Британський парламент

Розрізняють політику внутрішню і зовнішню. Внутрішня політика охоплює основні напрямки діяльності держави, її структур і органів державної влади з регулювання взаємодії людей усередині країни. Залежно від сфери суспільних відносин, яка є об'єктом політичного впливу, внутрішню політику можна класифікувати на:

економічну політику;

національну політику;

соціальну політику;

демографічну політику;

культурну політику;

аграрну політику;

науково-технічну політику;

екологічну політику;

військову політику, або оборонну політику;

антропологічну політику.

Національна політика являє собою науково обґрунтовану система заходів, спрямованих на реалізацію національних інтересів, розв'язання суперечностей у сфері етнонаціональних відносин[5].

Зовнішня політика — діяльність держави на міжнародній арені, що регулює її стосунки з іншими суб'єктами зовнішньополітичної діяльності: державами, зарубіжними партіями, іншими громадськими об'єднаннями, міжнародними організаціями. Зовнішньополітичний курс будь-якої держави визначається, головним чином, характером її внутрішньої політики, і в водночас істотно впливає на внутрішню політику. Зрештою і внутрішня, і зовнішня політика вирішують одну задачу — збереження і зміцнення існуючої в державі системи суспільних відносин.

За пріоритетами політика поділяється на нейтральну, відкритих дверей, національного примирення, компромісів; за змістом і характером — на прогресивну і реакційну, на науково обгрунтовану і волюнтаристичну тощо.

13. СУТНІСТЬ ПОЛІТИКИ ЯК ПОЛІТИЧНОГО ЯВИЩА

успільство представляє собою сукупність різноманітних сфер його життєдіяльності. Різні соціально-гуманітарні та природничі науки досліджують окремі сфери життєдіяльності, які співвідносяться з їх предметом дослідження. Політична наука вивчає процеси, які відбуваються саме в сфері політичній.

2.1. Сутність політики

ПОНЯТТЯ ПОЛІТИКИ. Термін “політика” походить від давньогрецького слова polis (місто-держава) та пов’язаних з ним politeia (конституція), politike (мистецтво управління), politicas (державний діяч), polites (громадянин). З урахуванням соціального призначення політики вона може бути визначена як діяльність з керівництва та управління суспільством на основі публічної влади.

Політика виникла водночас із соціальною, етнічною та релігійною диференціацією суспільства. Вона виникла як нагальна потреба в соціальній силі, здатній забезпечити реалізацію особистих, групових, суспільних інтересів, регулювання відносин між людьми для збереження цілісності суспільства.

ОСНОВНІ ПІДХОДИ ДО РОЗУМІННЯ ПОЛІТИКИ:

– загальнонауковий підхід – сфера людської діяльності;

– директивний підхід – боротьба за владу і мистецтво володарювання;

– марксистський підхід – відносини класів, станів, суспільних груп, націй;

– інституціональний підхід – пов’язаний із функціонуванням урядових структур та осіб, що здійснюють управління;

– функціональний підхід – розподіл обов'язків і повноважень у цілісному суспільному організмі за умови їх узгодження);

– комунікативний підхід – як специфічний засіб взаємодії, за допомогою якого з’ясовується мета спільноти, загальні інтереси суб’єктів взаємодії, розробляються спільні й обов’язкові правила

поведінки.

– буденно-публіцистичний підхід – спрямування або спосіб діяльності;

етично-цинічний підхід – засіб досягнення егоїстичних цілей;

ОСНОВИ КЛАСИФІКАЦІЇ ПОЛІТИКИ:

За сферою суспільного життя – економічна, національна, екологічна, військова, соціальна, науково-технічна, культурна.

За об’єктом впливу – внутрішня, зовнішня.

За суб’єктом політики – державна, партійна, суспільних організацій та рухів.

За масштабами – міжнародна, світова, локальна, регіональна.

За терміном дії – короткострокова, середньострокова, довгострокова.

За метою – політика нейтралітету, національного примирення, політика “відкритих дверей”, політика “великого стрибка”, політика компромісу.

ВИДИ ПОЛІТИКИ. У найбільш загальному вигляді за спрямованістю політика кожної окремої держави поділяється на внутрішню і зовнішню.

Внутрішня політика – це діяльність держави та інших політичних інститутів, яка охоплює різні сфери суспільного життя і спрямована на збереження, реформування або докорінну зміну існуючих суспільних відносин.

