Iсторiю про Ген­на­дiя Євгеновича та На­тел­лу Ки­ри­лiв­ну, або про те, як важ­ко iн­ко­ли вiд­рiз­ни­ти гiвно вiд шо­ко­ла­док

Нателла Ки­ри­лiв­на бу­ла ле­ген­дою на­шої ус­та­но­ви. Звiс­но, для ство­рен­ня та по­ши­рен­ня ле­ген­ди пот­рi­бен не­аби­який час. То­му в со­лiд­но­му вi­цi На­тел­ли Ки­ри­лiв­ни сум­нi­ва­ти­ся не до­во­ди­ло­ся, хо­ча во­на бу­ла струн­ка й до­во­лi приємна да­ма. Нiх­то вза­га­лi не знав, що бу­ло пер­вин­ним: на­ша ус­та­но­ва чи На­тел­ла Ки­ри­лiв­на. Нiх­то точ­но не знав, хто ко­го по­ро­див i хто був чиїм сим­во­лом.

Педантична, зiб­ра­на, вiч­ний ре­дак­тор, кот­рiй до­вi­ря­ли текс­ти най­ви­дат­нi­ших ке­рiв­ни­кiв, кер­ма­ни­чiв, ва­таж­кiв. Скiльки лай­на во­на ви­чи­та­ла за своє жит­тя, ви со­бi на­вiть уяви­ти не мо­же­те (я б точ­но втра­тив здо­ро­вий глузд i став анш­ла­гiв­цем, ака­де­мi­ком смi­ху, одеським джентльме­ном або на­вiть чле­ном клу­бу смi­ху). Во­на ви­вi­ря­ла ко­жен текст. Ро­ка­ми.

Жодна опис­ка, по­мил­ка чи на­вiть на­тяк на по­мил­ку не про­хо­ди­ли повз її ува­гу. Су­во­рi й ви­баг­ли­вi очi го­лов­но­го ре­дак­то­ра. Очi, кот­рi та­ко­го на­ба­чи­ли­ся за своє жит­тя, що го­дi й по­мi­ти­ти в них слаб­кiсть i поб­лаж­ли­ве став­лен­ня до людст­ва.

"Тi, хто не вмiє вис­лов­лю­ва­ти­ся й пи­са­ти рiд­ною мо­вою, обов'язко­во заз­на­ють ганьби, ко­ли на­ма­га­ти­муться опа­ну­ва­ти iно­зем­ну", - го­во­ри­ла На­тел­ла Ки­ри­лiв­на, як завж­ди, озб­роєна чер­во­ним мар­ке­ром, вип­рав­ля­ючи по­мил­ки в од­нiй га­зе­тi дер­жав­но­го зна­чен­ня (не бу­де­мо тут ганьби­ти чес­нi iме­на спiв­ро­бiт­ни­кiв цiєї га­зе­ти, як i всiх iн­ших лю­дей, при­чет­них до по­яви пе­рi­одич­них ви­дань, кни­жок, бро­шур, iнст­рук­цiй, нор­ма­тив­них ак­тiв, нек­ро­ло­гiв та поз­до­ров­лень i всього та­ко­го iн­шо­го. Бо за­до­вольни­ти ви­баг­ли­вiсть На­тел­ли Ки­ри­лiв­ни до­сi не вда­ва­ло­ся нi­ко­му).

"Редактор, який не но­сить оку­ля­ри - це без­вiд­по­вi­дальна, безг­ра­мот­на, ле­да­ча й не­зiб­ра­на осо­ба, кот­рiй не мож­на до­ру­чи­ти пе­ре­вi­ря­ти на­вiть на­пис на ту­алет­но­му па­пе­рi!" - так обож­ню­ва­ла вис­лов­лю­ва­ти­ся На­тел­ла Ки­ри­лiв­на (до ре­чi, як­що ви за­бу­ли, то я на­га­даю: На­тел­ла Ки­ри­лiв­на ма­ла б ша­ле­ний ус­пiх у гос­тях у Олек­сiя та… Пра­вильно! По­лi­ни).

Що ж лю­би­ла На­тел­ла Ки­ри­лiв­на? О, во­на лю­би­ла трiй­цю. По-пер­ше, - ук­раїнську мо­ву. I, як нас­лi­док, - свою ре­дак­торську ро­бо­ту, ро­бо­ту са­нi­та­ра лi­те­ра­ту­ри! Ро­бо­ту ма­ленько­го му­раш­ки, без яко­го за­ги­не лi­те­ра­тур­ний лiс. По-дру­ге, ви­дат­ну письмен­ни­цю Мар­ка Вовч­ка. А по-третє, - ви, мож­ли­во, бу­де­те збен­те­же­нi, до­ро­гi дру­зi, - Ген­на­дiя Євге­но­ви­ча.

