Iсторiю про ве­ли­ко­го банкiра Геральда Стер­на, або що з людьми ро­бить ури­но­те­ра­пiя

Квiтень за­па­лю­вав буз­ко­вi пуп'янки. Стерн уже то­дi був монст­ром. Iно­дi (а мо­же, й завж­ди?) монст­ри очо­лю­ють прав­лiн­ня бан­кiв. Що­ран­ку вiн сто­яв у вузько­му про­хо­дi ко­ри­до­ру й зуст­рi­чав спiв­ро­бiт­ни­кiв важ­ким пог­ля­дом. "Щось ви ме­не дра­туєте", - зам­рi­яно, на­вiть ук­рад­ли­во ка­зав вiн i рiз­ко бум­кав по вiд­ре­мон­то­ва­нiй пiд Євро­пу стiн­цi своєю ве­ли­кою ру­кою, на пальцях якої зiй­шли не­вi­до­мо ким по­сi­янi ру­дi зви­вис­тi про­рос­тi. Пiс­ля то­го, як ви по­чу­ли на свою ад­ре­су та­ке ви­шу­ка­не за­ува­жен­ня, нас­туп­но­го ран­ку на ро­бо­ту мож­на бу­ло не ви­хо­ди­ти. Вас бу­ло звiльне­но. Ба­чи­те, як прос­то? Прос­тi­ше на­вiть, нiж офор­ми­ти роз­лу­чен­ня в країнах арабсько­го свi­ту.

Там хоч три­чi про­го­ло­шу­ють: "Ти ме­нi не дру­жи­на", а тут i од­но­го ра­зу цiл­ком до­сить.

Найулюбленiшим вис­ло­вом па­на Стер­на бу­ло та­ке: "Як я не­на­вид­жу лю­дей. Ту­пi ви­род­ки. Хто зас­лу­го­вує на по­ва­гу? Бiл Гейтс та кiлька моїх од­но­дум­цiв". Од­но­дум­ця­ми Стер­на бу­ли лю­ди, кот­рi на­вер­ну­лись у вi­ру зцi­лен­ня за до­по­мо­гою ури­но­те­ра­пiї. Знаєте, у прин­ци­пi, що це? Це ко­ли ти зад­ля здо­ров'я i бадьорос­тi щод­ня вжи­ваєш влас­ну се­чу. П'єш, нап­рик­лад, вти­раєш у во­лос­ся, ви­ко­рис­то­вуєш за­мiсть пе­кiнсько­го со­усу й та­ке iн­ше. Ще мож­на вжи­ва­ти се­чу ма­лю­ка, звер­та­ти­ся по до­по­мо­гу до мо­ло­дих ма­мусь-су­сi­док.

Якщо хтось iз спiв­ро­бiт­ни­кiв Стер­на хво­рiв, той по­чи­нав хви­лю­ва­ти­ся, звiс­но, не за лю­ди­ну, цього ще бра­ку­ва­ло, а за по­каз­ни­ки. Лю­ди­на зах­во­рi­ла, а рап­том по­каз­ни­ки зни­зяться? Як­що ти вже му­сиш ут­ри­му­ва­ти ле­да­рiв, пла­ти­ти їм за­ро­бiт­ну плат­ню, то тре­ба, щоб це бу­ли здо­ро­вi ле­да­рi. То­бi не по­та­ла­ни­ло, ти зах­во­рiв. Про це ти му­сив по­вi­до­ми­ти Стер­на осо­бис­то. Iнак­ше й бу­ти не мог­ло. Вiн да­вав хво­ро­му тур­бот­ли­во вiдк­се­ро­ко­пiй­ова­ний ма­те­рi­ал "Ури­но­те­ра­пiя. За­будь про хво­ро­би!" i ти­хо до­да­вав: "По­тiм по­го­во­ри­мо док­лад­нi­ше. I не за­бу­вай­те вес­ти що­ден­ник, як про­хо­дить лi­ку­ван­ня". У де­яких лю­дей трап­ля­ли­ся зри­ви пря­мо на роз­дi­лi "Ви­па­ро­ву­ван­ня".

З людьми Стерн спiл­ку­вав­ся приб­лиз­но так. "Що? Йди геть звiд­си.

Щоб я те­бе не ба­чив". "Так. Свар­ка у вас? Сва­ри­тесь цi­ли­ми дня­ми або iр­же­те. Нi­чо­го бiльше не ро­би­те. А по­каз­ни­ки? Чо­го я маю вам обом пла­ти­ти? Банк вас обох не вит­ри­має. Шу­руй звiд­сi­ля".

Одного ра­зу до Стер­на прий­шли важ­ли­вi парт­не­ри, се­ред яких був мiй тесть, кот­рий був на­чу­ва­ний про Ге­ральда Ген­рi­хо­ви­ча. Вiн ба­га­то чо­го знав, мiй тесть, бо на­да­вав пе­ре­ва­гу роз­гор­ну­тим вi­до­мос­тям про лю­ди­ну. Нi­чим не гре­бу­вав. От­же, йо­му бу­ло вi­до­мо про ури­но­те­ра­пiю. Iш­ла на­ра­да, у Стер­на бу­ла звич­ка низько схи­ля­ти­ся до то­го, з ким вiн роз­мов­ляв. Май­бут­нi парт­не­ри са­ха­ли­ся вiд нього, як вiд про­ка­же­но­го. Мiй тесть на­вiть прит­ри­му­вав Стер­на ру­кою, що стра­шен­но то­му не по­до­ба­ло­ся. А один не­вiд­рив­но ди­вив­ся йо­му в ро­та i кри­вив мар­ми­зу. "Та що це в бi­са та­ке? Чо­го во­ни так по­во­дяться, яко­го дiдька та­ка нап­ру­га?"

Непомiтно, але нас­тав час для апо­фе­озу. Стерн вик­ли­кав секретарку, яку поп­ро­сив при­нес­ти ви­на: "Вiзьми в моєму ба­рi". Сек­ре­тар­ку вiн вва­жав менш ко­рис­ною за ки­ли­мок пiд комп'ютер­ною ми­шею. "Ки­лим­ку я не зо­бов'яза­ний пла­ти­ти", - ма­буть, так роз­мiр­ко­ву­вав Стерн. "Яко­му на­даєте пе­ре­ва­гу, - вiн був са­ма ввiч­ли­вiсть. - Чер­во­но­му чи бi­ло­му?" "Чер­во­но­му!" - нер­во­во й рi­шу­че про­мо­ви­ли май­бут­нi парт­не­ри. "Iч який, ста­рий хрiн. Не­ма дур­них пи­ти твоє бi­ле. Мо­же, там у те­бе оз­до­ров­ча се­ча? Слу­хай, доцю, а ти ми­ла склян­ки з "Фе­рi"? Бо не­вi­до­мо, що вiн ту­ди ллє", - ги­гик­нув Iгор Гри­го­ро­вич, це був пер­ший ка­зус. Iще два по­дiб­них, i для Iго­ра Гри­го­ро­ви­ча тес­тем бу­ло нак­ла­де­но зась на про­ве­ден­ня переговорiв i при­сут­нiсть на них.

