О. В. Марцеляк, М. І. Мельник, Ж. М. Пустовіт, О. В. Скрипнюк, В. І. Співак,
М. І. Ставнійчук, О. І. Сушинський, В. П. Тихий, Н. Г. Шукліна зробили суттєві
кроки щодо дослідження питань сутності прав особи і громадянина, зокрема
політичних, а також їх гарантування в Україні. Тим чи іншим аспектам теорії
виборчого права, діяльності виборчих комісій та різноманітним формам захисту
виборчих прав громадян присвячені монографічні роботи російських вчених
С.Д. Князєва, А.В. Іванченка, М.С. Матейковича, Л.А. Киселевої,
В.А. Самсонова та інших.
Незважаючи на усю гостроту зазначеної проблеми, питання сутності
виборчих прав як найважливішого джерела демократизації української
державності, залишаються недостатньо дослідженими. Метою цієї статті є з’ясування сутності виборчих прав громадян, визначення їх основних ознак та
встановлення місця у загальній системі прав і свобод.
Цілісність системи основних прав і свобод людини та громадянина полягає
в тому, що всі права і свободи тісно пов’язані між собою, і втрата одного права
часто тягне втрату інших можливостей обирати міру поведінки. Зокрема, так
можна говорити про можливість участі у виборах і всеукраїнському та
місцевому референдумах тільки за умови, якщо особа є громадянином України,
досягла віку 18 років і яка не визнана судом недієздатною, тобто реалізовано
право на громадянство, дотриманий віковий ценз та наявний критерій правової
дієздатності [9, с. 18]. Система прав і свобод людини та громадянина свідчить
про те, що, з одного боку, передбачає «цілісність і єдність даного явища, а з
іншого, – внутрішню структурну диференціацію складових його частин, тобто
їх відому відокремленість відносно цілого» [2, с. 162].
Традиційно в конституційному праві виділяють два види суб’єктивного
виборчого права – активне і пасивне виборче право, однак Ю.Б. Ключковський
слушно виділяє ще й третій вид – номінаційцне виборче право [4, с. 13], тобто
право висувати кандидатів, яке не збігається з механізмами здійснення
активного і пасивного виборчого права, що, в свою чергу, вимагає забезпечення
й гарантування ще й цього виду суб’єктивного виборчого права.
Розпочати з’ясування місця виборчих прав громадян у загальній системі
прав і свобод особи варто з того, що термін «виборчі права» вживається у
множині, оскільки охоплює цілий комплекс самостійних, але одночасно
взаємопов’язаних один з одним прав і свобод, і протиправне посягання на будь-
яке з них автоматично створює посягання на конституційне право громадянина
обирати та бути обраним, зокрема:
Право обирати (активне виборче право);
Право бути обраним (пасивне виборче право);
3) право брати участь у висуванні кандидатів (номінаційне виборче право);
4) право брати участь у передвиборній агітації;
5) право брати участь у спостереженні за проведенням виборів і роботою
виборчих комісій; 6) право робити внески до виборчих фондів;
7) право на безперешкодний доступ до документованої інформації про себе (а
також із списком виборців в цілому), на уточнення цієї інформації з метою
забезпечення її повноти і достовірності;
8) право на участь у роботі виборчих комісій;
9) право на фінансування виборчої кампанії;
Право на оскарження порушень виборчих прав громадян;
11) право брати участь в інших заходах, пов’язаних із виборами.
Цей перелік не є вичерпним і тому має відкритий характер. Перелічені
похідні права від виборчого права здійснюються в порядку, встановленому
законом, зокрема, закон може встановлювати певні обмеження щодо здійснення
цих прав окремими категоріями громадян [9, с. 26].
Залежно від суб’єкта володіння, виборчі права прийнято вважати правами
громадян відповідної держави [7, с. 32], однак останнім часом простежується
тенденція наділення іноземців окремими політичними правами (Швеція, Данія,
Великобританія, Литва, Естонія, Словаччина та ін) [3] і через це варто
погодитись із твердженням М.В. Баглая і В.А. Туманова, що відмінність «прав
людини» і «прав громадянина» втрачає чітке розмежування [5, с. 137].
Виборче право як можливість певної поведінки має багатий зміст. Правова
можливість означає:
1) можливість брати участь у виборах (активне виборче право), можливість
висувати своїх кандидатів на виборні посади (номінаційне виборче право)
або можливість бути обраним (пасивне виборче право);
2) можливість бездіяльності при здійсненні активного, номінаційного або
Пасивного виборчого права;
3) можливість вимагати від зобов’язаних осіб створення належних умов для
здійснення виборчих правових можливостей;
4) можливість носія виборчих прав звернутися за допомогою та захистом до
Держави
57.політична культура сутність типологія функції
Політична культура, політична свідомість і політична ідеологія належать до ключових понять політології. Як явища суспільного життя вони містять чуттєві й теоретичні, ціннісні й нормативні, раціональні й підсвідомі уявлення громадян, які допомагають їм усвідомити й розвинути всебічні зв'язки з інститутами влади й між собою щодо участі в управлінні суспільством і державою. З утвердженням в Україні демократії політична культура та ідеологія повинні вийти насамперед за межі офіційних норм і лояльного ставлення до влади, властивих тоталітаризмові.
Від політичної культури людей вирішальною мірою залежать характер і напрями політичного процесу, стабільність і демократизм політичної системи суспільства. Саме цими критеріями вимірюється її зрілість. Чим вища політична культура, тим вужчою є сфера політичної контркультури, яка суперечить домінуючим позитивним політичним і демократичним цінностям і виконує дестабілізуючу роль.
Політична культура як соціальне явище виникла раніше, ніж оформилося саме поняття, — з появою держави, у IV-III тис. до н. е. Вона була предметом уваги Платона, Аристотеля, Макіавеллі, Монтеск'є, Токвіля, Маркса, Мангейма та інших мислителів. А сам термін запроваджений у науковий обіг німецьким філософом епохи Просвітництва Йоганом-Готфрідом Гердером (1744—1803). Систематично використовувати його почали в 50-х роках XX ст.
Існує багато визначень поняття "політична культура", що зумовлено його складністю і недостатнім вивченням. Приміром, американські політологи Г. Алмонд і С. Верба визначають політичну культуру як сукупність психологічних орієнтацій людей стосовно політичних об'єктів, як знання, почуття та оцінки політичних явищ. Тобто вони наголошують на суб'єктивних рисах політичної культури і не включають до неї політичну діяльність.
Англійські дослідники А. Кардинер, С. Вайт акцентують увагу на об'єктивному аспекті явища, а саме на політичній діяльності й поведінці носіїв політичної культури. Очевидно, раціональним є діалектичне поєднання в розумінні політичної культури обох аспектів, позаяк вона може бути виявлена та оцінена тільки через реальність політичної дії та поведінки суб'єктів.
Політична культура — типова, інтегральна характеристика індивідуального чи колективного соціального суб'єкта та соціальних інститутів, суспільства в цілому, що фіксує рівень розвитку ix політичної свідомості, політичної діяльності та поведінки.