Основні види внутрішньої політики розрізняються залежно від найважливіших сфер суспільного життя. Такими видами є економічна, соціальна і культурна політика. Кожен із цих видів політики спрямований на регулювання певного виду суспільних відносин і, в свою чергу, складається з ряду різновидів.

Економічну політику складають промислова, аграрна, фінансова, інвестиційна, структурна, науково-технічна, зовнішньоекономічна та інші різновиди політики.

Соціальну політику розрізняються залежно від груп соціальних спільностей як її об’єктів. Такими різновидами є політика соціального партнерства, спрямована на регулювання відносин між суспільними класами, етнічна, або національна, демографічна, молодіжна, пенсійна, регіональна політика тощо. Галузевими різновидами соціальної політики є житлова, політика у сфері охорони здоров’я, освітня політика.

Культурна політика охоплює сферу духовного життя суспільства,

її різновидами є, наприклад, політика в галузі мистецтва, у сфері науки та освіти. Існують різновиди внутрішньої політики, що певною мірою є проміжними між її основними видами. Так, податкова політика проміжна між економічною і соціальною, освітня – між соціальною і культурною.

За повнотою охоплення сфер суспільного життя та впливом на суспільство можна виокремити такі різновиди політики, як оборонна, екологічна, у сфері науки.

Державна політика – виступає найважливішим видом політики.

Залежно від інституціональних складових держави вона може поділятися на політику уряду, глави держави, парламенту, окремих міністерств тощо. Свої особливості має політика політичних партій та їх різних об’єднань (виборчих блоків, урядових коаліцій тощо), громадсько-політичних організацій – профспілок, молодіжних, жіночих та інших об’єднань.

Зовнішня політика, спрямована на регулювання відносин з іншими державами та міжнародними організаціями, її поділяють на стратегічну і тактичну, або поточну. Її може проводити лише держава.

Стратегічна політика зорієнтована на вибір найбільш значущих цілей розвитку суспільства в цілому або його окремих складових, визначення найважливіших напрямів, методів і засобів їх досягнення й розрахована на відносно довготривалий період.

Тактична, або поточна, політика – це політична діяльність у кожній конкретній ситуації, спрямована на реалізацію поставлених стратегічних цілей. Вона підпорядковується стратегічній політиці й передбачає гнучкість, оперативність у застосуванні методів і засобів.

СТРУКТУРА ПОЛІТИКИ наочно відображена на рис. 2.1.

Р и с. 2. 1 С т р у к т у р н і к о м п о н е н т и п о л і т и к и

ОСОБЛИВОСТІ ДІЇ ПОЛІТИКИ:

Універсальність політики полягає у її всеосяжному характері, здатності впливати практично на будь-які сторони та елементи життєдіяльності суспільства, починаючи з масштабів держави й закінчуючи індивідуальними рисами характеру людини.

Інклюзивність (від лат. includere – включати) політики – це її здатність необмежене проникати в усі сфери суспільного життя.

Атрибутивність політики проявляється у її здатності поєднуватися з неполітичними суспільними феноменами, відносинами і сферами, утворюючи інші види суспільних відносин і сфери суспільного життя.

ФУНКЦІЇ ПОЛІТИКИ:

– вираження владно-значущих інтересів усіх груп та верств населення;

– інтеграція різних верств населення, підтримка цілісності суспільної системи;

– управління і керівництво суспільними процесами, забезпечення цивілізованого діалогу між громадянами і державою;

– забезпечення інноваційності соціального розвитку суспільства і людини, розширення сфери відносин між народами;

– соціалізація особистості.

ЗАСОБИ ПОЛІТИКИ:

Функції політики реалізуються за допомогою низки засобів. Такими засобами є право і примус (як найважливіші засоби здійснення влади), а також мораль, мова, символіка тощо.

Примус, насильство домінували в політиці протягом усієї історії людства. В сучасних демократичних державах у політиці переважають право і мораль. Це зовсім не означає відмови від примусу. Ефективна політика передбачає оптимальне поєднання примусу, права й моралі. В разі відсутності оптимального співвідношення цих засобів політика втрачає свою здатність виражати інтегрований суспільний інтерес.

Співвідношення в політиці примусу і права значною мірою залежить від морального стану суспільства. Чим вищий рівень моральності суспільства, тим більший обсяг правового регулювання суспільних відносин, і навпаки, низький рівень морального стану суспільства потребує використання у збільшеному обсязі примусу.