Як їй бу­ли до впо­до­би ви­шу­ка­нi ма­не­ри Ген­на­дiя Євге­но­ви­ча.

Його еле­гантський шарм. Йо­го тро­хи ста­ро­мод­на ви­мо­ва, вмiн­ня опус­ка­ти вiї, а та­кож ши­ро­ко розк­ри­ва­ти свої сi­рi вдум­ли­вi очi. Цi си­вi скро­нi, цей бi­лий шарф, ця пос­мiш­ка-на­тяк при­ча­ро­ву­ва­ли й не та­ких ску­тих па­нi, якою бу­ла, є й за­ли­ша­ти­меться На­тел­ла Ки­ри­лiв­на. За та­ки­ми Ген­на­дi­ями Євге­но­ви­ча­ми завж­ди в усi ча­си вби­ва­ти­муться жiн­ки, три­ма­ти й пес­ти­ти їх у своїх жi­но­чих мрi­ях, ко­ли­са­ти у спо­га­дах i пот­ро­ху ви­чав­лю­ва­ти ра­зом iз зiт­хан­ня­ми, сльоза­ми та нiч­ни­ми ор­газ­ма­ми.

Нателла Ки­ри­лiв­на вва­жа­ла Ген­на­дiя Євге­но­ви­ча осо­бою, наб­ли­же­ною до бо­жест­ва. Iде­алом! Ви по­мi­ти­ли, як час­то ми вва­жаємо iде­альни­ми лю­дей, са­мо­за­ко­ха­них до нес­тя­ми? Якi по­мi­ча­ють нас тiльки то­дi, ко­ли ми чи хтось iн­ший ски­даємо їх iз п'єдес­та­лу, на який са­мi ра­нi­ше ста­ви­ли? В очах На­тел­ли Ки­ри­лiв­ни Ген­на­дiй Євге­но­вич був єди­ним чо­ло­вi­ком, здат­ним культур­но вис­лов­лю­ва­ти­ся, не со­ро­ми­ти дер­жа­ву, завж­ди i за будь-яких умов за­хи­ща­ти Честь та Гiд­нiсть Жiн­ки. "Це - єди­ний чо­ло­вiк, кот­рий ПIД­ВО­ДИТЬСЯ зi стiльця! Ко­ли до ка­бi­не­ту за­хо­дить жiн­ка!"

Одного ра­зу Ген­на­дiй Євге­но­вич си­дiв у своєму ка­бi­не­тi й роз­по­вi­дав щось ку­мед­не двом сим­па­тич­ним жi­ноч­кам iз Мi­нiс­терст­ва за­кор­дон­них справ. Во­ни пи­ли ви­шу­ка­не ви­но й смi­яли­ся йо­го ви­шу­ка­ним жар­там. Вiн був та­кий лег­кий, та­кий натх­нен­ний, та­кий мо­ло­дий та еле­гант­ний. Вiн мру­жив очi, як кiт-хит­рун, який точ­но знає, що завж­ди ма­ти­ме са­ми­цю то­дi, ко­ли йо­му за­кор­тить. Проб­ле­ма бу­ла в то­му, що са­ми­цi йо­го цi­ка­ви­ли тiльки як ес­тетське за­до­во­лен­ня. Але на­вi­що всiм про це зна­ти, чи не так?

Аж тут пос­ту­ка­ли у две­рi. Зай­шла ча­рiв­на Ган­ну­ся, сек­ре­тар­ка Геннадiя Євгеновича, як бiльшiсть сек­ре­та­рок, во­на вже втра­ти­ла всi на­дiїта iлю­зiї, пов'яза­нi зi своїм ше­фом, але, як усi муд­рi секретарки, тримала свої дум­ки та язи­ка при со­бi. Ган­ну­ся при­нес­ла ду­же важливий папiр.

