Філософська думка в Україні періоду Київської Русі та феодальної роздробленості

Наші далекі пращури, які мешкали на території нинішньої України, розмірковували про основи людського буття, сенс життя, сутність людини та навколишнього світу. Наприклад, "Велесова книга" (IX ст.) розповідає про їх працелюбність, оптимізм,, любов до рідного краю, прагнення до самопізнання та свободи.

На становлення і зміст вітчизняної філософської думки суттєво вплинули такі обставини: введення в Київській Русі християнства, і створення слов'янської абетки братами Кирилом і Мефодієм. Завдяки християнізації стародавня філософська думка в Київській Русі одразу долучилася до традиції філософствування, а утвердження слов'янської писемності сприяло поширенню в державі перекладної літератури античних, візантійських, авторів, текстів із Біблії,.

Київським книжникам — перекладачам були знайомі філософські твори Піфагора, Демокріта, Діогена, Платона, Арістотеля, Епікура, В "Ізборнику Святослава" (1073) вміщено переклад уривка з "Діалектики", в якому філософія визначалась як пізнання сущого, пізнання речей божественних і людських.

Одним із перших давньоруських філософів вважають Достовірно відомим його твором с "Слово про закон і благодать ", у якому автор розмірковував про посилення участі Бога в земних справах, про хрещення Русі як заключний етап її християнізації. У "Слові..." висунуто цікаві ідеї щодо сенсу буття, свободи та багато інших питань філософсько-світоглядного характеру.

Одним із відомих книжників — полемістів був Феодосій Печорський. У його поглядах інтереси церкви явно переважали над світськими: державна влада походить від Бога, а тому має стояти на боці церковних інтересів.

"Повість временних літ", автором якої традиційно вважають Нестора постає не тільки як історично-літературний твір, а і як одна з пам'яток філософської думки. Уній містяться терміни "філософ" та "філософствувати". Справжній зміст і причини історичних явищ Нестор пояснював за допомогою Божого провидіння у моральному значенні, створивши своєрідну теологію моральної відповідальності.

Відомий церковний і політичний діяч Никифор намагався вирішити проблему пізнавальних можливостей людини. На думку Никифора, душа складається з трьох сил: словесної, лютої та бажаної. Це була одна з перших спроб в українській філософській думці розкрити механізм людського пізнання.

Як правило, всі філософські роздуми і міркування в Київській Русі були прерогативою духовенства. Напевно, єдиним винятком став Володимир Мономах. Найбільш, відомим його твором є "Повчання, у якому він виклав роздуми про світобудову, сутність людини, її моральність.

Моральні, політичні і правові погляди Володимира Мономаха не узгоджувалися з багатьма догмами ортодоксальної церкви, оскільки він доводив, що Бог не вимагає від людини таких надзвичайних зусиль, як затворництво, строгий піст, чернецтво.

Особливе місце в історії філософської думки України належить твору "Слово о полку Ігоревім" XII ст.

На другу половину XII ст. припадає творчість Кирила Туровського. В повчанняхК. Туровський вирішував з позицій християнського антропоцентризму проблему співвідношення душі і тіла, наголошуючи на їх взаємодії у процесі життєдіяльності людини, надаючи провідну роль душі.

Чудовою пам'яткою давньоруської культури останнього періоду існування Київської Русі є "Слово", або "Моління" Данила Заточника (кінець XII — початок XIII ст.) — натхненний гімн розуму і мудрості.

Отже, вітчизняна філософська думка у Київській Русі вона була адекватним відображенням греко-слов'янського, християнського типу культури, своєрідним синкретичним релігій по -філософсько-етичним комплексом, спрямованим насамперед на осмислення актуальних проблем поточного суспільного життя.

Реформаційна та філософсько-гуманістична думка в Україні XVI—XVIII ст.

Для духовного життя України XIII ст. характерною рисою є поява, поряд із церковно-богословськими, творів світського змісту, наприклад Галицько-Волинського літопису (завершується 1292 р.). У його центрі — гуманістичні ідеї служіння Вітчизні, захисту від ворогів, об'єднання українських земель, патріотизму героїв того часу, особливо Данила Галицького.

З 50—70-х років XIV ст. у культурному житті України почали поширюватися єретичні вчення і вільнодумство. Вони пропонували критичне ставлення до деяких православних догматів і церковних обрядів. Представники гуртка київських широко використовували перекладні твори теологічно-філософського змісту. Особливу популярність мали: "Логіка Авіасафа" та ін. Теоретичний рівень їх творів свідчить про істотне розширення кругозору київських інтелектуалів що сприяло формуванню професійної філософії.

