні про що не казало. Правильно, такі імена більш відомі дрібним керівничкам, ніж рядовим робітникам. Але тут я отримав, що хотів. Чудовий маленький каштанчик. Мені здається, то була геніальна ідея. Від Києва – алеї героїв Запоріжжя – каштанчик. Втілення символізму.
Ще в машині мене запитав заступник міністра (якого міністерства – невідомо. Не панська це справа, представлятися. А я ще не відчував себе холопом настільки, щоб усіх знати): «Ти від Валерія? Ти щось придбав від нас алеї героїв?» Дожилися. Кожен заступник міністра тепер буде мені тикати. Ох. «Купив», – сказав я, показуючи на пакунок, що лежить під моїми ногами. Пакунок виглядає так, наче в нього запаковано мертвяка‑дистрофіка. «Що це?» Мабуть, не одному мені пакунок на це схожий. «Каштанчик». «Каштанчик? – посміхається заступник міністра. – Чудово. Просто чудово. Каштанчик». Заступник міністра мною задоволений. Я задоволений собою та каштанчиком. Якби зараз було трохи пізніше, на годинку‑другу, ніж сьома година ранку, життя б мене цілком влаштовувало.
Аж ось ми вилазимо з машин. І відразу наші носи тикають в запашні хлібини, такі тверді, що відразу зрозуміло: ці хлібини для тикання носом дорогих гостей, а не для того, щоб їх їсти. Дівчатка в червоних черевичках та квітучих віночках – мрія схибнутої бджоли – щиро посміхаються, вклоняються. Аякже – тримайсь, село, столиця припхалася. Дівчатам довелося фарбуватися о шостій ранку. Не помилюсь, якщо вони думають, що ми – козли. Інакше кажучи: «Козли зі столиці – уклін вам та паляниця!» Хтось із них розсипав сіль. Довклонялася. От довіриш щось робити незграбній дурепі, матимеш потім сварку. Розсипана сіль – до сварки. Якщо хто не знає. А от протиотрути я не знаю. Спробуйте, втім, сказати: «Куди сіль – туди сварки й біль». Я про всяк випадок таке кажу. Не завадить. Тобто гірше не буде.
Маю ще чим із вами поділитися. Зазвичай на цих паляницях є сплетені з тіста колоски. Так от. Ніколи не намагайтеся їх вкусити. Колись, дуже давно, в моєму житті з тестем, ми поперлись як видатні бізнесмени у складі урядової делегації до Полтави, де нам так само винесли (в мене таке враження, що й ті самі) паляниці. Я тоді не знав, що колоски роблять підступні люди, тому вп’явся зубами. Все. Одного зуба втратив. То я вас попередив.
Після дівчат, солі та паляниць під закостюмлені руки нас хапає місцеве керівництво (борони Боже, і ти, дідьку, ґав не хапай).
Це справжнє випробування. Від керівництва смердить учорашньою горілкою та ранковою цибулиною. Надихає вас така перспектива спілкування? Керівництво тягне нас, шепотить про проблеми, про успіхи, витягує на дорогу з каменюк. Це, мабуть, алея героїв. Подивимося. Неподалік можна помітити плиту. Могильну, чи що воно? «Це – алея героїв», – гордо проголошує місцеве керівництво. І я розумію, що садити мій каштанчик нема куди. Поки що це розумію тільки я. Та ще особа з протокольного відділу, яка задоволено потирає рученята, авжеж, бо за подарунок відповідали не вони. Протокольна особа теж міжнародник.
І мені її, особу, шкода. Бо я вже обізнаний із клятими умовами праці міжнародників.
Місцеве керівництво тягне нас до плити. Ми стоїмо біля неї, мнемося. Багато хто зрозумів, що ми пролітаємо зі столичним подарунком. Не цього від нас чекали, ой, не цього. Я роблю вигляд, що мене все це стосується щонайменше. Тим часом на щось натягують червону стрічку, в руки заступника міністра якась спритна дівчина вкладає ножиці. Заступник міністра трохи розгублений, але наближається до стрічки. Він розрізає її, і відразу, наче оркестр, якому диригент відмахує, починає говорити пузате головне місцеве керівництво.
Воно говорить: «Шановні товариші, шановне панство! Сьогодні ми присутні е‑е‑е‑е на значущій для всього міста події: е‑е‑е‑е‑е відкритті нашої алеї, бл, наших, бл, героїв. Ви, шановні столичні гості, е‑е‑е‑е зара станете на плиту, яка ще не охолонула е‑е‑е‑е після робітника, бл, який, бл, не спав протягом всієї темної ночі, намагаючись…»
Почалося. І всі ми будемо говорити належні фрази, завдовжки як стрічка на похоронному вінку. Я відлетів у інші світи. Я став думати про плиту, що ще не охолонула після робітника. А робітник? Він іще не охолов? Захотілося плакати. Я справді дуже сентиментальний. Але вже говорить хтось інший. Каже, що час піти до центральної композиції. Це він має на увазі величезну плиту, яку можна побачити в кінці алеї героїв. Наближаємося. Бачу: справді, плита. Могильна каменюка. Точно така, як на Байковому цвинтарі поруч із могилою мого дідуся. Нею причавили останки якогось партійного бонзи. Родичі та близькі грошви не пожаліли, встановили таку величезну каменюку, щоб не встав небіжчик.
