Читайте также:
|
У дитинстві мені дуже подобалася Софія Ротару. Можливо, тому, що вона була схожа на нашу сусідку тітку Ганну, зовнішності якої заздрила мати, і з якою матір зраджував батько. Вона була красуня, вона співала, в неї було оригінальне, як на мене, ім’я. У неї не було жодного шансу мені не сподобатися. Варто сказати, що Софія, незважаючи на аспект у вигляді сусідки Ганни, була кумиром усієї нашої родини ще з часів «Червоної Рути», яку, як відомо, годі вже й шукати вечорами.
Тому, коли я дізнався, що мені доведеться співати в хорі, підспівуючи самій Ротару на концерті, а потім іще й танцювати, щастя моє було безмежним. Зрозуміло, що протягом усього концерту нашому дитячому натовпу не дозволили б товкти сцену, своїми білими шкарпетками викриваючи її запилюжену сутність. Ні, нам обрали тільки одну пісню. «Дадим шар земной – детям!» Це була серйозна, дещо навіть патетична пісня. Я спочатку підспівував пані Софії разом із хором, а вже потім з іншими трьома дітьми, однією з яких була рідкісна мала сволота Лариска, я мав зображувати в танці: «но‑о‑о‑сок, п’ята‑а‑а‑а‑а‑чка, хутко, веселіше, но‑о‑сок, п’я‑а‑та‑а‑а‑а‑чка, хутко, веселіше» тих самих порядних дітей, котрим дорослі прямо в руки скинуть від гріха подалі Земну кулю.
І от, коли чарівна Соня проспівала: «И детские руки возьмут шар земной, посадят деревья, деревья бессмертья…», тоді кулька потрапила в мої шкідливі ручки. Земна куля в руках справила на мене таке само глибоке враження, як «золоте» ситечко на Еллочку‑Людожерку, вона мене причарувала, наче рута. Спочатку на кулі сиділи посланці миру – білі голуби, але відразу, як тільки кулю передали дітям, голуби стрімко пурхнули у височінь, а в моїх руках залишилася тільки вона. Блакитна, чудова, найкраща у Всесвіті куля, прикрашена яблуневими гілками, вона була незбагненно прекрасна. Миттєво я усвідомив, що цю кулю я не віддам нікому. Дірку вам від бублика, а не кулю, дорослі. Дадуть вони кулю на мить. Атракціон небаченої щедрості. Треба було виважено ставитися до того, кому і що ви даєте. Не поверну. Що хочте, те й робіть. Дулю з маком. Скінчився ваш дорослий час, доросле панування.
Як у тумані, я чув оплески, пісня скінчилася, Соня посміхалася та притискувала до грудей оберемки квітів, а ми, танцюристи, виконували народні уклони. З кулею було важко схилятися додолу, але я якось примудрявся. Хор сяяв. На нас насувалася бордова запилюжена завіса, яка виглядала так, наче пробита бандитськими кулями – через те, що об неї часто гасили бички. І тут я помітив, що за кулю тримаюся не лише я. Ага. Звісно. Це була вона. Стерво, яке маскувалося за двома невинними хвилястими дівочими хвостиками. Лариска‑криска.
«Ну, дітки, давайте сюди кульку», – сказав якийсь лагідний дорослий голос. Не змовляючись, ми з Ларискою почали відповзати з надією віднайти для себе затишну схованку. Ми й не думали віддавати кулю, а коли залишилися на самоті у відносній безпеці, то почали висмикувати її одне в одного. «Ану, віддай кулю!» – верещала Лариска. Я відмовився, і ми почали чубитися, що, звісно, честі мені не робить, але зважте на те, що вона була нехай маленьким, але тим іще стервом. Вона вдарила мене по коліну, мене скрутило, я звалив її на підлогу, святкова спідниця розлізлася по швах. «Усе життя зшивати будеш, гад», – сказала Лариска. Я в неї плюнув. Хвости в неї зметнулися вгору, і сама вона в білих панчохах нагадувала юну фехтувальницю або гидкого зайчика‑побігайчика, котрим мені довелося двічі бути на святкових ранках у дитячому садку.
Вона опиралася, дряпала мені обличчя, типові жіночі прийоми. Мені вже значно більше років, ніж тоді, Ларисці – також, але мене б зовсім не здивувало те, що й зараз за відповідних умов вона б залюбки й вправно подряпала мені обличчя. Контроль ми втратили, ми вовтузилися, зойкали, верещали, і, що цілком зрозуміло, нарешті нас знайшли дорослі. «Ага», – сказали дорослі, це мало б перекладатися: «Ховалися‑ховалися, а от тепер – упіймалися». «Ого», – обурювалися вони, що мало б перекладатися: «Ти бач, що вони тут влаштували, справжню бійку! І це хлопчик – б’є дівчинку, а дівчинка поводить себе як скажений собака, ай‑ай‑ай». «Ану!», – це вони в такий спосіб вимагали миттєвого припинення нашої бійки.
«Ти ж хлопчик, як тобі не соромно бити дівчинку!» – почув я божественний голос Софії Ротару, засоромився, зашарівся та втратив пильність, чим скористалася ця навіжена дзиґа, яка відтяпала в мене кулю. «Так не дістанься ж ти нікому», – довільно процитував я тоді невідомого мені російського літературного класика і, як бик на тореро, рвонув у бік Лариски. І вона, ви не повірите, – вона злякалася. Напевне, я був переконливий у ролі бика. Незважаючи на те, що Лариска була стервом, вона була шляхетним стервом і завжди покладалася сама на себе. Вона не стала рюмсати й просити дорослих про захист, ні. Вона викинула вперед руки, в яких блакитніла куля. Як щит. «Хрусь», і моя голова з тріском пробиває гіпсокартон десь на рівні Африки. Якби я не був такий злий, то неодмінно скористався б тим, що раптово потрапив у нутрощі Земної кулі, й пошукав п’яти негрів, яких, за словами нашого вчителя географії, постійно експлуатують винятково багаті білі покидьки. Білим покидькам поталанило, через засліплення власною люттю я не став Мартіном Лютером Кінгом.
Сумний адміністратор подивився на те, що колись було земною кулею, на її шматки, брудні блакитні клаптики Землі, понівечені тканинні яблуневі пелюстки, і сказав таке: «Кулю в руки дітям дали, кулю діти проїбали». Він був поет і філософ. Хтось гигикнув, Софія грізно зсунула брови. «Що ви таке кажете при дітях?» «При яких дітях? При оце‑о? Ще хлопчик – зрозуміло, але як може так себе поводити дівчинка?» І тут Лариску прорвало, в нас колись прорвало кран у ванній, то ми робили ремонти сусідам знизу, бо притопило їх добряче, але тоді, дивлячись на Лариску, я розумів, як їм пощастило, що це просто прорвало кран, а не Лариску. Вона все‑таки була дівчинкою.
«Та чого ти?» Все ж таки пані Софія Ротару була доброю жінкою. «Чого ти, красуне? Все ж добре, га? Зараз ти заспокоїшся, розповіси мені про себе, добре? Ну, чого ти? Не переймайся. Так соромно?» «Ні‑і‑і‑і‑і», – ще голосніше зайшлася Лариска. «Чому?» – щиро здивувалася пані Софія, блискітки на її нафарбованих очах так таємничо мерехтіли. «Куля, куля», – невпинно повторювала Лариска. «Та нічого, дитино, кулю полагодять, нічого страшного не трапилося». Лариска була невтішна. «Я не відвоювала кулю, а‑а‑а‑а, через нього. Та ще й ви відтепер будете думати, що якщо дітям щось даси, то вони його проїбуть». Дорослі мовчали. Хтось кудись потупотів, тому що, на відміну від інших, не був шокований, а намагався стримати сміх.
Мовчання дорослих змусило Лариску пригледітися до них уважніше, щоб збагнути, чого це вони принишкли, тому вона зиркала очиськами й потроху припиняла рюмсання. А я дивився на неї зовсім іншими очима. Вона стояла, мала, двохвоста, у білих брудних панчохах і з такими сірими, наче мокре каміння в Криму, очима, що в неї неможливо було не закохатися, і я закохався.