Кінець XV — початок XVI ст. позначив межу нової епохи в історії філософії України. Розпочався гуманістичний період її розвитку, вершиною якого стала філософія професорів Києво-Могилянської академії і Григорія Сковороди.

Зачинателем українського гуманізму став Юрій Котермак (Дрогобич). Він доводив, що людина здатна пізнавати світ, і ця здатність зумовлюється наявністю в природі законів; стверджував, що історія не є реалізацією наперед визначеного Божого промислу, тобто підходив до вирішення проблем пізнання природи, з'ясування суті історії, зі світських, а не теологічних позицій.

Перший український поет — гуманіст, культурно-освітній діяч і філософ Павло Русин у своїй творчості на перше місце ставив проблеми реального життя, формування особистості людини, її право на життя, свободу, істину, віру і красу.

У другій половині XVI—XVII ст. центром філософствування стали братства — просвітницькі організації при православних церквах. При братствах створювались школи, навколо яких концентрувалась діяльність українських полемістів. їх філософськими основами були ідеї ісихастичного і особливо ареопагітичного неоплатонізму.

Багато полемістів об'єднувалися також у культурно-освітні центри України. Найвідомішим з них був Острозький, заснований князем Костянтином Острозьким у 1576 р. Особливе місце в ньому належало греко-слов'янській школі. Діячі Острозького культурно-освітнього центру усвідомлювали роль рідної мови. У центрі працювали Герасим Смотрицький, Дем'ян Наливайко, Іван та ін. Вони основну увагу приділяли розвитку реформаційних ідей, оновленню православної релігії, підготовці творів антикатолицької спрямованості.

В 1632 р. у Києві виникКиєво-Могилянський колегіум, а згодом (з 1701 р.) на його основі — Києво-Могилянська академія.

Серед професорів Києво-Могилянського колегіуму були відомі вчені, філософи і письменники: Феофан Прокопович; Стефан Яворський; Лазар Баранович; Георгій Кониський та ін.Викладачі Києво-Могилянської академії, поряд з вітчизняною світоглядно-філософською традицією, широко використовували досягнення західноєвропейської науково-філософської думки епохи Відродження та Нового часу.

Філософська концепція, розроблена професорами Києво-Могилянської академії, ознаменувала утвердження в складі духовної культури України філософії як відносно самостійної галузі теоретичної діяльності. У її межах зросла найзначніша в тогочасну епоху філософська система, автором якої був видатний український мислитель, вихованець Києво-Могиляпської академії Григорій Савович Сковорода (1722— 1794). Він вважається засновником класичної філософської думки в Україні

Філософія, за Сковородою, є самим життям, тому головним у людині є не стільки її теоретичні пізнавальні здібності, скільки емоційно-вольове єство її духу, серце, з якого виростають і думки, і прагнення, і ночування. Подібно до Сократа, Сковорода твердив: "Пізнай себе", "Поглянь у себе".

Професійна філософія в Україні XIX—XXI ст.

З початку XIX ст. філософська думка в Україні зосереджувалась головним чином в університетах. У 1805 р. за ініціативою відомого українського просвітителя Василя Каразіна був відкритий університет у Харкові. У 1817 p., після закриття Києво-Могилянської академії, в її приміщеннях почала працювати Київська духовна академія.

Українська "університетська" філософія XIX—XX ст. зазнавала великого впливу німецької класичної філософії І. Канта, Г. Гегеля, Ф. Шеллінга. Гегельянців було представлено головним чином професорами Київського університету Орестом Новицьким (1806—1884) і Сильверстом Гогоцьким (1818—1883). Вони високо цінували історико-філософську концепцію Гегеля і водночас критикували її за надмірний раціоналізм, а також доводили, що німецькі філософи помилялись у прагненні замінити християнську віру знаннями.

На думку О. Новицького, предметом філософії є усвідомлююче "Я", усвідомлюване "не — Я" і перша причина того й іншого, тобто "Я" — дух, що пізнає себе, обмежений зовнішніми речами;

Послідовником Ф. Шеллінга в Україні Михайло Максимович (1804—1873), який стверджував, що філософія не може базуватися суто на розумі, потрібне "серце. Він цікавився проблемами історії, літератури, а особливо українським пісенним фольклором.

Наприкінці 1845 — на початку 1846 р. у Києві було організоване таємне Кирило-Мефодїївське товариство. М. Костомаров був автором "Книги буття українського народу", - програми Кирило-Мефодіївського товариства, написаної своєрідним біблійно-пророчим стилем, основною думкою якоїє те що, історія — це накреслений Богом людству шлях до спасіння через любов до єдиного Бога.

