Читайте также:
|
Нателла Кирилівна була легендою нашої установи. Звісно, для створення та поширення легенди потрібен неабиякий час. Тому в солідному віці Нателли Кирилівни сумніватися не доводилося, хоча вона була струнка й доволі приємна дама. Ніхто взагалі не знав, що було первинним: наша установа чи Нателла Кирилівна. Ніхто точно не знав, хто кого породив і хто був чиїм символом.
Педантична, зібрана, вічний редактор, котрій довіряли тексти найвидатніших керівників, керманичів, ватажків. Скільки лайна вона вичитала за своє життя, ви собі навіть уявити не можете (я б точно втратив здоровий глузд і став аншлагівцем, академіком сміху, одеським джентльменом або навіть членом клубу сміху). Вона вивіряла кожен текст. Роками.
Жодна описка, помилка чи навіть натяк на помилку не проходили повз її увагу. Суворі й вибагливі очі головного редактора. Очі, котрі такого набачилися за своє життя, що годі й помітити в них слабкість і поблажливе ставлення до людства.
«Ті, хто не вміє висловлюватися й писати рідною мовою, обов’язково зазнають ганьби, коли намагатимуться опанувати іноземну», – говорила Нателла Кирилівна, як завжди, озброєна червоним маркером, виправляючи помилки в одній газеті державного значення (не будемо тут ганьбити чесні імена співробітників цієї газети, як і всіх інших людей, причетних до появи періодичних видань, книжок, брошур, інструкцій, нормативних актів, некрологів та поздоровлень і всього такого іншого. Бо задовольнити вибагливість Нателли Кирилівни досі не вдавалося нікому).
«Редактор, який не носить окуляри – це безвідповідальна, безграмотна, ледача й незібрана особа, котрій не можна доручити перевіряти навіть напис на туалетному папері!» – так обожнювала висловлюватися Нателла Кирилівна (до речі, якщо ви забули, то я нагадаю: Нателла Кирилівна мала б шалений успіх у гостях у Олексія та… Правильно! Поліни).
Що ж любила Нателла Кирилівна? О, вона любила трійцю. По‑перше, – українську мову. І, як наслідок, – свою редакторську роботу, роботу санітара літератури! Роботу маленького мурашки, без якого загине літературний ліс. По‑друге, видатну письменницю Марка Вовчка. А по‑третє, – ви, можливо, будете збентежені, дорогі друзі, – Геннадія Євгеновича.
Як їй були до вподоби вишукані манери Геннадія Євгеновича.
Його елегантський шарм. Його трохи старомодна вимова, вміння опускати вії, а також широко розкривати свої сірі вдумливі очі. Ці сиві скроні, цей білий шарф, ця посмішка‑натяк причаровували й не таких скутих пані, якою була, є й залишатиметься Нателла Кирилівна. За такими Геннадіями Євгеновичами завжди в усі часи вбиватимуться жінки, тримати й пестити їх у своїх жіночих мріях, колисати у спогадах і потроху вичавлювати разом із зітханнями, сльозами та нічними оргазмами.
Нателла Кирилівна вважала Геннадія Євгеновича особою, наближеною до божества. Ідеалом! Ви помітили, як часто ми вважаємо ідеальними людей, самозакоханих до нестями? Які помічають нас тільки тоді, коли ми чи хтось інший скидаємо їх із п’єдесталу, на який самі раніше ставили? В очах Нателли Кирилівни Геннадій Євгенович був єдиним чоловіком, здатним культурно висловлюватися, не соромити державу, завжди і за будь‑яких умов захищати Честь та Гідність Жінки. «Це – єдиний чоловік, котрий ПІДВОДИТЬСЯ зі стільця! Коли до кабінету заходить жінка!»
Одного разу Геннадій Євгенович сидів у своєму кабінеті й розповідав щось кумедне двом симпатичним жіночкам із Міністерства закордонних справ. Вони пили вишукане вино й сміялися його вишуканим жартам. Він був такий легкий, такий натхненний, такий молодий та елегантний. Він мружив очі, як кіт‑хитрун, який точно знає, що завжди матиме самицю тоді, коли йому закортить. Проблема була в тому, що самиці його цікавили тільки як естетське задоволення. Але навіщо всім про це знати, чи не так?