Критерієм, своєрідним дзеркалом політичної культури соціального суб'єкта є його реальна політична практика. Оцінюючи зміст, характер політичної діяльності та поведінки, можна визначити якість і рівень політичної культури, її носія (індивідуального чи колективного).
Зміст політичної культури різних соціальних суб'єктів неоднаковий за обсягом, структурою тощо. Політична культура суспільства є синтезом відповідних культур усіх існуючих у ньому соціальних спільнот і політичних інститутів. Але це не механічний конгломерат. У царині означених культур виробляється нова якісна субстанція — культура, яка фіксує суттєві ознаки та рівень суспільної політичної свідомості й поведінки суспільства загалом, У Цій новій, інтегрованій політичній культурі можуть переважати демократичні чи авторитарні риси, переплітатись різні рівні й характер політичних ознак носіїв культури.
Але головне, що ця політична культура дає змогу побачити якісний рівень політичного життя суспільства. Те саме стосується і політичної культури окремої особи як сукупності елементів її політичної свідомості й поведінки. Їх характер і якість, самобутній зміст, взаємодія та обумовленість дають змогу оцінювати рівень політичної зрілості людини, її політичну культуру.
Політична культура є складовою духовної культури особи і суспільства загалом. Вона тісно поєднана з іншими видами духовної культури — моральною, правовою, управлінською тощо. У контексті загальної культури суспільства політична культура постає як культура політичного мислення і політичної поведінки. Вона значною мірою обумовлює ступінь цивілізованості політичного життя суспільства.
Деякі автори виділяють ще поняття "громадянська культура" як різновид політичної культури, її вищий щабель. Громадянська культура передбачає, що суб'єкти політичного процесу в своїй діяльності керуються насамперед інтересами всього суспільства, підпорядковують їм свої приватні, корпоративні цілі. Дії цих суб'єктів спрямовані на дотримання громадянського консенсусу і здійснюються в межах правової держави. Політична культура громадянського суспільства характеризується єдністю громадянських прав і обов'язків та пріоритетом прав і свобод людини в державі. Основними її складовими є рівень політичної свідомості, політичної діяльності та поведінки соціальних суб'єктів.
Типи та функції політичної культури
Політична культура має винятково важливий аспект, пов'язаний з поведінкою та діяльністю політичного суб'єкта, які визначають передусім стиль участі суб'єкта в політичному житті, тобто сукупність методів і засобів його політичної практики, компетентність, професіоналізм, моральність тощо. Відомо, що не всі суб'єкти політики володіють належним стилем діяльності. Тому одним із основних критеріїв оцінки їх політичної культури е здатність до участі в політичному процесі, уміння правильно оцінювати політичну ситуацію, результативність діяльності.
Чим людина активніша, зацікавленіша, конструктивніша, тим вища її політична культура. Безумовно, зміст політичної культури, зокрема її аспект, пов'язаний з поведінкою суб'єкта, досить ємний. Приміром, помітне місце в ньому посідають політичні традиції та символи. Традиції зберігають елементи минулого політичного досвіду, є способом передачі зразків політичної свідомості й поведінки від покоління до покоління. Хоча зі зміною історичних умов вони можуть оновлюватись або навіть зникати. Своєрідною ознакою культури соціуму є політична символіка (прапор, герб, гімн. Символіка має яскраво виражене емоційне забарвлення і подекуди здатна відігравати мобілізуючу роль.
Політична культура виконує певні соціальні функції:
Виховна функція. Її призначення полягає в підвищенні політичної свідомості й національної самосвідомості через безпосередню участь громадян в управлінні, політичному житті, зростанні їх інформованості й компетентності, освіченості.
Регулююча функція. Покликана забезпечувати вплив громадян на політичний процес, насамперед через участь у контролі за роботою органів влади й управління, а також за допомогою існуючих норм, традицій, ідеалів тощо. Це сприяє попередженню політичних реформацій, нормалізації та стабілізації життя суспільства.
Захисна функція. Полягає в охороні політичних цінностей, що відповідають вимогам соціального прогресу, демократії, гуманізму (захист прав і свобод людини тощо).
Прогностична функція. Сприяє передбаченню можливих варіантів поведінки суб'єктів політики за певних ситуацій, у перебігу політичних подій.
Комунікативна функція. Забезпечує ідейно-політичний зв'язок громадянина з політичною системою, іншими членами суспільства.
Процес формування політичної культури відбувається передусім під впливом політичного життя, певних режимів, політичних систем. Чим вони демократичніші, тим вищий рівень політичної культури громадян. За таких обставин виховний процес здійснюється об'єктивно. Але, попри це, необхідні цілеспрямовані заходи й засоби: демократична система освіти й політосвіти, змістовна робота засобів масової інформації, високий духовний рівень мистецтва й літератури, конструктивний вплив на маси партійних і непартійних об'єднань, творчий розвиток гуманітарних наук тощо. Виняткове значення в набутті політичної культури мають суспільні ідеали. Їх відсутність спустошує людину, робить її байдужою, аполітичною, здирницьки раціональною. Суспільство без справжнього гуманістичного І ідеалу є неповноцінним, історично нежиттєздатним.
Класифікація політичної культури за типами дуже різноманітна. Охарактеризуємо типологію американських політологів Г. Алмонда і С. Верби.
Патріархальний тип. Він притаманний суспільству з несформованою політичною системою, де відсутні спеціалізовані політичні ролі та інтерес громадян до політики, а їх політичні орієнтації невіддільні від релігійних і соціальних (існує переважно у відсталих племен).
Підданський тип. Йому властиве здебільшого пасивне ставлення до політичної системи: особа в дусі підданської культури шанує авторитет уряду, пасивна в політичному житті (найпоширеніший цей тип у феодальному суспільстві).
Активістський тип. Він вирізняється чіткою орієнтацією індивідів на активну роль у політичній системі, незалежно від позитивного чи негативного ставлення до її елементів або системи загалом.
У реальній політиці існують, як правило, змішані типи: піддансько-активістський, патріархально-підданський та ін.
Типологію політичних культур, що базується на формаційному підході, запропонував польський політолог Є. Вятр. На його думку, докапіталістичним формаціям притаманний традиційний тип політичної культури з такими рисами: визнання святості влади, регулювання прав і взаємин підданого та влади на основі традиційних норм ("так було завжди"); непорушність політичної системи, її усталених норм. Основні види цієї культури, за Вятром, — племінна, теократична, деспотична; другорядні — патриціанська, дворянська.
Для капіталізму головним типом політичної культури є буржуазно-демократична, яка, у свою чергу, поділяється на консервативно-ліберальну і ліберально-демократичну. Консервативно-ліберальна політична культура визнає головними цінностями громадянські права і свободи, традиції, але часто заперечує радикально-реформаторські зміни (особливо там, де при владі консервативні сили). У ліберально-демократичній культурі визнання буржуазно-демократичних цінностей і взірців супроводжується більшою лібералізацією та очікуванням соціальних реформ (скандинавські держави, де впливові соціал-демократичні партії).
У капіталістичному суспільстві може існувати і другорядна політична культура — автократична у формі авторитарної чи тоталітарної (Німеччина за часів нацизму). Соціалістичному суспільству, стверджує Вятр, властива політична культура соціалістичного демократизму, а також другорядна — реліктова автократична культура.