Надзвичайно суперечливою здається філософія П. Куліша. Головна його позиція— спрямованість думки на "внутрішню" людину. "Глибиною" "внутрішньої" людини, уособленням її найпотаємнішого єства є серце, яке нерозривно пов'язане з рідним краєм, батьківщиною, Україною. " Народну мову П. Куліш вважав безпосереднім виявом екзистенціальної "глибини" людського єства, безпосереднім "голосом" серця.

Народний український поет, художник і мислитель Т.Г. Шевченко усією своєю творчістю стверджував гідність людини, дружбу і рівність народів. Стосовно людини і суспільства, а також релігії Т. Шевченко рішуче обстоював антропоцентризм. У нього не тільки людина наближається до Бога, а й Бог — до людини. Ісус Христос, Богоматір власне і є людьми, але незвичайними, ідеальними; істинна віра — це та, яка безпосередньо встановлює зв'язок між Богом і людьми, конкретною людиною.

Автором своєрідної філософської концепції — "філософії серця" в Україні був Памфіл Данилович Юркевич (1826—1874). П. Юркевич змальовував реальність плюралістичною, складеною з трьох сфер. У своїй концепції пізнання він стверджував примат серця над розумом: розум планує пізнавальний процес" а серце його породжує; головне в пізнанні — не знання самі по собі, а той душевний стан людини, який обумовлюється знаннями. Розум — вершина, а не корінь духовного життя. Знання тільки тоді будуть корисними, коли знайдуть своє місце в серці.

У 60—70-х роках XIX ст. у Києві, Полтаві, Харкові, Одесі, Чернігові та інших містах України виникли культурно-просвітницькі громадські рухи. Серед їх учасників було чимало оригінальних мислителів загальнослов'янського та європейського масштабую, наприклад, Олександр Потебня (1835—1891) - відомий у філософії дослідженням проблем "народ і мова", "нація і мова". На його думку, мова є обов'язковою ознакою поняття "народ"; немає "вищих" і "нижчих" мов народів; кожний народ і кожна нація роблять свій внесок у розвиток духовної культури людства, який виявляється у тому числі в специфіці національної мови

Серед діячів громадських рухів значний внесок в історію філософської думки України належить Михайлові Петровичу Драгоманову (1841—1895). Його філософська позиція — позитивістсько-натуралістична, своєрідне продовження ідей О. Конта, Г. Спенсера, П. Прудона; головною в ній є ідея прогресу. Він доводив, що у світі немає нічого постійного, статичного; все змінюється, рухається; немає і не може бути постійних національних ознак.

Іван Якович Франко (1856—1916) — видатний письменник, громадський діяч, публіцист, доктор філософії мав екзистенціально-художні та етико — антропологічні філософські ідеї.Авторитетами у філософії для І. Франка були О. Конт і Г. Спенсер. Відоме його скептичне ставлення до вчень А. Шопенгауера, Ф. Ніцше та інших ірраціоналістів. Для нього особливо значущі моральні цінності: істинність, справедливість,, добро,, добросовісна праця. Філософські погляди І. Франка діалектичні. Він вважав діалектику універсальним методом науки,. Досягнення Україною суспільного ідеалу неможливе без піднесення культури її народів, їхньої освіти, без розвитку науки

Прибічником позитивізму у філософській думці України був також Михайло Сергійович Грушевський, який суб'єктом історичного прогресу вважав народ, а всі періоди історії України розглядав у нерозривному зв'язку з боротьбою її народу за свободу і демократію.

Тоталітарний політичний режим у колишньому Радянському Союзі не сприяв філософській творчості в Україні. У середині XX ст. філософія опинилась у становищі глибокої кризи. Серед відомих філософів того часу був Павло Васильович Копніп (1922—1971).

Завдяки П. Копніну почав зміщуватися головний акцент філософствування з того, що не залежить від людини і людства, на те, що освоюється людиною у процесі її пізнавальної діяльності, а ще більше — на світоглядне осмислення світу.

Отже на сучасному етапі її покликанням є розробка теоретико-світоглядних і науково-методологічних проблем особистості і суспільства, науки і культури, інтеграції України у світове співтовариство держав, утвердження в країні, справжньої демократії, свобод і прав людини.

Києво-Могилянська академія.

Важливу роль у розвитку освіти, культури в Україні тоді відіграли друкарні, що ставали, по суті, самостійними науковими центрами. Головним центром науки та культури Правобережжя України після закриття Острожської колегії стала відкрита в 1639 році вища Києво-Могилянська колегія, пізніше, в 1701 році, перетворена в Київсько-Могилянську академію. Засновник академії — настоятель Печерської лаври Петро Семенович Могила. У ній вивчалось більше 20 різних галузей знань, у тому числі й філософія. Особливе місце у навчанні відводилось латинській мові, а не грецькій, як раніше. Латинь — необхідна для практичного життя в умовах польської гегемонії в Україні. З вивченням латині в Києво-Могилянській академії зв'язано більш ґрунтовне освоєння творів філософів античності, Середньовіччя, Відродження та пізніший період, що в певній мірі зумовило піднесення української філософської думки.

