Читайте также:
|
Чекайте‑чекайте! Ліричний відступ (мій)
Шановні майбутні матері й ті, що вже от‑от, зважте на мої слова. Якщо в вас буде син, не вагайтеся, не слухайте нікого й ні з ким не радьтесь, а сміливо називайте його Павлом. Не слухайте всі ці незліченні теревені (а не можна було просто домовитися з родичами, га?), мовляв, «усе життя буде павликом‑равликом», цікаво, чи краще Вова‑корова, Микола‑дівка гола, Василь‑кисіль, Іван‑баран, Кирило‑мудило, Тарасик‑підор… і таке інше? Ну, побуде дитина деякий час равликом, ніхто від цього не вмирав, навіть справжні равлики. Ніхто не вмирає тільки від того, що воно равлик. Зате коли хлопець стане дорослим, Фортуна ніколи не повернеться до нього дупою, може, тільки на якусь мить, якщо щось у неї там свербить. Павло – це магічне ім’я. Павли – люди, котрим завжди везе. Можете мені повірити. Я не знаю жодного Павла‑нездари, все в них виходить, як по нотах у справного музиканта. Вміють мужики підкорити Всесвіт. Так що, майбутні матусі, а також дівчата, котрим кортить заміж і котрі от‑от, зважте на мої слова, перші – робіть Павлів, інші – теж робіть Павлів у певному розумінні. Народжувайте та одружувайтесь! Усе!
Завжди, особливо в наш неспокійний час, людей цікавило важливе питання: звідки в декого, такого самого, як вони, така неймовірна кількість грошви? Як вони так примудрилися, невже не крали, невже їм це не подарувала тітонька, що так вчасно віддала Богові душу в Канаді, заповівши коханому небіжчику, якого ніколи не бачила й навіть не підозрювала про його існування, мільярди і голу китайську собачку? Невже вони не продали власну дупу або піхву якомусь багатому байдиканю, огидному, наче кротячий зад? Невже це не звалилося на їхню голову завдяки тому, що вони вкрали в сусіди в купейному вагоні ювілейний квиток ювілейної лотереї, який виявився виграшним?
Правда полягає в тому, що жодна людина з тих, у кого є гроші, ніколи не зізнається, яким чином вона їх отримала. Може, хтось із дослідників напише брошуру чи вони (мільйонери) самі задиктують мемуари, чергову дурість на кшталт: «Як стати мільйонером. Підручник для ледарів» або «600 порівняно чесних методів відмити гроші». Але зазвичай такі люди говорять: «Я починав із того, що продавав ґудзики (газети, черевики, тканину, цуциків, мертвого віслюка вуха) або здавав порожні пляшки та бляшанки, в’язав жакети, шив джинси, писав твори для абітурієнтів, гарував у конструкторських бюро».
Чи таке ще можуть сказати: «Я була секретаркою, була дуже розумна, знала мови й завжди вірила в кращу долю». Або таке: «Ми починали все це як авантюру, три людини, ніякого обладнання, на автобусі доїхали до Чернігівської ткацької фабрики, це була наша перша спроба, завдяки нашому талантові та здібностями ми зшили цілу колекцію, маючи мінімальні затрати, а після показу прокинулися видатними модельєрами». Чи навіть таке: «Що сказати. Нам просто пощастило». Ага. «Машенько, як же ж ти, відмінниця, шкільна активістка, переможниця кількох олімпіад – і стала елітною повією?» «Що вам відповісти, Зінаїдо Євгенівно, та, мабуть, просто пощастило».
Чому все так відбувається, чому паралельно існують такі люди, що живуть жирно, а є такі, що ледь зводять кінці із кінцями, адже ми такі однакові? У нашому житті є стільки речей, що повністю збігаються? Ми всі встаємо вранці, хто раніше, хто – пізніше, ми харчуємося, ми п’ємо, ми вдягаємося, ми гуляємо, ми ходимо в клозети, ми плачемо, ми сміємося, ми заздримо, ми закохуємося, ми розчаровуємося, ми сподіваємося, ми чекаємо на краще життя, ми лягаємо спати.