Стерн по­ду­мав, що в усьому вин­на сек­ре­тар­ка, в якої мов­не нет­ри­ман­ня.

Свiт на­пов­не­ний усi­ля­ки­ми на­пiв­дур­ка­ми, якi не ро­зу­мi­ються на ме­ди­ци­нi.

Як мож­на роз­по­вi­да­ти цим не­пiд­го­тов­ле­ним iдi­отам про та­кi свя­тi ре­чi?

Де їм зро­зу­мi­ти, те­леп­ням, що во­ни вби­ва­ють влас­ну пе­чiн­ку ан­ти­бi­оти­ка­ми та про­во­ку­ють со­бi ви­раз­ку пiдс­туп­ним ас­пi­ри­ном, що пос­тiй­но вжи­ва­ють лi­ки-вбив­цi? Ця пуб­лi­ка при­ре­че­на на ви­ми­ран­ня. "Умреш, ста­рий пас­куд­ни­ку, вiд нош­пи", - ска­зав Стерн на ад­ре­су Iго­ря Гри­го­ро­ви­ча. Вiд­так пе­ре­го­во­ри бу­ло зiр­ва­но, Стерн пе­ре­бу­вав у не най­кра­що­му наст­рої. Сек­ре­тар­ку бу­ло звiльне­но. То­го ж дня її бу­ло влаш­то­ва­но моєю сек­ре­тар­кою. "Тре­ба за­хи­ща­ти своїх", - так лю­бить го­во­ри­ти мiй тесть. Як там во­на, со­лод­ко­го­ло­са Ма­рин­ка?..

Цiкавий жарт - жит­тя. От Стерн ме­не не знає. Тоб­то як­що на­га­да­ти йо­му про тес­тя, а особ­ли­во про Iго­ря Гри­го­ро­ви­ча, то вiн зро­зу­мiє, хто я є. А я знаю на­вiть про йо­го впо­до­бан­ня. Смiш­но, еге ж? А чо­го во­ни тут усi зiб­ра­ли­ся, бан­кi­ри? Ви­чi­ку­ють на ви­гiд­нi конт­рак­ти та за­без­пе­чен­ня дер­жав­них кре­ди­тiв? О, ти, па­не Стерн, у прольотi.

Це я то­бi обi­цяю, мер­зот­ник ти й гад. Бо по­водься чем­но. Зем­ля круг­ла, в цьому лег­ко мож­на пе­ре­ко­на­ти­ся: той, за ким ти що­си­ли же­неш­ся, щоб на­вi­ша­ти йо­му пен­де­лiв, рап­том опи­няється за твоєю спи­ною, i вже то­бi слiд приш­вид­ши­ти хо­ду, зми­ти­ся вiд йо­го влуч­них нiг.

Васятко за­вер­шує свою про­мо­ву. Нiх­то, крiм нього, не го­во­рив, а во­ду тим ча­сом ви­пи­то. "Щось у гор­лi де­рен­чить, тре­ба гор­ло про­мо­чить". Яка бу­ла на­ра­да - мо­нос­пек­такль, блiн. Ва­сят­ко п'є во­ду, то­дi ка­же: "Щоб нiх­то по­тiм не до­рi­кав, бо не вар­то. До чо­го тут мi­лi­цiя, ко­ли грiм по­ро­ся вбив". Це був жарт. Я це зро­зу­мiв, бо по­ба­чив, що Вар­ва­ра смiється. Ва­сят­ко на неї ди­виться, як на ко­ро­ле­ву Шан­тек­ле­ра. По­чут­тя, блiн.

До Вар­ва­ри схи­ляється бан­кiр. "А що тут смiш­но­го?" - пи­тає цей приємний хло­пець. Во­на пов­то­рює фра­зу Ва­си­ля про по­ро­ся та грiм, не за­бу­ває й про мi­лi­цiю, яка тут нi до чо­го. Бан­кiр здви­гає пле­чи­ма: "А що тут смiш­но­го?" Вар­ва­ра дво­ма вка­зiв­ни­ми пальця­ми при­тис­кує со­бi ро­та, який ма­буть, ок­руг­лює в та­кий спо­сiб, ви­ти­рає по­ма­ду, що зби­лась на кра­ях вуст. Во­на по­вер­тається до бан­кi­ра й ка­же: "Не смiш­но? То­дi, ма­буть, у вас не­має по­чут­тя гу­мо­ру. Або моє по­чут­тя гу­мо­ру за­над­то ви­шу­ка­не. Зро­зу­мi­ло?" Бра­во, Вар­ва­ро! Так йо­го, так! Нi­чо­го по­дiб­но­го я ще не чув.

У влас­нiй прий­мальнi я зна­ход­жу Вiк­то­рiю та Iгор­ка, во­ни вчи­ту­ються

в до­по­вiдь про проб­ле­ми Ук­раїни з орiєнта­цiю, яку я не пе­рек­лав. У зму­че­них ал­ко­го­лем ру­ках Iго­ря трем­тить ма­ленький па­пi­рець "Iно­зем­нi iн­вес­ти­цiї: проб­ле­ми, пе­реш­ко­ди, щось та­ке та ще щось та­ке". "О! На­реш­тi! - ра­дiє ме­нi Iгор­ко. - Що бу­ло ко­рис­но­го на на­ра­дi?" "Ба­ла­ка­ни­на", - шаб­лон­но вiд­по­вi­даю я. Iгор­ко впiз­нає влас­ний штамп. "Це гiв­но нам на всiх роз­пи­са­но. Чо­го ти не поп­ро­сив сек­ре­тар­ку, щоб во­на зро­би­ла ко­пiї та роз­нес­ла нам?" (Ха! Сек­ре­тар­ки Не­має - дев'ять). "Її десь не­має, а я був на на­ра­дi", - ка­жу я Вiк­то­рiї, кот­ра прим­ру­жи­лась, то­му на­га­дує яко­гось хи­жа­ка. Бу­де ще ме­не ця стрип­ти­зер­ка не­до­роб­ле­на стра­ха­ти.

