Iсторiю про пер­ший мiльйон Пав­ла Д., ко­лишнього дер­жав­но­го служ­бов­ця, а ни­нi - мо­но­по­лiс­та- на­пi­во­лi­гар­ха, тоб­то - iс­то­рiю ти­по­во­го об­лич­чя буржуазiї

Чекайте-чекайте! Лi­рич­ний вiдс­туп (мiй)

Шановнi май­бут­нi ма­те­рi й тi, що вже от-от, зваж­те на мої сло­ва. Як­що в вас бу­де син, не ва­гай­те­ся, не слу­хай­те нi­ко­го й нi з ким не радьтесь, а смi­ли­во на­зи­вай­те йо­го Пав­лом. Не слу­хай­те всi цi нез­лi­чен­нi те­ре­ве­нi (а не мож­на бу­ло прос­то до­мо­ви­ти­ся з ро­ди­ча­ми, га?), мов­ляв, "усе жит­тя бу­де пав­ли­ком-рав­ли­ком", цi­ка­во, чи кра­ще Во­ва-ко­ро­ва, Ми­ко­ла-дiв­ка го­ла, Ва­силь-ки­сiль, Iван-ба­ран, Ки­ри­ло-му­ди­ло, Та­ра­сик-пi­дор… i та­ке iн­ше? Ну, по­бу­де ди­ти­на де­який час рав­ли­ком, нiх­то вiд цього не вми­рав, на­вiть справж­нi рав­ли­ки. Нiх­то не вми­рає тiльки вiд то­го, що во­но рав­лик. За­те ко­ли хло­пець ста­не до­рос­лим, Фор­ту­на нi­ко­ли не по­вер­неться до нього ду­пою, мо­же, тiльки на якусь мить, як­що щось у неї там свер­бить. Пав­ло - це ма­гiч­не iм'я. Пав­ли - лю­ди, кот­рим завж­ди ве­зе. Мо­же­те ме­нi по­вi­ри­ти. Я не знаю жод­но­го Пав­ла-нез­да­ри, все в них ви­хо­дить, як по но­тах у справ­но­го му­зи­кан­та. Вмi­ють му­жи­ки пiд­ко­ри­ти Всес­вiт. Так що, май­бут­нi ма­ту­сi, а та­кож дiв­ча­та, кот­рим кор­тить за­мiж i кот­рi от-от, зваж­те на мої сло­ва, пер­шi - ро­бiть Пав­лiв, iн­шi - теж ро­бiть Пав­лiв у пев­но­му ро­зу­мiн­нi. На­род­жу­вай­те та од­ру­жу­вай­тесь! Усе!

Завжди, особ­ли­во в наш нес­по­кiй­ний час, лю­дей цi­ка­ви­ло важ­ли­ве пи­тан­ня: звiд­ки в де­ко­го, та­ко­го са­мо­го, як во­ни, та­ка ней­мо­вiр­на кiлькiсть грош­ви? Як во­ни так при­муд­ри­ли­ся, нев­же не кра­ли, нев­же їм це не по­да­ру­ва­ла тi­тонька, що так вчас­но вiд­да­ла Бо­го­вi ду­шу в Ка­на­дi, за­по­вiв­ши ко­ха­но­му не­бiж­чи­ку, яко­го нi­ко­ли не ба­чи­ла й на­вiть не пi­доз­рю­ва­ла про йо­го iс­ну­ван­ня, мiльярди i го­лу ки­тай­ську со­бач­ку? Нев­же во­ни не про­да­ли влас­ну ду­пу або пiх­ву яко­мусь ба­га­то­му бай­ди­ка­ню, огид­но­му, на­че кро­тя­чий зад? Нев­же це не зва­ли­ло­ся на їхню го­ло­ву зав­дя­ки то­му, що во­ни вкра­ли в су­сi­ди в ку­пей­но­му ва­го­нi ювi­лей­ний кви­ток ювi­лей­ної ло­те­реї, який ви­явив­ся виг­раш­ним?

Правда по­ля­гає в то­му, що жод­на лю­ди­на з тих, у ко­го є гро­шi, нi­ко­ли не зiз­нається, яким чи­ном во­на їх от­ри­ма­ла. Мо­же, хтось iз дос­лiд­ни­кiв на­пи­ше бро­шу­ру чи во­ни (мiльйо­не­ри) са­мi за­дик­ту­ють ме­му­ари, чер­го­ву ду­рiсть на кшталт: "Як ста­ти мiльйо­не­ром. Пiд­руч­ник для ле­да­рiв" або "600 по­рiв­ня­но чес­них ме­то­дiв вiд­ми­ти гро­шi". Але заз­ви­чай та­кi лю­ди го­во­рять: "Я по­чи­нав iз то­го, що про­да­вав уд­зи­ки (га­зе­ти, че­ре­ви­ки, тка­ни­ну, цу­ци­кiв, мерт­во­го вiс­лю­ка ву­ха) або зда­вав по­рож­нi пляш­ки та бля­шан­ки, в'язав жа­ке­ти, шив джин­си, пи­сав тво­ри для абi­ту­рiєнтiв, га­ру­вав у конст­рук­торських бю­ро".

