Iсторiю про кра­су­ню Со­фiю Ро­та­ру, або про те, що тре­ба доб­ря­че по­ду­ма­ти, перш нiж пха­ти щось в ру­ки дiтлахам

У ди­тинст­вi ме­нi ду­же по­до­ба­ла­ся Со­фiя Ро­та­ру. Мож­ли­во, то­му, що во­на бу­ла схо­жа на на­шу су­сiд­ку тiт­ку Ган­ну, зов­нiш­нос­тi якої зазд­ри­ла ма­ти, i з якою ма­тiр зрад­жу­вав батько. Во­на бу­ла кра­су­ня, во­на спi­ва­ла, в неї бу­ло ори­гi­нальне, як на ме­не, iм'я. У неї не бу­ло жод­но­го шан­су ме­нi не спо­до­ба­ти­ся. Вар­то ска­за­ти, що Со­фiя, нез­ва­жа­ючи на ас­пект у виг­ля­дi су­сiд­ки Ган­ни, бу­ла ку­ми­ром усiєї на­шої ро­ди­ни ще з ча­сiв "Чер­во­ної Ру­ти", яку, як вi­до­мо, го­дi вже й шу­ка­ти ве­чо­ра­ми.

Тому, ко­ли я дiз­нав­ся, що ме­нi до­ве­деться спi­ва­ти в хо­рi, пiдс­пi­ву­ючи са­мiй Ро­та­ру на кон­цер­тi, а по­тiм iще й тан­цю­ва­ти, щас­тя моє бу­ло без­меж­ним. Зро­зу­мi­ло, що про­тя­гом усього кон­цер­ту на­шо­му ди­тя­чо­му на­тов­пу не доз­во­ли­ли б товк­ти сце­ну, своїми бi­ли­ми шкар­пет­ка­ми вик­ри­ва­ючи її за­пи­лю­же­ну сут­нiсть. Нi, нам об­ра­ли тiльки од­ну пiс­ню. "Да­дим шар зем­ной - де­тям!" Це бу­ла серй­оз­на, де­що на­вiть па­те­тич­на пiс­ня. Я спо­чат­ку пiдс­пi­ву­вав па­нi Со­фiї ра­зом iз хо­ром, а вже по­тiм з iн­ши­ми трьома дiтьми, од­нiєю з яких бу­ла рiд­кiс­на ма­ла сво­ло­та Ла­рис­ка, я мав зоб­ра­жу­ва­ти в тан­цi: "но-о-о-сок, п'ята-а-а-а-а-чка, хут­ко, ве­се­лi­ше, но-о-сок, п'я-а-та-а-а-а-чка, хут­ко, ве­се­лi­ше" тих са­мих по­ряд­них дi­тей, кот­рим до­рос­лi прямо в ру­ки ски­нуть вiд грi­ха по­да­лi Зем­ну ку­лю.

I от, ко­ли ча­рiв­на Со­ня прос­пi­ва­ла: "И детс­кие ру­ки возьмут шар зем­ной, по­са­дят де­ревья, де­ревья бес­смертья…", то­дi кулька пот­ра­пи­ла в мої шкiд­ли­вi руч­ки. Зем­на ку­ля в ру­ках спра­ви­ла на мене та­ке са­мо гли­бо­ке вра­жен­ня, як "зо­ло­те" си­теч­ко на Ел­лоч­ку-Лю­до­жер­ку, во­на ме­не при­ча­ру­ва­ла, на­че ру­та. Спо­чат­ку на ку­лi си­дi­ли пос­лан­цi ми­ру - бi­лi го­лу­би, але вiд­ра­зу, як тiльки ку­лю пе­ре­да­ли дi­тям, го­лу­би стрiм­ко пурх­ну­ли у ви­со­чiнь, а в моїх ру­ках залишилася тiльки во­на. Бла­кит­на, чу­до­ва, най­кра­ща у Всес­вi­тi ку­ля, прик­ра­ше­на яб­лу­не­ви­ми гiл­ка­ми, во­на бу­ла нез­баг­нен­но прек­рас­на. Миттєво я ус­вi­до­мив, що цю ку­лю я не вiд­дам нi­ко­му. Дiр­ку вам вiд буб­ли­ка, а не ку­лю, до­рос­лi. Да­дуть во­ни ку­лю на мить. Ат­рак­цi­он не­ба­че­ної щед­рос­тi. Тре­ба бу­ло ви­ва­же­но ста­ви­ти­ся до то­го, ко­му i що ви даєте. Не по­вер­ну. Що хоч­те, те й ро­бiть. Ду­лю з ма­ком. Скiн­чив­ся ваш до­рос­лий час, до­рос­ле па­ну­ван­ня.

Як у ту­ма­нi, я чув оп­лес­ки, пiс­ня скiн­чи­ла­ся, Со­ня посмiхалася та при­тис­ку­ва­ла до гру­дей обе­рем­ки квi­тiв, а ми, тан­цю­рис­ти, ви­ко­ну­ва­ли на­род­нi ук­ло­ни. З ку­лею бу­ло важ­ко схи­ля­ти­ся до­до­лу, але я якось при­муд­ряв­ся. Хор ся­яв. На нас на­су­ва­ла­ся бор­до­ва за­пи­лю­же­на за­вi­са, яка виг­ля­да­ла так, на­че про­би­та бан­дитськи­ми ку­ля­ми - че­рез те, що об неї час­то га­си­ли бич­ки. I тут я по­мi­тив, що за ку­лю три­ма­юся не ли­ше я. Ага. Звiс­но. Це бу­ла во­на. Стер­во, яке мас­ку­ва­ло­ся за дво­ма не­вин­ни­ми хви­ляс­ти­ми дi­во­чи­ми хвос­ти­ка­ми. Ла­рис­ка-крис­ка.

"Ну, дiт­ки, да­вай­те сю­ди кульку", - ска­зав який­сь ла­гiд­ний до­рос­лий го­лос. Не змов­ля­ючись, ми з Ла­рис­кою по­ча­ли вiд­пов­за­ти з на­дiєю вiд­най­ти для се­бе за­тиш­ну схо­ван­ку. Ми й не ду­ма­ли вiд­да­ва­ти ку­лю, а ко­ли за­ли­ши­ли­ся на са­мо­тi у вiд­нос­нiй без­пе­цi, то по­ча­ли вис­ми­ку­ва­ти її од­не в од­но­го. "Ану, вiд­дай ку­лю!" - ве­ре­ща­ла Ла­рис­ка. Я вiд­мо­вив­ся, i ми по­ча­ли чу­би­ти­ся, що, звiс­но, чес­тi ме­нi не ро­бить, але зваж­те на те, що во­на бу­ла не­хай ма­леньким, але тим iще стер­вом. Во­на вда­ри­ла ме­не по ко­лi­ну, ме­не скру­ти­ло, я зва­лив її на пiд­ло­гу, свят­ко­ва спiд­ни­ця роз­лiз­ла­ся по швах. "Усе жит­тя зши­ва­ти бу­деш, гад", - ска­за­ла Ла­рис­ка. Я в неї плю­нув. Хвос­ти в неї змет­ну­ли­ся вго­ру, i са­ма во­на в бi­лих пан­чо­хах на­га­ду­ва­ла юну фех­ту­вальни­цю або гид­ко­го зай­чи­ка-по­бi­гай­чи­ка, кот­рим ме­нi до­ве­ло­ся двi­чi бу­ти на свят­ко­вих ран­ках у ди­тя­чо­му сад­ку.

Вона опи­ра­ла­ся, дря­па­ла ме­нi об­лич­чя, ти­по­вi жi­но­чi прий­оми. Ме­нi вже знач­но бiльше ро­кiв, нiж то­дi, Ла­рис­цi - та­кож, але ме­не б зов­сiм не зди­ву­ва­ло те, що й за­раз за вiд­по­вiд­них умов во­на б за­люб­ки й вправ­но под­ря­па­ла ме­нi об­лич­чя. Конт­роль ми втра­ти­ли, ми вов­ту­зи­ли­ся, зой­ка­ли, ве­ре­ща­ли, i, що цiл­ком зро­зу­мi­ло, на­реш­тi нас знай­шли до­рос­лi. "Ага", - ска­за­ли до­рос­лi, це ма­ло б пе­рек­ла­да­ти­ся: "Хо­ва­ли­ся-хо­ва­ли­ся, а от те­пер - упiй­ма­ли­ся". "Ого", - обурювалися вони, що ма­ло б пе­рек­ла­да­ти­ся: "Ти бач, що во­ни тут влаш­ту­ва­ли, справж­ню бiй­ку! I це хлоп­чик - б'є дiв­чин­ку, а дiв­чин­ка по­во­дить се­бе як ска­же­ний со­ба­ка, ай-ай-ай". "Ану!", - це во­ни в та­кий спо­сiб ви­ма­га­ли миттєво­го при­пи­нен­ня на­шої бiй­ки.

"Ти ж хлоп­чик, як то­бi не со­ром­но би­ти дiв­чин­ку!" - почув я бо­жест­вен­ний го­лос Со­фiї Ро­та­ру, за­со­ро­мив­ся, зашарiвся та втра­тив пильнiсть, чим ско­рис­та­ла­ся ця на­вi­же­на дзи а, яка вiдтяпала в ме­не ку­лю. "Так не дiс­танься ж ти нi­ко­му", - до­вiльно про­ци­ту­вав я то­дi не­вi­до­мо­го ме­нi ро­сiй­сько­го лi­те­ра­тур­но­го кла­си­ка i, як бик на то­ре­ро, рво­нув у бiк Ла­рис­ки. I во­на, ви не по­вi­ри­те, - во­на зля­ка­ла­ся. На­пев­не, я був пе­ре­кон­ли­вий у ро­лi би­ка. Нез­ва­жа­ючи на те, що Ла­рис­ка бу­ла стер­вом, во­на бу­ла шля­хет­ним стер­вом i завж­ди пок­ла­да­ла­ся са­ма на се­бе. Во­на не ста­ла рюм­са­ти й про­си­ти до­рос­лих про за­хист, нi. Во­на ви­ки­ну­ла впе­ред ру­ки, в яких бла­кит­нi­ла куля. Як щит. "Хрусь", i моя го­ло­ва з трiс­ком про­би­ває гiп­со­кар­тон десь на рiв­нi Аф­ри­ки. Як­би я не був та­кий злий, то не­од­мiн­но ско­рис­тав­ся б тим, що рап­то­во пот­ра­пив у нут­ро­щi Зем­ної ку­лi, й по­шу­кав п'яти нег­рiв, яких, за сло­ва­ми на­шо­го вчи­те­ля ге­ог­ра­фiї, пос­тiй­но експ­лу­ату­ють ви­нят­ко­во ба­га­тi бi­лi по­кидьки. Бi­лим по­кидькам по­та­ла­ни­ло, че­рез зас­лiп­лен­ня влас­ною лют­тю я не став Мар­тi­ном Лю­те­ром Кiн­гом.

Сумний ад­мi­нiст­ра­тор по­ди­вив­ся на те, що ко­лись бу­ло зем­ною кулею, на її шмат­ки, бруд­нi бла­кит­нi клап­ти­ки Зем­лi, по­нi­ве­че­нi тка­нин­нi яб­лу­не­вi пе­люст­ки, i ска­зав та­ке: "Ку­лю в ру­ки дi­тям да­ли, ку­лю дi­ти проїба­ли". Вiн був по­ет i фi­ло­соф. Хтось ги­гик­нув, Со­фiя грiз­но зсу­ну­ла бро­ви. "Що ви та­ке ка­же­те при дi­тях?" "При яких дi­тях? При оце-о? Ще хлоп­чик - зро­зу­мi­ло, але як мо­же так се­бе по­во­ди­ти дiв­чин­ка?" I тут Ла­рис­ку прор­ва­ло, в нас ко­лись прор­ва­ло кран у ван­нiй, то ми ро­би­ли ре­мон­ти су­сi­дам зни­зу, бо при­то­пи­ло їх доб­ря­че, але то­дi, див­ля­чись на Ла­рис­ку, я ро­зу­мiв, як їм по­щас­ти­ло, що це прос­то прор­ва­ло кран, а не Ла­рис­ку. Во­на все-та­ки бу­ла дiв­чин­кою.

"Та чо­го ти?" Все ж та­ки па­нi Со­фiя Ро­та­ру бу­ла доб­рою жiн­кою. "Чо­го ти, кра­су­не? Все ж доб­ре, га? За­раз ти зас­по­коїшся, роз­по­вi­си ме­нi про се­бе, доб­ре? Ну, чо­го ти? Не пе­рей­май­ся. Так со­ром­но?" "Нi-i-i-i-i", - ще го­лос­нi­ше зай­шла­ся Ла­рис­ка. "Чо­му?" - щи­ро зди­ву­ва­ла­ся па­нi Со­фiя, блис­кiт­ки на її на­фар­бо­ва­них

очах так таємни­чо ме­рех­тi­ли. "Ку­ля, ку­ля", - нев­пин­но пов­то­рю­ва­ла Ла­рис­ка. "Та нi­чо­го, ди­ти­но, ку­лю по­ла­го­дять, нi­чо­го страш­но­го не тра­пи­ло­ся". Ла­рис­ка бу­ла нев­тiш­на. "Я не вiд­во­юва­ла ку­лю, а-а-а-а, че­рез нього. Та ще й ви вiд­те­пер бу­де­те ду­ма­ти, що як­що дi­тям щось да­си, то во­ни йо­го проїбуть". До­рос­лi мов­ча­ли. Хтось ку­дись по­ту­по­тiв, то­му що, на вiд­мi­ну вiд iн­ших, не був шо­ко­ва­ний, а на­ма­гав­ся стри­ма­ти смiх.

