Гегель: система і метод.

Передфілософія Стародавньої Індії

Зародки філософського мислення виникли у найдавніших регіонах світової цивілізації в І тис. до н.е. - Стародавній Індії, Стародавньому Китаї та Греції.

Джерелом знань щодо духовної культури Стародавньої Індії є Веди (почали створюватись з III тис. до н.е.). Веди - це збірник легенд та гімнів на честь богів. Веди містять різні частини -Брахмани, Араньякі, Упанішади. У них відображений первісний світогляд аріїв, це своєрідний художньо-міфологічно-релігійний комплекс. Найвищою варною (прошарком) давньоіндійського суспільства були _брахмани, Тільки брахмани мали право роз'яснювати зміст священних текстів, здійснювати обряди та ритуали. Вчення, що протягом багатьох століть розробляли та пропагували брахмани, називають брахманізмом.

В Упанішадах вперше використовуються поняття "Брахман" і "Атман", позначуючи перехід від міфологічного (чуттєво-образного) осмислення світу до абстрактного. Брахман - це генетичне начало і водночас завершення всього сущого. Атман має значення "я", "себе" і виражає людину в двох аспектах - як реальну індивідуальність і як космічно-універсальне психічне буття.

Світ отримав від давніх індійців оригінальну ідею - душа живе вічно і може переселятися з однієї тілесної форми до іншої. Слово "сансара" в перекладі означає блукання, кругообіг, безперервне переродження. Згідно з сансарою, смерть не є завершенням життя, це лише крок до наступного перетворення. Найвища мета життя -це звільнення від сансари та злиття із світом Брахмана.

На рубежі VI-V ст. до н.е. виникає буддизм. Згідно з легендою, творцем цього релігійно-філософського вчення був Сіддхарта Гаутама. Він отримав прізвисько Будда - просвітлений.

Щодо філософського змісту, то буддизм заперечує феноменальний світ. Той світ, що його спостерігають люди, - це своєрідна ілюзія. Світ складається з "дхарм" - першочасток. Життя - прояв руху дхарм. Якщо людина здатна осягти та заспокоїти рух дхарм, вона до­сягне мети життя - стану Будди, нірвани. На відміну від брахманізму, буддизм звертається до всіх людей, незалежно від їх національної, станової або професійної приналеж­ності. Буддизм - це найдавніша з трьох світових релігій. У сучасному світі особливо популярним є дзен-буддизм. Ця гілка буддизму негатив­но ставиться до логічного мислення, будь-яких теорій та авторитетів.

Передфілософія Стародавнього Китаю

У УІ-У ст. до н.е. сформувались два специфічні китайські релігій­но-філософські вчення, які відіграли важливу роль у подальшій теорії Китаю. Це конфуціанство і даосизм. Основне літературне джерело конфуціанства - книга "Лунь-юй" ("Бесіди та висловлювання"), дао­сизму - твір "Дао де цзин" ("Книга про Дао і Де").

Вчитель Кун Фу-цзи (Конфуцій) (551-479 рр. до н.е.) створив свою школу в період суспільних негараздів та конфліктів, він суспіль­ний реформатор. В основі конфуціанства лежить ідея гармонії прин­ципів особливого морального самовдосконалення і діяльності, спря­мованої на упорядкування держави заради створення ідеального сус­пільства (за стародавніми зразками). За Конфуцієм, мораль та мораль­ні норми - єдине джерело тлумачення держави і права. Етика Конфу-ція базується на поняттях: "взаємність", "золота середина", "людинолюбство". Конфуцій у стислій формі виразив вищу моральну настанову: "Не чини іншим те, чого не бажаєш собі".

У Європі про вчення Конфуція дізналися в XVII ст., з часом його ідеї набули популярності. І в наш час конфуціанство - це не мертва, а жива інтелектуальна і духовна традиція.

За легендою, творцем даосизму - іншого релігійно-філософського вчення, був Лао-цзи (УІ-У ст. до н.е.). У цьому вченні йдеться про існування єдиного першопочатку всього сушого - дао (у перекладі - шлях). Ця категорія зустрічається в багатьох школах китайської передфілософії, але тільки у даосизмі дао набу­ває статусу вищого першопринцяпу, світової субстанції, джерела буття. Дао подвійне: дао з ім'ям та безіменне дао. Дао без імені - це початок неба та землі. А дао з ім'ям - матір всіх речей; воно є неви­черпним, всемогутнім, скрізь діючим. Дао без імені пусте, невизна-чене, бездіяльнісне. Ці різні дао взаємодіють, переходять одне в од­не, нерозривно пов'язані. Дослідники інтерпретують подвійність дао як діалектику буття та небуття.

