Регулювальну,

духовно-ідеологічну,

інформаційно-комунікативну.

Так, в економічній галузі вона стає елементом системи виробництва, набуває якості товару. У соціальному вимірі головним є збір, накопичення, зберігання, переробка та розповсюдження інформації.

У духовній сфері преса виконує пізнавальну, освітню, виховну функції, властиві всім ідеологічним інститутам.

Генеральним суб’єктом по відношенню до журналістики є суспільство. На задоволення потреб усього суспільства спрямовані функції інтеграції пізнання, що виконує журналістика. Окремі соціальні структури як суб’єкти своїми потребами в завоюванні й утриманні влади визначають такі функції журналістики, як пропаганда, агітація, організація. Особистість визначає функції орієнтації, морально-психологічного задоволення.

Для такого специфічного виду соціальних суб’єктів, як журналісти, журналістика виконує службово-професійну і творчу функції.

Однак викликає сумнів власне розподіл суб’єктів, оскільки журналіст може виконувати не тільки творчу і професійні функції, але також використовувати пресу у своїх власних інтересах.

►► ЗМІ та політика. ЗМІ як засіб формування громадської думки

ЗМІ відіграють у політичному житті суспільства істотну роль, безпосередньо стосуючись його життєдіяльності і виконуючи репродуктивну (відображають політику через радіо, телебачення і пресу) і продуктивну (творить) функції, тому вони тією ж мірою, що і творці політики, несуть відповідальність за те, що відбувається в суспільстві.

Об’єднання націй у сильні централізовані держави часто виявлялося можливим завдяки появі преси, яка створила новий вид соціальної спільноти — публіку окремо взятої газети. Члени цієї агрегації розділені відстанями, але об’єднані споживаною інформацією. Преса прискорила і поставила на «потік» вироблення єдиних символів і значень у національному масштабі. Сьогодні ЗМІ не тільки безупинно відтворюють цей процес, але й виводять його на глобальний рівень. Хоча мас-медіа покликані вирішувати певні завдання в політичній системі та суспільстві, у реальному житті вони досить самостійні, мають цілі, які часто різняться від потреб суспільства і використовують для їх досягнення різні методи.

Політичний вплив ЗМІ здійснюють через вплив на розум і почуття людини.

У демократичних державах явно переважає раціональна модель масових комунікацій, розрахована на переконання людей за допомогою інформування та аргументації, побудованою згідно із законами логіки. Ця модель відповідає сформованому там типу менталітету і політичної культури людей. Вона пропонує змагальність різних ЗМІ в боротьбі за увагу і довіру аудиторії. У цих державах законом заборонено використання ЗМІ для розпалювання расової, національної, класової та релігійної ненависті і ворожнечі, проте в них різні політичні сили для пропаганди своїх ідей і цінностей широко застосовують методи переважно емоційного впливу, що особливо яскраво проявляється в періоди виборчих кампаній і нерідко може затьмарити раціональні доводи та аргументи. Цим широко користуються тоталітарні, авторитарні і особливо етнократичні режими, насичуючи свою політичну пропаганду емоційним змістом. Тут ЗМІ широко використовують методи психологічного навіювання, засновані на страху і вірі, для розпалювання фанатизму, недовіри або ненависті до політичних опонентів, осіб інших національностей і всіх неугодних.

Незважаючи на важливість емоційного впливу, все ж таки головний вплив на політику ЗМІ здійснюють через інформаційний процес. Основними етапами цього процесу є одержання, відбір, препарування, коментування відомостей. Від того, яку інформацію, в якій формі і з якими коментарями отримують суб’єкти політики, багато в чому залежать їх подальші дії. Вони не тільки відбирають відомості, які поставляють інформаційні агентства, але і самі видобувають і оформляють їх, а також виступають їх коментаторами і поширювачами. Потік інформації в сучасному світі настільки різноманітний і суперечливий, що самостійно розібратися в ньому не в змозі ні окрема людина, ні навіть група фахівців. Тому відбір найбільш важливої інформації та її подання у доступній масової аудиторії формі і коментування — важливе завдання всієї системи ЗМІ. Інформованість громадян, у тому числі політиків, прямо залежить від того, як, з якими цілями і за якими критеріями відбирається інформація, наскільки глибоко вона відображає реальні факти після її препарування та редукції, здійснених газетами, радіо, телебаченням, а також від способу і форм подання інформації.