Донедавна у вітчизняній політичній науці панувала типологізація політичних культур за історично-формаційним критерієм. Згідно з нею вирізняють рабовласницький, феодальний, капіталістичний та соціалістичний типи культур. У межах кожного з них виділяються класові види політичної культури: буржуазна, пролетарська та ін. На сучасному етапі набув поширення поділ на тоталітарний, плюралістичний і перехідний типи політичної культури. Тоталітарна культура базується на принциповій одномірності соціального, економічного та духовного життя суспільства, на його тяжінні до стирання політичного, ідеологічного та іншого розмаїття, до монополізму, тотального контролю, згортання прав і свобод людини.
Плюралістичний тип політичної культури стверджує багатоманіття, множинність усіх форм матеріального, політичного, ідеологічного, соціального буття, свободу думки і вибору в межах закону, вільну змагальність та конкуренцію, захист прав і свобод людини. Перехідний тип політичної культури (від тоталітарного до плюралістичного) притаманний переважній більшості постсоціалістичних країн, у т. ч. Україні.
За територіально-національною ознакою виокремлюють національний тип політичної культури. Він відповідає традиціям і особливостям певного етносу в межах його території. Однак навіть у культурі відносно "чистого" й національного типу внутрішні політичні цінності, настанови — неоднорідні. Тому теорія політичної культури широко послуговується поняттям "політична субкультура".
Політична субкультура — сукупність особливостей політичної культури певної соціальної групи, які відрізняють цю політичну культуру від культури іншої групи людей.
Групові особливості зумовлені відмінностями в соціальному стані людей, освітніми, статевими, віковими, етнічними, релігійними та іншими чинниками, що дає підстави для тверджень про субкультуру жінок, робітників, підприємців, селян, молоді. Приміром, молодіжну субкультуру вирізняють гострота сприймання політичних подій, емоційність, нерідко недостатня зваженість оцінок, тяжіння до нового, а подекуди бунтарство й апатія. Водночас складовою політичної субкультури соціальної групи є найтиповіші риси політичної культури суспільства.
Наявність у суспільстві полярних політичних субкультур, їх велика розбіжність породжують фрагментарну політичну культуру, яка спричиняє нестабільність у суспільстві, неповагу до загальнолюдських, загальнонаціональних цінностей, інтересів та ідеалів, намагання вивищити над ними регіональні, групові, партійні, що стримує прогресивні зрушення в суспільстві.
58.політична свідомість сутність типологія функції
Політична свідомість: зміст, структура, типологія
Від розвитку політичної свідомості суб'єкта, правильного чи ілюзорного відображення в людській свідомості політичного буття залежить і рівень його політичної культури. Спонукаючи людей до дії чи бездіяльності, політична свідомість зворотно впливає на суспільне життя. У ній фіксується політичний інтерес індивідуального чи колективного соціального суб'єкта.
Політична свідомість — опосередковане відображення політичного життя, формування, розвиток, задоволення інтересів та потреб політичних суб'єктів, а також сукупність поглядів, оцінок, установок, які відображають політико-владні відносини.
Існують два взаємопов'язані блоки елементів політичної свідомості — мотиваційний та пізнавальний.
Мотиваційний блок. До нього належать: політичні потреби та інтереси, політичні цілі та цінності, психологічні установки та ідеологічні настанови, політичні переконання. Ці елементи, обумовлюючи одне одного, спонукають людей до певної політичної поведінки. Цей процес супроводжується емоціями, почуттями тощо.
Пізнавальний блок. Він охоплює: політичну інформованість, політичні знання, теорії, уявлення, політичну ідеологію носіїв політичної свідомості. Виняткове місце в політичній свідомості посідає правосвідомість, що є водночас відносно самостійною субстанцією. Адже знати, поважати і виконувати правові норми — обов'язок кожного громадянина правової держави і суб'єкта політичних відносин.
Глибина розвитку компонентів політичної свідомості соціального суб'єкта визначає рівень його політичної освіченості та зрілість політичної культури в цілому. Звичайно, політичні знання, уявлення — відносні, як і людські знання взагалі. Нерідко вони мають різний ступінь адекватності реальному стану речей, оскільки ґрунтуються не лише на об'єктивних фактах, а й на домислах, неперевіреній інформації, ортодоксальних ідеологемах, необґрунтованих, упереджених теоріях тощо.
Це зумовлює і незрілість політичної культури в суспільстві, необхідність її підвищення та збагачення. Система компонентів політичної свідомості формує світогляд суб'єктів політики — їхнє розуміння світу, місця і ролі в ньому людини. Світогляд може бути матеріалістичним, ідеалістичним, позитивістським, релігійним тощо.
Залежно від критерію, взятого за основу, політологи розрізняють різні рівні політичної свідомості.
За ознакою суб'єкта політики (соціологічний підхід) розрізняють такі її рівні:
політична свідомість суспільства;
політична свідомість соціальної спільноти (клас, нація, професійна, вікова група і т. ін.);
політична свідомість особи.
Щодо гносеологічного підходу (рівень знань, усвідомлення політичних процесів та ін.) виділяють теоретичний і буденний рівні політичної свідомості. Буденний (емпіричний) рівень — це сукупність поглядів, уявлень, стереотипів, які виникли із повсякденної практики людей. Водночас він не позбавлений деяких теоретичних та ідеологічних елементів. На такому рівні політичної свідомості політичні процеси і явища віддзеркалюються поверхово, без глибокого проникнення в їх сутнісні характеристики. Йому властиві спрощеність оцінок, емоційність, імпульсивність, гострота сприймання політичного життя, обожнювання кумирів чи граничне невдоволення політичними лідерами. Буденна свідомість суттєво впливає на формування громадської думки. Саме буденну свідомість великої маси людей називають масовою свідомістю, а свідомість групи людей — груповою. Нерідко її експлуатують різні політичні сили для досягнення своєї мети.
Важче маніпулювати політичною свідомістю на її теоретичному, науковому рівні, оскільки вона є сукупністю політичних теорій, ідей, поглядів, в основі яких — наукові дослідження політичних явищ, процесів, відносин. На цьому рівні відбувається формування законів, понять, концепцій політичного життя, вироблення прогнозів. Теоретична свідомість є стрижнем політичної ідеології. Нею володіє обмежена група людей — вчені, ідеологи, політичні діячі.
Структура політичної культури не вичерпується елементами політичної свідомості.
59 особливості формування політичної культури громадян україни
Політична культура сучасної України має посткомуністичний, пострадянський, постколоніальний характер. [3]
Проте така політична культура на сьогодні не є монопольною чи тим більше офіційною, але вона ще функціонує за інерцією. Нинішня політична культура українського народу є постколоніальною. Це доводить зрусифікований стан, комплекси національної меншовартості, нездатність до адекватної оцінки власних національних інтересів, схильність більше розраховувати на зовнішню допомогу, ніж на власні сили. Проте характер сучасних соціально-політичних процесів дозволяє твердити, що політична культура українського суспільства стає національною та незалежною. [3]
За ставленням до демократії і держави політична культура України залишається авторитарною. Але за умов суверенного існування відроджуються такі традиційні риси української політичної культури, як народоправство, толерантність, ліберальне ставлення до дйржави (не людина і нація для держави, а держава для людини і нації). [3]
За ідеологічною спрямованістю для політичної культури України характерний розкол суспільства на прихильників комуністичних і соціалістичних цінностей, з одного боку, та консервативно-ліберальних - з іншого. [3]
Особливості політичної культури в умовах сучасної України:
1. заідеологізованість мислення, непримиренність будь-яких нетрадиційних поглядів;
2. низька компетентність в управлінні справами суспільства та держави;
3. правовий нігілізм;
4. нерозвиненість громадянських позицій;
5. недостатньо розвинутий індивідуалізм;
6. підданські відносини до будь-якого центру реальної влади.