Києво-Могилянська академія відіграла важливу роль в історії філософської освіти не тільки в Україні, але й всієї Росії, дала в XVI — XIX ст. професорів майже усім російським університетам. Найвидатнішим представником гуманітарної думки є самобутній філософ Григорій Сковорода, який закінчив курс навчання в академії, зберіг добрі, теплі враження про неї та її професорів. Відомі вчені, вихідці з Києво-Могилянської академії, Феофан Прокопович та Стефан Яворський, очолювали «наукову дружину» російського царя Петра Першого. Стефан Яворський став місцеблюстителем патріаршого престолу, а Феофан Прокопович — главою священного Синоду. Філософські курси, що читались в академії, мали теологічний та схоластичний характер, традиційно розбивались на три частини: логіку, фізику, метафізику. Зміст курсів до кінця XVIII ст. переважно арістотелівський. Пізніше до академії прийшло нове віяння — вплив одного з найрадикальніших послідовників Декарта — Пурхоція, підручником якого і користувались в академії. Поступово, всупереч вихідним теологічним настановам, на філософських курсах академії пробиває шлях певна матеріалістична тенденція, що виражалась у алегоричному тлумаченні Біблії, деїзму та пантеїзму. Феофан Прокопович у філософському курсі пропагував матеріалістичні ідеї Бекона, Декарта, Спінози, системи Галілея та Коперніка.

В епоху Просвітництва в Україні виникають колегії в Чернігові, Переяславі, Харкові та інших місцях, що сприяло поширенню знань.

Епоха зрілого Просвітництва припадає на другу половину XVIII ст. і характеризується особливостями: по-перше, розвивається ідея про позастанову цінність людини; по-друге, пробуджується самосвідомість та гідність особи; по-третє, розвивається почуття патріотизму, переживання за долю України. Ці особливості свідчать про те, що в епоху зрілого Просвітництва проблема науки віддає перевагу проблемі людини. Підтвердженням є хоча б той факт, що в першій половині XVIII ст. у курсах філософії Києво-Могилянської академії появляються спеціальні розділи етики. Етика — це вчення про мораль, про правила та норми поведінки людини, про обов'язки людини у ставленні одна до одної, до Батьківщини, до держави. Тоді ж етика стає самостійною галуззю знань у філософській думці. В творах києво-могилянців з питань етики стверджується, що етика — вчення про людину, її ставлення до природи та суспільства, розуміння нею земного призначення.

Гуманістичні ідеї розкріпачення особи, утвердження гідності людини стали визначними в лекціях професорів Києво-Могилянської академії. Етика стала важливим знаряддям формування свободи особи. У філософських курсах академії чітко простежується думка про те, що пізнання законів природи дає хоча і не універсальну, але реальну силу в світі. Етика в академії бере на себе обов'язки вести людину до морального вдосконалення та земного блага. Знання стає вищим етичним принципом, який визнає призначення людини. 

Філософські погляди Г.Сковороди.

Г. Сковорода (1722‑1794).Основне спрямування його праці зводиться до дослідження людини, її існування. Науку про людину та її щастя Сковорода вважав найважливішою з усіх наук.Міркування щодо цієї проблематики у Сковороди мають релігійно-філософський характер, вони невідривне пов'язані із зверненнями до Біблії та християнської традиції, а тому спираються на головні християнсько-світоглядні категорії: любов, віру, щастя, смерть та ін. Шляхом міркувань про них філософ шукає відповідь на питання, ким є людина, який зміст її життя, які основні грані людської діяльності.Не втративши авторитету проповідника та вчителя, Сковорода, прагнучи навчити як власним прикладом, так і словом, закликав почати філософське освоєння світу з простого: пізнати віру та любов у всій їхній повноті, бо це і є пізнання людини. Поділяючи світ надвоє – на істинне та тлінне, віддаючи перевагу Вічності, Богу, Сковорода по суті пропонує подвійне співвідношення духовного та тілесного. Він вважає, що буквальний аспект розуміння віри та любові складається у повсякденній буттєвий необхідності цих понять. Людина без віри може піднятись до найвищих вершин.