СУБ’ЄКТИ ПОЛІТИКИ – це особи і соціуми, а також створені ними установи і організації, які беруть активну, свідому участь у політичному процесі. Усвідомлення політичних інтересів соціальними групами робить їх суб’єктами політики, а нерозуміння цих інтересів – об’єктами політики.

Типи суб’єктів політики:

Перший тип називають паройкіальним (від грецьк. “пара” – навколо та “ойкос” – дім, господарство). Цей тип суб’єктів політики живе безпосередньо інтересами найближчого оточення. У його представників украй обмежене або взагалі відсутнє усвідомлення політичної системи як чіткого та спеціалізованого утворення.

Другий тип – це суб’єкт-підданий, для якого характерним є свідоме виконання наказу, обов’язку. Представники цього типу можуть усвідомлювати значення багатьох управлінських ролей, проте не володіють конкретним знанням того, як вони можуть впливати на політичну систему.

Третій тип політичних суб’єктів – це учасник, або партисипант (від франц. participant – учасник). Це найактивніший і найсвідоміший суб'єкт політики, що формує низку спеціальних ставлень до політичних інститутів, а також до тих ролей, які він здатен у них відігравати.

Групи суб’єктів політики (за характером і місцем, яке вони посідають у суспільній структурі):

Соціальними суб’єктами політики є індивіди й різноманітні соціальні спільності. Існує п’ять основних груп таких спільностей:

соціально-класові, етнічні, демографічні, професійні, територіальні. Головною їх особливістю є те, що вони сформувалися в процесі історичного розвитку об'єктивно, тобто незалежно від свідомості та волі людей.

Інституціональні суб’єкти політики, якими є політичні інститути, навпаки, виступають результатом свідомої цілеспрямованої діяльності людей. Політичними інститутами є такі політичні установи, як держава та її структурні елементи (глава держави, парламент, уряд), політичні партії, громадсько-політичні організації і рухи, органи місцевого самоврядування та ін. Оскільки інституціональні суб’єкти політики похідні від соціальних, вони називаються ще вторинними, тоді як соціальні – первинними.

Функціональні суб’єкти політики є такими суспільними інститутами, які не виконують політичну функцію постійно, а беруть участь у політиці лише ситуативно, за певних умов, вступаючи у взаємодію з політичними інститутами. Це, наприклад, церква, армія, більшість громадських організацій, засоби масової інформації, різноманітні економічні об’єднання тощо. Зазначене розмежування суб’єктів політики, особливо другої і третьої груп, не є абсолютним. Функціональні суб’єкти політики можуть перетворюватися на інституціональні, і навпаки.

Політична суб’єктність багатьох соціальних спільностей, наприклад класів чи націй, виявляється лише через політичні інститути.

Важливо також враховувати відмінності між суб’єктами політики залежно від їх ставлення до влади. Одні з них (держава, правляча партія, політичні лідери) безпосередньо здійснюють процес владарювання та управління, інші (опозиційні партії, громадські організації, виборці тощо) можуть лише тією чи іншою мірою брати участь у політичному житті, підкоряючись чужій волі й захищаючи власні інтереси.

Суб’єкти політики, які мають приховані групові інтереси:

Клан – це мала група, що намагається шляхом закулісних дій зайняти панівне становище у певній політичній структурі (партії, групі тиску, уряді);

Мафія – суворо ієрархізована і глибоко законспірована організація, що намагається досягти користолюбних цілей у рамках не тільки якоїсь організації, а й усього суспільства. На відміну від організованої злочинності мафія тісно пов’язана із політикою;

Родинно-земляцькі угрупування здебільшого існують на нижчих рівнях влади, але підтримують контакти з представниками вищих політичних кіл. Такі зв'язки можуть відігравати важливу роль при формуванні вищих ешелонів влади (президент при формуванні кабінету міністрів надає перевагу особам з близького йому оточення).

ОБ’ЄКТИ ПОЛІТИКИ – всі явища політичного та суспільного життя, на які спрямована діяльність суб'єктів політики. Ними можуть бути елементи політичної, економічної, правової і культурно-духовної підсистем суспільства, а також соціуми й окремі особи.

ПОЛІТИЧНА СФЕРА – є сукупним, узагальнюючим поняттям сучасного розуміння політики. Функціонування політичних суб’єктів (народ, партія, держава, нація, політичні лідери та інш.)у відповідності з притаманними для них інтересами і завданнями, формування в зв’язку з цим політичних відносин і процесів складають політичне життя суспільства.