"Краще ска­жiть ме­нi, що ма­ло­ся на ува­зi пiд "щось та­ке", я вже не го­во­рю про "ще щось та­ке". Ти ж у нас, до­ро­генька, екс­перт, зна­вець iдей Ва­ле­рiя Ле­онi­до­ви­ча, то по­яс­ни нам, що во­но хо­че. Мо­же, зно­ву прос­та­та?" Я злий. Iгор­ко кри­вить ро­та. Вi­ка нез­во­руш­на, пог­ля­дає на Iгор­ка. "Ага. Хлоп­чи­ки по­пи­ли вчо­ра го­рi­лоч­ки, так? Чо­ло­вi­ча друж­ба й усе та­ке iн­ше? Ой, я не мо­жу". Во­на си­дить на сто­лi, во­ру­шить но­га­ми, i ди­виться на нас, як на по­би­тих со­бак. Дзвi­нок. "Ста­нiс­ла­ве?" Це - Сте­пан. "Я мо­жу до вас зай­ти, те­ле­фо­ну­вав Ва­ле­рiй Ле­онi­до­вич, пи­тається про якусь до­по­вiдь. Вам є що ска­за­ти з цього при­во­ду?" Сте­пан до всiх звер­тається на "ви". Про всяк ви­па­док. Ми ж пам'ятаємо, що зем­ля - круг­ла.

Вiн чи­тає па­пi­рець хви­лин п'ять. От вiн гальму­ва­тий. По­тiм вiдкладає на край сто­лу. "Так. Яс­но. Про проб­ле­ми пи­са­ти­ме Ста­нiс­лав, про перспективи, ма­буть, Iгор. То­му ро­би­мо так. Про пра­во­ве забезпечення писатиму я. А Вiк­то­рiя бу­де пи­са­ти про гро­мадську дум­ку. Вiн переписує наз­ву со­бi в блок­но­тик. Хто, цi­ка­во, йо­го, та­ко­го розумника, вдарив дзьобом по го­ло­вi, ко­ли вiн зiб­рав­ся фо­тог­ра­фу­ва­ти швейцарських повiй? Ней­мо­вiр­но. "Че­кай, то що бу­де "щось таке", а що - "ще щось та­ке?" "По­тiм пiдс­та­ви­мо. Головне, щоб бу­ло вид­но тi­ло. Вдя­га­ти бу­де­мо по­тiм". "Фельбан­ки з ме­не", - каже Вiк­то­рiя. "А з ме­не, як завж­ди, мод­нi за­по­зи­чен­ня та тен­ден­цiї", - каже Iгор­ко. Во­ни го­во­рять од­нiєю мо­вою. Я ж ду­маю, де подiлося моє кля­те во­но. Пос­та­ви­ло ме­не на вип­ро­бу­вальний тер­мiн, а саме кудись утек­ло. А дог­ля­да­ти ме­не хто бу­де? На­вiть на чор­тiв не можна покластися. "Проб­ле­ми. Угу. Чу­до­во", - ка­жу я i йду до сво­го ка­бi­не­ту.

До кiн­ця ро­бо­чо­го дня зай­ма­юся пе­рек­ла­дом. Я що, мос­ка­лик? Наймався їм за та­ку мi­зер­ну за­ро­бiт­ну плат­ню га­ру­ва­ти тут зран­ку до вечора перекладачем? В Ук­раїни проб­ле­ми з орiєнта­цiєю, а в мене - з мо­вою Ва­ле­рiя. Не ро­зу­мiю, як мо­же лю­ди­на, кот­ра все ж та­ки за­кiн­чи­ла вуз, так вис­лов­лю­ва­ти­ся? Я хо­чу ка­ви, але секретарки немає. Мо­же, над­ря­па­ти про неї до­по­вiд­ну? На iм'я її недолугого дя­деч­ка. Не­на­вид­жу всiх. Гур­том. Не­на­вид­жу.

Входить Iгор­ко. "В'язнеш, бра­тан? У ве­ли­ких i ду­же ве­ли­ких проб­ле­мах ма­лих i ду­же ма­лих iно­зем­них iн­вес­ти­цiй?" "Я ще не брав­ся до проб­лем iно­зем­них iн­вес­ти­цiй. Пи­шу тут про проб­ле­ми орiєнта­цiї Ук­раїни. Я що, вза­га­лi, фа­хi­вець iз проб­лем?" "Та, нi, зас­по­кой­ся. Ти - мiж­на­род­ник. Кру­те­лик! Ми це знаємо, ага. Але що це оз­на­чає в на­ших умо­вах? Це оз­на­чає пос­тiй­но пра­цю­ва­ти пе­рек­ла­да­чем, а та­кож пи­са­ти лай­но на за­гальнi те­ми". "Ти чо­го прип­хав­ся? - ог­ри­за­юсь я. - Не зай­май ме­не, Iго­ре". "У прин­ци­пi я прий­шов то­бi до­по­мог­ти. То­бi, жерт­вi ве­ли­ко­го бiз­не­су та ро­дин­них iн­те­ре­сiв". Я нап­ру­жу­юся: "Да­вай. Спро­буй". На­ма­га­юся вiд­ки­ну­ти­ся на спин­ку сво­го офiс­но­го стiльця, та б'юся го­ло­вою об сте­лаж. "Ти знаєш, я хо­чу, щоб ти на ме­не ре­агу­вав тро­хи спо­кiй­нi­ше. Всi ми в од­но­му чов­нi, i тре­ба щоб хтось був ка­пi­та­ном. Вi­до­мо, що всi ми че­каємо на пiд­ви­щен­ня. Рiз­ке пiд­ви­щен­ня, iнак­ше на­вi­що нам про­си­ра­ти тут свої мо­ло­дi ро­ки? Те­пер - що нам тре­ба? Цей чо­вен дов­го не плив­ти­ме, то­му нам тре­ба все встиг­ну­ти зро­би­ти. Хто пер­шим тi­кає з пош­код­же­но­го чов­на? Па­цюч­ки. I ми з то­бою маємо об­ра­ти па­цюч­кiв, зро­зу­мi­ло? I я про­по­ную, щоб па­цюч­ка­ми бу­ли Вi­ку­ся-но­гу­ся та Сте­пан-ба­ран.

Як, нi­чо­го план?" Вiн хо­че, щоб я був спiльни­ком. "А по­тiм?" - пи­та­юсь я. "По­тiм" бу­де по­тiм, як­що бу­де. Го­лов­не, щоб бу­ло, чи не так? Про "по­тiм" ми по­ду­маємо завт­ра", - про­мов­ляє муд­рий Iгор­ко, ук­раїнський Скар­лет О'Ха­ра.

"Ти знаєш щось про ме­тод ком­пi­ля­цiї? Ним заз­ви­чай ко­рис­ту­ються ско­рос­пе­че­нi кан­ди­да­ти на­ук". Iгор­ко пiд­мор­гує. Ма­буть, ко­гось має на ува­зi. Я знаю про цей ме­тод, я ж був сту­ден­том. "То­дi все прос­то. За­ла­зиш на "Go­og­le", що знає все про усiх. За­даєш сло­во для по­шу­ку, от да­вай, дру­куй: "iно­зем­нi iн­вес­ти­цiї". Так. Пiш­ло дi­ло. От ба­чиш, скiльки предс­тав­ни­кiв людст­ва цi­ка­ви­ло­ся цiєю проб­ле­мою, ти тiльки по­ди­ви! А скiльки во­ни на­ла­ба­ли. Скiльки сто­рi­нок, скiльки до­по­вi­дей, скiльки ду­мок. Вiдк­рий кiлька з них та по­ви­тя­гуй свої проб­ле­ми. От i все". "Тут усi та­ке роб­лять?" "Як то­бi ска­за­ти", - пос­мi­хається Iгор­ко. "Доб­ре, з цим я впо­ра­юся. Що да­лi?" "А да­лi ще прос­тi­ше. Вiд­да­си сек­ре­тар­цi". Це ме­нi ка­же мiй спiльник Iгор­ко.