Чи та­ке ще мо­жуть ска­за­ти: "Я бу­ла сек­ре­тар­кою, бу­ла ду­же ро­зум­на, зна­ла мо­ви й завж­ди вi­ри­ла в кра­щу до­лю". Або та­ке: "Ми по­чи­на­ли все це як аван­тю­ру, три лю­ди­ни, нi­яко­го об­лад­нан­ня, на ав­то­бу­сi доїха­ли до Чер­нi­гiвської ткацької фаб­ри­ки, це бу­ла на­ша пер­ша спро­ба, зав­дя­ки на­шо­му та­лан­то­вi та здiб­нос­тя­ми ми зши­ли цi­лу ко­лек­цiю, ма­ючи мi­нi­мальнi зат­ра­ти, а пiс­ля по­ка­зу про­ки­ну­ли­ся ви­дат­ни­ми мо­дельєра­ми". Чи на­вiть та­ке: "Що ска­за­ти. Нам прос­то по­щас­ти­ло". Ага. "Ма­шенько, як же ж ти, вiд­мiн­ни­ця, шкiльна ак­ти­вiст­ка, пе­ре­мож­ни­ця кiлькох олiм­пi­ад - i ста­ла елiт­ною по­вiєю?" "Що вам вiд­по­вiс­ти, Зi­наїдо Євге­нiв­но, та, ма­буть, прос­то по­щас­ти­ло".

Чому все так вiд­бу­вається, чо­му па­ра­лельно iс­ну­ють та­кi люди, що жи­вуть жир­но, а є та­кi, що ледь зво­дять кiн­цi iз кiн­ця­ми, ад­же ми та­кi од­на­ко­вi? У на­шо­му жит­тi є стiльки ре­чей, що пов­нiс­тю збi­га­ються? Ми всi встаємо вран­цi, хто ра­нi­ше, хто - пiз­нi­ше, ми хар­чуємо­ся, ми п'ємо, ми вдя­гаємо­ся, ми гу­ляємо, ми хо­ди­мо в кло­зе­ти, ми пла­че­мо, ми смiємо­ся, ми зазд­ри­мо, ми за­ко­хуємо­ся, ми роз­ча­ро­вуємо­ся, ми спо­дi­ваємо­ся, ми че­каємо на кра­ще жит­тя, ми ля­гаємо спа­ти.

У чо­му по­ля­гає рiз­ни­ця? В мо­ти­ва­цiї, у пош­тов­хах. Вiзьме­мо їжу. Мо­ти­ва­цiя пер­ша. "Я їм то­му, що хо­чу жер­ти". Мо­ти­ва­цiя дру­га. "Я їм, то­му що пот­рiб­но жер­ти". Мо­ти­ва­цiя тре­тя. "Я їм, то­му що ме­нi по­до­бається жер­ти". Мо­ти­ва­цiя чет­вер­та. "Я їм, то­му що завт­ра жер­ти в ме­не мо­же й не бу­ти". А ще є до бi­са по­хiд­них мо­ти­ва­цiй.

Павло Д. їв, то­му що був не­на­же­рою. Вiн завж­ди був ак­тив­ним мо­ло­дим па­руб­ком, ду­же за­пов­зят­ли­вою на­ту­рою, мав дар пе­ре­ко­нан­ня. А ко­ли се­бе пе­ре­ко­ну­ва­ти нi в чо­му пот­ре­би не­має, а iн­шi лю­ди пе­ре­ко­ну­ються так лег­ко, як кри­шиться пе­чи­во-кро­кет, ти ко­лись не­од­мiн­но от­ри­муєш ре­пу­та­цiю лю­ди­ни, яка здат­на впо­ра­ти­ся з усi­ма проб­ле­ма­ми. За­кiн­чив Пав­ло гу­ма­нi­тар­ний фа­культет од­но­го зi сто­лич­них ву­зiв i зав­дя­ки цьому був дип­ло­мо­ва­ним спе­цi­алiс­том у на­уцi, кот­ру за­раз на­ма­га­ються ви­лу­чи­ти з усiх нав­чальних кур­сiв. До ре­чi, пос­пi­ша­ють во­ни. Ця на­ука вчить лю­ди­ну ду­ма­ти, а ще, при ба­жан­нi лю­ди­ни вчи­ти­ся, на­си­чує її най­ве­лич­нi­ши­ми дум­ка­ми ми­ну­ло­го та су­час­нос­тi, що, мо­же, й не зна­до­биться в жит­тi, за­те до­по­ма­гає спра­ви­ти не­аби­яке вра­жен­ня на iн­ших лю­дей. "Ро­зум­ний, аж страш­но…"