Геннадiй Євге­но­вич про­бiг йо­го очи­ма, це був па­пiр, ним осо­бис­то скла­де­ний, ним же за­вi­зо­ва­ний, тоб­то це був без­до­ган­ний па­пiр. Зсу­нув бро­ви, на­бур­мо­сив­ся, за­був про при­сут­нiсть двох ча­рiв­них па­ня­нок i ско­рис­тав­ся се­лек­тор­ним зв'язком: "Па­ноч­ко, Ган­ноч­ко, а це що та­ке? Хто пра­вив цей па­пiр? Хто тут, я пи­таю, поп­ри­би­рав ко­ми, вип­ра­вив "i" та "и" (з кож­ним сло­вом го­лос йо­го пiд­ви­щу­вав­ся). Хто все це зас­рав мар­ке­ром аб­со­лют­но не­адек­ват­но­го кольору? I цi мер­зен­нi ви­нос­ки на по­лях? А що оз­на­чає ця ма­нiр­на за­кар­люч­ка? Це яке та­ке за­ро­зу­мi­ле, Га­ню, зiп­су­ва­ло мiй текст"?

Ганя чем­но iз трем­тiн­ням у го­ло­сi вiд­по­вi­дає. "Хто-хто?" - обу­рюється Ген­на­дiй Євге­но­вич. "На­тел­ла Ки­ри­лiв­на?? Хто їй це дав? Це ж аб­со­лют­но безг­ра­мот­на ста­ра ту­по­ри­ла ман­да!" Ко­ли вiн сха­ме­нув­ся й по­вер­нув своє об­лич­чя з ви­ра­зом: "Бо­же мiй, якi нез­да­ри тут пра­цю­ють, до­во­диться рва­ти пу­па та все ви­рi­шу­ва­ти са­мо­му" - до ча­рiв­них па­ня­нок, в них бу­ли та­кi пи­ки, на­че за­паш­ний морс iз жу­рав­ли­ни, який во­ни пи­ли, рап­то­во пе­рет­во­рив­ся на се­чу вiс­лю­ка.

…

Ленч був чу­до­вим, як­що не бра­ти до ува­ги той факт, що по­руч зi мною на­со­лод­жу­вав­ся ка­бач­ка­ми-цу­кi­нi та влас­ним то­ва­рист­вом i ак­тив­но за­пи­вав усе це iн­кер­манським порт­вей­ном Ген­на­дiй Євге­но­вич. Вiн роз­по­вi­дав ме­нi, як чу­до­во бу­ло в Iта­лiї, i як йо­му здається, що в ми­ну­ло­му жит­тi вiн був арис­ток­ра­том iз Ве­не­цiї.

Поруч iз на­ми роз­мов­ля­ли двi жiн­ки. Як­би не го­мiн зух­ва­ло­го пiв­ня-Ген­на­дiя, я б не звер­нув на них ува­ги, бо во­ни не нес­ли вiд­по­чин­ку нi очам, нi моз­ку. Од­на - ко­рот­ко стри­же­на бi­ляв­ка з пiс­ним ви­ра­зом об­лич­чя. Iн­ша - Ма­рiя Ва­си­лiв­на, про яку Ва­сят­ко ка­зав тiльки та­ке: "Ма­рiє Ва­си­лiв­но, вам завж­ди бу­ло чим ду­ма­ти та на чо­му си­дi­ти". Я хо­чу ска­за­ти, що суб­тильною цю жiн­ку наз­ва­ти бу­ло не мож­на. Пух­ка брю­нет­ка з пiд­ня­тим во­лос­сям, зак­рiп­ле­ним чу­дер­нацькою шпилькою, що в неї який­сь за­пов­зят­ли­вий ки­таєць навст­ром­ляв ку­пу штуч­них чор­них ко­сиць, якi стир­ча­ли в рiз­нi бо­ки. Не шпилька, а товс­та во­ло­ха­та квiт­ка.

- Ти вже на­ду­ма­ла, що по­да­руєш Бо­ри­со­вi? - питає Марiя Ва­си­лiв­на у бi­ляв­ки.

- Краватку. Вiн но­сить кра­ват­ки, але всi та­кi нуд­нi, нi­якi, ле­нiнськi…

- А якi кра­ват­ки вдя­гав Ле­нiн?