"З сек­ре­тар­кою в ме­не проб­ле­ми", - на­то­мiсть ка­жу я

(Секретарки не­має - де­сять). "З Хрис­тин­кою? Див­но. Я її вза­га­лi дня­ми не ба­чу, а в те­бе вже з нею проб­ле­ми. Ти ча­сом не су­пер­конф­лiкт­на лю­ди­на?" Я по­яс­нюю, що теж її не ба­чу дня­ми. I що це i є моя проб­ле­ма. "Знаєш, iно­дi кра­ще де­ко­го не ба­чи­ти. По­вiр ме­нi на сло­во", - зас­по­коює ме­не Iгор­ко. "За­ли­шай ма­те­рi­али на сто­лi, Едик за­бе­ре для Вiк­то­рiї. Во­на цього ра­зу зво­ди­ти­ме. Хо­ча знай на май­бутнє, що бу­ти мiж­на­род­ни­ком у на­ших умо­вах оз­на­чає, крiм усього iн­шо­го, ще й зво­ди­ти всi ту­пi па­пе­ри та пе­рет­во­рю­ва­ти їх, аха­лай-ма­ха­лай, на один ве­ли­чез­ний ту­пез­ний па­пiр". Пе­ред тим, як за­ли­ши­ли ме­не в обiй­мах тяж­кої пра­цi, Iгор­ко про­го­ло­шує: "В му­ках на­род­жу­ва­ти­меш ти па­пе­ри свої". Вiн хрес­тить ме­не. "Амiнь". Бла­зень. Хо­ча во­но б пос­мi­яло­ся.

Вдома я ба­чу йо­го. Не ми­ну­ло й ро­ку. "Де ти бу­ло?" - кидаюся ле­вом на нього. "Че­кай, че­кай. Що за до­пит? Ми хi­ба од­ру­же­нi? - во­но пе­ре­бу­ває в грай­ли­во­му наст­рої. - То як спра­ви?" Я ка­жу, що вто­мив­ся й ме­нi не до ба­ла­чок. "Спа­ти хо­чу. В ме­не ро­бо­че от­руєння". Во­но ги­го­че. "То спи. Я й так про все знаю. Прос­то ску­чив, ду­мав по­чу­ти твiй го­лос". Я злю­ся. "Ско­опе­ру­вав­ся з Iгор­ком? Не­по­га­но для пер­шо­го ета­пу. Вiд­ра­зу то­бi ска­жу, що по­хит­ну­ти по­зи­цiї Вiк­то­рiї вам бу­де важ­ку­ва­то. Ви ж не ро­зу­мiєте­ся на ма­са­жi прос­та­ти? А спро­бу­ва­ти "зро­би­ти" Сте­па­на мож­на. Схва­люю".

Дзвiнок. "Стас? Завт­ра ви­ру­шаєш до За­по­рiж­жя". "Це ще на­вi­що?" - на­хаб­но пи­таю я, бо лi­мiт мо­го тер­пiн­ня що­до Ва­ле­рiя Ле­онi­до­ви­ча (а це як­раз вiн) на сьогод­нi ви­чер­па­но. Лi­мiт у Ва­ле­рiя що­до ме­не був не­об­ме­же­ний. "Бу­деш бра­ти участь у це­ре­мо­нiї вiдк­рит­тя Алеї ге­роїв". "Нi­се­нiт­ни­ця якась", - про­май­ну­ло в моїй стом­ле­нiй го­ло­вi. "За­раз вiд­ри­вай вiд крiс­ла ду­пу, пря­муй до бух­гал­те­рiї, по­ки во­ни там си­дять, вiзьмеш грошi на предс­тав­ницькi вит­ра­ти, ку­пиш їм на­леж­ний по­да­ру­нок". "Ко­му? Ге­ро­ям?" - за­пи­тую. "Це не твоя спра­ва, "ко­му". Тим, ко­му тре­ба", - вiд­по­вi­дає Ва­ле­рiй. Тро­хи розд­ра­то­ва­но. Ма­буть, я по­ми­ляв­ся що­до меж йо­го лi­мi­ту. "Слу­хай­те, а чо­го ви ме­не, фа­хiв­ця з мiж­на­род­них пи­тань, пхаєте їха­ти до ук­раїнсько­го мiс­та? За­по­рiж­жя вам - це що, За­хiд­на чи Цент­ральна Євро­па?" "За­по­рiж­жя - це ду­па, син­ку. I ти ту­ди завт­ра вран­цi ви­ру­шаєш, чорт те­бе за­би­рай". Во­но ги­го­че, пiдс­лу­хо­вує.

viii)

От ска­жiть ме­нi, це нор­мально - бу­ти при­сут­нiм на це­ре­мо­нiї вiдк­рит­тя алеї ге­роїв о сьомiй го­ди­нi ран­ку? Сюр­ре­алiзм. Алея ге­роїв. ХХI сто­рiч­чя. Сьома го­ди­на ран­ку. Уря­до­ва делегацiя з ва­шим по­кiр­ним слу­гою в'їжджає на те­ри­то­рiю За­по­рiж­жя. З ми­гал­ка­ми, як до­рос­лi. З вит­тям си­рен, як на­ле­жить. Мо­жу со­бi уяви­ти, як нас ма­тю­ка­ли меш­кан­цi цього чу­до­во­го мiс­та. От щоб ви по­ду­ма­ли, як­би вам ска­за­ли, що ви маєте бу­ти при­сут­нiм на вiдк­рит­тi алеї ге­роїв у За­по­рiж­жi? Що, язи­ка про­ковт­ну­ли? А я по­ду­мав про вiй­ну. Бо в мо­го по­ко­лiн­ня ко­ли й бу­ли ге­рої, то це - Вiк­тор Цой, Майк На­умен­ко та ге­рої Ве­ли­кої Вiт­чиз­ня­ної вiй­ни, їх бiльше.