Мовчання до­рос­лих зму­си­ло Ла­рис­ку приг­ле­дi­ти­ся до них уваж­нi­ше, щоб збаг­ну­ти, чо­го це во­ни при­нишк­ли, то­му во­на зир­ка­ла очиська­ми й пот­ро­ху при­пи­ня­ла рюм­сан­ня. А я ди­вив­ся на неї зов­сiм iн­ши­ми очи­ма. Во­на сто­яла, ма­ла, двох­вос­та, у бi­лих бруд­них пан­чо­хах i з та­ки­ми сi­ри­ми, на­че мок­ре ка­мiн­ня в Кри­му, очи­ма, що в неї не­мож­ли­во бу­ло не за­ко­ха­ти­ся, i я за­ко­хав­ся.

Дитинство пов­нiс­тю нас об­роб­ляє, от як Да­ни­ло-май­стер ка­мiн­ня. "Що, не ви­хо­дить, Да­ни­ло-май­ст­ре, кам'яна квiт­ка?" Ко­ли я впер­ше по­ба­чив свою май­бут­ню дру­жи­ну, яка бiг­ла до мо­го при­яте­ля в квiт­час­то­му са­ра­фа­нi, бо­со­нiж, iз дво­ма смiш­ни­ми хвос­ти­ка­ми, стяг­ну­ти­ми стрiч­ка­ми, оз­доб­ле­ни­ми де­рев'яни­ми кулька­ми, я ус­вi­до­мив, що ось до ме­не наб­ли­жається жiн­ка, з якою я ла­ден про­жи­ти своє до­рос­ле жит­тя. Сам не знаю, чо­му я то­дi так по­ду­мав? Що затьма­ри­ло мiй мо­зок? Од­не я пам'ятаю, на­че все це вiд­бу­ло­ся вчо­ра: ось во­на з на­ми вi­тається, а в моїй го­ло­вi пос­мi­хається ме­нi двох­вос­та смiш­на сi­ро­ока Ла­рис­ка всiм своїм ро­том без двох мо­лоч­них зу­бiв, по­ка­зує язи­ка, драж­ниться, при­хо­вує за спи­ною бла­кит­ну ку­лю, прик­ра­ше­ну яб­лу­не­вим квi­том…

Утiм, усе ви­ще­вик­ла­де­не є роз­по­вiд­дю про мiй пер­ший при­вiд для гор­до­щiв, а в ме­не є ще й дру­гий. За­раз ми як­раз уп­ри­тул до нього пiд­хо­ди­мо. Од­но­го ра­зу ме­не за­нес­ло до мiс­та-ге­роя Моск­ви - на день на­род­жен­ня мо­го при­яте­ля, надз­ви­чай­но кру­то­го хлоп­ця, йо­го iм'я не­має нi­яко­го сен­су зга­ду­ва­ти на цих сто­рiн­ках, то­му що ге­рой це про­хiд­ний. Щось на кшталт: "Їсти по­да­но". По­чув би вiн це - нi­ко­ли б не зро­зу­мiв, що це я про нього, ага. Ту­ди я прип­хав­ся без дру­жи­ни, i не то­му, що її за­бу­ли зап­ро­си­ти, та­кi лю­ди, як мiй при­ятель, ма­ють кiлька спе­цi­ально нав­че­них по­мiч­ни­кiв, якi тур­бу­ються про те, що на­га­ду­ють їм про уро­чис­тос­тi, а та­кож скла­да­ють ви­черп­нi спис­ки зап­ро­ше­них. Рiч у то­му, що моя дру­жи­на не­на­ви­дi­ла по­до­ро­жу­ва­ти зi мною, на­да­ва­ла пе­ре­ва­гу то­ва­рист­ву своїх под­руг та мод­них жур­на­лiв - утiм, я сприй­мав це ду­же спо­кiй­но, бу­ва­ли ча­си, що я ра­дiв мож­ли­вос­тi по­до­ро­жу­ва­ти на­один­цi з со­бою. До чо­го вiн це ве­де? - спи­таєте ви. Будьте терп­ля­чи­ми, i вам воз­дасться. От­же, на цьому днi на­род­жен­ня, який свят­ку­ва­ли са­ме так, як умi­ють свят­ку­ва­ти на Ру­сi лю­ди, кот­рi ре­тельно ра­ху­ють не тiльки свої гро­шi, ще й чу­жа грош­ва не дає їм спо­кою, на ко­раб­лi, я зди­бав дру­гий при­вiд пи­ша­ти­ся со­бою.

Справа по­ля­га­ла в то­му, що на па­роп­лав бу­ли зап­ро­ше­нi най­су­час­нi­шi (ма­буть, вiд сло­ва "су­ка", бо бiльшiсть iз них бу­ли ба­ба­ми та, пе­реп­ро­шую, - рiд­кiс­ни­ми стер­ва­ми) ест­рад­нi мит­цi. Це та­ка ро­сiй­ська мо­да: три обов'язко­вi ком­по­нен­ти будь-яко­го прис­той­но­го дня на­род­жен­ня: ци­га­ни, вед­ме­дi й ест­рад­нi спi­ва­ки. Пит­ва там бу­ло та­кож дос­хо­чу. А во­ни вмi­ли пи­ти, цi ест­рад­нi ба­би, ще б пак! Якiс­не пит­во, ще й на дур­няк, зму­шує наш шлу­нок вмi­щу­ва­ти в се­бе все бiльше й бiльше лiт­рiв. Ме­нi здається, що я вже роз­по­вi­дав, який я нiв­ро­ку, хо­ча про та­ке зай­вий раз шко­да мов­ча­ти. По­та­ла­ни­ло ме­нi на­ро­ди­ти­ся гар­ним, ро­зум­ним (а ку­ди по­дi­неш­ся? Вiд прав­ди очей не схо­ваєш!), а вже по­тiм, зав­дя­ки моєму вельми­ша­нов­но­му тес­те­вi, ста­ти й ба­га­тим. Хто пе­ред та­ким встоїть? Хто, я пи­таю, встоїть пе­ред та­ким ша­ле­ним кра­се­нем, ще й на­дер­ши­ся дар­мо­во­го вiс­кi?

А як я мiг всто­яти пе­ред нею? От по­ди­вив­ся б я на вас, як­би до вас на ви­со­чен­них шпильках пiд­цо­ко­тi­ла мрiя всiх чо­ло­вi­кiв iз схiд­ним роз­рi­зом очей та но­га­ми ней­мо­вiр­ної дов­жи­ни, з та­кою са­ме пос­мiш­кою, як у її чис­лен­них клi­пах, май­же го­ла, i по­ча­ла клеїти­ся, то ви що, вiд­да­ли б їй сво­го пiд­жа­ка, щоб во­на не зас­ту­ди­ла­ся, i за­те­ле­фо­ну­ва­ли її ма­мi з по­вi­дом­лен­ням, що ви вже вик­ли­ка­ли так­сi її ши­кар­нiй доч­цi? Як­що се­ред вас є лю­ди­на, кот­ра по­ве­ла б се­бе са­ме так, то я вкло­ня­юся. Це ж тре­ба та­ке. От у вас вит­рим­ка, як у фран­цузьких коньяках. Хто б iн­ший роз­по­вiв - не по­вi­рив би, ста­ле­ва ви лю­ди­на. Ме­нi зда­ва­ло­ся, що вiд неї ма­ють вип­ро­мi­ню­ва­ти­ся па­хо­щi фрук­то­вих щер­бе­тiв, бак­ла­ви, ра­хат-лу­ку­му, жас­ми­ну… Прав­да по­ля­га­ла в то­му, що вiд неї тну­ло су­мiш­шю iр­ландсько­го вiс­кi та стiй­ко­го пар­фу­му Па­ло­ми Пi­кас­со. Це був ста­рий, дав­но зна­ний за­пах, от­же, во­на не цу­ра­ла­ся тра­ди­цiй, чи не свiд­чить це про пев­ну кон­сер­ва­тив­нiсть при всiй цiй по­ка­зо­вiй екст­ра­ва­гант­нос­тi?

Я, у прин­ци­пi, не­на­вид­жу, ко­ли вiд ко­гось тхне вiс­кi, але хi­ба в да­нiй си­ту­ацiї це мог­ло ме­не зу­пи­ни­ти? Я ж вiд­дав­ся ко­хан­ню, тьху, якось не­су­час­но я вис­ло­вив­ся. Ми трах­ну­ли­ся, ще й двi­чi. Але й це якось не­гар­но, зов­сiм не вi­доб­ра­жає уро­чис­тос­тi мо­мен­ту. За­раз, спро­бую ще раз. Ми по­ча­ли ко­ха­ти­ся в моїй ка­ютi. До ре­чi, во­на бу­ла зазд­рiс­ною пер­со­ною, я роб­лю та­кий вис­но­вок то­му, що у вiд­по­вiдь на моє по­вi­дом­лен­ня що­до мо­го спi­ву в хо­рi рес­пуб­лi­кансько­го те­ле­ба­чен­ня та ра­дiо (кi­нець кiн­цiв це не п'яню­чий ве­реск на га­ля­ви­нi, а мiс­це, де вчать про­фе­сiй­но­го спi­ву), во­на зро­би­ла та­ку пи­ку, на­че з'їла ли­мон. Нез­да­ра, ма­буть, нi­якої му­зич­ної ос­вi­ти во­на не має. Тiльки-но я по­мi­тив, що во­на не здат­на роз­дi­ли­ти зi мною мою ра­дiсть, кот­ра спов­ню­ва­ла ме­не, як спер­ма при спер­мо­ток­си­ко­зi, сто­сов­но мо­го хо­ро­во­го ми­ну­ло­го, я вiд­ра­зу збаг­нув, що ра­зом по жит­тю нам не йти. Ось тро­хи ще по­ва­ля­ти­ся ра­зом - мож­на, але жи­ти - це вже нi.

Але ме­не все од­но при­пер­ло. Чо­му? То­му що не кож­но­го дня, не кож­ної но­чi твої ру­ки мнуть та­кi вi­до­мi на весь ко­лиш­нiй СРСР стег­на, не кож­но­го дня, не кож­ної но­чi та­кi дов­гi но­ги со­ва­ються по твоїй спи­нi. Во­на пес­тить твої но­ги своїми гу­ба­ми. Чу­вак, ро­зу­мiєш? Гу­ба­ми, но­га­ми, ро­том, усе це до­те­пер я мiг ба­чи­ти тiльки по те­ле­ба­чен­ню, до то­го ж там во­на все це ви­ко­рис­то­ву­ва­ла в iн­ший, нiж за­раз де­монст­ру­ва­ла ме­нi, спо­сiб! Цi ту­гi стеб­ли­ни, що рос­туть з-пiд квiт­ки-спiд­ни­цi, ко­ли во­на круж­ляє сце­ною, да­ле­кi, ча­рiв­нi, а от за­раз я мо­жу взя­ти й нас­та­ви­ти на них син­цiв. Я мац­нув її по сiд­ни­цях, во­на щось за­мур­ко­тi­ла. О, чу­вак, то все це прав­да! Який же я кра­сень, о-ла-ла! Я - об­ра­ний. Бо не до об­ра­ної лю­ди­ни в пос­тiль мiг заст­риб­ну­ти ли­ше тар­ган, та й то - ко­ли пос­лиз­нув­ся i ско­тив­ся з стi­ни.

Усе це вiд­бу­ва­ло­ся вно­чi. I ме­не пе­ре­пов­ню­ва­ли гор­до­щi. "Не кож­но­го ра­зу та­ке трап­ляється, не з кож­ним! Я з та­кою ба­бою. Блiн. На ме­нi та­кi но­ги. Ох, блiн. Це - звiз­дець, який же все це - звiз­дець". Мої дум­ки, що на­че на хви­лях наб­ли­жа­ли до ме­не мою гор­дiсть i не пос­пi­ша­ли вiд­ко­ти­ти­ся на­зад, не за­ли­ша­ли ме­не у спо­кої. Мов­чаз­на гор­дiсть - це не мiй стиль жит­тя. Ме­нi кон­че пот­рiб­но бу­ло по­дi­ли­ти­ся та­ки­ми ра­до­ща­ми з близьки­ми людьми. I я роз­по­чав те­ле­фо­ну­ван­ня. От зап­лющ­те очi й по­ду­май­те: зва­ли­ло­ся на вас щас­тя, ко­му б ви те­ле­фо­ну­ва­ли? Да­вай­те, ду­май­те! Ну? Отож-бо. "Ма­лу­ва­то бу­де! Ма­лу­ва­то!"