Політичне життя суспільства складне і багатогранне. Структурний аналіз його можна вести за різними основами (рис. 2.2).

Р и с. 2. 2 З м і с т і с т р у к т у р а п о л і т и ч н о ї с ф е р и с у с п і л ь с т в а

Сьогодні об’єктивне значення політичної сфери дуже велике, тому що від процесів, які в ній відбуваються, від здатностей людей розпізнати тенденції їх розвитку, від уміння управляти ними залежать долі не тільки окремих народів, але й всього людства. Тому на початку XXI ст. політична сфера – одна із пріоритетних.

ОСОБЛИВОСТІ ПОЛІТИЧНОЇ СФЕРИ:

Р и с. 2. 3 О с о б л и в о с т і п о л і т и ч н о ї с ф е р и

ЗВ’ЯЗОК ПОЛІТИЧНОЇ СФЕРИ З ІНШИМИ СФЕРАМИ ЖИТТЯ

СУСПІЛЬСТВА: у сукупності суспільних відносин найважливіші ті, які складають головний зміст основних сфер суспільного життя, – економічної, соціальної, політичної і духовної. Це економічні, соціальні, політичні й соціокультурні (ідеологічні, моральні, естетичні, релігійні) відносини. Вони тісно пов’язані між собою.

Політика тісно пов’язана з духовною сферою суспільного життя. Так, культура суспільства визначає культурне обличчя політики, її зв’язок з історією, людиною, знанням. Необхідними є також моральні оцінки й настанови політики: вона може бути більш-менш моральною або ж зовсім аморальною.

Особливо тісний зв’язок політики з ідеологією. Якщо мораль, культура чи релігія впливають на політику здебільшого опосередковано, то ідеологія зливається з нею безпосередньо. У стабільних демократичних суспільствах функціональний зв’язок політики з іншими сферами має сталий динамічний характер із чітко вираженою тенденцією до зниження ролі політики як регулятора суспільних відносин. Натомість зростає регулююча роль економічних, моральних, культурних та інших чинників, не пов'язаних з використанням влади.

14.СТРУКТУРА ПОЛІТИКИ.ЇЇ ФОРМИ ЗМІСТ

1. Політичні відносини, які відображають стійкий характер взаємозв´язків суспільних груп між собою та між різними інститутами влади. У сутнісному розумінні вони характеризують багатоманітність взаємодії еліти й електорату, еліти й контреліти, лідерів і груп підтримки, соціальних і національних спільностей, різних груп інтересів і політичних інститутів. Найважливішим показником політичного життя є характер політичних відносин: непримирима боротьба за політичне панування чи усвідомлена координація зусиль усіх верств з метою оптимально використати матеріальну силу державного примусу; громадянський мир чи війна; кризовість чи стабільність і т. ін.
2. Політична свідомість, яка характеризує залежність політичного життя від усвідомленого ставлення людей до своїх владнозначущих інтересів. З погляду залежності від цього елемента вся політика являє собою не що інше, як перманентне втілення та інституалізацію політичних поглядів, ідеалів, мети, програми і норм поведінки людей, органів влади і самоуправління, механізмів поповнення еліт тощо. Таким чином, політична свідомість опосереднює всі основні і найпосутніші владні взаємозв´язки суб´єктів і носіїв політичних відносин, визначаючи силу та ефективність владного регулювання.
3. Політичний інтерес являє собою внутрішнє, усвідомлене джерело політичної поведінки, яке спонукає людей до постановки певних політичних цілей і виконання конкретних дій для досягнення їх.
4. Політична діяльність, що виступає різновидом соціальної активності суб´єктів, дії яких відображають їхню реалізацію своїх політичних статусів. Суб´єктами політичної діяльності можуть виступати як індивіди, так і соціальні групи, політичні інституції і сама держава.

15.ДЕРЖАВНА ПОЛІТИКА ЇЇ РІЗНОВИДИ ТА ФУНКЦІЇ

Загалом державна політика в будь-якій сфері є відповіддю на практичні проблеми осмислення та контролювання комплексного характеру суспільства. Навколо визначення самого поняття «державна політика» виникає багато суперечок. Це пов’язано з багатоаспектністю та багатогранністю явища.