Я ду­мав: якi мо­лод­цi за­по­рож­цi. Зак­ла­ли цi­лу алею ге­роїв (як во­но зву­чить, вiд­чу­ваєте?), на­вiть не од­но­го, а ку­пу ге­роїв зак­ла­ли. Ма­буть, на честь рiч­ни­цi пе­ре­мо­ги на­ших над нi­мецько-фа­шистськи­ми за­гарб­ни­ка­ми! Су­пер! Пам'ять по­ко­лiнь i та­ке iн­ше. Я ще вчо­ра цим пе­рей­няв­ся, ко­ли ду­мав про по­да­ру­нок. Су­ве­нiр, блiн. От що ти в цьому ви­пад­ку бу­деш да­ру­ва­ти? Гу­цульський нiж, ви­ши­ван­ку, пол­тавсько­го руш­ни­ка, порт­рет Та­ра­са Гри­го­ро­ви­ча, та­рiл­ку, зав­бiльшки як те­ле­вi­зiй­на су­пут­ни­ко­ва ан­те­на з зоб­ра­жен­ням сто­ли­цi? А от i нi. Не вга­да­ли. Я роз­мiр­ко­ву­вав так. Вiдк­ри­вається алея ге­роїв. Що вздовж алеї має бу­ти? Де­ре­ва!

Як я на­му­чив­ся. Спо­чат­ку знай­шов ко­ор­ди­на­ти теп­лиць, що перебували на ба­лан­сi на­шої ус­та­но­ви, по­тiм по­го­во­рив iз чер­го­вим, який сказав, щоб я пi­шов за вi­до­мою ад­ре­сою, та цим зму­сив ме­не шу­ка­ти телефон свого ке­рiв­ни­ка. Тут бу­ло прос­тi­ше, то­му що я наз­вав iм'я на­шо­го "Лаура Балаура". "Ва­ле­рiй Ле­онi­до­вич!" - ось що я йо­му ска­зав. Iно­дi доб­ре ма­ти за ке­рiв­ни­ка та­ке вi­до­ме стра­хо­висько. Ме­не зуст­рiв чер­го­вий, який зно­ву вис­ло­вив не­за­до­во­лен­ня з при­во­ду моєї май­же нiч­ної по­яви. Iм'я Ва­ле­рiя Ле­онi­до­ви­ча йо­му нi про що не ка­за­ло. Пра­вильно, та­кi iме­на бiльш вi­до­мi дрiб­ним ке­рiв­нич­кам, нiж ря­до­вим ро­бiт­ни­кам. Але тут я от­ри­мав, що хо­тiв. Чу­до­вий ма­ленький каш­тан­чик. Ме­нi здається, то бу­ла ге­нi­альна iдея. Вiд Києва - алеї ге­роїв За­по­рiж­жя - каш­тан­чик. Втi­лен­ня сим­во­лiз­му.

Ще в ма­ши­нi ме­не за­пи­тав зас­туп­ник мi­нiст­ра (яко­го мi­нiс­терст­ва - не­вi­до­мо. Не панська це спра­ва, предс­тав­ля­ти­ся. А я ще не вiд­чу­вав се­бе хо­ло­пом нас­тiльки, щоб усiх зна­ти): "Ти вiд Ва­ле­рiя? Ти щось прид­бав вiд нас алеї ге­роїв?" До­жи­ли­ся. Ко­жен зас­туп­ник мi­нiст­ра те­пер бу­де ме­нi ти­ка­ти. Ох. "Ку­пив", - ска­зав я, по­ка­зу­ючи на па­ку­нок, що ле­жить пiд моїми но­га­ми. Па­ку­нок виг­ля­дає так, на­че в нього за­па­ко­ва­но мерт­вя­ка-дист­ро­фi­ка. "Що це?" Ма­буть, не од­но­му ме­нi па­ку­нок на це схо­жий. "Каш­тан­чик". "Каш­тан­чик? - пос­мi­хається зас­туп­ник мi­нiст­ра. - Чу­до­во. Прос­то чу­до­во. Каш­тан­чик". Зас­туп­ник мi­нiст­ра мною за­до­во­ле­ний. Я за­до­во­ле­ний со­бою та каш­тан­чи­ком. Як­би за­раз бу­ло тро­хи пiз­нi­ше, на го­дин­ку-дру­гу, нiж сьома го­ди­на ран­ку, жит­тя б ме­не цiл­ком влаш­то­ву­ва­ло.

Аж ось ми ви­ла­зи­мо з ма­шин. I вiд­ра­зу на­шi но­си ти­ка­ють в за­паш­нi хлi­би­ни, та­кi твер­дi, що вiд­ра­зу зро­зу­мi­ло: цi хлi­би­ни для ти­кан­ня но­сом до­ро­гих гос­тей, а не для то­го, щоб їх їсти. Дiв­чат­ка в чер­во­них че­ре­вич­ках та квi­ту­чих вi­ноч­ках - мрiя схиб­ну­тої бджо­ли - щи­ро пос­мi­ха­ються, вкло­ня­ються. Аяк­же - три­май­сь, се­ло, сто­ли­ця прип­ха­ла­ся. Дiв­ча­там до­ве­ло­ся фар­бу­ва­ти­ся о шос­тiй ран­ку. Не по­ми­люсь, як­що во­ни ду­ма­ють, що ми - коз­ли. Iнак­ше ка­жу­чи: "Коз­ли зi сто­ли­цi - ук­лiн вам та па­ля­ни­ця!" Хтось iз них роз­си­пав сiль. Довк­ло­ня­ла­ся. От до­вi­риш щось ро­би­ти незг­раб­нiй ду­ре­пi, ма­ти­меш по­тiм свар­ку. Роз­си­па­на сiль - до свар­ки. Як­що хто не знає. А от про­ти­от­ру­ти я не знаю. Спро­буй­те, втiм, ска­за­ти: "Ку­ди сiль - ту­ди свар­ки й бiль". Я про всяк ви­па­док та­ке ка­жу. Не за­ва­дить. Тоб­то гiр­ше не бу­де.

Маю ще чим iз ва­ми по­дi­ли­ти­ся. Заз­ви­чай на цих па­ля­ни­цях є спле­те­нi з тiс­та ко­лос­ки. Так от. Нi­ко­ли не на­ма­гай­те­ся їх вку­си­ти. Ко­лись, ду­же дав­но, в моєму жит­тi з тес­тем, ми по­пер­лись як ви­дат­нi бiз­нес­ме­ни у скла­дi уря­до­вої де­ле­га­цiї до Пол­та­ви, де нам так са­мо ви­нес­ли (в ме­не та­ке вра­жен­ня, що й тi са­мi) па­ля­ни­цi. Я то­дi не знав, що ко­лос­ки роб­лять пiдс­туп­нi лю­ди, то­му вп'явся зу­ба­ми. Все. Од­но­го зу­ба втра­тив. То я вас по­пе­ре­див.

Пiсля дiв­чат, со­лi та па­ля­ниць пiд за­кос­тюм­ле­нi ру­ки нас ха­пає мiс­це­ве ке­рiв­ницт­во (бо­ро­ни Бо­же, i ти, дiдьку, ав не ха­пай).