Крім натурфілософії, даосизм містить етичне вчення. Воно сут­тєво відрізняється від конфуціанського. Ідеал даосів - досконало-мудрий, це людина, яка за своїми якостями відповідає дао без імені, тобто не діє, не бореться, не втручається, але завжди перемагає. Принцип недіяння як вищої форми поведінки лежить в основі кон­цепції управління. Досконаломудрий правитель дозволяє всьому йти своїм природним шляхом - дао. Він не заважає дао. Ось чому "найкращий правитель той, про якого народ знає лише те, що він існує". Ще одна важлива риса даосизму -- заперечення війн. Шлях дао - це шлях миру.

Антична філософія

Філософи давньої Греції і Риму були своєрідними синтезаторами світоглядних ідей народів Середземномор'я. Але вони не механічно запозичали ідеї, а переосмислювали їх, спираючись на власну світоглядну традицію та відповідний національний менталітет. Формально архетипи осягання світобуття античною філософією суголосні, а в окремих однакові з архетипами філософії Сходу (взаємодія Макро- і Мікрокосму, ідея Логосу – Слова, як посередника у відношеннях людини до світу тощо), але конкретна змістовна наповненість них архетипів була різна.

Крім цього, формується у межах самої античної філософії дві специфічні світоглядно-філософські парадигми: греко-візантійська і латино-римська, котрі справляють неоднаковий вплив на філософію Європи і світу.

Основні риси античної філософії.

По-перше. Для античної філософії характерним є наявність різноманітних шкіл, течій, напрямків, ідеї яких стали джерелом виникнення майже усіх пізніших типів світогляду;

По-друге, антична філософія була, як правило, органічно зв’язана з наукою;

По-третє, для філософії стародавньої Греції визначальною є стихійна діалектика;

По-четверте, помітною рисою античної філософії є оригінальність філософських ідей, самостійність філософського мислення взагалі;

По-п’яте, це створення цілісної картини світу на основі уявлення про єдині начала буття (матеріальні і ідеальні).

Досократична філософія.

При вивченні досократичної філософії доцільно виділити дві школи: мілетську і елеатську.

Засновником мілетської школи був Фалес (УІІ-УІ ст. дод.е.), а його послідовниками Анаксімандр, Анаксімен, Геракліт. Основну увагу представники цієї течії зосередили на пошуках тієї першооснови, з якої виникають всі конкретні предмети і явища. Речі є чимось тимчасовим; вони виникають і зникають, а їх основа є вічною, існуючою завжди. Фалес вбачав таку першооснову у воді, Анаксімандр вважав, що нею є невизяичене начало, яке він назвав «апейрон», Геракліт прийняв за першооснову космічний вогонь.

Якщо представники мілетської школи клали в основу світу якусь матеріальну стихію (воду, вогонь і т.д.), то в елеатській філософії перше виділяється в якості такої основи неконкретне і нематеріальне начало, яке позначається поняттям «буття».

Найбільш випукло ідеї цієї філософії були розроблені Парменідом (УІ-У ст. до н.е.) і Зеконом (V ст. до н.е.). Парменід поділяє світ на істинний і не-істинний. Істинним є буття, оскільки воно вічне і незмінне, завжди тотожне самому собі. Світ конкретних речей є неістинним буттям, адже речі постійно змінюються, сьогодні вони інакші, ніж вчора, а завтра і зовсім зникають. Логічне обгрунтування висновків Парменіда спробував дати Зенон. В результаті своїх досліджень він відкрив суперечливі характеристики руху, простору і часу. Відомі апорії (труднощі, безвихідні ситуації) Зенона, зокрема такі як «Ахіл і черепаха», «Стадіон», «Стріла», «Дихотомія» та інші. Своїми апоріями Зенон зафіксував об'єктивну суперечливість руху і труднощі його логічного обгрунтування.

Одним з відомих представників античної натурфілософії був Демокріт (V ст. до н.е.). Він також намагався розв'язати питання про можливість руху. Для цього він запровадив іншу, ніж у елеатів, Передумову: існує не тільки буття, але й небуття. При цьому він уявляв буття як атоми, а небуття як порожнечу.

Наш зір заважає нам бачити першоначало — атоми — тверді і гранично малі згустки матерії, які осягаються лише розумом і відрізняються неподільністю, формою, величиною і порядком розміщення. Оскільки між атомами існує порожнеча, можливий рух. Таким чином, якщо у елеатів сутність світу є єдина і незмінна субстанція, то у атомістів — множинна і рухома.

Немає ніякої надприродної сили, яка управляє атомами і світом в цілому. У світі діють тільки механічні закони. Розуміння світобудови, яке запропонував Демокріт, виявилося найпослідовнішим матеріалістичним вченням, яке тільки знала антична думка.

