iсторiю про аст­ро­ло­гiв, Iгорка та по­шу­ки щас­тя

Перед своїм пер­шим шлю­бом Iгор­ко по­бу­вав у во­рож­ки, яка ска­за­ла, що цей шлюб щас­тя йо­му не при­не­се. "Але чо­му?" - спи­тав у ци­ган­ки з роз­кiш­ним iм'ям Iне­са Дi­аман­то­ва. Вiн завж­ди був ду­же до­пит­ли­вий. "То­му що во­на, дiв­ка твоя, бiд­на, на­че цер­ков­на ми­ша. То яке ж тут щас­тя, хлоп­че? Йди, по­ки не за­ва­гiт­нi­ла, бо про­па­деш". I тут Iгор­ко нi­би проз­рiв. Йо­го дру­жи­на справ­дi не бу­ла ба­га­тiй­кою, але шлюб­не щас­тя в Iгор­ко­во­му ро­зу­мiн­нi не бу­ло пов'яза­не з тим, скiльки гро­ши­кiв дзе­лен­чить у ки­ше­нях ко­ха­ної. Тоб­то сто­сов­но осо­би на­ре­че­ної ци­ган­ка не по­ми­ли­ла­ся, але щось тут бу­ло не те.

Шлюб Iгор­ка був до­сить щас­ли­вим у йо­го ро­зу­мiн­нi, бо на­ре­че­на, дру­жи­на, зна­ла­ся на сек­сi тро­хи бiльше за нього, завж­ди йо­му да­ва­ла, як тiльки в ньому про­ки­да­ло­ся ба­жан­ня, вiд­по­вi­да­ла йо­го сма­кам - бу­ла тен­дiт­ною бi­ляв­кою, не тяг­ла з нього грош­ву, а гро­шi в нього во­ди­ли­ся, i зов­сiм не хо­тi­ла роз­лу­ча­ти­ся, бо бу­ла, схо­же, всiм за­до­во­ле­на. Але Iгор­ко че­рез рiк сам по­чав на­по­ля­га­ти на ро­зiр­ван­нi шлю­бу, бо вiд­чув се­бе впев­не­нi­ше i став на­ба­га­то дос­вiд­че­нi­шим за неї у пла­нi сек­су, крiм то­го, в нього чер­го­вий раз змi­ни­ли­ся прi­ори­те­ти. Вiн не­од­мiн­но хо­тiв, щоб йо­го дру­жи­на ма­ла бюст третього роз­мi­ру. I без си­лi­ко­ну, тiльки зав­дя­ки ма­тiн­цi-при­ро­дi.

Тодi вiн зга­дав про ци­ган­ку. Ко­ли Iгор­ко поз­най­омив­ся з Ок­сан­кою, вiн по­чу­вав се­бе щас­ли­вим чо­ло­вi­ком, у неї бу­ли та­кi цицьки, що пос­тiй­но хо­тi­ло­ся їх ма­ца­ти, бо по­вi­ри­ти в те, що та­ка кра­са iс­нує не тiльки у Па­ме­ли Ан­дер­сон, а й у де­яких ук­раїнських дiв­чат, без ма­цан­ня бу­ло важ­ку­ва­то. Iне­си вiн не знай­шов. Але, ко­рис­ту­ючись по­ра­дою своєї од­но­курс­ни­цi, знай­шов Ма­рiю-во­рож­ку, в якої ма­ти бу­ла Ма­рiєю-во­рож­кою, а до то­го ба­ба бу­ла Ма­рiєю-во­рож­кою i, ви не по­вi­ри­те, ще й пра­ба­ба бу­ла Ма­рiєю, вiд­по­вiд­но, так са­мо - во­рож­кою.

Вона розк­ла­ла кар­ти, вис­мик­ну­ла во­ло­си­ну з Iгор­ко­вої ше­ве­лю­ри, по­чак­лу­ва­ла на по­пе­лi й ска­за­ла, що щас­ли­вим iз Ок­сан­кою йо­го не ба­чить. "Чо­му?" - по­цi­ка­вив­ся Iгор­ко. "Не твоє це щас­тя. Не гос­по­да­роч­ка во­на, бу­де дня­ми ле­жа­ти в лiж­ку, ковд­рою вкри­ва­ти­ся, те­бе зму­шу­ва­ти­ме во­ди­ти її по рес­то­ра­цi­ях, ку­пу­ва­ти їй одяг та во­зи­ти на до­ро­гi ку­рор­ти. Не твоє це щас­тя, хлоп­че. Вис­мок­че з те­бе все". Iгор­ко ж був не про­ти смок­тан­ня в усiх зна­чен­нях цього про­це­су.

Незабаром вiн зро­зу­мiв, що Ма­рiя-во­рож­ка йо­го не об­ма­ну­ла. Ок­сан­ка, з якою вiн по­чав жи­ти у ци­вiльно­му шлю­бi, бу­ла рiд­кiс­на не­чу­па­ра. I справ­дi пос­тiй­но тяг­ла з нього гро­шi, скiльки б не да­вав - усе їй ма­ло. Але Iгор­ко в той свiт­лий час не був жа­дiб­ним чо­ло­вi­ком, у пла­нi бiз­не­су в нього все скла­да­ло­ся, i гро­шей вис­та­ча­ло на всi її за­ба­ган­ки, й на­вiть бiльше то­го, ба­ви­ти її вiн ду­же лю­бив. I тут Iгор­ко збаг­нув, що йо­го так не­по­коїло у прог­но­зах во­ро­жок. Що ж бу­ло не так? Чо­му во­ни так чу­до­во роз­би­ра­ли­ся в йо­го дiв­ках, але по­ми­ля­ли­ся в го­лов­но­му? То­му, що в них i в нього по­нят­тя про щас­тя бу­ли зов­сiм рiз­ни­ми.

Пiсля цього Iгор­ко став пос­тiй­ним клiєнтом усiх бiльш-менш зна­них про­вид­цiв, яс­но­вид­цiв, во­ро­жок, ба­бок, гiп­но­ти­зе­рiв та аст­ро­ло­гiв. Шах­раїв вiн ни­щив усi­ма при­дат­ни­ми за­со­ба­ми, а от iз ти­ми, хто не­по­га­но орiєнту­вав­ся в людських до­лях, вiн пра­цю­вав. I не бу­ло для нього цi­ка­вi­шо­го за­хоп­лен­ня. Це ста­ло йо­го хо­бi, вiн не уяв­ляв сво­го жит­тя без влаш­ту­вань аст­ро­ло­гiч­них пе­ре­вi­рок. "Тест на щас­тя". Всi ша­манськi га­зет­ки, всi те­ле­фо­ни, що на­зи­ва­ли­ся по те­ле­ба­чен­ню та ра­дiо, ого­ло­шен­ня будь-яких наб­ли­же­них до аст­ро­ло­гiї чи во­ро­жiн­ня ко­ор­ди­нат вiн за­но­то­ву­вав у спе­цi­альний що­ден­ник, збе­рi­гав у спе­цi­альних пап­ках. А ще в нього бу­ла кар­то­те­ка, де всi во­ни, про­вiс­ни­ки май­бутнього та знав­цi ми­ну­ло­го, бу­ли зiб­ра­нi й розс­тав­ле­нi в абет­ко­во­му по­ряд­ку.

Вiн пи­тав­ся, яке во­но для них є, це осо­бис­те щас­тя? Яким во­ни йо­го ба­чать? Дех­то не хо­тiв приз­на­ва­ти­ся: "А на­вi­що це вам?

Ми з ва­ми пра­цюємо, а не ви з на­ми. То яка у вас проб­ле­ма?" Але вiн зму­шу­вав, уле­щу­вав, пла­тив, бла­гав. До кож­но­го в нього бу­ло нап­рацьова­но свiй пiд­хiд. I ви­яви­ло­ся, що бiльшiсть їхнiх по­нять про щас­тя та йо­го, Iгор­ко­ве, уяв­лен­ня про щас­тяч­ко не є то­тож­ни­ми.

"I ро­зу­мiєш, що ви­хо­дить? Ви­хо­дить щось страш­не. Нi­ко­ли нiх­то то­бi нi­чо­го слуш­но­го не по­ра­дить. То­му що так, во­ни здат­нi ба­чи­ти бiльше за те­бе, во­ни, мож­ли­во, бу­дуть роз­по­вi­да­ти то­бi, яка в неї бу­ла ма­ти хвой­да, що її батько - пи­ячить, що во­на нi­ко­ли не ко­рис­тується ту­алет­ним па­пе­ром, їсть дня­ми си­рi то­ма­ти i бздить, то­му зас­мер­дить то­бi всю ха­ту, i все це бу­де прав­дою. Але їм нi­ко­ли не спа­де на дум­ку, що са­ме та­ка по­ве­дiн­ка ко­ха­ної мо­же скла­да­ти твоє щас­тя. Ну, з ту­алет­ним па­пе­ром та бздiн­ням це я пе­рес­та­рав­ся, так со­бi бовк­нув, для кра­си, ад­же ти ме­не зро­зу­мiв? У кож­но­го з нас - своє щас­тя, i час­то во­но зов­сiм не збi­гається iз за­гально­виз­на­ним, iз книж­ним, мi­щанським, iз тим, яке на­зи­ва­ють жi­но­чим, iз тим, на яке мо­литься твiй су­сi­да, з тим, про яке мрiє твоя влас­на ма­ти, з тим, за яке вми­ра­ли ге­рої, з тим, що затьма­рить очi твоїм дi­тям… Бо в кож­но­го з нас во­но - своє. I хоч би що во­ни ба­чи­ли, вiд­чу­ва­ли, хоч би що то­бi ра­ди­ли, во­ни нi­ко­ли не змо­жуть по­ба­чи­ти лю­ди­ну твоїми очи­ма, вiд­чу­ти її твоїм сер­цем, пiз­на­ти її твоїм моз­ком, зро­зу­мi­ти, в чо­му по­ля­гає твоє влас­не щас­тя. Нi­ко­ли цього не ста­неться".

…

Поки Iгор­ко роз­по­вi­дав ме­нi цю iс­то­рiю, вiн ви­пив пер­шу пляш­ку го­рiл­ки i з'їв май­же увесь сир. Ще й до­рiк­нув ме­нi: "На­вi­що ти на­рi­зав стiльки хлi­ба? Ти що, так йо­го лю­биш? Бо я, вiд­вер­то ка­жу­чи, не ду­же, я на­даю пе­ре­ва­гу чо­мусь лег­ко­му, до то­го ж наб­ли­жається нiч, ось, нап­рик­лад, огiр­ка зжую чи сир­ку. I то­бi не рад­жу на­ля­га­ти на хлiб".

Я ка­жу, що це не ду­же по­ряд­но, зму­шу­ва­ти ме­не, хво­ру лю­ди­ну, працювати, а по­тiм за це ще й гно­би­ти. "Та хто те­бе гно­бить? Ти не позитивно дивишся на Всес­вiт, му­шу то­бi ска­за­ти. От чо­го ти ска­ву­лиш? Пе­реп­ра­цю­вав­ся?

Та я роб­лю то­бi пос­лу­гу, слу­хай, то­бi ж не­дов­го за­ли­ши­ло­ся, тобто ще тро­хи, а час пли­не швид­ко, особ­ли­во влiт­ку, i все. То ко­ли ти ще попрацюєш, га? Ко­ли то­бi ви­па­де та­ка щас­ли­ва на­го­да зро­би­ти щось корисне? На­ван­та­жи­ти цi ру­ки здо­ро­вою фi­зич­ною пра­цею? I потiм, я ж не зму­шую те­бе ми­ти, нап­рик­лад, пiд­ло­гу, чи ви­чи­ща­ти вби­ральню?

Я що - дiд, ти що - са­ла­га? Ми що, в ар­мiї?"

Я вли­ваю в се­бе чар­ку го­рiл­ки. Цi­ка­во, яким за­раз ба­чить своє щас­тя Iгор­ко? I хто в цьому свi­тi, та й у всiй га­лак­ти­цi мо­же ба­чи­ти йо­го своїм щас­тям? Ма­буть, тiльки хтось зов­сiм не­до­лу­гий, той, хто вва­жа­ти­ме Iгор­ка своїм ос­тан­нiм, хай жа­лю­гiд­ним, але все-та­ки шан­сом. Той, хто зга­дує ра­дянське пе­чи­во "При­вiт" як кра­щий кон­ди­терський ви­рiб, кот­рий вда­ло­ся по­куш­ту­ва­ти у своєму жит­тi.

