Слово автора

ПЕРЕДМОВА

Алхімія життя із запахом дощу
Відкриваючи цю книгу, ти, шановний читачу, вже, мабуть, налаштувався на якусь слізливу історію. Так, головною сюжетною лінією є розповідь про справжнє кохання. Але книга не про це. Відчуття і почуття – ось головні герої цієї, ба, навіть не історії, адже вони мають здатність закінчуватися, а розповіді… Розповіді про те, що робить наше життя "змістовнішим та більш об'ємним".
"Життя та інша хімія" – це точка відліку для порівняння стилю існування кожної молодої людини. Описуючи власне кохання, герой книги розповідає нам про справжню чоловічу дружбу, виховання родинних почуттів, нікого не звинувачуючи і не виховуючи. Він ніби говорить: «Я живу так. А ви?». Разом з тим, автор змушує читача замислитися над власним життям: чи все ми робимо так, щоб не шкодувати пізніше про свій вибір? В ній ми спостерігаємо за описом короткого відтину життя молодої людини. Життя як воно є: без прикрас, зайвого моралізування та драматизації. Читач розпочинає свою подорож сторінками книжки поряд із Марком: спостерігає, відчуває і бере участь, і вже через кілька сторінок ти сам – Марк. Всі події описані настільки майстерно, що ми починаємо відчувати запах дощу, смак кави, руки, «яка віддає тепло». Почуття героїв стають нашими почуттями: радості, блаженства, розпачу, тривоги…
Знаю автора особисто, тому можу з упевненістю стверджувати, що у кожного з героїв його твору є щось від нього самого. Автобіографічні нотки додають їм справжності та невимушеності, дозволяють уникнути вихолощеності характерів. Якщо ти, шановний читачу, озирнешся навколо, то обов’язково побачиш біля себе Соню чи С.К., Степана, чи Віку, і я тобі співчуваю, якщо до твого кола близьких «не заблукав» хоча б один Женя Ножик. Це те, що читач називає «життєво».
У книзі багато драматичності. Але це не ті зайві описи психологічних станів героїв, які дратують. Зізнаюся, що в більшості інших авторів я ці моменти просто пропускаю. Та Марк, як справжній (ні, не хімік) алхімік, дуже точно дозує інгредієнт «емоція»: рівно стільки, щоб не втомити, а змалювати почуття. Як на мене, це найвищий «пілотаж» у мистецтві – коли картина сприймається як цілісна даність – не помітно мазків пензлика та ми зауважуємо всі дрібниці. Саме з дрібниць складається життя кожного із нас, як з маленьких кадрів складається великий фільм.
Що найбільш приємно, то це те, якими автор описує своїх однолітків. Більшість молодих письменників сьогодні грішать так званою «чорнухою», описуючи всі негативні сторони життя молодої людини та нав’язуючи думку про невідворотність такого існування. Марк Лівін показує інакшу молоду особистість. З одного боку звичайну-звичайнісіньку (і випити, і побитися…), та з іншого, – людину, яка читає класиків світової літератури, вміє мислити і нести відповідальність. Цей штрих – абсолютно автобіографічний. Тому й самому Марку пробачають «дрібні огріхи», бо він – не «типовий представник молоді», а цікавий, оригінальний, неординарний. Він і сам це усвідомлює, хоч завжди, навіть у «Слові автора», повторює: «Все геніальне, вже давно написане…».
Ось так, тихо спостерігаючи за нами, творить Марк Лівін. Без «жонглювання» складними словами та банальними істинами, без істеричних закликів, без відчуття безвиході. Він простягає руку допомоги, як це робить один з персонажів книги – Женя Ножик. Насолоджуйтеся, відчувайте, живіть та робіть цей світ кращим разом з Марком Лівіном.

Наталія ТЕМЕХ,
декан Карпатського факультету Академії муніципального управління,

кандидат філологічних наук, доцент, голова громадської організації "Центр журналістських досліджень "Сила Слова".

СЛОВО АВТОРА

Одразу скажу: якщо ви сподіваєтеся знайти у цій книзі щось геніальне чи дуже-дуже круте – закрийте її. Все геніальне вже давно написане, усі найкрутіші слова сказані, а увесь їх зміст переосмислений. Це історія про життя, кохання, стосунки, втрати, падіння, дружбу та життєву хімію, котра робить наше життя змістовнішим та більш об'ємним.

У найбанальніших речах завжди криється зерно істини.

І ще… Пробачте за нерівність стилю та за те, що у рукописі містяться помилки (зокрема пунктуаційні). Редактори українських видавництв виявилися страшенними занудами. Вони вважають, що 95 відсотків молодих українців спілкуються літературною українською.

Жені Чичановському: за віру у мої сили.

Жені Ножечкіну: за світлий образ та відкриту душу.

Жені Вигнану: за ноутбук, нічні розмови, подушку, одіяло

та розуміння.

Андрію Федоришину: за щирість характеру.

Тій, що колись сколихнула моє серце.

Одній Неповторній присвячую.

***

Ця банальна та малоцікава вам історія почалася на 23 році мого життя, ще задовго до того, як я йшов цим майже пустинним пляжем і вітер дмів мені просто в обличчя. Якщо бути більш точним – п'ять місяців тому, коли я подорослішав ще раз рівно на один рік. Попереджаю – оповідач з мене нікудишній, тому коли стане нудно можете без вагань йти займатися своїми справами, я в жодному разі на Вас не ображуся, тому що й сам так роблю. Страшенно не люблю зануд, вони куди гірші ніж зубні лікарі у дні, коли ваші зуби потребують ремонту. Ви любите стоматологів? Ні? Я також.

Холодний вітер пробирає до кісток. На піску відбивається одна пара ніг 41 розміру. Небо сіре та застуджене, воно тільки годину тому припинило соплити і дало людям змогу закрити парасолі... Море навіює ідеальний настрій – мрійливо-меланхолійний, здається, що я б запросто міг лягти і годинами дивитися вперед, ні про що не думаючи. Ви любите ні про що не думати? Я люблю, але майже ніколи не виходить. Людські мізки запрограмовані мислити і відучити їх від цього вкрай складно. На морі я вперше, воно стало для мене чимось особливим, бажаним і навіть не зважаючи на те, що був початок грудня я йшов босяка, щоб сповна відчути пісок на своїх пальцях. Вам цікаво, чи мені було холодно? Цікаво? Тоді скажу – було. Крапельку.

І ЧАСТИНА

***

– І де тепер його шукати? Ти мені не скажеш? Казала тобі – не приїзди до мене, вирішуй сам свої справи з Марком! Казала? Чого ти приперся?

Машина швидко рухалася дорогою із зустрічним рухом, обганяючи авто, котрі рухалися надто повільно. На вулиці починало сіріти. Соня тримала біля вуха мобільний.

– Я думав, що ти хоч якось допоможеш.

– Думати треба було самому, коли на 5 довгих років кинув його гнити в цій дірі разом із батьком.

– Ми щомісяця висилали йому гроші…

– Гроші? Йому брат був потрібен, а не гроші. Розумієш? Тобі мати дала все. А що є в нього?

– Ти, наприклад.

– Це не найважливіше.

– А як на мене – навпаки.

Соня забрала слухавку від вуха.

– Спочатку було зайнято. А тепер просто не бере трубку.

– Нічого. Він точно в Ножика. Я його добре знаю.

За вікном було майже темно, повз швидко проносилися магазини, перехожі із парасолями, світлові вивіски, реклама… На лобовому склі працювали двірники, котрі змітали з нього краплі дощу.

– Ти як хочеш, а я Марку брехати не збираюся, – сказала Соня.

– Не бреши. І взагалі… Нічого йому не кажи. Я сам говоритиму.

С.К. сильніше втиснув у підлогу педаль газу, вихлопна труба заверещала, машина додала швидкості. Вона рухалася мокрим асфальтом все швидше й швидше, на одному з поворотів нею кинуло, від поганого щеплення із мокрим асфальтом автівку викинуло на зустрічну смугу прямо під міні вен "Nissan". Намагаючись уникнути зіткнення, С.К. вильнув вправо. Зачепивши крилом бік зустрічної машини, авто зі всієї швидкості врізалося в стовп.