Билет 7 Філософія Сократа

Остаточне усвідомлення місця філософії у суспільстві було здійснене Сократом (469-399 pp. до н.е.). Він першим прийшов до висновку, що філософія — це діяльність щодо усвідомлення, осмислення та визначення відношення людини до дійсності. Філософ — людина, яка змінює своє відношення до світу відповідно до змін обставин буття.Сократ гостро полемізує із софістами, хоча сам він фактично продовжує розпочату ними справу в утвердженні людини як головної теми філософських міркувань. Негативне ставлення до софістів Сократ пояснював тим, що вони "продавали знання за гроші кому завгодно".Сократ рішуче повертає філософські дослідження від вивчення Космосу, природи до людини як духовної істоти. "Пізнай самого себе"—такою е головна теза сократівського філософствування. І таке знання можна здобути в практичній зустрічі умів. Сократ принципово відмовляється від записування своїх думок, вважаючи дійсною сферою знання, мудрості живу бесіду з опонентами, живу полеміку. Саме він ввів поняття "діалектика" (вміння вести бесіду, сперечатися).Розкриваючи проблему людини, він порушував питання про такі характеристики, як "мужність", "розсудливість", "доброта", "краса" тощо. Суперечності у відповідях співрозмовників, що їх виявляв Сократ, свідчили про неможливість звести загальний зміст понять ДО їх конкретно-індивідуальних проявів. Відкривши неможливість існування загального як конкретного та індивідуального існування ("краси" взагалі поряд з красивою дівчиною, вазою, краєвидом, свинею і т.д.), Сократ фіксує нову для філософії проблему, визнаючи: "Я вічно блукаю і не знаходжу виходу".Філософія Сократа — своєрідна межа в історії античної філософії. У всіх досократівських мислителів ("досократики") світ виступає у вигляді цілісності, яка підпорядковує собі людину— "одну" з части нок Космосу. Сократ же вирізняє людину, визначаючи предметом філософії відношення "людина — світ".

Філософія Платона

Платон (427-347 pp. до н.е.) — перший з античних філософів, чиї пращ збереглися. Учень Сократа, Платон у 397 p. до н.е. заснував у Афінах філософську школу, відому під назвою Академія (тому що вона розташовувалася в парку, присвяченому міфічному героєві Академу). Свої праці він писав у вигляді діалогів — "Учта", Гіппій Більший", Торгій", "Держава" та ін.

Платон свої головні зусилля зосереджує на вирішенні відкритої Сократом проблеми існування загального ("краси" взагалі, "мужності", "добра" тощо). Він не мав сумнівів у існуванні загального реально, а як воно саме існує — нікому ще не відомо. Тому Платон відшукує аргументи, котрі повинні довести скептикам реальність існування загального. Так, він відзначає, що закони держави не існують у вигляді конкретних речей (текст закону ще не є законом), але реально впливають на життя суспільства. Платон долає проблему, що зафіксована Сократом, завдяки створенню гіпотези про існування специфічних предметів, відмінних від речей навколишнього світу. Припустивши існування реальних предметів, Платон розглядає загальне як ідеальний предмет, ідею. Ідеї, що внаслідок своєї досконалості виявляють себе як еталони, справжня реальність, е дечим первинним стосовно конкретних речей як копій ідей. А чуттєво даний світ конкретно-індивідуальних речей є відбитком загальних речей. Отже, речі повсякденного світу є спрощеним варіантом іншого світу, більш досконалого — ідеального. Здатністю до безпосереднього контакту з ідеями наділена людська душа, яка після смерті тіла відділяється від нього і повертається до безтілесного царства ідей, бо для існування тіла і душі повинна бути відповідна ідея, яка керує процесами в дійсності. Душа, з'єднуючись із тілом, втрачає свою ідеальність (відповідність ідеї), забуває все, що споглядала у світі ідей. Але у відповідному стані (у сні, коли душа не залежить від тіла) вона здатна пригадати забуте. Тому в теорії Платона пізнання, під час якого формуються загальні поняття (про будинок взагалі, добро взагалі, трикутник взагалі), є процесом пригадування.

Платон першим увів у філософію поняття матерії, яке в нього позначає небуття, ніщо. Матерія — це те, чого не існує. Завдяки введенню даного поняття йому вдається узгодити в своїй теорії існуючу реальність з тією, яка була до неї. Вживаючи поняття "матерія", Платон утримує в свідомості принцип, відкритий Гераклітом: "З нічого може виникнути лише ніщо". Все, що існує, виникло з чогось, але саме тепер того, з чого все виникло, немає, тому ми кажемо, що воно — матерія. Цим поняттям знімається проблема пізнання того, що було: його вже немає. Ця властивість матерії перетворюватись у небуття і перешкоджає створенню світу, повністю відповідного ідеальному царству. Взаємодія матерії та ідей призводить до пошкодження, деформування ідей, до втрати конкретними речами тієї досконалості, яку мала "чиста" ідея.