У чому полягає різниця? В мотивації, у поштовхах. Візьмемо їжу. Мотивація перша. «Я їм тому, що хочу жерти». Мотивація друга. «Я їм, тому що потрібно жерти». Мотивація третя. «Я їм, тому що мені подобається жерти». Мотивація четверта. «Я їм, тому що завтра жерти в мене може й не бути». А ще є до біса похідних мотивацій.
Павло Д. їв, тому що був ненажерою. Він завжди був активним молодим парубком, дуже заповзятливою натурою, мав дар переконання. А коли себе переконувати ні в чому потреби немає, а інші люди переконуються так легко, як кришиться печиво‑крокет, ти колись неодмінно отримуєш репутацію людини, яка здатна впоратися з усіма проблемами. Закінчив Павло гуманітарний факультет одного зі столичних вузів і завдяки цьому був дипломованим спеціалістом у науці, котру зараз намагаються вилучити з усіх навчальних курсів. До речі, поспішають вони. Ця наука вчить людину думати, а ще, при бажанні людини вчитися, насичує її найвеличнішими думками минулого та сучасності, що, може, й не знадобиться в житті, зате допомагає справити неабияке враження на інших людей. «Розумний, аж страшно…»
Дехто зі знайомих Павла Д. був інфантильним романтиком і сподівався на те, що батьки виб’ють для нього місце під сонцем, інші, закинувши комсомольську кар’єру, але активно її використовуючи, поринули в банківську справу й опікувалися проблемами приватизації, дехто починав кар’єру професійного революціонера, що на певному етапі – створення чи руйнування держави – теж приносить певну користь, дехто мріяв про світову славу, але не хотів нічого для неї робити, ще хтось кидався з боку в бік, ніяк не вирішивши, що ж він насправді хоче. Слід сказати, що деякі з них перебувають у такому стані вагань дотепер. Павло ж думав не про те, як прославитися, він вирішив для себе, що слава завжди знайде свого героя, а от грошам варто трохи допомогти. Павло думав, як примудритися заробити перший мільйон. Але думками він не обмежувався, паралельно майже на порожньому місці, невпинно працюючи, він зміг створити собі імідж людини, яка може вирішити все.
Незабаром активність та імідж Павла справили враження на серйозних людей, які запросили його попрацювати радником одного президента. Спочатку Павло перебував у ейфорії, це ж треба, свій власний величезний кабінет, кілька телефонів, а отой чорний – він же напряму може з’єднати Павла з Самим! Він водив сюди своїх приятелів, виписуючи щодня кілька перепусток, тільки для того, щоб вони відчули власну нікчемність, ступивши на традиційно червоний килим його кабінету. Скільки цей килим перебачив колін, що підгинаються, ніг, що трусяться, задів, що тремтять, жіночих спин, що вигинаються. Гей, чуваки, бачте, як може влаштуватися молодий хлопець, якому ще не виповнилося й тридцяти років? Йому здавалося, що він – бог, цар, герой. На засіданнях він сидів поруч із людьми, котрих дотепер бачив тільки по телебаченню, він навчився їх зневажати, він навчився нехтувати їхніми словами, він відпускав жарти їхнім дружинам, він знав вади їхніх коханок та коханців, він знав, у кого з них смердить із рота, а в кого такий хворий шлунок, що єдиний харч, котрий ця велика людина собі може дозволити – розведена водою вівсяна кашка.
Коли ти користуєшся одним туалетом із найвидатнішими постатями сучасності, ти вже не тремтиш від усвідомлення їхньої величі, їхня велич провалюється у злив, ти знаєш, що від них так само смердить, що більшість із них соромиться своїх членів, дехто ніколи не змиває за собою, а дехто так засирає туалет, що доводиться позачергово викликати прибиральницю. Йому здавалося, що він знає про них усе, але деякий час він продовжував бути зачарованим владою. Він припинив їх боятися, бо неможливо боятися людину, якщо ти хоча б раз спостерігав за її цівкою, спрямованою в пісуар.