1.1

Місто ще спало. Спало солодко та по-дитячому міцно. Десь далеко прогудів літак, розриваючи прохолодну тишу липневого світанку. Горизонт поволі ширшав та світлів, небо простягалося перед очима, воно було безкрайнім та могутнім. Навколо ні люду, ні машин, навіть безпритульні собаки ще спали, додивляючись свої чорно-білі сни. За кілька хвилин до п’ятої ранку…

Я обережно, щоб не розбудити Соню, похапцем вдягнувся та напівсонний вийшов у цю прохолоду – літо витало навколо, мов шовкова хустка. Повітря запашне та густе, сповнене десятками запахів; вночі падав дощ і з гілок досі накрапало, цвіли липи. Вони почали поволі скидати із себе темряву та задоволено похитували гілками, мов погоджуючись із тим, що сьогоднішній день буде чудовим. Я на повні груди вдихнув запашного повітря та попрямував мокрою бруківкою до квітника. Дорогою мені трапився Степан – найранковіший місцевий двірник. Світло у його квартирі завжди вимикалося та вмикалося першим. Він впевненими рухами мів вулицю.

– А куди це ти в таку рань намилився? – запитав він у мене, відриваючись від роботи. Степан був цікавим та незважаючи на свій похилий вік любив, коли йому казали на "ти".

– І вам доброго ранку, – з посмішкою відповів я, – прямую у квітник.

– Далі "викаєш", – скрутно хитаючи головою, сказав Степан, – а в таку рань туди з якої нагоди? Свято яке, чи просто, щоб потішити?

Я замешкався з відповіддю… Мені чомусь не захотілося розповідати йому справжню причину моїх дій.

– Жінки люблять квіти та сюрпризи…

– Гляди не розбалуй.

– Ну, я постараюся сам справитися, без чужих вказівок – з посмішкою відповів я, чемно потиснувши його велику, брудну руку та попрямував далі. Прозоре блакитне небо була ясним та високим. Ні хмаринки. Місто поволі прокидалося…

– Зріжте дев'ять червоних троянд. Найгарніших.

Дівчина зі слухняністю виконує моє прохання. На мить я навіть подивувався її ранковій свіжості, адже вона в цій теплиці, мабуть, від вчорашнього вечора.

– Скажіть, а як Вам вдається так гарно виглядати о 5.30 ранку? Враження, ніби ви всю ніч міцно та солодко спали, а вмивалися росою з квітів.

Дівчина подивилася на мене. Її брови здійнялись вгору. Не щодня, мабуть, в квітник завалювалися розпатлані та заспані хлопці з такими словами.

– Коли знаходишся біля ось такої краси, – не дозволяєш собі виглядати якось інакше. Це ніби жест неповаги до квітів.

Вона походжала між рядами троянд. Навколо пахло ще краще, ніж знадвору.

– Все як у Ремарка, – з посмішкою запитала дівчина?

– Тобто, – не зрозумівши до чого це вона, перепитав я.

– Квіти покривають все, – коротко відпо­­­віла дівчина.

– А, так, – трохи здивувавшись її кмітливості, відповів я. – А ви любите Ремарка?

– Ну, не те, щоб любила… У мене знайомий ним захоплюється.

Вона вручила мені в руки букет. Я розрахувався. Він коштував чимало.

– Хорошого дня, додала дівчина, ледь посміхнувшись. – Сподіваюся, що ці квіти скажуть за вас всі ті слова, котрих вам не вистачає.

– Дякую, – відповів їй я. – І вам хорошого дня та міцного сну.

Я вийшов на вулицю. З протилежного боку робочі копирсалися біля катка для укладки асфальту. Повз промчав хлопець на велосипеді, він ледь не збив мене з ніг. В останній момент мені вдалося відскочити назад та уникнути зіткнення. Я хотів щось крикнути йому вслід, але чомусь не зробив цього. Навіть не можу пояснити чому. Можливо побоявся, що він вдвічі більший за мене і може мені запросто наваляти, якщо я крикну щось образливе; я плюнув у його бік та попрямував вулицею у зворотному напрямку. Біля дверей під'їзду далі мів Степан. Я кивнув йому головою. Він щиро посміхнувся своїм майже беззубим ротом у відповідь. На якусь мить мені здалося, що він заздрить тому, що чекає мене за кілька хвилин. Йому квіти дарувати нікому – його дружина пішла від нього давно, коли зрозуміла, що свого щастя з цією людиною не побудує. Ось так і жив тепер Степан на самоті, коротаючи ранки у дворі будинку, а вечори біля екрану старого телевізора з пляшкою самогону. У кожного своя доля…

Без проблем подолавши чотири поверхи я зупинився біля дверей, дістав з кишені ключ, клацнув замком та увійшов всередину – відразу відчув запах власної квартири. Вона мала неповторний аромат затишку. Тихо, щоб не шуміти, я розшнурував кеди та увійшов у спальню, котра, за сумісництвом, була моїм кабінетом, гостинною та ігровою кімнатами. На розкладному дивані солодко спала Соня, одна її рука була під подушкою, інша на ній. Незважаючи на пору року покривало, котрим я вкривався, було шерстяним. Клацав годинник. Я поклав квіти на стіл та схилився до Соні, в ногах котрої ніжилась Мурмулядка – велика, лінива, давно стерилізована кітка, котра прибилася до нас незрозуміло звідки ще котеням. Я погладив її за вухом… Вона задоволено примружила очі та замуркотіла.

– Соооооня, – майже пошепки вимовив я, – прокидайся.

Соня поворушила рукою. Я прибрав з її обличчя волосся, вона кумедно поморщила носа.

– Правда ж ти не дивився, як я сплю?

– Ні, звичайно. Я на хвильку зайшов, щоб подивитися, чи ти прокинулась.

– Це доооообре, я не люблю, коли ти підглядаєш.

– Розумію, я також не люблю. Але можу закластися, що ти не раз за підглядала за мною сплячим.

Соня потирала свої блакитні оченята та морщилася від світла, котре пробивалося крізь вікно. Закінчивши це робити вона багатозначно посміхнулася.

– Ведмедику, – лагідно прошепотів я.

– Не люблю, коли ти так мене називаєш. Я почуваюся великою та волохатою після цих слів. Не встигнеш схаменутися, як проковтну тебе…

Я сів біля неї. Соня підставила обличчя моїм поцілункам. Сонце пестило нас ранковими променями. Я ніжно цілував її щічки. Мурямулядка зіскочила з дивана, мов відчула себе зайвою.

– Сподіваюся ти не забула, що сьогодні за день? – сказав, беручи зі столу букет та простягаючи його Соні. Вона взяла квіти до рук та затяглася їх запахом.

– Твій День народження і рівно дев'ять місяців, як ми разом, – сказала вона, обіймаючи мене.

– Точно… Погодься, цього часу вистачило для того, щоб я встиг тобі набриднути?

– Ти почав набридати мені, як тільки ми познайомилися. Ти набридав-набридав, а потім я в тебе закохалася. У всіх так – справжні почуття народжуються тоді, коли хтось один довго набридає іншому.

Я розсміявся.

– Тобі треба вставати. Інакше ти нічого не встигнеш.

– А хочеш, я візьму вихідний і ми поїдемо кудись за місто? На озера? Вдвох. Поваляємося на піску. Я буду слухати уривки з книги С.К., їстиму виноград, а потім ми будемо купатися аж допоки наші губи не посиніють.

Її обличчя світилося дитячою радістю.

– Сонька-сонечко, – лагідно відповів я, – ти ж й так цього не зробиш.

Вона зітхнула.

– Так. Треба працювати. А ти що весь день робитимеш?

– Швидко розвезу замовлення та візьмуся за книгу С.К. Або лежатиму і дивитимусь, як спить Мурмулядочка. Чи почитаю. Чи подивлюся футбол, після якого захочеться сонно позіхати. Або взагалі нічого не робитиму. Ти ж знаєш, як я люблю це заняття.

Соня потяглася.

– Вже зовсім скоро все буде так, як цього хочемо ми. Севастополь, пляж, море, поцілунки, повний місяць. Ляпота… Скажи?

– Згоден.

Я встав та на повну розчинив вікно. Ранкова прохолода ввірвалася в квартиру. Мурмулядка заскочила на підвіконник. У вікні будинку навпроти хлопець займався зарядкою – підіймав важкі гирі догори та знову опускав їх донизу. Робив він це із великою натугою. Мені ніколи на таке часу та бажання не вистачало. Я взагалі люблю для себе знаходити всілякі відмазки, коли не хочу щось робити. Ззаду підійшла Соня, вона обійняла мене за плечі. Я відчув її палке дихання; на ній була тільки легка лляна сорочка.