У найзагальнішому вигляді державну політику визначають як основні принципи, норми та діяльність зі здійснення державної влади. Зокрема, західний дослідник Л. Пал визначає державну політику як «напрям дії або утримання від неї, обрані державними органами для розв’язання певної чи сукупності взаємно пов’язаних проблем» [9, с. 22]. Інші західні дослідники Б. Гогвуд та Л. Ган зазначають, що державну політику необхідно відрізняти від щоденних рішень, які приймають державні органи [3, с. 34–35, 39]. По-перше, державна політика має більший масштаб, ніж рішення, вона (політика) є суттю послідовності рішень. По-друге, якщо рішення можуть виробляти самі організації, окремі агенти, то державна політика зазвичай передбачає взаємодію багатьох агентів і організацій та встановлення складних взаємозв’язків між ними. Дослідження державної політики передбачає простеження множинних зв’язків між багатьма індивідами, групами та організаціями. І хоча накопичення рішень протягом певного часу може скласти певну мозаїку політики, майже завжди впровадження тієї чи тієї з них має цілеспрямований характер. Варто також зазначити: державна політика не завжди поширюється на все суспільство, вона часто регулює лише певні сфери, тобто передбачає вплив на визначену суспільну групу. Отже, державною називається вона передовсім завдяки своєму походженню.

Сутність понять "політика" і "державна політика". Політика (грецьк. politike — мистецтво управління державою) — державні або громадські справи. До сфери політики належать передусім участь у справах держави, напрям держави, визначення форм, завдань, змісту діяльності держави1. За систематизацією В. Токовенка, політика — це:

• боротьба за виборення та утримання державної влади;

• використання влади для управління суспільством у загальносуспільних, класових, кланових або особистих інтересах;

• програма дій або утримання від них, спрямовані на розв'язання суспільно значущих проблем;

• система державних інститутів і система недержавних громадських організацій, партій, рухів, які мають на меті вплив на функціонування та розвиток інститутів державної влади;

• напрацювання системи правил гри у суспільстві, законотворчість, націлена на регуляцію суспільного життя;

• певні процеси в суспільстві, зміни в його найважливіших інститутах, законах, нормах, суспільній свідомості та масовій поведінці громадян, а також суспільно значущі дії індивідуальних та групових суб'єктів, тобто свого роду потік суспільно важливих дій і подій;

• система цінностей, установок та норм громадян стосовно владних інститутів;

• різновид індивідуальної та групової діяльності, спрямованої на участь у владі, або вплив на владу;

• теорія, знання про властивості, потреби та інтереси основних соціальних груп, політичних сил, відносини між ними та органами державної влади з приводу влади, власності, справедливості, гуманізму, а також практична діяльність, спрямована на запобігання та розв'язання конфліктів, кризових явищ і досягнення суспільної злагоди, консенсусу між основними політичними силами та соціальними групами

16.ПОЛІТИЧНА ВЛАДА:СУТНІСТЬ, ФОРМИ, СУБ*ЄКТИ, ОБ*ЄКТИ

Політична влада є одним з центральних понять політології.

Політична влада – здатність і можливість здійснювати визначальний вплив на діяльність, поведінку людей та їх об’єднань за допомогою волі, авторитету, права, насильства. У політичній, соціологічній, філософській літературі є декілька підходів до трактування політичної влади, найголовнішими з них є:

- біхевіористський підхід – влада як певний тип поведінки, заснований на можливості зміни поведінки інших людей;

- інструменталістський підхід – влада як можливість використання певних засобів, зокрема насильства;

- теологічний підхід – влада як досягнення певних цілей і одержання результатів;

- структуралістський – влада як особливі відносини між тим, хто управляє, і тим, хто підпорядковується;

- конфліктологічний – влада як можливість прийняття рішень, які регулюють розподіл благ у конфліктних ситуаціях;

- реляціоністський – влада як міжособові стосунки, які дають змогу одному індивідові змінювати поведінку іншого.

Поняття „політична влада” ширше від поняття „державна влада”. По-перше, політична влада виникла раніше від державної, ще в додержавну добу. По-друге, не кожна політична влада є владою державною (наприклад, влада партій, рухів, громадських організацій), хоча будь-яка державна влада – завжди політична. По-третє, державна влада специфічна: тільки вона володіє монополією на примус, правом видавати закони тощо. Проте, окрім примусу, вона послуговується іншими засобами впливу: переконанням, ідеологічними, економічними чинниками тощо.