"Слухай, - рап­том тер­мо­сить ме­не за пле­че Iгор­ко. - От учо­ра й сьогод­нi, вiд­то­дi, як я дiз­нав­ся про це, я стiльки пе­ре­ду­мав про твiй пас­куд­ний рак, да­вай хо­ча б за­раз по­го­во­ри­мо не про те­бе, а про ме­не". Я дав­лю­ся огiр­ком. Вiн спо­кiй­но пос­ту­кує ме­нi по спи­нi. "Мiж iн­шим, тре­ба якось охай­нi­ше їсти, дру­же, не слiд у та­кий га­неб­ний спо­сiб ско­ро­чу­ва­ти со­бi жит­тя. Вмер­ти вiд то­го, що вда­вив­ся огiр­ком, ти що, про та­ку смерть мрi­яв? Бог то­бi дав шанс - вi­дiй­ти шля­хет­но, щоб усi хрес­ти­ли­ся, ри­да­ли рид­ма, зга­ду­ва­ли те­бе мо­ло­дим, врод­ли­вим, що те­бе, мов­ляв, як кра­що­го, Бог заб­рав до се­бе пер­шим. А ти на­ма­гаєшся все це зiп­су­ва­ти. Де ло­гi­ка?"

Iгорко бе­ре ку­сень хлi­ба, вис­ку­бує крих­ти з се­ре­ди­ни, на­ли­ває го­рiл­ки, роз­мiр­ко­вує. "Знаєш, - по­чи­нає зно­ву вiн. - Ме­не всi об­го­во­рю­ють. От i за­раз, я вiд­чу­ваю, ти ду­маєш про ме­не. Ду­маєш? От". "Це на то­бi джин­си но­мер 35?" - цi­кав­люсь я. "Точ­но! Де­сят­ка! Як здо­га­дав­ся? В ме­не ж трид­цять вi­сiм пар джин­сiв". У нього справ­дi трид­цять вi­сiм пар джин­сiв, i всi во­ни од­на­ко­вi, ду­же вузькi з низькою та­лiєю. "При­ки­нув, на яких iз них мо­же са­ме так про­вис­ну­ти зад i ви­тяг­ну­ти­ся ко­лi­на. Пiд­ра­ху­вав, вий­шла приб­лиз­но трид­цять п'ята па­ра". "Тьху, так не­ро­ман­тич­но". Теж ме­нi, ро­ман­тик.

"Слухай, мо­же по­го­во­ри­мо?" О, а що ми до­сi ро­би­ли? "Iгор­ку, а чо­му ти не од­ру­же­ний, га? От що то­бi за­ва­жає од­ру­жи­ти­ся, чим то­бi ще зай­ма­ти­ся? Ро­бо­та в те­бе є, кар'єра на­че ро­биться, грош­ва теж во­диться, чим то­бi ще зай­ня­ти­ся - крiм хо­дiн­ня по во­рож­ках, звiс­но. Од­ру­жив­ся б, мо­же, чи пi­шов би ку­пу­ва­ти трид­цять дев'яту па­ру джин­сiв". "На ко­му я му­шу од­ру­жу­ва­ти­ся, на твiй пог­ляд? На ко­му? На "бар­бi"?" Вiн лю­тує, а я тро­хи зди­во­ва­ний та­кою ре­ак­цiєю. Звiс­но, на "бар­бi". Вiн за­па­дає на та­кий тип: ви­со­кi, струн­кi, з дов­ги­ми ху­дор­ля­ви­ми но­га­ми бi­ляв­ки, про­зо­рi очi, дов­ге во­лос­ся. Що це, хi­ба не "бар­бi"? Вiн як­що зуст­рi­чається, то зуст­рi­чається тiльки з та­ки­ми.

"Ага, що тут та­ко­го жах­ли­во­го? Хоч би й на "бар­бi". Як цю ос­тан­ню зва­ли, Алi­нi­ус? Нi, щось схо­же, але не так". В Iгор­ка ду­же по­ка­зо­вий нiс, по яко­му зра­зу вид­но, що йо­му ця бе­сi­да не ду­же по­до­бається. Ко­лись Iгор­ко задз­во­нив ме­нi i ска­зав, що прий­де до ме­не з Ан­чо­усом (о, точ­но! Ан­чо­ус!), i я ще по­ду­мав: це ж тре­ба, не з по­рож­нi­ми ру­ка­ми па­цан iде, ри­бу тяг­не, яка ж при­го­да ста­ла­ся з на­шим хлоп­чи­ком, що з ним коїться? Аж тут вiн при­хо­дить iз ху­дор­ля­вою бi­ляв­кою: гу­би ся­ють, очi ся­ють, пан­чо­хи ся­ють, зу­би та­кож ся­ють. "Це - Ан­чо­ус", - ка­же Iгор­ко з гор­дiс­тю. Насп­рав­дi її зва­ли Ган­ною.

"Менi не­ма про що роз­мов­ля­ти з Ан­чо­усом". "А що та­ке? Во­на не вмiє чи не хо­че дня­ми па­тя­ка­ти про те­бе?" Iгор­ко, як не хо­че, не по­мi­чає iро­нiї. "Во­на вмiє го­во­ри­ти тiльки про одяг. Що, де, за скiльки во­на ку­пи­ла, па­сує їй чи не па­сує, ну, i та­ке iн­ше". "Ще про те, ко­го во­на ба­чи­ла i з ким. Про мо­ду. I що всi зазд­рять її вро­дi. А ще про ма­му. Про свою. Про те, як ба­га­то вкла­ла во­на ду­шi у її ви­хо­ван­ня". "О, це ж си­ла-си­лен­на тем для роз­мов. То­бi все це здається нуд­ним?"

"А про що б ти хо­тiв по­го­во­ри­ти?" - пiдт­ри­мую на­шу роз­мо­ву я. "Ти все iро­нi­зуєш, чи не так? У ме­не, мiж iн­шим, двi ви­щi ос­вi­ти. Ага? I я се­бе не на по­ка­зах Вер­са­че та До­рож­кi­ної знай­шов". Я мовч­ки по­год­жу­юся. Не на по­ка­зах, це вже точ­но. В те мiс­це, де на­ро­див­ся Iгор­ко, Вер­са­че не приїхав би нi за якi гро­шi, та й До­рож­кi­на - та­кож.

"От ска­за­ти то­бi чес­но? Я ж не збре­шу лю­ди­нi, яка має не­за­ба­ром по­мер­ти". От-от ур­веться мiй тер­пець. За­ли­ши­ло­ся ще тро­хи. "Ка­жи". "Я то­бi не­що­дав­но го­во­рив про щас­тя. Так от, за­ра­ди сво­го щас­тя я нi­ко­ли не од­ру­жу­ся з "бар­бi". Ме­нi пот­рiб­на зов­сiм iн­ша дру­жи­на. Ро­зум­на, хи­жа, врод­ли­ва кар'єрист­ка. Щоб книж­ки чи­та­ла, а не лi­те­ри на ети­кет­ках та циф­ри на цiн­ни­ках. Щоб ро­зу­мi­ла­ся на мит­цях, на кар­ти­нах, а не на поз­нач­ках "Обе­реж­но, скло" чи "Тiльки су­ха чист­ка", "Пра­су­ва­ти не мож­на", "Тiльки руч­не пран­ня".

Я по­тяг­нув­ся до по­ли­цi, щоб узя­ти за­вар­ник. "Там не за­пи­лю­че­но?" Я ка­жу, що нi. "Слу­хай, як­що пи­лю­ка, то я то­бi не рад­жу ви­ти­ра­ти ру­ку об крiс­ло, о'кей? I що ти все ви­ню­хуєш - що б йо­го з'їсти, що б ви­пи­ти? Ти тiльки про це й ду­маєш. Очi, он-о, по­ли­ця­ми ниш­по­рять. Не так уже й час­то ти в ме­не в гос­тях, але зов­сiм не при­дi­ляєш ме­нi ува­ги. Це нев­вiч­ли­во". Я хо­ва­юся, щоб об­тер­ти ру­ку об крiс­ло. Ма­ня­чи­ло не­щас­не, ось то­бi.

"Слухай, а в ме­не є пи­тан­ня. Як, ска­жи ме­нi, ти зби­раєшся од­ру­жи­ти­ся не на "бар­бi", як­що зуст­рi­чаєшся ви­нят­ко­во з "бар­бi"?" "Це - важ­ко. Але я, на вiд­мi­ну вiд де­ко­го, нi­ко­ли не шу­кав лег­ких шля­хiв. До ре­чi, ти не зов­сiм пра­вий, бо не все знаєш. Ко­лись я зуст­рi­чав­ся, на­вiть про­жив пiв­ро­ку не з "бар­бi". Во­на бу­ла аген­том iз не­ру­хо­мос­тi. Ро­зум­на, сприт­на, врод­ли­ва. Унi­вер­сальна ма­ши­на, а не жiн­ка. Взi­рець. Ко­ли ми зуст­рi­ли­ся, на її пле­чах бу­ла хуст­ка, на якiй зас­тиг­ло зоб­ра­жен­ня по­лот­на Да­лi. Ти що, зов­сiм ме­не не слу­хаєш?" "Слу­хаю. Пiв­ро­ку - це тер­мiн. То й як ви ро­зiй­шли­ся? Ви ж ро­зiй­шли­ся?"

"Розiйшлися. То­му що ме­нi ста­ло ляч­но". "Та ну?" "Так. Ми лан­чу­ва­ли­ся в рес­то­ра­цiї. Я щось роз­по­вi­дав, щось до­теп­не, бо во­на ди­ви­ла­ся на ме­не, грi­ла теп­ли­ми очи­ма, все зда­ва­ло­ся та­ким без­до­ган­ним i чу­до­вим. Во­на виг­ля­да­ла та­кою ла­гiд­ною, нiж­ною. Свiч­ки, мер­ло, тка­нi сер­вет­ки на ко­лi­нах. У ме­не - пла­ни, в неї - пла­ни. Спiльнi, еро­тич­нi. Я вiд­чу­ваю шовк її пан­чiх, во­на пес­тить но­гою мiй пах. О, бра­те, ме­не пiд­но­си­ло до са­мих не­бес. Аж рап­том дзво­ник мо­бiльно­го те­ле­фо­ну. Її. Во­на ви­ба­чається, про­дов­жує ме­не пес­ти­ти, слу­хає, що їй го­во­рять, а по­тiм ве­ре­щить: "Що? Чо­му це до­сi не зроб­ле­но? Так, я за­раз по­вер­та­юся до офi­су й по­вiд­ри­ваю вам усiм яй­ця!" Я кiн­чив со­бi в шта­ни. А во­на не при­би­рає но­ги, та­ка тремт­ли­ва. Я сид­жу, роз­губ­ле­ний, а во­на пи­тає: "Щось не те? Я не­на­дов­го з'їжджу, ти пе­ре­по­чинь, ви­пий, а по­тiм ми про­дов­жи­мо з то­го мiс­ця, на яко­му зу­пи­ни­ли­ся". А я ро­зу­мiю, що не змо­жу про­дов­жи­ти. Все, ме­нi ляч­но". Бiльше вiн її не ба­чив. "Пла­ка­ла? Нi, я не ду­маю, та­кi вмi­ють зму­шу­ва­ти пла­ка­ти, але са­мi нi­ко­ли не пла­чуть".

Я сид­жу вдо­ма й до­га­ня­юся фiс­таш­ка­ми. Я нi­чо­го не став го­во­ри­ти

Iгорковi про те, що все ви­га­дав про свої ра­ко­вi пух­ли­ни. Хай по­му­читься, йо­му ко­рис­но, як­що вiн, звiс­но, му­читься. В ме­не з'яви­ла­ся од­на пi­доз­ра, що зму­шує ме­не страж­да­ти. Я не мо­жу спа­ти. Я на­би­раю но­мер Ле­сi. Во­на вiд­по­вi­дає вiд­ра­зу. "Ну? На­род­жуй швид­ше, не зво­лi­кай, у ме­не не­має ча­су". "Але за­раз нiч, що ти ро­биш?" "Че­каю на дзвi­нок iз Ка­на­ди, за­мо­ви­ла там де­якi меб­лi. Зай­ня­ла­ся своєю ха­тою. Не хо­чу, щоб на моїй мо­ги­лi бу­ло на­пи­са­но: "Все жит­тя во­на зна­хо­ди­ла лю­дям жит­ло, i от на­реш­тi знай­шла й влас­не". "Чо­го то­бi тре­ба?" Яка ж Леська здо­гад­ли­ва.

"Слухай, ти ча­сом не пе­ре­ти­на­ла­ся з та­ким со­бi Iго­рем?" "Ну", - ка­же ба­га­тос­лiв­на Ле­ся. "Так чи нi?" "Ну", - знову вiд­по­вi­дає во­на, її прос­то так не зiб'єш. "Бачиш, я за­раз iз ним пра­цюю, ти мо­жеш щось про нього ска­за­ти - ви ж ра­зом жи­ли, кроїли, так би мо­ви­ти, влас­нi до­лi?" "Можу. За пiв­ро­ку, що ми з ним жи­ли, вiн жод­но­го ра­зу не наз­вав ме­не на iм'я. Ще вiн но­сить тру­си Хьюго Бос. Що ще? Ми роз­бiг­ли­ся, то­му що я мо­жу ви­ли­за­ти ду­пу в лiж­ку, але ж мо­рально? Це вже - нi". Ле­ся пок­ла­ла слу­хав­ку. На моїй пам'ятi ще нi­ко­ли й нiх­то так влуч­но не ха­рак­те­ри­зу­вав лю­ди­ну.