Дитинство повністю нас обробляє, от як Данило‑майстер каміння. «Що, не виходить, Данило‑майстре, кам’яна квітка?» Коли я вперше побачив свою майбутню дружину, яка бігла до мого приятеля в квітчастому сарафані, босоніж, із двома смішними хвостиками, стягнутими стрічками, оздобленими дерев’яними кульками, я усвідомив, що ось до мене наближається жінка, з якою я ладен прожити своє доросле життя. Сам не знаю, чому я тоді так подумав? Що затьмарило мій мозок? Одне я пам’ятаю, наче все це відбулося вчора: ось вона з нами вітається, а в моїй голові посміхається мені двохвоста смішна сіроока Лариска всім своїм ротом без двох молочних зубів, показує язика, дражниться, приховує за спиною блакитну кулю, прикрашену яблуневим квітом…
Утім, усе вищевикладене є розповіддю про мій перший привід для гордощів, а в мене є ще й другий. Зараз ми якраз упритул до нього підходимо. Одного разу мене занесло до міста‑героя Москви – на день народження мого приятеля, надзвичайно крутого хлопця, його ім’я немає ніякого сенсу згадувати на цих сторінках, тому що герой це прохідний. Щось на кшталт: «Їсти подано». Почув би він це – ніколи б не зрозумів, що це я про нього, ага. Туди я припхався без дружини, і не тому, що її забули запросити, такі люди, як мій приятель, мають кілька спеціально навчених помічників, які турбуються про те, що нагадують їм про урочистості, а також складають вичерпні списки запрошених. Річ у тому, що моя дружина ненавиділа подорожувати зі мною, надавала перевагу товариству своїх подруг та модних журналів – утім, я сприймав це дуже спокійно, бували часи, що я радів можливості подорожувати наодинці з собою. До чого він це веде? – спитаєте ви. Будьте терплячими, і вам воздасться. Отже, на цьому дні народження, який святкували саме так, як уміють святкувати на Русі люди, котрі ретельно рахують не тільки свої гроші, ще й чужа грошва не дає їм спокою, на кораблі, я здибав другий привід пишатися собою.
Справа полягала в тому, що на пароплав були запрошені найсучасніші (мабуть, від слова «сука», бо більшість із них були бабами та, перепрошую, – рідкісними стервами) естрадні митці. Це така російська мода: три обов’язкові компоненти будь‑якого пристойного дня народження: цигани, ведмеді й естрадні співаки. Питва там було також досхочу. А вони вміли пити, ці естрадні баби, ще б пак! Якісне питво, ще й на дурняк, змушує наш шлунок вміщувати в себе все більше й більше літрів. Мені здається, що я вже розповідав, який я нівроку, хоча про таке зайвий раз шкода мовчати. Поталанило мені народитися гарним, розумним (а куди подінешся? Від правди очей не сховаєш!), а вже потім, завдяки моєму вельмишановному тестеві, стати й багатим. Хто перед таким встоїть? Хто, я питаю, встоїть перед таким шаленим красенем, ще й надершися дармового віскі?
А як я міг встояти перед нею? От подивився б я на вас, якби до вас на височенних шпильках підцокотіла мрія всіх чоловіків із східним розрізом очей та ногами неймовірної довжини, з такою саме посмішкою, як у її численних кліпах, майже гола, і почала клеїтися, то ви що, віддали б їй свого піджака, щоб вона не застудилася, і зателефонували її мамі з повідомленням, що ви вже викликали таксі її шикарній дочці? Якщо серед вас є людина, котра повела б себе саме так, то я вклоняюся. Це ж треба таке. От у вас витримка, як у французьких коньяках. Хто б інший розповів – не повірив би, сталева ви людина. Мені здавалося, що від неї мають випромінюватися пахощі фруктових щербетів, баклави, рахат‑лукуму, жасмину… Правда полягала в тому, що від неї тнуло сумішшю ірландського віскі та стійкого парфуму Паломи Пікассо. Це був старий, давно знаний запах, отже, вона не цуралася традицій, чи не свідчить це про певну консервативність при всій цій показовій екстравагантності?
Я, у принципі, ненавиджу, коли від когось тхне віскі, але хіба в даній ситуації це могло мене зупинити? Я ж віддався коханню, тьху, якось несучасно я висловився. Ми трахнулися, ще й двічі. Але й це якось негарно, зовсім не відображає урочистості моменту. Зараз, спробую ще раз. Ми почали кохатися в моїй каюті. До речі, вона була заздрісною персоною, я роблю такий висновок тому, що у відповідь на моє повідомлення щодо мого співу в хорі республіканського телебачення та радіо (кінець кінців це не п’янючий вереск на галявині, а місце, де вчать професійного співу), вона зробила таку пику, наче з’їла лимон. Нездара, мабуть, ніякої музичної освіти вона не має. Тільки‑но я помітив, що вона не здатна розділити зі мною мою радість, котра сповнювала мене, як сперма при спермотоксикозі, стосовно мого хорового минулого, я відразу збагнув, що разом по життю нам не йти. Ось трохи ще повалятися разом – можна, але жити – це вже ні.
Але мене все одно приперло. Чому? Тому що не кожного дня, не кожної ночі твої руки мнуть такі відомі на весь колишній СРСР стегна, не кожного дня, не кожної ночі такі довгі ноги соваються по твоїй спині. Вона пестить твої ноги своїми губами. Чувак, розумієш? Губами, ногами, ротом, усе це дотепер я міг бачити тільки по телебаченню, до того ж там вона все це використовувала в інший, ніж зараз демонструвала мені, спосіб! Ці тугі стеблини, що ростуть з‑під квітки‑спідниці, коли вона кружляє сценою, далекі, чарівні, а от зараз я можу взяти й наставити на них синців. Я мацнув її по сідницях, вона щось замуркотіла. О, чувак, то все це правда! Який же я красень, о‑ла‑ла! Я – обраний. Бо не до обраної людини в постіль міг застрибнути лише тарган, та й то – коли послизнувся і скотився з стіни.
Усе це відбувалося вночі. І мене переповнювали гордощі. «Не кожного разу таке трапляється, не з кожним! Я з такою бабою. Блін. На мені такі ноги. Ох, блін. Це – звіздець, який же все це – звіздець». Мої думки, що наче на хвилях наближали до мене мою гордість і не поспішали відкотитися назад, не залишали мене у спокої. Мовчазна гордість – це не мій стиль життя. Мені конче потрібно було поділитися такими радощами з близькими людьми. І я розпочав телефонування. От заплющте очі й подумайте: звалилося на вас щастя, кому б ви телефонували? Давайте, думайте! Ну? Отож‑бо. «Малувато буде! Малувато!»
Я почав метушитися, тому що кандидатури близьких миготіли, як картинки в гральних автоматах, щойно були вишеньки, а зараз уже яблучка, як гральні карти в руках пройдисвіта, ніщо не чіпляло. Я їм не вірив. Не вірив у їхню щирість. Агов, друзі, ви ж у мене є? Нарешті я зробив свій вибір. Вірних друзів у мене було двоє. Сергій та Сергій. «Раз – Сергій, два – Сєргєй, один – сер, другий – гей». Це була наша пісенька.
Коли я почув п’яний голос першого, дотумкав одразу: тут нам не зрадіють, хоч би що ми зробили. Бо ми зрадили їхню величність, попхались ото в Москву на пиятику замість того, щоб піти на футбол. Мене послали в дупу видатного композитора Шаїнського. Вибачте, метре. Інший мій приятель чомусь подумав, що я зараз буду розповідати йому про хор. Можливо, я сам винен у цьому припущенні. Почав говорити про гордощі, а мої гордощі асоціювалися в них винятково з хором, про це я сам потурбувався. «Ти що, хочеш заспівати мені якесь недосяжне „ля“ клятої сьомої, чи які в вас там є, октави? Слухай, Стасе, вже на п’яту ранку, я розумію, що деякі сп’янілі хористи тільки починають свої веселощі: бздіти сопрано й таке інше.
Але є, чувак, порядні люди, котрим завтра вставати вранці, щоб нормально провести переговори. Пішов ти. Сам знаєш куди». Звісно, я знав. Вибачте, метре.
Це була чорна зрада. И‑и‑их. Що робити? Я зітхнув і мовчки дивився на свій мобільний телефон. Аж потім мене попустило, тому що я згадав одну статтю в жіночому журналі, які так припадали до душі моїй жінці. В цій статті якийсь розумник патякав про те, що в справжній родині чоловік і дружина повинні бути друзями, котрі мають ділитися одне з одним усім: радощами, гордощами, щастям. «Адже хто буде більше радіти за вас, ніж ваша власна половинка? Хто буде щирішим і по‑справжньому здатним розділити з вами вашу радість?» Усе це запитував у читача автор статті, якого було записано як професійного психолога, директора якогось центру з проблем народжуваності, родини, родинних стосунків. Як це казав батько моєї дружини? «Довірся професіоналам, синку, навіть якщо вони щось не те зроблять, у тебе будуть усі підстави обібрати їх у суді й знищити їхню репутацію».
«О!» – промовив я до неба, відчутно збадьорившися, наче на мене звалилося яблуко на ім’я Еврика. І посміхнувся зорям, що рясно вкрили небо. Я набрав номер моєї коханої дружини. На відміну від моїх так званих друзів, вона мене слухала уважно й жодного разу не перебивала. Я розчулився, це ж треба, яка в мене чутлива дружина, вона мене розуміє, вона поруч зі мною, вона – мій друг, сестра, мати! В той момент я був закоханий у цей світ, що подарував мені два приводи для гордощів, а на довершення ще й таку мудру дружину, яка все розуміє.