Взаємодію ідеї і матерії Платон фіксував математично. Він дуже цінував філософію Піфагора, вважаючи, що піфагорейці першими усвідомили роль ідей.

Усі свої дослідження природи, суспільства, пізнання, мислення Платон підпорядковував принципові визначення міри прояву ідей в конкретних речах, де фіксація загального визначення ідеальної конструкції займала головне місце. Він шукає ідеальну державу, ідеальний метод пізнання тощо, розглядаючи реальність як прояв ідеального. Тому саме з Платона починає формуватись усвідомлена процедура здійснення послідовної дедукції.Арістотель

Філософія Арістотеля (384-322 pp. до н.е.). У 17-річному віці прибув до Афін, став учнем Платона. Згодом він стає учителем сина македонського царя Філіпа II Александра. Його роботи — "Метафізика", "Топіка", "Етика Нікомаха", трактат "Про душу" та інші.

Арістотель визнається першим, хто здійснив систематичне дослідження праць попередніх мислителів. Тому його називають пер-шотворцем історії філософії. Найбільшу частину своїх праць він присвячує проблемам метафізики — науки про суще. Становлення Арістотеля як філософа відбувалося шляхом вирішення проблем, що виникали під час осмислення надбання його вчителя Платона. Передусім це проблема відношення матерії та ідеї. Послідовне продовження поглядів Платона призводило до виникнення суперечностей, які ставили під сумнів поділ дійсності на матеріальне та ідеальне. Зокрема, вічне, незмінне ідеальне, якому підкоряється кожна конкретна річ, не підкоряє собі матерію — небуття. Отже, не повинно існувати навіть уявлення про матерію, якщо немає ідеї матерії. Як можуть непорушні ідеї бути причиною руху? Як можуть ідеї, якщо вони сутність речей, існувати окремо від останніх?Критика Арістотелем Платона навіть у суспільній свідомості набула істотного значення у вигляді афоризму: "Платон мені друг, але істина — дорожча". Аналізуючи проблеми платонівської філософії, він усвідомлює, що причина, сутність речей, загальне не може існувати окремо від одиничних речей. Тому потрібно, враховуючицю обставину, вирішити порушену ще Сократом проблему неможливості існування загального як індивідуального, за умови, що загальне не може існувати окремо від одиничного, індивідуального.Вирішення цієї фундаментальної проблеми здійснене Арістотелем шляхом розвитку поняття "матерія". Він розуміє матерію як пасивний "матеріал" буття і тому вона може тільки мислитися. Матерія безпосередньо причетна до спричинення кожної речі, дана в чуттях річ завжди існує в якомусь матеріалі, а ідеї, поняття не мають матеріальності. Реальне ж існування матеріалу дійсності відбувається тільки у конкретних формах. Отже, безпосередньою причиною речі може бути форма. Форма реально існує тільки в тому чи іншому матеріалі — матерії, але не залежить від того, яка саме матерія оформлена. Тому форма визначається як сутність усіх речей, вона незмінна, вічна, цілком подібна до платонівських ідей, тільки не існує відокремлено від матерії (форма лише незалежна від конкретної матерії).Таке вирішення проблеми загального та індивідуального породжує нову філософську проблему: яким чином матерія і форма поєднуються у кожному конкретному випадку? Цю проблему Арістотель вирішує шляхом залучення понять "можливість" і "дійсність". Матерія постає носієм можливостей, а форма — дійсності. Таким чином, матерія у Арістотеля залишається поняттям про небуття, як це було у Платона.В філософії Арістотеля вперше здійснюється вирізнення між дослідженням причини усього сущого як такого, що притаманне всім речам, та конкретними науками, які не досліджують загальну природу сущого. Саме останні вважають, що причини конкретних речей і усього сущого — одні й ті ж самі. Виявлення причини усього сущого наводить Арістотеля на думку, що існує форма побудови усіх інших форм. Форма, котра будує усі інші форми, називається Арістотелем "формою форм". Ця форма форм визначається як "перше двигун", незалежне від матерії існування форми, вона цілком логічно визначена "божественною формою".На розвиток свого вчення про форми Арістотель робить висновок, що саме знання форм побудови інших форм дає людині знання сутності речей. Досліджуючи властивості людини, він наголошує на універсальній властивості будувати завдяки мисленню будь-які форми руху (тобто форми побудови інших форм). Так він створює підвалини нової науки про форми мислення—формальної логіки. Арістотель фіксує перші закони і правила логічного мислення. Йому належать класичні формулювання логічного закону протиріччя, закону виключеного третього. Ним створена перша теорія логічного силогізму.Здійснюючи свої наукові дослідження явищ природи, Арістотель скрізь шукає форму, яка призводить до появи тих чи інших речей. У випадку, коли йому вдається зафіксувати існування такої форми, він формулює загальне визначення закону природи, який керує тим чи іншим процесом. Розглядаючи проблеми суспільства, Арістотель керується цією ж методологією. Він вважав, що вирішення суспільних проблем можливе лише після пізнання форм, що породжують ці проблеми. Поступово ним визначаються поняття про процес побудови держави, суспільства, що в завершеному вигляді стає теорією світової держави. Саме цю теорію використовував його учень Александр Македонський. Однак сталося так, що діяльність царя Македонії завершується його випадковою смертю від малярії. Сучасники таку несумісність досконалої, логічно обгрунтованої теорії з впливом реального малярійного комара на долю світової держави сприйняли як доказ неспроможності раціональної мудрості бути помічником у дійсному житті.