хi)

Що мо­же бу­ти гид­кi­шим за ран­ко­вий дзво­ник? Нi­чо­го. Те, що бу­дильник роз­поч­не своє стре­ко­тiн­ня, ти знаєш iще з но­чi, але те­ле­фон? Вiд нього та­кої бри­до­ти не че­каєш. Це - Ва­ле­рiй Ле­онi­до­вич. Кля­тий Ле­рик. "Ме­нi ка­за­ли, що тi, хто хво­рiє на серй­оз­нi хво­ро­би, вста­ють ра­зом iз сон­цем, бо не хо­чуть втра­ча­ти хви­ли­ни свi­до­мо­го жит­тя". Я люб­лю своїх ке­рiв­ни­кiв. "Слу­хай, Ста­се, як­що ти ду­маєш, що я по­вi­рив у цю твою ма­яч­ню про рак, це оз­на­чає, що ти три­маєш ме­не за бов­ду­ра. Як ти ду­маєш, ме­нi по­до­бається та­ке став­лен­ня? Не будь му­ди­лом, за­ход­жуй­ся до ро­бо­ти. До­сить уже. Нах­во­рiв­ся".

"А що та­ке? Ко­гось тер­мi­но­во тре­ба по­хо­ва­ти, вже так смердить, що й за­че­ка­ти не мо­же? Чо­го зран­ня те­ле­фо­ну­ва­ти?" - вiд­гав­ку­юсь я. Мо­жу со­бi доз­во­ли­ти, як тяж­ко-важ­ко хво­рий. "Тре­ба ле­тi­ти до Моск­ви". Ага, так я й по­ле­тiв. "До Моск­ви? Тиць-гриць. Я щось не ро­зу­мiю, чо­му я, мiж­на­род­ник, кур­сую шля­ха­ми Київ-За­по­рiж­жя та Київ-Моск­ва, це ви так со­бi уяв­ляєте за­кор­дон, еге? Моск­ва - це, по-ва­шо­му, що?" "По-моєму, пи­таєш? Як на ме­не, це - За­по­рiж­жя, але на­ба­га­то бiльше". "Ва­ле­рiю Ле­онi­до­ви­чу, ша­нов­ний. Нi, на­вiть вельми­ша­нов­ний. Я хо­чу у вiд­пуст­ку, вiд­по­чи­ти хо­чу, а не ле­тi­ти боз­на-ку­ди. Чо­го б це не зап­ро­по­ну­ва­ти ме­нi Iс­па­нiю? Я б ту­ди за­люб­ки злi­тав, ага".

"Вiдпочити? Ти при своєму ро­зу­мi, хлоп­че? А лi­кар­ня­ний то­бi що, не вiд­по­чи­нок? Ти си­диш на ньому вже по­над два тиж­нi, а лю­ди тим ча­сом пра­цю­ють, тяг­нуть лям­ку, на­че аф­ри­канськi во­ли, як азi­атськi му­ли, свi­ту бi­ло­го не ба­чать". Пес смер­дю­чий, пра­цює во­но, ага, i всi iн­шi, аж зап­ра­цю­ва­ли­ся по са­мi по­мi­до­ри, один на Ку­бi з кон­чi­та­ми гон­са­лес та ху­анi­та­ми пе­рес, iн­ший - у Нi­меч­чи­нi (дас­тiш фан­тас­тiш, о, май­не кляй­не, я-я-я), так нап­ра­цю­ва­ли­ся, що аж спер­ма бриз­ка­ла на всi бо­ки. Га­ди. Якi во­ни всi га­ди. "Мов­чиш, мо­же то­бi на­вiть со­ром­но? Так. Рак у те­бе чи не рак, ра­ком ти ко­гось чи не ра­ком, вiд­вер­то ка­жу­чи, ме­не це не хви­лює. Я на­вiть мо­жу пок­ло­по­та­ти, щоб то­бi ви­пи­са­ли ма­те­рi­альну до­по­мо­гу на хi­мi­оте­ра­пiю або на про­фi­лак­ти­ку ге­мо­рою, але за­раз ти вiд­ри­ваєш свої ба­то­ни i їдеш на ро­бо­ту - оформ­лю­ва­ти со­бi вiд­ряд­жен­ня. Всi до­ку­мен­ти у сек­ре­тар­ки". "Ва­ле­рiю Ле­онi­до­ви­чу, а ви не боїте­ся бра­ти грiх на ду­шу?" - за­пи­тую вкрад­ли­во. "А я роз­цi­нюю це так, на­че роб­лю доб­ру спра­ву для те­бе, вто­ро­пав? Лю­ди, що пе­ре­бу­ва­ють у вiд­чаї, - а ти ж на­че пе­ре­бу­ваєш, - ма­ють тро­хи роз­ва­жа­ти­ся, змi­ню­ва­ти обс­та­нов­ку. От як­що в те­бе за­тяг­ну­ла­ся деп­ре­сiя, то як ка­жуть у рек­ла­мi? "Геть, тос­ка - чи­тай МК!" "Емка? Це ви про що? Про стра­усiв, нi­мецькi ав­то чи нiм­кень?" "МК - це "Мос­ковський ком­со­мо­лець". От ти й ви­ру­шаєш ту­ди, де це пи­шуть, щоб по­чи­та­ти, так би мо­ви­ти, мо­вою ори­гi­на­лу". Бiльше вiн нi­чо­го до­да­ти не хо­тiв.

На ро­бо­тi па­нує ти­ша. До обiдньої пе­рер­ви ще, як рач­ки до неба. Але щось я нi­ко­го не ба­чу. I се­ред тих, ко­го я не ба­чу, сто­вiд­сот­ко­вим лi­де­ром є моя сек­ре­тар­ка (Сек­ре­тар­ки Не­має - три­над­цять). На її сто­лi од­нак я ба­чу те­ку ги­дот­но­го зе­ле­но­го кольору. В нiй мої до­ку­мен­ти. Так, по­ди­ви­мо­ся, чо­го це я маю пертися до Моск­ви на пе­ре­го­во­ри. Угу. Те­ма: влас­нiсть. Доб­ре, хоч те­ма - прис­той­на, а не це­ре­мо­нiя вiдк­рит­тя яко­гось чов­ни­ка, що має плив­ти Яузою-рiч­кою з жов­то-бла­кит­ним стя­гом i три­зу­бом на бо­цi, сим­во­лi­зу­ючи вi­ко­ву друж­бу на­ших дер­жав. Цi­ка­во, а що в цьому ра­зi ку­пу­ва­ти для по­да­рун­кiв? Я знаю що: "Iзбуш­кi? Щоб вiд­по­вi­да­ти: це не "iзбуш­кi", це - хат­ки! Па­латєнца? Щоб вiд­по­вi­да­ти: це не "па­латєнца", це - руш­нич­ки. I пор­це­ля­но­вих ко­шечєк. Щоб вiд­по­вi­да­ти: а це не "ко­шеч­ка", це - Тарас Гри­го­ро­вич Шев­чен­ко".

О, Вi­ка. Зас­маг­ла, ху­да. Прой­шла повз, на­че не по­ба­чи­ла мою натхненну пику у прий­мальнi. Не бу­ду ки­да­ти при­вi­тальний клич, ще зля­кається, мо­же, во­на ме­не вже по­хо­ва­ла? Шко­да тiльки, що не ба­чив її об­лич­чя, су­цiльнi зас­маг­лi но­ги. Так, те­пер на по­ряд­ку ден­но­му - Iгор­ко, бо пiс­ля то­го ви­пад­ку з ки­цю­нею-Та­ню­нею, в якої я май­же з рук вир­вав мною ж по­да­ро­ва­ний кальян, ма­буть, не вар­то зно­ву звер­та­ти­ся до неї з про­хан­ням по­ди­ви­ти­ся за Мар­тi­нi. "При­вiт", - ка­жу я. "Агов. Це ти? Не­по­га­но виг­ля­даєш. Очi при­най­мнi здо­ро­вi. Блиск! Чо­го то­бi?" "Ме­нi пот­рiб­но, щоб ти заб­рав мо­го ко­та до се­бе чи приїздив йо­го го­ду­ва­ти, то­му що ме­не вип­ха­ли у вiд­ряд­жен­ня".

"Клас! Ти му­сиш ме­нi по­дя­ку­ва­ти. При­ве­зеш ме­нi мос­ковської го­рiл­ки та лис­тiв­ки з Пу­тi­ним, знаєш, якi є? "Пу­тiн-гон­чар", "Пу­тiн-слю­сар", "Пу­тiн-ма­ляр". Я зби­раю. Це я ска­зав Ва­ле­рiю, що то­бi кон­че не­об­хiд­но ру­ха­ти­ся та дi­яти. Це ж тре­ба, чу­вак, вiн ме­не, ви­яв­ляється, слу­хає!" Я од­но­го не ро­зу­мiю: як Iгор­ко до­жив до своїх ро­кiв i уник­нув бiльш-менш серй­оз­них травм. "При­ве­зу, блiн, при­ве­зу я то­бi ко­ра­ло­ве на­мис­то, на­во­ло­чу­га ти та­ка". Я нав­чив­ся бур­ко­тi­ти по­дум­ки. "До ко­та я заїду. Тiльки ти пок­ла­ди в хо­ло­дильник кон­сер­ви для нього, i для ме­не щось по­жер­ти, а то в те­бе завж­ди - рiд­кiс­ний го­ляк. Мо­же, то­бi вже во­но не­пот­рiб­но, хар­чу­ва­ти­ся, але до те­бе хо­дять лю­ди, тре­ба хо­ча б iно­дi про це пам'ята­ти". Ска­жiть ме­нi, за що я маю лю­би­ти людст­во?

У лiфт ми всi­ли­ся ра­зом, я з ве­ли­кою спор­тив­ною сум­кою на плечi та На­тал­ка зi своїми дво­ма со­ба­ка­ми. Так, На­тал­ка - ко­хан­ка чу­до­во­го Олек­санд­ра Олек­санд­ро­ви­ча, чуй­ної лю­ди­ни, що поз­до­ро­ви­ла ме­не з восьмим бе­рез­ня. На восьмо­му по­вер­сi лiфт зу­пи­нив­ся i прий­няв у своє че­ре­во двох товс­тих тi­то­чок. "Так. Є вi­ро­гiд­нiсть, що ми заст­ряг­не­мо", - по­ду­ма­ло­ся ме­нi. "Еге. Ти не по­ми­лив­ся, ко­зел. Я - є", - злос­ти­во вiд­по­вi­ла Вi­ро­гiд­нiсть. I ми заст­ряг­ли.

Жiночий го­лос, що меш­кає в кноп­цi вик­ли­ку до­по­мо­ги, спочатку став на нас ве­ре­ща­ти, яко­го хрi­на ми впер­ли­ся в лiфт, на­че лiф­ти в будинках iс­ну­ють прос­то для кра­си. Во­на во­ла­ла, що бу­дин­ку вже понад двадцять ро­кiв, а ви нап­ха­ли­ся ту­ди зi своїми сум­ка­ми, тiлами та со­ба­ка­ми. По­тiм во­на впiз­на­ла На­тал­ку - ко­хан­ку са­мi пам'ятаєте ко­го (доб­ре ма­ти блат на­вiть на рiв­нi лiф­та, що заст­ряг) i ска­за­ла, що все ро­зу­мiє, що це прос­то важ­кий ра­нок i для неї, i що ава­рiй­ку во­на вже вик­ли­ка­ла. Все це, втiм, бу­ло ска­за­но та­ким то­ном, що не за­ли­ша­ло iлю­зiй що­до змiс­ту: "На­во­ло­чi ви всi". От що во­на хо­тi­ла до нас до­нес­ти. Не знаю, як хто, а я її зро­зу­мiв.

Я заст­ря­гав у лiф­тi кiлька ра­зiв за своє жит­тя. В рiз­них бу­дин­ках, при­мi­щен­нях, ус­та­но­вах, а на кноп­ки вик­ли­ку дис­пет­че­рiв я тис­нув iще час­тi­ше, бо по­мi­чав, як хтось заст­ряг, а лю­ди­ною я був ко­лись чуй­ною (чи прос­то хо­тiв бу­ти хо­ча б по­га­неньким ге­роєм-виз­во­ли­те­лем, хай хоч лiф­то­вим!), i що я по­мi­тив? Хоч би де ти заст­ряг, у кноп­цi вик­ли­ку жи­ве один i той са­мий не­за­до­во­ле­ний жит­тям жi­но­чий го­лос, го­лос, на­дi­ле­ний цi­ка­вою здат­нiс­тю: не­на­ви­дi­ти те­бе, лю­ди­ну, що заст­ряг­ла в лiф­тi, усi­ма фiб­ра­ми ду­шi.