Аж тут постукали у двері. Зайшла чарівна Ганнуся, секретарка Геннадія Євгеновича, як більшість секретарок, вона вже втратила всі надії та ілюзії, пов’язані зі своїм шефом, але, як усі мудрі секретарки, тримала свої думки та язика при собі. Ганнуся принесла дуже важливий папір.
Геннадій Євгенович пробіг його очима, це був папір, ним особисто складений, ним же завізований, тобто це був бездоганний папір. Зсунув брови, набурмосився, забув про присутність двох чарівних панянок і скористався селекторним зв’язком: «Паночко, Ганночко, а це що таке? Хто правив цей папір? Хто тут, я питаю, поприбирав коми, виправив „і“ та „и“ (з кожним словом голос його підвищувався). Хто все це засрав маркером абсолютно неадекватного кольору? І ці мерзенні виноски на полях? А що означає ця манірна закарлючка? Це яке таке зарозуміле, Ганю, зіпсувало мій текст»?
Ганя чемно із тремтінням у голосі відповідає. «Хто‑хто?» – обурюється Геннадій Євгенович. «Нателла Кирилівна?? Хто їй це дав? Це ж абсолютно безграмотна стара тупорила манда!» Коли він схаменувся й повернув своє обличчя з виразом: «Боже мій, які нездари тут працюють, доводиться рвати пупа та все вирішувати самому» – до чарівних панянок, в них були такі пики, наче запашний морс із журавлини, який вони пили, раптово перетворився на сечу віслюка.
…
Ленч був чудовим, якщо не брати до уваги той факт, що поруч зі мною насолоджувався кабачками‑цукіні та власним товариством і активно запивав усе це інкерманським портвейном Геннадій Євгенович. Він розповідав мені, як чудово було в Італії, і як йому здається, що в минулому житті він був аристократом із Венеції.
Поруч із нами розмовляли дві жінки. Якби не гомін зухвалого півня‑Геннадія, я б не звернув на них уваги, бо вони не несли відпочинку ні очам, ні мозку. Одна – коротко стрижена білявка з пісним виразом обличчя. Інша – Марія Василівна, про яку Васятко казав тільки таке: «Маріє Василівно, вам завжди було чим думати та на чому сидіти». Я хочу сказати, що субтильною цю жінку назвати було не можна. Пухка брюнетка з піднятим волоссям, закріпленим чудернацькою шпилькою, що в неї якийсь заповзятливий китаєць навстромляв купу штучних чорних косиць, які стирчали в різні боки. Не шпилька, а товста волохата квітка.
– Ти вже надумала, що подаруєш Борисові? – питає Марія Василівна у білявки.
– Краватку. Він носить краватки, але всі такі нудні, ніякі, ленінські…
– А які краватки вдягав Ленін?
– Ти що, не пам’ятаєш, Машо? В таку дрібну крапку чи маленький квадратик. Нуднющі візерунки на чорному чи синьому тлі. Ні, коли він конспірувався від царського нагляду, від жандармів, тоді все це було нормально. Непомітні такі краватки. Але навіщо було продовжувати таке носити, коли він опинився при владі? І за кордоном же мешкала людина, бачила, як люди вдягаються. Не все в Шушенському цьому стирчав, поїздив, країни Скандинавії, там люди зі смаком. Людську краватку вже б можна було собі придбати? Щось таке веселіше, яскравіше, у якісь гвоздички. Куди ці Крупська й Арманд дивилися? Хоча що з них узяти, одна – фригідна, ідейна, краватки – не її рівень, інша – істеричка, таким узагалі не до краваток. Не везло йому на бабів.
– А, щось таке пам’ятаю. Було. З фільмів. Але якби ти не сказала, які в нього були краватки, я б нізащо не згадала. Ти така спостережлива, і пам’ять у тебе хвацька, Людко.
– Та я, Машо, цифри забуваю, особливо свої роки (сміються).