Роль ЗМІ в політиці не можна оцінювати однозначно. Вони являють собою складний багатогранний інститут, що складається з безлічі органів і елементів, які забезпечують інформування населення про те, що відбувається в кожній конкретній країні і в усьому світі.

40.зовнішня політика держави:зміст структура цілі функції

Зовнішня політика – це:

? діяльність держави на міжнародній арені, яка регулює відносини з іншими суб'єктами зовнішньополітичної діяльності: держави, зарубіжними партіями, громадськими організаціями та всесвітніми і регіональними міжнародними організаціями;

? вираження загальних суб'єктів політики, наприклад партій чи засобів масової інформації на міжнародній арені можуть суперечити загальнонаціональним інтересам, і вже з цієї причини не вважаються складовими зовнішньої політики держави;

? закордонна діяльність держави. Дії всіх інших суб'єктів політики на міжнародній арені є складовими не зовнішньої політики держави, а міжнародної політики.

Головна мета зовнішньої політики – забезпечення сприятливих умов для реалізації інтересів своєї держави, забезпечення національної безпеки та добробуту народу. Зовнішня політика пов'язана з пануючим економічним укладом, суспільним та державним устроєм суспільства і висловлює їх на міжнародній арені. Одночасно зовнішня політика держави має цілий ряд специфічних, тільки їй притаманних особливостей. Вона має більш широкі просторові та соціальні виміри, бо характеризує собою взаємодію з двома або більше країнами.

Внутрішні відносини відрізняються від зовнішніх тим, що, як правило, вони базуються на відносинах підкорення та панування. Зовнішні ж відносини можуть будуватися тільки на рівноправних засадах.

Основоположні принципи зовнішньої політики

Принцип відповідності поставленої мети реальним можливостям її досягнення. Він сформульований К. Клаузевіцем. Наприклад, керівництво СРСР, поставивши за мету досягнення військово-стратегічного паритету із західними ядерними державами, економічно виснажило країну і народ: 3/4 потенціалу країни йшло на військові приготування, що позначалось на рівні життя і соціальному самопочутті народу.

Зовнішня політика – це мистецтво здобуття союзників, але не наживання ворогів. Однак цей принцип не був реалізований. У 60-ті, 70-ті і на початку 1980 рр. СРСР нічого не зробив для ослаблення союзу великих держав.

Принцип вибори пріоритетів. Наприклад, питаннях боротьби за мир у зовнішньополітичних надіях СРСР виходив із того, що корінь зла – у гонці озброєнь. Але вона була лише наслідком. Необхідно було, перш за все, розв'язати суперечність у політико-ідеологічній сфері.

Адекватна оцінка глобальної ситуації. Спроможність дати таку оцінку принципово важливою.

Після 1945 р., в період ослаблення капіталізму, були виправдані і військова допомога СРСР колоніальним народам, і визвольні війни.

Вони напрацьовувались світовою політичною практикою і теорією. Зміст цих принципів варто розглянути на прикладі зовнішньої політики СРСР у 70-ті роки XX ст.

1970-ті роки були позначені стабілізацією капіталізму, процеси політичної емансипації колишніх колоній в основному, закінчились, а національні рухи набули іншого характеру. Проте СРСР продовжував стару практику.

Узгодження внутрішньої і зовнішньої політики. У 70-ті роки країна потребувала економічної реформи, а для цього була необхідна спокійна міжнародна обстановка. Наступ СРСР у «третьому світі» ішов у розріз із завданнями внутрішньої політики.

Узгодження політичної і військової стратегії. Основним ядерним опонентом СРСР були США, а розміщені ракети СС-20 стали загрозою і для західноєвропейських країн. Це вкрай загострило ситуацію.

Позбавлення від ідеологічних міфів у зовнішній політиці і переведення ідеологічних розбіжностей на мову аргументів. Офіційна ідеологія наддержави домінувала над прагматизмом у дипломатії.

Можливі кілька форм реалізації зовнішньої політики.