Билет №8

Середньовічна філософія мала інші завдання і цілі, ніж антична, вона невіддільна в епоху патристики від історії християнської догматики, а схоластичний період являє собою спробу примирення католицької догми з філософією. Схоластика починається з Йоана Скотта Еріугени (9 століття) і найбільш повно представлена Фомою Аквінським (13 століття). З Йоана Ерігени переривається зв'язок західної думки зі Сходом, з Фомою Аквінським знову з'являється знайомство з усіма творами Аристотеля.Головний філософський інтерес середніх віків — арабська філософія (Аверроес, Маймонід, аль-Кінді, аль-Фарабі, Ібн Сіна) залишається в колі понять грецької перипатетики. Основними питаннями, які хвилювали середньовічних філософів, були питання доказу існування Бога, розмежування теології та філософії. Важливий диспут про універсалії — співвідношення загального і одиничного, суперечка реалістів, які стверджували існування загальних понять поза людським розумом і до одиничних речей, з номіналістами, що визнавали реальне існування лише одиничних речей. Концептуалісти (Абеляр, Іоанн Солсберійський) в спорі про універсалії вважали, що загальні поняття не існують незалежно від окремих речей, визнавали існування в розумі загальних понять, як особливої форми пізнання дійсності.Головний недолік середньовічної філософії — відсутність природознавства і виняткове панування абстрактних, переважно теологічних інтересів. Основні проблеми: Створений світ або Богом існує від століття? або збагненна воля і наміри Бога і створений їм світ? Яке місце людини в світі і яка ролі його в історії крізь порятунки людської душі? Як сполучаються воля волі людини і божественна необхідність? Що є загальне, одноособове і окреме в світлі вчення про “тринітарность” (триєдність, трійцю)? Якщо Бог є істина, добро і краса, то відкіля в світі зло і чому Творець його терпить? Як співвідносяться істини одкровення, виражені в Біблії, і істини людського розуму?Коротко специфіку типу філософствування середньовіччя можна визначити в наступних моментах: 1. Їй був властивий Біблійний традиціоналізм і ретроспективністъ. Біблія в очах вчених і в масовій свідомості була самим древнім, самим щирим, значимим і справжнім добутком в світі. Крім того, це була не просто “Книга книг”, а слово Бога, Завіт і тим самим об’єкт віри. Біблія стала відправним або джерелом мірою оцінки будь-яких теорій філософії. Безсумнівно, що в ній містилися ідеї, що докорінно відрізнялися від язичеського світогляду. Раніше це ідея єдиного, унікального Бога, що знаходиться в позамежному (трансцендентному) світі. Така концепція виключала багатобожжя в будь-якому варіанті і затверджувала ідею про єдину сутність світу. 2. Оскільки Біблія розумілася як повний звід законів буття і велінь Бога, особливого значення набувала екзегетика – мистецтво правильного тлумачення і роз’яснення положень Завіту. Відповідно, і уся філософія була “екзегетична” – в своїх формах. Це означало, що дуже багато уваги приділялося тексту творів, способам його тлумачення. Критерієм істинності теорії стала відповідність духу і букві Біблії. Вишикувалася складна ієрархія авторитетів, де перше місце зайняли тексти синоптичних (співпадаючих) Євангелій, потім тексти апостольських послань, біблійних пророків, вчителів і батьків церкви і т.д. Текст став початком і кінцем кожної.філософської теорії, що аналізуються семантично (слова і значення), концептуально (зміст, ідеї), спекулятивно (текст як основа для власних міркувань). При цьому використовувалися всі досягнення формальної логіки, в першу чергу аристотельської. Тиск авторитетів породило явище “псевдоавторства”, коли автор приписував свої тексти або пророкам “Старого завіту”, або апостолам і т. Д. для: додання особливої цінності своєї праці в очах громадськості. 3. Філософії середньовіччя була притаманна тенденція до повчальності, учителюванню. Це сприяло загальній установці на цінність вчення і виховання з погляду просування до порятунку, до Бога. Звичайна форма філософських трактатів – діалог авторитетного вчителя і скромного,, прагнучого знань учня. Головна якість середньовічного вчителя – енциклопедичність, підкріплювана віртуозним знанням тексту Святого Писання і правил формальної логіки Аристотеля для подальших висновків зі священних книг. В середині століття ми часто зустрічаємо добутки в виді “суми” знань: Сума теології”, “Сума проти язичників”