Я по­чав ме­ту­ши­ти­ся, то­му що кан­ди­да­ту­ри близьких ми­го­тi­ли, як кар­тин­ки в гральних ав­то­ма­тах, щой­но бу­ли ви­шеньки, а за­раз уже яб­луч­ка, як гральнi кар­ти в ру­ках прой­дис­вi­та, нi­що не чiп­ля­ло. Я їм не вi­рив. Не вi­рив у їхню щи­рiсть. Агов, дру­зi, ви ж у ме­не є? На­реш­тi я зро­бив свiй ви­бiр. Вiр­них дру­зiв у ме­не бу­ло двоє. Сер­гiй та Сер­гiй. "Раз - Сер­гiй, два - Сєргєй, один - сер, дру­гий - гей". Це бу­ла на­ша пi­сенька.

Коли я по­чув п'яний го­лос пер­шо­го, до­тум­кав од­ра­зу: тут нам не зра­дi­ють, хоч би що ми зро­би­ли. Бо ми зра­ди­ли їхню ве­лич­нiсть, поп­ха­лись ото в Моск­ву на пи­яти­ку за­мiсть то­го, щоб пi­ти на фут­бол. Ме­не пос­ла­ли в ду­пу ви­дат­но­го ком­по­зи­то­ра Шаїнсько­го. Ви­бач­те, мет­ре. Iн­ший мiй при­ятель чо­мусь по­ду­мав, що я за­раз бу­ду роз­по­вi­да­ти йо­му про хор. Мож­ли­во, я сам ви­нен у цьому при­пу­щен­нi. По­чав го­во­ри­ти про гор­до­щi, а мої гор­до­щi асо­цi­юва­ли­ся в них ви­нят­ко­во з хо­ром, про це я сам по­тур­бу­вав­ся. "Ти що, хо­чеш зас­пi­ва­ти ме­нi якесь не­до­сяж­не "ля" кля­тої сьомої, чи якi в вас там є, ок­та­ви? Слу­хай, Ста­се, вже на п'яту ран­ку, я ро­зу­мiю, що де­якi сп'янi­лi хо­рис­ти тiльки по­чи­на­ють свої ве­се­ло­щi: бздi­ти соп­ра­но й та­ке iн­ше.

Але є, чу­вак, по­ряд­нi лю­ди, кот­рим завт­ра вста­ва­ти вран­цi, щоб нор­мально про­вес­ти пе­ре­го­во­ри. Пi­шов ти. Сам знаєш ку­ди". Звiс­но, я знав. Ви­бач­те, мет­ре.

Це бу­ла чор­на зра­да. И-и-их. Що ро­би­ти? Я зiтх­нув i мовч­ки ди­вив­ся на свiй мо­бiльний те­ле­фон. Аж по­тiм ме­не по­пус­ти­ло, то­му що я зга­дав од­ну стат­тю в жi­но­чо­му жур­на­лi, якi так при­па­да­ли до ду­шi моїй жiн­цi. В цiй стат­тi який­сь ро­зум­ник па­тя­кав про те, що в справж­нiй ро­ди­нi чо­ло­вiк i дру­жи­на по­вин­нi бу­ти дру­зя­ми, кот­рi ма­ють дi­ли­ти­ся од­не з од­ним усiм: ра­до­ща­ми, гор­до­ща­ми, щас­тям. "Адже хто бу­де бiльше ра­дi­ти за вас, нiж ва­ша влас­на по­ло­вин­ка? Хто бу­де щи­рi­шим i по-справжньому здат­ним роз­дi­ли­ти з ва­ми ва­шу ра­дiсть?" Усе це за­пи­ту­вав у чи­та­ча ав­тор стат­тi, яко­го бу­ло за­пи­са­но як про­фе­сiй­но­го пси­хо­ло­га, ди­рек­то­ра яко­гось цент­ру з проб­лем на­род­жу­ва­нос­тi, ро­ди­ни, ро­дин­них сто­сун­кiв. Як це ка­зав батько моєї дру­жи­ни? "До­вiр­ся про­фе­сi­она­лам, син­ку, на­вiть як­що во­ни щось не те зроб­лять, у те­бе бу­дуть усi пiдс­та­ви обiб­ра­ти їх у су­дi й зни­щи­ти їхню ре­пу­та­цiю".

"О!" - про­мо­вив я до не­ба, вiд­чут­но збадьорившися, наче на ме­не зва­ли­ло­ся яб­лу­ко на iм'я Ев­ри­ка. I пос­мiх­нув­ся зорям, що ряс­но вкри­ли не­бо. Я наб­рав но­мер моєї ко­ха­ної дру­жи­ни. На вiд­мi­ну вiд моїх так зва­них дру­зiв, во­на ме­не слу­ха­ла уваж­но й жод­но­го ра­зу не пе­ре­би­ва­ла. Я роз­чу­лив­ся, це ж тре­ба, яка в ме­не чут­ли­ва дру­жи­на, во­на ме­не ро­зу­мiє, во­на по­руч зi мною, во­на - мiй друг, сест­ра, ма­ти! В той мо­мент я був за­ко­ха­ний у цей свiт, що по­да­ру­вав ме­нi два при­во­ди для гор­до­щiв, а на до­вер­шен­ня ще й та­ку муд­ру дру­жи­ну, яка все ро­зу­мiє.

Але со­лод­ка млiсть, що опа­ну­ва­ла ме­не, не бу­ла вiч­ною. То­му що тiльки-но я за­вер­шив свою блис­ку­чу роз­по­вiдь, прик­ра­ше­ну де­та­ля­ми, фан­та­зу­ван­ням, по­рiв­нян­ня­ми та де­яки­ми гi­пер­бо­ла­ми, дру­жи­на вис­ло­ви­ла все, що во­на про ме­не ду­має. Я на­вiть не бу­ду на­во­ди­ти тут усi її сло­ва, бо рiз­но­ма­нiт­нiс­тю во­ни не вiдз­на­ча­ли­ся, а суть, про­пус­ка­ючи епi­те­ти та дiєсло­ва, мож­на бу­ло звес­ти до од­но­го сло­ва: "Дов­бак". На­сам­кi­нець во­на до­да­ла: "Дов­бак, хто те­бе тяг­нув за язи­ка? Нас­рав, то при­бе­ри мовч­ки, а не вiдк­ри­вай две­рi кло­зе­ту, щоб на весь Всес­вiт бздi­ло. Знаєш що? Щоб то­бi вiд три­пе­ру все жит­тя лi­ку­ва­ти­ся".

Коли я приїхав до­до­му, збаг­нув, що вдо­ма ме­не нiх­то не чекає, навiть мен­ше то­го. Як я до цього до­пет­рав? Це бу­ло прос­то, во­на змiнила всi зам­ки. Ми на­вiть на­ма­га­ли­ся по­ми­ри­ти­ся, не то­му, що во­на хтiла мене про­ба­чи­ти, нi, во­на й ба­чи­ти ме­не не мог­ла, я дi­яв на неї, як ва­ре­не м'ясо та си­ра ри­ба на жi­нок на дру­го­му мi­ся­цi ва­гiт­нос­тi.

Хоч як це див­но, але нас вик­ли­кав­ся ми­ри­ти тесть, вiн ска­зав, що ро­бить це зад­ля на­шої ди­ти­ни, але я чу­до­во знав, що вiн по­ки що не пiд­шу­кав вiд­по­вiд­но­го хлоп­ця на моє мiс­це. "Ро­дин­ний бiз­нес" був для нього рiд­ним си­ном, iн­те­ре­си цього си­на бу­ли ви­щи­ми за об­ра­зу йо­го до­цi.

Я три­мав­ся, хо­ча ме­не тi­па­ло. Не кож­но­го ра­зу ж та­ке, прав­да? Спо­чат­ку я пос­тiй­но ви­ба­чав­ся: квi­ти, по­да­рун­ки, лас­ка­вi сло­ва - аж по­тiм зро­зу­мiв, що во­на не вi­рить жод­но­му моєму ви­ба­чен­ню, їй не пот­рiб­нi всi цi квi­ти, як­що да­рую їх я. Во­на в ме­нi зне­вi­ри­ла­ся, а чи вi­ри­ла во­на в ме­не, ме­нi ко­ли-не­будь? Я по­чав зви­ка­ти до то­го, що ви­раз мо­го об­лич­чя завж­ди був ви­ну­ва­тим. Їй цього бу­ло за­ма­ло, так я то­дi ду­мав. Але зго­дом ус­вi­до­мив, що їй цього бу­ло не за­ма­ло, їй усе це прос­то бу­ло не­пот­рiб­но, ме­не як чо­ло­вi­ка вже не бу­ло в її жит­тi, i во­на не ро­зу­мi­ла, що ро­бить по­руч iз нею цей ак­тив­ний по­га­ню­чий при­вид.

Тесть ро­бив зак­ло­по­та­ний виг­ляд, ста­рав­ся ба­чи­ти ме­не яко­мо­га мен­ше, але яв­ної аг­ре­сiї не ви­ка­зу­вав, хо­ча я чу­до­во ба­чив, як вiн хо­тiв ме­не стер­ти ко­ли не з цiєї зем­лi, то з до­лi влас­ної доньки - так точ­но. Я по­чу­вав­ся вин­ним, то­му мiй мо­зок був увiмк­ну­тий не на влас­ний за­хист, а на ви­ба­чен­ня, чим тесть, як вправ­ний бiз­нес­мен, i ско­рис­тав­ся, я не знаю, як усе це тра­пи­ло­ся, але од­но­го ра­зу я про­ки­нув­ся на ста­ро­му ди­ва­нi у квар­ти­рi своїх батькiв з чiт­ким ро­зу­мiн­ням то­го фак­ту, що в ме­не не­має дру­жи­ни, не­має ди­ти­ни, не­має ро­бо­ти i ду­же ма­ло гро­шей на ра­хун­ку. Нез­вич­но ма­ло для за­без­пе­чен­ня то­го рiв­ня жит­тя, до яко­го я звик. Де моя двох­вос­та дiв­чин­ка з сi­ри­ми очи­ма, в яких хо­вається дощ?

Я не мо­жу ска­за­ти, що батьки бу­ли ду­же ра­дi моєму по­вер­нен­ню. Знаєте, ко­ли ва­ша ди­ти­на по­вер­тається го­ла й бо­са, без квi­тiв, iс­пансько­го ви­на та iта­лiй­ських со­ло­до­щiв, без ку­бинської люльки в по­да­ру­нок батько­вi, кот­ру ти при­вiз iз Га­ва­ни, без шов­ко­во­го па­лан­ти­ну, роз­пи­са­но­го вруч­ну безп­рав­ни­ми жiн­ка­ми Ма­рок­ко в по­да­ру­нок для ма­ми, без жод­них перс­пек­тив, але з ви­ра­зом про­ви­ни на все ко­лись щас­ли­ве, ума­ще­не до­ро­гим кре­мом пiс­ля го­лiн­ня об­лич­чя, батьки, якi теж звик­ли до вiд­по­вiд­но­го рiв­ня жит­тя, по­чу­ва­ються роз­губ­ле­ни­ми, зне­вi­ре­ни­ми та об­ве­де­ни­ми круг пальця.

Вам брид­ко? Вам це здається жах­ли­вим? У вас нор­мальнi батьки, якi ра­до стрi­нуть вас, iз якої б ха­ле­пи i в яко­му б ста­нi ви не по­вер­ну­ли­ся до­до­му? Ма­ма ста­не ме­ту­ши­ти­ся, за­ва­рить вам чай i бу­де дов­го ди­ви­ти­ся на вас, пiд­пи­ра­ючи що­ку. Бо це най­щас­ли­вi­ше у свi­тi яви­ще: ди­ти­на, яка п'є чай на мам­чи­нiй ма­ленький кух­нi. I сер­це ма­ми за­хо­диться, ко­ли ди­тин­ка об­пi­кається га­ря­чим чаєм, а її гу­би, точ­но так, як бу­ло в ди­тинст­вi, хо­чуть под­му­ха­ти на цей злий чай, що об­пiк ди­тин­ку. I по­цi­лу­ва­ти в ма­кiв­ку. Ди­тин­ку, якiй ви­пов­ни­ло­ся по­над 30 ро­кiв. Мам­чи­не щас­тя. Батько бу­де па­ли­ти ци­гар­ку на бал­ко­нi, час вiд ча­су ки­да­ючи на вас пог­ляд, на­че зап­ро­шу­ючи на чо­ло­вi­чу роз­мо­ву, впро­довж якої вiн по­тис­не вам ру­ку i ска­же, що ви змо­же­те завж­ди роз­ра­хо­ву­ва­ти на нього, бо з вас не мог­ла ви­рос­ти пас­куд­на тва­рю­ка, а це зна­чить, що ви не здат­нi, прос­то не здат­нi вчи­ни­ти нi­яко­го пас­кудст­ва. I ви бу­де­те чу­ба­ри­ти­ся ло­ба­ми, точ­но так, як то­дi в ди­тинст­вi, а по­тiм вiн вас обiй­ме, i на який­сь час мiц­нi­ше, нiж завж­ди, при­тис­не до своїх гру­дей.