Ви нi­ку­ди не пос­пi­шаєте? Бо я - пос­пi­шаю, але це ж дур­ни­ця - ку­дись пос­пi­ша­ти, ко­ли ти все од­но си­диш у зiп­со­ва­но­му лiф­тi. То­му я маю тро­хи ча­су, по­ки їде ава­рiй­ка, яка вже точ­но нi­ко­ли й нi­ку­ди не пос­пi­шає, щоб по­дi­ли­ти­ся з ва­ми своїми дум­ка­ми що­до при­год у лiф­тi. Так от. Ко­ли лю­ди заст­ря­га­ють (я мо­жу доз­во­ли­ти со­бi уза­гальнен­ня, бо маю пев­ний дос­вiд), во­ни спо­чат­ку при­га­ду­ють, як хтось уже пот­рап­ляв у та­ку ха­ле­пу, бо з ки­мось iз них обов'язко­во це бу­ло. Роз­по­вi­дi спо­чат­ку ве­дуться не­ви­му­ше­но, вiльно, на­вiть ве­се­ло, то­му що лю­дям при­та­ман­но вi­ри­ти в чу­до, тоб­то во­ни щи­ро спо­дi­ва­ються, що ава­рiй­ка справ­дi приїде рiв­но за де­сять хви­лин. З iн­шо­го бо­ку, лю­ди, як­що во­ни не дi­ти, вже зна­ють, що та­ко­го не бу­ває, ава­рiй­ка нi­ко­ли не приїздить за де­сять хви­лин, i то­дi во­ни по­чи­на­ють нер­ву­ва­ти­ся.

Я луп­цю­вав по стiн­ках лiф­ту. Со­ба­ки кру­ти­ли вiд зди­ву­ван­ня мор­да­ми, ма­ленький двi­чi гавк­нув вiд за­хоп­лен­ня. "Чи не мог­ли б ви по­во­ди­ти­ся хо­ча б як со­ба­ки?" - спи­та­ла в ме­не На­тал­ка. "Тоб­то всiс­ти­ся на бруд­ну пiд­ло­гу, вис­та­ви­ти на по­каз член, ви­со­ло­пи­ти язи­ка й пус­ти­ти сли­ну? Мо­жу, але тут бра­кує мiс­ця". "Я ма­ла на ува­зi, щоб ви по­во­ди­ли­ся спо­кiй­нi­ше, вiд то­го, що ви луп­цюєте по стi­нах, нi­чо­го не змi­ниться, а со­бач­ки нер­ву­ють, во­ни хо­чуть пi­сю­ня­ти, мої со­ло­денькi". Сло­ва "пi­сю­ня­ти, мої со­ло­денькi", - яв­но про­мов­ля­ли­ся не до ме­не, то­му що бу­ли спов­не­нi со­лод­ких iн­то­на­цiй, так заз­ви­чай го­во­рять до дi­тей, со­ба­чок, ко­ти­кiв чи квi­то­чок.

З цього мо­мен­ту по­ча­ла­ся нас­туп­на ста­дiя. Лю­ди зай­ня­ли­ся тим, що во­ни ду­же люб­лять: не­за­леж­но вiд ста­тi, во­ни по­ча­ли мi­ря­ти­ся чле­на­ми. Тоб­то дi­ли­ти­ся под­ро­би­ця­ми, ко­му з них бiльше не по­щас­ти­ло че­рез це заст­ря­ган­ня. Жiн­ки по­ча­ли ну­ди­ти, що за­пiз­ню­ються на ро­бо­ту. На­тал­ка цi­лу­ва­ла пе­си­кiв, зас­по­ко­юва­ла їх i все бiд­ка­ла­ся, як во­ни хо­чуть пос­ця­ти. А я мов­чав, не розк­ри­вав своїх карт. Бо в ме­не на ру­ках бу­ли ко­зи­рi, а ко­ли в те­бе ко­зи­рi, на­вi­що пос­пi­ша­ти їх де­монст­ру­ва­ти, хай по­ни­ють iще бiльше, щоб по­тiм їхнi ний­ки по­рiв­ня­но з моїм го­рем зда­ли­ся їм та­ки­ми нiк­чем­ни­ми, що аж со­ром.

Аварiйки не бу­ло, я ви­тяг мо­бiльний те­ле­фон, зiтх­нув, аж по­тiм по­ду­мав: а ко­го ме­нi на­би­ра­ти? Хто мо­же ме­нi за­ра­ди­ти в та­кiй си­ту­ацiї? Те­ле­фо­ну­ва­ти з єди­ною ме­тою - тiльки по­пе­ре­ди­ти, що я швид­ше за все до Моск­ви не пот­рап­лю, бо заст­ряг у лiф­тi? На мiс­цi Ва­ле­рiя Ле­онi­до­ви­ча я б нi­ко­ли со­бi не по­вi­рив. Менш вi­ро­гiд­ним мог­ло бу­ти тiльки по­вi­дом­лен­ня, що я не всти­гаю на рейс, бо ря­ту­вав дiв­чин­ку пiд час по­же­жi. "Я за­пiз­ню­юся на лi­так", - вик­лав я свiй ко­зир. Усi при­нишк­ли. Ось во­но, ус­вi­дом­лен­ня дрiб'язко­вос­тi влас­них iн­те­ре­сiв та проб­лем. Я так i знав.

Нашi лю­ди, втiм, ма­ють од­ну цi­ка­ву ри­су: на чу­жий бiль вiд­гу­ку­ються швид­ше, нiж на чу­жу ра­дiсть. То­му пiс­ля хви­лин­но­го мов­чан­ня во­ни по­ча­ли вис­лов­лю­ва­ти спiв­чут­тя. "Ай-ай-ай". "А у вас є хо­ча б який за­пас ча­су?" "Бо­же, що ж ро­би­ти? Мо­же, тре­ба дис­пет­че­ру ска­за­ти, що си­дить лю­ди­на, якiй на лi­так?" "Да­вай те­ле­фон, бу­де­мо дзво­ни­ти Саш­ко­вi", - впев­не­но про­мо­ви­ла На­тал­ка й узя­ла мою тру­бу. "Саш­ко? Так, це я. Те­ле­фо­ную з чу­жої мо­бiл­ки, ча­су в ме­не об­маль. Слу­хай сю­ди. Ми заст­ряг­ли в лiф­тi, я - нi­чо­го. Але тут є хло­пець, який за­пiз­нюється на лi­так. Що-що? Му­сиш, ти му­сиш щось зро­би­ти. Як це ти не знаєш що? Спро­буй за­те­ле­фо­ну­ва­ти до аеро­пор­ту своєму Пав­лу чи авi­алi­нi­ям, нас от-от ма­ють виз­во­ли­ти, то­му як­що вiн i за­пiз­ню­ва­ти­меться, то не бiльше, нiж на пiв­го­ди­ни. Ага, во­ни ще й не стiльки че­ка­ють, ко­ли го­во­ри­ти з ни­ми пе­ре­кон­ли­во. Все, па-па". З та­кою ко­хан­кою - сек­ре­тар­ка, по­мiч­ни­ки, рад­ни­ки - на фiг не пот­рiб­нi. "Все, вiн задз­во­нить, ку­ди тре­ба. Не хви­люй­те­ся". I ме­нi тро­хи по­пус­ти­ло.

Всi двад­цять хви­лин, якi ми про­ве­ли в лiф­тi пiс­ля цього дзво­ни­ка (до речi, Саш­ко вiд­дзво­нив­ся i ска­зав ме­нi, щоб я пе­ре­ка­зав "На­ту­си­ку", що вiн усе зро­бив, як слiд, а ще по­цi­ка­вив­ся, чи не при­вез­ти нам чо­гось?), ми кри­ли ма­тю­ка­ми ава­рiй­ни­кiв i ро­би­ли при­пу­щен­ня, чим во­ни там зай­ма­ються. "Це ж наб­ре­ха­ли, що вже виїха­ли, а са­мi си­дять, гра­ють в оч­ко та пи­ячать". "От са­мi зап­ра­ви­ли­ся порт­веш­ком, а те­пер поїха­ли ще й зап­рав­ля­ти ма­ши­ну, бо пально­го в них не­має. Про­пи­ли пальне". "Вже на­пи­ли­ся так, що до­ро­ги не ба­чать". "За­раз так спе­кот­но, во­ни з пи­вом та воб­лою на Днiп­ро пiш­ли". "А ку­ди їм пос­пi­ша­ти? Ро­бо­чий день iде, все нор­мально, лю­ди нi­ку­ди не по­дi­нуться. Ку­ди їм по­дi­ти­ся? Во­ни ж у лiф­тi си­дять". А по­тiм пiш­ли су­цiльнi ма­ти, я б iз за­до­во­лен­ням тут їх на­вiв, але не по­чув нi­чо­го ори­гi­нально­го, стан­дарт­нi ма­тю­ки, ви їх точ­но знаєте. На­реш­тi во­ни прий­шли, аха­лай-ма­ха­лай, нас виз­во­ле­но за до­по­мо­гою тон­кої дро­тин­ки. Три ве­ли­чез­них па­ру­бiй­ка. З од­нiєю то­ненькою дро­тин­кою. Ко­ли ми опи­ни­ли­ся на во­лi, ми роз­бiг­ли­ся ко­жен у своїх спра­вах, на­вiть не по­ла­яв­ши­ся з ава­рiй­ни­ка­ми з при­во­ду їхньої по­вiльної пра­цi, то­му що як не кру­ти, а сва­ри­ти влас­них виз­во­ли­те­лiв бу­ло та­ки нез­руч­но.

Дзвоник. Ва­ле­рiй. "Ти де?" Ка­жу, що за­пов­нюю мит­ну дек­ла­ра­цiю. "Пок­вап­ся. Чо­го ти зво­лi­каєш, я не ро­зу­мiю? Де ти був? Чо­го? Хут­чiш да­вай. Бо Жорж хви­люється". До лi­та­ка я пот­ра­пив ос­тан­нiм, на­вiть вiд­чув се­бе чле­ном уря­ду: ос­тан­нiй, один, той са­мий, на яко­го на­реш­тi си­дять i слух­ня­но че­ка­ють се­ме­ро! Лi­так, який не злi­тає, схо­жий на лiфт, що заст­ряг. Ти си­диш i нi­чо­го не мо­жеш iз цим вдi­яти. А я - сам, кум ко­ро­лю, у суп­ро­во­дi дiв­чин­ки та хлоп­чи­ка з ра­цi­ями, в якi во­ни пос­тiй­но щось ше­по­тi­ли, сам у ма­ленькiй бi­ленькiй ма­ши­нi, на задньому си­дiн­нi, роз­ки­нув­ши мон­та­нiвським ор­лом ру­ки.

Краса. Втiм, ко­ли я зай­шов, усi па­са­жи­ри на ме­не ди­ви­ли­ся пог­ля­да­ми най­ма­них убивць, жерт­ва яких доз­во­ли­ла со­бi змi­ни­ти марш­рут.

Менi все жит­тя бра­ку­ва­ло ува­ги, але ви знаєте, iно­дi вiд ува­ги ду­же плю­щить. Злi, знер­во­ва­нi об­лич­чя. Як ме­нi знай­ти об­лич­чя Жор­жа Юрiй­ови­ча, лю­ди­ни, що ро­зу­мi­ла­ся на влас­нос­тi й ма­ла пов­но­ва­жен­ня очо­лю­ва­ти де­ле­га­цiю та вес­ти пе­ре­го­во­ри? Що я ще знав про нього? Тро­хи за со­рок. Ру­ся­вий. З До­нецька (нап­ро­чуд мод­не по­ход­жен­ня на по­чат­ку ХХI сто­рiч­чя). Ще ме­не по­пе­ре­ди­ли, що до Києва вiн при­лi­тає iз Франк­фур­та i вiд­ра­зу вiд­лi­тає до Моск­ви. А ме­нi тре­ба з ним поз­най­оми­ти­ся й ви­ро­би­ти спiльну по­зи­цiю.

Я си­дiв у лi­та­ку в бi­ло­му кос­тю­мi з ко­ноп­лi (вип­ра­су­ва­на ма­ри­ху­ана), пог­ли­на­ючи коньяк "Клiн­ков ВIП" iз фляж­ки. От­же, ми ле­ти­мо. То­му тре­ба по­шу­ка­ти Жор­жа. Я по­чав уваж­но роз­див­ля­ти­ся пуб­лi­ку, яка миттєво втра­ти­ла iн­те­рес до ме­не (як i я сьогод­нi до ава­рiй­ни­кiв), щой­но лi­так за­ту­по­тiв ко­лi­щат­ка­ми по сму­зi. Я про­во­див ог­ля­ди­ни. Ось. Су­дя­чи з квад­ра­то­по­дiб­ної го­ло­ви та пле­чей, що стир­чать по бо­ках вiд крiс­ла, цей чо­ло­вiк не цу­ра­ти­меться пи­тань влас­нос­тi, особ­ли­во чу­жої влас­нос­тi, i, цiл­ком мож­ли­во, по­хо­дить iз мод­но­го мiс­та До­нецька. Я наб­ли­зив­ся, на йо­го шиї по­мi­тив Па­шу Картьє, який впив­ся в усi йо­го по­ри. "Доб­ро­го дня. Жорж Юрiй­ович, як­що не по­ми­ля­юся?" На ме­не ди­ви­ли­ся доб­рi, ка­ла­мут­но-зе­ле­нi очi. "Ага! Стецько! Слу­хай, а ти - сприт­ний. Я все ду­маю, як ти ме­не… а ти… i кос­тюм­чик та­кий - нi­чо­го со­бi… мо­ло­дець. Цiл­ком на­ша лю­ди­на". Я не знав, ра­дi­ти цьому чи нi, бо не знав, який змiст вкла­дав життєра­дiс­ний Жорж у по­нят­тя "на­ша лю­ди­на". Я ввiч­ли­во всмiх­нув­ся.