***

Близько 8 я вийшов з будинку. За кілька хвилин до цього так само кулею звідси вибігла Соня… Сонце, не зважаючи на час, починало добряче припікати і від ранкової ідилії навколо залишилася тільки одна калюжа, котрою гордо походжав голуб. Робив він це з особливою делікатністю, немов намагався справити на мене враження. Я чимдуж почимчикував до зупинки. Спізнюватися було не бажано…

Все таки дивне це відчуття – День народження. Особливо коли тобі 23. Світ перед очима розгортається на повну – бери, що завгодно, займайся чим хочеш, біжи вперед, радій миттєвостям, але в жодному разі не стій на місці. 23 – це вік, коли треба покидати всі дурниці та братися за справу, адже коли стукне 24, у тебе неодмінно запитають: "А що ти встиг зробити до цього часу? Чого досягнув"? Прикро, коли у відповідь в голові промайне думка: "Справді. Я лежав на дивані. Пив чай і дивився телевізор, гуляв з друзями, тратив гроші батьків". Кого влаштовує така перспектива? Нормальні люди працюють над собою, вони знають ціну власного щастя. Саме тому на свій 23 День народження саме час відчувати світ по-дорослому.

Поволі в голові промайнули спогади. Дитячі роки, школа, коледж. Я завжди був різним – спочатку займався футболом, згодом ходив у спортивному та плював крізь п­­­­­­­­­­­­­­ередні зуби, потім була музика. Справжнє життя у мене почалося з 22, після зустрічі з Женькою, котрий і навчив мене розставляти пріоритети. Згодом у моєму житті з'явилася Соня. Кажу "з'явилася" тому, що я не одразу збагнув, що між нами відбувається. Це як раптовий спалах світла в темній кімнаті, коли ти вже звик до темряви. Вона засліпила мене, перевернула все довкола, у моєму житті з'явилися гармонія та затишок…

Заскрипіли колеса маршрутного автобуса. Я ввійшов всередину та подав шоферу гроші за проїзд. В салоні лунало радіо. За нерозбірливим шипінням я розібрав щось із "опери" Могилевської. В кишені задзвонив телефон. Перш, ніж взяти слухавку, я всівся на вільне місце біля вікна і вже тоді відповів. Це був Женя. Іншого годі й було очікувати.

– Ти ще тримаєшся на ногах?

– Так, а мало бути якось інакше?

– Ну, сьогодні ж такий день…

– Який?

– Особливий, – відповів Женя.

– Нічого особливого не бачу, – сказав я, – ось просто зараз вимкну телефон та зроблюся непомітним. На власне День народження я завжди почуваюся особливо гидко після усіх цих люб'язностей та слів, ніби весь рік не заслуговував нічого хорошого, а саме сьогодні всі зрозуміли наскільки я чудовий. Лицемірство…

За вікном промайнула дівчина з оранжереї – прихильниця цитат Ремарка. Вона вела під руку дідуся, вони йшли поволі, не поспішаючи – про щось розмовляли. Я із зацікавленістю розвернувся їм вслід. Вони швидко зникали з поля зору. Автобус набирав ходу…

– Ти пропав кудись, – пролунало в слухавці.

– Вибач, відволікся на секунду.

– То ми ввечері десь посидимо?

– Хочеш, щоб я був схожим на Кларка Гейбла?

– Тобто? – Не одразу зрозумівши про що це я, перепитав Женя.

– Вухами. Великими вухами, за які ти збираєшся мене смикати.

– А, ні, звичайно. Хоча… Мушу погодитися, що у ваших вухах є певна схожість.

Я мимоволі посміхнувся.

– Давай десь о 8 в "Надії".

– Гламур?

– Моє день народження.

– На 8?

– Так. І подзвони Соні, добре? Я вимикаю зараз телефон.

Женя кахикнув в трубку.

– Деколи ти дуже дивний.

– Чому це? – запитав я.

– Простіше просто не брати слухавки від тих, кого не хочеш чути.

– Я всіх не хочу чути.

– Як скажеш. І, до речі, я ввечері хочу тебе з деким познайомити.

– З кимось цікавим, сподіваюся?

– З кимось особливо цікавим, – відповів Женя. Я почув у його голосі притаманні йому нотки іронії. Мабуть це була чергова пасія.

– Що ж, гаразд. До вечора.

Я поклав слухавку та повернув телефон до кишені. Наближалася моя зупинка. Я знову поглянув за вікно: там рядами їхали машини в яких знаходилися зайняті та не дуже, одружені та самотні, веселі та сумні. Люди. Вони були всюди. Поряд сидів поважний дядько та голосно сопів, він читав газету. Я ніколи не любив ЗМІ через бруд та заангажованість, хоча хороше у пресі також траплялося… Вкрай рідко. Краще б всі навколо хороші книги читали. Від них більше користі та майже завжди стовідсоткове задоволення.

– Можна? – Запитав я у любителя преси, натякаючи на те, що хочу вийти. Він посунув колінами, даючи мені прохід. З радіо лунало протяжне: "Ты так красива, невыносимо".

– На зупинці, – сказав я шоферу. Він почав пригальмовувати. Їм завжди треба так казати, інакше не зупиняються. Шкодують бензин…

***

Ранок видався спекотним… Сонце пекло нестерпно і офісна задуха вбивала всі думки, окрім як "хочу додому". Я неодноразово згадував ранкову прохолоду та мокру бруківку, котрою прямував за квітами, згадував Сонині поцілунки і ранкові пестощі. Кілька разів я виглядав з вікна та дивився на небо… Воно було ясним. Ні хмаринки. Про дощ годі було мріяти. Градусник показував +30. Складно уявити, як люди проводили в цьому офісі весь день…

Близько 12 я відчув, що більше не витримую. Страшенно прикро, коли у тебе День народження, а ти мусиш працювати. Це ще куди гірше, ніж коли тобі просто треба робити те, чого не хочеш. Навколо ходили офісні криси, вони жили ось цим деградованим життям, вони тут їли та грали в ігри, крутили романи, розводили інтриги, лицемірили, пліткували, сварилися, задротились у соціальних мережах… Вони вдягалися в костюми, ходили на наради, на котрих говорили про всілякі важливі речі, годинами пили каву та курили. Офіс був їхнім домом, а робота – життям, думки про неї були настільки важливими, що затьмарювали все інше. Я ж навпаки – останні кілька місяців мріяв вирватися звідси, я мріяв творити та насолоджуватися життям, мріяв про кіно та свободу дій. Свобода в житті – річ надважлива, особливо коли в тебе її відбирають…

Саме тоді, коли мені почало здаватися, що мої мізки плавляться від задухи та шуму комп'ютерів, годинник проклацав 13.00. Мій робочий день закінчувався так і не розпочавшись як слід. За цей час я випив кілька стаканчиків води та погортав два безглуздих журнали, котрі позичив у свого співробітника. Там йшлося про комп'ютери та комплектуючі – речі, які мене, загалом, не надто цікавили. Саме час було йти додому – на мене чекала робота над новою книжкою С.К. та Мурмулядочка.

Я зійшов на рісепшн. Він, як і в більшості великих установ, знаходився на першому поверсі одразу при вході. За тумбою стояла Настя – мила брюнетка років 20. Це не було її постійне місце роботи, вона підпрацьовувала в "Сінема Трейд" влітку, на час літніх канікул. Більшість студентів намагаються так робити, щоб підзаробити трохи грошей.

– Для мене нема нічого?

– Ні, – відповіла Настя, розводячи руками. – Пусто.

– Зовсім-зовсім?

– Так. В протилежному випадку я б тебе покликала.

Я полегшено зітхнув. Мені не дуже хотілося ганяти зараз містом з пакунками в руках та обливатися потом. Тим паче, коли мій робочий час закінчився.

– Тоді я піду?

– Куди? – здивовано запитала Настя.

– Додому. У мене робота є.

– Та йди. Мені яка різниця. Ти отримаєш догану, а не я.

– Не отримаю. Мій робочий день закінчився, – я поглянув на годинник, котрий висів над головою Насті, – 6 хвилин тому.

Настя нічого не відповіла. Я махнув їй рукою та штовхнув вхідні двері. У вуха вдарив шум вулиці. Офіс, в якому я підпрацьовував кур'єром, знаходився в самому центрі міста, навколо туди-сюди снували люди, сигналили машини, всюди були корки – "година пік". Постоявши кілька хвилин під офісом "Сінема Трейд" я вирішив пішки направитися додому – маршрутним таксі цей процес затягнувся б. В потилицю пекло… Так і до сонячного удару недалеко. Крізь шум вулиці хтось викрикнув моє ім'я. Я обернувся. В чорній "Audi" сидів С.К. та кликав мене до себе.

– Ну, ну, рухайся.

Я підійшов, відчинив дверцята та сів всередину.

– Далі працюєш хлопчиком на побігеньках? – зіронізував він.

– Нічого не пороблю. Потрібно ж якось жити…

С.К. натиснув на педаль газу. Машина плавно рушила.