- Ти що, не пам'ятаєш, Ма­шо? В та­ку дрiб­ну крап­ку чи маленький квадратик. Нуд­ню­щi вi­зе­рун­ки на чор­но­му чи синьому тлi. Нi, ко­ли вiн конспiрувався вiд царсько­го наг­ля­ду, вiд жан­дар­мiв, то­дi все це було нормально. Не­по­мiт­нi та­кi кра­ват­ки. Але на­вi­що бу­ло про­дов­жу­ва­ти таке носити, ко­ли вiн опи­нив­ся при вла­дi? I за кор­до­ном же меш­ка­ла людина, бачила, як лю­ди вдя­га­ються. Не все в Шу­шенсько­му цьому стир­чав, поїздив, країни Скан­ди­на­вiї, там лю­ди зi сма­ком. Людську кра­ват­ку вже б мож­на бу­ло со­бi прид­ба­ти? Щось та­ке ве­се­лi­ше, яск­ра­вi­ше, у якiсь гвоздички. Ку­ди цi Крупська й Ар­манд ди­ви­ли­ся? Хо­ча що з них узяти, одна - фри­гiд­на, iдей­на, кра­ват­ки - не її рiвень, iнша - iс­те­рич­ка, та­ким уза­га­лi не до кра­ва­ток. Не вез­ло йому на ба­бiв.

- А, щось та­ке пам'ятаю. Бу­ло. З фiльмiв. Але як­би ти не сказала, якi в нього бу­ли кра­ват­ки, я б нi­за­що не зга­да­ла. Ти та­ка спостережлива, i пам'ять у те­бе хвацька, Люд­ко.

- Та я, Ма­шо, циф­ри за­бу­ваю, особ­ли­во свої ро­ки (смi­ються).

А все iн­ше пам'ятаю ду­же доб­ре. Особ­ли­во - одяг. У мав­зо­леї ж ти мос­ковсько­му бу­ла?

- Ну, бу­ла. Та дав­но вже.

- Вiн i в мав­зо­леї ле­жить у та­кiй от нуд­нiй кра­ват­цi. I мi­ня­ють йо­му од­ну нуд­ну кра­ват­ку на iн­шу, ще нуд­нi­шу. Си­ню на чор­ну, чор­ну на си­ню, май­же не­по­мiт­но, це як на­хи­ля­ти­ся тре­ба, щоб цю рiз­ни­цю по­мi­ти­ти!

- Слухай, а чо­го вiн там у кра­ват­цi ле­жить?

- Як чо­го? Без кра­ват­ки в тру­ну та­ку лю­ди­ну нi­за­що не поклали б. Ти що? Не­со­лiд­но. Я ж то­бi ка­жу, що їх, ма­буть, замiнюють майже щод­ня. Спе­цi­ально ши­ють чи ку­пу­ють. По­мер вiн ко­ли? А вони все ши­ють. Усе ку­пу­ють. От як­би мiй Бо­рис за­по­вiв се­бе забальзамувати, я б так са­мо мо­ро­чи­ла­ся з кра­ват­ка­ми. Ку­пуй, ви­би­рай, щоб сучаснi були. Лай­но ж не по­вi­сиш на шию рiд­нiй лю­ди­нi? Сто­рон­нi, дру­зi хо­ди­ти бу­дуть. На­вi­що щоб про ме­не ка­за­ли: "От у Бо­ри­са жiн­ка - не­чу­па­ра, стер­во жа­дiб­не, еко­но­мить на ньому". - Ох, доб­ре що мiй Юра­сик кра­ва­ток не но­сить.

- Тобi й мо­ро­ки мен­ше. Але чо­ло­вi­ки без кра­ва­ток… Знаєш, це щось не те. Ти б нав­ча­ла йо­го культу­рi. Сво­го. Що ж вiн? Швендриком живе, швенд­ри­ком i пом­ре. В нього ж ро­бо­та, по­са­да, сте­жи­ти за зовнiшнiм виглядом тре­ба.

- Ой, не хо­чу я. До нього по­лi­зеш - по­тiм вiд­ми­ва­ти­ся день. То яку кра­ват­ку ти Бо­ри­со­вi виб­ра­ла?

- Я знай­шла та­ку, щоб йо­го тро­хи роз­во­ру­ши­ти. Бо хо­дить iз таким виразом об­лич­чя, на­че пiд­ко­ву три­має у ро­тi, краєчками донизу.

- Кумцю, мо­же, то вiн на щас­тя? - жiн­ки зно­ву смi­ються.

- Так от. Вiд кра­ват­ки за­ле­жить рi­вень роз­ку­тос­тi. Йо­му ж iще п'ятдесяти не­має, а вiн по­во­диться так, на­че го­тує се­бе до найближчих ро­кiв не­ру­хо­мос­тi, про iм­по­тен­цiю мрiє, але то вже - нi! От як­що хтось но­сить пос­тiй­но тiльки сi­рi кра­ват­ки - знай. Або служ­бист, або iм­по­тент. Чи жiн­ка ду­же рев­ни­ва. За­комп­лек­со­ва­нiсть так i пре. А я Бо­ри­со­вi знай­шла ори­гi­нальну кра­ват­ку. Уяви со­бi: олив­ко­во­го кольору, а по нiй роз­ки­да­нi ве­ли­чез­нi до­ла­ро­вi ку­пю­ри.