Пасивна полягає в пристосуванні до зовнішньополітичних обставин. Таку політику проводять слабкі держави.

Агресивна побудована на формуванні експансіоністських планів.Таку політику проводять сильні держави.

Активна спрямована на пошуки рівноваги між внутрішньою і зовнішньою політикою.

Консервативно-активна ставить за мету активний і навіть агресивний захист досягнутого раніше балансу між внутрішньою і зовнішньою політикою.

Функції зовнішньої політики: охоронна, репрезентативно-інформаційна і організаційно-переговорна забезпечують реалізацію її стратегічної мети: забезпечення національної безпеки держави, прирощення її загального потенціалу, підвищення міжнародного престижу та інше.

І внутрішня, і зовнішня політика вирішують одну задачу – забезпечують збереження, ствердження та розвиток існуючої у даній державі системи суспільних відносин. Але кожна з двох сфер політики має свою важливу специфіку. Методи вирішення внутрішньополітичних задач, визначаються тим, що держава, як про це вже велась мова, володіє монополією на політичну владу в даному суспільстві. На міжнародній арені центру влади не існує, там діють суверенні держави, які у принципі рівноправні.

Одним із найважливіших напрямків зовнішньополітичної діяльності держави є дипломатична діяльність.

Дипломатія – один з основних засобів зовнішньої політики державі), це офіційна діяльність держав та урядів, міністрів іноземних справ, дипломатичних представництв за кордоном, делегацій на міжнародних конференціях по захисту прав та інтересів держави, її установ та громадян за кордоном.

Зовнішньоекономічні цілі держави реалізуються також шляхом встановлення та розширення торгово-економічний, науково-технічних, кредитно-фінансових та культурних зв'язків. Ці зв'язки підтримуються як на офіційному рівні, так і за допомогою суспільних та приватних організацій та установ.

Зовнішня політика будь-якої держави визначається та реалізується на засаді об'єктивних та суб'єктивних факторів.

До об'єктивних засад зовнішньої політики сучасної держави належать:

1) стан економіки країни та економічних відносин у регіоні, у світі в цілому;

2) різноманітні об'єктивні інтереси країн, груп країн у системі міжнародних відносин;

3) географічні та природні умови країни, регіону;

4) існуючі міжнародні організації та установи;

5) ратифіковані міжнародні колективні та двосторонні договори, конвенції тощо;

6) міжнародні та регіональні традиції, звичаї, ритуали та ін.;

7) національний склад населення країни або регіону.

До суб'єктивних засад зовнішньої політики держави належать:

1) особисті якості людей, які працюють у апараті зовнішньополітичних установ. Компетентність, патріотизм, відданість інтересам країни;

2) якість підготовлених та підписаних зовнішньополітичних документів;

3) настрій, суспільна думка серед населення стосовно основних проблем, напрямків зовнішньої політики.

У своїй зовнішньополітичній діяльності держави ставлять такі основні цілі:

? захист державного суверенітету;

? безпека країни; збереження територіальної цілісності;

? створення зовнішніх умов для економічного співробітництва, культурних і гуманітарних зв'язків тощо.

Цих цілей держава досягає, керуючись як національними інтересами, так і загальноприйнятими у міжнародному співтоваристві принципами.

Національні інтереси – це інтегральне (узгоджене) вираження інтересів усіх членів суспільства, яке реалізується через політичну систему. При цьому враховуються інтереси не взагалі громадян, які належать до даного суспільства, а кожного громадянина зокрема, інтереси кожних національних, соціальних, політичних груп та інтереси держави в цілому.

Зовнішня політика держави будується на базі її національних інтересів, тому надзвичайно важливо правильно їх розуміти.

До національних інтересів, зокрема, України слід належать:

? гарантування суверенітету, державної незалежності, самостійності України;

? підтримання територіальної цілісності і непорушності кордонів України;

? досягнення надійної безпеки в усіх її вимірах: воєнно-політичному, економічному, гуманітарному тощо;

? подолання економічної кризи та інтенсивний розвиток економіки, досягнення високого стабільного життєвого рівня

? населення;

? створення правової демократичної держави;

? забезпечення національної злагоди, політичної і соціальної стабільності, гарантій прав людини, національних меншин і націй;

? налагодження нормальних добросусідських відносин із країнами близького і далекого зарубіжжя, проведення політики миру і співробітництва.