– Як ти мене знайшов? – Запитав я у нього.

– Я кілька разів телефонував тобі… Ти виявився поза зоною. Я з'їздив до тебе додому, там нікого не було. Минулого четверга, коли я завозив тобі рукопис, ти казав, що працюєш тут. Ось я і приїхав. А ти… Як на замовлення. Я не міг не привітати рідного брата на його День народження.

– Я навмисно вимкнув телефон. – відповів я С.К., – не хочу, щоб діставали вітаннями, мене нудить від цього.

– Ось бачиш, з віком хороші слова у власну адресу вислуховувати все важче. Дається в знаки відчуття недовіри, набуте досвідом.

– Знову ти про свої письменницькі штуки-дрюки?

– До чого тут це? Я про життя кажу, а не про книги. – Він простяг руку, – у ній був конверт, – це тобі від нас. Від мами і мене.

Я взяв конверт в руки та повертів ним. У обличчя вдарила краска. Добре, що на вулиці було гаряче і щоки від цього й так розчервонілися. Конверти – це не дуже добре, я намагався уникати їх. За все своє життя мені нічого доброго у них не приходило. Необлікована зарплатня, повістки в армію, лист від першого кохання зі словами про розрив стосунків… Цього разу тут знову були гроші. Краще б просто купюрами в руки. Для кого ця таємність?

– Дякую, – відповів йому я. С.К. відірвався від керування та потис мою мокру від задухи долоню. Запанувала неприємна тиша. Мені чомусь не хотілося з ним розмовляти.

– Як там Соня? – розриваючи мовчанку, запитав С.К.

– Нормально. На роботі зараз.

– Передавай привіт.

– Обов'язково…

Знову тиша…

– Ти не хочеш зі мною говорити?

– Щось не дуже…

– Чому?

– Не знаю… Просто.

Я втупив свій погляд за вікно. Воно було відчиненим. В обличчя бив вітер, від цього моє волосся розвівалося у різні боки.

С.К. був відмінним хлопцем і вже з раннього дитинства знав, що хоче бути письменником. Телевізора в нас в квартирі не було, тому я займався в секції футболу, а він читав… Читав постійно, у великих обсягах і навіть тоді, коли мама заходила до кімнати та вимикала світло, він накривався з головою та продовжував гортати сторінки, присвічуючи собі ліхтариком. Батьки через це постійно сварилися – казали, що він таким чином псує собі зір. Але це зовсім нічого не міняло – він продовжував у тому ж дусі.

Коли мені було 10, все почало псуватися… Батьки все частіше сварилися, мама по-кілька днів не приходила додому, а батько почав пиячити. Ми через це ходили завжди напівголодні та брудні. С.К. сяк-так намагався готувати та доглядати мене, але виходило не дуже, руки в нього, як виражався мій батько, "росли із задниці". Так тривало майже рік. Батьки розлучилися. Нас поділили – я дістався татові, а С.К. – мамі. Вони зібрали речі та поїхали на Захід – до маминого колишнього однокласника, з котрим вона крутила роман вже більше року.

Ми нічого не чули одне про одного 5 довгих років. Інколи я отримував листи, у котрих С.К. уривками розповідав про своє з матір'ю життя в культурній частині країни. Він з успіхом поступив на філологічний факультет і готувався стати письменником – друкувався у ЗМІ та писав першу книгу, котра після виходу стала бестселером. В цей час я жив трохи інакше… Мені доводилося самому наглядати за собою, самому готувати їсти та розв'язувати шкільні задачі з математики. Після 9 класу я вступив у поліграфічний коледж та почав освоювати фах молодшого редактора-видавця, паралельно з цим вчив мови. Ми ледь зводили кінці з кінцями, батько продовжував пиячити, він звинувачував у своїй деградації маму. Люди завжди шукають виправдання, коли не хочуться визнавати власних помилок – це закономірно. Раз на місяць до нас навідувалися із соціальної служби. В ці дні мій татусь завжди намагався бути поголеним та охайним… Через два місяці після мого 17-го дня народження він помер. Здається від цирозу. Я не надто вдавався в ці деталі. На похорони приїхали С.К. з матір'ю та її чоловіком, всі плакали, священик виголошував довгу проповідь, у якій йшлося про вічне життя, рай і всякі такі штуки. Я стояв і мені здавалося, що життя закінчилося цим днем. Але воно тільки починалося. Мене намагалися забрати на Захід, але я на відріз відмовився це робити – все, що моє, було тут. Матір з пузатим Вітьою поїхали назад, а С.К. залишився наглядати за мною. На той час йому стукнуло трохи більше 23-ох. Поживши вдвох більше місяця ми вирішили, що йому потрібно переїхати на знімну квартиру, оскільки нам було тіснувато в однокімнатній "хрущовці", котру ми з батьком отримали після перерозподілу спільно нажитого майна. С.К. раз в три дні дзвонив та раз у місяць надсилав мені поштою грошовий переказ. Так тривало до моїх 20, поки я не почав сам на себе заробляти. В наших відносинах практично нічого не змінилося, він так і залишався мені "чужим" рідним братом, без котрого я подорослішав.

Машина загальмувала біля дверей під'їзду. Всю дорогу сюди ми промовчали. Я взявся відчиняти дверцята.

– Святкуватимеш?

Я повернув голову до нього. Він пильно, з-під окулярів, дивився на мене. Його густі брови насупилися, а на чолі проступили зморшки. Я йому вірив… Але не довіряв. На мить в голові промайнула думка, що він, мабуть, щовечора, перед тим, як йти до сну, розглядає себе у дзеркало.

– Ні, – трохи помовчавши, збрехав йому я, – не святкуватиму.

С.К., мабуть, чекав чогось більшого. Його брови ще більше насупилися. Я мовчки виліз із салону та захлопнув дверцята. Машина, трохи постоявши, рушила і за кілька секунд зникла за поворотом.

1.2.

Ближче до вечора небо набуло фіалкового відтінку. На Заході, за дахами будинків та деревами це було помітно особливо добре. Поряд з моїми вікнами росла могуча липа, котру вже давно намагалися спиляти, її листки були непорушними, вона мов застигла в очікуванні вечора. Я сидів за столом – намагався працювати над книгою С.К., з динаміків ноутбука лунала м'яка, ненав'язлива музика Крейга Армстронга; на прохолодному паркеті спала Мурмулядка. Липнева задуха витягувала з мене будь-яке бажання рухатися та пручатися сонливій, бездумній ліні, тому я, подібно Мурмулядочці, на кілька хвилин влігся на паркет. Кітка ліниво підійняла голову та подивилися на мене, її очі були жовтими, як кульбаби.

С.К. навмисно давав мені читати свої твори, щоб я міг підзаробити грошей. Так тривало вже два з лишком роки. Оплачував він мою працю як роботу професійних редакторів, хоча вона була тільки першою ланкою у книговидавничому процесі. Я кілька разів намагався відмовлятися від неї, шукав відмазки, але йому завжди вдавалося переконати мене у тому, що я відмінний літератор. С.К завжди вмів добирати слова. Чудовий оратор з нього вийшов. І письменник. Останнє в нього виходило найкраще з усього.

Я встав з підлоги та знову спробував взятися за працю… Думки плуталися, букви миготіли в очах, як я не намагався зосередитися – все марно. На думку прийшли слова мого викладача з редакторської майстерності котрий казав: "перш, ніж розпочинати роботу добре подумайте, чи зможете ви її завершити". Зараз у кінцевому результаті своєї праці я був не впевнений. Відчуваючи, що успіхом всі ці намагання не завершаться, я відклав ноутбук вбік та вирішив попрямувати до душу. Незабаром потрібно було збиратися до Жені, він мав на 8 годину замовити стіл в ресторані і повідомити Соні про наші плани. Телефон вмикати не хотілося.

***

Без 10 хвилин до восьмої я стояв біля входу в "Надію". Це був великий, сучасний ресторанний комплекс, побудований зі скла та металу, до його входу простиралася довга червона доріжка: тут досить часто відбувалися урочистості і доводилося приймати знаменитих гостей. Крізь прозорі вікна можна було побачити, як всередині ресторану за столами сидять люди. Майже всі столики були зайнятими, залишалося кілька вільних місць.

Незабаром прийшла Соня… На ній було легке платтячко та босоніжки, волосся спадало через ліве плече на груди; її очі світилися радістю. Я дивився на неї, вона стояла переді мною, молода, красива, сповнена сил та енергії і я вкотре дивувався щасливій випадковості її появи у моєму житті. В животі залоскотало. Вона поцілувала мене, я відчув тепло та ніжність її губ.

– Не забув Ножик тобі подзвонити? – запитав я в неї після поцілунку.