А все інше пам’ятаю дуже добре. Особливо – одяг. У мавзолеї ж ти московському була?
– Ну, була. Та давно вже.
– Він і в мавзолеї лежить у такій от нудній краватці. І міняють йому одну нудну краватку на іншу, ще нуднішу. Синю на чорну, чорну на синю, майже непомітно, це як нахилятися треба, щоб цю різницю помітити!
– Слухай, а чого він там у краватці лежить?
– Як чого? Без краватки в труну таку людину нізащо не поклали б. Ти що? Несолідно. Я ж тобі кажу, що їх, мабуть, замінюють майже щодня. Спеціально шиють чи купують. Помер він коли? А вони все шиють. Усе купують. От якби мій Борис заповів себе забальзамувати, я б так само морочилася з краватками. Купуй, вибирай, щоб сучасні були. Лайно ж не повісиш на шию рідній людині? Сторонні, друзі ходити будуть. Навіщо щоб про мене казали: «От у Бориса жінка – нечупара, стерво жадібне, економить на ньому». – Ох, добре що мій Юрасик краваток не носить.
– Тобі й мороки менше. Але чоловіки без краваток… Знаєш, це щось не те. Ти б навчала його культурі. Свого. Що ж він? Швендриком живе, швендриком і помре. В нього ж робота, посада, стежити за зовнішнім виглядом треба.
– Ой, не хочу я. До нього полізеш – потім відмиватися день. То яку краватку ти Борисові вибрала?
– Я знайшла таку, щоб його трохи розворушити. Бо ходить із таким виразом обличчя, наче підкову тримає у роті, краєчками донизу.
– Кумцю, може, то він на щастя? – жінки знову сміються.
– Так от. Від краватки залежить рівень розкутості. Йому ж іще п’ятдесяти немає, а він поводиться так, наче готує себе до найближчих років нерухомості, про імпотенцію мріє, але то вже – ні! От якщо хтось носить постійно тільки сірі краватки – знай. Або службист, або імпотент. Чи жінка дуже ревнива. Закомплексованість так і пре. А я Борисові знайшла оригінальну краватку. Уяви собі: оливкового кольору, а по ній розкидані величезні доларові купюри.
Краса, аж шлунок пече! Такий собі пришпил, але й коштує недешево. Не лайно ж дарувати рідній людині!
Я сякаюся в серветку. Мене розпирає від сміху. Не розумію, щоправда, хто займається тим, що нарізає серветки такого розміру, як презервативи для карликів. Професія – серветкозменшувач. Серветкорозмножувач шостого розряду. З однієї може зробити щонайменше десять. Шмарклі на долонях. Геннадій Євгенович відразливо дивиться на мене: «Якщо людина почувається недобре, не варто ходити на роботу. Сякатися, шмарклі розпускати. Вдома треба посидіти. Всіх дуп не повилизуєш». О, цікаво. А в бізнесі кажуть, що всієї грошви не заробиш. «Інфлуенца», – продовжує нудити Геннадій. З викликом, прихованою загрозою та обуренням. Він так каже це слово «інфлуенца», наче старигань‑король кличе свою доньку, цноту якої він оберігав усе життя, щоб віддати її до буцегарні за те, що вона віддалася блазневі. Бідна, бідна принцеса Інфлуенца.
Я їду додому. До себе додому. «Дудому», – як співає Славко Вакарчук. Весна. Весною з жінок вилупляються ноги, і, відчуваючи цю появу, у чоловіків прокльовуються члени. Весна. Весняний спермотоксикоз. Тягне дрочити. Кермо‑член‑кермо‑член. Слава тобі, тому, хто вигадав автоматичну коробку передач. От і будинок. От і попустило. Хух.