Тому згодом Павло відчув дискомфорт. Усі приятелі були проведені до його кабінету, всі коханки були перевірені на відданість своїм папікам, грошей ця робота не приносила, а запах втратив новизну, він для нього злився з іншими. Власне кажучи, ті, хто його найняв, і не мали наміру наділяти Павла потужною владою, вони вирішили, що цьому хлопчикові буде цілком достатньо окремого, хоч і справді величезного кабінету з привабливою секретаркою в приймальні, котра не відзначалася сором’язливістю, що йому ще? Та він має пищати від радощів. Але Павло не пищав, бо він розраховував на великі гроші. А між ніг секретарки їх не було.
Павло вирішив діяти самотужки, бо ті, хто його сюди привів, не мали намірів ділитися та щось радити. О’кей. Він почав вивчати ринок, можливості, пропозиції, нормативні акти. Він читав сотні, тисячі папірців, заяв, пропозицій, аналізів, проектів, що приходили і приходили.
Він причаївся в засідці, він знав, що треба бути терплячим і бути напоготові, завжди – і жирна здобич обов’язково втратить пильність, проходитиме повз, і в цей час треба лише підчепити її кінчиком пазура. Вже тоді він знайшов підтримку, так, він був не сам, ви праві, саме на цій стадії Павлу з’явилося Воно.
Одного разу Павла попросили бути присутнім на якомусь дипломатичному прийнятті. Влаштовували його корейці, йти туди Павлові не хотілося, якщо б таке було на початку його державної кар’єри, він би туди побіг на всіх чотирьох, але зараз йому хотілося або піти додому, або затягнути Дашку до дорогої ресторації, де мав істотну скидку. Яке б він міг справити враження на це мале, струнке й дурне дівчисько! Але з проханням звернувся один із тих, хто час від часу підкидав Павлові можливість заробити на підписах. Тому він, попри всі свої особисті плани, пішов на це прийняття. Там нічого надзвичайного не трапилося, той самий шведський стіл, ті самі канапки та вино, ті самі вітчизняні та іноземні обличчя. Всі ті, хто вештається по прийняттях. Державні службовці середньої та вищої ланки, кілька підприємців, аналітики, журналісти, люди, наближені до мистецтва, співачки, представники так званого громадянського суспільства. Останніх Павло щиро ненавидів – підлабузники, грантожери, патякала.
Павло не знав, що він устиг сподобатись організаторам і зацікавив кілька корейських бізнесменів.
Ні, до цього він прийшов не відразу. Він спокійно сидів на черговій нараді, на якій обговорювались якісь деталі щодо торгових чеків. Касові чеки – що може бути нудніше? Він був зайнятий тим, що розглядав повні ноги Олени Михайлівни, але, відверто кажучи, вони йому не подобалися. Він зітхнув. Один із речників надривався, розповідав, про що треба домовитися на цій нараді, які мають бути зазначені реквізити на цих чеках, як уникати зловживань, коли кожна торгова точка використовує щось своє, а немає державного стандарту, скільки грошей іде поза державним бюджетом (тут чиновник трохи примовк, мабуть, замислився над черговою несправедливістю: чому ці кошти йдуть повз його власної кишені), відпочив, а потім продовжив про те, що він чекає на пропозиції стосовно стандартів, які можна використовувати для касових чеків. «І касові апарати застарілі», – сказав якийсь утомлений голос.
Нарада тривала. Павло мовчав, тому що він уже все збагнув. Під носом було лоскотно, він боявся чхнути, бо йому здавалося, що зараз там, під його носом, завис маленький янгол бізнесової удачі, що лоскоче його ніс крильцями, і не треба його нервувати чханням. Іще помре. «З вашого дозволу, мені потрібно на іншу нараду, а свої пропозиції, Миколо Миколайовичу, я передам вам у письмовій формі». Павло підвівся й вийшов. Долоні його свербіли.
Він перебував у дивному стані. Здавалося, більшість присутніх бачить, що з ним щось не те, і може викрити його. Долоні засвербіли ще дужче. Павло замкнувся в кабінеті, сказав секретарці, що його немає, він вирішує важливі державні справи. Дівчина слухняно кивнула для порядку, вийшла з приймальні, закрила її й пішла до подружок у бухгалтерію розповідати, який він, Павло, жлоб та імпотент.