– Я сама йому подзвонила після кількох невдалих спроб додзвонитися до тебе.

– Я вимкнув телефон. Не хотів зайвих люб'язностей.

– Розумію.

Соня взяла мене під руку.

– А де сам Женя?

Я поглянув на годинник. 19.55.

– З хвилини на хвилину має бути.

Ми підійшли трохи ближче до входу. Повз нас, виляючи бедрами, пропливла дівчина модельної зовнішності. Крізь її білосніжне літнє плаття просвічувалася білизна. Соня скривила гримасу. Дівчина зупинилася за кілька метрів від нас.

– Ну й шльондра, – прошепотіла Соня.

– Згоден, – відповів я, – з такими треба бути обережним, а то не схаменешся, як опинишся в ліжку і вона стягатиме з тебе носки.

Соня пильно подивилася на мене. Її погляд виказував чи то роздратування, чи то здивованість.

– Маєш такий досвід? – Вона сказала це різко, немов на допиті. Ревнива. Інколи через це ми дуже сварилися. Одного разу через ревнощі Соня навіть йшла від мене, при цьому голосно грюкнувши дверима. Жінки люблять так робити.

– Ні, це просто припущення, – заспокоїв я її.

Під'їхало таксі. З нього вивалився Ножечкін. На ньому були звужені світло голубі джинси, макасіни білого кольору та картата червона з білим сорочка, на чолі окуляри, волосся їжачком, на плечі сумка. Мимоволі я поглянув на себе. На мені була простенькі джинси, сорочка та кеди. В одязі я завжди надавав перевагу простоті та зручності. Женя посміхнувся та махнув нам рукою, але попрямував до блондинки "90-60-90", котра стояла в метрах 10 від нас. Я одразу згадав нашу ранкову розмову про "когось цікавого".

– Ножик в своєму репертуарі, – майже не рухаючи губами, пробубніла Соня. Таким чином вона, мабуть, вирішила не видавати себе, щоб Женя не подумав, що ми його осуджуємо. Він і справді майже завжди вибирав собі жінок, схожих на цю ляльку, – на один вечір. Ножик не любив обтяжувати себе стосунками, хоча всередині був глибокою та філософською особистістю. Це в ньому мене дратувало найбільше… Поєднання глибини душі та непостійності характеру. Вони підійшли до нас, ми потисли одне одному руки, він чемно кивнув Соні хоча, зазвичай, вони цілували одне одного в щоки та простягнув мені конверт. Сьогодні всі, мабуть, змовилися з цими конвертами. Хіба так важко придумати щось оригінальніше?

– Соня, – з посмішкою сказав Женя, – представляючи свою даму. Мої брови мимоволі здійнялися вгору.

– Так-так,чуваче, – побачивши мою реакцію, додав він, – тобі не почулося, Соня. Друга дівчина в моєму житті, котра має таке ім'я.

– У моєму також, – посміхнувшись, відповів я.

Женіна Соня також посміхалася. В її очах не було тієї порожнечі, котру, зазвичай, я бачив у всіх попередніх його пасіях. Мені хотілося сподіватися, що цього разу вона не одноденка. Я представився сам та представив свою Соню і ми попрямувати до входу. Перед нами відчинили вхідні двері і ми опинилися в ресторані.

Всередині виявилося куди прохолодніше, ніж на вулиці – працювали кондиціонери. Приміщення ресторану було подовгуватим, мов веранда та зі смаком оздобленим: повз стіни розташовувалися білі м'які диванчики, а наприкінці веранди була маленька сцена, на котрій грали музиканти. Одразу при вході знаходилася барна стійка та місця для тих, кому в основному залі було тісно чи не вистачало місця. Тут можна було покурити і випити. Лунала приємна музика, у повітрі витала атмосфера затишку… Я з полегшенням зітхнув, опинившись нарешті в бажаній прохолоді. До нас підійшов адміністратор закладу, вона провела нас до замовленого Женею столика на чотирьох.

– А С.К. не буде? – Запитала в мене Соня, коли ми сіли на наші місця.

– Я його не запрошував, мені не хотілося. Якось іншим разом. А чому ти питаєш.

Соня знітилася.

– Просто цікавлюся.

Ножик з цікавістю подивився на мене. Його сині очі відверто посміхалися, мов цим він норовив сказати мені: "ну, що, з'їв, не тільки тобі дістаються гарні жінки"! Якби він це вимовив в голос, я б не зміг з цим не погодитися. Його Соня справді була красивою, хоч і поступалася моїй. У всьому. Своє завжди рідніше.

– Завжди хотів у тебе запитати, а чому ти про свого брата кажеш "С.К." і ніколи не вживаєш його імені?

– Його ім'я занадто відоме, щоб я ось так, безцеремонно, ним розкидався наліво та направо. Розумієш? Тим паче ти, почувши його, неодмінно просив би тебе з ним познайомити. Всі цього хочуть, коли чують, хто він. Тому я волію тримати його в таємниці.

Женя вдавано звів очі догори та прицмокнув.

– Авжеж, Авжеж.

Підійшов офіціант та поклав перед нами чотири меню.

– Я, до речі, для тебе щось маю, – сказала Соня та полізла в сумку. За кілька днів до свого 23-річчя я просив її та Ножика, щоб вони мені нічого не купували, але, як цього слід було очікувати, на них ці слова не подіяли. Вона дістала із сумки згорток у рожевій обгортці. Як для жінки. Я всміхнувся та почав розгортати.

– Як думаєш, що там? – Запитав Женя.

– Звідки мені знати. Розгорну та дізнаюся.

Під рожевою обгорткою виявився невеличкий, сірий глобус, котрий кріпився до круглої пластини, на котрій були написані слова: "дій", "виспись", "почекай", "тобі це треба?", "не спіши", "піди в баню", "візьми в борг", "відпочинь" та "не крути мене більше". Я засміявся.

– Оригінально, правда? – крізь посмішку запитала Соня.

– Дууууууууже, – протяжно відповів я, – ще б знати, що це таке.

– Це глобус для прийняття рішень, – сказала Соня, – ти в нас хлопець нерішучий, тому я вирішила подарувати тобі ось таку річ. Тепер, коли не знатимеш, що робити, просто покрути ним.

Я, не довго думаючи, крутнув. Червона стрілка зупинилася на "відпочинь".

– Ось, бачиш, – сміючись, сказав Ножик, – ця штука шарить.

– Так-так. Дійсно, – і хвильку помовчавши, додав, – шарить.

Ми почали замовляти. Вірніше – я почав замовляти, оскільки вирішив у цей вечір покластися на свій смак.

– Будемо їсти раків та пити біле вино, – урочисто виголосив я.

***

На вулиці почався дощ. Такий бажаний та теплий. Важкі краплі, вдаряючись об зелені гілки дерев, стікали вниз – до коренів: вони перетворювали їх у життєдайні соки для листя, котре стомилося від денного сонця. Ми вчотирьох вийшли на вулицю. Тьмяне світло ліхтарів робило ніч казковою, мовби все навколо зійшло з картинки фільмоскопу. Позаду ресторану шуміли дерева – там був парк.

– Ось вона, насолода, – підставляючи лице краплям, сказав Женя. Він схопився з місця та побіг спорожнілою дорогою. Ми йшли позаду. Женя бігав, веселився, радів дощу, як дитинча. Соня тримала мене під руку, в іншій я тримав подарунок. Женіна дівчина, котра виявилася досить таки приємною молодою особою, йшла поряд. Всі були трохи напідпитку.

– Ну ж бо! Приєднуйтеся! – Крикнув Женя.

Я в нерішучості подивився на Соню. Вона несхвально похитала головою.

– Забрьохаєшся, будеш як свинка.

– Забрьохаюся, буде як свинка, – крикнув я Жені.

– Ну й зануди!

Він підбіг до нас. Його обличчя осявала посмішка, він важко дихав та був майже наскрізь мокрим. Як і ми.

– То що далі? Ми продовжимо трапезу? – запитав Женя, обіймаючи Соню. Я дивився на них. Вони здавалися щасливими, це щастя не було підробним сміхом чи гримасами, воно підіймалося зсередини, з душі і наповняло їхні тіла. Вони поцілувалися. Я ще міцніше притис до себе кохану.

– Ні, Женя, ми додому. Я прокинувся сьогодні на світанку. Та й задуха забрала багато сил.

Я справді відчув, як втома шириться тілом, мені захотілося спати, я позіхнув.

– Гаразд.

Ми викликали дві машини таксі та сховалися під розлогою липою. Її нижні листки від освітлення здавалися майже прозорими, а саме дерево – високим та могутнім; його крона губилася десь високо в пітьмі, мов гігантська рука, що простягалася до неба. Женя підійняв палець догори.