Сучасній Україні загалом властива прихильність до західноєвропейських політичних цінностей, але помітними є риси ментальності та культури східних народів, зокрема орієнтація на харизматичних лідерів, етатизм, патерналізм, підпорядкованість церкви державі. [3]
Політична культура українського народу на сьогодні ще не є цілісною, бо відсутні окремі її компоненти, а багато з існуючих мають ще несформований характер. Багато політико-культурних елементів не відповідають національному характеру, традиціям української нації, тобто політичній культурі властива неорганічність. [3]
Для більшості громадян України сучасна політична культура має елемент невідповідності між очікуваннями і реальністю, або є своєрідним розщепленням дійсності. При цьому такий високий рівень очікувань насамперед був зумовлений ейфорією після проголошення незалежності України та демонтажу старої політичної системи. [1]
Чимало населення висловлює невдоволення діяльністю партій, громадських рухів та владних структур. Реакцією на це є постійні пошуки "винних" за небажаний перебіг розвитку політичний подій, пошуки внутрішніх та зовнішніх ворогів, подальша поляризація населення. [1]
Поза сумнівом, таке становище впливає на політичну культуру України, де поєднуються тоталітарні та демократичні компоненти. Характерними для неї є маргінальність (вона складається з культур різних соціальних груп, які ще не інтегрувалися в єдину політичну спільноту) та регіональність (орієнтація насамперед на місцеві, регіональні, за винятком низки місць, інтереси). [1]
Регіональні відмінності у виявах окремих політичних компонентів політичної культури не випадкові: вони зумовлені об'єктивними чинниками: історичними, соціально- економічними, духовними, психологічними, мовними тощо. [1]
Проте досвід незалежної Української держави сприяє усвідомленню необхідності створення базових елементів політичної культури на ґрунті спільного способу життя, мови, навичок, традицій. Компоненти такої ненасильницької політичної культури сприятимуть єднанню певних регіонів України, націй та етнічних груп на грунті консолідуючої політичної ідеї в модерну українську політичну націю. [1]
Інтегрованим показником структурних змін у базових елементах політичної культури є зміна статусу особи. При цьому в перехідні періоди посилюється власна активність усього населення, що дає змогу обирати народу України із запропонованого спектра політичних партій та орієнтирів ті, що відповідають його внутрішнім переконанням. Специфіка політичного життя України диктує необхідність культивування найважливіших елементів нової політичної культури у свідомості її населення:
1. національно-класову та ідеологічну толерантність як гарантію стабільності та недопущення збройного протистояння;
2. забезпечення примату прав та свобод громадянина над державними та груповими інтересами;
3. руйнування стереотипів неповноцінності, хуторянства, перемога віри у можливість незалежного розвитку, який є основою для рівноправних стосунків з іншими країнами та створення іміджу України як держави, відкритої для всебічних стосунків із рештою світу. [1]
В руслі даного питання варто згадати і про формування політичної культури сучасної української молоді. [2]
Значення молоді у поступальному розвитку людської спільноти важко переоцінити. За будь-яких часів, ледве людство стало усвідомлювати себе творцем власного буття, його найкращі сподівання неодмінно пов’язувалися з молоддю, прийдешніми поколіннями. [2] Не є у цьому виключенням і наше сьогодення, коли не можна не рахуватися з молоддю, з її потенціалом, ідеалами, інтересами, сподіваннями, з її радикалізмом і нетерпимістю до всього оманливого і хибного, з її відвертістю та прямотою. В цілому проблеми молоді в українському суспільстві мають три тісно пов’язані аспекти:
1. що суспільство може дати молоді? Йдеться не лише про певні пільги, а й про умови розвитку, становлення, соціалізації, формування активної життєвої позиції молоді;
2. що сама молодь може і повинна дати суспільству? Йдеться про активну діяльність молоді в усіх сферах державотворення;
3. як найповніше, найефективніше використати молодіжний потенціал? Тут все залежить від дій конкретних суб’єктів молодіжної політики: держави, політичних партій, об'єднань тощо. [2]
Молодь України нині знаходиться на етапі зміни ідейних, моральних орієнтирів. Вона надто складно й досить повільно визначає свої позиції як у політичній, так і в інших сферах життя і, відтак, у суспільстві певною мірою порушена природна спадкоємність поколінь загалом. На жаль, далеко не всі, від кого залежить доля молодих людей в Україні, це визнають і розуміють. [2]
Саме поняття "політична культура молоді", як і більш загальне поняття "політична культура", сьогодні вживається в досить абстрактних, а подекуди й суперечливих і не зрозумілих для масової свідомості значеннях. Політична культура - це особливий різновид культури, спосіб духовно-практичної діяльності й відносин, що відображають, закріплюють та реалізують головні національні цінності та інтереси, формують політичні погляди та цінності, знання та навики участі громадян у суспільно-політичному житті України. Політична культура - це історично і соціально зумовлений продукт політичної життєдіяльності людей, їх політичної творчості, який відбиває процес опанування суспільством, націями, класами, іншими соціальними спільнотами та індивідами - політичних відносин, а також розвиток їх власної сутності і здібностей як суб'єктів політичного життя. [2]
На сучасному етапі розрізняють наступні аспекти формування політичної культури молоді:
1. родина, де відбувається ідентифікація політичних поглядів з батьками;
2. школа (середня, професійна, вища), де зважаючи на рекомбінантне відтворення навчального матеріалу, молоді люди позбавляються активності, творчості, пошуку і, відповідно, прослідковуються прояви песимізму, апатії, роздратування;
3. молодіжні громадські та політичні організації, але участю в них охоплено дуже малий відсоток молодих людей;
4. засоби масової інформації (мас-медіа), які відіграють також важливу роль. [2] Важливу роль у формуванні політичної культури сучасної молоді відіграє
5. національний менталітет, який і формує особливості українського політикуму. Найбільш вираженими ознаками ментальності є:
6. кардоцентричність (сентименталізм, емпатія, чуттєвість);
7. анархічний індивідуалізм (прагнення до особистої свободи без належного стремління до державності);
8. перевага емоційного, чуттєвого над волею та інтелектом. [2]
Отож, молодіжна політика тієї чи іншої держави має бути складовою загальної цілісної концепції розвитку того чи іншого суспільства. А політична культура в демократичному суспільстві повинна спрямовуватися на виховання молоді, яке неодмінно має опиратися на українські традиції, ментальність, історію, без яких неможливе формування політичної культури молодих громадян.