Зробив кілька дзвінків, від того настільки збудився, що захотів було запросити секретарку, але потім передумав: а раптом вона прожене фарт? Рівно через день він надав свої письмові рекомендації, а ще через день – проект одного указу, а ще через пару днів – святкував позитивні висновки, які були винесені щодо проекту указів керівниками двох профільних департаментів, а ще через пару днів Павла було викликано на килим до Самого. Сам сказав, що вражений його, Павла, заповзятливістю і сподівається на те, що Павло розуміє: ділитися сам Бог велів. Павло сказав, що, в принципі, він все усвідомлює, відразу назвав розмір своєї частки й запропонував частку Самому. Потім він підготував заяву про звільнення, почекав, поки певні документи наберуть чинності, й відбув за іншою робочою адресою.
Через місяць після його звільнення представники торгівлі жваво обговорювали новий указ президента про те, що всі підприємства, незалежно від форми власності, мають використовувати в своїй роботі винятково касові апарати корейської фірми, назвемо її, ну – «Снек». Павло сидів уже в іншому, не такому величному, але дуже комфортному кабінеті. У приймальні сиділа секретарка, яка, мабуть, змінила свою думку про те, що її бос – жлоб, не знаю, як щодо імпотента. У кабінеті поруч сидів керівник одного з департаментів, що дав позитивний висновок на проект указу. Це був заступник у справах зв’язків. Поруч із вхідними дверима, що запрошували в старовинний триповерховий будиночок кольору розведеного водою розчину марганцівки, гордо блищала табличка: «Офіційне представництво корейської фірми „Снек“ в Україні».
Ще через місяць Павло Д. щасливо сміявся, поливаючи французьким брютом, пляшку якого його співробітниці, чарівні дівчата зі знанням англійської, встромили йому між ноги, таких самих щасливих співробітників. Вони ставали на коліна й жадібно ковтали цівки шампанського. Так Павло святкував отримання свого першого мільйона.
…
Поки я слухав цю захопливу та повчальну історію, моя сусідка розслабилася, навіть руку свою закинула на територію мого крісельця. Хто дозволив, га? Сидіти й боятися! «А ну, встала корова й пересіла, геть від мільйонера». Засмагла сука в боргу не залишилася, вдарила мене пластиковим, якісним, добре, що порожнім, судком, у яких нам стюардеси з наліпленими посмішками подавали обід. «Я міг би взяти тебе секретаркою, звісно, якщо ти щось торопаєш в оральному сексі», – пихато промовив я. Вона озиралася в пошуку чогось важчого за порожній судок. «Гей, на моєму боці сам Месір». А з ким мені ще було поділитися такою карколомною новиною?
«Привіт, Славусю. Слухай, як мені з літаком не підфартило. Сиділа поруч із якимось довбалом, котрий торгувався з дияволом. І ще, мабуть, дрочив. І, сука, все ніяк не міг допецькатися». Славуся, схожий на людину, котра може зжерти цілого мамонта в два прийоми, її ніжно цілує. Ой, що це я бачу, «В світі тварин»? Кохання крокодилів? Тьху. «Не хвилюйся, люба, на хера тобі через якогось хера нервувати? Це – шкідливо». Я думаю, що шкідливо знімати з цієї любої ціпуру та випускати її ходити поміж поки що живих людей.
Дивно, вона схожа на хижу гієну, що ласує мертвяками, а він більше схожий на циркового ведмедика, що ласує цукром із кишені приборкувача. Як вони можуть бути разом, ці двоє? Як? У природі такого ніколи не буває. Ведмедики живуть із ведмедиками, пацюки з пацюками, зайці з зайцями, лосі з лосями, шпаки зі шпаками. Зозулі з зозулями. Вовки з вовчицями. Щоправда, інколи вовки живуть із собаками, правильніше буде сказати – сплять. Але що з того виходить? Монстри, здатні кинутися на людину. А що робимо ми, люди? Породжуємо монстрів, і ніхто нічого не бачить. Усе в нас – тишком‑нишком. Напівкровки, яких цураються одні й не визнають інші. Напівкровки. Може, тому більшості з нас так важко сходитися з людьми? Так важко віднайти в цьому світі «свою» людину?