Краса, аж шлу­нок пе­че! Та­кий со­бi приш­пил, але й кош­тує недешево. Не лай­но ж да­ру­ва­ти рiд­нiй лю­ди­нi!

Я ся­ка­юся в сер­вет­ку. Ме­не роз­пи­рає вiд смi­ху. Не ро­зу­мiю, щоп­рав­да, хто зай­мається тим, що на­рi­зає сер­вет­ки та­ко­го роз­мi­ру, як пре­зер­ва­ти­ви для кар­ли­кiв. Про­фе­сiя - сер­вет­коз­мен­шу­вач. Сер­вет­ко­розм­но­жу­вач шос­то­го роз­ря­ду. З од­нiєї мо­же зро­би­ти що­най­мен­ше де­сять. Шмарк­лi на до­ло­нях. Ген­на­дiй Євге­но­вич вiд­раз­ли­во ди­виться на ме­не: "Якщо лю­ди­на по­чу­вається не­доб­ре, не вар­то хо­ди­ти на ро­бо­ту. Ся­ка­ти­ся, шмарк­лi роз­пус­ка­ти. Вдо­ма тре­ба по­си­дi­ти. Всiх дуп не по­ви­ли­зуєш". О, цi­ка­во. А в бiз­не­сi ка­жуть, що всiєї грош­ви не за­ро­биш. "Iнфлу­ен­ца", - про­дов­жує ну­ди­ти Ген­на­дiй. З вик­ли­ком, при­хо­ва­ною заг­ро­зою та обу­рен­ням. Вiн так ка­же це сло­во "iнфлу­ен­ца", на­че ста­ри­гань-ко­роль кли­че свою доньку, цно­ту якої вiн обе­рi­гав усе жит­тя, щоб вiд­да­ти її до бу­це­гар­нi за те, що во­на вiд­да­ла­ся блаз­не­вi. Бiд­на, бiд­на прин­це­са Iнф­лу­ен­ца.

Я їду до­до­му. До се­бе до­до­му. "Ду­до­му", - як спi­ває Слав­ко Ва­кар­чук. Вес­на. Вес­ною з жi­нок ви­луп­ля­ються но­ги, i, вiд­чу­ва­ючи цю по­яву, у чо­ло­вi­кiв прокльову­ються чле­ни. Вес­на. Вес­ня­ний спер­мо­ток­си­коз. Тяг­не дро­чи­ти. Кер­мо-член-кер­мо-член. Сла­ва то­бi, то­му, хто ви­га­дав ав­то­ма­тич­ну ко­роб­ку пе­ре­дач. От i бу­ди­нок. От i по­пус­ти­ло. Хух.

До ве­ли­чез­но­го кон­тей­не­ра зi смiт­тям пiд­хо­дить якесь ство­рiн­ня. Су­дя­чи з хуст­ки, це жiн­ка, во­на вдяг­ну­та в щось, що на­га­дує хут­ря­ну шу­бу, по­ши­ту з бруд­них па­цю­кiв. Во­на за­ла­зить ту­ди, шур­хо­тить, ту­по­че ста­рез­ни­ми чо­бо­та­ми, го­ло­но­га, пи­лю­ка за­мi­нює їй пан­чо­хи, во­на ви­тя­гає звiд­ти кур­точ­ку, що ко­лись бу­ла жов­то­го кольору. Ви­тя­гує її, тру­сить. Знi­має шу­бу, вдя­гає курт­ку. Чо­бiт­ком на­ма­гається приб­ра­ти па­пiр­цi, ко­рiн­цi та до­що­вих хро­ба­кiв, схо­жих на шнур­ки вiд сан­да­лет бi­се­нят, що по­па­да­ли в ка­лю­жу. Во­на ог­ля­дає се­бе з усiх бо­кiв. Їй па­сує. Шу­бу во­на ви­ки­дає в кон­тей­нер зi смiт­тям, за­пи­нає хуст­ку iнак­ше, прий­шла вес­на.