Дехто зi знай­омих Пав­ла Д. був iн­фан­тильним ро­ман­ти­ком i спо­дi­вав­ся на те, що батьки виб'ють для нього мiс­це пiд сон­цем, iн­шi, за­ки­нув­ши ком­со­мольську кар'єру, але ак­тив­но її ви­ко­рис­то­ву­ючи, по­ри­ну­ли в бан­кiвську спра­ву й опi­ку­ва­ли­ся проб­ле­ма­ми при­ва­ти­за­цiї, дех­то по­чи­нав кар'єру про­фе­сiй­но­го ре­во­лю­цi­оне­ра, що на пев­но­му ета­пi - ство­рен­ня чи руй­ну­ван­ня дер­жа­ви - теж при­но­сить пев­ну ко­ристь, дех­то мрi­яв про свi­то­ву сла­ву, але не хо­тiв нi­чо­го для неї ро­би­ти, ще хтось ки­дав­ся з бо­ку в бiк, нi­як не ви­рi­шив­ши, що ж вiн насп­рав­дi хо­че. Слiд ска­за­ти, що де­якi з них пе­ре­бу­ва­ють у та­ко­му ста­нi ва­гань до­те­пер. Пав­ло ж ду­мав не про те, як прос­ла­ви­ти­ся, вiн ви­рi­шив для се­бе, що сла­ва завж­ди знай­де сво­го ге­роя, а от гро­шам вар­то тро­хи до­по­мог­ти. Пав­ло ду­мав, як при­муд­ри­ти­ся за­ро­би­ти пер­ший мiльйон. Але дум­ка­ми вiн не об­ме­жу­вав­ся, па­ра­лельно май­же на по­рожньому мiс­цi, нев­пин­но пра­цю­ючи, вiн змiг ство­ри­ти со­бi iмiдж лю­ди­ни, яка мо­же ви­рi­ши­ти все.

Незабаром ак­тив­нiсть та iмiдж Пав­ла спра­ви­ли вра­жен­ня на серй­оз­них лю­дей, якi зап­ро­си­ли йо­го поп­ра­цю­ва­ти рад­ни­ком од­но­го пре­зи­ден­та. Спо­чат­ку Пав­ло пе­ре­бу­вав у ей­фо­рiї, це ж тре­ба, свiй влас­ний ве­ли­чез­ний ка­бi­нет, кiлька те­ле­фо­нiв, а отой чор­ний - вiн же нап­ря­му мо­же з'єдна­ти Пав­ла з Cа­мим! Вiн во­див сю­ди своїх при­яте­лiв, ви­пи­су­ючи щод­ня кiлька пе­ре­пус­ток, тiльки для то­го, щоб во­ни вiд­чу­ли влас­ну нiк­чем­нiсть, сту­пив­ши на тра­ди­цiй­но чер­во­ний ки­лим йо­го ка­бi­не­ту. Скiльки цей ки­лим пе­ре­ба­чив ко­лiн, що пiд­ги­на­ються, нiг, що тру­сяться, за­дiв, що трем­тять, жi­но­чих спин, що ви­ги­на­ються. Гей, чу­ва­ки, бач­те, як мо­же влаш­ту­ва­ти­ся мо­ло­дий хло­пець, яко­му ще не ви­пов­ни­ло­ся й трид­ця­ти ро­кiв? Йо­му зда­ва­ло­ся, що вiн -,ог, цар, ге­рой. На за­сi­дан­нях вiн си­дiв по­руч iз людьми, кот­рих до­те­пер ба­чив тiльки по те­ле­ба­чен­ню, вiн нав­чив­ся їх зне­ва­жа­ти, вiн нав­чив­ся нех­ту­ва­ти їхнi­ми сло­ва­ми, вiн вiд­пус­кав жар­ти їхнiм дру­жи­нам, вiн знав ва­ди їхнiх ко­ха­нок та ко­хан­цiв, вiн знав, у ко­го з них смер­дить iз ро­та, а в ко­го та­кий хво­рий шлу­нок, що єди­ний харч, кот­рий ця ве­ли­ка лю­ди­на со­бi мо­же доз­во­ли­ти - роз­ве­де­на во­дою вiв­ся­на каш­ка.