Я сам зро­бив їх та­ки­ми, своїх батькiв, сам, влас­но­руч. За­раз мож­на ку­са­ти влас­нi лiк­тi. На ко­го ме­нi на­рi­ка­ти? Я прив­чив їх до ма­те­рi­ально­го, я звiв на­шi сто­сун­ки до от­ри­ман­ня по­да­рун­кiв, я на пи­тан­ня: "То що там у вас?" - вiд­ма­ху­вав­ся, ка­жу­чи: "Та все о'кей, ма­мо". Як­би во­на за­пи­та­ла щось iн­ше, я все од­но ме­ха­нiч­но б вiд­по­вiв: та все о'кей, ма­мо. Я її не чув. I що­ра­зу я ка­зав це "все о'кей" нас­тiльки фор­мально, що i її пи­тан­ня, кот­ре во­на не при­пи­ня­ла ста­ви­ти че­рез свою ви­хо­ва­нiсть, втра­ти­ло свiй сенс. На­шi сло­ва зов­сiм ут­ра­ти­ли сенс, вам не страш­но?

Птахи нi­ко­ли не спiл­ку­ються мiж со­бою так, як це роб­лять лю­ди. Пта­хи спi­ва­ють, пта­хи роз­по­вi­да­ють, пта­хи по­пе­ред­жа­ють, кли­чуть, спо­вi­ща­ють про бi­ди, ра­до­щi, не­без­пе­ку, їжу то­що. Пта­хи прис­лу­хо­ву­ються од­не до од­но­го, до них прис­лу­хо­ву­ються й лю­ди. А що роб­лять лю­ди зi своїм умiн­ням го­во­ри­ти? Пус­тi сло­ва. Фор­мальнiсть. Ви ба­чи­ли пта­ха, що спi­ває фор­мальнос­тi? Лю­ди спро­щу­ють сло­ва, на­пов­ню­ють їх iн­шим смис­лом, кра­дуть, пе­рек­ру­чу­ють, нед­ба­ло став­ляться, ки­да­ються ни­ми, жонг­лю­ють, ви­ко­рис­то­ву­ють, усе роб­лять для то­го, щоб зап­лу­та­ти со­бi по­дiб­них, аж по­тiм ди­ву­ються, чо­му їх нiх­то не ро­зу­мiє? Лю­ди го­во­рять ко­жен на своїй мо­вi, i бай­ду­же, ро­зу­мiє те­бе iн­ший чи нi, бо йо­му теж бай­ду­же, чи по­чув ти, що вiн на­ма­гав­ся то­бi до­нес­ти.

Батькам не до впо­до­би бу­ла моя по­ве­дiн­ка, то­му що ма­ти з власного досвiду зна­ла, як бо­ля­че, ко­ли то­бi зрад­жу­ють, а батько, як усi чо­ло­вi­ки, що зрад­жу­ють своїм жiн­кам, зов­сiм не ша­ле­нiв вiд то­го, що так са­мо роб­лять iн­шi чо­ло­вi­ки, тим бiльше йо­го влас­ний син. Во­ни че­ка­ли. Знаєте, як утом­ле­ний гос­по­дар че­кає, ко­ли на­реш­тi гос­тi ро­зiй­дуться по до­мiв­ках. У своїх мрi­ях вiн ба­чить чис­тий по­суд i се­бе, ко­ли по­ри­нає у вiд­по­чи­нок на рiд­но­му лi­жеч­ку. А гос­тi все не йдуть, i "на ко­ня" їм уже не на­ли­ва­ють, бо цього про­зо­ро­го на­тя­ку во­ни не зро­зу­мi­ли вже три­чi. Мовч­ки че­кає, бо знає: ко­ли-не­будь во­ни пi­дуть, ко­ли-не­будь по­суд бу­де ви­ми­то, ко­ли-не­будь гос­по­да­рi вкла­дуться в свої лi­жеч­ка, i все бу­де доб­ре.

До то­го ж, так чи iнак­ше, але во­ни пам'ята­ли, що я - їхня ди­ти­на, що про ме­не тре­ба пiк­лу­ва­ти­ся, при­най­мнi го­ду­ва­ти й пи­та­ти "як ти?" Я не зас­лу­го­ву­вав, на їхнiй пог­ляд, на ро­зу­мiн­ня, але я мiг роз­ра­хо­ву­ва­ти на батькiвське спiв­чут­тя. Як ка­за­ла су­сiд­ка Ган­на тiй са­мiй Ла­рис­цi, кот­ра вiдк­ри­ла мам­чи­нi очi на теп­лi сто­сун­ки Ган­ну­сi й мам­чи­но­го чо­ло­вi­ка: "Я не ро­зу­мiю, ти хто - дiв­чин­ка чи вовк?" Во­ни ро­зу­мi­ли, що во­ни батьки, а не вов­ки.

А я пе­ре­бу­вав у снах. Ска­жiть, що оз­на­чає, ко­ли лю­ди­нi сняться чужi сни? Хтось на­тис­нув на гальма, схо­ва­нi в моєму органiзмi, i но­ги з них не при­би­рав. Спо­чат­ку я ви­рi­шив, що тре­ба скористатися нагодою i тро­хи вiд­по­чи­ти, але це "тро­хи" за­тя­гу­ва­ло­ся, менi нiхто не те­ле­фо­ну­вав, я нi­ко­му не те­ле­фо­ну­вав, я жив се­ред близьких менi лю­дей, але тiльки дра­ту­вав їх. По­руш­ник спо­кою, як це жах­ли­во, ви бу­ли ко­ли-не­будь по­руш­ни­ком спо­кою? Ко­ли це не го­во­риться вам у вi­чi, то це вiд­чу­вається що­ра­зу, ко­ли ви до­пов­заєте до кух­нi, щоб за­лiз­ти до хо­ло­дильни­ка, чи вми­каєте те­ле­вi­зор, чи ше­лес­ти­те сто­рiн­ка­ми кни­ги. Ви це вiд­чу­ваєте з мов­чаз­них спин ма­те­рi та батька, з то­го, як ма­ти здри­гається, ко­ли ви бе­ре­те улюб­ле­ну кицьку на ру­ки.

Потiм я по­чав те­ле­фо­ну­ва­ти сам. Ме­нi пот­рiб­на бу­ла ро­бо­та, грош­ви на ра­хун­ках за­ли­ша­ло­ся нес­ка­зан­но ма­ло. Бiльшiсть парт­не­рiв тес­тя го­во­ри­ли ме­нi, що я ду­же вправ­ний ке­рiв­ник, що вда­ло ке­ру­ва­ти бiз­не­сом зак­ла­де­но в моїй кро­вi. Див­но, але од­но­час­но з кiн­цем мо­го шлю­бу з моєї кро­вi на­че хтось вис­мок­тав цей бiз­не­со­вий хист. Усi тi, хто на­зи­вав ме­не "син­ку", плес­кав по спи­нi, пос­мi­хав­ся та при­го­щав до­ро­ги­ми си­га­ра­ми або з по­ва­гою звер­тав­ся до ме­не "Ста­нiс­ла­ве Вла­дис­ла­во­ви­чу", вкло­ня­ючись май­же до пер­сi­янських ки­ли­мiв на пiд­ло­зi мо­го офi­су, рап­том не мог­ли при­га­да­ти, хто я. Ку­ди ж їм бу­ло зга­да­ти про хист до бiз­не­су в моїй кро­вi? Де там.

"Стасику", - Iгор Гри­го­ро­вич завж­ди був за­над­то пря­мий, та­кий пря­мий, що йо­го нi­ко­ли не бра­ли на пе­ре­го­во­ри пiс­ля кiлькох ка­зу­сiв. "На­се­ре в най­бiльш не­вiд­по­вiд­ний мо­мент", - так за­ува­жу­вав мiй iн­те­лi­гент­ний тесть. "Ста­си­ку, ти що, не ро­зу­мiєш, що для те­бе в цьому бiз­не­сi мiс­ця вже не iс­нує?

Ти, до ре­чi, не ду­же шко­дуй i вби­вай­ся, вiд­вер­то ка­жу­чи, ти й то­дi зай­мав чу­же". "Тоб­то на ро­бо­ту я мо­жу не роз­ра­хо­ву­ва­ти, вза­га­лi нi на яку?"

"На якусь - мо­жеш. Але на та­ку, на якiй ти звик про­сид­жу­ва­ти свої "ка­ва­лiй­ськi" шта­ня­та? Бо­же ж мiй, Ста­се, хi­ба мож­на бу­ти та­ким наївним бов­ду­ром? Ме­нi здається, що твоє знай­омст­во з цiєю чу­до­вою ро­ди­ною спри­яло ли­ше то­му, що в те­бе пов­нiс­тю ат­ро­фу­вав­ся мо­зок. Знаєш, що? Ко­ли за твоєю спи­ною є тiльки со­лод­ка пи­ка та вправ­ний член, а бiльше нi­чо­го, i ти рап­том од­ру­жуєшся на доньцi лю­ди­ни, кот­ра во­ло­дiє ве­ли­чез­ни­ми ре­сур­са­ми, то тре­ба ве­ло­си­пе­ди­ти лап­кою, як цу­цик, яко­го чу­ха­ють, скав­ча­ти та мет­ля­ти хвос­том, а не трах­ка­ти на днях на­род­жен­нях роз­бе­ще­них шльондр". "Член i пи­ка не за спи­ною, Iго­ре Гри­го­ро­ви­чу.

Коли член i пи­ка у вас за спи­ною, тре­ба хви­лю­ва­ти­ся за цно­ту своєї ду­пи, шко­да, що ви в своєму вi­цi цього не знаєте". "Шко­да, лю­бий, що ти в своєму вi­цi знаєш тiльки це".

Всi iн­шi не по­да­ру­ва­ли ме­нi так ба­га­то слiв, на­вiть сек­ре­тар­ки, тi, що кож­но­го ра­зу на­ма­га­ли­ся влiз­ти до ме­не в штан­цi, за­раз, на­че ска­же­нi, жбур­ля­ли слу­хав­ки.

А де бу­ли мої дру­зi? Агов, дру­зя­ки, то ви де? На мiй га­лас прий­шов Сер­гiй. Ав­жеж, бо вiн був "се­ром". Вiн прий­шов iз пляш­кою пор­ту­гальсько­го ви­на. "Ти, ма­буть, страж­даєш вiд не­якiс­но­го пит­ва?" - за­пи­тав вiн, мет­нув­ши очи­ма по батькiвський не та­кiй уже ста­рiй, але нi­як не ультра­мод­нiй осе­лi. "Кепсько то­бi, га?" - це бу­ло йо­го дру­ге за­пи­тан­ня. Я пiд­вiв­ся, при­нiс склян­ки. Вiн не­за­до­во­ле­но по­вiв но­сом: аяк­же, яка ги­до­та, то був прос­тий скля­ний по­суд.

"Ти знаєш, що во­на вий­шла за­мiж?" "Щось ду­же ба­га­то за­пи­тань", - ска­зав я. Я не знав, що во­на вий­шла за­мiж, але не мо­жу ска­за­ти, щоб я був шо­ко­ва­ний чи зди­во­ва­ний. Вий­шла - то й вий­шла. Бу­де iн­ший батько у моєї ди­тин­ки. Хо­ча чо­му iн­ший? Я що, був їй батьком? На­реш­тi ди­ти­на от­ри­має батька. Ось що по­ду­мав я, а ще я по­ду­мав, що по­чи­наю не­на­ви­дi­ти людст­во. Людст­во з йо­го спо­рож­нi­ли­ми дум­ка­ми, людст­во з йо­го фальши­ви­ми сло­ва­ми, людст­во, кот­ре ме­не пе­рек­роїло так, як йо­му бу­ло зруч­но. "А я пiд­дав­ся, во­на ж бу­ла та­ка ра­да", - прос­пi­вав я. "Тiльки не тре­ба про хор", - по­пе­ре­див Сер­гiй. "О'кей", - зго­див­ся я. I по­ду­мав: "Ко­ли ж ти пi­деш?" I вiд­по­вiв сам со­бi: "Вiн не пi­де, по­ки ми не вип'ємо цю кля­ту пляш­ку ви­на, бо за­ли­ши­ти ме­нi та­кий да­ру­нок жит­тя - на це вiн не здат­ний". I на­лив нам по пов­нiй.

"I за ко­го во­на вий­шла?" - спи­тав я, бо да­лi мов­ча­ти бу­ло нез­руч­но. "За Кос­ти­ка". "О", - тiльки й мiг ви­ча­ви­ти я. "О!" Кос­тя був дру­гом ди­тинст­ва моєї дру­жи­ни, йо­го батьки то­ва­ри­шу­ва­ли з її батька­ми, i для всiх бу­ло на­ба­га­то прос­тi­ше, приємнi­ше й ко­рис­нi­ше, як­би во­ни поб­ра­ли­ся, їхнi нiж­нi дiт­ки. Але тут з'явив­ся я. Та­кий со­бi Ко­ва­лен­ко. Стас Ко­ва­лен­ко. I всi їхнi пла­ни по­ле­тi­ли шке­ре­берть, мо­жу со­бi уяви­ти, як гар­чав її та­тусь, ко­ли дiз­нав­ся, що во­на ва­гiт­на, за­ко­ха­на й не зби­рається "щось ви­рi­шу­ва­ти з пло­дом".