41.зовнішньо-політична доктрина україни та засоби її реалізації

42.внутрішня політика української держави зміт структура цілі функції

43соціальна політика української держави в сфері освіти і науки та напрями її здійснення.

При розгляді цієї теми студенти повинні знати, що соціальна політика будь-якої держави передбачає визначення глибинних тенденцій розвитку в усіх сферах соціально-політичного життя, що обумовлюють процес розвитку соціального буття і соціальної безпеки людини та цілеспрямований вплив на них суб’єктів регулятивної діяльності.

Політика такого типу має створити необхідний економічний механізм для розв’язання суперечності як об’єктивного, так і суб’єктивного характеру в економіці, політиці, соціальних, духовних відносинах суспільства.

Становлення нової економічної системи, заснованої на ринкових відносинах, безпосередньо пов’язане з реформуванням існуючої соціальної політики. На сучасному етапі ринкових перетворень в Україні вже здійснено лібералізацію економіки та зовнішньоекономічної діяльності, розпочато приватизацію, практично ліквідовано адміністративно-командну і розподільчу систему управління, демократичнішими стали трудові відносини.

В основному сформовано недержавний сектор економіки, фінансові та банківські структури, валютний і фондовий ринки та ринок цінних паперів. Разом з тим розрив економічних зв’язків у межах колишнього союзу, нестача енергоносіїв, повільна конверсія значної кількості підприємств оборонного комплексу призвели до спаду виробництва, вимушеної неповної зайнятості та безробіття, руйнування соціальної інфраструктури.

В умовах переходу до соціально орієнтованої ринкової економіки проблема побудови нової соціальної політики визначається як заходи по соціальному захисту окремих категорій населення (пенсіонерів, студентів, інвалідів, багатодітних сімей тощо).

Метою соціальної політики держави є забезпечення рівноважного функціонування суспільства без струсів і потрясінь, досягнення в суспільстві злагоди, стабільності та соціальної цілісності, самодостатнього рівня життєдіяльності людей. Метою соціальної політики також є надання кожному членові суспільства можливості вільно розвиватися, реалізовувати свої здібності, одержувати дохід, поліпшувати добробут.

Метою і завданням політики соціального добробуту є поліпшення життя людей шляхом підвищення життєвого і якісного рівня, утвердження соціальної справедливості і забезпечення найбільшої реалізації можливостей особи бути здоровим, освіченим і соціально активним громадянином держави.

Таким чином, головна мета соціальної політики в умовах соціально орієнтованої ринкової економіки — зняти всі обмеження на шляху вільної економічної діяльності, дати можливість кожному працівникові, кожному трудовому колективу одержувати доходи відповідно до реального внеску в збільшення суспільного багатства і задоволення потреб суспільства та населення держави.

Принципи соціальної політики країни в умовах формування ринкових відносин

Вивчаючи це питання, студенти повинні знати основні принципи соціальної політики в умовах трансформації економіки у ринкову.

Перший принцип. Держава створює умови, за яких кожен працездатний громадянин самозабезпечується при солідарній підтримці суспільства. Держава повинна гарантувати людям таку життєдіяльність, за якої їх добробут має залежати тільки від їхньої праці, розумових здібностей, свідомого ставлення до своєї свободи і своєї відповідальності.

Соціальна ринкова економіка ставить за мету узгодити оптимальну економічну ефективність у виробництві товарів і послуг із соціальними гарантіями населенню і соціальною справедливістю в країні.

В основу ринкової економіки покладені:

приватна власність на засоби виробництва;

правові гарантії для підприємців, людей найманої праці, споживачів товарів і послуг;

ефективна система управління;

результативне застосування економічних стимулів;

наявність контролюючих органів.

Другий принцип. Держава і суспільство допомагають хворим і непрацездатним на рівні, що відповідає економічним здобуттям і досягненням країни. Соціальна допомога має бути тимчасовою і розглядатись як побічний засіб, бо її організація обтяжлива для держави: вона вимагає створення розподільчого апарату, формування статистичної бази, законодавчих актів на підтримку допомоги. Держава може надавати цільову допомогу громадянам, які мають низькі доходи, щоб ці люди мали змогу формувати собі певне майно та нагромаджувати деякі доходи. Допомагати держава може виплатами премій за певними формами заохочення.