– Чуєте?

Ми прислухалися. Навколо шуміла злива. Це була пісня дощу, природна рапсодія, котра приносила задоволення та спокій.

– Божественні звуки, – мрійливо сказав Ножик.

– Так, – погодилися ми із ним.

Машин довелося чекати не довго. Вони приїхали майже водночас. Ми попрощалися з Женею та Сонькою і сіли в салон. Я назвав Соніну адресу. Таксі рушило.

– А вона зовсім не шльондрою виявилася, – сказала через деякий час Сонько.

– Ось, бачиш, це зайвий раз доводить нам, що не можна судити людей тільки по-зовнішності.

Соня зітхнула та притулилася до мого плеча. Я поклав подарунок поряд та обійняв її обома руками.

– А ще… А ще дивно, що її звати так само, як мене. Я взагалі, крім себе більше Сонь не знаю. Страшенно мене Женя здивував сьогодні її ефектною появою. Думаєш в них це надовго?

– Сподіваюся. Мені набридли його постійні пасії-одноденки.

– Як він їх терпить? У таких жінках нема душі, вони порожні, розцяцьковані та несправжні. Не справжність – річ страшна. Куди гірша, ніж дифтерія та ГРЗ, бо вона майже невиліковна.

– Може покатаємося трохи? – лагідно запитав я, переводячи тему. Мені не хотілося напружуватися зайвими розмовами. Соня мовчки кивнула. Я попросив шофера збавити хід, ми почали повільно та без цілі рухалися містом. Мотор працював ледь чутно, здавалося, що наше таксі – корабель, котрий тихо мчить порожніми каналами життя. Повз пропливали яскраво освітлені вулиці, наповнені рекламою, будинки, ряди самотньо припаркованих машин, випадкові перехожі… Мене охопила м'яка, ніжна втома. Соня сиділа поряд; світло, що проникало знадвору, блукало її обличчям. Я задивився на нього… Прямий, акуратний носик, зелені очі, овальне лице, на підборідді ямочка; кучері довгого, білявого волосся спадали їй на плечі. Я до нестями любив кожну складочку, кожен міліметр її тіла, котре вже стільки часу не давало мені спокою. У ній було щось таке, чого я ніколи раніше не зустрічав… У ній жила частинка мене.

***

Ми їхали пустинною вулицею. Дощ посилився, здавалося, що від його шуму на вулиці не буде чутно навіть власних голосів, навколо вирувала справжня стихія. За день сонце добряче напекло і вся волога, котра була в землі, підійнялася догори і тепер кубометрами проливалася на дахи, дороги та голови запізнілих перехожих. Машина почала пригальмовувати, ми зупинилися в Сониному дворі, я взявся діставати гаманець, Соня потягнулася, немов прокидаючись та взяла в руки згорток з моїм подарунком.

– Як добре. Якби в мене була машина, я б тільки в такі зливи і каталася. Вмикала тиху, ніжну музику і повільно рухалася містом; в такі вечори мені ніхто не був би потрібним.

– Але ж з настанням ночі завжди хочеться, щоб хтось був поряд, – заперечив я, протягуючи шоферу гроші. Соня кивнула.

– З настанням ночі… Так. Коли темніє і тіні вилазять зі своїх схованок.

Ми вийшли з машини та пробіглися до під'їзду, під його дашком Соня зупинила мене і ми злилися в палкому поцілунку… Я відчув, як в мені все напружилося. Від сп'яніння не залишилося й сліду.

– Знаєш що? – Запитала Сонечко, коли ми відірвалися одне від одного.

– Що?

– Я хочу тобі дещо показати.

Вона схопила мене за руку та потягла сходами. Коли ми опинилися поряд з її дверима я зупинився, але Соня потягла мене далі – на горище. Ми вилізли туди, дощ барабанив дахом, навколо була темрява, пахло пилом та книжками.

– Куди це ти мене привела?

– Я дуже люблю це місце, – відповіла Соня, підходячи до маленького віконця в даху, – тут все ніби з мого дитинства. Я мріяла колись мати кімнату на горищі… Таку маленьку та затишну, де можна було б слухати дощ, читати, малювати на листках чиїсь портрети та солодко засинати… Це було б так чудово.

Соня запнулася… Самотній ліхтар за вікном розкидав світло вулицею, але цього було недостатньо для того, щоб освітити її цілком. Важкі краплі падали на дах та стікали ринвою на дорогу, від цього шум зливи ще більше посилювався.

– А що сталося з цією твоєю мрією? – Запитав я.

– А сталося те, що стається з усіма дитячими мріями, – трохи помовчавши, відповіла Соня, – я подорослішала і почала поволі забувати про все це. І тільки ось це горище нагадало мені про солодкий смак майже забутого дитинства… Так завжди: люди живуть мрією заради того, щоб колись від неї відмовитися.

Вона замовчала. У її голосі я відчув нотки суму та розчарування…

– А я не мріяв про кімнату на горищі… Ніколи. Мене лякало висота, мені постійно снилися жахіття про те, як я звідкілясь падаю. Це було страшно, я прокидався в той момент, коли мав відбуватися удар об землю. І навіть зараз, коли мені 23 і всі дорослі люди навколо бояться податків, інфляцій та падіння курсу євро, мої страхи залишаються все тими ж… Дитячими.

Соня повернула голову до мене. Її обличчя було зовсім близько.

– Ти досі дитина. Велика дитина.

– Хіба це погано? Сонь? Хіба це погано? Всі дорослі мріють повернутися в дитинство та побути трохи наївними та вразливими, всім дорослим саме цього й не вистачає. За всіма тими масками, котрі ми носимо щодня, за всіма гримасами та людськими чеснотами криється вразлива дитяча душа, котра прагне тепла та пестощів.

Соня знову дивилася за вікно…За ним вирувало інше життя, там залишилися наші страхи та турботи, всі "ні" та "не хочу", всі зайві запитання та безглузді відповіді. Найважливіше було поряд.

– А про що ти мрієш зараз? – запитав я у Соні. Ми ніколи не ділилися такими речами. Вона притулилася до мене, я відчував її тіло, відчував, як ніжно стукотить її серце, відчував її душу... Всередині здійнялася тепла хвиля, котра заповнювала кожну клітину мого тіла, вона окриляла. Люди називають це відчуття "коханням", але для мене його було мало. Всіх слів на планеті було мало, щоб описати мої відчуття. Я ніжно поцілував її у вушку. Вона знову підійняла голову до мене, її плечі освітились жовтуватим світлом ліхтаря.

– Я більше не мрію, Кнопочка… У мене вже є ти.

1.3.

Соня міцно спала, поклавши голову мені на груди. Я прокинуся та дивився на неї: її миле обличчя з ледь помітними веснянками було усміхненим. Крізь шпарину у шторах пробивався яскравий сонячний промінь, він мовби розділяв ліжко навпіл. За кілька хвилин промінець досягнув Сониного обличчя: вона поморщилась та розвернулася до стіни. Я тихо встав, прийняв душ та почистив зуби. Дивно було ось так стояти суботнім ранком перед дзеркалом, зі своїми думками та відчувати ледь помітне піднесення, невагомість у тілі, через котру хотілося стрибати.

Взагалі дивна річ – щастя. Чи не так? В світі його повно: світанки та заходи сонця, дощ та вітер, сміх та радість, чиїсь очі, обличчя та посмішки. Для когось воно – бачити та чути, для когось – відчувати та розуміти… Хтось отримує все це, комусь не дістається нічого. Чому так? Вся справа у нашому ставленні до нього. Коли менше хочеш – завжди отримуєш більше, ніж очікував. Ось в чому істина.

Я заварив каву та ввійшов в кімнату з підносом в руках. На нього я поклав кофейницю, дві чашки та трохи шоколадного печива. Соня ще ніжилася під простирадлом. Вона посміхнулася, побачивши в дверях мою постать.

– Підійди, – ніби муркочучи, сказала вона. Я поклав сніданок поряд з ліжком та схилився до неї. Вона поцілувала мене.

– А тепер відвернися, я одягнуся.

– Для кого ці фокуси? – Запитав я, – ніби я ніколи не бачив тебе роздягненою.

– Бачив. Але це не означає, що я не можу тебе соромитися.

Я відвернувся. Соня позаду встала з ліжка, підійняла з підлоги сорочку та одягла її.

– Можеш обертатися.

Я повернувся.

– А тепер нумо пити каву!

Ми всілися на ліжку. Я налив у маленькі чашки міцної, запашної з гущею кави та поклав блюдечко з печивом поряд з нами.