Коли ти ко­рис­туєшся од­ним ту­але­том iз най­ви­дат­нi­ши­ми пос­та­тя­ми су­час­нос­тi, ти вже не трем­тиш вiд ус­вi­дом­лен­ня їхньої ве­ли­чi, їхня ве­лич про­ва­люється у злив, ти знаєш, що вiд них так са­мо смер­дить, що бiльшiсть iз них со­ро­миться своїх чле­нiв, дех­то нi­ко­ли не зми­ває за со­бою, а дех­то так за­си­рає ту­алет, що до­во­диться по­за­чер­го­во вик­ли­ка­ти при­би­ральни­цю. Йо­му зда­ва­ло­ся, що вiн знає про них усе, але де­який час вiн про­дов­жу­вав бу­ти за­ча­ро­ва­ним вла­дою. Вiн при­пи­нив їх бо­яти­ся, бо не­мож­ли­во бо­яти­ся лю­ди­ну, як­що ти хо­ча б раз спос­те­рi­гав за її цiв­кою, спря­мо­ва­ною в пi­су­ар.

Тому зго­дом Пав­ло вiд­чув дис­ком­форт. Усi при­яте­лi бу­ли про­ве­де­нi до йо­го ка­бi­не­ту, всi ко­хан­ки бу­ли пе­ре­вi­ре­нi на вiд­да­нiсть своїм па­пi­кам, гро­шей ця ро­бо­та не при­но­си­ла, а за­пах втра­тив но­виз­ну, вiн для нього злив­ся з iн­ши­ми. Влас­не ка­жу­чи, тi, хто йо­го най­няв, i не ма­ли на­мi­ру на­дi­ля­ти Пав­ла по­туж­ною вла­дою, во­ни ви­рi­ши­ли, що цьому хлоп­чи­ко­вi бу­де цiл­ком дос­татньо ок­ре­мо­го, хоч i справ­дi ве­ли­чез­но­го ка­бi­не­ту з при­ваб­ли­вою сек­ре­тар­кою в прий­мальнi, кот­ра не вiдз­на­ча­ла­ся со­ром'язли­вiс­тю, що йо­му ще? Та вiн має пи­ща­ти вiд ра­до­щiв. Але Пав­ло не пи­щав, бо вiн роз­ра­хо­ву­вав на ве­ли­кi гро­шi. А мiж нiг сек­ре­тар­ки їх не бу­ло.

Павло ви­рi­шив дi­яти са­мо­туж­ки, бо тi, хто йо­го сю­ди при­вiв, не мали намiрiв дi­ли­ти­ся та щось ра­ди­ти. О'кей. Вiн по­чав вив­ча­ти ри­нок, мож­ли­вос­тi, про­по­зи­цiї, нор­ма­тив­нi ак­ти. Вiн чи­тав сот­нi, ти­ся­чi па­пiр­цiв, за­яв, про­по­зи­цiй, ана­лi­зiв, про­ек­тiв, що при­хо­ди­ли i при­хо­ди­ли.

Вiн при­чаївся в за­сiд­цi, вiн знав, що тре­ба бу­ти терп­ля­чим i бу­ти на­по­го­то­вi, завж­ди - i жир­на здо­бич обов'язко­во втра­тить пильнiсть, про­хо­ди­ти­ме повз, i в цей час тре­ба ли­ше пiд­че­пи­ти її кiн­чи­ком па­зу­ра. Вже то­дi вiн знай­шов пiдт­рим­ку, так, вiн був не сам, ви пра­вi, са­ме на цiй ста­дiї Пав­лу з'яви­ло­ся Во­но.

Одного ра­зу Пав­ла поп­ро­си­ли бу­ти при­сут­нiм на яко­мусь дип­ло­ма­тич­но­му прий­нят­тi. Влаш­то­ву­ва­ли йо­го ко­рей­цi, йти ту­ди Пав­ло­вi не хо­тi­ло­ся, як­що б та­ке бу­ло на по­чат­ку йо­го дер­жав­ної кар'єри, вiн би ту­ди по­бiг на всiх чо­тирьох, але за­раз йо­му хо­тi­ло­ся або пi­ти до­до­му, або за­тяг­ну­ти Даш­ку до до­ро­гої рес­то­ра­цiї, де мав iс­тот­ну скид­ку. Яке б вiн мiг спра­ви­ти вра­жен­ня на це ма­ле, струн­ке й дур­не дiв­чисько! Але з про­хан­ням звер­нув­ся один iз тих, хто час вiд ча­су пiд­ки­дав Пав­ло­вi мож­ли­вiсть за­ро­би­ти на пiд­пи­сах. То­му вiн, поп­ри всi свої осо­бис­тi пла­ни, пi­шов на це прий­нят­тя. Там нi­чо­го надз­ви­чай­но­го не тра­пи­ло­ся, той са­мий шведський стiл, тi са­мi ка­нап­ки та ви­но, тi са­мi вiт­чиз­ня­нi та iно­зем­нi об­лич­чя. Всi тi, хто веш­тається по прий­нят­тях. Дер­жав­нi служ­бов­цi се­редньої та ви­щої лан­ки, кiлька пiдп­риємцiв, ана­лi­ти­ки, жур­на­лiс­ти, лю­ди, наб­ли­же­нi до мис­тецт­ва, спi­вач­ки, предс­тав­ни­ки так зва­но­го гро­ма­дянсько­го сус­пiльства. Ос­тан­нiх Пав­ло щи­ро не­на­ви­дiв - пiд­ла­буз­ни­ки, гран­то­же­ри, па­тя­ка­ла.