Це справжнє вип­ро­бу­ван­ня. Вiд ке­рiв­ницт­ва смер­дить учорашньою горiлкою та ран­ко­вою ци­бу­ли­ною. На­ди­хає вас та­ка перс­пек­ти­ва спiл­ку­ван­ня? Ке­рiв­ницт­во тяг­не нас, ше­по­тить про проб­ле­ми, про ус­пi­хи, ви­тя­гує на до­ро­гу з ка­ме­нюк. Це, ма­буть, алея ге­роїв. По­ди­ви­мо­ся. Неподалiк можна по­мi­ти­ти пли­ту. Мо­гильну, чи що во­но? "Це - алея ге­роїв", - гор­до про­го­ло­шує мiс­це­ве ке­рiв­ницт­во. I я ро­зу­мiю, що садити мiй каш­тан­чик не­ма ку­ди. По­ки що це ро­зу­мiю тiльки я. Та ще особа з про­то­кольно­го вiд­дi­лу, яка за­до­во­ле­но по­ти­рає ру­че­ня­та, авжеж, бо за по­да­ру­нок вiд­по­вi­да­ли не во­ни. Про­то­кольна осо­ба теж мiж­на­род­ник.

I ме­нi її, осо­бу, шко­да. Бо я вже обiз­на­ний iз кля­ти­ми умо­ва­ми пра­цi мiж­на­род­ни­кiв.

Мiсцеве ке­рiв­ницт­во тяг­не нас до пли­ти. Ми стоїмо бi­ля неї, мне­мо­ся. Ба­га­то хто зро­зу­мiв, що ми про­лi­таємо зi сто­лич­ним по­да­рун­ком. Не цього вiд нас че­ка­ли, ой, не цього. Я роб­лю виг­ляд, що ме­не все це сто­сується що­най­мен­ше. Тим ча­сом на щось на­тя­гу­ють чер­во­ну стрiч­ку, в ру­ки зас­туп­ни­ка мi­нiст­ра якась сприт­на дiв­чи­на вкла­дає но­жи­цi. Зас­туп­ник мi­нiст­ра тро­хи роз­губ­ле­ний, але наб­ли­жається до стрiч­ки. Вiн роз­рi­зає її, i вiд­ра­зу, на­че ор­кестр, яко­му ди­ри­гент вiд­ма­хує, по­чи­нає го­во­ри­ти пу­за­те го­лов­не мiс­це­ве ке­рiв­ницт­во.

Воно го­во­рить: "Ша­нов­нi то­ва­ри­шi, ша­нов­не панст­во! Сьогод­нi ми при­сут­нi е-е-е-е на зна­чу­щiй для всього мiс­та по­дiї: е-е-е-е-е вiдк­рит­тi на­шої алеї, бл, на­ших, бл, ге­роїв. Ви, ша­нов­нi сто­лич­нi гос­тi, е-е-е-е за­ра ста­не­те на пли­ту, яка ще не охо­ло­ну­ла е-е-е-е пiс­ля ро­бiт­ни­ка, бл, який, бл, не спав про­тя­гом всiєї тем­ної но­чi, на­ма­га­ючись…"

Почалося. I всi ми бу­де­мо го­во­ри­ти на­леж­нi фра­зи, зав­довж­ки як стрiч­ка на по­хо­рон­но­му вiн­ку. Я вiд­ле­тiв у iн­шi свi­ти. Я став ду­ма­ти про пли­ту, що ще не охо­ло­ну­ла пiс­ля ро­бiт­ни­ка. А ро­бiт­ник? Вiн iще не охо­лов? За­хо­тi­ло­ся пла­ка­ти. Я справ­дi ду­же сен­ти­мен­тальний. Але вже го­во­рить хтось iн­ший. Ка­же, що час пi­ти до цент­ральної ком­по­зи­цiї. Це вiн має на ува­зi ве­ли­чез­ну пли­ту, яку мож­на по­ба­чи­ти в кiн­цi алеї ге­роїв. Наб­ли­жаємо­ся. Ба­чу: справ­дi, пли­та. Мо­гильна ка­ме­ню­ка. Точ­но та­ка, як на Бай­ко­во­му цвин­та­рi по­руч iз мо­ги­лою мо­го дi­ду­ся. Нею при­ча­ви­ли ос­тан­ки яко­гось пар­тiй­но­го бон­зи. Ро­ди­чi та близькi грош­ви не по­жа­лi­ли, вста­но­ви­ли та­ку ве­ли­чез­ну ка­ме­ню­ку, щоб не встав не­бiж­чик.

На за­по­рiзькiй пли­тi на­пи­са­но: "Сла­ва ге­ро­ям мiс­та, ди­рек­то­ру "Мо­тор­сiч" (пра­во­руч) та ди­рек­то­ру "За­по­рiзько­го алю­мi­нiєво­го за­во­ду" (лi­во­руч). Як це зво­руш­ли­во. Я не знаю, хто i як, але я, грiш­ним дi­лом, по­ду­мав, що па­ца­нiв моч­ка­ну­ли. А що? Я вже по­дум­ки склав про­мо­ву. Щось та­ке-о: "На ко­го за­ли­ши­ли мiс­то, со­ко­ле­ня­та? Яка ж тва­рю­ка пред'яву вам пред'яви­ла (пред'яви­ти пред'яву - все нор­мально!)? Чо­му мов­чить мiс­це­ва пре­са? Про че­ченських та па­лес­тинських те­ро­рис­тiв во­ни пи­шуть, про те, як мо­чать ро­сiй­ських гу­бер­на­то­рiв, во­ни пи­шуть, а про своїх за­мов­чу­ють? Що, в нас нi­ко­го не вби­ва­ють? I на це ми не здат­нi, своїх ге­роїв за­мо­чи­ти? Чо­го не пи­шуть про си­нiв Вiт­чиз­ни, на­че їх не­має"? Ось тут я по­га­ряч­ку­вав. Їх же й справ­дi не­має. У фi­зi­оло­гiч­но­му сен­сi.

Дозвольте про­дов­жу­ва­ти, по­дум­ки. "У смер­тi всi рiв­нi! Всi! На­вiть гор­бу­нiв - i тих вип­рав­ляє мо­ги­ла…" На цьому мiс­цi я уявив, як бу­ло б до­реч­но пре­зен­ту­ва­ти каш­тан­чи­ка. Якось знай­шли б йо­му на­леж­не мiс­це. У го­ло­вах ге­рой­ських не­бiж­чи­кiв. Аж тут лу­нає ти­хий, сум­ний го­лос зас­туп­ни­ка мi­нiст­ра, кот­рий по­вi­ри­ти не мо­же, кiлька ра­зiв пе­ре­чи­тує iм'я ге­роїв. "Са­шок, То­лян", - ше­по­че вiн. "Ра­зом по­лю­ва­ли", - ти­хо вiд­гу­кається хтось не­вi­до­мий по­за­ду ме­не. "Ко­ли це тра­пи­ло­ся?" - роз­пач­ли­во пи­тає вiн. Доб­ре, що це про­мо­вив не я. Пра­вильно, не тре­ба пос­пi­ша­ти, лiз­ти по­пе­ред ке­рiв­ницт­ва. Як ка­за­ла моя ба­бу­ся, роз­по­вi­да­ючи ме­нi ка­зоч­ку: "Не тре­ба "ку-ку", по­ки не "гав-гав". Тоб­то спо­чат­ку ду­май, а по­тiм лiзь iз де­бiл­ку­ва­ти­ми за­пи­тан­ня­ми, мо­же, хтось знай­деться бiльш не­терп­ля­чий, ви­лi­зе. А ми цього ра­зу в дам­ках. Хо-хо.