До величезного контейнера зі сміттям підходить якесь створіння. Судячи з хустки, це жінка, вона вдягнута в щось, що нагадує хутряну шубу, пошиту з брудних пацюків. Вона залазить туди, шурхотить, тупоче старезними чоботами, голонога, пилюка замінює їй панчохи, вона витягає звідти курточку, що колись була жовтого кольору. Витягує її, трусить. Знімає шубу, вдягає куртку. Чобітком намагається прибрати папірці, корінці та дощових хробаків, схожих на шнурки від сандалет бісенят, що попадали в калюжу. Вона оглядає себе з усіх боків. Їй пасує. Шубу вона викидає в контейнер зі сміттям, запинає хустку інакше, прийшла весна.
З боку фургона, який залишили будівельники, з’являється миршавий чоловік у шапочці, що має такий вигляд, наче в неї сякалася зграя янголів. Він кричить: «Гей, Марусько, ти що, багатійка, хутром вона розкидається. А ну, взяла шубу, гей, чула, що я кажу?» Жінка зітхнула, полізла у смітник, витягла шубу, схопила її за рукав і потягла, як циган ведмедя. Весна в моєму місті.
ix)
Клята слава. Про мене почали пліткарити, приглядатися, обговорювати мою світлу постать. Що я вдягнув, що я сказав і на що натякнув. За інших умов, можливо, це було б навіть приємно, але не зараз. Погано, коли керівництво шиє тебе в дурні. Ще гірше, коли керівництво вирішує, що ти занадто розумний. Занадто популярний. Маєш занадто впливові зв’язки. Занадто розумний може бути небезпечним.
Не місце кріпиться до дупи, а дупа до місця, і кожну дупу від будь‑якого місця легко відідрати. Щоб наклеїти іншу дупу. На тебе не зважили, аж ось тебе починають нищити. Потроху, повільно. Можуть, не помічати, можуть чіплятися до всього, що ти робиш, можуть завантажувати дурною роботою. Керівництво має сотні, тисячі засобів для того, щоб поставити тебе на те місце, яке воно для тебе підібрало.
Ті, хто кликав тебе на обід, охоче реготав із тобою за келихом пива чи стріляючи в тебе цигарку, запрошував пройтися чи закотитися увечері в генделик, зараз мовчки кивають у відповідь на твоє вітання. Вони уникають зустрічей навіть із твоїми очима. Вони давно навчилися розуміти натяки.
Васятко сказав, що він не любить «гнилих компромісів», тому на Кубу його супроводжуватиме Віка, яка й гадки не має, що воно таке є – іспанська мова, яка читає «hola» як «хола» і не має жодної дотичності до міжнародних зв’язків. Я думаю, ви вже зрозуміли, що на Кубу особисто я не вирушаю. Виявляється, про мене патякав один заступник міністра, якого тут фактично ніхто не шанує: «Хто ця дупа? Хто їй радий?» «Він тут ніхто, це саме, буде він мене, це саме, вчити. Дозволяють тут, це саме, влазити по ці самі… а не вийде. Буде воно тут втручатися…»
Усе «це саме», крім зауваження щодо заступника міністра, котрий намагався вперти мою постать в урядову делегацію, яка має ощасливити своєю присутністю Кубу, Васятко проголошує в мікрофон німецької фірми «Брьохлер». Влучна назва для фірми, що виготовляє мікрофони. Чудове почуття гумору в того, хто поставив це обладнання в кімнату нарад. Я почуваюся зле, я втомився. Вже понад два місяці я перебуваю під пресингом. Мене позбавлено права на відпочинок. Куди дивитеся ви, наглядачі з Міжнародної організації праці? Ліпше, ніж патякати про порушення прав вагітних жінок у Марокко та неповнолітніх, яких використовують як валізи колумбійські наркобарони, врятували б маленького українського чиновника від бюрократичних тортур. Ми що, не люди, га? Мене пресують усі, хто намагається мені сподобатися, тому що дехто вважає правильним – подобатися фаворитам навіть тих, хто не дуже популярний у цих стінах, а також ті, хто намагається вичавити з мене кишки.
Втім, є одна людина, котра обмежила наше спілкування, але все одно підтримує мене. Чи може бути чимось іншим за моральну підтримку ця тиха пісенька: «Це саме, це саме… мучусь…» (на мотив «Бессаме мучо» наспівує улюблені слова‑паразити Васятка мій друг Ігорко. Так, той самий Ігорко, котрий здав товариську приязнь до мене пана заступника міністра, відомого мисливця на запорізьких вепрів).