Павло не знав, що вiн ус­тиг спо­до­ба­тись ор­га­нi­за­то­рам i за­цi­ка­вив кiлька ко­рей­ських бiз­нес­ме­нiв.

Нi, до цього вiн прий­шов не вiд­ра­зу. Вiн спо­кiй­но си­дiв на чер­го­вiй на­ра­дi, на якiй об­го­во­рю­ва­лись якiсь де­та­лi що­до тор­го­вих че­кiв. Ка­со­вi че­ки - що мо­же бу­ти нуд­нi­ше? Вiн був зай­ня­тий тим, що розг­ля­дав пов­нi но­ги Оле­ни Ми­хай­лiв­ни, але, вiд­вер­то ка­жу­чи, во­ни йо­му не по­до­ба­ли­ся. Вiн зiтх­нув. Один iз реч­ни­кiв над­ри­вав­ся, роз­по­вi­дав, про що тре­ба до­мо­ви­ти­ся на цiй на­ра­дi, якi ма­ють бу­ти заз­на­че­нi рек­вi­зи­ти на цих че­ках, як уни­ка­ти злов­жи­вань, ко­ли кож­на тор­го­ва точ­ка ви­ко­рис­то­вує щось своє, а не­має дер­жав­но­го стан­дар­ту, скiльки гро­шей iде по­за дер­жав­ним бюд­же­том (тут чи­нов­ник тро­хи при­мовк, ма­буть, за­мис­лив­ся над чер­го­вою несп­ра­вед­ли­вiс­тю: чо­му цi кош­ти йдуть повз йо­го влас­ної ки­ше­нi), вiд­по­чив, а по­тiм про­дов­жив про те, що вiн че­кає на про­по­зи­цiї сто­сов­но стан­дар­тiв, якi мож­на ви­ко­рис­то­ву­ва­ти для ка­со­вих че­кiв. "I ка­со­вi апа­ра­ти зас­та­рi­лi", - ска­зав який­сь утом­ле­ний го­лос.

Нарада три­ва­ла. Пав­ло мов­чав, то­му що вiн уже все збаг­нув. Пiд но­сом бу­ло лос­кот­но, вiн бо­яв­ся чхну­ти, бо йо­му зда­ва­ло­ся, що за­раз там, пiд йо­го но­сом, за­вис ма­ленький ян­гол бiз­не­со­вої уда­чi, що лос­ко­че йо­го нiс крильця­ми, i не тре­ба йо­го нер­ву­ва­ти чхан­ням. Iще пом­ре. "З ва­шо­го доз­во­лу, ме­нi пот­рiб­но на iн­шу на­ра­ду, а свої про­по­зи­цiї, Ми­ко­ло Ми­ко­лай­ови­чу, я пе­ре­дам вам у письмо­вiй фор­мi". Пав­ло пiд­вiв­ся й вий­шов. До­ло­нi йо­го свер­бi­ли.

Вiн пе­ре­бу­вав у див­но­му ста­нi. Зда­ва­ло­ся, бiльшiсть при­сут­нiх ба­чить, що з ним щось не те, i мо­же вик­ри­ти йо­го. До­ло­нi зас­вер­бi­ли ще дуж­че. Пав­ло замк­нув­ся в ка­бi­не­тi, ска­зав сек­ре­тар­цi, що йо­го не­має, вiн ви­рi­шує важ­ли­вi дер­жав­нi спра­ви. Дiв­чи­на слух­ня­но кив­ну­ла для по­ряд­ку, вий­шла з прий­мальнi, зак­ри­ла її й пiш­ла до под­ру­жок у бух­гал­те­рiю роз­по­вi­да­ти, який вiн, Пав­ло, жлоб та iм­по­тент.