60 світова політика та система міжнародних відносин
Наш світ єдиний і фрагментарний характер. Загальні посилання і виклики зв'язати міжнародне співтовариство разом, в той час як політичні явища більшою мірою залежить від регіональної динаміки і суперечливі національні погляди на безпеці, багатства і ідентичності. Глобалізація і раніше на ходу разом з процесами регіональної інтеграції та поширення нових держав. Військова міць і раніше зосереджена на державному рівні, але також стає доступним для недержавних суб'єктів. Технології та інформація, поширена у всьому світі, і по-різному трансформується в сил для співпраці і конфлікту.
Дворічний вчив Master (Laurea Magistralis) у світовій політиці та міжнародних відносин покликана допомогти вам проаналізувати основні питання, які з цих процесів. Якщо ви націлені на кар'єру в національних або міжнародних громадських послуг в неурядових організацій або в приватному секторі, необхідно міждисциплінарний підхід, щоб зрозуміти ключові питання.
Як зовнішня політика та внутрішня політика пов'язані? Є зміна режиму обов'язково суперечить політичної стабільності? За яких умов може влада бути приручені в сучасних міжнародних відносинах? Щоб відповісти на ці питання, необхідно досвід у галузі політології.
Є сучасні міжнародні відносини більш-менш конфлікт керованою, ніж у минулому? Як, власне, нічого нинішня міжнародна система виникають? Як ми дійшли від Проявити державну мудрість, щоб "Globecraft"? Для вирішення сучасних проблем, потрібно, досвід у сучасній історії.
Є міжнародне право просто набір формальних правил, або вона впливає на зміст міжнародних відносин? Як права людини сприяли або виконання на міжнародному рівні? Є МЕРКОСУР і НАФТА порівняти з Європейським Союзом? Щоб відповісти на подібні питання, необхідно регіональне та міжнародне досвід не тільки в політиці, але і в законі.
І що саме це право людини? І що б більш справедливого міжнародного порядку виглядати, якби це було можливо? Для прийняття обгрунтованих рішень в цих областях, вам потрібно обгрунтування в етиці.
Після дальнього встановленому італійської традиції «Політичні науки», це майстер допоможе вам придбати передові навички в порівняльному аналізі, щоб загострити вашу аналітичного мислення, і підходити світову політику від справді міждисциплінарного перспективи.
61.зовнішньо-політичні пріорітети сучасної україни
Актуальність. Законом “Про засади внутрішньої і зовнішньої політики” визначено Україну як європейську позаблокову державу, а інструментом реалізації національних інтересів виступає “...відкрита зовнішня політика”.[1] Ефективна політика позаблоковості надає нові можливості для реалізації національних інтересів як в Євразії, в тому числі в Центральній Азії, так і на шляху європейської інтеграції. Закон визначає основні засади і принципи зовнішньої політики, але реалії сьогодення, динамізм змін геополітичної обстановки навколо України і в світі в цілому вимагає більш ефективної зовнішньої політики нашої держави, яка б забезпечувала реалізацію національних інтересів у визначеному геополітичному просторі. Ефективність зовнішньої політики України значною мірою залежить від змісту і характеру відносин з ЄС, РФ і США, від спроможності нашої держави забезпечити баланс у стосунках з цими центрами сили. Навіть з огляду на економічні труднощі Україна зберігає значний потенціал, який забезпечує певні резерви стабільності та витривалість її економіки. Очевидно, що двадцятирічний термін сучасної історії України як незалежної європейської держави зумовлює серйозніше ставлення до ролі та участі країни в міжнародних відносинах. Тому доцільно поглянути на перспективи і можливості не лише українсько-російської співпраці, а й двостороннього співробітництва з країнами пострадянського простору.
На нашу думку, значний потенціал для досягнення стратегічних цілей України, який у 2005-2010 роках не був реалізований, знаходиться на євразійському напрямі, в тому числі в Центральній Азії (Казахстан, Туркменістан, Узбекистан, Таджикистан, Киргизія) За наявності багатьох складних питань, нова атмосфера двостороннього діалогу України з країнами Центральної Азії має значну перспективу і повинна бути більш конструктивною, враховувати інтереси безпеки та стратегічні уподобання партнерів. Економічні інтереси і розвиток країн цього регіону об’єктивно створює для України перспективні можливості не тільки в енергетичній та енерготранспортній сферах, а також у сфері розвитку торгівлі, залучення та вкладення інвестицій, співробітництва у воєнній і військово-технічній сфері, літако- та суднобудівній галузях, сферах нафтогазового устаткування та машинобудування, транспортних перевезень, мирного освоєння космосу, сфері АПК, у т. ч. меліорації тощо.
Зовнішня політика України в Центральній Азії. Попередні роки засвідчили обмеженість результатів зовнішньої політики України, зорієнтованої лише в одному європейському напрямку. Вкрай необхідним для держави виявилось формування нової “східної політики”, як важливого напрямку української євразійської політики. Причому цей напрям, на нашу думку, слід поділяти на центрально-азійський і делеко-східний. Стратегічною метою євразійської політики має стати сприяння досягненню Україною рівня економічного розвитку найбільш розвинених країн світу. Реалізуючи ефективну євразійську політику, для України вкрай важливо, по-перше, бути рівноправним партнером Європейського Союзу щодо просування Східноєвропейської політики (додаток 1), по-друге, знаходити і ефективно використовувати точки дотику (співпадання інтересів) між Україною і ЄС в Центральній Азії з метою досягнення позитивних результатів і на європейському напрямі, по-третє, знаходити компромиси під час реалізації власних національних інтересів з США, РФ та КНР в цьому регіоні.
Вирішення такого складного завдання можливо лише за умов розробки і реалізації нової стратегії зовнішньої політики, в тому числі і на Євразійському напрямі. Вона повинна спиратися на принципи реалізації національних інтересів країни, що визначені законами України і міжнародними угодами, а також використовувати нові принципи, виходячи із можливостей держави і реалій сьогодення.
Перш за все, це повинна бути, так би мовити, “різношвидкісна дипломатія”, яка передбачає детальну проробку “тактичних” кроків реалізації “стратегічних” цілей, що випливають із національних інтересів України у взаємовідносинах з кожним партнером в Євразійському регіоні. Такий підхід пояснюється багатьма чинниками:
1. Прискорення змін геополітичної обстановки навколо України і в світі, яка характеризується, в першу чергу, загостренням воєнно-політичної і соціально-політичної обстановки у Північній Африці, на Близькому Сході і в районі Перської затоки.[2] Наслідком цього може стати поява нового вогнища нестабільності з непередбачуваними наслідками у безпосередньої близькості від України. Все це вимагає від України пошуку адекватної моделі забезпечення національної безпеки і своєчасного реагування на геополітичні виклики сучасності.
2. Активізація інтеграційної політики та процесів різнобічного регіонального співробітництва, наприклад, в рамках ЄврАзЕС, безпосередньо впливає на життєво важливі інтереси України. На тлі стратегічного зміцнення відносин країн Центрально-Азійського регіону (ЦАР) з США, РФ та КНР, значних американських, російських і китайських інвестицій в розвиток їх економік, в тому числі в нафтогазову промисловість, впродовж останнього п’ятиріччя помітно відчувалося послаблення зацікавленості до зовнішньополітичних ініціатив України, особливо на фоні євроатлантичних пріоритетів попередньої української влади[3].