9.Середньовічна філософія глибоко і послідовно продумала принцип абсолютної особи, коли скрізь і в усьому бачили примат не природи, не людини, а Бога. Мислителі Відродження вважали, що саме ця спадщина передусім зверталася до людини і його умінь ("Людина - міра усіх речей", один з принципів античного філософствування.

Основні ідеї філософії епохи Відродження:

1. Антропоцентризм: увага філософів спрямована в основному на людину.
2. Гуманізм, визнання людини особою, його права на творчість, свободу і щастя. Малося на увазі, що цього можна досягти передусім за рахунок відродження характерного для античності інтересу до людини і знання його природи, а не тільки завдяки знанню про зовнішню природу або теологічним спекуляціями.
3. Постулювало творчої суті людини: він нікого не наслідує, ні Богові, ні природі, він сам по собі діяльний, він творить, в основному рукотворно, ремісничий
4. Особово матеріальне розуміння світу: усе існуюче розуміється в проекції на людину при максимальному інтересі до тілесного початку
5. Ідея домінування естетичного розуміння дійсності над моральними і науковими представленнями
6. Антисхоластика: прагнення розвінчати уявні авторитети і пропаговані ними догми
7. Геометрично структурне розуміння світу, доповнене діалектикою переходу, характерного для нескінченно малого і нескінченно великого і їх співвідношення між собою
8. Пантеическое світогляд, що розглядає світ, що оточує людину, природу як причетну вищим абсолютним цінностям, богові (Бог розлитий в природі)
9. В епоху відродження можна виділити основні напрями, які сформувалися під впливом різних ідей, об'єднаних загальною спрямованістю. Серед них можна назвати Возрожденческий платонізм і неоплатонизм, гуманізм,натурфілософія і пантеїзм, нове природознавство.
Представники: Микола Кузанский, Марсилио Фичино, Джордано Бруно, Галілей, Коперник,. Леонардо да Вінчі, Мікеланжело.

10. Дж. Берклі (1684-1753) - обгрунтував суб єктивний ідеалізм. "Трактат про начала людських знань - пізнання має справу не з об єктами, які існують незалежно від свідомості людини, а лише із сукупністю відчуттів. об єкти, котрі ми чуттєво сприймаємо, існують лише у думці, всі якості речей - суб єктивний, тому саме їх існування залежить від суб єкта свідомості. Без суб єкта свідомості. Ьез суб єкта немає і об єкта (ідеалістичний сенсоналізм)".

Джеон Локк (1632-1704). Всі людські знання мають чуттєве походження. Заперечував думку Декарта про "вроджений ідеал", людський розум від народження є "tabula rasa". Все, що ми знаємо, це результат впливу зовнішнього світу, це результат виховання і освіти.

Ж. Ламетрі (1709-1751) - пізнання повинно починатися з чутливого сприйняття реальних речей, їх подальшого досвідно-експериментального дослідження і завершатися раціональним узагальненням виявлених фактів.

Гельвецій ( 1715-1771) - людина становить фізичну чутливість, і тому її знання ніколи не досягають більшого, ніж дають почуття індивіда. Все, що є недоступне почуттям людини, є недосяжним ідля її розуму. Другий засіб пізнання - пам ять, яка становить тривалим, але послабленим відчуття.

Для Бекона ("Новий органон") існування об єктивного матеріального світу не викликає сумніву. Активність багатоякісної матерії пов язана з рухом, причому це не тільки математичний, механічний рух, але і внутрішня сила, внутрішня напруга, життєвий рух матерії. Існує лише конкретно визначена матерія, природа є з єднанням активів, молекул, який притаманна вага, протяжність, рух.

Т. Гоббс розглядав об єктивний світ як сукупність окремих матеріальних тіл, котрім притаманні протяжність, твердість, обсяг і інші властивості. Матеріальні тіла не мають таких якостей, як колір, запах, звук, оскільки подібні якості виступають лише суб єктивними уявленнями людини. Рух - це механічне пересування тіл у просторі, воно внутрішньо не притаманне матерії, але саме матерія є вічна. Окремі тіла є тимчасові, вони коли-небудь виникають і потім зникають.