Зробив кiлька дзвiн­кiв, вiд то­го нас­тiльки збу­див­ся, що за­хо­тiв бу­ло зап­ро­си­ти сек­ре­тар­ку, але по­тiм пе­ре­ду­мав: а рап­том во­на про­же­не фарт? Рiв­но че­рез день вiн на­дав свої письмо­вi ре­ко­мен­да­цiї, а ще че­рез день - про­ект од­но­го ука­зу, а ще че­рез па­ру днiв - свят­ку­вав по­зи­тив­нi вис­нов­ки, якi бу­ли ви­не­се­нi що­до про­ек­ту ука­зiв ке­рiв­ни­ка­ми двох про­фiльних де­пар­та­мен­тiв, а ще че­рез па­ру днiв Пав­ла бу­ло вик­ли­ка­но на ки­лим до Са­мо­го. Сам ска­зав, що вра­же­ний йо­го, Пав­ла, за­пов­зят­ли­вiс­тю i спо­дi­вається на те, що Пав­ло ро­зу­мiє: дi­ли­ти­ся сам Бог ве­лiв. Пав­ло ска­зав, що, в прин­ци­пi, вiн все ус­вi­дом­лює, вiд­ра­зу наз­вав роз­мiр своєї част­ки й зап­ро­по­ну­вав част­ку Са­мо­му. По­тiм вiн пiд­го­ту­вав за­яву про звiльнен­ня, по­че­кав, по­ки пев­нi до­ку­мен­ти на­бе­руть чин­нос­тi, й вiд­був за iн­шою ро­бо­чою ад­ре­сою.

Через мi­сяць пiс­ля йо­го звiльнен­ня предс­тав­ни­ки тор­гiв­лi жва­во об­го­во­рю­ва­ли но­вий указ пре­зи­ден­та про те, що всi пiдп­риємства, не­за­леж­но вiд фор­ми влас­нос­тi, ма­ють ви­ко­рис­то­ву­ва­ти в своїй ро­бо­тi ви­нят­ко­во ка­со­вi апа­ра­ти ко­рей­ської фiр­ми, наз­ве­мо її, ну - "Снек". Пав­ло си­дiв уже в iн­шо­му, не та­ко­му ве­лич­но­му, але ду­же ком­форт­но­му ка­бi­не­тi. У прий­мальнi си­дi­ла сек­ре­тар­ка, яка, ма­буть, змi­ни­ла свою дум­ку про те, що її бос - жлоб, не знаю, як що­до iм­по­тен­та. У ка­бi­не­тi по­руч си­дiв ке­рiв­ник од­но­го з де­пар­та­мен­тiв, що дав по­зи­тив­ний вис­но­вок на про­ект ука­зу. Це був зас­туп­ник у спра­вах зв'язкiв. По­руч iз вхiд­ни­ми две­ри­ма, що зап­ро­шу­ва­ли в ста­ро­вин­ний три­по­вер­хо­вий бу­ди­но­чок кольору роз­ве­де­но­го во­дою роз­чи­ну мар­ган­цiв­ки, гор­до бли­ща­ла таб­лич­ка: "Офi­цiй­не предс­тав­ницт­во ко­рей­ської фiр­ми "Снек" в Ук­раїнi".

Ще че­рез мi­сяць Пав­ло Д. щас­ли­во смi­яв­ся, по­ли­ва­ючи фран­цузьким брю­том, пляш­ку яко­го йо­го спiв­ро­бiт­ни­цi, ча­рiв­нi дiв­ча­та зi знан­ням анг­лiй­ської, встро­ми­ли йо­му мiж но­ги, та­ких са­мих щас­ли­вих спiв­ро­бiт­ни­кiв. Во­ни ста­ва­ли на ко­лi­на й жа­дiб­но ков­та­ли цiв­ки шам­пансько­го. Так Пав­ло свят­ку­вав от­ри­ман­ня сво­го пер­шо­го мiльйо­на.

…

Поки я слу­хав цю за­хоп­ли­ву та пов­чальну iс­то­рiю, моя су­сiд­ка розс­ла­би­ла­ся, на­вiть ру­ку свою за­ки­ну­ла на те­ри­то­рiю мо­го крi­сельця. Хто доз­во­лив, га? Си­дi­ти й бо­яти­ся! "А ну, вста­ла ко­ро­ва й пе­ре­сi­ла, геть вiд мiльйо­не­ра". Зас­маг­ла су­ка в бор­гу не за­ли­ши­ла­ся, вда­ри­ла ме­не плас­ти­ко­вим, якiс­ним, доб­ре, що по­рож­нiм, суд­ком, у яких нам стю­ар­де­си з на­лiп­ле­ни­ми пос­мiш­ка­ми по­да­ва­ли обiд. "Я мiг би взя­ти те­бе сек­ре­тар­кою, звiс­но, як­що ти щось то­ро­паєш в орально­му сек­сi", - пи­ха­то про­мо­вив я. Во­на ози­ра­ла­ся в по­шу­ку чо­гось важ­чо­го за по­рож­нiй су­док. "Гей, на моєму бо­цi сам Ме­сiр". А з ким ме­нi ще бу­ло по­дi­ли­ти­ся та­кою кар­ко­лом­ною но­ви­ною?