Але солодка млість, що опанувала мене, не була вічною. Тому що тільки‑но я завершив свою блискучу розповідь, прикрашену деталями, фантазуванням, порівняннями та деякими гіперболами, дружина висловила все, що вона про мене думає. Я навіть не буду наводити тут усі її слова, бо різноманітністю вони не відзначалися, а суть, пропускаючи епітети та дієслова, можна було звести до одного слова: «Довбак». Насамкінець вона додала: «Довбак, хто тебе тягнув за язика? Насрав, то прибери мовчки, а не відкривай двері клозету, щоб на весь Всесвіт бзділо. Знаєш що? Щоб тобі від триперу все життя лікуватися».
Коли я приїхав додому, збагнув, що вдома мене ніхто не чекає, навіть менше того. Як я до цього допетрав? Це було просто, вона змінила всі замки. Ми навіть намагалися помиритися, не тому, що вона хтіла мене пробачити, ні, вона й бачити мене не могла, я діяв на неї, як варене м’ясо та сира риба на жінок на другому місяці вагітності.
Хоч як це дивно, але нас викликався мирити тесть, він сказав, що робить це задля нашої дитини, але я чудово знав, що він поки що не підшукав відповідного хлопця на моє місце. «Родинний бізнес» був для нього рідним сином, інтереси цього сина були вищими за образу його доці.
Я тримався, хоча мене тіпало. Не кожного разу ж таке, правда? Спочатку я постійно вибачався: квіти, подарунки, ласкаві слова – аж потім зрозумів, що вона не вірить жодному моєму вибаченню, їй не потрібні всі ці квіти, якщо дарую їх я. Вона в мені зневірилася, а чи вірила вона в мене, мені коли‑небудь? Я почав звикати до того, що вираз мого обличчя завжди був винуватим. Їй цього було замало, так я тоді думав. Але згодом усвідомив, що їй цього було не замало, їй усе це просто було непотрібно, мене як чоловіка вже не було в її житті, і вона не розуміла, що робить поруч із нею цей активний поганючий привид.
Тесть робив заклопотаний вигляд, старався бачити мене якомога менше, але явної агресії не виказував, хоча я чудово бачив, як він хотів мене стерти коли не з цієї землі, то з долі власної доньки – так точно. Я почувався винним, тому мій мозок був увімкнутий не на власний захист, а на вибачення, чим тесть, як вправний бізнесмен, і скористався, я не знаю, як усе це трапилося, але одного разу я прокинувся на старому дивані у квартирі своїх батьків з чітким розумінням того факту, що в мене немає дружини, немає дитини, немає роботи і дуже мало грошей на рахунку. Незвично мало для забезпечення того рівня життя, до якого я звик. Де моя двохвоста дівчинка з сірими очима, в яких ховається дощ?
Я не можу сказати, що батьки були дуже раді моєму поверненню. Знаєте, коли ваша дитина повертається гола й боса, без квітів, іспанського вина та італійських солодощів, без кубинської люльки в подарунок батькові, котру ти привіз із Гавани, без шовкового палантину, розписаного вручну безправними жінками Марокко в подарунок для мами, без жодних перспектив, але з виразом провини на все колись щасливе, умащене дорогим кремом після гоління обличчя, батьки, які теж звикли до відповідного рівня життя, почуваються розгубленими, зневіреними та обведеними круг пальця.
Вам бридко? Вам це здається жахливим? У вас нормальні батьки, які радо стрінуть вас, із якої б халепи і в якому б стані ви не повернулися додому? Мама стане метушитися, заварить вам чай і буде довго дивитися на вас, підпираючи щоку. Бо це найщасливіше у світі явище: дитина, яка п’є чай на мамчиній маленький кухні. І серце мами заходиться, коли дитинка обпікається гарячим чаєм, а її губи, точно так, як було в дитинстві, хочуть подмухати на цей злий чай, що обпік дитинку. І поцілувати в маківку. Дитинку, якій виповнилося понад 30 років. Мамчине щастя. Батько буде палити цигарку на балконі, час від часу кидаючи на вас погляд, наче запрошуючи на чоловічу розмову, впродовж якої він потисне вам руку і скаже, що ви зможете завжди розраховувати на нього, бо з вас не могла вирости паскудна тварюка, а це значить, що ви не здатні, просто не здатні вчинити ніякого паскудства. І ви будете чубаритися лобами, точно так, як тоді в дитинстві, а потім він вас обійме, і на якийсь час міцніше, ніж завжди, притисне до своїх грудей.
Я сам зробив їх такими, своїх батьків, сам, власноруч. Зараз можна кусати власні лікті. На кого мені нарікати? Я привчив їх до матеріального, я звів наші стосунки до отримання подарунків, я на питання: «То що там у вас?» – відмахувався, кажучи: «Та все о’кей, мамо». Якби вона запитала щось інше, я все одно механічно б відповів: та все о’кей, мамо. Я її не чув. І щоразу я казав це «все о’кей» настільки формально, що і її питання, котре вона не припиняла ставити через свою вихованість, втратило свій сенс. Наші слова зовсім утратили сенс, вам не страшно?
Птахи ніколи не спілкуються між собою так, як це роблять люди. Птахи співають, птахи розповідають, птахи попереджають, кличуть, сповіщають про біди, радощі, небезпеку, їжу тощо. Птахи прислуховуються одне до одного, до них прислуховуються й люди. А що роблять люди зі своїм умінням говорити? Пусті слова. Формальність. Ви бачили птаха, що співає формальності? Люди спрощують слова, наповнюють їх іншим смислом, крадуть, перекручують, недбало ставляться, кидаються ними, жонглюють, використовують, усе роблять для того, щоб заплутати собі подібних, аж потім дивуються, чому їх ніхто не розуміє? Люди говорять кожен на своїй мові, і байдуже, розуміє тебе інший чи ні, бо йому теж байдуже, чи почув ти, що він намагався тобі донести.
Батькам не до вподоби була моя поведінка, тому що мати з власного досвіду знала, як боляче, коли тобі зраджують, а батько, як усі чоловіки, що зраджують своїм жінкам, зовсім не шаленів від того, що так само роблять інші чоловіки, тим більше його власний син. Вони чекали. Знаєте, як утомлений господар чекає, коли нарешті гості розійдуться по домівках. У своїх мріях він бачить чистий посуд і себе, коли поринає у відпочинок на рідному ліжечку. А гості все не йдуть, і «на коня» їм уже не наливають, бо цього прозорого натяку вони не зрозуміли вже тричі. Мовчки чекає, бо знає: коли‑небудь вони підуть, коли‑небудь посуд буде вимито, коли‑небудь господарі вкладуться в свої ліжечка, і все буде добре.
До того ж, так чи інакше, але вони пам’ятали, що я – їхня дитина, що про мене треба піклуватися, принаймні годувати й питати «як ти?» Я не заслуговував, на їхній погляд, на розуміння, але я міг розраховувати на батьківське співчуття. Як казала сусідка Ганна тій самій Ларисці, котра відкрила мамчині очі на теплі стосунки Ганнусі й мамчиного чоловіка: «Я не розумію, ти хто – дівчинка чи вовк?» Вони розуміли, що вони батьки, а не вовки.
А я перебував у снах. Скажіть, що означає, коли людині сняться чужі сни? Хтось натиснув на гальма, сховані в моєму організмі, і ноги з них не прибирав. Спочатку я вирішив, що треба скористатися нагодою і трохи відпочити, але це «трохи» затягувалося, мені ніхто не телефонував, я нікому не телефонував, я жив серед близьких мені людей, але тільки дратував їх. Порушник спокою, як це жахливо, ви були коли‑небудь порушником спокою? Коли це не говориться вам у вічі, то це відчувається щоразу, коли ви доповзаєте до кухні, щоб залізти до холодильника, чи вмикаєте телевізор, чи шелестите сторінками книги. Ви це відчуваєте з мовчазних спин матері та батька, з того, як мати здригається, коли ви берете улюблену кицьку на руки.
Потім я почав телефонувати сам. Мені потрібна була робота, грошви на рахунках залишалося несказанно мало. Більшість партнерів тестя говорили мені, що я дуже вправний керівник, що вдало керувати бізнесом закладено в моїй крові. Дивно, але одночасно з кінцем мого шлюбу з моєї крові наче хтось висмоктав цей бізнесовий хист. Усі ті, хто називав мене «синку», плескав по спині, посміхався та пригощав дорогими сигарами або з повагою звертався до мене «Станіславе Владиславовичу», вклоняючись майже до персіянських килимів на підлозі мого офісу, раптом не могли пригадати, хто я. Куди ж їм було згадати про хист до бізнесу в моїй крові? Де там.
«Стасику», – Ігор Григорович завжди був занадто прямий, такий прямий, що його ніколи не брали на переговори після кількох казусів. «Насере в найбільш невідповідний момент», – так зауважував мій інтелігентний тесть. «Стасику, ти що, не розумієш, що для тебе в цьому бізнесі місця вже не існує?
Ти, до речі, не дуже шкодуй і вбивайся, відверто кажучи, ти й тоді займав чуже». «Тобто на роботу я можу не розраховувати, взагалі ні на яку?»