Костя - не­без­печ­на пот­во­ра. Хлоп­цi, сте­ре­жiться дру­зiв ди­тинст­ва ва­ших ко­ха­них, то­му що цi чо­ло­вi­ки бу­ли пер­ши­ми, хто ба­чив ди­тя­чi круг­лi сiд­нич­ки ва­ших жi­нок, а та­ке нi­ко­ли не за­бу­вається. Чи то во­на йо­му пер­ша по­ка­за­ла, чи то во­ни так гра­ли­ся в лi­ка­рiв, але факт за­ли­шається фак­том, вiн ба­чить її ди­тя­чий за­док, вiн пер­шим лi­зе в її тру­си­ки, хай усе це не­вин­но, ди­тя­чi за­бав­ки, але i во­на, i вiн поєдна­нi таємни­ця­ми. А це надз­ви­чай­но збли­жує лю­дей. Таємни­цi. Спiльнi таємни­цi.

На на­ше ве­сiл­ля вiн, нез­ва­жа­ючи на те, що був па­руб­ком не­бiд­ним, по­да­ру­вав нам альбом для фо­то­кар­ток. Вам да­ру­ва­ли альбо­ми? Та­кий - нав­ряд чи. Як­що вам по­да­ру­ють та­кий альбом, то про­шу вас зу­пи­ни­ти­ся й по­ду­ма­ти: що це за лю­ди­на у ва­шо­му жит­тi? Ту­генький альбом жов­то­го кольору з кра­се­нем-па­ву­ком по­се­ре­ди­нi у своєму зме­ре­же­но­му па­ву­тин­нi. Па­ву­чок - си­тий i вдо­во­ле­ний, та­кий вис­но­вок мож­на зро­би­ти то­му, що ка­мi­нець, який грає роль йо­го па­ву­ча­чо­го жи­во­та, зроб­ле­ний iз на­пiв­кош­тов­но­го ка­мiн­ця чер­во­но­го кольору. На­пив­ся крi­воньки, пот­во­ронько.

Карлсон наз­вав би цю кар­тин­ку на обк­ла­дин­цi ве­сiльно­го по­да­рун­ка - альбо­му для фо­то­кар­ток - "Моя улюб­ле­на му­ха". А ко­ли б хтось пи­тав­ся, чо­му са­ме так на­зи­вається ця кар­ти­на, де ж улюб­ле­на му­ха i хi­ба це не па­вук, Карл­сон би по­яс­ню­вав: "Авжеж, це - па­вук, а му­ха все­ре­ди­нi, бо вiн її з'їв". Я тицьнув пальцем у па­ву­ка пiс­ля обов'язко­во­го ру­кос­тис­кан­ня i спи­тав: "О, дру­же, то цей сим­па­тич­ний па­ву­чок - я?" Це бу­ло жар­тiв­ли­ве за­пи­тан­ня, дру­жи­на пирс­ну­ла, смiш­но їй, ти ба. Кос­тя ди­вив­ся ме­нi в очi, хи­жо прим­ру­жив­шись, i ви­чав­лю­вав iз се­бе: "Нi, але чо­му ти так по­ду­мав?" "Так, нi­чо­го. Щось на­вi­яло", - збре­хав я. Усi ми втрьох, во­на в бi­ло­му, нiж­на, на­че вес­ня­ний нар­цис, я в кос­тю­мi кольору беж та кра­ват­цi, що кош­ту­ва­ла, як ужи­ва­ний форд, i вiн, за див­ним збi­гом обс­та­вин теж у бi­ло­му -

чудово ро­зу­мi­ли, що оце за­раз вiд­бу­вається мiж на­ми. "Не по­до­бається", - ска­зав Кос­тя, зро­бив­ши уда­ючи жаль. "Та що ти", - сказала дружина, яка зай­ня­ла­ся зас­тi­бу­ван­ням уд­зи­ка на йо­го со­роч­цi. "Та що ти", - вiд­лу­нив я, цi­лу­ючи її нес­лух­ня­нi схолоднiлi пальцi, яким усе нi­як не вда­ва­ло­ся впо­ра­ти­ся з уд­зи­ком. Те­пер уже вона йо­му на­зас­тi­бується, i вiн їй на­розс­тi­бується. Су­ки.

"Суки", - якось зам­рi­яно ска­зав я. "Е-е-е-еп?" - вiдгукнувся Сер­гiй. Ви­яв­ляється, весь цей час, час мо­го перебування на ве­сiл­лi, вiн си­дiв по­руч i до­га­няв­ся при­не­се­ним ви­ном. "У мене є од­на мрiя", - ска­зав я. "О, дру­же, то ти став скромнягою", - пос­мiх­нув­ся Сер­гiй. "Усього ли­ше одна мрiя?" "Ага. Точ­но. Скром­ня­гою", - ме­нi бу­ло гидко на нього ди­ви­ти­ся: чо­му вiн не вши­вається, ви­но ж геть вис­мок­тав?

"У ме­не вдо­ма не­має нi­яко­го пит­ва", - я вирiшив прояснити перс­пек­ти­ви. "Да­вай вип'ємо ка­ви?" Я помiтив, що вiн влiз у мої кап­цi. "Не­на­вид­жу, ко­ли хтось лiзе в мої меш­ти. Ко­зел", - по­ду­мав я. "Бу­де тобi кава". I пi­шов її ва­ри­ти. "У вас що, нiх­то не прибирає на кух­нi?" - рап­том по­чув я, вiн сто­яв за моєю спи­ною.

Отже, за моєю спи­ною бу­ла со­лод­ка пи­ка, вправ­ний член та колишнiй друг Сер­гiй, що наж­лук­тив­ся пор­ту­гальським ви­ном. "Ти шукаєш роботу?" - вiд­по­вiв я за­пи­тан­ням, вiн за­хи­хо­тiв. Ду­же смiшно, ага. Це я шу­кав ро­бо­ту, але про це не вар­то бу­ло на­вiть згадувати в йо­го то­ва­рист­вi.

"То яка во­на, твоя мрiя?" Я мовч­ки на нього ди­вив­ся. "Мрiя, ти ж ка­зав про мрiю?" Вiн ду­має, що я йо­го не чую. "Втрата родини та ро­бо­ти не тяг­не за со­бою втра­ту слу­ху, не ве­ре­щи".

"Та я не ве­ре­щу на­че", - вiн зно­ву пос­мi­хав­ся. Кожна його пос­мiш­ка вiд­гу­ку­ва­ла­ся в ме­нi от­руй­ною сли­ною. "Мрiя дуже проста, чу­вак. Вiд­най­ти то­го пси­хо­ло­га, кот­рий ра­дить на шпальтах модних жур­на­лiв, як по­во­ди­ти­ся под­руж­жю, а по­тiм трах­ну­ти йо­го лижною палицею. Ра­зiв п'ять. А знай­ти йо­го ду­же прос­то че­рез ре­дак­цiю.

Тобi, до ре­чi, не спа­да­ло на дум­ку, що як­що по­ве­дiн­ка твоя не без­до­ган­на, то те­бе так прос­то знай­ти? Знай­ти й трах­ну­ти лиж­ною па­ли­цею ра­зiв п'ять, спа­да­ло то­бi та­ке не дум­ку?" Я не по­мi­тив, як пiд­ви­щив го­лос. Вiн хут­ко заб­рав­ся геть. Я бiльше йо­го не ба­чив, i знаєте що? Я зов­сiм за ним не су­мую. Ба-ай.

Утiм, вiн, мiй ко­лиш­нiй друг, пос­лу­гу­вав ме­нi штов­хач­кою. То­го ж дня я встав iз лiж­ка, вдяг­нув­ся, пi­шов до бан­ку й по­ди­вив­ся на за­ли­шок на своєму ра­хун­ку. Де­що там бу­ло. Я зняв гро­шi й пi­шов до аген­цiї не­ру­хо­мос­тi, де пра­цю­ва­ла моя ко­лиш­ня од­но­курс­ни­ця Ле­ся. Во­на не зна­ла про мої ро­дин­нi по­зо­ви та ро­бо­чi злид­нi, то­му люб'язно зго­ло­си­ла­ся ме­нi до­по­мог­ти. "Чо­го так тер­мi­но­во?" "Ко­хан­ку тре­ба осе­ли­ти", - вiд­по­вiв я. "Ши­кар­но?" - Ле­ся виг­ля­да­ла ду­же по-дiловому i, як я встиг по­мi­ти­ти, вiд­ра­зу бра­ла во­ла за ро­ги. "Нi, аби­як. Знаєш, во­на аби­яка ко­хан­ка". Ле­ся зди­во­ва­но пiд­ня­ла бро­ви. "Тю, теж ме­нi проб­ле­ма. То знай­ди со­бi iн­шу!" От пiш­ли жiн­ки, влас­не ка­жу­чи, я дав­но з ни­ми не спiл­ку­вав­ся, ос­тан­ня мо­ло­да жiн­ка, з якою я спiл­ку­вав­ся (якщо та­ке вза­га­лi мож­на вва­жа­ти спiл­ку­ван­ня), бу­ла схiд­на дi­ва, i спо­га­ди про неї на да­ний мо­мент свiт­ли­ми не наз­веш, але я не мiг при­пус­ти­ти, що в жi­нок зник­ло по­чут­тя со­лi­дар­нос­тi.

Леся знає, що я од­ру­же­ний, на­вiть ба­чи­ла мою дру­жи­ну, i що - їй зов­сiм її не шко­да, во­на не обу­рюється тим, що я осе­ляю ко­ха­нок? "Слу­хай, - пи­таю її. - А ти зов­сiм не спiв­чу­ваєш моїй дру­жи­нi? Ну, так, по-жi­но­чо­му: оце я веш­та­юся по ко­хан­ках, орен­дую їм квар­ти­ри, а ти та­ка спо­кiй­на, на­вiть не зби­раєшся ви­хо­ву­ва­ти ме­не? Або на­вiть про­чи­та­ти ме­нi мо­раль, щоб ме­нi ста­ло со­ром­но?" "А що, твоя дру­жи­на пла­тить ме­нi ко­мi­сiй­нi?" - пи­тає своєю чер­гою Ле­ся, її му­зич­нi пальцi пур­ха­ють по кла­вi­ату­рi, на­че во­на ви­ко­нує скер­цо, на­то­мiсть во­на на­би­рає до­го­вiр жит­ло­во­го най­му. Су­час­нi скер­цо - до­го­во­ри. "Та й уза­га­лi, - вiд­ри­вається вiд мо­нi­то­ра. - Я ж iз то­бою вчи­ла­ся, а не з нею". "Це аб­со­лют­на прав­да", - ка­жу я.

Квартирка та­ка со­бi, тро­хи мен­ша за вольєр для двох ала­баїв, роз­та­шо­ва­ний пе­ред за­мiським бу­дин­ком мо­го ко­ха­но­го тес­тя. "Знаєш, лю­бий, я знай­шла то­бi най­лiп­ше, що мож­на бу­ло вiд­най­ти на рин­ку за та­кi кош­ти". Ле­ся су­во­ра й аг­ре­сив­на в чер­во­но­му кос­тю­мi, її спiд­ни­ця ду­же рух­ли­ва i схо­жа на му­ле­ту в ру­ках ма­та­до­ра, за­раз во­на по­хи­тується на Ле­сi, а че­рез мить - по­вис­не на то­му стiльцi. Але це вже я спов­нив­ся мар­них спо­дi­вань, Ле­ся ви­ко­на­ла свою ро­бо­ту, от­ри­ма­ла свої ко­мi­сiй­нi, а те­пер я ви­пав зi сфе­ри її iн­те­ре­сiв i за­ва­жаю їй жи­ти.

"Дякую", - ввiч­ли­во ка­жу я, ме­нi здається, що моя ввiч­ли­вiсть вельми до­реч­на, кi­нець кiн­цем во­на пер­ша лю­ди­на за цей мля­вий пе­рi­од ча­су, яка при­дi­ли­ла ме­нi ува­гу - так, за гро­шi - але не вiд­мах­ну­ла­ся вiд ме­не, як вiд серп­не­вої му­хи. "По­ве­че­ряємо ра­зом?" "Кра­ще­ланч­тiльки­рес­то­ра­но­би­ра­ю­янацьому­тиж­нi­до­ро­гий­чао". Ого. Во­на стре­ко­че, як ку­ле­мет, од­нiєю ру­кою на­би­рає номер на мо­бiл­цi, iн­шою на­ма­гається вiд­че­пи­ти вiд зв'язки мо­го клю­ча, на­реш­тi прос­тя­гає йо­го ме­нi. Я ледь уто­ро­пав, що во­на ме­нi го­во­рить. "Так, Зу­раб Аван­гар­до­вич, че­мо ок­ро, до­ро­генький, як ва­шi спра­ви? О, так, так, Ка­рин­цi хат­ка ду­же спо­до­ба­ла­ся". О, то во­на вмiє те­ленька­ти, на­че пташ­ка. Ах, чо­му, чо­му я не Зу­раб Аван­гар­до­вич, хо­ча хто знає, ко­ли й де i йо­му, бi­до­ла­сi, скру­тять яй­ця. Ле­ся рвуч­ко пiд­во­диться, щоб яко­мо­га ско­рi­ше вши­ти­ся звiд­си, її спiд­ни­ця - му­ле­та, спов­не­на обi­ця­нок, на­че дає ме­нi ля­пас. Шко­да, що я не бик. Шко­да.