З бо­ку фур­го­на, який за­ли­ши­ли бу­дi­вельни­ки, з'являється мир­ша­вий чо­ло­вiк у ша­поч­цi, що має та­кий виг­ляд, на­че в неї ся­ка­ла­ся зграя ян­го­лiв. Вiн кри­чить: "Гей, Ма­русько, ти що, ба­га­тiй­ка, хут­ром во­на роз­ки­дається. А ну, взя­ла шу­бу, гей, чу­ла, що я ка­жу?" Жiн­ка зiтх­ну­ла, по­лiз­ла у смiт­ник, ви­тяг­ла шу­бу, схо­пи­ла її за ру­кав i по­тяг­ла, як ци­ган вед­ме­дя. Вес­на в моєму мiс­тi.

ix)

Клята сла­ва. Про ме­не по­ча­ли плiт­ка­ри­ти, приг­ля­да­ти­ся, об­го­во­рю­ва­ти мою свiт­лу пос­тать. Що я вдяг­нув, що я ска­зав i на що на­тяк­нув. За iн­ших умов, мож­ли­во, це бу­ло б на­вiть приємно, але не за­раз. По­га­но, ко­ли ке­рiв­ницт­во шиє те­бе в дур­нi. Ще гiр­ше, ко­ли ке­рiв­ницт­во ви­рi­шує, що ти за­над­то ро­зум­ний. За­над­то по­пу­ляр­ний. Маєш за­над­то впли­во­вi зв'язки. За­над­то ро­зум­ний мо­же бу­ти не­без­печ­ним.

Не мiс­це крi­питься до ду­пи, а ду­па до мiс­ця, i кож­ну ду­пу вiд будь-яко­го мiс­ця лег­ко вi­дiд­ра­ти. Щоб нак­леїти iн­шу ду­пу. На те­бе не зва­жи­ли, аж ось те­бе по­чи­на­ють ни­щи­ти. Пот­ро­ху, по­вiльно. Мо­жуть, не по­мi­ча­ти, мо­жуть чiп­ля­ти­ся до всього, що ти ро­биш, мо­жуть за­ван­та­жу­ва­ти дур­ною ро­бо­тою. Ке­рiв­ницт­во має сот­нi, ти­ся­чi за­со­бiв для то­го, щоб пос­та­ви­ти те­бе на те мiс­це, яке во­но для те­бе пi­дiб­ра­ло.

Тi, хто кли­кав те­бе на обiд, охо­че ре­го­тав iз то­бою за ке­ли­хом пи­ва чи стрi­ля­ючи в те­бе ци­гар­ку, зап­ро­шу­вав прой­ти­ся чи за­ко­ти­ти­ся уве­че­рi в ген­де­лик, за­раз мовч­ки ки­ва­ють у вiд­по­вiдь на твоє вi­тан­ня. Во­ни уни­ка­ють зуст­рi­чей на­вiть iз твоїми очи­ма. Во­ни дав­но нав­чи­ли­ся ро­зу­мi­ти на­тя­ки.

Васятко ска­зав, що вiн не лю­бить "гни­лих комп­ро­мi­сiв", то­му на Ку­бу йо­го суп­ро­вод­жу­ва­ти­ме Вi­ка, яка й гад­ки не має, що во­но та­ке є - iс­панська мо­ва, яка чи­тає "ho­la" як "хо­ла" i не має жод­ної до­тич­нос­тi до мiж­на­род­них зв'язкiв. Я ду­маю, ви вже зро­зу­мi­ли, що на Ку­бу осо­бис­то я не ви­ру­шаю. Ви­яв­ляється, про ме­не па­тя­кав один зас­туп­ник мi­нiст­ра, яко­го тут фак­тич­но нiхто не ша­нує: "Хто ця ду­па? Хто їй ра­дий?" "Вiн тут нiх­то, це са­ме, бу­де вiн ме­не, це са­ме, вчи­ти. Доз­во­ля­ють тут, це са­ме, вла­зи­ти по цi са­мi… а не вий­де. Бу­де во­но тут втру­ча­ти­ся…"