«На якусь – можеш. Але на таку, на якій ти звик просиджувати свої „кавалійські“ штанята? Боже ж мій, Стасе, хіба можна бути таким наївним бовдуром? Мені здається, що твоє знайомство з цією чудовою родиною сприяло лише тому, що в тебе повністю атрофувався мозок. Знаєш, що? Коли за твоєю спиною є тільки солодка пика та вправний член, а більше нічого, і ти раптом одружуєшся на доньці людини, котра володіє величезними ресурсами, то треба велосипедити лапкою, як цуцик, якого чухають, скавчати та метляти хвостом, а не трахкати на днях народженнях розбещених шльондр». «Член і пика не за спиною, Ігоре Григоровичу.
Коли член і пика у вас за спиною, треба хвилюватися за цноту своєї дупи, шкода, що ви в своєму віці цього не знаєте». «Шкода, любий, що ти в своєму віці знаєш тільки це».
Всі інші не подарували мені так багато слів, навіть секретарки, ті, що кожного разу намагалися влізти до мене в штанці, зараз, наче скажені, жбурляли слухавки.
А де були мої друзі? Агов, друзяки, то ви де? На мій галас прийшов Сергій. Авжеж, бо він був «сером». Він прийшов із пляшкою португальського вина. «Ти, мабуть, страждаєш від неякісного питва?» – запитав він, метнувши очима по батьківський не такій уже старій, але ніяк не ультрамодній оселі. «Кепсько тобі, га?» – це було його друге запитання. Я підвівся, приніс склянки. Він незадоволено повів носом: аякже, яка гидота, то був простий скляний посуд.
«Ти знаєш, що вона вийшла заміж?» «Щось дуже багато запитань», – сказав я. Я не знав, що вона вийшла заміж, але не можу сказати, щоб я був шокований чи здивований. Вийшла – то й вийшла. Буде інший батько у моєї дитинки. Хоча чому інший? Я що, був їй батьком? Нарешті дитина отримає батька. Ось що подумав я, а ще я подумав, що починаю ненавидіти людство. Людство з його спорожнілими думками, людство з його фальшивими словами, людство, котре мене перекроїло так, як йому було зручно. «А я піддався, вона ж була така рада», – проспівав я. «Тільки не треба про хор», – попередив Сергій. «О’кей», – згодився я. І подумав: «Коли ж ти підеш?» І відповів сам собі: «Він не піде, поки ми не вип’ємо цю кляту пляшку вина, бо залишити мені такий дарунок життя – на це він не здатний». І налив нам по повній.
«І за кого вона вийшла?» – спитав я, бо далі мовчати було незручно. «За Костика». «О», – тільки й міг вичавити я. «О!» Костя був другом дитинства моєї дружини, його батьки товаришували з її батьками, і для всіх було набагато простіше, приємніше й корисніше, якби вони побралися, їхні ніжні дітки. Але тут з’явився я. Такий собі Коваленко. Стас Коваленко. І всі їхні плани полетіли шкереберть, можу собі уявити, як гарчав її татусь, коли дізнався, що вона вагітна, закохана й не збирається «щось вирішувати з плодом».
Костя – небезпечна потвора. Хлопці, стережіться друзів дитинства ваших коханих, тому що ці чоловіки були першими, хто бачив дитячі круглі сіднички ваших жінок, а таке ніколи не забувається. Чи то вона йому перша показала, чи то вони так гралися в лікарів, але факт залишається фактом, він бачить її дитячий задок, він першим лізе в її трусики, хай усе це невинно, дитячі забавки, але і вона, і він поєднані таємницями. А це надзвичайно зближує людей. Таємниці. Спільні таємниці.
На наше весілля він, незважаючи на те, що був парубком небідним, подарував нам альбом для фотокарток. Вам дарували альбоми? Такий – навряд чи. Якщо вам подарують такий альбом, то прошу вас зупинитися й подумати: що це за людина у вашому житті? Тугенький альбом жовтого кольору з красенем‑павуком посередині у своєму змереженому павутинні. Павучок – ситий і вдоволений, такий висновок можна зробити тому, що камінець, який грає роль його павучачого живота, зроблений із напівкоштовного камінця червоного кольору. Напився крівоньки, потворонько.
Карлсон назвав би цю картинку на обкладинці весільного подарунка – альбому для фотокарток – «Моя улюблена муха». А коли б хтось питався, чому саме так називається ця картина, де ж улюблена муха і хіба це не павук, Карлсон би пояснював: «Авжеж, це – павук, а муха всередині, бо він її з’їв». Я тицьнув пальцем у павука після обов’язкового рукостискання і спитав: «О, друже, то цей симпатичний павучок – я?» Це було жартівливе запитання, дружина пирснула, смішно їй, ти ба. Костя дивився мені в очі, хижо примружившись, і вичавлював із себе: «Ні, але чому ти так подумав?» «Так, нічого. Щось навіяло», – збрехав я. Усі ми втрьох, вона в білому, ніжна, наче весняний нарцис, я в костюмі кольору беж та краватці, що коштувала, як уживаний форд, і він, за дивним збігом обставин теж у білому – чудово розуміли, що оце зараз відбувається між нами. «Не подобається», – сказав Костя, зробивши удаючи жаль. «Та що ти», – сказала дружина, яка зайнялася застібуванням ґудзика на його сорочці. «Та що ти», – відлунив я, цілуючи її неслухняні схолоднілі пальці, яким усе ніяк не вдавалося впоратися з ґудзиком. Тепер уже вона йому назастібується, і він їй нарозстібується. Суки.
«Суки», – якось замріяно сказав я. «Е‑е‑е‑еп?» – відгукнувся Сергій. Виявляється, весь цей час, час мого перебування на весіллі, він сидів поруч і доганявся принесеним вином. «У мене є одна мрія», – сказав я. «О, друже, то ти став скромнягою», – посміхнувся Сергій. «Усього лише одна мрія?» «Ага. Точно. Скромнягою», – мені було гидко на нього дивитися: чому він не вшивається, вино ж геть висмоктав?
«У мене вдома немає ніякого питва», – я вирішив прояснити перспективи. «Давай вип’ємо кави?» Я помітив, що він вліз у мої капці. «Ненавиджу, коли хтось лізе в мої мешти. Козел», – подумав я. «Буде тобі кава». І пішов її варити. «У вас що, ніхто не прибирає на кухні?» – раптом почув я, він стояв за моєю спиною.
Отже, за моєю спиною була солодка пика, вправний член та колишній друг Сергій, що нажлуктився португальським вином. «Ти шукаєш роботу?» – відповів я запитанням, він захихотів. Дуже смішно, ага. Це я шукав роботу, але про це не варто було навіть згадувати в його товаристві.
«То яка вона, твоя мрія?» Я мовчки на нього дивився. «Мрія, ти ж казав про мрію?» Він думає, що я його не чую. «Втрата родини та роботи не тягне за собою втрату слуху, не верещи».
«Та я не верещу наче», – він знову посміхався. Кожна його посмішка відгукувалася в мені отруйною слиною. «Мрія дуже проста, чувак. Віднайти того психолога, котрий радить на шпальтах модних журналів, як поводитися подружжю, а потім трахнути його лижною палицею. Разів п’ять. А знайти його дуже просто через редакцію.
Тобі, до речі, не спадало на думку, що якщо поведінка твоя не бездоганна, то тебе так просто знайти? Знайти й трахнути лижною палицею разів п’ять, спадало тобі таке не думку?» Я не помітив, як підвищив голос. Він хутко забрався геть. Я більше його не бачив, і знаєте що? Я зовсім за ним не сумую. Ба‑ай.
Утім, він, мій колишній друг, послугував мені штовхачкою. Того ж дня я встав із ліжка, вдягнувся, пішов до банку й подивився на залишок на своєму рахунку. Дещо там було. Я зняв гроші й пішов до агенції нерухомості, де працювала моя колишня однокурсниця Леся. Вона не знала про мої родинні позови та робочі злидні, тому люб’язно зголосилася мені допомогти. «Чого так терміново?» «Коханку треба оселити», – відповів я. «Шикарно?» – Леся виглядала дуже по‑діловому і, як я встиг помітити, відразу брала вола за роги. «Ні, абияк. Знаєш, вона абияка коханка». Леся здивовано підняла брови. «Тю, теж мені проблема. То знайди собі іншу!» От пішли жінки, власне кажучи, я давно з ними не спілкувався, остання молода жінка, з якою я спілкувався (якщо таке взагалі можна вважати спілкування), була східна діва, і спогади про неї на даний момент світлими не назвеш, але я не міг припустити, що в жінок зникло почуття солідарності.