– Чудово, – прицмокнувши язиком, сказала Соня, після того, як пригубила чашку, – тільки гаряче. – Я мовчки кивнув. Мені кава гарячою на здалася.

– Сьогодні мій улюблений день, – продовжила вона, – його обожнюють всі нероби та лінюхи. Можна весь день читати та спати. Або ж спати, а потім читати. Або взагалі нічого не робити. Суботні ранки створені для того, щоб лінуватися.

Я посміхнувся.

– Я думав, що жінок-лінюхів не буває. За весь цей час не помічав за тобою такого.

– Глибоко в душі кожна жінка така.

– Тоді ти мій ідеал, – відповів я. Соня нахмурила чоло.

– Не кажи так більше ніколи, добре?

– Чому?

Соня поклала чашку на піднос та почала збирати своє волосся у хвіст.

– Ідеали не створені для любові. Розумієш? Ними насолоджуються, від них шаленіють, перед ними вклоняються… Але їх не кохають. Розумієш? Ідеали не створені для цього. Я не хочу бути чиїмось ідеалом. Хочу, щоб мене завжди кохали.

– Ну, я ж тебе кохаю, хіба тобі мало?

– Коли кохаєш, всього мало! Чи ти не знав?

Мене подивувала різка переміна її настрою, але я змовчав, таким чином не даючи приводів для сварки. У жінок таке трапляється досить часто. Вони можуть сміятися, а вже через кілька секунд дути щоки та ображатися. В цьому їхня природа.

Мовчки допивши каву, я встав з ліжка та відніс піднос назад до кухні. До печива ми навіть не торкнулися. Задзвонив Сонин мобільний. Вона з кимось розмовляла в кімнаті і я не дуже звертав увагу на цю розмову. Поговоривши, Соня пішла в душ. Я помив чашки, вдягнувся та взявся застеляти ліжко і наводити лад у її кімнаті. Навколо були розкидані наші речі, котрі ми звечора не мали часу складати як слід. За вікном знову почало збиратися на дощ. Важкі хмари насували зі сходу: небо там зі світло голубого поволі перетворювалося на фіолет. Мені хотілося провести цей день ось тут, поряд з нею, лежачи в ліжку та байдикуючи, але на мене чекала робота над книгою С.К. котру я більше відкладати я не міг.

– Сонь, я, мабуть, піду. Мені треба працювати, – сказав я, коли всі речі були гарненько складені, а ліжко застеленим. За дверима ванної чувся шум води.

– Зачекай, – крикнула Соня. Вона виключила воду та через хвилину вийшла в халатику. На її голові було полотенце.

– Ти не образився?

– За що? – здивувався я.

– За те, що відповіла тобі так різко.

– А, ні, звичайно. Не хочу, щоб на мене балкони падали.

– Які балкони, – не зрозумівши мого гумору, запитала Соня.

– Важкі, – відповів я, – які падають на тих, хто ображається.

– А…

Соня всміхнулася. Вона була свіжою та духмяною, її шкіра пахла кремом.

– То я піду?

– Ну, ще трошечки побудь. Зовсім трошечки, крапельку.

– Не можу. Справді.

– Чесно-чесно?

– Чесно-чесно, – кивнув я, – чесніше не буває.

– Ну, гаразд.

Я вдягнув кеди та вийшов на сходову. Соня зупинилася в дверях.

– Нічого не забув?

Ключі були в кишені. Не ввімкнений мобільний та гаманець також.

– Начебто ні.

Соня лукаво посміхнулася та зникла за дверми. За мить вона повернулася, в її руках був згорток з моїм подарунком.

– От розтяпа, – сказав я, ляснувши себе долонею по лобі. Соня протягнула його мені, ми ще раз поцілували одне одного і я почав спускатися сходами донизу.

Майже все небо затягло темними, важкими хмарами, тільки краєчок залишався ще світлим та ясним. Збиралося на грозу. Напруга відчувалася в повітрі.

***

В двері голосно постукали. Це вирвало мене з напівсонного заціпеніння. Я сидів за столом, у мене на колінах спала Мурмулядка, працював ноутбук. Стукіт повторився. Я встав з крісла та попрямував відчиняти. За дверима виявився Ножик. Він стояв, зіпершись рукою на стіну і був з ніг до голови мокрий.

– Ну там і ллє, – сказав він. – Можна? – Я мовчки відійшов вбік даючи йому прохід. Женя зайшов у коридор не роззуваючись та залишаючи за собою мокрі, брудні сліди. Я похитав головою.

– Дам ганчірку, будеш мити.

Він смиренно кивнув та почав стягати з себе мокрющі макасіни. На ньому був вчорашній одяг.

– Ти, що, вдома не був?

Він мовчки похитав головою, заперечуючи.

– То де ж тебе носило?

Ми зайшли в кімнату. Ножик сів на диван. Я підійшов до столу та закрив ноутбук. Мені не хотілося, щоб він бачив над чим я працюю.

– Уявляєш… Мене сьогодні кинули, – трохи помовчавши, сказав Женя, – сказали, що я бездушний і порожній. Що я красива декорація. Уявляєш?

– Це Соня тобі сказала?

Женя похитав головою.

– Так.

Я здивувався. Вони були ледь знайомі, щоб вона могла робити такі висновки.

– А їй звідки знати?

Ножик опустив очі. Мені одразу все стало зрозумілим.

– Ти її ховав від мене?

– Я її від всіх ховав, – різко відповів Женя – шариш? Від всіх. Є такий тип жінок, котрих не хочеться нікому показувати, бо боїшся, що коли про неї хтось дізнається, вона стане для тебе не такою особливою. Ось в чому смак. Коли є таємниця, завжди цікавіше жити.

Я промовчав. Тільки тепер стало помітно, що він добряче випивший.

– Ми познайомилися на одній презентації, котру я влаштовував, – після паузи продовжив Женя, – вона була в цьому ж платті, що вчора. Я коли її побачив, мною аж тіпнуло. Так завжди буває, що коли бачиш того, хто тобі сильно подобається, то тіло ніби струмом пробиває. Мій шеф нас познайомив, вона виявилася моделькою з якогось дуже крутого агентства. Я цілий вечір від неї не відходив, розказував про всі фотографії, а потім відвіз додому. Ми навіть не поцілувалися. Потім було ще кілька побачень, все якось так закрутилося-завертілося і я навіть не встиг зрозуміти, як втюрився в неї. А сьогодні вранці, після того, як я набрався сили та у всьому їй зізнався вона сказала мені, що я іграшка, котра їй набридла. Хіба так можна? Марк, скажи, так можна?

Женя запнувся. Я встав з крісла.

– Можна, якщо до людини нічого не відчуваєш.

У мене забракло слів. Я замовчав. Ніколи не знав, що в подібних ситуаціях потрібно казати. Не вмів я втішати.

– Давай сьогодні вип'ємо. А? Давай нап'ємося як слід та натовчемо комусь морду?

Мені не хотілося пити. Зовсім. Я збирався ввечері повернутися до Соні.

– Ні… Мабуть ні, Женя. Вибач, але не сьогодні.

– От ти значить як зі мною. Кинеш мене в таку мить?

Він встав та підійшов до мене майже впритул. Від нього пахло спиртним.

– Не драматизуй. Йди проспися, відпочинь, прийми ванну. А завтра ми посидимо і про все поговоримо.

Він понурив голову.

– Та… Та. Мабуть так і зроблю.

– Але пообіцяй, що ти нічого не витвориш.

– Обіцяю, – трохи помовчавши відповів Ножик, – виклич мені таксі.

Я взявся шукати мобільний. Він від вчорашнього ранку був відключений і виявився в кухні на столі. Я ввімкнув його. Одне за одним почали приходити повідомлення. Проглянувши кілька смс з вітаннями я відклав це діло та набрав службу таксі. Мені відповів приємний жіночий голос. Я замовив машину та повернувся в кімнату. Женя напівсидячи заснув. Мені не хотілося його будити… Машина мала приїхати через 15 хвилин. Я визирнув за вікно – там лило мов з відра, люди ходили під парасолями, обходячи здоровенну калюжу, котра утворилася при в'їзді у двір. Вона була розмірами з маленький ставок. У ньому запросто можна було запускати дитячі кораблики. Ця калюжа нагадала мені щось із мого дитинства, всередині здійнялося тепле, ностальгічне відчуття і я мимоволі посміхнувся. Приємно, коли в голові є місця, котрі протягом всього життя ховають найпотаємніше – приємні спогади, миттєвості щастя, котрі й складають найбільшу цінність нашого життя.