Усе "це са­ме", крiм за­ува­жен­ня що­до зас­туп­ни­ка мi­нiст­ра, кот­рий на­ма­гав­ся впер­ти мою пос­тать в уря­до­ву де­ле­га­цiю, яка має ощас­ли­ви­ти своєю при­сут­нiс­тю Ку­бу, Ва­сят­ко про­го­ло­шує в мiк­ро­фон нi­мецької фiр­ми "Брьохлер". Влуч­на наз­ва для фiр­ми, що ви­го­тов­ляє мiк­ро­фо­ни. Чу­до­ве по­чут­тя гу­мо­ру в то­го, хто пос­та­вив це об­лад­нан­ня в кiм­на­ту на­рад. Я по­чу­ва­юся зле, я вто­мив­ся. Вже по­над два мi­ся­цi я пе­ре­бу­ваю пiд пре­син­гом. Ме­не поз­бав­ле­но пра­ва на вiд­по­чи­нок. Ку­ди ди­ви­те­ся ви, наг­ля­да­чi з Мiж­на­род­ної ор­га­нi­за­цiї пра­цi? Лiп­ше, нiж па­тя­ка­ти про по­ру­шен­ня прав ва­гiт­них жi­нок у Ма­рок­ко та не­пов­но­лiт­нiх, яких ви­ко­рис­то­ву­ють як ва­лi­зи ко­лум­бiй­ськi нар­ко­ба­ро­ни, вря­ту­ва­ли б ма­ленько­го ук­раїнсько­го чи­нов­ни­ка вiд бю­рок­ра­тич­них тор­тур. Ми що, не лю­ди, га? Ме­не пре­су­ють усi, хто на­ма­гається ме­нi спо­до­ба­ти­ся, то­му що дех­то вва­жає пра­вильним - по­до­ба­ти­ся фа­во­ри­там на­вiть тих, хто не ду­же по­пу­ляр­ний у цих стi­нах, а та­кож тi, хто на­ма­гається ви­ча­ви­ти з ме­не киш­ки.

Втiм, є од­на лю­ди­на, кот­ра об­ме­жи­ла на­ше спiл­ку­ван­ня, але все одно пiдт­ри­мує ме­не. Чи мо­же бу­ти чи­мось iн­шим за мо­ральну пiдт­рим­ку ця ти­ха пi­сенька: "Це са­ме, це са­ме… му­чусь…" (на мо­тив "Бес­са­ме му­чо" нас­пi­вує улюб­ле­нi сло­ва-па­ра­зи­ти Ва­сят­ка мiй друг Iгор­ко. Так, той са­мий Iгор­ко, кот­рий здав то­ва­риську при­язнь до ме­не па­на зас­туп­ни­ка мi­нiст­ра, вi­до­мо­го мис­лив­ця на за­по­рiзьких веп­рiв).

Васятко про­дов­жує го­во­ри­ти про гни­лi комп­ро­мi­си i про те, що вiн, Ва­сят­ко, нi­ко­ли на них не йде. Я уяв­ляю со­бi комп­ро­мiс у виг­ля­дi стиг­ло­го ба­на­на, але ж тiльки здер­ши ба­на­но­ву шкiр­ку, мож­на по­ба­чи­ти, що плiд гни­лий? Вар­ва­ра Адольфiв­на, яка ми­лується своїм ше­фом i завж­ди на­по­го­то­вi, щоб за­хи­хо­тi­ти, по­чув­ши йо­го при­ше­ле­пу­ва­тi жар­ти, са­ма да­ла Ва­сят­ку вiр­не прiз­висько. "Ва­сят­ко". По­тiм во­на ка­за­ла, що бу­ла п'яна, нес­пов­на ро­зу­му, роз­губ­ле­на та зне­вi­ре­на йо­го не­рi­шу­чiс­тю, то­му й ви­да­ла те­зу пе­ред вiр­ною под­ру­гою Ва­лен­ти­ною, про що та роз­па­тя­ка­ла нас­туп­но­го дня всьому уп­рав­лiн­ню кад­рiв, а це оз­на­чає - бук­вально всiм.

Ось що во­на го­во­ри­ла: "Ва­сi по­дi­ля­ються на Ва­си­лiв та Ва­ся­ток. Ва­си­лi - це рi­шу­чi чо­ло­вi­ки, справж­нi лi­де­ри, стра­те­ги. А є - Ва­сят­ка. У Ва­ся­ток завж­ди є влас­на дум­ка, з якою во­ни пе­ре­важ­но нi­ко­ли не згод­нi".

Валерiй Ле­онi­до­вич ма­лює вi­сiм­ки. Ма­буть, мрiє про вiч­не жит­тя, вик­рес­лю­ючи цi сим­во­ли нес­кiн­чен­нос­тi, чи прос­то нудьгує, на­ра­да за­тяг­ну­ла­ся.