Леся знає, що я одружений, навіть бачила мою дружину, і що – їй зовсім її не шкода, вона не обурюється тим, що я оселяю коханок? «Слухай, – питаю її. – А ти зовсім не співчуваєш моїй дружині? Ну, так, по‑жіночому: оце я вештаюся по коханках, орендую їм квартири, а ти така спокійна, навіть не збираєшся виховувати мене? Або навіть прочитати мені мораль, щоб мені стало соромно?» «А що, твоя дружина платить мені комісійні?» – питає своєю чергою Леся, її музичні пальці пурхають по клавіатурі, наче вона виконує скерцо, натомість вона набирає договір житлового найму. Сучасні скерцо – договори. «Та й узагалі, ‑ відривається від монітора. – Я ж із тобою вчилася, а не з нею». «Це абсолютна правда», – кажу я.
Квартирка така собі, трохи менша за вольєр для двох алабаїв, розташований перед заміським будинком мого коханого тестя. «Знаєш, любий, я знайшла тобі найліпше, що можна було віднайти на ринку за такі кошти». Леся сувора й агресивна в червоному костюмі, її спідниця дуже рухлива і схожа на мулету в руках матадора, зараз вона похитується на Лесі, а через мить – повисне на тому стільці. Але це вже я сповнився марних сподівань, Леся виконала свою роботу, отримала свої комісійні, а тепер я випав зі сфери її інтересів і заважаю їй жити.
«Дякую», – ввічливо кажу я, мені здається, що моя ввічливість вельми доречна, кінець кінцем вона перша людина за цей млявий період часу, яка приділила мені увагу – так, за гроші – але не відмахнулася від мене, як від серпневої мухи. «Повечеряємо разом?» «Кращеланчтількиресторанобираюянацьомутижнідорогийчао». Ого. Вона стрекоче, як кулемет, однією рукою набирає номер на мобілці, іншою намагається відчепити від зв’язки мого ключа, нарешті простягає його мені. Я ледь уторопав, що вона мені говорить. «Так, Зураб Авангардович, чемо окро, дорогенький, як ваші справи? О, так, так, Каринці хатка дуже сподобалася». О, то вона вміє теленькати, наче пташка. Ах, чому, чому я не Зураб Авангардович, хоча хто знає, коли й де і йому, бідоласі, скрутять яйця. Леся рвучко підводиться, щоб якомога скоріше вшитися звідси, її спідниця – мулета, сповнена обіцянок, наче дає мені ляпас. Шкода, що я не бик. Шкода.
«Так, мамо, це я і тільки я, і ніхто крім мене, забрав кота. Він у мене». Мама питає, де це – у мене. Дивно, коли я повідомив, що з’їхав з хати, почув тільки подих полегшення, ніякої зацікавленості, стурбованості, жодного запитання, а от адреса перебування її кота маму дуже хвилювала. Вона почала з кота, з котячої долі: де він, що з ним, чи не стрибнув з балкону й таке інше. Я повідомив, за якою адресою мешкає кіт. «Синку, я не розумію, навіщо ти його забрав, твій спосіб життя буде його дратувати, він звик жити з нами, зі мною, з татом». Чули, ага? Не він буде мені заважати, а я, бачте, буду його дратувати. «Я буду поводитися бездоганно», – кажу я мамі. Мене починає втомлювати ця розмова. Мама мовчить, бо не знає, що їй на це сказати, вона не знає, що в моєму розумінні означає бездоганна поведінка. Нарешті вона знову зітхає й каже: «Ну, тоді добре. До зв’язку». Цікаво, як вона буде зі мною зв’язуватися, якщо навіть не поцікавилася номером мого телефону.
«Мамо». «Що?» – питає вона, занепокоєна тим, що я продовжую нашу бесіду. «А тобі хіба не потрібний номер мого телефону?» «А, ледь не забула», – каже мати. Я кривлюся. Диктую номер. «Записала?» «Так, синку. Записала. Па‑па, батько дзвонить, пішла відчиняти». О другій дня? О, як батько, виявляється, рано повертається з роботи.
Я дивлюся на кота. Він вилизує свої яйка, з чого я роблю висновок, що мій кіт – онаніст і чепурун. Умостився на блакитному килимку. Добре. А як його звати? Я наче схаменувся, але ж я не знаю, як його звуть. Чорти. Набираю маму. «Алло?» Мама навіть не приховує свого роздратування: коли вона казала «до зв’язку», то сподівалася, що коли я й запрагну спілкування, це станеться хоча б через місяць‑другий.
«Синку, що в тебе, я поспішаю». «В магазин? Він скоро зачиниться назавжди?» – питаю я. Вона мене ігнорує, я її дістав. «Я тільки хотів дізнатися, як звуть кота».
Мама каже, що дивується тому, який я байдужий до оточуючих, вона не розуміє, як це можливо, стільки жити з котом в одній квартирі й зовсім не знати, як його звуть. Начебто зазвичай спілкування з котом виглядає приблизно так: «А скажіть мені, Василю Барсиковичу, що вам покласти сьогодні на сніданок у миску?» Мати не хоче чути моїх жартів. Я їй набрид. Кота звати Мартіні. «О», – кажу я. «Можеш звати його Мартін», – поблажливо каже мати. Ага.
Я ось що помітив: коли ти сидиш удома, сам чи разом із котом, то питання погоди зовсім втрачає для тебе свою актуальність. У тебе формується власна погода. А от у кота – ні, котяча поведінка залежить від примх погоди: то він розкидає лапи, то скручується й ховається в ковдру, як равлик. Раніше, в моєму нещодавньому житті, я постійно патякав про погоду. Про вітер, про похолодання, про судини, про теплі мешти, про светр, про потепління, про «скоріше б прийшла весна», про те, що сьогодні ожеледь, про те, що завтра обіцяють дощ зі снігом, тому не можна вдягати світлої дублянки, про те, «що в мами вночі ломило ногу, завтра щось зміниться», про те, що навесні обіцяють повінь, тому треба потурбуватися про те, щоб застрахувати заміський будинок саме від цього стихійного лиха, про глобальне потепління, про те «що алабаї ховають носи попід лапи, тому буде похолодання», про взаємозв’язок: спекотне літо – додаткові кондиціонери, про парасольки: «Як забудеш, обов’язково вперіщить дощ», і таке інше.
І стільки, ви знаєте, звільняється часу на «подумати»! Хтось рахував, скільки годин під час нашого життя ми говоримо про погоду? І чуємо про погоду? Якби хтось підрахував це, я думаю, що результати виявились би вражаючими. У будь‑яких компаніях, коли бракувало тем для розмов, а таке траплялося доволі часто, ми розпочинали теревені про погоду (мабуть, це майже єдина тема, обговорюючи яку, мало хто вдається до брехні, а отже – всі можуть трохи розслабитися), аякже, в ній розбиралися абсолютно всі, кожен мав свою думку. «Веселку можуть фотографувати лише щасливі люди, тільки тоді вона вийде на плівці», – так казала одна з гламурних подруг моєї дружини, як її звали? Здається, Жанна. Я тоді подумав, що в мене ніколи не виходила райдуга, ніколи, всі кадри були без неї, а хіба я нещасливий? Але я всміхався, щоб ніхто й подумати не міг, що я – людина, на плівці якої ніколи не буває райдуги, я обіймав дружину та доньку, і всім своїм виглядом випромінював щастя і впевненість у майбутньому. І знаєте, мені зазвичай вірили. Коли ти сам живеш фальшивим життям, фальшиве життя інших здається тобі таким само справжнім, як власне.
«Весна, весна, а не піти б вам всім на…», – завзято репетує за вікном весняне хлопчисько. Хлопчисько – мій шпачок, він сповістив мене про весну, а що це для мене значить? Та небагато, якщо не брати до уваги того, що завтра мій день народження. «Хто народився в березні, вставай, наливай, хто народився в березні, вставай, наливай, пий до дна, пий до дна, ми наллємо ще вина, до‑о‑вгіє літа, довгіє літа». Так, і хто перший кидатиметься поздоровляти безробітного та розлученого чоловіка? О, яка черга, що з вами, людоньки, як це приємно, ну, що ви, я так розчулився, панове.
Святкувати я вирішив наступним чином. Хто мене поздоровить (а раптом?), того я залюбки запрошу в свою гостинну оселю. Задля цього завтра я вийду з дому, куплю питва, замовлю їжу в супермаркеті, там роблять непогані салати й тістечка, а також холодні та гарячі закуски. Потім я накрию чудовий круглий стіл, який, якщо буцнути його з двох боків, наче й не розвалюється, поставлю відкорковані пляшки з вином, чарки і буду чекати.
Чекав я дотемна. Це було нестерпно. Я вже трохи набрався, тому вирішив пройтися. Вештався районом, причепився до якоїсь жіночки, що прогулювала маленького собачку. «До мене!» – крикнула вона собачці, побачивши мою світлу постать. «Це ви мені?» – спитав я, наближаючись до неї з традиційними дурощами: «А він мене не вкусить? А чому воно без намордника?» «Зараз я буду вам служити!» – радісно пообіцяв я жіночці, зігнувши руки, наче заячі лапки та висунувши язика. В її очах промайнула паніка. Час від часу я виснув у неї на руці, собачка тихесенько дзявкотів. Жіночка голосно обурювалася та хльоскала повідком по моїх руках. Нарешті я почув цікаву новину, що намордники вигадали для таких довбаків, як я, а не для цуциків, і пішов собі додому, отримавши свою дозу святкового спілкування. Як ви гадаєте, все це додало мені любові до людства?