3. Значна економічна активність українського бізнесу в Євразійському регіоні може істотно прискорити процес економічної інтеграції з Європейським союзом за рахунок підвищення показників економічного розвитку. З політичної точки зору сьогодні важливо продемонструвати бізнесовим колам та громадськості економічну доцільність успішної співпраці України не лише з Росією, а і з країнами Євразійського регіону. Тому необхідне більш активне інформаційне забезпечення зовнішньополітичних кроків України в цьому регіоні.
4. Під час активізації і налагодження двостороннього співробітництва з країнами Центрально-азійського регіону Україні необхідно враховувати інтереси в Центральної Азії таких впливових країн як США, Росія і Китай.[4] Збалансована зовнішня політика України в регіоні вимагає врахування політичних і економічних можливостей зазначених країн і використання переваг, які має Україна. Це, в першу чергу, стосується транзитного потенціалу країни (як енергетичного, так і транспортного), по-друге, відносно високого у порівнянні з країнами Центральної Азії технологічного рівня розвитку промисловості України, по-третє, наявності висококваліфікованих кадрів і системи їх підготовки для різних галузей промисловості, науки тощо, по-четверте, наявності спільних інтересів з більшістю країн Центральної Азії щодо лібералізації транзиту нафти та газу російськими магістральними трубопроводами. Попит у євразійських країнах на українське обладнання для нафтогазової, хімічної, гірничорудної промисловості, а також для залізниці на сьогодні залишається досить високим, проте за умов подальшої пасивності на східному напрямку вітчизняні товаровиробники можуть остаточно втратити свої позиції на ринках Центральній Азії (додаток 2). Подальша пасивна позиція України щодо діяльності ЄврАзЕС загрожує поглибленням тенденції витіснення українських підприємств зі стратегічних ринків Центральної Азії.
5. Спостерігається дальше посилення російського політичного та економічного впливу в Центральній Азії[5],[6], поглиблення енергетичного співробітництва Казахстану, Туркменістану та Узбекистану на східному напрямку[7] (КНР, Південна Корея, Японія, Малайзія, Сінгапур) і з країнами ЄС.[8] Головний інтерес для країн Центрально-Азійського регіону на найближчу перспективу становитиме розвиток азіатського енергоринку, передусім у рамках ШОС[9], а також можливість постачання природного газу з Центральної Азії європейським, у т.ч. українським, споживачам на основі домовленості з ВАТ “Газпром”.
6. Одним із небезпечних виявів світової фінансово-економічної кризи виявилась продовольча криза, яка набула глобальних масштабів, в тому числі за рахунок обмеження експорту продовольства у 2010 р. із Україні та Росії, що загострило ці тенденції на світовому продовольчому ринку (додаток 3).
Україна займає провідне місце на світовому продовольчому ринку.[10] Аналіз стану торговельно-економічних відносин між Україною та країнами Центральній Азії показує на значний потенціал нарощування такого співробітництва, в тому числі по продукції агропромислового комплексу. В подальшому це може дозволити стати Україні провідним і впливовим гравцем на продовольчому ринку в Центральній Азії.
7. Сьогодні присутня об’єктивна зацікавленість у залученні українських компаній до довгострокових інвестиційних проектів, що здійснюються в країнах ЦАР під егідою ВАТ “Газпром”[11]. Зокрема, наразі здійснюючи геологорозвідувальні та видобувні роботи на нафтогазових родовищах в основному силами російських субпідрядників, країни ЦАР відчувають серйозний дефіцит кваліфікованих кадрів у цій сфері. Можна було б підвищити масштаб зазначених робіт та їхню якість шляхом залучення українських постачальників нафтогазового обладнання, трубної продукції, фахівців із геологорозвідки, нафто- та газодобувних підприємств, формування бригад українських геологів, газовиків і нафтовиків. Також інтерес могла б становити участь українських постачальників трубопровідного обладнання у спільних з ВАТ “Газпром” проектах щодо модернізації та реконструкції мережі магістральних газопроводів, що проходять теренами Центральної Азії[12].
В умовах складної геополітичної і зовнішньополітичної обстановки, прагматизм і збалансованість зовнішньої політики України свідчать в цілому про позитивну динаміку двосторонньої співпраці з країнами Центральної Азії, що підтверджується даними, наведеними в додатку 4. Практичні результати є найкращим критерієм ефективності зовнішньополітичного курсу на Євразійському напрямі, але потенціал двосторонньої співпраці з країнами регіону ще невичерпаний і має значний резерв підвищення ефективності євразійського вектору зовнішньої політики України.
62.україна в сучасному геополітичному просторі
Україна, розташована в центральній частині Європи, займає площу 603,7 тис. кв. км і межує з Білоруссю (на півночі), Росією (на сході), Румунією, Молдовою, Угорщиною (на південному заході), Словаччиною та Польщею (на заході). На півдні омивається Азовським та Чорним морями.
На Україну припадає майже третина світових запасів чорнозему й чверть придатної для оранки землі в Європі. Україна займає першу позицію в світі за розораністю землі - 75 % сільськогосподарських земель та 56 % - усіх земель. Водночас 20 % української ріллі - це деградовані та малопродуктивні землі. Найбільша річка - Дніпро - ділить Україну на Правобережну (Волинсько-Подільська височина, Східні Карпати, Полісся) та Лівобережну (Наддніпрянська низовина, Донецька височина). На Півдні України розташована Чорноморська низовина. 14 % території України займають ліси, 21 % - територія, уражена ізотопами цезію (після аварії на Чорнобильській АЕС 1986 р.).
Надра України багаті природними ресурсами: кам'яне вугілля, залізна і марганцева руда, уран, графіт, кам'яна сіль, будівельна сировина. Водночас економіка потерпає від нестачі газу, нафти, лісу. Наявні привабливі рекреаційні зони (Карпати, Крим).
З майже 46 млн осіб, що мешкають в Україні, найбільшою є частка українців (77,8 %), а найчисельнішими національними меншинами є російська (17,3 %), білоруська (0,6 %), молдовська і кримсько-татарська (по 0,5 %). Переважна більшість віруючих в Україні - християни (православні, греко-католики, католики, протестанти, старообрядці).
Геополітичне положення України
Геополітичне положення України вигідне й водночас складне. Вона розташована приблизно на однакових відстанях від позаєвропейських центрів світової політики й економіки - Вашингтона й Токіо, відносно близько до столиць найбільших європейських держав - Берліна, Лондона, Парижа, Рима, а також Брюсселя та Страсбурга, так званих "столиць Європи", і досить близько до столиць сусідніх з нею держав.