"Сiдай! Тут - по­рожньо". Вiн ки­нув оком на крiс­ло по­ряд. Я сiв. Ма­не­рою роз­мов­ля­ти та рвуч­ким рап­то­вим, але пос­тiй­ним ги­ги­кан­ням Жорж Юрiй­ович на­га­ду­вав ме­нi Лi­ка­ря Лiв­сi з мульта Да­ни­ла Чер­касько­го "Острiв скар­бiв". Ко­ли я сiв, вiн од­ра­зу роз­по­вiв ме­нi анек­дот. "Це щоб ти збаг­нув, яка в нас спiльна, ги-гик, позицiя!" анекдот Жор­жа Юрiй­ови­ча, роз­по­вi­дається тут для того, щоб ви кра­ще збаг­ну­ли, яка, ги-гик, зо­ло­та лю­ди­на Жорж Юрiй­ович

"Вiдсидiв бра­ток у тю­ря­зi вiд дзвiн­ка до дзвiн­ка. Нi­ко­го з корешiв не здав, по­во­див­ся гiд­но, нi на ко­го не сту­кав, а ко­ли вiдкинувся з зо­ни, то дру­зi йо­го стрi­ли як слiд, усiм за­без­пе­чи­ли з го­ло­ви до нiг. Бо - зас­лу­жив, пра­вильний чу­вак то­му що. I от десь через рiк те­ле­фо­нує йо­му па­хан один, щоб роз­пи­та­ти, що й як, яке жит­тя-бут­тя. Пи­тає: "Ну, ко­реш, як ти там, не бi­дуєш? Той вiд­по­вi­дає: Я в пов­но­му шо­ко­ла­дi. Ха­за в ме­не ши­кар­на, та­чи­ла та­ка, що ДАI зу­пи­ня­ти боїться. В ле­ве ку­па­юся, все та­ке за­ши­бись, в дру­жи­ни да­ли та­ку дiв­ку - бi­ляв­ка з сiд­ни­ця­ми, цицька­ми, ро­том, очи­ма, су­цiльнi зазд­ро­щi, а не дiв­ка. Що й ка­за­ти - вiльне жит­тя, замк­нув­ся у ван­нiй, дро­чу со­бi, нi­яка су­ка не за­ва­жає". Той пи­тає з не­по­нят­кою пов­ною в го­ло­сi: "Слу­хай, як­що в те­бе та­ка гар­на дру­жи­на, то чо­го ж ти її не на­хи­ляєш, не трах­каєш?" Йо­му цей вiд­по­вi­дає: "На­хи­ля­ти? Трах­ка­ти? Дру­жи­ну? За що? Во­на ж зi сто­лу не ти­рить, нi­ко­ли ме­не не зак­ла­дає…"

Я ги­гик­нув. За це ме­не бу­ло ра­дiс­но вда­ре­но по пле­чi. "Ба­чу, ти пов­нiс­тю на­ша лю­ди­на. Прор­ве­мо­ся". Спiльнi по­зи­цiї ви­роб­ля­ли­ся з кар­ко­лом­ною швид­кiс­тю. В ки­ше­нi крiс­ла, яке я пе­рi­одич­но штур­хав но­га­ми i що­ра­зу не­за­до­во­ле­на пи­ка ву­са­то­го дядька по­вер­та­ла­ся до ме­не з пре­тен­зi­ями, я знай­шов, так, - "Мос­ковський ком­со­мо­лець". Чу­до­во. Роз­гор­нув. Цi­ка­ва стат­тя про скiн­хе­дiв. Ли­сих мо­ло­ди­кiв, кот­рi не­на­ви­дять гру­зи­нiв, ара­бiв, фа­нiв київсько­го "Ди­на­мо", i, я так ду­маю, несх­вально став­ляться до нег­рiв. Як по­ба­чать - вiд­ра­зу луп­цю­ють но­га­ми. I пи­ки у кров. Тiльки так. I в ме­не з'являється мрiя. Я уяв­ляю со­бi, як я, чак­лун, пiд час фут­больно­го мат­чу "Спар­так" (Моск­ва) - "Ди­на­мо" (Київ) у центр ста­дi­ону обе­реж­но став­лю Ва­ле­рiя Ле­онi­до­ви­ча, зав­час­но пе­рет­во­рив­ши йо­го на вузько­око­го нег­ра й одяг­нув­ши у ви­ши­ван­ку та чал­му зе­ле­но­го кольору з пiвмiсяцем по цент­ру. Цин­ко­ву тру­ну з йо­го тi­лом я б заб­рав осо­бис­то.

Варто за­ува­жи­ти, що в Жор­жа Юрiй­ови­ча бу­ла цi­ка­ва звич­ка: ма­буть, вiн ду­мав, що я не­до­чу­ваю, то­му що пос­тiй­но, звер­та­ючись до ме­не, сми­кав за ру­кав мо­го бi­ло­го кос­тю­ма i в та­кий спо­сiб пiд­тя­гу­вав ме­не ближ­че до се­бе. Лю­ди­на - не­ба­че­ної си­ли, щоб отак ме­не пiд­тя­гу­ва­ти, я теж маю со­лiд­ну ва­гу та зрiст. Пiс­ля цих йо­го сми­кань я пос­тав у всiй кра­сi пе­ред ро­сiй­ськи­ми при­кор­дон­ни­ка­ми, пра­вий ру­кав мо­го кос­тю­ма виг­ля­дав так, на­че всю нiч на ньому куб­ли­ли­ся со­ба­ки з бруд­ни­ми ла­па­ми, або на­га­ду­вав зiм'яту сер­вет­ку, яку за­ли­ши­ли на сто­ли­ку в рес­то­ра­цiї - за­ля­па­ну кет­чу­пом, прик­ра­ше­ну пля­ма­ми вiд олiї та чор­ни­ла.

Зустрiчав нас пра­цiв­ник ук­раїнської ам­ба­са­ди Пет­русь. Ве­ли­чез­ний та­кий ло­бу­ря­ка зi скуй­овд­же­ним во­лос­сям свiт­ло­го ру­ся­во­го кольору. В Пет­ру­ся бу­ли тро­хи вит­рiш­ку­ва­тi вiд при­ро­ди бла­кит­нi очi. А ще вiн був заїкою. "А що це у вас у па­кун­ках?" - за­пи­тав Пет­русь Жор­жа Юрiй­ови­ча. "Та та­ке", - ве­се­ло вiд­по­вiв той. Я знав, що нi­яких ва­лiз чи ба­га­жу в Жор­жа не бу­ло, ок­рiм цих двох па­ке­тiв, якi бу­ли на­би­тi пляш­ка­ми iр­ландсько­го вiс­кi та бло­ка­ми ци­га­рок "Мальбо­ро", прид­ба­ни­ми у Франк­фуртсько­му дю­тi-фрi.

Коли ми ви­ча­ви­ли­ся з ма­ши­ни, я з за­до­во­лен­ням по­мi­тив, що цього ра­зу си­дiв бi­ля Жор­жа з iн­шо­го бо­ку, то­му лi­вий ру­кав мо­го пiд­жа­ка виг­ля­дав так са­мо, як пра­вий. На­че їх ко­ро­ви по­жу­ва­ли. Жо­ва­нi й бруд­нi ру­ка­ва - мод­на де­таль кос­тю­ма. Рад­ник пос­ла, який че­кав на нас, змi­ряв очи­ма i про­мо­вив: "То це ви? Угу. Зро­зу­мi­ло. О, Бо­же. Так-так. Ну, доб­рий ве­чiр".

Спочатку нас осе­ли­ли в го­те­лi при ам­ба­са­дi, рад­ник пос­ла ду­же пе­рей­мав­ся пе­ре­го­во­ра­ми, але Жорж Юрiй­ович швид­ко йо­го вга­му­вав своїм оп­ти­мiс­тич­ним: "Прор­ве­мо­ся, ги-гик!" Жор­жу хо­тi­ло­ся вi­ри­ти, бо вiн був свiт­лою пос­тат­тю, але рад­ник пос­ла за своє жит­тя на­ба­чив­ся та­ких свiт­лих пос­та­тей, i, су­дя­чи з ви­ра­зу йо­го об­лич­чя, за­бо­ро­нив со­бi вi­ри­ти в будь-що i будь-ко­му, тим бiльше та­ким фай­ним па­ца­нам, яки­ми бу­ли ми з Жор­жем. Утiм, це са­ме жит­тя до­вi­ри­ло рад­ни­ко­вi пос­ла таємни­цю то­го, що все якось, та бу­де, го­лов­не - не на­ма­га­ти­ся в усе вла­зи­ти. То­му вiн об­ме­жив­ся лег­ким за­ува­жен­ням, ки­ну­тим у мiй бiк: "Тут, до ре­чi, є прас­ки. Звiс­но, як­що вам пот­рiб­но". По­пе­ре­див, що за го­ди­ну бу­де ве­че­ря, й пi­шов со­бi. "Ве­че­ря вiд­бу­деться, ги-гик, за будь-якої по­го­ди, ги-гик!" - жбур­нув у спи­ну рад­ни­ка Жорж. Рад­ник здриг­нув­ся.

Вечеря тi­ши­ла рiз­но­ма­нiт­нiс­тю: го­рiл­ка, ром, коньяк, ви­но, пи­во пiс­ля го­рiл­ки та лi­кер до ка­ви. Це - пит­во. А от їжi бу­ло за­ма­ло. Си­рiт­ка­ми виг­ля­да­ли ху­де­сенькi шпро­ти на су­хих хлiб­цях. Сум­но на тих са­мих ка­нап­ках зас­тиг­ла iк­ра, об яку мож­на бу­ло по­ра­ни­ти язи­ка, так дов­го во­на на нас че­ка­ла. Зе­лень бу­ла втом­ле­на надз­ви­чай­но спе­кот­ним мос­ковським лi­том 2002 ро­ку. Смо­рiд торф'яних бо­лiт, що ли­нув iз вiдк­ри­тої ква­тир­ки, на­га­ду­вав про се­ра Ген­рi, iнс­пек­то­ра Лей­ст­ре­та, Шер­ло­ка Холм­са та дру­га йо­го, лi­ка­ря Ват­со­на, бi­до­лаш­но­го Снуп­пi, а та­кож про всес­вiтнє зло з об­лич­чям Оле­га Ян­ковсько­го.

Судячи з усього, вiд­сут­нiсть їжi хви­лю­ва­ла тiльки ме­не. Iншi, а нас бу­ло не так уже й ба­га­то: Жорж, Пет­русь i два мо­ло­ди­ки, iмен, прiз­вищ яких я не роз­чув, ма­буть, во­ни бу­ли мiс­це­вi, - на­ли­ва­ли­ся спирт­ним. По­тiм ми ста­ли спi­ва­ти: "Ду­ша бо­лит, а серд­це пла­чет, а тот кто лю­бит - слез не пря­чет, ведь не нап­рас­но ду­ша бо­лит". Це бу­ло свя­то моєї ду­шi, я ра­до рвав гор­лян­ку. Во­ни, мої слу­ха­чi, за­хоп­ле­но ди­ви­ли­ся на ме­не. Аяк­же! Так три­ма­ти, Ста­се, гор­дiсть Ук­раїнсько­го рес­пуб­лi­кансько­го хо­ру ра­дiо та те­ле­ба­чен­ня! Ко­ли вже й ця пох­нюп­ле­на їжа скiн­чи­ла­ся, ме­не на­вi­да­ла дум­ка що­до пе­ре­го­во­рiв, спiльних по­зи­цiй та влас­нос­тi (яку, до ре­чi, влас­нiсть, чию, до ре­чi, влас­нiсть, ми бу­де­мо завт­ра за­хи­ща­ти або вiд­да­ва­ти, або вiд­би­ра­ти чи як во­но там… е-е-е? Вiд­чу­жу­ва­ти, о!). Во­на пос­ту­ка­ла в мiй мо­зок, там щось за­булько­тi­ло. Во­на по­ду­ма­ла, що всi вто­пи­ли­ся, й пiш­ла со­бi геть. "Як прий­шла, ги-гик, так i пi­деш!" - булькну­ло щось їй навз­до­гiн.