А ще я розумію, що повертаюся з відпочинку, якщо не рахувати воно (а як його рахувати, воно ж нематеріальне) лише з двома надбаннями. І ці надбання – слова. Перше: «шармута», друге «хаволь». Ними мене збагатили єгиптяни. Перше означає – шльондра, а друге – підорас. Яка я обізнана людина, як багато я знаю про культуру інших народів. «Угу, нічого, нічого, будемо працювати», – як каже мій опецькуватий «опікун».
iv)
Я сиджу в туалеті й дивлюся на власну тінь. Вона, коли я отак сиджу, трохи нахилившись і піднявши плечі, нагадує птаха‑фенікса або сову, ні, краще Фенікса. Я ворушу плечима, Фенікс ворушить крилами. Я притискую обличчя до плеча. Фенікс ховає голівку під крило. Який я зворушливий.
Воно сидить у кімнаті, судячи з того, що я чую чоловічий бридкий голос, який чіпляється до людей, воно дивиться якесь шоу, кіт часом голосно волає, його замкнули на кухні. Воно не товаришує з котами. Я забрав Мартіні від «кицюні», яка спитала: «А що ти мені привіз?» Простота, як відомо, є щастям. Я віддаю їй маленький кальян, я сам не розумію, для чого чи для кого я його привіз. Може, для кота? Люди, не замовчуйте своїх бажань, кому вона потрібна, ота ваша інтелігентність? От «кицюня» – змовчала б щодо подарунку, то й не отримала б його ніколи. А тепер вона має кальян. У принципі, тут палиця з традиційними двома кінцями. Я міг би послати її в дупу, але не зробив цього, знаєте чому? Тому що з двох людей, зайнятих у сцені, один майже завжди переймається своєю поведінкою. Прагне гідності чи досконалості. Тут я згадую про те, що не люблю людство. «Ні. Тобі буде інше, а це потрібно мені». Все. Вона стоїть з відвислою щелепою, кальян у моїй кишені. Я не даю їй оговтатися, бо ще вчепиться чи дасть отрути, киваю, беру з полиці сумку з Мартіні й ушиваюся геть. «Дрочило тупе!» – чути вереск уже за дверима. На кого це вона, га? Хай собі репетує, це корисно для голосових зв’язок. Кому, як не мені, про це знати?
Я виходжу з убиральні. Гратися з Феніксом було весело, але й це мені набридло. «Привіт», – кажу я. Воно стежить за Андрєєм Малаховим, якого цього разу вдягнули у светр, певно, зшитий із різних светрів, що належали іграшковим ведмедикам. «Що ти так довго робив у туалеті?» «Грався з Феніксом». «Марнування часу. Краще давай викличемо тобі повію», – сказало воно. Я закахикався. «Чого ти на мене вирячився?» – питається воно. «Чекаю, коли ти мені щось запропонуєш. Я міг би поводитися з тобою, як гостинний господар, іще довго, але в мене відчутний брак коштів. Залишилося баксів 500 за все про все». «Перуанський селянин міг би жити на цю суму довго і щасливо», – повчально каже воно. Я вирішив, що бовкати щось про колумбійських наркобаронів у даному випадку недоречно.
«План у мене є. І дуже простий. Зараз буде загадка. Чи є серед твоїх знайомих люди, котрих ти був би щасливий не бачити ніколи у своєму житті?» О, тут у мене ве‑еликий вибір. «Бачу, що їх у тебе забагато. Добре. А чи є такі, в яких от‑от має відбутися святкова подія?» Я замислився. «Ні», – тільки‑но встиг промовити, як пам’ять нагадала мені про Олексія та Поліну. «Щось інше!» – заволав я, побачивши його криву посмішку, що означала: «який ти здогадливий хлопець». А наляканий я був тому, що в моїй голові зринули спогади, пов’язані з…
Дата добавления: 2015-12-08; просмотров: 106 | Нарушение авторских прав