Україна перебуває на перетині Центральної і Східної Європи, перебуває одночасно в обох регіонах. Вона має розташовуючись безпосередніх сусідів, широкий вихід до морів, значну протяжність кордонів (6993,63 км, у тому числі сухопутних - 5638,63 км). Найдовші кордони Україна має з Росією (2295,04 км), Молдовою (1222) та Білоруссю (1084,2 км). Однак кордони з ними найменш обладнані: існують проблеми їх демаркації, а з Росією - і делімітації (узгодження і проведення на топографічних картах) морського кордону в Азовському морі та Керченській протоці. А тому ці кордони найвразливіші щодо проникнення нелегальних мігрантів, злочинних угруповань, наркотиків, контрабандних товарів. Крім того, Україна має 405-кілометровий спільний кордон із Придністровською Молдавською Республікою - самопроголошеною державою на сході Молдови, яка не визнана жодною країною світу і є потенційним осередком політичної і воєнної напруженості. Не так далеко й від кордонів України до неспокійного Кавказького регіону.
Найбільшою за політичним та економічним впливом країною-сусідкою України є Російська Федерація. Сучасні відносини між державами повинні розвиватися на взаємовигідній і партнерській основі. Проте деякі політичні сили в Росії час від часу ставлять під сумнів належність до України Криму та Севастополя, які є невід'ємними складовими державної території України. У Севастополі на правах довгострокової оренди території (до 2042 р.) базується Чорноморський військовий флот Росії, який володіє низкою об'єктів цивільного призначення на морському узбережжі України. Можлива участь російських бойових кораблів, що базуються в територіальних водах України, у військових конфліктах (як це було у серпні 2008 р. під час російсько-грузинської війни), створює небезпеку перенесення конфліктів і на територію України.
Кордони із західними сусідами - Польщею (542,39 км), Словаччиною (97,85), Угорщиною (136,7) та Румунією (613,8 км) на суходолі повністю узгоджено й обладнано. Зазначені країни є членами військово-політичної Організації Північноатлантичного договору (НАТО). Україна і всі її сусіди є членами Організації з питань безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ), а також Ради євроатлантичного партнерства, до якої входять майже всі країни Європи, колишнього СРСР, а також США і Канада. її учасники зобов'язалися співпрацювати щодо широкого кола політичних питань та проблем безпеки. Конкретні заходи такого співробітництва здійснюються в рамках програми "Партнерство заради миру". Наприклад, на території України проводяться спільні із сусідніми країнами та країнами HATO військові навчання.
63.національна безпека і національні інтереси україни
На початку 50-х років у західних академічних колах йшли дебати з питання національних інтересів між представниками "реалістичного" напряму, виразником якого був Г. Моргентау, та представниками "ідеалістичної" школи, що асоціюється з ім'ям колишнього президента США Вудро Вільсона.
Ідеалісти вважали, що у визначенні національних інтересів велику роль мають відігравати етика та мораль. Заперечуючи це, один із засновників напряму політичного реалізму Г. Моргентау писав: "Можна з певністю сказати, що зовнішня політика, що спрямовується універсальними моральними принципами і відкидає національний інтерес на задній план, є в умовах сучасної політики і військової справи політикою національного самогубства - дійсного чи потенційного".
Школа політичного реалізму розглядає національний інтерес як наріжний камінь зовнішньої політики будь-якої держави. У своїх дослідженнях вони спираються на концепцію інтересу, сформовану на поняттях сили. Сам вислів "національний інтерес" набуває сенсу тільки у контексті взаємовідносин нації чи держави з іншими націями або державами. Тобто національні інтереси - це завжди продукт складних взаємозв'язків діючих суб'єктів міжнародних відносин.
Представники школи "національних інтересів", що були широко представлені в 60-70-х роках, розглядають усю динаміку взаємин держав як наслідок зіткнення їхніх інтересів. Залежно від того, чи узгоджуються базові інтереси різних країн, чи вони вступають у суперечність одне з одним, вважають теоретики даної школи, реалізується той чи той тип взаємодії між державами від відкритого конфлікту або військових дій до дружніх, союзницьких відносин. При цьому найважливіше місце у формуванні та орієнтації "національних інтересів" на міжнародній арені сучасні політологи надають поняттю сили, насамперед військової. Сама концепція "національних інтересів", на думку провідних теоретиків (Ч. Берд, С. Браун, М. Каплан, Р. Юхан-сон), коріниться глибоко у природі західноєвропейської та американської політичної культури.
У 80-ті роки здійснювалися неодноразові спроби поєднати поняття "національна безпека" з терміном "національні інтереси", проте ці спроби так і лишилися марними. Причинами стали, передусім, суб'єктивний характер самого поняття "інтерес", бажання політичних лідерів та політичних еліт більшості країн світу репрезентувати свої власні корпоративні інтереси як "життєво важливі інтереси" та "інтереси всієї нації". Слушною, на наш погляд, з цього приводу є думка Г. Брауна. Він один із перших наголосив на неоднозначному характері "національних інтересів", деякі з яких справді є "життєво важливими". "Ключова проблема для лідерів великої держави, подібної до США, - стверджує він, - є у тому, щоб визначити дійсні межі "життєво важливих інтересів" з урахуванням усього комплексу наявних обставин, а також вирішити, які види дій необхідні у відповідь на ті або ті види загроз". Проте переважна більшість сучасних підходів до формування теорії національної безпеки базується на усвідомленні та реалізації на державному та міжнародному рівнях певних інтересів - національних або державних.
Формування національних інтересів - це суперечливий та довготривалий процес, на який впливають геополітичні реалії, економічні, соціальні, етнічні, культурні та психологічні фактори, що переплавляються масовою свідомістю, коригуються певною системою цінностей та знаходять своє існування у концепції національних інтересів. Як відмзначав Дж. Розенау: "Визначення національного інтересу ніколи не може бути нічим іншим, як системою розумових висновків, що виходять з аналітичної та ціннісної бази політики". Значний внесок у розроблення проблеми національного інтересу зробили американці Дж. Кеннан, Дж. Розенау, У. Ліппман, К. Уолтц, Е. Фернісс, французи - Р. Арон, П. Ренувен, Р. Дебре, Ф. Брайар та інші.
Між представниками реалістичного напряму, своєю чергою відбувалися суперечки з приводу того, чи існує об'єктивний та незмінний національний інтерес, який захищають лідери держави, чи у демократіях американського типу визначення національного інтересу (інтересів) є кінцевим продуктом політичного процесу і тому він підлягає періодичним змінам із урахуванням національного досвіду.
У 1960 р. деякі американські вчені виступили проти "елітної" точки зору, згідно якої об'єктивний національний інтерес можна визначити та реалізувати, як це стверджували Г. Моргентау та інші. Супротивники Г. Моргентау дотримуються погляду, відповідно якого націям притаманна багатовимір-ність загальних інтересів, і що у політичному контексті (наприклад, США) вони є результатом довготривалих дебатів та переговорів між президентом та Конгресом, а також між різними політичними угрупованнями, що займають різні позиції з питання про цілі США у міжнародному масштабі. Найбільш вагому роль серед таких "конституалістів" відіграв Пол Сібері, який у 1963 р. видав роботу під назвою "Влада, свобода та дипломатія". Свої погляди Сібері коротко визначив таким чином: "Ми повинні уявляти національний інтерес як калейдоскопічний процес, за допомогою якого приховані сили американського суспільства через вищі органи влади держави виражають певні політичні та економічні прагнення у світовій політиці. Для того, щоб розібратись у цьому процесі, ми маємо розуміти не тільки суть формальних процесів зовнішньополітичної діяльності держави, але й проникнути у суть самої нації та розгледіти ті чинники, що призводять до дії мислення, ідеологію та менш значні інтереси, що виявляються в офіційній американській політиці на міжнародній арені".