Незабаром приїхала машина. Я розбудив Ножечкіна та випровадив його з квартири. В коридорі він почав зізнаватися мені в любові та поліз обійматися. П'яні люди досить часто так роблять від почуттів, котрі розпирають їх зсередини. Для впевненості я, повернувшись в кімнату, визирнув у вікно. Женя вийшов з під'їзду та сів у машину. Таксі рушило.

***

Клацав годинник. Це був єдиний звук, котрий лунав у кімнаті. Я зняв окуляри та потягнувся… Все навколо пливло, очі пекли, м'язи від того, що я не рухався, нили, але мені вдалося закінчити передостанній розділ книжки. Сумнівів у тому, що вона стане черговим бестселером не було. С.К. був справді талановитим. Я встав, погодував Мурмулядку та взявся годувати себе, оскільки з самого ранку окрім кави у моєму шлунку нічого не було.

Після вечері я просидів вдома ще трохи часу, мізкуючи над всілякими речами, зокрема про те, як складається моє життя. Воно до певного часу йшло поволі, розмірено, а потім понеслося шаленим темпом, немов кудись спізнювалося. З кожним новим днем в моїй голові залишалося все менше спогадів: пам'ять очищалася для нових подій та емоцій, котрі траплялися щодня, не торкаючись тільки найважливішого – переломних моментів, котрі змінили його хід. Розлучення батьків, моє самотнє дорослішання, короткі листи С.К., смерть тата, знайомство з Женею та Сонею… Пригадую, на нашій першій з Ножиком зустрічі я подумав, що він пафосний чувак, котрий приділяє власному "я" надто багато уваги: Женя був гарно одягненим, доглянутим та говорив, якось дивно розтягуючи слова; я поряд з ним виглядав дешево та по-базарному. Це відбулося в "Сінема Трейд" де він у той час працював фотографом. Але коли ми познайомилися ближче, як це часто трапляється, моє перше враження виявилося хибним. Він був простим та добрим, його віра у власні сили і погляди на світ неодноразово змушували мене замислюватися над тим, для чого я живу. У Жені все вдавалося, він поволі, крок за кроком досягав поставлених цілей та реалізовував власні мрії, від яких ніколи не відмовлявся. Мене заразив його оптимізм та душевна врівноваженість, котрі для мене, зазвичай, були недоступними. Єдине, що в ньому мене дратувало – Ножик часто та не на тривалий час закохувався. Мені хотілося, щоб у його серці хтось осів міцно та на довго, коли я йому про це казав, він посміхаючись відповідав, що часта закоханість дає йому можливість та натхнення вільно творити. Для фотографів це, мабуть, над важливо.

Злива припинилася. Сіре, важке небо трохи прояснялося; в розрізах хмар з'явилися помаранчево-рожеві полоси сонця. Я вирішив піти до Соні та залишитися на цю ніч у неї. Було прохолодно, листя на деревах іскрилися від світла та вологи, сліду від вчорашньої задухи не залишилося. Вийшовши з дверей під'їзду я побачив, як двірник Степан порається в маленькому імпровізованому палісаднику, котрий він сам і влаштував, насадивши там різних квітів. Щоб уникнути розмови я пришвидшив ходу і вийшов до центральної дороги, котра, не зважаючи на те, що було тільки близько 20.00, була майже порожня. З-за кута на мене несподівано наскочив громило.

– Дивись куди йдеш, патлатий.

Він сказав це різко та трохи войовничо. Я швидко оцінив свої можливості. Хлопець був на півголови вищим за мене і набагато здоровішим.

– Це ти дивися, макака, – відповів я, стискаючи кулаки. Мій татусь колись казав, що найкраща оборона – це атака. Хлопець, мабуть, не очікував такої відповіді, тому на секунду запнувся. Я був готовий вмазати йому як слід і вже прораховував місце, куди завдавати удару. Найуразливішою точкою на його обличчі був маленький кирпатий ніс. Саме в нього я збирався вдарити. Але зробити це мені не довелося. Хлопець, зрозумівши, що я не надто злякався його кремезності, кивнув мені і продовжив свою ходу.

– Іди-іди, – крикнув я йому в спину. Він обернувся так показав мені середній палець. Я зробив те саме. На цьому ми й розійшлися.

За 15 хвилин я був біля Сониного будинку. На дворі починало накрапати, небо знову щільно затягло хмарами, через це темніти навколо почало швидше, ніж зазвичай. Найбільше у цій вологості мене дратувало те, що від неї волосся, котре я вирівнював щодня закручувалося. Я не любив такого. Страшенно не любив. Остаточно мій настрій зіпсувався після того, як біля під'їзду я побачив чорну "Audi" С.К. Це здалося мені дуже дивним, оскільки із Сонею вони майже не контактували, вже не кажучи про ось такі вечірні відвідини. Я швидко підійнявся сходами до її дверей та взявся відчиняти їх, але вони виявилися не зачиненими.

– Ну, що, що не так цього разу?, – почув я голос С.К. Це був уривок розмови, котру я пропустив. – Що я зробив не так, Сонь? Хіба так важко мене зрозуміти? Хіба так важко, Сонь? Скільки вже може так тривати?

Соня мовчала.

– А й справді, скільки? – голосно запитав я, – заходячи до кімнати. З несподіванки С.К. аж рота роззявив. Соня закліпала очима. Я помітив у її очах збентеженість. Вона сиділа на дивані майже поряд з С.К., її руки були складені разом. Поряд з ліжком стояли порожні чашки. З цього можна було зробити висновок, що С.К. приїхав давненько.

– Не чекали мого приходу? – з натиском запитав я, – в середині все почало закипати, – що тут відбувається?

– Нічого тут не відбувається, – намагаючись приховати хвилювання, сказала Соня.

– Авжеж, – зціпивши зуби, сказав я, – що С.К. зробив не так, Сонь. Поясниш?

Соня змовчала.

– Чому ти мені ніколи не казала, що ви спілкуєтеся?

– Ми не спілкуємося!

– То що він тут робить?

– Я по-справах заїхав. Розумієш?

С.К. встав з дивана, на котрому ми ніжилися вранці. Я відчув, як в мені закипає злість, мені захотілося щосили вдарити його в обличчя, щоб розбити його окуляри. Я стис кулаки.

– Які в чорта справи у вас можуть бути? Які, скажи? Ви ж ледь знайомі.

– Ми із Сонею спілкуємося більше, ніж ти думаєш.

В мені все похололо.

– То хто з вас обох бреше?

С.К. підійшов майже впритул до мене. В його окулярах я бачив відображення свого обличчя, котре перекривляла злісна гримаса. У нього воно навпаки було спокійним та випромінювало впевненість. Соня продовжувала мовчати, втупивши погляд в землю та нервово заломлювала руки.

– Сонь, то може ти мені поясниш, що сталося? Чого С.К. тут? І чому я про це не знаю?

Останні слова я сказав майже на зриві. Соня відірвала погляд від землі та подивилася на мене. В моїй голові почали з'являтися фрагменти, котрі малювала моя ревнива, збочена уява. Всередині все почало тремтіти. Я штовхнув С.К. в плечі та розвернувшись на 180 вийшов з квартири. Від несподіванки він поточився та ледь не впав. Соня щось крикнула мені вслід, але для мене все це було неважливим. Я вийшов на вулицю і чимдуж попрямував світ за очі. Всередині мене все кипіло, я відчув, як починаю ненавидіти весь світ. Лицемірний вчинок С.К. та Соні вбив у мені впевненість у всіх та всьому, адже навіть не зважаючи на наші з братом "не стосунки" я все одно ніколи не міг припускати, що все саме так, як я побачив кілька хвилин тому. Люди живуть ілюзорно. Вони йдуть вперед не помічаючи того, що відбувається у них за спиною. Жити такими словами – це рано чи пізно отримати удар в спину.

– Ти де? – коротко запитав я в Ножика, сівши в машину таксі, котру зловив одразу при виході з двору. На другу лінію вже надзвонювала Соня.

– Вдома, – сонно відповів Женя. А що?

Я поглянув на годинник. Було ще рано.

– Я зайду через 10 хвилин.

– Щось сталося? – запитав Женя.

– Приїду – розповім.

Таксі їхало вулицею. Було сіро та волого, в машині неприємно пахло бензином. Шофер любив радіо "Шансон".

***

– Ти думаєш, що між ними щось є?

– Не знаю….

– То чому ж ти так завівся?

– Бо вони мені не сказали, що підтримують відносини. Розумієш? Одне діло переписуватися "вконтакті" та разом відвідувати його презентації. Вечірні навідування без мого відома – це вже щось більше, ніж просто так.

Дата добавления: 2015-10-29