"Так, ма­мо, це я i тiльки я, i нiх­то крiм ме­не, заб­рав ко­та. Вiн у ме­не". Ма­ма пи­тає, де це - у ме­не. Див­но, ко­ли я повiдомив, що з'їхав з ха­ти, по­чув тiльки по­дих по­лег­шен­ня, нi­якої зацiкавленостi, стурбованостi, жод­но­го за­пи­тан­ня, а от ад­ре­са пе­ре­бу­ван­ня її кота ма­му ду­же хви­лю­ва­ла. Во­на по­ча­ла з ко­та, з ко­тя­чої долi: де вiн, що з ним, чи не стриб­нув з бал­ко­ну й та­ке iн­ше. Я повiдомив, за якою ад­ре­сою меш­кає кiт. "Син­ку, я не ро­зу­мiю, на­вi­що ти його заб­рав, твiй спо­сiб жит­тя бу­де йо­го дра­ту­ва­ти, вiн звик жити з на­ми, зi мною, з та­том". Чу­ли, ага? Не вiн бу­де ме­нi заважати, а я, бач­те, бу­ду йо­го дра­ту­ва­ти. "Я бу­ду по­во­ди­ти­ся без­до­ган­но", - кажу я ма­мi. Ме­не по­чи­нає втом­лю­ва­ти ця роз­мо­ва. Ма­ма мовчить, бо не знає, що їй на це ска­за­ти, во­на не знає, що в моєму розумiннi оз­на­чає без­до­ган­на по­ве­дiн­ка. На­реш­тi во­на зно­ву зiтхає й ка­же: "Ну, то­дi доб­ре. До зв'язку". Цi­ка­во, як во­на буде зi мною зв'язу­ва­ти­ся, як­що на­вiть не по­цi­ка­ви­ла­ся но­ме­ром мо­го те­ле­фо­ну.

"Мамо". "Що?" - пи­тає во­на, занепокоєна тим, що я про­дов­жую на­шу бе­сi­ду. "А то­бi хi­ба не пот­рiб­ний номер мого те­ле­фо­ну?" "А, ледь не за­бу­ла", - ка­же мати. Я крив­лю­ся. Дик­тую но­мер. "За­пи­са­ла?" "Так, син­ку. Записала. Па-па, батько дзво­нить, пiш­ла вiд­чи­ня­ти". О дру­гiй дня? О, як батько, ви­яв­ляється, ра­но по­вер­тається з ро­бо­ти.

Я див­лю­ся на ко­та. Вiн ви­ли­зує свої яй­ка, з чо­го я роб­лю висновок, що мiй кiт - она­нiст i че­пу­рун. Умос­тив­ся на бла­кит­но­му килимку. Добре. А як йо­го зва­ти? Я на­че сха­ме­нув­ся, але ж я не знаю, як його звуть. Чор­ти. На­би­раю ма­му. "Алло?" Ма­ма на­вiть не приховує свого розд­ра­ту­ван­ня: ко­ли во­на ка­за­ла "до зв'язку", то сподiвалася, що ко­ли я й зап­раг­ну спiл­ку­ван­ня, це ста­неться хо­ча б че­рез мi­сяць-дру­гий.

"Синку, що в те­бе, я пос­пi­шаю". "В ма­га­зин? Вiн скоро зачиниться на­завж­ди?" - пи­таю я. Во­на ме­не iгнорує, я її дiс­тав. "Я тiльки хо­тiв дiз­на­ти­ся, як звуть ко­та".

Мама ка­же, що ди­вується то­му, який я бай­ду­жий до ото­чу­ючих, во­на не ро­зу­мiє, як це мож­ли­во, стiльки жи­ти з ко­том в од­нiй квар­ти­рi й зов­сiм не зна­ти, як йо­го звуть. На­чеб­то заз­ви­чай спiл­ку­ван­ня з ко­том виг­ля­дає приб­лиз­но так: "А ска­жiть ме­нi, Ва­си­лю Бар­си­ко­ви­чу, що вам пок­лас­ти сьогод­нi на снi­да­нок у мис­ку?" Ма­ти не хо­че чу­ти моїх жар­тiв. Я їй наб­рид. Ко­та зва­ти Мар­тi­нi. "О", - ка­жу я. "Мо­жеш зва­ти йо­го Мар­тiн", - поб­лаж­ли­во ка­же ма­ти. Ага.

Я ось що по­мi­тив: ко­ли ти си­диш удо­ма, сам чи ра­зом iз ко­том, то пи­тан­ня по­го­ди зов­сiм втра­чає для те­бе свою ак­ту­альнiсть. У те­бе фор­мується влас­на по­го­да. А от у ко­та - нi, ко­тя­ча по­ве­дiн­ка за­ле­жить вiд примх по­го­ди: то вiн роз­ки­дає ла­пи, то скручується й хо­вається в ковд­ру, як рав­лик. Ра­нi­ше, в моєму не­що­давньому жит­тi, я пос­тiй­но па­тя­кав про по­го­ду. Про вi­тер, про по­хо­ло­дан­ня, про су­ди­ни, про теп­лi меш­ти, про светр, про по­теп­лiн­ня, про "ско­рi­ше б прий­шла вес­на", про те, що сьогод­нi оже­ледь, про те, що завт­ра обi­ця­ють дощ зi снi­гом, то­му не мож­на вдя­га­ти свiт­лої дуб­лян­ки, про те, "що в ма­ми вно­чi ло­ми­ло но­гу, завт­ра щось змi­ниться", про те, що на­вес­нi обi­ця­ють по­вiнь, то­му тре­ба по­тур­бу­ва­ти­ся про те, щоб заст­ра­ху­ва­ти за­мiський бу­ди­нок са­ме вiд цього сти­хiй­но­го ли­ха, про гло­бальне по­теп­лiн­ня, про те "що ала­баї хо­ва­ють но­си по­пiд ла­пи, то­му бу­де по­хо­ло­дан­ня", про взаємозв'язок: спе­кот­не лi­то - до­дат­ко­вi кон­ди­цi­оне­ри, про па­ра­сольки: "Як за­бу­деш, обов'язко­во впе­рi­щить дощ", i та­ке iн­ше.

I стiльки, ви знаєте, звiльняється ча­су на "по­ду­ма­ти"! Хтось ра­ху­вав, скiльки го­дин пiд час на­шо­го жит­тя ми го­во­ри­мо про по­го­ду? I чуємо про по­го­ду? Як­би хтось пiд­ра­ху­вав це, я ду­маю, що ре­зульта­ти ви­яви­лись би вра­жа­ючи­ми. У будь-яких ком­па­нi­ях, ко­ли бра­ку­ва­ло тем для роз­мов, а та­ке трап­ля­ло­ся до­во­лi час­то, ми роз­по­чи­на­ли те­ре­ве­нi про по­го­ду (ма­буть, це май­же єди­на те­ма, об­го­во­рю­ючи яку, ма­ло хто вдається до брех­нi, а от­же - всi мо­жуть тро­хи розс­ла­би­ти­ся), аяк­же, в нiй роз­би­ра­ли­ся аб­со­лют­но всi, ко­жен мав свою дум­ку. "Ве­сел­ку мо­жуть фо­тог­ра­фу­ва­ти ли­ше щас­ли­вi лю­ди, тiльки то­дi во­на вий­де на плiв­цi", - так ка­за­ла од­на з гла­мур­них под­руг моєї дру­жи­ни, як її зва­ли? Здається, Жан­на. Я то­дi по­ду­мав, що в ме­не нi­ко­ли не ви­хо­ди­ла рай­ду­га, нi­ко­ли, всi кад­ри бу­ли без неї, а хi­ба я не­щас­ли­вий? Але я всмi­хав­ся, щоб нiх­то й по­ду­ма­ти не мiг, що я - лю­ди­на, на плiв­цi якої нi­ко­ли не бу­ває рай­ду­ги, я обiй­мав дру­жи­ну та доньку, i всiм своїм виг­ля­дом вип­ро­мi­ню­вав щас­тя i впев­не­нiсть у май­бутньому. I знаєте, ме­нi заз­ви­чай вi­ри­ли. Ко­ли ти сам жи­веш фальши­вим жит­тям, фальши­ве жит­тя iн­ших здається то­бi та­ким са­мо справж­нiм, як влас­не.

"Весна, вес­на, а не пi­ти б вам всiм на…", - зав­зя­то ре­пе­тує за вiк­ном вес­ня­не хлоп­чисько. Хлоп­чисько - мiй шпа­чок, вiн спо­вiс­тив ме­не про вес­ну, а що це для ме­не зна­чить? Та не­ба­га­то, як­що не бра­ти до ува­ги то­го, що завт­ра мiй день на­род­жен­ня. "Хто на­ро­див­ся в бе­рез­нi, вста­вай, на­ли­вай, хто на­ро­див­ся в бе­рез­нi, вста­вай, на­ли­вай, пий до дна, пий до дна, ми наллємо ще ви­на, до-о-вгiє лi­та, дов­гiє лi­та". Так, i хто пер­ший ки­да­ти­меться поз­до­ров­ля­ти без­ро­бiт­но­го та роз­лу­че­но­го чо­ло­вi­ка? О, яка чер­га, що з ва­ми, лю­доньки, як це приємно, ну, що ви, я так роз­чу­лив­ся, па­но­ве.

Святкувати я ви­рi­шив нас­туп­ним чи­ном. Хто ме­не поз­до­ро­вить (а рап­том?), то­го я за­люб­ки зап­ро­шу в свою гос­тин­ну осе­лю. Зад­ля цього завт­ра я вий­ду з до­му, куп­лю пит­ва, за­мов­лю їжу в су­пер­мар­ке­тi, там роб­лять не­по­га­нi са­ла­ти й тiс­теч­ка, а та­кож хо­лод­нi та га­ря­чi за­кус­ки. По­тiм я нак­рию чу­до­вий круг­лий стiл, який, як­що буц­ну­ти йо­го з двох бо­кiв, на­че й не роз­ва­люється, пос­тав­лю вiд­кор­ко­ва­нi пляш­ки з ви­ном, чар­ки i бу­ду че­ка­ти.

Чекав я до­тем­на. Це бу­ло нес­терп­но. Я вже тро­хи наб­рав­ся, то­му ви­рi­шив прой­ти­ся. Веш­тав­ся рай­оном, при­че­пив­ся до якоїсь жi­ноч­ки, що про­гу­лю­ва­ла ма­ленько­го со­бач­ку. "До ме­не!" - крик­ну­ла во­на со­бач­цi, по­ба­чив­ши мою свiт­лу пос­тать. "Це ви ме­нi?" - спи­тав я, наб­ли­жа­ючись до неї з тра­ди­цiй­ни­ми ду­ро­ща­ми: "А вiн ме­не не вку­сить? А чо­му во­но без на­морд­ни­ка?" "Зараз я бу­ду вам слу­жи­ти!" - ра­дiс­но по­обi­цяв я жi­ноч­цi, зiгнувши руки, на­че за­ячi лап­ки та ви­су­нув­ши язи­ка. В її очах про­май­ну­ла па­нi­ка. Час вiд ча­су я вис­нув у неї на ру­цi, со­бач­ка ти­хе­сенько дзяв­ко­тiв. Жi­ноч­ка го­лос­но обу­рю­ва­ла­ся та хльоска­ла по­вiд­ком по моїх ру­ках. На­реш­тi я по­чув цi­ка­ву но­ви­ну, що на­морд­ни­ки ви­га­да­ли для та­ких дов­ба­кiв, як я, а не для цу­ци­кiв, i пi­шов со­бi до­до­му, от­ри­мав­ши свою до­зу свят­ко­во­го спiл­ку­ван­ня. Як ви га­даєте, все це до­да­ло ме­нi лю­бо­вi до людст­ва?

Я по­ниш­по­рив ру­кою в пош­то­вiй скри­нi, i, о ди­во див­не, я на­ма­цав там лис­та! На­вiть не лис­та: ко­ли ви­тяг, то по­ба­чив, що це - справж­ня ве­ли­чез­на лис­тiв­ка. Я не мiг по­вi­ри­ти в те, що ко­лись бу­ду ра­дi­ти стра­хiт­ли­во­му клап­ти­ку кар­то­ну з огид­ни­ми тро­ян­да­ми кольору лi­карської ков­ба­си польсько­го ви­роб­ницт­ва, ра­дiс­ний та­кий штуч­ний ко­лiр. Штуч­нi хар­чо­вi барв­ни­ки. Тьху. Про польську ков­ба­су мож­на по­го­во­ри­ти з моїм ко­том, всi ко­тя­чи ма­тю­ки, якi вiн знає, бу­де­те зна­ти й ви. Лис­тiв­ку я обе­реж­но три­мав у ру­цi й ся­яв. Ота­кої.