На запорізькій плиті написано: «Слава героям міста, директору „Моторсіч“ (праворуч) та директору „Запорізького алюмінієвого заводу“ (ліворуч).» Як це зворушливо. Я не знаю, хто і як, але я, грішним ділом, подумав, що пацанів мочканули. А що? Я вже подумки склав промову. Щось таке‑о: «На кого залишили місто, соколенята? Яка ж тварюка пред’яву вам пред’явила (пред’явити пред’яву – все нормально!)? Чому мовчить місцева преса? Про чеченських та палестинських терористів вони пишуть, про те, як мочать російських губернаторів, вони пишуть, а про своїх замовчують? Що, в нас нікого не вбивають? І на це ми не здатні, своїх героїв замочити? Чого не пишуть про синів Вітчизни, наче їх немає»? Ось тут я погарячкував. Їх же й справді немає. У фізіологічному сенсі.
Дозвольте продовжувати, подумки. «У смерті всі рівні! Всі! Навіть горбунів – і тих виправляє могила…» На цьому місці я уявив, як було б доречно презентувати каштанчика. Якось знайшли б йому належне місце. У головах геройських небіжчиків. Аж тут лунає тихий, сумний голос заступника міністра, котрий повірити не може, кілька разів перечитує ім’я героїв. «Сашок, Толян», – шепоче він. «Разом полювали», – тихо відгукається хтось невідомий позаду мене. «Коли це трапилося?» – розпачливо питає він. Добре, що це промовив не я. Правильно, не треба поспішати, лізти поперед керівництва. Як казала моя бабуся, розповідаючи мені казочку: «Не треба „ку‑ку“, поки не „гав‑гав“». Тобто спочатку думай, а потім лізь із дебілкуватими запитаннями, може, хтось знайдеться більш нетерплячий, вилізе. А ми цього разу в дамках. Хо‑хо.
Головне місцеве керівництво з усіх боків смердить цибулею, мабуть, нервується. І обережно починає зондувати ґрунт. Добре бути місцевим керівництвом, легко прикидатися тупуватим провінційним дядьком, ми, мовляв, маленькі люди, «університетів не канчалі», ага. «Вибачте, не зрозуміли ми. Що коли? Коли алею заклали?» Заступник міністра мовчить, полірує верхньою губою нижню. Його помічник, який, на відміну від шефа, мені представився, Єгор – відразу просік, що подумав шеф. Він пролізає до головного місцевого керівництва, кривить носа, але пояснює йому, що пан заступник міністра зрозумів усе це так, що директори – померли. «Що з ними сталося»? – питає Єгор. Його запитання в тиші прорізає повітря.
«А що? – запитує головне місцеве керівництво. – Десь є. Працюють. Або сплять. А що? Мають право! Множать славу регіону! Аякже! Хто ж іще? Хто ж це отут? Це ж і алея – їм, нашим героям! Щоб увічнити! Щоб знали! Щоб молилися на тих, хто роботу дає! ВВП зроста тільки завдяки їм». На цій помпезній ноті головне місцеве керівництво завершує свою промову. Незважаючи на його простецький вигляд та слова, головне місцеве керівництво зрозуміло, що десь дало маху. Тому швидко змінило тему. «А це‑о, треба, ресторан, щоб це‑о, щоб як в людей, те‑о…» «Це‑о, те‑о. Тьху‑о». «Китайоза», – це знову був Єгор.
Ви часто жерете горілку о 8:30 ранку, га? Отож бо й воно. Нас завели та всадовили. Тоді ж до мене продерся Єгор. «Слухай, Сам сказав, щоб саме ти дарував їм нашого каштана, і хай вони роблять із ним, що хочуть. На дрова, на що завгодно. Ти ж розумієш, сам він із таким подарунком вилазити не буде. Недоречно якось. Крім того, він почувається зараз, як після похорону друзів. Які ж козли навкруги. Про все треба дбати самому». Скаржиться він мені. Наче я про це не знаю.
Почалися тости. Про нас, про столицю, про регіон, про крайову славу, про героїв, про керівництво держави (стійма, наче проголошено: «За жінок». Утім, на мій неупереджений погляд, керівництво держави – ті ще суки). Дехто вже наблизив обличчя до салатів. Єгор почав робити знаки. Ага. Треба проголошувати тост із подарунком. Вони ж, мабуть, дивуються, всі ці люди, де ж це наш подаруночок?
Я поліз під стіл. Майже знудило. Дістав каштанчик із пакунка. Випростався. Став в агітаційно‑плакатну позу видатного трибуна Володі Маяковського й виголосив таке:
Каштан сягне аж до обрію!
Символізує Київ‑мрію!
На листі від дощу засяє блиск
І вкриє листям осінь обеліск!