Третій принцип. Переважним напрямом соціальної підтримки і захисту населення має бути соціальне страхування. Кожний член суспільства повинен страхуватися і платити страхові внески, що є умовою наступного отримання благ, які надасть йому суспільство в скрутних ситуаціях. Принцип страхування має бути таким: роботодавці та наймані працівники виплачують із заробітної плати внески в рівних частках до певного рівня. Розмір внеску має щорічно переглядатися залежно від змін у середній зарплаті, з якої і обчислюється страховий внесок. У випадках тимчасової непрацездатності громадяни країни повинні мати право на рівне за якістю медичне обслуговування незалежно від різниці у внесках по страхуванню.

Держава повинна вдосконалювати пенсійне страхування, яке забезпечувало б престарілим людям, що відійшли від активної трудової діяльності, їхню частку в сукупному продукті. Згідно з державною соціальною політикою молоде працездатне населення повинно фінансувати пенсійне забезпечення тих, хто завершив свою трудову діяльність. За цією умовою між поколіннями громадян має діяти як соціальний, так і страховий принцип: той, хто платить більші внески або довше працював за інших, повинен одержувати вищу пенсію, хоч і не в повному обсязі своїх додаткових страхових внесків.

Четвертий принцип. Державні структури мають спрямовувати свої зусилля на подолання безробіття. Цю важливу проблему передусім мають розв’язувати підприємства і профспілки згідно з тарифними угодами. Ринок праці, хоч і діє за правилом рівноваги і пропозиції, все ж відрізняється від інших ринків своїми особливостями.

Усунути безробіття в короткі строки неможливо, але можна і необхідно здійснювати заходи середньо- і довгострокового характеру.

По-перше, держава повинна створювати і здійснювати програми, призначені спонукати підприємства до інвестування виробництва, його розширення і створення нових робочих місць.

По-друге, держава має застосовувати важелі впливу на підвищення конкурентоспроможності підприємств. Це досягається за умови повного використання дорогоцінного виробничого устаткування шляхом застосування гнучкого графіку роботи, скорочення невиправдано високих витрат.

По-третє, в країні мають здійснюватись заходи по підвищенню кваліфікації працюючих, тому що багато людей втрачають роботу через недостатню кваліфікацію.

П’ятий принцип. Держава повинна створювати можливості для громадян країни щодо їхнього залучення до участі в суспільному житті, зокрема у створенні різних рухів, у формуванні страхових фондів, у започаткуванні діяльності кредитних спілок тощо.

Система господарювання і життєдіяльності має відповідати ідеалам цієї свободи. Вона має закріплюватись гарантіями про:

недоторканність людської гідності;

вільний розвиток кожного члена суспільства;

свободу пересування, друку і слова;

вільний вибір професії і місця роботи;

ефективне використання засобів виробництва його власниками.

Завдання соціальної політики України та напрями її здійснення

Розглядаючи це питання, студенти повинні знати, що Україна має бути самостійною, демократичною державою, творення якої поєднує соціальну, національну і політичну ідеї навколо її громадянина.

Модель соціального устрою в Україні повинна забезпечити: свободу, справедливість, братерство та творчу солідарність людей. У країні мають бути:

економічна, політична й ідеологічна багатогранність;

пріоритет прав і свобод людини;

рівноправність усіх форм власності і господарювання;

соціально орієнтована ринкова економіка;

парламентсько-президентська модель державного правління з широкими повноваженнями регіонів, де управління місцевими справами реалізовуватиметься населенням і органами, що ним обираються.

У такому суспільстві мають поєднуватися:

приватна та інші форми власності;

пріоритет національних інтересів;

приватна та патріотична ініціативи;

можливості забезпечення достатку для всіх людей;

щедрість народу України;

справедливе і братнє господарювання.