Суб’єкт політичної влади. Існує думка, що поняття „суб”єкт влади” і „носій влади” нетотожні. Суб’єкт влади – це соціальні групи, насамперед панівні класи, політичні еліти, окремі лідери; носії влади – державні та інші політичні організації, органи і установи, утворені для реалізації інтересів політично домінуючих соціальних груп. Існує й інша класифікація владних суб’єктів. Згідно з нею суб’єкти влади умовно поділяють на первинні й вторинні:

А) Первиним суб’єктом за республіканського, демократичного правління є народ – носій суверенітету і єдине джерело влади в державі. Він здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та місцевого самоврядування. Поняття народ неоднорідне: основними суб’єктами влади є великі групи населення, об’єднані спільністю корінних інтересів і цілей; неосновними – невеликі етнічні групи, релігійні громади тощо.

Б) Вторинні суб’єкти носіїв влади – малі групи, представницькі колективи, партії, асоційовані групи, групи партикулярних (приватних, неофіційних) інтересів тощо. Суверенним суб’єктом політичної влади є громадянин держави, наділений конституційними правами та обов’язками. Суттєву роль у владних відносинах відіграють політичні лідери. Сукупним (колективним) носієм політичної влади є сама політична система суспільства як спосіб організації і розвитку соціальних спільнот і їх стосунків.

Об’єкт політичної влади – це явища і процеси політичної сфери, на які спрямована дія суб’єктів політики. До розуміння об’єкта влади треба підходити діалектично, оскільки певні суб’єкти і об’єкти влади можуть мінятись місцями залежно від обставин і ролі. Скажімо, класи, соціальні групи, етнічні спільноти, окремі громадяни, громадсько-політичні організації є суб’єктами або носіями політичної влади, водночас вони і стосунки між ними є об’єктами владного впливу. До об’єктів політичної влади відносять також усі сфери суспільного життя – економічну, духовну, соціальну, науково-технічну тощо, суспільство загалом.

Основними формами політичної влади є панування, політичне керівництво й управління. Панування – це абсолютне і відносне підкорення одних людей (соціальних груп) іншим. Політичне керівництво й управління реалізуються через прийняття стратегічних і тактичних рішень до об’єктів влади, через організацію, регулювання та контроль їх розвитку.

Форми політичної влади розрізняють і за критерієм головного суб’єкта правління. До них належать:

- монархія – єдиновладне (абсолютне чи з конституційним обмеженням) спадкоємне правління однієї особи (монарха);

- тиранія – одноосібне деспотичне правління внаслідок насильницького захоплення влади;

- аристократія – влада кращих, тобто верхівкової, знатної, привілейованої групи;

- олігархія – влада небагатьох багатих;

- тимократія – особлива форма олігархії, за якою державна влада належить привілейованій більшості, яка володіє високим майновим цензом, часто – військовою силою;

- теократія – влада церкви;

- охлократія – влада натовпу, що спирається не на закони, а на миттєві настрої та примхи юрби, яка часто піддається впливові демагогів, стає деспотичною і діє тиранічно;

- демократія – влада народу на основі закону та забезпечення прав і свобод громадян.

Виокремлюють ще владу партократії (партійної верхівки, номенклатури), бюрократії (панування вищого державного чиновництва, засилля над централізованості й заформалізованості в державі), технократії (вирішальний вплив у суспільстві здійснює науково-технічна еліта; панування технологічного мислення).

Політична влада втілюється через механізм владних відносин. Польський політолог Єжи Вятр запропонував таку його структуру:

- наявність у владних відносинах не менше двох партнерів;

- волевиявлення володаря здійснюється у вигляді певного акту, який передбачає санкції за непідкорення його волі;

- обов'язкове підкорення тому, хто здійснює владу;

- соціальні норми, що закріплюють право одних видавати акти, інших підкорятися (правове забезпечення).

Функції політичної влади:

- інтегративна (полягає в об'єднанні соціально-політичних сил суспільства);

- регулятивна (спрямовує політичну волю мас на регулювання життєдіяльності суспільства, правотворчість);

- мотиваційна (формування мотивів політичної діяльності, передусім загальнозначущих);

- стабілізуюча (націленість на стійкий розвиток політичної системи, громадянського суспільства).

Однією із найважливіших характеристик політичної влади є її легітимність.

Легітимність політичної влади – форма підтримки, виправдання правомірності застосування влади і здійснення правління державою або окремими його структурами та інститутами.