Я понишпорив рукою в поштовій скрині, і, о диво дивне, я намацав там листа! Навіть не листа: коли витяг, то побачив, що це – справжня величезна листівка. Я не міг повірити в те, що колись буду радіти страхітливому клаптику картону з огидними трояндами кольору лікарської ковбаси польського виробництва, радісний такий штучний колір. Штучні харчові барвники. Тьху. Про польську ковбасу можна поговорити з моїм котом, всі котячи матюки, які він знає, будете знати й ви. Листівку я обережно тримав у руці й сяяв. Отакої.
Я прочитав її ще в ліфті й додому повернувся сповнений конкретних планів на вечір. Листівка була від голови місцевої державної адміністрації. Вам таке пишуть? Зичать щастя, здоров’я та успіхів у роботі й особистому житті голови ваших районних державних адміністрацій? І як, скажіть, тільки чесно, ви не фігієте з того? А я офігів. Мені таке написали вперше, я ж не знав, що коханка шановного пана голови мешкала в нашому будинку, тому пильнувала за урочистими датами всіх потенційних виборців. Вона розсудила так: якщо йому буде добре, то і їй не зле, а що може потішити пересічного громадянина, як не повага, висловлена до нього з боку можновладця? Далекого, невідомого, але такого турботливого, який піклується про нього, маленького українця, про якого забули власні батьки, наче Господь, і радіє разом з ним, і сумує. Як можна не віддати свій голос за таку святу людину? Врешті‑решт, чи не є це щастям, коли твій голос узагалі комусь конче необхідний?
Телефон адміністрації я отримав у «Довідковачекайтедовідкова». Отримати я отримав, але додзвонитися туди було нелегкою справою, хоча й із цим я впорався. «Алло, адміністрація? Вечір добрий, це приймальна Олександра Олександровича? Ага, чудово. А мені якраз і потрібен Сан Санич, уявляєте собі? (Судячи з залізної витримки секретарки, вона й не таке могла собі уявити.) Хто говорить, питаєте? О, ви мене, люба, на жаль, не знаєте, але я його знайомий, у мене сьогодні день народження і… о, дякую. Почекаю, так». «Він питає, який знайомий? Ну, невже сьогодні понароджувалося чортзна‑скільки людви? А звати мене Станіслав Владиславович, а вас? Неважливо? Цікаве яке ім’я, фінське?» «О, то він мене не знає, ви кажете. Угу. І що, він часто надсилає незнайомим чоловікам жахливі листівки з жахливими трояндами? Голубець хрінів, та йдіть ви самі, панночко». Так, судячи з усього, в гості він не прийде. «Весна, весна, а не піти б усім вам на?..» Вранці здається, що в твоєму шлунку проходить несанкціонований з’їзд тещ. Бр‑р‑р, кажете? Отож.
iii)
Після мого фіаско, якого я зазнав, запрошуючи на день народження голову районної державної адміністрації, старого чорта, який шле листівки з жахливими трояндами симпатичним хлопцям, а потім не відповідає на запрошення, я запив. Якась така фраза недолуга вийшла, та й чорт із нею. І з вами всіма – теж чорт! Люди, ви мені печінку всю проїли, і після цього ви хочте, щоб я вас любив, так? Поважав, так? Та ще й намагався бути порядним членом суспільства, платити податки? Не дочекаєтесь.
Ця гусінь проколупалася до мене в аеропорті, коли я заповнював митну декларацію, ліпше сказати, коли я уважно читав її, намагаючись віднайти спосіб, як би мені провезти ящик горілки, за що саме його видати, щоб не платити ніяких митних зборів рідній державі. Годі сподіватися, що ці, на перший погляд, безневинні постаті, що маскують свою індивідуальність форменим одягом, пропустять мій симпатичний ящичок поза своєю меркантильною увагою. «Слухай, куди ти збираєшся їхати, га?»
Вона була вдягнута в зелене дуте пальто довжиною до п’ят. Не знаю, ким треба бути, щоб зробити такий вибір верхнього одягу. Гусінь. Вигляд у неї був кепський, жалюгідний, але якщо придивитися до її очей, то зразу ставало зрозуміло, що з вас двох жертва – саме ви. «Дєвочка, а дєвочка, йшла б ти на хер», – чемно попросив я. Я пиячив третій тиждень поспіль, що не додавало мені приязності. «Та чого ти?» – дружньо спитала гусінь, я про всяк випадок здав назад, вона засумнівалася, чи справді я лох, як вона подумала спочатку, чи, може, вона помилилася? Я зрозумів, що відліпитися від неї буде важкувато, тому понишпорив у кишені й кинув їй, як базарному собаці кістку, десять баксів. «Козел», почув я десь знизу – гусінь якраз підбирала купюру. «Козел!» Бачите, людям, як біологічному видові, царям природи, взагалі не притаманна вдячність.
Горілку вони відібрали. Хто б сумнівався. Ще за часів свого щасливого (ого‑го!) шлюбу я зрозумів, що на всіх людей натягнуто футболки з написами, які читаються усіма, крім власників цих футболок. На мені теж натягнуто строкату майку, чого там тільки не написано… Це я ще не про все знаю. Але я знаю, що: перше, на ній написано: «Шахраї та інша мерзота, а також товаришки жінки, ласкаво просимо, перед вами, у принципі, лох, хапайте його за кишені, мудака, як вам заманеться, й робіть, що хочте». Друге. «Шановні офіційні органи, не залишайте поза увагою цю постать, ви завжди знайдете, чим можна підживитися». Третє. «Він любить котів, а не собак». Цей напис бачать собаки та їхні господарі. Четверте. «Він володіє іноземними мовами, то – користуйтеся цим, якщо вас раптом приперло або коли вам просто сумно». І як користувалися! Коли я крокував вулицями разом з кількома десятками перехожих, саме до мене зверталися іноземці з різноманітними запитаннями. Дуже рідко, але футболка спілкується й зі мною, найчастіше для мене вона запалює напис: «Це іржуть над тобою і глузують саме з тебе…»
«Мені здається, чи ви напідпитку?» – спитала дівчина у формі. От хто вона є? Прикордонник, митник, адміністратор, реєстратор, стюардеса? «Здається», – сміливо сказав я. А що мені було втрачати? «Ви знаєте, що, за правилами цивільної авіації, ми не можемо брати на себе таку відповідальність, щоб брати вас на борт літака». Нудило, блін. Вона думає, що я – повний лох. А от і ні, дещо я знаю! «А ви знаєте, люба, я якось цікавився Женевською конвенцією про цивільну авіацію, і знаєте що? Там нічого не було написано про пияків і про те, що вони небезпечні для пасажирів, екіпажу чи літака». Розумників ніхто не любить, особливо такі самі розумники, особливо розумники, яких змушують учити інструкції. «Я вимушена вас зупинити».
Хто ж її вимушував, цікаво? Невже я?
Я зітхаю, ох, як кортить дати їй чарівного пенделя, навіть Заратустра на моєму боці, дякую, друзяко! Хто сказав, що порядні люди завжди мусять бути чемними? Хто сказав, що всі мусять бути порядними людьми?
Теж мені, ідеал. Але замість того я лізу в портмоне й дістаю звідки чарівну картку. Картка – корисна штука, залишилася мені у спадок, вона дозволяє мені подорожувати бізнес‑класом, зупинятись у вишуканих мережевих готелях, розраховувати на першокласне обслуговування й таке інше, зокрема така картка змусить вибачити мене як злісного порушника правил цивільної авіації навіть у тому випадку, коли мене, обдовбаного до нестями, вноситимуть у літак браві молодці‑льотчики. Якщо ви змушені багато подорожувати та спілкуватися з людьми у формах, немає нічого кориснішого за цю картку.
В літаку я пив. Це не новина для вас, друзі, чи не так? Напиваючись удома та спілкуючись винятково з котом майже місяць, я почав розуміти страшні речі. От, наприклад, я ненавиджу людей. Я намагався згадувати якісь приємні моменти, пов’язані зі спілкуванням з людьми, але пам’ять нав’язливо підкидала суцільний хмиз у вогонь мого гніву. Про всяк випадок я не вмикав радіо й телебачення, мені здавалося, що тільки‑но я почую: «Добрий вечір, ви дивитесь новини, із вами Світлана Леонтьєва», – я розквецяю обличчя цій тендітній білявці, яка до того ж радить домогосподаркам, яким порошком слід користуватися. Тобто є людиною, що приносить неабияку користь. Бо знає хоча б щось у цьому житті. А скільки їй доводиться всього читати, Матір Божа. А я б їй кришталевою вазочкою, сповненою недопалками – по пиці. І що, допоміг тобі, Світланко, твій порошок??? Це ще нічого. А що б зі мною було, якби я побачив Віктора Андрієнка, Дмитра Корчинського, Іво Бобула, а ще (це взагалі страшно подумати) – Євгена Петросяна чи Регіну Дубовицьку?