Людина як мікрокосм містить у собі також два начала, які поєднуються один з одним: у тлінному відображається нетлінне. В людині над тлінним стоїть дух. До нього й зводив Сковорода сутність життя. Плоть не має істинного значення для людини. Залишаючись тільки плоттю, не намагаючись вийти за її межі, людина губить свою схожість до образу та подібності Бога і в кінцевому підсумку перетворюється в прах. Філософ вважає, що наше зовнішнє тіло саме по собі не працює, воно перебуває у рабстві нашої думки. Плоть іде слідом за всіма рухами мислі. Мисль, думка – це головна точка, тому її Сковорода часто називає серцем. Доки плоть та кров будуть панувати над серцем, доки людина не визнає їхньої злиденності, шлях до істини закритий, вважає Сковорода.Для нього людина – це маленький світ, мікрокосм зі своїм устроєм. зі своїми законами існування.Людину Сковорода поділяв на дві частини: на внутрішню та зовнішню. Всі характеристики зовнішньої людини визначаються формою її існування – земним буттям. Саме це земне буття і є головним іспитом людини на її життєвому шляху та в пізнанні істини

Філософські ідеї в Україні 19-на поч 20 ст.

Українська філософія ХІХ – початку ХХ століття представлена такими іменами, як О.Новицький (1806 – 1884), Т.Шевченко (1814 – 1861), М.Костомаров (1817 – 1885), П.Юркевич (1827 – 1874), М.Драгоманов (1841 – 1895) та іншими. Для мислителів цього періоду характерне глибоке розуміння проблем філософії, соціології, історичного процесу, соціально-політичної і національної проблематики. Разом з тим це не завадило О.Новицькому піддавати філософську концепцію Гегеля за раціоналізм різкій критиці, оскільки зміст духовного світу людини, “живе в переконаннях серця, а не в поняттях розуму”. Ця критика здійснювалася О.Новицьким з позицій ірраціоналізму і теїзму, з позицій того, що “віра завжди вища знання, релігія вище філософії. Т.Г.Шевченко. Важливою рисою його філософських, суспільно-політичних поглядів була послідовна і безкомпромісна антикріпосницька спрямованість, непримиренна боротьба проти самодержавної політики національного гноблення народів, відстоювання демократизму у національному питанні. М.Костомаров – історик, етнограф, громадський діяч. Особливе значення при вивченні його соціально-філософських поглядів має праця “Книги буття українського народу”, у яких висвітлюється трагічна історія українського народу і виголошується впевненість, що він обов’язково відродиться як самобутній культурний етнос. У 1861 р. Костомаров публікує велику статтю, в якій робить спробу проаналізувати основні риси української духовності у порівнянні з російською й доходить до висновку, що український народ має свої власні етнопсихологічні характеристики. Одним із визначних українських філософів ХІХ століття був П.Юркевич – ґрунтовний розробник самобутньої концепції “філософії серця”. П.Юркевич був переконаний, що в серці людини – найглибша основа і духовно-етичне джерело людського існування. В діяльності серця – в почуттях, переживаннях, емоціях, реакціях, а не в думках, в їх всезагальності, відображається індивідуальність особистості. Філософ підкреслює, що розум лише вершина, а не коріння духовного життя людини. Будучи релігійним філософом, П.Юркевич не визнавав існування матеріального начала незалежно від духу. М.Драгоманов – український історик, мислитель, громадсько-політичний діяч. Основні його філософсько-соціологічні погляди викладені у двотомному виданні “Літературно-публіцистичні праці”. Він переконаний у безмежних можливостях людського розуму і науки пізнати навколишній світ. У своїх дослідженнях Драгоманов приділяє значну увагу проблемі методу, зокрема, для пізнання суспільного життя використовує соціологічний метод, який передбачає аналіз основних елементів кожного суспільного явища, розкриття їх взаємозв’язку і взаємодії. Філософія І.Франка (1856 – 1916) –.Основою світогляду І.Франка є філософський матеріалізм. У збірці “Зів’яле листя”, говорячи про матеріалістичне розуміння дійсності, І.Франко відзначає, що в основі всього існуючого лежить не ідея, дух, а матерія, яка вічна і не має ні початку, ні кінця. Її найважливішою властивістю є рух, зміна, плинність. Мислитель був переконаний, що життя, об’єктивна дійсність є визначальним у відношенні до свідомості, що свідомість – результат поступового і складного розвитку матерії, що природа створила людину з її високою організацією, а не якась істота – природу, як про це твердять філософи-ідеалісти.

25. Метою філософії з початку існування було осмислення, пізнання світу в цілому. Це можливо за умови використання категорії гранично загального змісту. Така категорія була запропонована в античній філософії Парменідом. За словами Гегеля, лише з вченням Парменіда про буття філософія стає на власний шлях розвитку – шлях логічно-понятійного мислення.