Потiм ми пе­ре­тяг­ли свої тi­ла в го­тельний бар. Пер­ший па­ку­нок з дю­тi-фрi за­кiн­чив­ся якось не­по­мiт­но. Раз - i не­має йо­го. I Жорж то­дi ска­зав: "Щось я про нас, ги-гик, по­га­но по­ду­мав. Тре­ба пер­ти­ся за па­кун­ком у но­мер!" I всi ми, на­вiть п'яний у зю­зю Пет­русь, ра­зом пiд­ня­ли­ся й пiш­ли до но­ме­ра Жор­жа Юрiй­ови­ча. Ви, звiс­но, мо­же­те по­цi­ка­ви­ти­ся, а чо­го б то бу­ло пер­ти­ся ту­ди всiм га­му­зом? А то­го, рiд­ненькi, що в нас бу­ла та­ка ста­дiя ал­ко­гольно­го сп'янiн­ня, ко­ли всi тi, хто п'є ра­зом, по­чи­на­ють i хо­ди­ти ра­зом, щой­но один ус­тав, за ним i всi iн­шi по­тяг­ну­ли­ся. Хi­ба у вас та­ко­го не бу­ває? Отож-бо. От­же, тре­ба йти - то тре­ба. Ми пiш­ли.

У но­ме­рi Жор­жа Пет­русь ви­рi­шив iз на­ми бра­та­ти­ся, лiз цi­лу­ва­ти­ся, про­сив ме­не зас­пi­ва­ти i ми­лу­вав­ся моїм вiдк­ри­тим ро­том. "Це ж со­ло­вей­ко", - зiт­хав вiн, а зго­дом по­чав ри­да­ти вiд ту­ги за Батькiв­щи­ною. "Щось, ги-гик, лю­ди­на поп­лив­ла зов­сiм. Тре­ба йо­го вклас­ти, ги-гик, спа­ти", - ска­зав Жорж, i од­ним щиг­лем вiдп­ра­вив Пет­ру­ся но­чу­ва­ти на ди­ван­чик. Тим ча­сом ми до­би­ва­ли дру­гий па­ку­нок iз вiс­кi. Але за до­дат­ко­вим "апе­ри­ти­вом, ги-гик" спус­ка­ти­ся до ба­ру нi­ко­му не хо­тi­ло­ся. То­дi Жорж ляс­нув се­бе по ло­бi, доб­ре, що не ме­не, бо то­дi я при­лiг би по­руч iз Пет­ру­сем, i ска­зав: "Який дов­бак!"

Як це час­то бу­ває з людьми, м'яко ка­жу­чи, не тве­ре­зи­ми, я цей вис­лiв сприй­няв на свою ад­ре­су i по­лiз з'ясо­ву­ва­ти сто­сун­ки. Я ду­мав так: от за­раз до­тяг­ну­ся до йо­го зо­ло­тої цi­пу­ри, як по­тяг­ну, як на­хи­лю, а там - тра­ва не рос­ти. "Жо­ро, ти не пра­вий", - чу­ло­ся белько­тiн­ня бе­зi­мен­но­го мо­ло­ди­ка. "Жо­роч­ко, ти не пра­вий. Який же вiн дов­бак? Вiн не дов­бак, нор­мальний хло­пець, спi­ває

як Саш­ко По­но­мар…" I тут вiн от­ри­мав вiд ме­не, цей мер­зен­ний хлоп, за та­ке га­неб­не по­рiв­нян­ня! "Бра­ти, та чо­го ви? Як ви мог­ли по­ду­ма­ти!". Хтось вiд­во­див мо­го ло­ба вiд ло­ба бе­зi­мен­но­го мо­ло­ди­ка. "Як ви мог­ли та­ке по­ду­ма­ти? Хi­ба ж я мiг, ги-гик, на вас та­ке ска­за­ти? Ви ж мої дру­зi. Я ж це про се­бе. Я - довбак. Бо за­був за­те­ле­фо­ну­ва­ти своїм ту­теш­нiм дру­зям".

Вiн за­те­ле­фо­ну­вав дру­зям. Бу­ло май­же двi го­ди­ни но­чi. "Так, давайте збиратися, ги-гик. Спа­ти - нi­яко­го сен­су. Їде­мо в гостi. Так, Стас, ги-гик, ти, як лю­ди­на, вiд­по­вi­дальна за мiж­на­род­нi сто­сун­ки - збирай мот­лох, тре­ба ви­ру­ша­ти, за­раз за на­ми прим­чать "конi ворониє"." Я зас­пi­вав: "Ты мой конь во­ро­ной, передай, дорогой, что я чест­но по­гиб за ра­бо­чих". Тут огов­тав­ся другий безiменний мо­ло­дик i за­пи­тав: "Якi во­рон­ки? Хто наг­нав сю­ди воронкiв, яка су­ка зда­ла?" "Здається ме­нi, що во­но - службист. Ги-гик", - ска­зав Жорж, обе­реж­но обiй­няв дру­го­го безiменного молодика за пле­чi, й ось уже во­ни зас­пi­ва­ли "Чор­ний во­рон".

"Збирайся", - ки­нув у мiй бiк Жорж.

I я по­чав зби­ра­ти­ся. На це вар­то бу­ло по­ди­ви­ти­ся, то­му що я й гад­ки не мав, що слiд ту­ди бра­ти, ку­ди ми ото пре­мо­ся се­ред но­чi. Я не знав, що мав бра­ти, але знав, що са­ме я вiд­по­вi­дав за цi збо­ри. О'кей. Узяв па­ку­нок, ту­ди спо­чат­ку по­ле­тi­ла книж­ка, об­тяг­ну­та дер­ма­ти­ном, яка бу­ла го­тельним до­вiд­ни­ком, по­тiм - Пет­ру­се­ва кра­ват­ка, си­ня в со­ром'язли­вi пiв­ни­ки (та­ку на Ле­нi­на б нi­ко­ли не на­че­пи­ли, ага), ос­тан­ня вiд­кор­ко­ва­на пляш­ка вiс­кi, яка по­тiм за­ли­ла все, го­тельний руш­ник, схо­жий на ваф­лi "Кри­жин­ка" i бар­сет­ку Жор­жа на iм'я "Гуч­чi". "Я зiб­рав­ся", - про­го­ло­сив я доб­ре пос­тав­ле­ним го­ло­сом. "Нi, ну який же ти сприт­ний па­цан. Як блис­кав­ка", - ра­дiв за ме­не Жорж. "Ти - чис­то, ги-гик, Рiкi-тiкi-тавi, о!"

I ми по­ча­ли схо­ди­ти вниз схо­да­ми, зво­руш­ли­во пiдт­ри­му­ючи од­не од­но­го, про iс­ну­ван­ня лiф­та ми за­бу­ли. Втiм, нап­рик­лад, я б у нього нi­за­що не сiв. Вни­зу сто­яли два чор­них "Мер­се­де­си". З од­но­го ви­повз ши­кар­ний, п'яню­чий чо­ло­вiк, йо­го зва­ли Ана­толь. "Оце ви за­те­ле­фо­ну­ва­ли, а ми як­раз це-на. А тут ви, ну ващє, як каз­ка, блiн-на. Ващє. Ну, прос­то. Блiн-на. А я ка­жу їм - це ж це! А во­ни: блiн-на, це! Щас­тить-на. А я го­во­рю: а во­ни ж. А ви ж! Це ж тре­ба та­ке-на, Жорж, iди сю­ди-на, си­вий ба­ран-на". I во­ни по­ча­ли обiй­ма­ти­ся.

Анатоль при­вiз нас у якесь по­се­лен­ня з не­по­га­ни­ми на пер­ший пог­ляд бу­ди­ноч­ка­ми, па­ла­ци­ка­ми, на дру­гий пог­ляд, усе це справ­дi ви­яви­ло­ся не­по­га­ним. Нас вез­ли дво­ма ма­ши­на­ми, "а тре­тя-на, бу­де нас роз­ва­жа­ти, щоб не по­за­си­на­ли". I во­на нас роз­ва­жа­ла - то мча­ла впе­ред, а ми її наз­до­га­ня­ли, то ро­би­ла рiз­нi "змiй­ки", вих­ля­ла "стег­на­ми", нес­по­дi­ва­но гальму­ва­ла та сиг­на­ли­ла. Бу­ло не до сну. Ме­не вхи­та­ло. Жорж схи­лив­ся до па­кун­ка. "З вiс­кi, як ме­нi, ги-гик, здається, не все га­разд", - на­реш­тi ска­зав вiн. "Вiс­кi роз­ли­ло­ся", - ска­зав я, спо­чат­ку запх­нув ту­ди ру­ку, а по­тiм уст­ро­мив її со­бi до ро­та. Жорж узяв па­ку­нок. "О, та тут руш­ник. Обач­ли­вий ти, па­цан, я ж ка­жу. Зо­ло­то. Руш­ник - це доб­ре, на нього вiс­кi ви­ли­ло­ся, ми йо­го, ги-гик, по­тiм вик­ру­ти­мо, i все - прор­ве­мо­ся!" "Гей, блiн-на. Я це по­чув-на? Ко­реш, ти що, га­даєш, у нас, блiн-на, не­має вiс­кi?" - обу­рив­ся Ана­толь.

Вiскi в них бу­ло. Та й не тiльки вiс­кi. В ко­тед­жi, до яко­го ми пiд'їха­ли, на нас че­ка­ли. "Во­ло­ди­мир", - наз­вав­ся чо­ло­вiк по­хи­ло­го вi­ку з си­ви­ми скро­ня­ми й поп­ра­вив оку­ля­ри тон­ки­ми нер­во­ви­ми пальця­ми. Вiн ду­же на­га­ду­вав ме­нi ко­гось iз че­ховських пер­со­на­жiв. Ла­гiд­на, приємна лю­ди­на. "Чи не ба­жаєте при­сiс­ти?" - за­пи­тав вiн. Вип­рав­ка в нього бу­ла бi­ло-офi­церська. "Вiтьок", - ска­зав бi­ля­вець iз об­лич­чям об­дов­ба­но­го нар­ко­ма­на. "Теж iз ко­за­кiв", - чо­мусь до­дав вiн. Ви­яви­ло­ся, що всi во­ни, ра­зом iз Жор­жем, належали до якоїсь ко­зацької спiл­ки, що не за­ва­жа­ло їм зай­ма­ти­ся бiз­не­сом i кру­ти­ти дер­жав­ни­ми кош­та­ми. Ус­мiх­не­ний Вiтьок дав­но хо­див у мiльйо­не­рах, та й на­га­ду­вав ме­нi то­го гро­шо­ви­то­го знай­омо­го, на ях­тi яко­го я от­ри­мав дру­гу пiдс­та­ву для гор­до­щiв. "А чо­го це ви не при­го­щаєте­ся, гос­тi мої лю­бi, ду­же про­шу, скуш­туй­те це", - ла­гiд­но про­мо­вив Во­ло­ди­мир. Дав­но я не чув, щоб хтось вис­лов­лю­вав­ся нас­тiльки пиш­но­мов­но. Так го­во­ри­ли тiльки в кi­ност­рiч­ках, якi змальову­ва­ли жит­тя ро­сiй­ської арис­ток­ра­тiї ми­ну­лих сто­рiч.

Я по­чав на­ми­на­ти са­ла­тик з iн­дич­ки, ко­за­ки пи­ли. "Я ба­чу, що ви людина, яка не цу­рається культу­ри. Чи не зво­ли­те по­цi­ка­ви­ти­ся", - вiн прос­тя­гу­вав ме­нi книж­ку. Товс­тез­ний том. По­цi­ка­ви­ти­ся менi було не в за­пад­ло. Книж­ка на­зи­ва­ла­ся: "Пош­то бо­лит ду­ша во ржи".

На па­лi­тур­цi кольору ре­во­лю­цiй­них стя­гiв бу­ла зоб­ра­же­на пух­ка бi­ляв­ка, що нес­ла вiд­ра на ко­ро­мис­лi. Да­лi йшла бi­ог­ра­фiя ав­то­ра, з фо­то­карт­ки на ме­не ди­вив­ся Во­ло­ди­мир, i щоб вiн здо­га­дав­ся, що я йо­го впiз­нав, я по­чав ак­тив­но му­ка­ти, го­во­ри­ти ме­нi за­ва­жав са­лат з iн­дич­кою, який ви­явив­ся надз­ви­чай­но смач­ним. "Так-так. Ви аб­со­лют­но пра­вi. Це - я", - всмiх­нув­ся до ме­не Во­ло­ди­мир. "До­во­диться виз­на­ти, що вий­шов я не до­сить вда­ло. Я - пи­шу. Втi­каю вiд од­но­ма­нiт­нос­тi жит­тя. Для ду­шi пи­шу, не для виз­нан­ня, бу­ке­рiвш­му­ке­рiв цих. Тiльки для се­бе. Та от для вас, моїх лю­бих дру­зiв".

Бiографiя по­чи­на­ла­ся так: "Во­ло­ди­мир С. у не­да­ле­ко­му ми­ну­ло­му був вi­до­мим ав­то­ри­те­том Крас­но­дарсько­го краю". Бiльше в мiй мо­зок нi­чо­го не встиг­ло про­лiз­ти. Бо я не мiг по­вi­ри­ти. Прос­то не мiг по­вi­ри­ти. Я вда­вив­ся ка­пус­тин­кою бро­ко­лi, Во­ло­ди­мир, кот­рий, ма­буть, не­од­но­ра­зо­во спос­те­рi­гав за по­дiб­ни­ми ре­ак­цi­ями, де­лi­кат­но пос­ту­кав ме­не по спи­нi. "Все ми­неться, ось так. Ось так. Ди­хай­те". Вiтьок пос­мi­хав­ся, Вiтька ма­ло що мог­ло ви­вес­ти зi ста­ну рiв­но­ва­ги. Ана­то­ля - та­кож. Жор­же­вi бу­ло ве­се­ло.