Васятко продовжує говорити про гнилі компроміси і про те, що він, Васятко, ніколи на них не йде. Я уявляю собі компроміс у вигляді стиглого банана, але ж тільки здерши бананову шкірку, можна побачити, що плід гнилий? Варвара Адольфівна, яка милується своїм шефом і завжди напоготові, щоб захихотіти, почувши його пришелепуваті жарти, сама дала Васятку вірне прізвисько. «Васятко». Потім вона казала, що була п’яна, несповна розуму, розгублена та зневірена його нерішучістю, тому й видала тезу перед вірною подругою Валентиною, про що та розпатякала наступного дня всьому управлінню кадрів, а це означає – буквально всім.
Ось що вона говорила: «Васі поділяються на Василів та Васяток. Василі – це рішучі чоловіки, справжні лідери, стратеги. А є – Васятка. У Васяток завжди є власна думка, з якою вони переважно ніколи не згодні».
Валерій Леонідович малює вісімки. Мабуть, мріє про вічне життя, викреслюючи ці символи нескінченності, чи просто нудьгує, нарада затягнулася.
Дзвоник. Це – мій мобільний телефон. Вираз обличчя Васятка мені не вдається, на превеликий жаль, зафіксувати. Це вираз обличчя Будди, якому вирізають гланди, чи матері Терези, яка прокинулася з пірсингом у пупі. Мене запрошують на вечерю. І я погоджуюся, можливо, мені зроблять пропозицію, від якої відмовляються тільки рідкісні дурники. Сподіваюся, що це не мій випадок. У Вікторії надзвичайно зацікавлена пика, вона намагається вгадати, що приховує моя голова. Що там коїться всередині? Який такий мозок? Краще б Вікторія думала, що приховує моя ширінка. Коза.
У приймальні тиша. Дві брудні чашки з кавовою гущею свідчать про те, що вона тут устигла побувати. Секретарка. (Секретарки Немає – дванадцять). Я шукаю на столі, в шухлядах папери, де б мав бути її почерк. Мені треба надряпати записку від її імені.
Щось на кшталт: «Станіславе Владиславовичу, вас терміново викликають на нараду в міністерство». Ця наволоч тут не пише. Натомість я залишаю записку їй: «Терміново викликали на нараду». І – підпис. Щоб її, де можна швендяти цілими днями?
Біля ресторану «Діксіленд» чергують катафалки. За часів моєї належності до дуже великого бізнесу в мене теж був такий чорний гладенький джип. Катафалки, що возять чи вже мертвих, чи тих, хто незабаром помре. Вони оглядають мою машину фарами‑очима найманих убивць: «Агов, що ти тут забула, дівчинко?»
Вони вже там. Заступник міністра та два чоловіки з очима, що харчуються першокласною сенсімілією. Вони підіймаються, тиснуть мені руку, часи повертаються? Е, ні. Тоді, вітаючись зі мною, віталися із тестем. А зараз, вітаючись зі мною, вітаються з посадою, що я обіймаю. З кимось із нас вітаються просто так? Тому що це – ми, га? Будь‑який салат, що вони замовляють, посміхається акулячими плавцями, розкриває для вас обійми – відірвані щупальця восьминогів, тобто смердить великими грошима. Я посміхаюся їм у відповідь, далі буде.
Їх цікавить довідка щодо інвестиційного клімату, але не та, що ми підготували, а та, яка б мала відобразити справжній стан речей. Смішні люди, хіба їм не відомо про метод компіляції? Я давно навчився напускати пиху за допомогою щік, рухів брівок та виразу очей. Я зараз буквально за півгодини напишу вам список фраз і потрібних слів, за допомогою яких ви зможете компетентно деякий час замилювати очі навіть дуже проникливим персонам. Я починаю священний процес окозамилювання. Тс‑с‑с. Не заважайте. А тим часом прогляньте…
Дата добавления: 2015-12-08; просмотров: 110 | Нарушение авторских прав