Легітимність не є синонімом законності, оскільки політична влада не завжди спирається на право й закони, але завжди користується певною підтримкою принаймні частини населення. Основними джерелами легітимності, як правило, виступають три основні суб’єкти: населення, уряд і зовнішньополітичні структури.

Найвідомішою є класифікація типів влади, запропонована М.Вебером:

- традиційний, який спирається на віру в святість традицій і право володарювати тих, хто одержав владу за цією традицією;

- харизматичний (грец.charisma – милість, благодать, Божий дар, винятковий талант), оснований на вірі в надприродну святість, героїзм чи інші виняткові чесноти володаря і створеної або отриманої ним влади;

- раціональний (легальний), що ґрунтується на вірі в законність існуючого порядку, професіоналізм владних структур.

Термін „демократія” походить від грецького demos – народ і kratos – влада, що означає „народовладдя”. Дослідники стверджують, що вперше цей термін зустрічається у творчості давньогрецького мислителя Геродота.

У науковій літературі термін „демократія” має такі основні значення:

- народовладдя, яке передбачає участь усіх громадян в управлінні суспільними та державними справами;

- форма державного правління, яка дозволяє різноманітним суспільним групам брати участь в управлінні;

- реальна свобода для усіх.

Демократія – форма державно-політичного устрою суспільства, яка ґрунтується на визнанні народу джерелом і носієм влади, на прагненні забезпечити справедливість, рівність, добробут усіх людей, що населяють певну державу.

У залежності від того, як народ бере участь в управлінні суспільними та державними справами, демократія поділяється на пряму (безпосередню), плебісцитарну, представницьку (репрезентативну).

Пряма демократія – це безпосередній вираз особою своїх політичних прав і свобод шляхом участі у підготовці, обговоренні, прийнятті важливих рішень. Плебісцитарна демократія відрізняється від прямої тим, що пряма демократія передбачає участь громадян в усіх стадіях політичного процесу, а при плебісцитарній можливості політичного впливу громадян обмежені і зводяться до голосування „за” чи „проти” певного законопроекту чи рішення. Представницька демократія – це опосередкована участь громадян у прийнятті рішень шляхом вибору ними в органи влади своїх представників (депутатів), які покликані виражати їхні інтереси.

Демократію характеризують:

- визначення народу єдиним джерелом влади, сувереном у державі;

- підпорядкованість меншості волі більшості при прийнятті рішень та їх виконанні;

- виборність законодавчих органів влади;

- пріоритет прав людини над правами держави;

- обмеження влади більшості над меншістю;

- повага більшості до права меншості мати власну точку зору і відстоювати її цивілізованими методами;

- верховенство закону в усіх сферах суспільного життя;

- розподіл влад із метою недопущення її надмірної концентрації у єдиному центрі.

Демократичній системі правління притаманні такі ознаки:

- можливість змінити уряд без застосування сили;

- легітимність опозиції;

- вільна преса, відсутність цензури;

- можливість висловлення різних ставлень, оцінок, критики органів державної влади та місцевого самоврядування;

- високий рівень участі громадян у політичному процесі;

- гарантовані права та свободи людини і громадянина;

- регулярні, чесні конкурентні вибори, у яких беруть участь усі групи населення;

- по-справжньому конкурентна боротьба за владу.

Серед основних принципів демократії виділяють:

1) Принцип більшості. Рішення з певного питання вважається прийнятим, якщо його підтримує більшість від тих, хто бере участь у прийнятті рішення. Проте дії більшості не можуть ліквідовувати права меншості, які захищаються демократичними законами та політичними інститутами держави. Влада більшості повинна гармонійно поєднуватися з гарантіями права різноманітних меншин – етнічних, політичних, релігійних та ін.

2) Право меншості на опозицію. Більшість і меншість громадян рівні у своїх правах і свободах. Безвладна меншість повинна мати можливість для створення опозиції у суспільстві. Більшість не повинна використовувати свою владу з метою придушення інакодумства. Опозиція має можливість вільно розповсюджувати свої ідеї у суспільстві, а це необхідно для того, щоб громадяни могли співставляти і вибирати найефективніші програми розвитку суспільства.

3) Принцип компромісу та консенсусу. Демократія розглядається як сукупність прав і норм, спрямованих на подолання конфлікту між суб’єктами політичного процесу.