Друга група вчених вважає, що поняття "національний інтерес" є дуже невизначеним, егоцентричним або застарілим, яке нічого не дає для розуміння взаємопов'язаного світу, що постійно перебуває у процесі змін і у якому значення національної держави поступово втрачається. Одним з найвпли-вовіших скептиків у 1970-х роках був Джеймс Н. Розенау, який у своїй книзі "Наукове дослідження зовнішньої політики" писав про те, що ні "об'єктивісти", ні "суб'єктивісти" (так він називав прибічників двох протилежних точок зору) не змогли знайти ефективного обґрунтування використання національного інтересу як інструменту дослідження. Він дійшов висновку: "Незважаючи на всілякі твердження, пов'язані з цим поняттям, та незважаючи на його уявну корисність, національний інтерес так і не виправдив початкових сподівань, що покладались на нього як на інструмент дослідження". Спроби об'єктивістів та суб'єктивістів використати його, - стверджував автор, - виявилися безрезультатними і невдалими, хоча "у підручниках із міжнародної політики, як і раніше, стверджується, що нації захищають та реалізують свої національні інтереси, наукова література з цього приводу не збагатилась та не розширилася".
Така критика з боку Розенау частково виправдана, небагатьом ученим та практикам, які займаються зовнішньою політикою, вдалося систематично вивчити питання про те, чому країни переслідують певні міжнародні цілі. Надто просто було б припустити, що основою для визначення зовнішньої політики є політична бюрократія, історичний прецедент чи економічна необхідність. З нашого погляду, значно більше сенсу стверджувати, що на тих, хто приймає рішення та визначає політику, діють географічні, культурні, політичні та економічні фактори, які тісно пов'язані із національним досвідом, ідеологією народу. Можна припустити, що розвиток європейської інтеграції та певні обмеження національного суверенітету в інтересах нової міжнародної структури - Європейського співтовариства можуть призвести у подальшому до формування нової європейської "супернації" та нових національних інтересів, однак цей факт характеризує процес виникнення та зникнення націй і не зачіпає самого поняття "національний інтерес". Питання полягає не в тому, що становить національний інтерес, а в тому, що складає націю.
Мала енциклопедія етнодержавознавства під заголовком " Національний інтерес" (історико-етнодержавний підхід) визначає: "Нація є носієм національних інтересів, які бувають національно специфічними, притаманними тільки національним спільностям (інтереси розвитку культури, мови, морального престижу нації і т.д.), та загальнонаціональними, в реалізації яких зацікавлене все суспільство", і далі: - "Сама ж категорія національні інтереси певною мірою кореспондується з категоріями "індивідуальний", "загальнолюдський" та "державний" інтереси". На думку М. Грушевського, державний уклад цивілізованих народів - це суверенний союз народу, який шляхом планової діяльності задовольняє індивідуальні, національні та загальнолюдські солідарні інтереси у напрямі послідовного розвитку суспільства".
Поки нація має право відмовляти іншій державі чи міжнародному органу в їх вимогах, слід зробити висновок, що вона діє згідно зі своїми національними інтересами. Ми є свідками народження нових націй, що утворюються на уламках колишніх імперій чи легітимізуються внаслідок певних домовленостей. Прикладів цього процесу безліч - незалежні держави СНД, Чехія та Словаччина, Бельгія тощо. Цим державам необхідна незалежність в інтересах своєї національної ідентичності. Крім того, ігнорувати категорію " національних інтересів", що є базовою у визначенні головних напрямів внутрішньої та зовнішньої політики практично всіх суб'єктів міжнародного права, навряд чи доцільно.
Дослідження національних інтересів вимагає відповіді на низку питань:
o Чи існують об'єктивно національні інтереси та яка їх природа?
o Які національні інтереси належать до базових, фундаментальних, а які мають тимчасовий, кон'юнктурний характер?
o Чи можуть національні інтереси змінюватись, залежно від змін внутрішньої та зовнішньої ситуації?
o Які механізми забезпечують захист національних інтересів?
o Чи можливо узгоджувати національні інтереси різних міжнародних суб'єктів?
o Хто і як визначає загрози національним інтересам тощо?
Для точнішого розуміння національних інтересів звернемось до чинного законодавства України, зокрема Закону України "Про основи національної безпеки України" де, вст. 1 зазначено, що національні інтереси - це життєво важливі матеріальні, інтелектуальні і духовні цінності Українського народу як носія суверенітету і єдиного джерела влади в Україні, визначальні потреби суспільства і держави, реалізація яких гарантує державний суверенітет України та її прогресивний розвиток.
Виходячи з того, що особа, суспільство та держава утворюють разом самостійний об'єкт - націю, поняття "національна безпека" охоплює різні аспекти країни (державної, суспільної, особистої тощо). Нація знаходиться в небезпеці, коли їй потрібно принести в жертву свої національні інтереси - об'єктивні потреби матеріального та духовного існування як внутрішньо цілісного та самобутнього соціального утворення. Не випадково, що саме в національних інтересах акумулюється ставлення нації до сукупності суспільно-політичних та державних інститутів, матеріальних і духовних цінностей.
Базовими життєво необхідними національними інтересами є:
o територіальна цілісність;
o державний суверенітет;
o намагання посісти гідне місце у світовому співтоваристві;
o добробут громадян на основі забезпечення прав і свобод особи, а також усіх соціальних груп.
Оскільки з просторово-географічною взаємодією країн та народів пов'язана наявність трьох геополітичних рівнів безпеки - міжнародної, регіональної і безпеки окремо взятої держави, то в просторово-географічному плані сфера національних інтересів не може обмежуватися національною територією. Процеси, які розгортаються у різних регіонах ближнього і, навіть, далекого зарубіжжя, можуть безпосередньо впливати на стан нації, можливості та перспективи її розвитку і, таким чином, на розуміння та визначення національних інтересів. Відповідно цьому розрізняють внутрішню та зовнішню безпеку. Для розуміння і забезпечення останньої, винятково важливе значення має геополітичне та геостратегічне уявлення про місце і роль нації (країни) у світі.
Це пояснює, чому проблематика національної безпеки, яка зародилася у США в середині минулого століття, в останні десятиріччя перетворилася на самостійну академічну галузь у рамках стратегічних досліджень і загальної теорії міжнародних відносин. Поняття "національна безпека" стало незмінним атрибутом більшості військово-політичних концепцій, аналітичних та прогнозних розроблень глобального плану. При цьому найбільшого розповсюдження отримали два підходи.
Перший - розглядає національну безпеку через призму "національних інтересів", що, як правило, виявляється у вигляді деякого комплексу цілей. Другий - пов'язує національну безпеку з системою базисних національних цінностей як структурного, так і функціонального рівнів.
Дата добавления: 2015-10-28; просмотров: 217 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая страница | | | следующая страница ==> |
| Магна Карта 1215 року. | | | Лібералізм і неолібералізм |