Одного разу я вирішив поговорити з воронням. Воно сиділо при дорозі. Я на нього каркнув, воно на мене. Я на нього ще гучніше. А воно на мене. Я руки розвів у боки і знову каркнув. І воно робить те саме. Я його вилаяв, і воно мене вилаяло. А потім я побачив, як на мене дивиться жіночка, що вигулювала абрикосового пуделя, чоловік, що валявся п’яний на траві, та хлопчики, які йшли до школи, а їхні рюкзаки тягнули їх додому, – всі вони офігіли. Як зараз офігіли ті, хто сидів за цим столом. Бурхливі оплески? Так навіть Каденюка, першого космонавта України (якщо хто не в курсі), не вітали!
На прохання головного місцевого керівництва, від якого смерділо цибулею та горілкою ще відчутніше, ніж уранці, але мені було все одно, бо коли в голові – горілка, а в роті побувала салатова цибулька, нюх притуплюється, я написав цього вірша на серветці. Я пишався собою. Це ж треба все так ув’язати. І каштан тобі, і Київ, і мрії, і листя, і обеліск! Мене почали цілувати. Цілувати, уявляєте? Мене, запоріжці, о дев’ятій годині ранку. П’яного. Це ж слайди мрій дитинства мого. Правда, в дитинстві, ще й о дев’ятій ранку, я не пиячив. Заступник міністра скривив губи вбік. Мабуть, так вони посміхаються.
Був день, дехто переглядав салатові сни, дехто зустрів своїх друзів, справжніх героїв Запорізького епосу, і згадував минулі часи, а я гуляв алеєю героїв. Чи відчував я тоді героєм себе? Мабуть, так. Я думаю, що й ви відчували б. Мій млявий від сонця та спиртного стан спрямовував мої думки на ліричну тему, на галявині піпчилися два коти, голуб застиг із гілкою в дзьобі, повітря несло весняні пахощі, в носі щось дряпало, нив пах, дуже кортіло сексу. Так, і хто дасть трохи сексу героєві? Зрозуміло. Ушиваюся геть.
На роботі мене зустрічали таємничі погляди, з чого я зробив висновок, що багатьом людям відомо про мою запорізьку пригоду. На столі в приймальні лежав аркуш паперу формату А‑4 з величезним відбитком чоловічої ноги. От іще одна невеличка деталька про Миколу – Охоронця, що Має Мою Секретарку (Секретарки Немає – одинадцять), розмір ноги – 44. Суко, чого ти тупцюєш на моєму столі? Що ти тут охороняєш, вурдалако у формі? Над столом загадково блимала лампа. Підморгувала мені, наче жінка, якій є що приховувати. «Знаю я твою таємницю, дурепо, тебе вкрутив цей козел, замацав оно все твоє крихке тільце…»
«Приємно спілкуємося?» – почув я голос від дверей. З них стирчала сива доглянута голова Геннадія Євгеновича, радника з міжнародних питань когось із тутешнього крутого керівництва. Як мені сказав Ігорко: «Цей схибнутий на французьких винах довб у білому шарфику в будь‑який сезон, хоч як це паскудно, – твій куратор». Віка відгукувалася про Геннадія Євгеновича наступним чином: «Геннадій? Ну, не знаю, такий причесаний, доглянутий, гладенький. Здається, що навіть член у нього солодкий як льодяник, і що він сам його собі смокче, бо жлобиться з кимось ділитися». Добре, що в той момент, коли вона промовляла свою тезу, я нічого не пив і не їв.
«Начуваний, начуваний про твою поїздку. Молодець!» Геннадій Євгенович уліз до приймальні. Високий худорлявий красень. «Кажуть, ти далеко підеш, хлопче. Ще пару таких вчинків, і матимеш майже все, що можна тут мати. Дотепність – важливий чинник для успіху». «А з ким це ти тут розмовляв? Я, грішним ділом, подумав, що з секретаркою, але…» Він вочевидь чекав на мою реакцію. «Це я розмірковував уголос. Про, ну, знаєте, про… інвестиційний клімат». «Юначе, на роботі говорити про роботу – величезна вульгарщина. Пропоную піти до буфету, там завезли нові інкерманські вина, не можу сказати, що смак неповторний, але, як на обід, згодиться».
І ми пішли до буфету. Геннадій Євгенович щось натхненно розповідав, притримував двері жінкам, щасливо їм усміхався й навіть поцілував руку скаженій Наталі Петрівні (борони Боже торкатися цієї скорпіонші з відділу контролю). Він розповідав мені про свою поїздку до Франції й сам себе постійно перебивав нескінченними: «О, як я радий вас бачити», «Інно Василівно, з минулим святом, то я до вас сьогодні зайду? Яка ж ви шарманна жінка», «Катерино Іванівно, з днем янгола вас, дорогенька!», «Оленько, сподіваюся, що мені буде дозволено сказати вам, яка ви сьогодні гарнюня?» Мене почало нудити. Можливо, все це я сприймав би якось інакше, якби мені не розповіли…
Дата добавления: 2015-12-08; просмотров: 118 | Нарушение авторских прав