Світ - єдина матеріальна субстанція, а все існуюче і зникаюче лише різні форми її прояву.

Декарт - "Роздуми про метод", "Методичні роздуми", "начала філософії". В основі світу є незалежні одна від одної субстанції: уховна, яка іде від Бога і втілюється в душі, матеріальна, тілесна, протилежна.

Спіноза. Світ = нескінчена природа, матеріальна субстанція, яку він також називає Богом. Субстанція є причиною самої себе і має безліч властивостей. Вона вічна і незліченна, їй властива ідея збереження. Бог - виям самого природнього буття.

Лейбніц - творець вчення про монади (одиниця, неділима). Монади - це прості вічні неподільні духовні першоелементи, з яких складається Всесвіт. Монади як субстанції не залежать одна від одної, не можуть вживати одна одну. Число монад є нескінчене і кожна з них володіє здатністю сприйняття і прагнення, тобто руху. Сам світ регулюється наперед утавленою гармонією, котра була встановлена між мандами, вищою монадою в особі Бога.

Локк (1632-1704). Матеріальним тілам світу властиві лише кіот кісні особливості. Заперечував якісну різноманітність матерії і не визнавав, що матерія не видна не тільки кількісно, а й якісно. Тіла відрізняються одна від одної лише за розмірами, за фігурою, рухом чи спокоєм. Ці якості він азивав первинними. Інші (колір, смак, запах, звуки) - вторинні, вони є суб єктивними і не притаманними матеріальним тілам.

Гольбах (1723-1789). Матеріальні тіла володіють здатністю пересування тільки по механічним траєкторіям. Природа - це сукупність різних рушійних сил матерії, за якими постійно знаходяться у русі. Необхідними можуть бути лише причина і наслідок. За їх допомогою можна пояснити будь-який процес і людську поведінку.

Ламетрі. У Всесвіті існує лише одна субстанція і людина вступає найдосконалішим проявом. Підкреслюючи одноманітність природи, він не вбачав якісних відмінностей між органічним, рослинним і тваринним світом, до якого відносить людину.

Дідро. Відстоював ідеї про єдину, вічну і нестворену матерію, яка виступає єдиною субстанцією, існуючою поза і незалежно від людської свідомості. Установлював єдність матерії і руху, виступав проти введення руху до просторового пересування і вважав, що і нерухоме тіло змінюється, розвивається.

Іслон Адріан Гельвецій "Про дух", "Про розум". Світ - матерія, що перебуває у русі. Простір і час - форми існування матерії. Людину відносять до загальної системи роздумів, невіддільної від неї і підпорядкованї тим самим законам, що і природи.

11Філософія епохи просвітництва (Франція). У середині XVIII ст. у Франції виникає Просвітництво. Представники: Вольтер, Руссо, Даламбер, Ламетрі, Дідро, Гельвецій, Гольбах. Основний зміст суспільного руху – критика. Один з основних об'єктів критики Вольтера - християнська церква. «Роздавіть гадину!» - закликає Вольтер, розглядаючи діяння церкви як сплетення утисків, актів мракобісся, знущань над інакомислячими і вбивств. Але заперечуючи необхідність церкви, як суспільного інституту, Вольтер визнає існування Бога як Першотворця Всесвіту і необхідність релігійної віри як гаранта суспільного порядку.У центрі уваги франц. мислителів знаходиться і гносеологічна проблематика. Чи здатна людина пізнати світ і визначити своє місце в ньому, як же ж відбувається процес пізнання, як співвідносяться відчуття і розум у процесі пізнання - ці і багато інших питань обговорюються в салонах Гельвеція і Гольбаха. В дискусіях сенсуалістів і раціоналістів французькі філософи віддавали перевагу сенсуалізму. Жульєн-Офре де Ламетрі приходить до висновку, що без відчуття немає ідей. Чим менше відчуття, тим менше ідей. Чим менше виховання, тим менше ідей. При відсутності почуття немає ідей. Услід за Джоном Локком заявляє, що немає ніяких підстав говорити про існування природжених ідей, оскільки всі ідеї виникають на ґрунті відчуття. З ним солідарний і Дідро: «Уявіть, що фортепіано володіє здатністю до відчуття і пам'яті, і скажіть, хіба фортепіано не стало б тоді само повторювати ті арії, що виконувались на його клавішах? Ми - інструменти, які мають відчуття і пам'ять. Наші чуття - клавіші, по яких б'є навколишня природа і які часто самі по собі б'ють, ось, на мою думку, все, що відбувається у фортепіано, що за своєю організацією подібне до вас і до мене».Просвітники-енциклопедисти виступили з критикою концепції природного стану людини, яку висунули Томас Гоббс, Джон Локк, Жан-Жак Руссо та ін., зокрема, містила ідею про первісну моральну природу людини як злої (Гоббс) або доброї (Руссо) істоти. На думку Гольбаха, Гельвеція, Дідро, природа не створює людей ні добрими, ні злими, такими їх робить суспільне середовище. Але філософи підтримували теорію суспільного договору: заради збереження суспільного порядку, охорони приватної власності люди добровільно відмовляються від особистої свободи, вступають одне з одним у договірні відносини, створюють посередника і захисника - державу, систему громадських законів (природне право). На чолі держави повинен стояти розумний правитель, справедливий і сильний керівник, який у відповідності до вимог природи і розуму веде суспільство і кожного його громадянина до загального щастя і благополуччя. Такі деякі ідеї та особливості філософії французьких просвітників XVIII ст. Вплив ідей Просвітництва на дальший розвиток філософських і соціальних знань надзвичайно великий.