Я про­чи­тав її ще в лiф­тi й до­до­му по­вер­нув­ся спов­не­ний конк­рет­них пла­нiв на ве­чiр. Лис­тiв­ка бу­ла вiд го­ло­ви мiс­це­вої дер­жав­ної ад­мi­нiст­ра­цiї. Вам та­ке пи­шуть? Зи­чать щас­тя, здо­ров'я та ус­пi­хiв у ро­бо­тi й осо­бис­то­му жит­тi го­ло­ви ва­ших рай­он­них дер­жав­них ад­мi­нiст­ра­цiй? I як, ска­жiть, тiльки чес­но, ви не фi­гiєте з то­го? А я офi­гiв. Ме­нi та­ке на­пи­са­ли впер­ше, я ж не знав, що ко­хан­ка ша­нов­но­го па­на го­ло­ви меш­ка­ла в на­шо­му бу­дин­ку, то­му пильну­ва­ла за уро­чис­ти­ми да­та­ми всiх по­тен­цiй­них ви­бор­цiв. Во­на роз­су­ди­ла так: як­що йо­му бу­де доб­ре, то i їй не зле, а що мо­же по­тi­ши­ти пе­ре­сiч­но­го гро­ма­дя­ни­на, як не по­ва­га, вис­лов­ле­на до нього з бо­ку мож­нов­лад­ця? Да­ле­ко­го, не­вi­до­мо­го, але та­ко­го тур­бот­ли­во­го, який пiк­лується про нього, ма­ленько­го ук­раїнця, про яко­го за­бу­ли влас­нi батьки, на­че Гос­подь, i ра­дiє ра­зом з ним, i су­мує. Як мож­на не вiд­да­ти свiй го­лос за та­ку свя­ту лю­ди­ну? Вреш­тi-решт, чи не є це щас­тям, ко­ли твiй го­лос уза­га­лi ко­мусь кон­че не­об­хiд­ний?

Телефон ад­мi­нiст­ра­цiї я от­ри­мав у "До­вiд­ко­ва­че­кай­те­до­вiд­ко­ва". От­ри­ма­ти я от­ри­мав, але додз­во­ни­ти­ся ту­ди бу­ло не­лег­кою спра­вою, хо­ча й iз цим я впо­рав­ся. "Алло, ад­мi­нiст­ра­цiя? Ве­чiр доб­рий, це прий­мальна Олек­санд­ра Олек­санд­ро­ви­ча? Ага, чу­до­во. А ме­нi як­раз i пот­рi­бен Сан Са­нич, уяв­ляєте со­бi? (Су­дя­чи з за­лiз­ної вит­рим­ки сек­ре­тар­ки, во­на й не та­ке мог­ла со­бi уяви­ти.) Хто го­во­рить, пи­таєте? О, ви ме­не, лю­ба, на жаль, не знаєте, але я йо­го знай­омий, у ме­не сьогод­нi день на­род­жен­ня i… о, дя­кую. По­че­каю, так". "Вiн пи­тає, який знай­омий? Ну, нев­же сьогод­нi по­на­род­жу­ва­ло­ся чортз­на-скiльки люд­ви? А зва­ти ме­не Ста­нiс­лав Вла­дис­ла­во­вич, а вас? Не­важ­ли­во? Цi­ка­ве яке iм'я, фiнське?" "О, то вiн ме­не не знає, ви ка­же­те. Угу. I що, вiн час­то над­си­лає нез­най­омим чо­ло­вi­кам жах­ли­вi лис­тiв­ки з жах­ли­ви­ми тро­ян­да­ми? Го­лу­бець хрi­нiв, та йдiть ви са­мi, пан­ноч­ко". Так, су­дя­чи з усього, в гос­тi вiн не прий­де. "Вес­на, вес­на, а не пi­ти б усiм вам на?.." Вран­цi здається, що в твоєму шлун­ку про­хо­дить не­санк­цi­оно­ва­ний з'їзд тещ. Бр-р-р, ка­же­те? Отож.

iii)

Пiсля мо­го фi­ас­ко, яко­го я заз­нав, зап­ро­шу­ючи на день на­род­жен­ня го­ло­ву рай­он­ної дер­жав­ної ад­мi­нiст­ра­цiї, ста­ро­го чор­та, який шле лис­тiв­ки з жах­ли­ви­ми тро­ян­да­ми сим­па­тич­ним хлоп­цям, а по­тiм не вiд­по­вi­дає на зап­ро­шен­ня, я за­пив. Якась та­ка фра­за не­до­лу­га вий­шла, та й чорт iз нею. I з ва­ми всi­ма - теж чорт! Лю­ди, ви ме­нi пе­чiн­ку всю проїли, i пiс­ля цього ви хоч­те, щоб я вас лю­бив, так? По­ва­жав, так? Та ще й на­ма­гав­ся бу­ти по­ряд­ним чле­ном сус­пiльства, пла­ти­ти по­дат­ки? Не до­че­каєтесь.

Ця гу­сiнь про­ко­лу­па­ла­ся до ме­не в аеро­пор­тi, ко­ли я за­пов­ню­вав мит­ну дек­ла­ра­цiю, лiп­ше ска­за­ти, ко­ли я уваж­но чи­тав її, на­ма­га­ючись вiд­най­ти спо­сiб, як би ме­нi про­вез­ти ящик го­рiл­ки, за що са­ме йо­го ви­да­ти, щоб не пла­ти­ти нi­яких мит­них збо­рiв рiд­нiй дер­жа­вi. Го­дi спо­дi­ва­ти­ся, що цi, на пер­ший пог­ляд, без­не­вин­нi пос­та­тi, що мас­ку­ють свою iн­ди­вi­ду­альнiсть фор­ме­ним одя­гом, про­пус­тять мiй сим­па­тич­ний ящи­чок по­за своєю мер­кан­тильною ува­гою. "Слу­хай, ку­ди ти зби­раєшся їха­ти, га?"

Вона бу­ла вдяг­ну­та в зе­ле­не ду­те пальто дов­жи­ною до п'ят. Не знаю, ким тре­ба бу­ти, щоб зро­би­ти та­кий ви­бiр верхнього одя­гу. Гу­сiнь. Вигляд у неї був кепський, жа­лю­гiд­ний, але як­що при­ди­ви­ти­ся до її очей, то зра­зу ста­ва­ло зро­зу­мi­ло, що з вас двох жерт­ва - са­ме ви. "Дєвоч­ка, а дєвоч­ка, йшла б ти на хер", - чем­но поп­ро­сив я. Я пи­ячив тре­тiй тиж­день пос­пiль, що не до­да­ва­ло ме­нi при­яз­нос­тi. "Та чо­го ти?" - дружньо спи­та­ла гу­сiнь, я про всяк ви­па­док здав на­зад, во­на за­сум­нi­ва­ла­ся, чи справ­дi я лох, як во­на по­ду­ма­ла спо­чат­ку, чи, мо­же, во­на по­ми­ли­ла­ся? Я зро­зу­мiв, що вiд­лi­пи­ти­ся вiд неї бу­де важ­ку­ва­то, то­му по­ниш­по­рив у ки­ше­нi й ки­нув їй, як ба­зар­но­му со­ба­цi кiст­ку, де­сять бак­сiв. "Ко­зел", по­чув я десь зни­зу - гу­сiнь як­раз пiд­би­ра­ла ку­пю­ру. "Ко­зел!" Ба­чи­те, лю­дям, як бi­оло­гiч­но­му ви­до­вi, ца­рям при­ро­ди, вза­га­лi не при­та­ман­на вдяч­нiсть.

Горiлку во­ни вi­дiб­ра­ли. Хто б сум­нi­вав­ся. Ще за ча­сiв сво­го щас­ли­во­го (ого-го!) шлю­бу я зро­зу­мiв, що на всiх лю­дей на­тяг­ну­то фут­бол­ки з на­пи­са­ми, якi чи­та­ються усi­ма, крiм влас­ни­кiв цих фут­бо­лок. На ме­нi теж на­тяг­ну­то стро­ка­ту май­ку, чо­го там тiльки не на­пи­са­но… Це я ще не про все знаю. Але я знаю, що: пер­ше, на нiй на­пи­са­но: "Шах­раї та iн­ша мер­зо­та, а та­кож то­ва­риш­ки жiн­ки, лас­ка­во про­си­мо, пе­ред ва­ми, у прин­ци­пi, лох, ха­пай­те йо­го за ки­ше­нi, му­да­ка, як вам за­ма­неться, й ро­бiть, що хоч­те". Дру­ге. "Ша­нов­нi офi­цiй­нi ор­га­ни, не за­ли­шай­те по­за ува­гою цю пос­тать, ви завж­ди знай­де­те, чим мож­на пiд­жи­ви­ти­ся". Третє. "Вiн лю­бить ко­тiв, а не со­бак". Цей на­пис ба­чать со­ба­ки та їхнi гос­по­да­рi. Чет­вер­те. "Вiн во­ло­дiє iно­зем­ни­ми мо­ва­ми, то - ко­рис­туй­те­ся цим, як­що вас рап­том при­пер­ло або коли вам прос­то сум­но". I як ко­рис­ту­ва­ли­ся! Ко­ли я крокував вулицями ра­зом з кiлько­ма де­сят­ка­ми пе­ре­хо­жих, са­ме до ме­не зверталися iноземцi з рiз­но­ма­нiт­ни­ми за­пи­тан­ня­ми. Ду­же рiд­ко, але фут­бол­ка спiлкується й зi мною, най­час­тi­ше для ме­не во­на за­па­лює на­пис: "Це iржуть над то­бою i глу­зу­ють са­ме з те­бе…"

"Менi здається, чи ви на­пiд­пит­ку?" - спитала дiвчина у фор­мi. От хто во­на є? При­кор­дон­ник, мит­ник, адмiнiстратор, реєстратор, стю­ар­де­са? "Здається", - смiливо сказав я. А що ме­нi бу­ло втра­ча­ти? "Ви знаєте, що, за правилами цивiльної авi­ацiї, ми не мо­же­мо бра­ти на се­бе та­ку вiдповiдальнiсть, щоб бра­ти вас на борт лi­та­ка". Ну­ди­ло, блiн. Во­на думає, що я - пов­ний лох. А от i нi, де­що я знаю! "А ви знаєте, люба, я якось цi­ка­вив­ся Же­невською кон­вен­цiєю про ци­вiльну авiацiю, i знаєте що? Там нi­чо­го не бу­ло на­пи­са­но про пи­якiв i про те, що во­ни не­без­печ­нi для па­са­жи­рiв, екi­па­жу чи лi­та­ка". Розумникiв нiхто не лю­бить, особ­ли­во та­кi са­мi ро­зум­ни­ки, особ­ли­во розумники, яких зму­шу­ють учи­ти iнст­рук­цiї. "Я ви­му­ше­на вас зу­пи­ни­ти".

Хто ж її ви­му­шу­вав, цi­ка­во? Нев­же я?

Я зiт­хаю, ох, як кор­тить да­ти їй ча­рiв­но­го пен­де­ля, на­вiть За­ра­туст­ра на моєму бо­цi, дя­кую, дру­зя­ко! Хто ска­зав, що по­ряд­нi лю­ди завж­ди му­сять бу­ти чем­ни­ми? Хто ска­зав, що всi му­сять бу­ти по­ряд­ни­ми людьми?

Теж ме­нi, iде­ал. Але за­мiсть то­го я лi­зу в порт­мо­не й дiс­таю звiд­ки ча­рiв­ну карт­ку. Карт­ка - ко­рис­на шту­ка, за­ли­ши­ла­ся ме­нi у спа­док, во­на доз­во­ляє ме­нi по­до­ро­жу­ва­ти бiз­нес-кла­сом, зу­пи­ня­тись у ви­шу­ка­них ме­ре­же­вих го­те­лях, роз­ра­хо­ву­ва­ти на пер­шок­лас­не обс­лу­го­ву­ван­ня й та­ке iн­ше, зок­ре­ма та­ка карт­ка зму­сить ви­ба­чи­ти ме­не як злiс­но­го по­руш­ни­ка пра­вил ци­вiльної авi­ацiї на­вiть у то­му ви­пад­ку, ко­ли ме­не, об­дов­ба­но­го до нес­тя­ми, вно­си­ти­муть у лi­так бра­вi мо­лод­цi-льотчи­ки. Як­що ви зму­ше­нi ба­га­то по­до­ро­жу­ва­ти та спiл­ку­ва­ти­ся з людьми у фор­мах, не­має нi­чо­го ко­рис­нi­шо­го за цю карт­ку.