Вони пи­ли. А я си­дiв i чи­тав книж­ку. По­чи­на­ла­ся во­на так: "Маруся вытянулась во ржи и вне­зап­но зап­ла­ка­ла. "Ты че­го ре­вешь-то, ду­ри­ща?", - спросил Сте­пан, хму­рый с ут­ра, ко­ро­вы пло­хо до­ились, да и ав­густ обе­щал

быть дожд­ли­вым. "Жить-то как хо­ро­шо, Сте­пуш­ка", - отвечала глу­пая и мо­ло­дая Ма­руська, ру­мя­ная с но­чи".

У вiк­на впов­зав ра­нок. "Тре­ба те­ле­фо­ну­ва­ти Пет­ру­се­вi, бу­ди­ти його, щоб зуст­рi­чав лю­дей iз МЗС, во­ни при­лi­та­ють ран­ко­вим рей­сом", - згадав я. "За­ра. Бу­де­мо йо­му те­ле­фо­ну­ва­ти. В те­бе координати готелю є?" Ко­ор­ди­на­ти го­те­лю ми знай­шли в па­кун­ку. "Який ти кмiт­ли­вий, ги-гик, я б нi­ко­ли це не взяв би", - сказав менi Жорж. Я про­мов­чав. Бо не пам'ятав, звiд­ки це опи­ни­ло­ся в пакунку i до чо­го тут я.

Петруся ми ледь роз­бур­ка­ли. "Да­вай в аеро­порт. Шу­ка­ти­меш кра­ват­ку - не шу­кай, во­на в нас". "Але на­вi­що ви її взя­ли? Ви її вкра­ли?" "Слу­хай, яка то­бi рiз­ни­ця, на­що ми її бра­ли, да­вай, одя­гай­ся й шу­руй у су­час­ний маєток гра­фа Ше­ре­метьєва". "Ку­ди?" "До аеро­пор­ту. Хут­чiй". I я пок­лав слу­хав­ку. "Знаєш, а вiн звiд­ти не вий­де. Це ж но­мер, ги-гик, мiй? Мiй.

А я нi­ко­ли нi­ко­му, ги-гик, не за­ли­шаю клю­чiв. Та­ка в ме­не звич­ка". До­ве­ло­ся те­ле­фо­ну­ва­ти ад­мi­нiст­ра­то­ру, кот­рий Пет­ру­ся ви­вiльнив, але за­ува­жив, що йо­му до­ве­деться де­ко­му про де­ко­го до­по­вiс­ти. Лю­ди­на, яка оби­рає си­нi кра­ват­ки з со­ром'язли­ви­ми пiв­ни­ка­ми, прос­то при­ре­че­на пот­рап­ля­ти в ха­ле­пи.

На пе­ре­го­во­ри нас вiз кор­теж чор­них ав­то. "А що це за маєток?" - за­пи­тав я в Ана­то­ля. "А, це - влас­нiсть си­на Жи­ри­новсько­го, вiн тут не жи­ве, ви­рi­шив, що ви­гiд­нi­ше зда­ва­ти, от ми й винайняли, нас це влаш­то­вує". На ма­ши­нi Вiтька бу­ли якiсь хит­рi номери, що доз­во­ля­ло йо­му мча­ти цент­ральною сму­гою, i нiх­то не наважувався його по­тур­бу­ва­ти, не ка­жу­чи вже про те, що нiх­то йо­го не зу­пи­няв.

"Ще в нього є уря­до­ва ми­гал­ка", - по­вi­дав менi Анатоль. "Теж Жи­ри­новсько­го син здає?" - поцiкавився я. "Щоб з Вiтька щось ви­тяг­ну­ти, тре­ба бу­ти ми­шею, та­ка вiн ре­па", - зауважив Ана­толь i зах­ро­пiв.

На пе­ре­го­во­рах бу­ла нудьга зе­ле­на. Ме­нi там точ­но не бу­ло чо­го робити. Єдина роз­ва­га - пер­шим схо­пи­ти пляш­ку з мi­не­ральною водою, ранiше за ро­сiй­ських ко­лег. Хап, а там хай че­ка­ють. Бо пи­ти хо­тi­ло­ся - не пе­ре­да­ти сло­ва­ми. Я три­мав об­лич­чя. Iз цим я завж­ди мiг упоратися. Жорж три­мав ауди­то­рiю своїм ги­ги­кан­ням, нездоланним оптимiзмом та вiч­ним "прор­ве­мо­ся, ха!"

У лi­та­ку, який нiс на­шi втом­ле­нi тi­ла на Батькiв­щи­ну, я при­га­ду­вав вiр­шi Во­ло­ди­ми­ра:

"И конь гне­дой

И хлеб ржа­ной

И де­вок справ­ных хо­хот

Жить хо­ро­шо в стра­не род­ной,

Эх, ка­за­ку - неп­ло­хо!"

"Слухай, - смик­нув ме­не за ру­кав Жорж. - Я роз­по­вiв Во­ло­дi про твоє, ги-гик, ста­но­ви­ще. Про твоє ке­рiв­ницт­во, пам'ятаєш, ти ме­нi, ги-гик, спо­вi­ду­вав­ся (я цього не при­га­ду­вав)? Вiн обi­цяв посп­ри­яти. То че­кай, ги-гик. Вiн усiх ва­ших най­бiльших знає, як ро­сiй­ськi ком­пе­тент­нi ор­га­ни вi­зе­ру­нок йо­го пальцiв. Зро­зу­мi­ло? Не гальмуй, ги-гик. Прор­ве­мо­ся!" По на­ших но­гах бум­ка­ли па­кун­ки дю­тi-фрi аеро­пор­ту Ше­ре­метьєво, пов­нi пля­шок iз вiс­кi.

хii)

На две­рях я по­мi­тив ма­ленький клап­тик па­пе­ру. Бемц. Це гуп­ну­ла­ся моя ва­лiз­ка на ко­лi­щат­ках. Роз­гор­таємо па­пi­рець. "Син­ку, не зро­би хиб­но­го вчин­ку, не стрi­ляй у чо­лов'ягу, що за­раз хо­дить го­ля­ка у твоїй ха­тi. Бо ста­неш си­ро­тою. Та­то". Мiй та­то завж­ди ду­мав, що як­що Бог ко­мусь дав по­чут­тя гу­мо­ру, то тiльки йо­му. Най­до­теп­нi­ший та­то у Всес­вi­тi. Вдо­ма був са­ме вiн, си­дiв у моєму крiс­лi, вдяг­ну­тий у мою улюб­ле­ну сму­гас­ту май­ку, їв мої кре­ке­ри з ма­ком, на йо­го ко­лi­нах роз­тяг­нув­ся мiй кiт, який вiдк­рив од­не жов­те око, щоб пе­ре­ко­на­ти­ся в то­му, що це я. Пов­на узур­па­цiя "мо­гос­тi" батьком.

"Здоров", - ска­зав батько. "При­вiт", - ска­зав я. "Як це ти ме­не знай­шов?" "Ви­ко­рис­тав ба­зу да­них по­дат­ко­вої iнс­пек­цiї, ку­пив диск на Пет­рiв­цi, там май­же все про всiх є. Дiз­нав­ся, нап­рик­лад, що ти пра­цюєш. Мож­на ска­за­ти, пи­ша­юся то­бою, син­ку, нi­ко­ли б не по­ду­мав, що ти пi­деш на го­су­да­ре­ву служ­бу пiс­ля бур­жуй­ських хар­чiв". "Ага", - ска­зав я i на­реш­тi пос­та­вив ва­лi­зу. "Ти на­дов­го?"

"Як то­бi ска­за­ти. По-пер­ше, я не сам. Ме­не виг­на­ла ма­ти через одну ба­нальну, але ча­рiв­ну при­чи­ну. Во­на за­раз у ван­нiй, по­тiм поз­най­оми­те­ся". Яке щас­тя. "По-дру­ге, син­ку. Я вже ка­зав, що пи­ша­юся тобою, як будь-який нор­мальний батько си­ном, кот­рий пра­цює на користь держави. Але я встиг i зас­му­ти­ти­ся. Чо­го ж ти не ска­зав нам, своїм батькам, ближ­че за яких у те­бе не­має нi­ко­го в цi­ло­му свi­тi, що ти хво­рий на не­ви­лi­ков­ну хво­ро­бу? Чо­му я му­шу дiз­на­ва­ти­ся про це вiд сторонньої лю­ди­ни? Це ду­же жорс­то­ко, син­ку". Батько мав дуже сумний виг­ляд. Ме­не тi­па­ло. "Це, ма­буть, то­бi ска­зав Iгор­ко, так?"

"Хлопець, iз яким ти жи­веш, - ти­хо ска­зав батько. - Вiн вiд­чи­нив нам две­рi. Тiльки не тре­ба йо­го сва­ри­ти. Вiн узагалi був зди­во­ва­ний тим, що в те­бе є ро­ди­чi. Як це Iр­ка йо­го назвала? Щось та­ке анг­лiй­ське. А, зга­дав, - бой­френд". "Це - Iгорко. Вiн го­дує ко­та". Батько ска­зав, що не хо­че знати, чим тут iще зай­мається Iгор­ко. Так вiн i не дiз­нав­ся про ос­таннє "вги­нан­ня" Iгор­ка, який для зуст­рi­чi з авст­рiй­ськи­ми ко­ле­га­ми при­го­ту­вав квiт­ко­ву ком­по­зи­цiю з бi­лих хри­зан­тем i вик­ла­де­них хрес­том чер­во­них тро­янд, чим вра­зив авст­рi­якiв бiльше, нiж як­би пробз­дiв їм по но­тах вi­денський вальс. "Ти - до­рос­лий чо­ло­вiк, ти роз­ча­ру­вав­ся в ро­дин­но­му жит­тi, то­му маєш пра­во на влас­ний ви­бiр. Ми жи­ве­мо не в кам'яно­му вi­цi. Я тiльки про­шу, по­ки я тут, то, будь лас­ка ви не цей… На­вiть у ван­нiй, ду­же те­бе про­шу, в ме­не все-та­ки кон­сер­ва­тив­нi пог­ля­ди".

Я пi­шов на ро­бо­ту, хо­ча на­мi­ру та­ко­го не мав. Але ме­нi не­об­хiд­но бу­ло по­ба­чи­ти Iгор­ка, вiд­да­ли­ти про­цес знай­омст­ва з "Iркою" й вiд­тяг­ну­ти як­най­да­лi не­об­хiд­нiсть спiл­ку­ва­ти­ся з батьком. Виг­ляд у ме­не був кепський. Про це мож­на бу­ло про­чи­та­ти в очах лю­дей, яких я зуст­рi­чав.

Секретарки не­має - чо­тир­над­цять. Я по­ба­чив її шарф. Ши­ро­кий, чор­ний у ви­шу­ка­нi тон­ку сi­ру та ши­ро­ку виш­не­ву сму­ги. Йо­го бу­ло на­ки­ну­то на її крiс­ло. Я взяв ма­леньку ли­пуч­ку, на­пи­сав на нiй: "При­вiт! Я - Хрис­ти­на, я у всiх бе­ру в ро­та" (на бiльше моя зму­че­на вiс­кi, Жор­жем, Моск­вою, батьком, не­об­хiд­нiс­тю знай­оми­ти­ся з "Iркою", ус­вi­дом­лен­ням батько­вої пе­ре­ко­на­нос­тi, що я - хлоп­чик-гей - фан­та­зiя бу­ла не здат­на) i при­че­пив до шар­фа.

Нiкого не бу­ло. Нi Вi­ки, нi Iгор­ка. Прий­мальна Ва­ле­рiя бу­ла за­чи­не­на. Сi­ро­ока Сте­па­но­ва сек­ре­тар­ка по­вi­до­ми­ла ме­не, що "пан Сте­пан пе­ре­бу­ває на на­ра­дi". Я по­дав­ся до бу­фе­ту. Там я по­ба­чив Вар­ва­ру, яка су­хо ме­нi кив­ну­ла i зно­ву по­вер­ну­ла­ся до своєї под­ру­ги, Ва­лен­ти­ни, вдяг­ну­тої на­че дiдько, що зiб­рав­ся по яго­ди. Сук­ня кольору по­лу­ни­цi в цьому вi­цi й та­кiй кре­мез­нiй ста­ту­рi?

Чим во­на са­ма со­бi по­яс­нює та­кий ви­бiр? Чи в неї не­має пот­ре­би йо­го по­яс­ню­ва­ти, бо вiн для неї є при­род­ним?

Вони роз­мов­ля­ли, я за­мо­вив ка­пус­тя­но­го са­ла­ту за звич­кою прис­лу­хав­ся до роз­мо­ви - i не пош­ко­ду­вав.

- Ну, Ва­лю­шо, ти до ме­не вве­че­рi зай­деш?