З античних часів буття є однією з головних тем і проблем філософії. Міркування щодо буття – це постійна спроба створити поняття про всезагальний процес, який охоплює все існуюче, виразити взаємозв’язок різних формоутворень світу. В буденному слововживанні зміст категорії буття частково співпадає з поняттями універсуму, космосу, всесвіту, природи, життя. Тобто буття – це існування.

Термін “онтологія” вживається у філософських працях, починаючи з XVII ст. Це вчення про буття, про принципи його будови, закони й форми.

В сучасній літературі пропонується виділяти такі типи онтології: ідеалізм, матеріалізм, монізм, дуалізм, плюралізм.

Ідеалізмом називається одна з основних тенденцій філософського мислення, яка надає ідеям більшу реальність, ніж світу чуттєвих речей.

Матеріалізм – одна з основних тенденцій у філософії, що є протилежною до ідеалізму та дуалізму і полягає у встановленні залежності духовного від матеріального.

Монізм – це спосіб аналізу розмаїття світу, який походить з одного начала, єдиної основи (субстанції) усього існуючого.

Дуалізм – це філософське вчення про співіснування двох незалежних нчал – матеріального і духовного.

26. Категорія буття за своєю суттю передбачає структурування світу та взаємозв’язок між його окремими видами, процесами, формами. Прийнято розрізняти буття природного, буття соціального, буття духовного і буття людини. Розглянемо структуру кожної форми:

1. Буття природного( це фіксація об’єктивного, первинного факту існування світу. Лише на певній стадії розвитку природного світу виникає людина. Про буття природи говорить та розмірковує саме людина ) розглядаємо в 2-х аспектах:

a. Буття речей першої природи (природа, як об’єктивна данність)

b. Буття речей другої природи – це олюднена природа, той штучний світ, предметне коло культури в якому живе людина, і яке вона створила своєю діяльністю відповідно до власних потреб і інтересів.

Специфіка другої природи передбачає природне існування речей і людську значущість.

Буття людини

a. Кожна людина має тіло і завдяки тілесності вона завжди належить природі.

b. кожна людина це єдність душі і тіла, вона має свідомість, це єдина жива істота, яка осмислює своє буття.

3. Буття духовного (це все розмаїття духовного світу людства – від свідомості індивіда до форм сусп.ільної свідомості)

a. індивідуалізоване духовне (окремий світ кожної людини, її почуття, переживання)

b. об’єктивоване духовне (всі багатства духовної культури людства)

Елементи об’єктивованого духовного: Форми суспільної свідомості, Різні мови, Цінності

4. Буття соціального( передбачає аналіз індивідуального буття людини та різноманітних формоутворень суспільного буття ) ґрунтується на бутті олюдненої природи, суспільство – це складна система, взаємозв’язків між індивідами, великими та малими соціальними групами.

Всі форми буття мають якісні відмінності, і водночас взаємозв’язок оскільки світ – це єдине ціле.