"Привiт, Сла­ву­сю. Слу­хай, як ме­нi з лi­та­ком не пiд­фар­ти­ло. Си­дi­ла по­руч iз яки­мось дов­ба­лом, кот­рий тор­гу­вав­ся з ди­яво­лом. I ще, ма­буть, дро­чив. I, су­ка, все нi­як не мiг до­пецька­ти­ся". Сла­ву­ся, схо­жий на лю­ди­ну, кот­ра мо­же зжер­ти цi­ло­го ма­мон­та в два прий­оми, її нiж­но цi­лує. Ой, що це я ба­чу, "В свi­тi тва­рин"? Ко­хан­ня кро­ко­ди­лiв? Тьху. "Не хви­люй­ся, лю­ба, на хе­ра то­бi че­рез яко­гось хе­ра нер­ву­ва­ти? Це - шкiд­ли­во". Я ду­маю, що шкiд­ли­во знi­ма­ти з цiєї лю­бої цi­пу­ру та ви­пус­ка­ти її хо­ди­ти по­мiж по­ки що жи­вих лю­дей.

Дивно, во­на схо­жа на хи­жу гiєну, що ла­сує мерт­вя­ка­ми, а вiн бiльше схо­жий на цир­ко­во­го вед­ме­ди­ка, що ла­сує цук­ром iз ки­ше­нi при­бор­ку­ва­ча. Як во­ни мо­жуть бу­ти ра­зом, цi двоє? Як? У при­ро­дi та­ко­го нi­ко­ли не бу­ває. Вед­ме­ди­ки жи­вуть iз вед­ме­ди­ка­ми, па­цю­ки з па­цю­ка­ми, зай­цi з зай­ця­ми, ло­сi з ло­ся­ми, шпа­ки зi шпа­ка­ми. Зо­зу­лi з зо­зу­ля­ми. Вов­ки з вов­чи­ця­ми. Щоп­рав­да, iн­ко­ли вов­ки жи­вуть iз со­ба­ка­ми, пра­вильнi­ше бу­де ска­за­ти - сплять. Але що з то­го ви­хо­дить? Монст­ри, здат­нi ки­ну­ти­ся на лю­ди­ну. А що ро­би­мо ми, лю­ди? По­род­жуємо монст­рiв, i нiх­то нi­чо­го не ба­чить. Усе в нас - тиш­ком-ниш­ком. На­пiвк­ров­ки, яких цу­ра­ються од­нi й не виз­на­ють iн­шi. На­пiвк­ров­ки. Мо­же, то­му бiльшос­тi з нас так важ­ко схо­ди­ти­ся з людьми? Так важ­ко вiд­най­ти в цьому свi­тi "свою" лю­ди­ну?

А ще я ро­зу­мiю, що по­вер­та­юся з вiд­по­чин­ку, як­що не ра­ху­ва­ти во­но (а як йо­го ра­ху­ва­ти, во­но ж не­ма­те­рi­альне) ли­ше з дво­ма над­бан­ня­ми. I цi над­бан­ня - сло­ва. Пер­ше: "шар­му­та", дру­ге "ха­воль". Ни­ми ме­не зба­га­ти­ли єгип­тя­ни. Пер­ше оз­на­чає - шльондра, а дру­ге - пi­до­рас. Яка я обiз­на­на лю­ди­на, як ба­га­то я знаю про культу­ру iн­ших на­ро­дiв. "Угу, нi­чо­го, нi­чо­го, бу­де­мо пра­цю­ва­ти", - як ка­же мiй опецьку­ва­тий "опi­кун".

iv)

Я сид­жу в ту­але­тi й див­лю­ся на влас­ну тiнь. Во­на, ко­ли я отак сид­жу, тро­хи на­хи­лив­шись i пiд­няв­ши пле­чi, на­га­дує пта­ха-фе­нiк­са або со­ву, нi, кра­ще Фе­нiк­са. Я во­ру­шу пле­чи­ма, Фе­нiкс во­ру­шить кри­ла­ми. Я при­тис­кую об­лич­чя до пле­ча. Фе­нiкс хо­ває го­лiв­ку пiд кри­ло. Який я зво­руш­ли­вий.