В лi­та­ку я пив. Це не но­ви­на для вас, дру­зi, чи не так? На­пи­ва­ючись удо­ма та спiл­ку­ючись ви­нят­ко­во з ко­том май­же мi­сяць, я по­чав ро­зу­мi­ти страш­нi ре­чi. От, нап­рик­лад, я не­на­вид­жу лю­дей. Я на­ма­гав­ся зга­ду­ва­ти якiсь приємнi мо­мен­ти, пов'яза­нi зi спiл­ку­ван­ням з людьми, але пам'ять нав'язли­во пiд­ки­да­ла су­цiльний хмиз у во­гонь мо­го гнi­ву. Про всяк ви­па­док я не вми­кав ра­дiо й те­ле­ба­чен­ня, ме­нi зда­ва­ло­ся, що тiльки-но я по­чую: "Доб­рий ве­чiр, ви ди­ви­тесь но­ви­ни, iз ва­ми Свiт­ла­на Ле­онтьєва", - я розк­ве­цяю об­лич­чя цiй тен­дiт­нiй бi­ляв­цi, яка до то­го ж ра­дить до­мо­гос­по­дар­кам, яким по­рош­ком слiд ко­рис­ту­ва­ти­ся. Тоб­то є лю­ди­ною, що приносить неабияку ко­ристь. Бо знає хо­ча б щось у цьому жит­тi. А скiльки їй до­во­диться всього чи­та­ти, Ма­тiр Бо­жа. А я б їй кришталевою вазочкою, спов­не­ною не­до­пал­ка­ми - по пи­цi. I що, до­по­мiг тобi, Свiтланко, твiй по­ро­шок??? Це ще нi­чо­го. А що б зi мною бу­ло, як­би я по­ба­чив Вiк­то­ра Анд­рiєнка, Дмит­ра Кор­чинсько­го, Iво Бо­бу­ла, а ще (це вза­га­лi страш­но по­ду­ма­ти) - Євге­на Пет­ро­ся­на чи Ре­гi­ну Ду­бо­вицьку?

Але я ще не був ут­ра­че­ний для сус­пiльства, бо по­чав ду­ма­ти, як ме­нi по­доб­рi­ша­ти, що б та­ке зро­би­ти, щоб iз ме­не спа­ло, як квi­ти з ли­пи, кот­ру ста­ран­но тру­сить на­ша двiр­нич­ка тiт­ка На­та­ля, прок­лят­тя злої ко­ро­ле­ви? Де ця доб­ро­чин­на Гер­да? Моя влас­на доб­ро­чин­на Гер­да? Агов! Агов­кав я дов­го, бо не бу­ло нi­ко­го, щоб затк­ну­ти мiй пи­сок, а ко­ту бу­ло бай­ду­же, вiн хря­цав ло­со­ся. Вiн хря­цав ло­со­ся, але щас­тя в йо­го прим­ру­же­них очах не бу­ло. Що ж ро­би­ти? I тут ме­не осяй­ну­ла дум­ка, що я мо­жу доз­во­ли­ти со­бi тро­хи вiд­по­чи­ти. На яко­мусь приємно­му ку­рор­тi, на ме­не завж­ди по­зи­тив­но впли­ва­ло лi­то, мо­ре, брех­ли­вi чай­ки, вiд­нос­ний спо­кiй, ком­форт. Ви­рi­ше­но, ме­нi тре­ба вiд­по­чи­ти у… у… е… е… Єгип­тi, от де!

Але кiт. Вiд­да­ти ма­мi? Ага, за­раз. Пiс­ля то­го, як мої найближчi родичi не поз­до­ро­ви­ли ме­не з днем на­род­жен­ням, а мог­ли хо­ча б по­те­ле­фо­ну­ва­ти, я вже мов­чу про те, що мож­на бу­ло пiдт­ри­ма­ти си­на, яко­го ки­ну­ла дру­жи­на i яко­му не доз­во­ляється ба­чи­ти ди­ти­ну. Хо­ча, пе­ре­бу­ва­ючи в та­ко­му ста­нi, як оце за­раз, я не був пе­ре­ко­на­ний, що ме­нi кор­тить їх усiх ба­чи­ти. Але ко­та я їм не по­вер­ну. Не вiд­да­дуть во­ни ме­нi йо­го, а ме­нi пот­рiб­но про ко­гось тур­бу­ва­ти­ся, хоч тро­хи, хоч би нас­тiльки, нас­кiльки я зда­тен, але тур­бу­ва­ти­ся. I то­му я задз­во­нив Ле­сi. Я був їй ви­нен ленч. "Тiльки завт­ра", - ска­за­ла Ле­ся, та­кi лю­ди не за­бу­ва­ють про обi­ця­нi лен­чi.

"Лесю, ме­нi де­що вiд те­бе тре­ба". На­вiть ко­ли я си­дiв, ме­не хи­та­ло. В ор­га­нiз­мi тиж­день три­вав шторм. "Завт­ра подз­во­ню, те, що то­бi тре­ба, в ме­не за­пи­са­но в iн­шiй книж­цi, ви­бач". З яким сма­ком во­на ла­су­ва­ла за­мов­ле­ни­ми мною ома­ра­ми, о, як­би я вмiв от­ри­му­ва­ти та­ке за­до­во­лен­ня вiд мо­реп­ро­дук­тiв, мо­же, то­дi й усе моє жит­тя скла­ло­ся б iнак­ше. "Що за­пи­са­но?" - ту­пу­ва­то по­цi­ка­вив­ся я. "Ко­ор­ди­на­ти нар­ко­ло­гiч­но­го цент­ру, ду­же хо­ро­ший, ано­нiм­ний, не сум­нi­вай­ся". "Я пи­ячу то­му, що для ме­не це за­до­во­лен­ня, а не проб­ле­ма. Я iн­ше хо­тiв поп­ро­си­ти". "Про це й ду­ма­ти го­дi". Я зро­зу­мiв: у го­ло­вi Ле­сi мiй свiт­лий об­раз скла­дав­ся з ал­ко­го­лю та по­тя­гу до де­ше­вих ко­ха­нок. "Из че­го же, из че­го же, из че­го же сде­ла­ны на­ши мальчиш­ки?" "При­пи­ни це, о, Бо­же". Ле­ся, ви­хо­дить, теж не схва­лю­ва­ла моїх спi­вiв. Гей, чо­му? Чо­му, лю­ди, вам не по­до­бається на­вiть те, що в ме­не справ­дi не­по­га­но ви­хо­дить?

"Нi. Ро­зу­мiєш, у ме­не кiт. Я хо­чу тро­хи вiд­по­чи­ти, а йо­го тре­ба дог­ля­да­ти". "Скiльки?" - за­пи­та­ла Ле­ся. "Зо два тиж­нi". "Ага. I скiльки?" Я не­що­дав­но вi­дiй­шов од справ, але вже за­був, що зна­чить дi­ло­ва хвацькiсть: "Що скiльки?" "Скiльки ти зап­ла­тиш за дог­ляд?" - терп­ля­че по­яс­ни­ла Ле­ся. "А скiльки ти бе­реш?" - своєю чер­гою по­цi­ка­вив­ся я, розг­ля­да­ючи її блуз­ку, прик­ра­ше­ну роз­кiш­ни­ми во­ла­на­ми та роз­ши­ту ма­леньки­ми бла­кит­ни­ми квi­точ­ка­ми. Цi­ка­во, аку­лi б вис­та­чи­ло ро­зу­му вдяг­ти та­ку рiч? Ле­ся, ма­буть, ду­має, що цi квi­точ­ки ска­жуть клiєнто­вi: "В ме­не - най­ниж­чi вiд­сот­ки, най­ниж­чi ко­мi­сiй­нi, i нi­ко­ли й нi­ко­го не ошу­кую". Мож­ли­во, во­ни та­ке й го­во­рять, але при цьому Ле­ся за­бу­ває, що її влас­не об­лич­чя ка­же про зов­сiм про­ти­леж­не. "Я? Ще цього бра­ку­ва­ло, вiд ко­тiв тхне". Мож­ли­во, вiд ко­тiв i тхне, бо так зак­ла­де­но при­ро­дою, а от чо­му смер­дить вiд лю­дей? Теж при­ро­да? Нi, вiд нас смер­дить тiльки то­му, що ми не лю­би­мо ми­ти­ся.

"У моїй ба­зi є од­на дiв­чин­ка, во­на три­має пан­сi­он дрiб­них тва­рин. За­раз ми все дiз­наємо­ся про умо­ви, роз­цiн­ки й усе та­ке". I во­на за­мур­ко­тi­ла в те­ле­фон. "Та­ню­сю, це - Ле­ся, як спра­ви, ки­цю­ню?" Цi­ка­во, а ця "ки­цю­ня" здо­га­дується, як зне­важ­ли­во Ле­ся ста­виться до ко­тiв, чи вiд "ки­цю­нi" так са­мо смер­дить? "Ну що, я до­мо­ви­ла­ся". Ле­ся за­но­то­вує на ма­ленький па­пi­рець ко­ор­ди­на­ти "ки­цю­нi", про­тя­гує ме­нi.

Я знаю пра­ви­ла її гри. "Ленч при по­вер­нен­нi?" "Нi", - нес­по­дi­ва­но для ме­не ка­же во­на. "Два па­пi­ру­си на за­гальнi етнiчнi теми, вiд­ра­зу, як приїдеш, за­мов для них па­лi­санд­ро­вi ра­ми, скло.

I кальян, ве­ли­кий, кра­ще в жов­ту­ва­тих то­нах, а до нього яб­луч­ний тю­тюн, я за­кiн­чую ре­монт у но­вiй ха­тi, i кух­ня в ме­не бу­де зди­зай­но­ва­на в схiд­них тра­ди­цi­ях, на­вi­що ку­пу­ва­ти щось тут, ко­ли ти так вчас­но пря­муєш до Єгип­ту?"

Яка хвацькiсть, мiй тесть, ма­буть, вда­вив­ся б, дiз­нав­шись, що iс­нує та­ка вправ­на жiн­ка - i во­на не йо­го донька. "Як зва­ти ко­та?" - пи­тає Ле­ся. От i маєш, нi­ко­ли б не по­ду­мав, що їй це тре­ба зна­ти. "Мар­тi­нi" - ка­жу я. "До­сить то­бi пи­ячи­ти, лю­бий", - рi­шу­че ка­же Ле­ся. "Це так зва­ти ко­та, я не п'ю мар­тi­нi. На­вi­що пи­ти мар­тi­нi, ко­ли ро­зум­нi лю­ди ви­га­да­ли го­рiл­ку?" "Мар­тi­нi? О, нев­же? Б'янко чи Ро­со?" Все-та­ки Ле­ся - ти­по­ва лю­дин­ка, ти­по­ва жi­ноч­ка, бо у вiд­сот­кiв 99,9 лю­дей ре­ак­цiя на iм'я мо­го ко­ша­ка бу­ла б са­ме та­кою ту­пою: "Б'янко чи Ро­со?" Об­ме­же­не людст­во, як­би не бу­ло то­го са­мо­го 0,1 вiд­сот­ка, у нас нi­ко­ли не з'яви­ло­ся б комп'юте­рiв, ра­дiо, теп­лої во­ди, ма­шин, лi­та­кiв та на­вiть ве­ло­си­пе­дiв. Я пос­мi­ха­юсь, я дiз­нав­ся про її таємни­цю. Во­на - по­се­ред­нiсть, умер­ла б, ма­буть, як­би дiз­на­ла­ся. "Мар­тi­нi Чо­ко­ля­то", - ка­жу я.

I не бре­шу, бо кiт мiй тем­но-ру­дий, май­же ко­рич­не­вий. "Чо­ко­ля­то? - ди­вується Ле­ся. - Гiв­но, ма­буть, якесь, бо я та­ко­го не пи­ла". Ав­жеж, лю­ба.

Чудово вiд­по­чи­ва­ти в Єгип­тi в го­те­лi "Рiтц Карл­тон". Не були, нi? А чо­го так? Рад­жу, рад­жу. Ши­кар­ний го­тель, а яке обслуговування, а який де­ше­вий кальян та свi­жi со­ки з та­ки­ми наз­ва­ми фрук­тiв, що спо­чат­ку здається, що це не фрук­ти, а якась мiс­це­ва от­ру­та. Едем, справжнiй Едем. Прав­да, Едем гус­то на­се­ле­ний рiз­но­ма­нiт­ни­ми людьми, а лю­ди, ша­нов­не панст­во, здат­нi зiп­су­ва­ти на­вiть Едем.

Я їхав сю­ди для то­го, щоб наб­ра­ти­ся сил i за­ко­ха­ти­ся в людст­во, при­най­мнi по­вi­ри­ти в те, що не все так по­га­но, як ме­нi здається. Вiд­вер­то ка­жу­чи, я об­рав не най­кра­ще мiс­це. То­му що чу­до­во вiд­по­чи­ва­ти в Єгип­тi в го­те­лi "Рiтц Карл­тон". По­га­но ли­ше те, що чу­до­во вiд­по­чи­ва­ти там ба­гатьом. Ко­ли у вас мiц­нi нер­ви, то до­во­лi цi­ка­во спос­те­рi­га­ти за людьми, якi впер­ше по­тi­ши­ли своєю при­сут­нiс­тю го­тель "Рiтц Карл­тон", їх по­мi­чаєш вiд­ра­зу, бо це са­ме во­ни ки­да­ються на жи­вi квiт­ко­вi ком­по­зи­цiї, кот­рi розс­тав­ле­но тут ряс­но, труть лис­тя, пе­люст­ки, квiт­ки, при­ню­ху­ються й во­ла­ють: "Во­но ж, блiн, ето!!! Во­но ж, блiн, жи­ве!!! Це ж скiльки баб­ла прос­ра­но!" Знаєте, я ро­зу­мiю, що в це важ­ко по­вi­ри­ти, але цi лю­ди - не iта­лiй­цi, не нiм­цi й на­вiть не аме­ри­кан­цi.

Дата добавления: 2015-12-08