- А на який бiс, Ва­рю? Ти що, зап­ро­шу­ва­ла ме­не чи ми щось пла­ну­ва­ли, а я - ду­ре­па пус­то­го­ло­ва - за­бу­ла­ся?

- Забулася. Сьогод­нi день на­род­жен­ня мо­го Пет­ра.

- Я пам'ятаю, Ва­рю. Але ж Пет­ро по­мер!

- Ну, то й що? Виз­най, чо­го вже те­пер со­ро­ми­ти­ся чи бо­яти­ся, вiн завж­ди був то­бi не до впо­до­би, але по­годься, що го­ду­ва­ли в на­шiй ха­тi завж­ди прис­той­но. Ти ро­ка­ми тер­пi­ла в цей день по­руч iз на­ми Пет­ра, йо­го не­до­лу­гi жар­ти, ру­ки на твоїх сiд­ни­цях, це й я ви­му­ше­на бу­ла тер­пi­ти, але за­раз та­ка не­об­хiд­нiсть зник­ла, i ми мо­же­мо спо­кiй­но на­со­лод­жу­ва­ти­ся їжею. То я че­каю на те­бе?

- Дякую, лю­ба.

Варя пла­че. Во­ни три­ма­ються за руч­ки, як дош­кiльня­та. Як­би не спiв­чут­тя до бiд­но­го по­мер­ло­го Пет­ра, я б щи­ро за них по­ра­дiв. Справж­ня жi­но­ча друж­ба. Ко­ли я пом­ру, що ска­жуть мої близькi? Що во­ни при­га­да­ють?

Як смер­дi­ли мої шкар­пет­ки, ко­ли я знi­мав меш­ти? Як я мiг за сто­лом по­чу­ха­ти со­бi му­да? Як я на­пи­вав­ся i що при цьому ро­бив? Як я вал­ту­вав iг­раш­ко­ву куд­ла­ту со­бач­ку, бо був п'яний, i нам iз дру­зя­ми бу­ло ве­се­ло, аж то­дi до нас за­вi­та­ла моя те­ща? Кра­ще б цього не зна­ти.

Що во­ни бу­дуть про ме­не зга­ду­ва­ти… Ага. Я втом­ле­ний сид­жу в ка­бi­не­тi. Я не хо­чу до­до­му. Дзвi­нок. "Це са­ме… Стас? Зай­ди". Це - Ва­сят­ко. "Це са­ме, це са­ме, му­чусь…"

Васятко нер­вується. Нас зап­ро­сив най­бiльший ке­рiв­ник. Ва­сят­ко не знає на­вi­що. Ми - тим бiльш. Бой­ова на­ша ко­ман­да. Вi­ка, Сте­пан, Iгор­ко та я. Ва­сят­ко те­ле­фо­нує до прий­мальнi, йо­му ка­жуть, що дос­татньо бу­де, як­що вiн прий­де з дво­ма спiв­ро­бiт­ни­ка­ми. Я чую (i всi це та­кож чу­ють), що на­зи­вається моє iм'я. Тоб­то я маю бу­ти при­сут­нiм обов'язко­во. Пра­цює фак­тор "крас­но­дарсько­го ав­то­ри­те­та Во­ло­ди­ми­ра". Швид­ко вiн. Ав­жеж, у тих ко­лах не за­ве­де­но па­тя­ка­ти, ля­ка­ти пу­кан­ням по­вiт­ря. Во­ни, ко­за­ки, чiт­ко зна­ють свою спра­ву. I за дру­зiв па­щi пор­вуть. А я - їхнiй друг, ага, Ва­сят­ку. Ма­фiя безс­мерт­на. Особ­ли­во - ро­сiй­ська. Ва­сят­ко ки­дає на ме­не ко­ся­ка й ка­же: "Без­пе­реч­но. Це са­ме. Без­пе­реч­но. Я йо­го вже вик­ли­кав". Гу­би Вiк­то­рiї схо­жi на спу­ще­нi тру­си, її не вiзьмуть - це вже точ­но. Iгор­ко всмi­хається, вiн завж­ди в со­бi впев­не­ний. По Сте­па­но­вi важ­ко здо­га­да­ти­ся, що в нього на ду­шi, та й уза­га­лi, чи є во­на в нього.

Цей ка­бi­нет не­осяж­ний. Як i стiл. Як i ма­па, що ви­сить за спи­ною най­бiльшо­го кер­ма­ни­ча. Вiн ви­го­ло­шує про­мо­ву. Ди­виться на нас. "Я мо­жу зна­ти ва­ше iм'я?" - пи­тає вiн ме­не. "Так, як­що уваж­но чи­таєте ко­лон­ти­ту­ли", - хо­чу ска­за­ти я, але ме­нi бра­кує на­хабст­ва. Моє iм'я справ­дi заз­на­че­но вни­зу на кож­нiй сто­рiн­цi кож­но­го до­ку­мен­та, до ство­рен­ня яко­го я бу­ваю при­чет­ним. "Це - це са­ме, Ста­нiс­лав Вла­дис­ла­во­вич е-е-е-е Ко­ва­лен­ко, кра­щий, це са­ме, фа­хi­вець де­пар­та­мен­ту з мiж­на­род­них пи­тань. Тiльки-но сьогод­нi по­вер­нув­ся з Моск­ви, з е-е-е-е пе­ре­го­во­рiв, якi вiд­бу­ли­ся ус­пiш­но". Ва­сят­ко ра­пор­тує. Вiн узяв нас двох. Ме­не i Сте­па­на. Сте­пан ро­бить вдум­ли­вий виг­ляд. Я по­чу­ва­юся до­во­лi впев­не­но, бо знаю, хто за ме­не про­сив.

Найбiльший кер­ма­нич вис­лов­лює iдею, вiн дає пев­ний час на те, щоб ми її доб­ря­че про­ду­ма­ли, по­над мi­сяць. Вiн ка­же, що за ним не за­iр­жа­вiє, як­що ми пе­рей­ме­мо­ся склад­но­ща­ми пи­тан­ня, знай­де­мо оп­ти­мальний ви­хiд i шлях ре­алi­за­цiї. Ми ка­же­мо, що вже надз­ви­чай­но пе­рей­ня­ли­ся. Нап­ри­кiн­цi вiн ка­же за­гад­ко­ву фра­зу: "Я ро­зу­мiю, що, щоб ме­не зро­зу­мi­ти, Ва­си­лю Ва­сильови­чу, вам пот­рiб­но за­мiсть моз­ку ма­ти хо­ча б прищ. Але ви йо­го як­раз не маєте. Мо­же, хо­ча б хлоп­цi? Че­рез два мi­ся­цi до­по­вiс­ти". Аудiєнцiю за­вер­ше­но, ми ви­хо­ди­мо. Хлоп­цi з при­ща­ми за­мiсть моз­ку. Сум­не, я хо­чу вам ска­за­ти, ви­до­ви­ще. "Бу­де­мо пра­цю­ва­ти ок­ре­мо", - ка­же Сте­пан. На­во­лоч.

Удома нi­чо­го не змi­ни­ло­ся, хi­ба що по­руч iз крiс­лом, де роз­мiс­тив­ся батько, си­дить "Iрка", ви­ка­па­на Таїсiя По­ва­лiй, тiльки мен­ша: пiв­то­ри Iр­ки - од­на Таїсiя По­ва­лiй. "При­вiт", - ка­же Iр­ка. Ко­ли батько предс­та­вив ме­нi свою ко­хан­ку як Iр­ку, я по­ду­мав, що їй приб­лиз­но трид­цять ро­кiв, i аж нi­як не спо­дi­вав­ся по­ба­чи­ти та­ку пiдс­тар­ку­ва­ту й ху­дю­щу па­нi. То це за­ра­ди та­ких за­раз ки­да­ють мiц­нi ук­раїнськi ро­ди­ни ви­со­кi, тро­хи зап'ятде­ся­ти­рiч­нi чо­ло­вi­ки без на­тя­кiв на пив­ний жи­во­тик i з кiлько­ма си­ви­ми во­ло­си­на­ми, що тiльки до­дає пi­кант­нос­тi їхнiй шля­хет­нiй зов­нiш­нос­тi? Що коїться iз цим свi­том? Iр­ка зай­мається ху­дож­нiм ку­ван­ням. Пра­цює ди­зай­не­ром по ме­та­лу. Та­кий со­бi су­час­ний ко­валь. Смiш­но, мо­жу со­бi уяви­ти, як плiт­ку­ва­ли б про них у на­шо­му тру­до­во­му ко­лек­ти­вi: "А ви чули, що Вла­дис­лав Ко­ва­лен­ко ко­хається з ко­ва­лем?" Ги-гик!

"Драстє", - вiд­по­вi­даю. "Якi в те­бе пла­ни на ве­чiр? - питає ста­ра. - Тре­ба щоб ти до­по­мiг ме­нi по­су­ну­ти меблi. Владик має хво­ру спи­ну". Бач, яка кмiт­ли­ва та спос­те­реж­ли­ва.

Я тiльки по­ду­мав про те, що ком­па­нiю їй мо­же склас­ти батько, як во­на ме­не - трiсь по по­ти­ли­цi. "Iро, - бубонить батько з крiс­ла. - У хлоп­чи­ка - серй­оз­на хвороба". "Так. Доб­ре. Але за­раз у нього нi­чо­го не бо­лить, прав­да, Стасику? А ти завт­ра вран­цi не вста­неш, як­що тя­га­ти­меш меб­лi".

"У ме­не був важ­кий день. До ре­чi, ви ме­нi так i не ска­за­ли, чи надовго ви тут осе­ли­ли­ся?" "А де Iгор? - питає батько. Пе­ре­во­дить те­му: - Вiн нас со­ро­миться?" "Чого б це вiн вас со­ро­мив­ся, ка­жу я, - вiн жи­ве в се­бе вдо­ма, а не в ме­не. Вiн го­ду­вав ко­та, то­му що я був у вiд­ряд­жен­нi. Хтось мав би годувати ко­та, чи вам би бу­ло приємно знай­ти тут йо­го голодний скелет? Я не ро­зу­мiю, як ви вза­га­лi мог­ли по­ду­ма­ти, що… Тiльки такi збо­чен­цi, як ти з Iр­кою, мог­ли по­ду­ма­ти, що я, твiй рiд­ний син, який до то­го ж був од­ру­же­ний, має ди­ти­ну i не з вал­ту­вав жодного сусiдського хлоп­чи­ка, на вiд­мi­ну вiд те­бе, що трах­кав усiх сусiдських жiнок, - пе­дик! Ви вже по­яс­нiть, ме­нi ду­же цi­ка­во, як ви дiйшли та­ко­го вис­нов­ку?"

"Ми б не дiй­шли, - ка­же батько. - Але що б ти подумав, синку, як­би в ме­не вдо­ма зуст­рiв сим­па­тич­но­го хлоп­ця, мо­ло­до­го, дуже доглянутого, в джин­сах, що май­же з'їха­ли з пруж­них (це все Iрка помiтила) сiд­ниць, який вих­ляє стег­на­ми, як по­вiя, мружиться, як цей кiт, i по­чи­нає ви­ва­лю­ва­ти на нас iн­фор­ма­цiю що­до твоєї роботи, твоєї хво­ро­би, твоїх злид­нiв? I кидається звинуваченнями, мов­ляв, де ми бу­ли весь цей час, чо­му ми те­бе залишили одного? Ще й нi­ку­ди не пос­пi­шає. Я був пе­ре­ко­на­ний, що вiн тут живе. В нього є ключ вiд цiєї ха­ти, ключ, яко­го немає нi в ме­не, нi в твоєї мам­цi". "А ви що, цiкавилися хоча б ад­ре­сою, де я жи­ву?" "Син­ку, в нас бу­ли обставини. Складний пе­рi­од, ро­зу­мiєш?" Iр­ка гри­зе нiг­тя. Ро­же­вий лак. Баби з вi­ком їдуть глуз­дом.

Я зни­каю у ван­нiй кiм­на­тi. Там си­дить во­но. "О, з'яви­ло­ся. На­реш­тi.

Менi б та­кий ро­бо­чий розк­лад, пос­тiй­но ку­дись зни­кає, роз­ва­жається, а я сам му­шу три­ма­ти­ся, не зри­ва­ти­ся, по­во­ди­ти­ся не­гiд­но, так?

Сам на сам iз доб­ро­чин­ни­ми спо­ку­са­ми Бо­га. Слу­хай, при­бе­ри їх звiд­си, я дав­но нi­чо­го в те­бе не про­сив, але за­раз про­шу: при­бе­ри, бо я за се­бе не ру­чу­ся". "А чо­го це я маю та­ке ро­би­ти? Твої ро­ди­чi - роз­би­рай­ся, во­ни ж твої ро­ди­чi - не мої. Не­на­вид­жу з'ясо­ву­ва­ти сто­сун­ки з ро­ди­ча­ми, вiд­ра­зу псується наст­рiй". Во­но по­тя­гається. Па­не­ня зма­нi­же­не.

Дата добавления: 2015-12-08