Слід знати, що основними завданнями соціальної політики в умовах сьогодення є:

забезпечення стабілізації рівня життя населення;

сприяння розвитку України як суверенної демократичної, соціальної, правової держави;

забезпечення конституційних прав і гарантій населенню;

органічне поєднання політики фінансової стабілізації та економічного зростання з соціальною політикою;

визначення та здійснення заходів національної безпеки держави у соціальній сфері;

орієнтація соціальної політики на економічно активне населення, збереження і відтворення трудового потенціалу, утворення необхідної мотивації продуктивної праці, запобігання масовому безробіттю, проведення політики заохочення ефективного платоспроможного попиту населення;

підвищення якості правових норм, забезпечення збалансованості законодавчих норм та реальних можливостей їх виконання;

розробка державної стратегії формування середнього класу, механізму дотримання пропорції співвідношення між рівнями доходів різних верств населення;

здійснення реформ у найважливіших напрямах соціальної політики: трудових відносин та оплати праці, рівня життя, зайнятості та соціального захисту населення, освіти, охорони здоров’я, культури, фізичної культури і спорту, відпочинку і туризму;

збалансованість соціальних витрат держави;

поетапне забезпечення соціальної спрямованості економіки в національних та регіональних економічних програмах;

наближення національного законодавства до міжнародних стандартів відповідно до Європейської соціальної хартії, рішень ООН, конвенцій МОП, інших міжнародних норм;

координація діяльності органів виконавчої влади щодо здійснення державних та регіональних програм.

Студенти повинні мати на увазі, що основні напрями соціальної політики в Україні це такі:

підвищення добробуту за рахунок особистого трудового вкладу, підприємництва та ділової активності;

надання відповідної допомоги по безробіттю, збереження робочих місць, фахової перепідготовки осіб, які втратили роботу;

проведення глибокої пенсійної реформи, що буде забезпечувати справедливу систему пенсійних виплат з урахуванням трудового вкладу особи;

створення адресної допомоги в грошовій та натуральній формах;

сприяння всебічному державному захисту інтелектуального потенціалу суспільства, його ефективному використанню та примноженню;

запобігання комерціалізації, забезпечення стабільного фінансування та державної підтримки розвитку духовної сфери, освіти, науки і культури;

широка підтримка сім’ї, материнства та дитинства;

проведення активної екологічної політики.

44. політична еліта: поняття структура, шляхи поповнення, функції

Політична еліта - це сукупність осіб, які виділяються з політичного середовища на основі більш вищого ступеня розвитку окремих політичних якостей. Політична еліта складається з правлячої еліти та контр еліти (перебуває в опозиції до правлячої верхівки).

Термін "еліта" введений на початку XX ст. французьким дослідником Ж. Сорелем та італійським ученим В. Парето. Ідеї поділу суспільства на "вищих" і "нищих", "аристократію" та "простолюдинів" знаходять своє обґрунтування у творчості Конфуція, Платана, Н. Мак'явеллі, Т. Карлейля, Ф. Ніцше та ін. Наприкінці XIX - на початку XX ст. з'являються перші концепції еліт, авторами яких були В. Парето, Г. Моска, Р. Міхельс.

Ґенеза ідей політичного елітизму. Термін "еліта" у перекладі з французького означає "кращий", "вибраний", "відбірний". Цим поняттям позначають провідні верстви суспільства, які здійснюють керівництво у певних галузях суспільного життя. Залежно від функцій, які виконує еліта у суспільстві, її поділяють на економічну, господарську, духовно-інтелектуальну, політичну, військову, наукову тощо.

Італійський політолог і соціолог Г. Моска у праці "Основи політичної науки" (і896) доводив неминучий поділ суспільства на тих, хто керує, і тих, ким керують. Такий поділ, на його думку, є необхідною умовою існування цивілізації. Еліті властива організованість і цим пояснюється її влада над більшістю. Г. Моска виділяє два типи партійної верхівки: "аристократична" (закрита) та "демократична" (відкрита, допускає розширення своїх лав за рахунок вихідців із низів). Найважливішим критерієм входження в політичну еліту є організаторські здібності, а також матеріальна, моральна, інтелектуальна вищість за інших.