4) Принцип активної участі громадян у політичному житті суспільства. Демократія є стабільною лише тоді, коли у її розвитку бере активну участь значна частина громадян. Прагнучи не лише зберегти свою свободу, але й розширити її, громадяни обговорюють політичні програми, є учасниками політичних дискусій, голосують тощо. Як мінімум, громадяни повинні цікавитися тими проблемами, з якими стикається суспільство, щоб зробити компетентний вибір на виборах в органи державної влади та місцевого самоврядування. Політичне невігластво породжує політичну апатію, яка в свою чергу призводить до диктатури.

Основними ознаками демократії є:

- права і свободи, якими реально володіє кожна людина в суспільстві: свобода слова, друку, зборів, право на рівну захищеність законом тощо;

- свобода засобів масової інформації. ЗМІ покликані оперативно й об’єктивно інформувати людей про внутрішньо- та зовнішньополітичні події для того, щоб особа могла усвідомлено розібратися у питаннях політичного життя;

- рівність усіх громадян перед законом. Усі мають право на рівну захищеність законом. Держава покликана встановити рівноправні відносини між усіма громадянами, утверджувати рівність усіх громадян перед законом;

- система стримувань і противаг. Вона включає у себе два основні елементи – федералізм і розподіл влади. Федералізм – це розподіл управлінських функцій між центральними та місцевими органами влади. Розподіл влади – це розподіл владних функцій між законодавчою, виконавчою та судовою гілками влади. У систему стримувань і противаг входить й контроль за діяльністю органів влади зі сторони виборців;

- наявність політичного й ідеологічного плюралізму. Плюралізм передбачає багатоманіття ідей, теорій, багатопартійність. Він не дозволяє узурпувати владу одній політичній силі, що може призвести до диктатури та тиранії;

- можливість громадян відкрито висловлювати та виражати свій протест проти політики уряду, дій інших політичних і суспільних структур. Форми протесту – найрізноманітніші: демонстрації, пікети, петиції, страйки, марші протесту тощо.

17.державна влада, її різновиди та функції

Державна влада – вища форма політичної влади, що спирається на спеціальний управлінсько-владний апарат і володіє монопольним правом на видання законів, інших розпоряджень і актів, обов’язкових для всього населення.

Державна влада функціонує за політико-територіальним принципом. Це означає, що вона не визнає ніяких родових відмінностей, а закріплює населення за певною географічною територією і перетворює його у своїх підданих (монархія) або у своїх громадян (республіка). Державна влада – суверенна, тобто верховна, самостійна, повна і неподільна в межах державних кордонів та незалежна і рівноправна в зовнішніх зносинах.

Основними рисами політичної влади є легальність, легітимність, верховенство, вплив, ефективність і результативність.

Легальність влади означає її законність, юридичну правомірність. Легальна влада діє на основі чітко фіксованих нормативно-правових актів. Легітимність влади – це добровільне визнання існуючої влади громадянами, довіра до неї з їх сторони, визнання її справедливою, прогресивною. Верховенство влади – це обов’язковість виконання владних рішень (економічних, політичних, правових та ін.) усіма членами суспільства. Вплив влади – це здатність суб’єкта політики здійснювати вплив у певному напрямку на поведінку індивідів, груп, організацій, об’єднань з метою сформувати чи змінити думку людей із певного питання, врегулювати політику соціальних суб’єктів тощо. Ефективність і результативність влади полягає у тому, що саме в конкретних соціальних результатах реалізуються усі задуми, платформи, програми влади, з’ясовується її здатність ефективно управляти усіма сферами суспільного життя.

Проблема теоретичного аналізу політичної влади полягає у з’ясуванні трьох питань: сутність влади (кому вона служить?); зміст влади (у чиїх руках перебуває?); форма влади(як вона організована, якими є апарат і методи її здійснення).

За проф. Ю. О. Фрицьким, ознаками державної влади є наступні:

у кожній країні існує тільки одна державна влада;

вона поширюється на всіх членів суспільства;

розв'язує загальносуспільні проблеми;

має у своєму розпорядженні специфічний апарат (механізм) для здійснення своїх завдань і функцій;

встановлює формально обов'язкові для всього населення загальні правила фізичної поведінки — юридичні (правові) норми;

характеризується суверенністю (суверенітетом), тобто верховенством, повнотою, неподільністю, самостійністю, формальною незалежністю від влади будь-якої організації або особи як у окремій країні, так і за її межами.

В. М. Протасов до ознак державної влади відносить:

Дата добавления: 2015-10-28