КРИК НА СНІГУ

У тайзі якутській прожива звірьок,

Трохи більший білки, ніби колобок.

Вириє в тайзі він нору у землі,

Й робить в ній запаси на зиму собі.

Тож, коли дозріє велетенський кедр,

Він горішки носить, так, як бджоли мед.

Та одного разу, як зробив запас,

Появивсь з мішечком мужичок Панас.

Розкопав він нору й під звірячий шок

Він забрав горішки всі у свій мішок.

Плакало звірятко, і благало: – Стій!

Не збирав горішки, то й чіпать не смій!.

Чим же годуватиму я своїх діток?–

На усю околицю закричав звірьок.

Та мужик безжалісно того так турнув,

Що звірьок від болю ледве не "заснув".

І від того горя в бідного звірка

По тайзі розлилась повна сліз – ріка.

Навіть небо плакало, й всі хто поруч був,

Та мужик одначе криків тих не чув.

Хутко над тайгою почалась зима,

Білим покривалом на тайгу лягла.

Поховались звірі всі в свої хатки,

Тільки цьому бідному не було куди.

По сусідах бігало по тайзі з журбою,

Та кому потрібний зайвий рот зимою?

Страх, хотілось їсти, і доймав мороз,

У нестерпних муках на морозі сох...

А на другім тиждні, де були корчі,

Бідненьке повісилось там на рогачі.

Над тайгою Сонце кров’ю затікло,

І залило нею всю тайгу воно.

Люди, схаменіться і спустіться з гір,

Чим же перед вами завинив той звір?

Люди, схаменіться! – над тайгою крик, –

У тайзі – тварина, із мішком – мужик.

Пролетіли роки, зник давно мужик,

А у вухах й досі той нестерпний крик.

Я сидів і думав про людину вслух:

Кажуть, ти людина і що всім ти – друг.

Кажуть, ти – всесильна, і ти – цар землі,

Що тобі покірні "Тузи" й "Жигулі".

Та хіба ж людина б так зробить змогла?

Та таку людину вже б давно пора...

1.6.1988 р.

Після крику того й досі я не сплю,

Думаю частенько про тварину ту,

Що робить не хоче, а все хоче мать,

І якій байдуже від кого віднять.

І я вірно знаю: цей усе візьме,

Бо ж воно – людина, ще й яке цобе!

Бо в таких завзятих – рильце у пушку,

І свою він совість носить у мішку.

А коли людину гарно залякать,

То із неї можна і галушки м’ять.

На її управи не знайдеш ніде,

Бо ж вона партійна і їй можна все.

Вже давно у Лєну збігла з гір зима

І зазеленіла на полях трава.

А у вухах й досі той смертельний крик:

– Люди, бережіться, у тайзі мужик!

1.12.1988 р.

МУЗИКА КОХАННЯ

Не хочу я писать про сойку

Й про те, як каркають грачі,

А краще про дівочі ойки,

Які, як музика вночі.

Хочу писать про ліс, про річку,

Про бокс, про шахи, про хокей,

Хочу писать завжди про небо,

Що світиться з твоїх очей.

Хочу писать про блискавиці,

Що можуть душу осліпить,

І вже як глянеш на сідниці,

То ти захочеш жить і жить.

20.10.2001 р.

ВОВКАМ НЕ ВІРЮ

Не вірю я чинам ні скільки,

Хай хоч повісять на сосні,

Що той Леонтіївський спільник

Стане товаришем мені.

Та він же – вовк то тільки й зирить,

Щоб кимось десь поласувать,

І десь в кошарі чи в коморі

Шкуру із будь‑кого зідрать.

Одінь ти вовка хоч у вівцю –

Як дер, так й дертиме ягнят –

І в запевняння їх не вірте,

Що гуманістом стане кат.

І віршик мій не надрукують,

Бо він, немов домоклів меч,

Вісить над тими, хто диктує

Замість життя – розбій і смерч.

А підлабузник і негідник –

Це той, хто з підлості й брехні,

І головне, що він доводить,

Що він найкращий на землі.

І якщо правду говорити

У ці страшні весняні дні,

Я швидше стану Президентом,

Ніж стане другом кат мені.

19.5.1988 р.

Дата добавления: 2015-10-31