Воно си­дить у кiм­на­тi, су­дя­чи з то­го, що я чую чо­ло­вi­чий брид­кий го­лос, який чiп­ляється до лю­дей, во­но ди­виться якесь шоу, кiт ча­сом го­лос­но во­лає, йо­го замк­ну­ли на кух­нi. Во­но не то­ва­ри­шує з ко­та­ми. Я заб­рав Мар­тi­нi вiд "ки­цю­нi", яка спи­та­ла: "А що ти ме­нi при­вiз?" Прос­то­та, як вi­до­мо, є щас­тям. Я вiд­даю їй ма­ленький кальян, я сам не ро­зу­мiю, для чо­го чи для ко­го я йо­го при­вiз. Мо­же, для ко­та? Лю­ди, не за­мов­чуй­те своїх ба­жань, ко­му во­на пот­рiб­на, ота ва­ша iн­те­лi­гент­нiсть? От "ки­цю­ня" - змов­ча­ла б що­до по­да­рун­ку, то й не от­ри­ма­ла б йо­го нi­ко­ли. А те­пер во­на має кальян. У прин­ци­пi, тут па­ли­ця з тра­ди­цiй­ни­ми дво­ма кiн­ця­ми. Я мiг би пос­ла­ти її в ду­пу, але не зро­бив цього, знаєте чо­му? То­му що з двох лю­дей, зай­ня­тих у сце­нi, один май­же завж­ди пе­рей­мається своєю по­ве­дiн­кою. Праг­не гiд­нос­тi чи дос­ко­на­лос­тi. Тут я зга­дую про те, що не люб­лю людст­во. "Нi. То­бi бу­де iнше, а це пот­рiб­но ме­нi". Все. Во­на стоїть з вiд­вис­лою щелепою, кальян у моїй ки­ше­нi. Я не даю їй огов­та­ти­ся, бо ще вче­питься чи дасть от­ру­ти, ки­ваю, бе­ру з по­ли­цi сум­ку з Мар­тi­нi й уши­ва­юся геть. "Дро­чи­ло ту­пе!" - чу­ти ве­реск уже за две­ри­ма. На ко­го це во­на, га? Хай со­бi ре­пе­тує, це ко­рис­но для го­ло­со­вих зв'язок. Ко­му, як не ме­нi, про це зна­ти?

Я ви­ход­жу з уби­ральнi. Гра­ти­ся з Фе­нiк­сом бу­ло ве­се­ло, але й це менi набридло. "При­вiт", - ка­жу я. Во­но сте­жить за Андрєєм Ма­ла­хо­вим, яко­го цього ра­зу вдяг­ну­ли у светр, пев­но, зши­тий iз рiз­них свет­рiв, що на­ле­жа­ли iг­раш­ко­вим вед­ме­ди­кам. "Що ти так дов­го ро­бив у ту­але­тi?" "Грав­ся з Фе­нiк­сом". "Мар­ну­ван­ня ча­су. Кра­ще да­вай вик­ли­че­мо то­бi по­вiю", - ска­за­ло во­но. Я за­ка­хи­кав­ся. "Чо­го ти на ме­не ви­ря­чив­ся?" - пи­тається во­но. "Че­каю, ко­ли ти ме­нi щось зап­ро­по­нуєш. Я мiг би по­во­ди­ти­ся з то­бою, як гос­тин­ний гос­по­дар, iще дов­го, але в ме­не вiд­чут­ний брак кош­тiв. За­ли­ши­ло­ся бак­сiв 500 за все про все". "Пе­ру­анський се­ля­нин мiг би жи­ти на цю су­му дов­го i щас­ли­во", - пов­чально ка­же во­но. Я ви­рi­шив, що бов­ка­ти щось про ко­лум­бiй­ських нар­ко­ба­ро­нiв у да­но­му ви­пад­ку не­до­реч­но.

"План у ме­не є. I ду­же прос­тий. За­раз бу­де за­гад­ка. Чи є се­ред твоїх знай­омих лю­ди, кот­рих ти був би щас­ли­вий не ба­чи­ти нi­ко­ли у своєму жит­тi?" О, тут у ме­не ве-ели­кий ви­бiр. "Ба­чу, що їх у те­бе за­ба­га­то. Доб­ре. А чи є та­кi, в яких от-от має вiд­бу­ти­ся свят­ко­ва по­дiя?" Я за­мис­лив­ся. "Нi", - тiльки-но встиг про­мо­ви­ти, як пам'ять на­га­да­ла ме­нi про Олек­сiя та По­лi­ну. "Щось iн­ше!" - за­во­лав я, по­ба­чив­ши йо­го кри­ву пос­мiш­ку, що оз­на­ча­ла: "який ти здо­гад­ли­вий хло­пець". А на­ля­ка­ний я був то­му, що в моїй го­ло­вi зри­ну­ли спо­га­ди, пов'яза­нi з…

Дата добавления: 2015-12-08