Головне мiс­це­ве ке­рiв­ницт­во з усiх бо­кiв смер­дить ци­бу­лею, ма­буть, нер­вується. I обе­реж­но по­чи­нає зон­ду­ва­ти рунт. Доб­ре бу­ти мiс­це­вим ке­рiв­ницт­вом, лег­ко при­ки­да­ти­ся ту­пу­ва­тим про­вiн­цiй­ним дядьком, ми, мов­ляв, ма­ленькi лю­ди, "унi­вер­си­те­тiв не кан­ча­лi", ага. "Ви­бач­те, не зро­зу­мi­ли ми. Що ко­ли? Ко­ли алею зак­ла­ли?" Зас­туп­ник мi­нiст­ра мов­чить, по­лi­рує верхньою гу­бою ниж­ню. Йо­го по­мiч­ник, який, на вiд­мi­ну вiд ше­фа, ме­нi предс­та­вив­ся, Єгор - вiд­ра­зу про­сiк, що по­ду­мав шеф. Вiн про­лi­зає до го­лов­но­го мiс­це­во­го ке­рiв­ницт­ва, кри­вить но­са, але по­яс­нює йо­му, що пан зас­туп­ник мi­нiст­ра зро­зу­мiв усе це так, що ди­рек­то­ри - по­мер­ли. "Що з ни­ми ста­ло­ся"? - пи­тає Єгор. Йо­го за­пи­тан­ня в ти­шi про­рi­зає по­вiт­ря.

"А що? - за­пи­тує го­лов­не мiс­це­ве ке­рiв­ницт­во. - Десь є. Пра­цю­ють. Або сплять. А що? Ма­ють пра­во! Мно­жать сла­ву ре­гi­ону! Аяк­же! Хто ж iще? Хто ж це отут? Це ж i алея - їм, на­шим ге­ро­ям! Щоб увiч­ни­ти! Щоб зна­ли! Щоб мо­ли­ли­ся на тих, хто ро­бо­ту дає! ВВП зрос­та тiльки зав­дя­ки їм". На цiй пом­пез­нiй но­тi го­лов­не мiс­це­ве ке­рiв­ницт­во за­вер­шує свою про­мо­ву. Нез­ва­жа­ючи на йо­го прос­тецький виг­ляд та сло­ва, го­лов­не мiс­це­ве ке­рiв­ницт­во зро­зу­мi­ло, що десь да­ло ма­ху. То­му швид­ко змi­ни­ло те­му. "А це-о, тре­ба, рес­то­ран, щоб це-о, щоб як в лю­дей, те-о…" "Це-о, те-о. Тьху-о". "Ки­тай­оза", - це зно­ву був Єгор.

Ви час­то же­ре­те го­рiл­ку о 8:30 ран­ку, га? Отож бо й во­но. Нас завели та вса­до­ви­ли. То­дi ж до ме­не про­дер­ся Єгор. "Слу­хай, Сам ска­зав, щоб са­ме ти да­ру­вав їм на­шо­го каш­та­на, i хай во­ни роб­лять iз ним, що хо­чуть. На дро­ва, на що зав­год­но. Ти ж ро­зу­мiєш, сам вiн iз та­ким по­да­рун­ком ви­ла­зи­ти не бу­де. Не­до­реч­но якось. Крiм то­го, вiн по­чу­вається за­раз, як пiс­ля по­хо­ро­ну дру­зiв. Якi ж коз­ли навк­ру­ги. Про все тре­ба дба­ти са­мо­му". Скар­житься вiн ме­нi. На­че я про це не знаю.

Почалися тос­ти. Про нас, про сто­ли­цю, про ре­гi­он, про край­ову сла­ву, про ге­роїв, про ке­рiв­ницт­во дер­жа­ви (стiй­ма, на­че про­го­ло­ше­но: "За жi­нок". Утiм, на мiй не­упе­ред­же­ний пог­ляд, ке­рiв­ницт­во дер­жа­ви - тi ще су­ки). Дех­то вже наб­ли­зив об­лич­чя до са­ла­тiв. Єгор по­чав ро­би­ти зна­ки. Ага. Тре­ба про­го­ло­шу­ва­ти тост iз по­да­рун­ком. Во­ни ж, ма­буть, ди­ву­ються, всi цi лю­ди, де ж це наш по­да­ру­но­чок?

Я по­лiз пiд стiл. Май­же зну­ди­ло. Дiс­тав каш­тан­чик iз па­кун­ка. Вип­рос­тав­ся. Став в агi­та­цiй­но-пла­кат­ну по­зу ви­дат­но­го три­бу­на Во­ло­дi Ма­яковсько­го й ви­го­ло­сив та­ке:

"Каштан сяг­не аж до об­рiю!

Символiзує Київ-мрiю!

На лис­тi вiд до­щу за­сяє блиск

I вкриє лис­тям осiнь обе­лiск!"

Одного ра­зу я ви­рi­шив по­го­во­ри­ти з во­рон­ням. Во­но си­дi­ло при до­ро­зi. Я на нього карк­нув, во­но на ме­не. Я на нього ще гуч­нi­ше. А во­но на ме­не. Я ру­ки роз­вiв у бо­ки i зно­ву карк­нув. I во­но ро­бить те са­ме. Я йо­го ви­ла­яв, i во­но ме­не ви­ла­яло. А по­тiм я по­ба­чив, як на ме­не ди­виться жi­ноч­ка, що ви­гу­лю­ва­ла аб­ри­ко­со­во­го пу­де­ля, чо­ло­вiк, що ва­ляв­ся п'яний на тра­вi, та хлоп­чи­ки, якi йшли до шко­ли, а їхнi рюк­за­ки тяг­ну­ли їх до­до­му, - всi во­ни офi­гi­ли. Як за­раз офi­гi­ли тi, хто си­дiв за цим сто­лом. Бурх­ли­вi оп­лес­ки? Так на­вiть Ка­де­ню­ка, пер­шо­го кос­мо­нав­та Ук­раїни (якщо хто не в кур­сi), не вi­та­ли!