В. Парето поділив еліту на правлячу і неправлячу (еліту духу). У правлячій еліті виділив два типи, які послідовно змінюють один одного: "леви" і "лиси". "Левам" властивий консерватизм та силові методи управління; вони переважають в умовах стабільності суспільства. Нестабільність політичної системи вимагає правління еліти "лисів" - гнучких керівників, які є майстрами політичних комбінацій. В. Парето вважає, що панівна верхівка є однорідною, її члени об'єднані спільністю соціального походження та досвіду, для них притаманна енергійність, мужність, доброчесність.

Німецький дослідник Р. Міхельс поєднав проблеми виникнення і функціонування політичних еліт з діяльністю політичних партій, керованих меншістю. Він сформулював "залізний закон олігархії", зміст якого полягає у тому, що виникнення у ході суспільного прогресу складних організаційних структур веде до формування еліти. Оскільки керівництво цими структурами не може здійснюватися усіма членами суспільства, то зі суспільства виділяється політична еліта, яка поступово виходить із-під контролю решти громадян і підпорядковує політику власним інтересам. Пересічні члени суспільства недостатньо компетентні, пасивні, проявляють байдужість до повсякденного політичного життя.

Деякі учені розробляли кількісні показники у своїх теоріях політичних еліт. Наприклад, російський мислитель М. Бердяєв виводив "коефіцієнт еліти" стосовно високоінтелектуальної частини населення до загальної кількості писемних. На його думку, якщо коефіцієнт еліт більший п'яти відсотків, то це означає наявність у суспільстві високого потенціалу розвитку; якщо цей коефіцієнт знижується до одного відсотка, держава гине, у суспільстві відбувається застій, а еліта трансфордіюються у касту. М. Бердяєв писав: "... Завжди панують нечисленні, такий непорушний закон природи. Панування усіх інших нічого реального не означає, крім темного, байдужого та змішаного хаосу. Всяке управління цим хаосом припускає відмінність та виділення тих чи інших елементів аристократії або олігархії... Після створення світу завжди пакувала, панує і буде панувати меншість, а не більшість. Це вірно для всіх форм і типів управління, для монархій і демократій, для епох реакційних та для епох революційних. Із управління меншості немає виходу".

А. Пахарев серед основних рис політичної еліти виділяє:

надзвичайне становище у суспільстві з правом висування основних політичних лідерів держави;

право на привілеї;

закритість або напівзакритість для чужих соціальних верств;

психологія вищості, тверді переконання;

власна ідеологія;

доступ до закритої інформації та високої культури;

в здатність до самопожертви заради збереження влади.

Типологія політичних еліт. У науковій літературі є чимало типологій політичних еліт, в основі яких є найрізноманітніші. ознаки та дослідницькі підходи. За способом формування еліт виділяються "відкриті" та "закриті" еліти. "Відкриті" еліти допускають спонтанний прихід нових членів; пріоритетною цінністю є найвищий професіоналізм у певній сфері діяльності. "Відкрита" еліта є публічною, її члени дбають про свою репутацію. Натомість "закриті" еліти регулюють мобільність своїх членів за допомогою спеціальних органів; поповнення нових членів відбувається повільно, критеріями добору найчастіше є відданість системі чи вождю.

Н. Мак'явеллі, а вслід за ним й В. Парето, поділяли еліту залежно від форми здійснення влади - на прихильників відкритого насильства і тих, хто віддає перевагу гнучким методам. О. Копт вважав, що зі зміною типу суспільства, змінюється й тип еліти: еліта священиків, чаклунів, учених.

За способом приходу до влади еліти поділяються на легітимні та нелегітимні. Легітимними є еліти, які отримали владу при добровільній підтримці мас, а нелегітимними - ті, що панують над більшістю за допомогою примусу, насильства.

За ідеологічними цінностями еліти бувають авторитарні, тоталітарні, демократичні, ліберальні. За видами політичної діяльності еліти поділяються на державну (адміністративну, депутатську), муніципальну, партійну та еліту громадських організацій. За основними сферами життєдіяльності суспільства виділяються політична, економічна, соціальна, культурна, релігійна еліти.

Системи формування і зміни політичних еліт. У світовій політичній практиці є дві основні системи формування політичних еліт: антрепренерська (підприємницька) і система гільдій (корпоративна).

Таблиця 1. Системи формування політичних еліт

Дата добавления: 2015-10-28