12Гносеологія та етика Канта. Від теоретичного розуму (науки) Кант відрізняє практичний розум. Своє етичне вчення він викладає в трактаті «Критика практичного розуму», в якому стверджує першість практичного розуму над теоретичним. Для Канта знання тільки тоді має цінність, коли воно допомагає людині стати людянішою. Етика Канта - це етика обовязку. Вчинки людини набувають моральну цінність, якщо він діє, виходячи з чув-ства боргу. Поняття обовязку включає в себе поняття доброї волі як сутності моральності. Воля визначається моральним законом, який є наказом розуму.Формулу цього наказу Кант називає імперативом. Етика Канта має важливе історико-філософське значення насамперед через її категоричного імперативу, який говорить: «Роби так, щоб максима твоєї волі могла в той же час мати силу принципу загального законодавства». Іншими словами, вчинок тільки тоді вважається моральним, коли він може стати законом для інших людей. Кант закликає чинити так, щоб кожна людина розглядалося сам по собі як мету.Категоричний імператив він доповнює вимогою чинити так, «щоб ти завжди ставився до людства і в своїй особі і в особі всякого іншого людини також, як до мети, і ніколи не ставився б до нього лише як до засобу». У цьому положенні най-більш яскраво проявляється гуманістична орієнтація етики Канта. Будь-яка особистість не повинна розглядатися як середовищ-ство для здійснення яких би то не було завдань, хоча б це були завдання загального блага. Практичний розум здатний дати людині вище знання категоричного імперативу, завдяки якому людина може жити згідно зі світовом моральном законом, а не згідно свого чуттєвого світу, що приносить страждання. Критерієм моральності може бути тільки те, що підносить людину над самим собою, над чуттєвістю.

Гегель: система і метод.

Гегель - німецький філософ, об'єктивний ідеаліст, представник німецької класичної поезії.

В цілому філософія Гегеля своєрідно відбила суперечливий характер розвитку Німеччини напередодні буржуазної революції, в ній позначилися двоїста природа німецької буржуазії, ідеологом якої був Гегель. Звідси, з одного боку, прогресивні і навіть революційні тенденції його філософії як вираження ідейної підготовки революції в Німеччині, а з іншого - консервативні й реакційні ідеї як результат непослідовності і боягузтва буржуазії, її схильності до компромісів з реакційним юнкерством.

"Феноменологія духу", яку Маркс назвав "справжнім витоком і таємницею гегелівської філософії". У творі розглядається еволюція людської свідомості від перших його проблисків до свідомого оволодіння наукою і науковою методологією. Аналізуючи категорію відчуження, Гегель "вхоплює сутність праці", тобто багато важливих боку предметної діяльності людини, розглядає людину та її історію як "результат його власної праці", а отже, здогадується про деякі реальних закономірностях історії. Гегель обгрунтовує тезу про субстанцію як суб'єкт, діяльному, активному початку.

Початкове положення філософії Гегеля - тотожність буття і мислення, тобто розуміння реального світу як прояви ідеї, поняття, духу. Це тотожність Гегель розглядав як історично розвивається процес самопізнання абсолютної ідеєю самої себе. За Гегелем абсолютна ідея в своєму розвитку проходить три етапи:

· розвиток ідеї в її власному лоні, в "стихії чистого мислення" - Логіка;

· розвиток ідеї у формі "інобуття", тобто у формі природи - Філософія природи;

· розвиток ідеї в мисленні та історії - Філософія духу.

Найціннішим придбанням філософії Гегеля була діалектика, викладена особливо повно в "Науці логіки". У цьому творі Гегель дав аналіз найважливіших законів і категорій діалектики, обгрунтував тезу про єдність діалектики, логіки і теорії пізнання, створив першу в історії думки розгорнуту систему діалектичної логіки.

Виключно великий внесок Гегеля в теорію пізнання - глибока критика споглядальності.

Дата добавления: 2015-10-29