На про­хан­ня го­лов­но­го мiс­це­во­го ке­рiв­ницт­ва, вiд яко­го смер­дi­ло ци­бу­лею та го­рiл­кою ще вiд­чут­нi­ше, нiж уран­цi, але ме­нi бу­ло все од­но, бо ко­ли в го­ло­вi - го­рiл­ка, а в ро­тi по­бу­ва­ла са­ла­то­ва ци­булька, нюх при­туп­люється, я на­пи­сав цього вiр­ша на сер­вет­цi. Я пи­шав­ся со­бою. Це ж тре­ба все так ув'яза­ти. I каш­тан то­бi, i Київ, i мрiї, i лис­тя, i обе­лiск! Ме­не по­ча­ли цi­лу­ва­ти. Цi­лу­ва­ти, уяв­ляєте? Ме­не, за­по­рiж­цi, о дев'ятiй го­ди­нi ран­ку. П'яно­го. Це ж слай­ди мрiй ди­тинст­ва мо­го. Прав­да, в ди­тинст­вi, ще й о дев'ятiй ран­ку, я не пи­ячив. Зас­туп­ник мi­нiст­ра скри­вив гу­би вбiк. Ма­буть, так во­ни пос­мi­ха­ються.

Був день, дех­то пе­рег­ля­дав са­ла­то­вi сни, дех­то зуст­рiв своїх дру­зiв, справж­нiх ге­роїв За­по­рiзько­го епо­су, i зга­ду­вав ми­ну­лi ча­си, а я гу­ляв алеєю ге­роїв. Чи вiд­чу­вав я то­дi ге­роєм се­бе? Ма­буть, так. Я ду­маю, що й ви вiд­чу­ва­ли б. Мiй мля­вий вiд сон­ця та спирт­но­го стан спря­мо­ву­вав мої дум­ки на лi­рич­ну те­му, на га­ля­ви­нi пiп­чи­ли­ся два ко­ти, го­луб зас­тиг iз гiл­кою в дзьобi, по­вiт­ря нес­ло вес­ня­нi па­хо­щi, в но­сi щось дря­па­ло, нив пах, ду­же кор­тi­ло сек­су. Так, i хто дасть тро­хи сек­су ге­роєвi? Зро­зу­мi­ло. Уши­ва­юся геть.

На ро­бо­тi ме­не зуст­рi­ча­ли таємни­чi пог­ля­ди, з чо­го я зро­бив вис­но­вок, що ба­гатьом лю­дям вi­до­мо про мою за­по­рiзьку при­го­ду. На сто­лi в прий­мальнi ле­жав ар­куш па­пе­ру фор­ма­ту А-4 з ве­ли­чез­ним вiд­бит­ком чо­ло­вi­чої но­ги. От iще од­на не­ве­лич­ка де­талька про Ми­ко­лу - Охо­рон­ця, що Має Мою Сек­ре­тар­ку (Сек­ре­тар­ки Не­має - оди­над­цять), роз­мiр но­ги - 44. Су­ко, чо­го ти туп­цюєш на моєму сто­лi? Що ти тут охо­ро­няєш, вур­да­ла­ко у фор­мi? Над сто­лом за­гад­ко­во бли­ма­ла лам­па. Пiд­мор­гу­ва­ла ме­нi, на­че жiн­ка, якiй є що при­хо­ву­ва­ти. "Знаю я твою таємни­цю, ду­ре­по, те­бе вкру­тив цей ко­зел, за­ма­цав оно все твоє крих­ке тiльце…"

"Приємно спiл­куємо­ся?" - по­чув я го­лос вiд две­рей. З них стир­ча­ла си­ва дог­ля­ну­та го­ло­ва Ген­на­дiя Євге­но­ви­ча, рад­ни­ка з мiж­на­род­них пи­тань ко­гось iз ту­тешнього кру­то­го ке­рiв­ницт­ва. Як ме­нi ска­зав Iгор­ко: "Цей схиб­ну­тий на фран­цузьких ви­нах довб у бi­ло­му шар­фи­ку в будь-який се­зон, хоч як це пас­куд­но, - твiй ку­ра­тор". Вi­ка вiд­гу­ку­ва­ла­ся про Ген­на­дiя Євге­но­ви­ча нас­туп­ним чи­ном: "Ген­на­дiй? Ну, не знаю, та­кий при­че­са­ний, дог­ля­ну­тий, гла­денький. Здається, що на­вiть член у нього со­лод­кий як льодя­ник, i що вiн сам йо­го со­бi смок­че, бо жло­биться з ки­мось дi­ли­ти­ся". Доб­ре, що в той мо­мент, ко­ли во­на про­мов­ля­ла свою те­зу, я нi­чо­го не пив i не їв.

"Начуваний, на­чу­ва­ний про твою поїздку. Мо­ло­дець!" Ген­на­дiй Євге­но­вич улiз до прий­мальнi. Ви­со­кий ху­дор­ля­вий кра­сень. "Ка­жуть, ти да­ле­ко пi­деш, хлоп­че. Ще па­ру та­ких вчин­кiв, i ма­ти­меш май­же все, що мож­на тут ма­ти. До­теп­нiсть - важ­ли­вий чин­ник для ус­пi­ху". "А з ким це ти тут роз­мов­ляв? Я, грiш­ним дi­лом, по­ду­мав, що з сек­ре­тар­кою, але…" Вiн во­че­видь че­кав на мою ре­ак­цiю. "Це я роз­мiр­ко­ву­вав уго­лос. Про, ну, знаєте, про… iн­вес­ти­цiй­ний клi­мат". "Юна­че, на ро­бо­тi го­во­ри­ти про ро­бо­ту - ве­ли­чез­на вульгар­щи­на. Про­по­ную пi­ти до бу­фе­ту, там за­вез­ли но­вi iн­кер­манськi ви­на, не мо­жу ска­за­ти, що смак не­пов­тор­ний, але, як на обiд, зго­диться".

I ми пiш­ли до бу­фе­ту. Ген­на­дiй Євге­но­вич щось натх­нен­но роз­по­вi­дав, прит­ри­му­вав две­рi жiн­кам, щас­ли­во їм ус­мi­хав­ся й на­вiть по­цi­лу­вав ру­ку ска­же­нiй На­та­лi Пет­рiв­нi (бо­ро­ни Бо­же тор­ка­ти­ся цiєї скор­пi­он­шi з вiд­дi­лу конт­ро­лю). Вiн роз­по­вi­дав ме­нi про свою поїздку до Фран­цiї й сам се­бе пос­тiй­но пе­ре­би­вав нес­кiн­чен­ни­ми: "О, як я ра­дий вас ба­чи­ти", "Iнно Ва­си­лiв­но, з ми­ну­лим свя­том, то я до вас сьогод­нi зай­ду? Яка ж ви шар­ман­на жiн­ка", "Ка­те­ри­но Iва­нiв­но, з днем ян­го­ла вас, до­ро­генька!", "Оленько, спо­дi­ва­юся, що ме­нi бу­де доз­во­ле­но ска­за­ти вам, яка ви сьогод­нi гар­ню­ня?" Ме­не по­ча­ло ну­ди­ти. Мож­ли­во, все це я сприй­мав би якось iнак­ше, як­би ме­нi не роз­по­вi­ли…

Дата добавления: 2015-12-08