28
Рух фiлософiя визначає як змiни будь-якого характеру, що вiдбуваються в буттi. Отже, рух це не лише просторове перемiщення, а й змiна станiв, об'єктiв, взаємнi перетворення елементарних частинок, виникнення метагалактик, обмiн речовин в клiтинах органiзму, обмiн дiяльнiстю людей в процесi суспiльного життя, розвиток думки, моральнi змiни, що проходять в суспiльствi i т. д. Буття не iснує як буття поза рухом. Будь-який об'єкт реальної дiйсностi iснує лише тому, що в ньому весь час вiдтворюються певнi типи руху. 1. Форми руху спiввiдносяться з рiвнями органiзацiї буття. Кожному рiвню органiзацiї реального свiту вiдповiдає своя специфiчна форма руху. 2. Мiж формами руху, як формами органiзацiї буття, iснує генетичний зв'язок. Тобто, вища форма виникає на базi нижчої i без неї не може iснувати. 3. Вищi форми якiсно вiдмiннi. Вища форма то є якiсний стрибок, своєрiдний "вiдрив" вiд попередньої форми, а звiдси вищу форму не можна звести до простої суми нижчих. Виходячи з цих принципiв та спираючись на досягнення сучасної науки, видiляємо три основнi рiвнi руху, що вiдповiдають трьом етапам розвитку буття: рух в неорганiчнiй природi, рух в живiй (органiчнiй) природi, та рух в соцiальному (людському) середовищi. Видiлимо головне в характеристицi руху як форми iснування буття: 1. Фiлософське поняття руху - це усвiдомлення людиною унiверсальної характеристики буття, яку ми квалiфiкуємо як форму його/буття/iснуваня.2. Важливим для розумiння сутностi руху є така специфiчна особливiсть руху, як спокiй. 4. Закони руху, вiдкритi Гегелем, дають змогу зрозумiти характер перетворень всiх складних процесiв, що вiдбуваються в буттi. Простір – це форма буття матерії, що характеризує її довжину, структурність, співіснування і взаємодію елементів у всіх матеріальних системах. Однак у дійсності кожне матеріальне утворення є процесом, у ньому відбуваються певні зміни; крім того, одне явище приходить на зміну іншому. Для характеристики саме цього аспекту матерії у філософії вироблене поняття часу. Час – це форма буття матерії, що характеризує тривалість існування, послідовність зміни станів у розвитку всіх матеріальних систем. Отже, час відображає процесуальність буття. Простір і час мають як загальні, так і відмінні властивості. До загальних належать: об'єктивність (незалежність від свідомості людини), загальність (немає і не може бути жодного явища, що існує або існувало б поза простором і часом); вічність, нескінченність і відносність (залежність від швидкості). Проте при всій своїй спільності простір і час мають і відмінні властивості. Наприклад, простір характеризується тривимірністю, час є одномірним; простір зворотний, а час проявляє себе як незворотний; простір рівнозначний у всіх напрямках, а час однонапрямлений, тобто спрямований від минулого до майбутнього через теперішнє Соціальний час і соціальний простір - це категорії, які характеризують соціальне буття як процес співіснування та послідовних змін діяльності людей. Соціальний час фіксує сталість соціальних форм як їх відтворення. Соціальний простір виявляє координацію різних форм життя людей, їх взаємодію. Соціальний простір виникає, розвивається, змінюється водночас із становленням і розвитком суспільства, специфічно відображаючи весь спектр соціальних відносин. Український філософ В. Нестеренко поділяє історію людства на два періоди - з точки зору ставлення людини до простору і часу. У перший період (доіндустріальна фаза) людство переважно освоювало простір, у другий період (індустріальний та постіндустріальний) - оволодівало часом Зміна етапів розвитку суспільства характеризується прискоренням темпів соціальних змін, що знайшло своє відображення в розумінні часу. Так, стародавні цивілізації сприймали час циклічно (повторюваність соціальних процесів). Християнство сприймало час як такий, що має спрямованість, вектор – від народження до Страшного суду.Сьогодні "біг часу" значно випереджає рівень біологічного ритму людського тіла та фізіологічних | процесів, що в ньому відбуваються. Прискорення ритму соціального життя негативно відбивається на здоров´ї людей.

29. Категорії явища та сутності у філософії.

Категорії – це гранично широкі філо-софські поняття, які виражають універ-сальні характеристики та відношення, при-таманні всім без винятку явищам мате-ріального і духовного світу.
Категорії явища і сутності це філософські категорії, що відображають загальні необхідні сторони всіх об'єктів і процесів в світі. Суть сукупності глибинних зв'язків, відносин і внутрішніх законів, що визначають основні риси і тенденції розвитку матеріальної системи. Явище конкретні події, властивості або процеси, що виражають зовнішні сторони дійсності і представляючі форму вияви і виявлення деякої суті.
Категорії суті і явища завжди нерозривно пов'язані між собою.
Пізнання суті дає можливість віділити підмінний об'єктивний зміст явища від його видимості, усунути елементи спотворення і суб'єктивності в дослідженні.
У взаємодії суті і явища виявляється діалектика єдності і різноманіття. Суть завжди більш стійка, ніж конкретне явище, але зрештою і суті всіх систем і процесів в світі також змінюються відповідно до загальних діалектичних законів розвитку матерії.

Категорії форми та змісту у філософії.