Але я ще не був утрачений для суспільства, бо почав думати, як мені подобрішати, що б таке зробити, щоб із мене спало, як квіти з липи, котру старанно трусить наша двірничка тітка Наталя, прокляття злої королеви? Де ця доброчинна Герда? Моя власна доброчинна Герда? Агов! Аговкав я довго, бо не було нікого, щоб заткнути мій писок, а коту було байдуже, він хряцав лосося. Він хряцав лосося, але щастя в його примружених очах не було. Що ж робити? І тут мене осяйнула думка, що я можу дозволити собі трохи відпочити. На якомусь приємному курорті, на мене завжди позитивно впливало літо, море, брехливі чайки, відносний спокій, комфорт. Вирішено, мені треба відпочити у… у… е… е… Єгипті, от де!
Але кіт. Віддати мамі? Ага, зараз. Після того, як мої найближчі родичі не поздоровили мене з днем народженням, а могли хоча б потелефонувати, я вже мовчу про те, що можна було підтримати сина, якого кинула дружина і якому не дозволяється бачити дитину. Хоча, перебуваючи в такому стані, як оце зараз, я не був переконаний, що мені кортить їх усіх бачити. Але кота я їм не поверну. Не віддадуть вони мені його, а мені потрібно про когось турбуватися, хоч трохи, хоч би настільки, наскільки я здатен, але турбуватися. І тому я задзвонив Лесі. Я був їй винен ленч. «Тільки завтра», – сказала Леся, такі люди не забувають про обіцяні ленчі.
«Лесю, мені дещо від тебе треба». Навіть коли я сидів, мене хитало. В організмі тиждень тривав шторм. «Завтра подзвоню, те, що тобі треба, в мене записано в іншій книжці, вибач». З яким смаком вона ласувала замовленими мною омарами, о, якби я вмів отримувати таке задоволення від морепродуктів, може, тоді й усе моє життя склалося б інакше. «Що записано?» – тупувато поцікавився я. «Координати наркологічного центру, дуже хороший, анонімний, не сумнівайся». «Я пиячу тому, що для мене це задоволення, а не проблема. Я інше хотів попросити». «Про це й думати годі». Я зрозумів: у голові Лесі мій світлий образ складався з алкоголю та потягу до дешевих коханок. «Из чего же, из чего же, из чего же сделаны наши мальчишки?» «Припини це, о, Боже». Леся, виходить, теж не схвалювала моїх співів. Гей, чому? Чому, люди, вам не подобається навіть те, що в мене справді непогано виходить?
«Ні. Розумієш, у мене кіт. Я хочу трохи відпочити, а його треба доглядати». «Скільки?» – запитала Леся. «Зо два тижні». «Ага. І скільки?» Я нещодавно відійшов од справ, але вже забув, що значить ділова хвацькість: «Що скільки?» «Скільки ти заплатиш за догляд?» – терпляче пояснила Леся. «А скільки ти береш?» – своєю чергою поцікавився я, розглядаючи її блузку, прикрашену розкішними воланами та розшиту маленькими блакитними квіточками. Цікаво, акулі б вистачило розуму вдягти таку річ? Леся, мабуть, думає, що ці квіточки скажуть клієнтові: «В мене – найнижчі відсотки, найнижчі комісійні, і ніколи й нікого не ошукую». Можливо, вони таке й говорять, але при цьому Леся забуває, що її власне обличчя каже про зовсім протилежне. «Я? Ще цього бракувало, від котів тхне». Можливо, від котів і тхне, бо так закладено природою, а от чому смердить від людей? Теж природа? Ні, від нас смердить тільки тому, що ми не любимо митися.
«У моїй базі є одна дівчинка, вона тримає пансіон дрібних тварин. Зараз ми все дізнаємося про умови, розцінки й усе таке». І вона замуркотіла в телефон. «Танюсю, це – Леся, як справи, кицюню?» Цікаво, а ця «кицюня» здогадується, як зневажливо Леся ставиться до котів, чи від «кицюні» так само смердить? «Ну що, я домовилася». Леся занотовує на маленький папірець координати «кицюні», протягує мені.
Я знаю правила її гри. «Ленч при поверненні?» «Ні», – несподівано для мене каже вона. «Два папіруси на загальні етнічні теми, відразу, як приїдеш, замов для них палісандрові рами, скло.
І кальян, великий, краще в жовтуватих тонах, а до нього яблучний тютюн, я закінчую ремонт у новій хаті, і кухня в мене буде здизайнована в східних традиціях, навіщо купувати щось тут, коли ти так вчасно прямуєш до Єгипту?»
Яка хвацькість, мій тесть, мабуть, вдавився б, дізнавшись, що існує така вправна жінка – і вона не його донька. «Як звати кота?» – питає Леся. От і маєш, ніколи б не подумав, що їй це треба знати. «Мартіні» – кажу я. «Досить тобі пиячити, любий», – рішуче каже Леся. «Це так звати кота, я не п’ю мартіні. Навіщо пити мартіні, коли розумні люди вигадали горілку?» «Мартіні? О, невже? Б’янко чи Росо?» Все‑таки Леся – типова людинка, типова жіночка, бо у відсотків 99,9 людей реакція на ім’я мого кошака була б саме такою тупою: «Б’янко чи Росо?» Обмежене людство, якби не було того самого 0,1 відсотка, у нас ніколи не з’явилося б комп’ютерів, радіо, теплої води, машин, літаків та навіть велосипедів. Я посміхаюсь, я дізнався про її таємницю. Вона – посередність, умерла б, мабуть, якби дізналася. «Мартіні Чоколято», – кажу я.
І не брешу, бо кіт мій темно‑рудий, майже коричневий. «Чоколято? – дивується Леся. – Гівно, мабуть, якесь, бо я такого не пила». Авжеж, люба.
Чудово відпочивати в Єгипті в готелі «Рітц Карлтон». Не були, ні? А чого так? Раджу, раджу. Шикарний готель, а яке обслуговування, а який дешевий кальян та свіжі соки з такими назвами фруктів, що спочатку здається, що це не фрукти, а якась місцева отрута. Едем, справжній Едем. Правда, Едем густо населений різноманітними людьми, а люди, шановне панство, здатні зіпсувати навіть Едем.
Я їхав сюди для того, щоб набратися сил і закохатися в людство, принаймні повірити в те, що не все так погано, як мені здається. Відверто кажучи, я обрав не найкраще місце. Тому що чудово відпочивати в Єгипті в готелі «Рітц Карлтон». Погано лише те, що чудово відпочивати там багатьом. Коли у вас міцні нерви, то доволі цікаво спостерігати за людьми, які вперше потішили своєю присутністю готель «Рітц Карлтон», їх помічаєш відразу, бо це саме вони кидаються на живі квіткові композиції, котрі розставлено тут рясно, труть листя, пелюстки, квітки, принюхуються й волають: «Воно ж, блін, ето!!! Воно ж, блін, живе!!! Це ж скільки бабла просрано!» Знаєте, я розумію, що в це важко повірити, але ці люди – не італійці, не німці й навіть не американці.
Вони ж перевертають англійські порцелянові заварники в рестораціях так, що заварка виплескується на натуральні пастельного кольору скатертини з льону, тільки для того, щоб побачити клеймо видатних порцелянових фабрик. «О, братело, диви, це ж реальна порцеляна!» Потім на скатертинах залишаються плями насиченого темно‑жовтого кольору, котрі спочатку надзвичайно дивували служок, тому що справляли таке враження, наче на скатертини помочилася зграя ельфів, у яких, до того ж, проблеми з нирками.
Вони ж намагаються поміняти тканини, якими драпіруються численні подушки, і дуже обурюються, коли їм лагідно забороняють це робити. Вони так само намагаються поцупити частини срібних столових сервізів, але служки навчені, і вони стоять на охороні готельних інтересів, тому крадії постійно потрапляють у скрутне становище, і кожного разу щиро дивуються, коли темношкірі руки обережно торкаються їхніх білих ручок‑хапужок. «Чого ти причепився, чорне сучидло, в тебе що, око на всю дупу?»
Вони ж годують екзотичних рибок булками, які крадуть під час сніданків. Булки вони ховають у шорти та під футболки, щойно побачать служку, який наближається до них. Служки спеціально навчені глядіти за тим, щоб рибок не годували. Варто зауважити, що поки залізну завісу не підняв усесвітньо відомий конферансьє на ім’я Михайло Горбачов, спеціально навчених служок при готелі не було, бо якось нікому не спадало на думку годувати булками екзотичних рибок, тим більше, коли на маленьких акуратних постерах було написано, що слід утримуватися від годування рибок. Тепер ці написи зроблено винятково російською мовою, ги, чи можна налякати написами радянську людину? Котра дозрівала, росла на численних заборонних написах і завжди їх ігнорувала? Не можна. Але звідки це знають місцеві? Хоча трохи б мали бути обізнаними, бо дехто в нас учився.