Дзвоник. Це - мiй мо­бiльний те­ле­фон. Ви­раз об­лич­чя Васятка менi не вдається, на пре­ве­ли­кий жаль, за­фiк­су­ва­ти. Це ви­раз об­лич­чя Буд­ди, яко­му ви­рi­за­ють глан­ди, чи ма­те­рi Те­ре­зи, яка про­ки­ну­ла­ся з пiр­син­гом у пу­пi. Ме­не зап­ро­шу­ють на ве­че­рю. I я по­год­жу­юся, мож­ли­во, ме­нi зроб­лять про­по­зи­цiю, вiд якої вiд­мов­ля­ються тiльки рiд­кiс­нi дур­ни­ки. Спо­дi­ва­юся, що це не мiй ви­па­док. У Вiк­то­рiї надз­ви­чай­но за­цi­кав­ле­на пи­ка, во­на на­ма­гається вга­да­ти, що при­хо­вує моя го­ло­ва. Що там коїться все­ре­ди­нi? Який та­кий мо­зок? Кра­ще б Вiк­то­рiя ду­ма­ла, що при­хо­вує моя ши­рiн­ка. Ко­за.

У прий­мальнi ти­ша. Двi бруд­нi чаш­ки з ка­во­вою гу­щею свiд­чать про те, що во­на тут ус­тиг­ла по­бу­ва­ти. Сек­ре­тар­ка. (Сек­ре­тар­ки Не­має - дванадцять). Я шу­каю на сто­лi, в шух­ля­дах па­пе­ри, де б мав бути її по­черк. Ме­нi тре­ба над­ря­па­ти за­пис­ку вiд її iме­нi.

Щось на кшталт: "Ста­нiс­ла­ве Вла­дис­ла­во­ви­чу, вас тер­мi­но­во вик­ли­ка­ють на на­ра­ду в мi­нiс­терст­во". Ця на­во­лоч тут не пи­ше. На­то­мiсть я за­ли­шаю за­пис­ку їй: "Тер­мi­но­во вик­ли­ка­ли на на­ра­ду". I - пiд­пис. Щоб її, де мож­на швен­дя­ти цi­ли­ми дня­ми?

Бiля рес­то­ра­ну "Дiк­сi­ленд" чер­гу­ють ка­та­фал­ки. За ча­сiв моєї на­леж­нос­тi до ду­же ве­ли­ко­го бiз­не­су в ме­не теж був та­кий чор­ний гла­денький джип. Ка­та­фал­ки, що во­зять чи вже мерт­вих, чи тих, хто не­за­ба­ром пом­ре. Во­ни ог­ля­да­ють мою ма­ши­ну фа­ра­ми-очи­ма най­ма­них убивць: "Агов, що ти тут за­бу­ла, дiв­чин­ко?"

Вони вже там. Зас­туп­ник мi­нiст­ра та два чо­ло­вi­ки з очи­ма, що хар­чу­ються пер­шок­лас­ною сен­сi­мi­лiєю. Во­ни пi­дiй­ма­ються, тис­нуть ме­нi ру­ку, ча­си по­вер­та­ються? Е, нi. То­дi, вi­та­ючись зi мною, вi­та­ли­ся iз тес­тем. А за­раз, вi­та­ючись зi мною, вi­та­ються з по­са­дою, що я обiй­маю. З ки­мось iз нас вi­та­ються прос­то так? То­му що це - ми, га? Будь-який са­лат, що во­ни за­мов­ля­ють, пос­мi­хається аку­ля­чи­ми плав­ця­ми, розк­ри­ває для вас обiй­ми - вi­дiр­ва­нi щу­пальця восьми­но­гiв, тоб­то смер­дить ве­ли­ки­ми гро­ши­ма. Я пос­мi­ха­юся їм у вiд­по­вiдь, да­лi бу­де.

Їх цi­ка­вить до­вiд­ка що­до iн­вес­ти­цiй­но­го клi­ма­ту, але не та, що ми пiд­го­ту­ва­ли, а та, яка б ма­ла вi­доб­ра­зи­ти справж­нiй стан ре­чей. Смiш­нi лю­ди, хi­ба їм не вi­до­мо про ме­тод ком­пi­ля­цiї? Я дав­но нав­чив­ся на­пус­ка­ти пи­ху за до­по­мо­гою щiк, ру­хiв брi­вок та ви­ра­зу очей. Я за­раз бук­вально за пiв­го­ди­ни на­пи­шу вам спи­сок фраз i пот­рiб­них слiв, за до­по­мо­гою яких ви змо­же­те ком­пе­тент­но де­який час за­ми­лю­ва­ти очi на­вiть ду­же про­ник­ли­вим пер­со­нам. Я по­чи­наю свя­щен­ний про­цес око­за­ми­лю­ван­ня. Тс-с-с. Не за­ва­жай­те. А тим ча­сом прог­ляньте…

Дата добавления: 2015-12-08