Філософські категорії, що відображають взаємозв'язок двох сторін: природної і соціальної реальності певним чином впорядкованої сукупності елементів і процесів, створюючих предмет і явища, тобто змісту, і способи його існування і вираження цього змісту, його різних модифікацій, тобто форма.
Взаємовідношення змісту і форми типовий випадок взаємовідношення діалектичних протилежностей, що характеризують як єдністю змісту і форми, так і протиріччями і конфліктами між ними.
Єдність змісту і форми відносна, перехідна, в ході розвитку неминуче виникають конфлікти і протиріччя між ним. У результаті з'являється невідповід-ність між змістом і формою, яке зрештою дозволяється скиненням старою і виникненням нової форми. Виникнення, розвиток подолання протиріч між змістом і формою, боротьба змісту і форми важливий компонент діалектичної теорії розвитку.
Поняття форми в філософії Арістотеля мислилось і застосовувалось в постійному співвідношенні з протилежним поняттям, яке означало те, що підлягає оформленню, упорядкуванню. Арістотель “антиподом” форми мислив матерію, Гегель – зміст. Форма, починаючи з Арістотеля, розумі-лась як організуючий фактор буття. Оформленність протиставлялася безфор-меному та пов’язувалась з організованістю, стійкістю, упорядкованостю. Арістотелю форма уявлалась активною силою, яка організовує пасивну матерію. За Арістоте-лям, буття стає доступним раціональному пізнанню, тому що воно оформлене, організоване. Гегель також пов’язував з поняттям форми визначеність предмета. Категорії форми і змісту були призначені у Гегеля для осягнення різноманітності буття. Він обгрунтував нерозривний діалектичний зв’язок форми і змісту. Думки Гегеля про діалектичну єдність, взаємодію форми і змісту, о гнучкості, відносності цих понять ввійшли і в навчання матеріалістичної діалектики. Під змістом розуміють сукупність різних елементів та їх взаємодій, які визначають основний тип, характер того чи іншого предмета, явища, процеса. Форма – принцип упорядкованості, спосіб існуван- ня того чи іншого змісту. “Зміст” і “форма” – поняття діалектичні. Вони виражають різні, але нерозривно пов’язані аспекти одного і того ж предмета: зміст оформлений, а форма змістовна, як пояснував Гегель. Маркс и Енгельс після Гегеля мислили форму не просто як щось зовнішне, поверхневе, але і як фактор внутрішньої організації того чи іншого явища, процесу. Варіанти динамічних співвідношень форми і змісту різноманітні.

30. Можливість — це система зв'язків і відносин, що зумовлюють виникнення тенденцій, передумов змін, розвитку у певному напрямку, з певними передбачуваними результатами. Це майбутнє в сьогоденні, що при певному збігу обставин може сіпати реальним фактом.

Дійсність — це реалізована можливість, передумови, втілені в реально існуючі предмети, процеси, зв'язки в їх якісній визначеності. Те. що можливість виступає як передумова, потенція, у дійсності виявляється як наявне буття. Можливість формується до дійсності, її перетворення в дійсність характеризується появою нових можливостей. Щоб можливість перетворилася в дійсність, необхідна наявність певних тенденцій, спрямованості розвитку і наявність відповідних умов (внутрішніх і зовнішніх). Висіяне в землю зерно містить в собі можливість появи нової рослини. Але якщо немає відповідних зовнішніх умов (достатня кількість вологи, відповідної температури) ця можливість може не перетворитися в дійсність, залишиться нездійсненою. Можливості бувають реальні і формальні чи абстрактні. Реальні можливості характеризуються тим, що для їх перетворення в дійсність існують чи складаються необхідні умови. Формальна чи абстрактна можливість — це можливість, реалізація якої практично виключається. У процесі розвитку може з'явитися одночасно кілька альтернативних можливостей. Звичайно, у дійсність перетворюється та, для якої склалися найбільш сприятливі внутрішні і зовнішні умови. Крім того, у великій кількості схожих між собою ситуацій однотипні можливості здійснюються по-різному. А багато взагалі не здійснюються. Заздалегідь неможливо визначити скільки і які конкретно можливості перетворяться в дійсність. Ступінь здійснення можливостей при наявності великої кількості однотипних ситуацій знаходить свій вираз в імовірності. Тільки велика кількість подібних умов, у яких є передумови появи певної події, може дозволити визначити ступінь реалізації такої можливості. Імовірність дає тільки наближену оцінку можливостей досягнення бажаного результату, перетворення можливості в дійсність, тому що вона зв'язана обов'язково з великою кількістю подій і безліччю умов.

Необхідність – випадковість. Всі явища в світі взаємопов'язані, взаємообумовлені. Категорії необхідності і випадковості відображають певні аспекти цього взаємозв'язку. Необхідність – це обумовлений зв'язок явищ, за якого поява "події – причини" неминуче викликає певне "явище – наслідок". Випадковість – це такий зв'язок причини і наслідку, за якого причинність допускає реалізацію будь-якого наслідку із багатьох можливих альтернатив. При цьому, який саме конкретний варіант зв'язку здійсниться, залежить від збігу обставин, від умов, яких не можна точно передбачити і вирахувати.

Випадковість є форма прояву необхідності. їй властиві непостійність, невизначеність. Але і необхідність, і випадковість можуть бути пов'язані із сутністю явищ, подій. Так, суттєві зміни, що відбуваються в сучасному суспільстві, мають необхідний характер, випадковим явищем є конкретні політичні діячі чи партії, що спрямовують, реалізують ці зміни.

Дата добавления: 2015-10-29