Служки приходять, булки ховаються в шорти та майки, підпільні годувальники рибок обурюються: «А що я? Чого це ти до мене докопався? Ти що, чорна мавпо, крайнього, блін, знайшов? Ні хера я їх не годував». Так воно буркотить, поки йде містом до готельного парку. Негодований хер при цьому заліг на лівий бочок, його риси легко можна вгадати (якщо вам уже зовсім нема що роботи) під білими шортами, які насправді не шорти, а сімейні трусняки. Він скрутився від голоду. Він тихо стогне.
Ці ж самі люди роздивляються тонкі гілки рослини, що в’ється по стінах і квітне ніжними рожевими та молочними квітками. Ці рослини прикрашають веранди номерів. Люди принюхуються, приглядаються, аж потім телефонують нездарам, що залишилися в далекій російській весні, яка схожа на російську ж зиму. «Слухай, тут у мене під вікном спеціально заплели й підклеїли сакуру, прикинь, а? Що, не чутно тобі? (Починається активне дмухання в мобільну трубку „Самсунг“ останньої моделі, яка коли щось і не робить, то хіба що мінет, а може й робить, але поки ніхто не допетрав по це до неї звернутися.) Га?? Са‑ку‑ру. Та це такий японський жасмин!»
Коли настає вечір, можна засісти в ресторані, насолоджуючись інтелігентною тишею, палити кальян, повільно смакуючи чай, заварений на якихось хитруванських місцевих травах, і налаштовуватися потроху добрішати. Аж потім, ти не розумієш як, але бачиш результат, вони спромоглися домовитися з місцевою піаністкою, котра щовечора дає насолоду вашим вухам та душі джазовими акордами, виконує пісні Френка Синатри, який повідомляє, як непогано пожив і в 17 років, і в 21, о, це був прекрасний рік, який же то був прекрасний рік! Але несподівано ти чуєш: «Как упоительны в России вечера, у‑у, а». І розумієш, що для цих людей немає нічого неможливого, а ще ти усвідомлюєш, що подобрішати сьогодні ніяк не вийде.
А коли ти йдеш гуляти з випадковою, але досить приємною дамою, і намагаєшся віднайти якесь затишне місце поза територією готелю, бо при дамі існує чоловік (тому що чоловіки завжди існують при таких дамах, і її чоловік трохи нервовий, бо чоловіки, які завжди існують при таких дамах, найчастіше не можуть бути не нервовими), у вас єгиптяни безпомилково впізнають російськомовних людей. Вас викрито, незважаючи на глибоко продуманий камуфляж: на вас – білий светр від Френка Мюглера, недбало накинутий на атлетичні плечі, на ній – вишуканий шовковий шалик у тендітні маки від Йоші Ямомото, яким вона прикриває кумедне ластовиння, через яке комплексує все життя. Ви думаєте, що вони зараз почнуть чіплятися до вас, просити зробити покупку, але вони просто верещать, осліплюючи білими зубами, які ніколи не знали про Орбіт Супер Мінт: «Привіт? Як справи? Харашо? Заїбаца!» Ти вже не романтично налаштований, її грайливий настрій перетворюється на регіт. І жіноча терапія, що стовідсотково мала б зрушити твоє відношення до людей у бік потепління, такий собі жіночий Гольфстрім, не спрацьовує.
А коли, нарешті, ще більше зневірений у людстві, ніж раніше, ти стоїш у холі, щоб дізнатися в адміністратора, чи не приходило на твоє ім’я ніяких факсів (бо, може, «кицюня» не пожаліла офісних грошей і написала тобі про стан здоров’я залишеного кота), ти бачиш хлопця з рахунком, більше схожим на газету «Таймс». Він розмахує цим «Таймсом» перед обличчям адміністратора і вважає за необхідне вивалювати тому на голову вельми приватні пояснення. «Мені сказали, що ця шльондра – манекенниця, і що? В неї ноги навіть не метрові, підсуєтили коротколапу карлицю. І бачте, скільки ця манда наїла? Як той, у дитячому віршику. О! Робін Бобін Баран Бек. Поназивають, блін, як тільки діти таке запам’ятовують. Це стерво говорило, що йде провітритися, бракує їй, блін, повітря, риба недотрахкана, а сама лазила по кабаках тутешніх, погань. Я ж навіть її не трахнув, блін, як повне мудило. А воно носом крутило весь час, і це їй не те, і те не так, і ціпуру я їй купив не таку товсту, як її, блін, губа, і взагалі мало роблю їй подарунків. Дупа маленька, а претензій, блін, претензій. Як зустріну, то я її носа довгого з ротом зрівняю, сука невдячна».
Я побажав йому удачі. За це він назвав мене козлом. Але на козлів я припинив звертати увагу ще вдома. Я їх просто рахував, як і «мудил», як і «пішовнахердовбак», як і «отсосіпіпетка» й усе таке інше, я вів звітність, людство мусить відповісти за все, за кожне моє страждання. Я вислухав відповідь адміністратора на моє запитання, чи не прийшов мені факс про мого кота: «Ноу, сер, насинг ебаут йо кєт. Ай ем ріалі сорі», розплатився й пішов у номер трохи поспати. «Єбаут». Отож.
Перед тим, як поринути в сон, я подумав над тим, що рівень моєї ненависті до людства підійшов до маківки, от‑от закипить, і я не знаю, що з цим робити, треба щоб хтось надпив, або я почну її розливати на всіх і кожного. Та хто ж здогадається сьорбнути ненависті, що клекоче в твоїй маківці, перетворити її на живу воду, і тим самим врятувати тебе і весь цей світ? Агов, люди, агов, герої, де ви є, чи ви чуєте мене?
Ні, вони зайняті тим, що знімають стрічки про те, як величезні чудовиська ходять містами, жеруть пересічних громадян, руйнують будинки, псують техніку; вони знімають фільми, в яких жадібні до крові чужі потвори народжуються в людських шлунках; вони вигадують сценарії, згідно з якими в дитячі сни приходить Фреді Крюгер і полосує всіх ножами; а до відпочивальників на озерах чіпляється ненажерливий Джейсон, який душить їх пачками й рубає сокирами навпіл; у той самий час туристами, що мандрують річками Амазонії, ласують велетенські змії, та пацюки зжирають живцем водіїв потягів у нью‑йоркському метрополітені; а поважний розумник Лектор, замість того, щоб читати десь лекції (ги‑ги, оцініть каламбур!) смажить мозок відчайдушного поліціянта для жінки, котру, попри все, покохав. Я все думаю, а чи була вона настільки голодною?
Чому ви займаєтеся цим лайном, га? Всі ви, га? Слухайте, поруч із вами живе дід, котрому варто тільки сказати: «Привіт, як справи? Ви не проти келиха вина чи партії в шахи сьогодні ввечері?», і тоді він не вб’є свого сусіду тільки за те, що той смажить оселедець на кухні з відкритими балконними дверима, бо в нього з’явиться сенс життя. Ви й шахи, це буде його сенсом життя. Дріб’язково, думаєте ви? Можливо, для вас це дріб’язок, але не для цього діда, і ви відчули б це, якби хоч раз зазирнули в його очі.
А це – дівчина, яку треба просто погладити по русявій голові, сказати, що все минеться – і вона завтра не викинеться з вікна, перед тим не вимкнувши крана, щоб хатнім тарганам – єдиним її співрозмовникам – було що пити, та залишивши записку про те, що вона нікого не звинувачує і йде тому, що виявилася нікому не потрібною. А це – хлопчик, котрому треба вчасно пояснити, що не можна ґвалтувати маленьких дівчаток і мучити кицьок, тому що їм боляче, а замість того подарувати йому гітару й платівки «Бітлз», і тоді країна не отримує серійного ґвалтівника, а підлітки всього світу отримують геніального рок‑музиканта. А це… Чекайте, де ви, кому я це все говорю? Пім‑пім‑пім‑пім‑пім. У вас зайнято. У вас постійно зайнято. Як і в мене. В нас зайнято. Агов, я щойно розповів вам майже цілий сценарій найжахливішого фільму жахів, котрий існує паралельно з нашими життями, хтось не шкодує кіноплівки, але чому ми всі цього не бачимо? Чому не дамо цьому ради? Невже всі ми на церемонії вручення «Оскара»?
Воно з’явилося вранці. Якраз тоді, коли я пішов голитися до ванної кімнати. Нічого, як то кажуть, не віщувало біди. «Не треба красти рушника, любчику, хоча він, звісно, надзвичайно пухнастий, і твоє тіло його схвалює. Я хочу тобі сказати, що й рушник схвалює твоє тіло, ага». Якщо ви гадаєте, що після цієї зухвалої заяви я продовжував голитися, при цьому насвистуючи: «Чому розплетена коса, а на очах бринить сльоза?» – то вас, шановний, неможливо вразити нічим. Цвяхи б робити з таких людей, як ви.
Дата добавления: 2015-12-08; просмотров: 143 | Нарушение авторских прав