Схаменіться, недолюдки!

Схаменіться! Будьте люди!

Чи ж не нахватались?

Дайте й іншим ще пожити –

Тим, що вас підняли.

Скільки ж можна пить довір’я

Власного народу,

Чи в вас матері не було,

Чи рідні, чи роду?

Жаль дивитись на народ наш,

До чого довести,

Щоб лелеки дітей наших

З України несли?!

Бач, як влада наша славна

Здалека заходить:

Ніби Ющенко негідник,

Юлька лихословить?!

Всі, хто проти Президента,

Ніби‑то придурки,

Та хотів би, щоб дали вам

Й вашим діткам – шкурки.

В вас у кожного – гареми,

Сауни і дачі,

Ну а бідні не всі мають

Й будочки собачі.

І ви хочете цю владу

Знову до присяги?

Та щоб вас всіх до одного

Гладили корчаги!

Щоб безбатченків зростали

Ще більші ватаги,

Бо у кого ж, як не в бідних,

Більше всіх відваги?

Ну а потім нашим хлопцям

Орден за відвагу

Вже приліпить їм не Київ,

А Москва, Гаага!

Чи ж не соромно? Покайтесь!

Схаменіться, люди!

Поки ще не появились

Нові Робін Гуди.

6.4.2003 р.

БУЛЬДОГИ

Лежу й на небо поглядаю,

Де хмарочки летять й летять.

Ті, що ледь вище, мов пір’їнки,

А ті, що нижче, ті пихтять,

Немов пани в корчмі пихаті,

Немов бульдоги, аж тріщать.

Чому ж вони живуть ще й досі,

Хотів би в Бога запитать?

Чому? За що така їм шана,

Що обікрали всіх підряд?

А може й правильно зробили,

Щоб перестав народ дрімать.

Можливо, й я б так само діяв

Якби мав право керувать?

Але навіщо стільки треба

Носить в штанах своїх дерма?

За раз три курки не осилиш

І трьох красунь не обійдеш,

І діжку пива сам не всушиш –

Нащо ж під себе все гребеш?

Взяв би та й з ближнім поділився,

Пограв би з ним у доміно,

І ти б побачив, як приємно

Зробити ближньому добро.

1.4.2003 р.

ДВАДЦЯТИЙ ВІК

Двадцятий вік!

Який же ти розумний,

Який кмітливий,

Скільки всього дав!

Ти дав мені і крила, і ракети,

І в Космос, ніби м’ячика підняв.

Та тільки жаль, прости за щирість,

Віру в майбутнє ти відняв.

Тепер не знаю, що б віддав я,

Щоб те, що взяв, назад віддав.

5.10.1987 р.

ПОВСТАНЬ

Не знаю, як жить нам? Не знаю, як бути?

Не знаю, кохана, любить чи забути?

Бо де ж наша гідність, що ниє, як біль,

Як любим одного, а з іншим в постіль?

Не вірю я в вірність, не вірю в любов,

І в те, що існує десь розова кров.

Не вірю, кохана, ні в чому тобі,

Що є десь на світі зірки голубі,

Не вірю віднині, хоч дибки ставай,

Що жінка – то свято, що жінка – то рай.

Не вірю в любов я, а вірю у секс:

Прийшов, розвантаживсь і весь тобі сенс.

І йди собі далі, як бик в череді

Й ніяких скандалів ні їй, ні тобі.

Й ніяких тобі – ані тещ, ні свекрух,

А стане бурчать – і її ставте в круг.

Хіба не до цього веде нас прогрес?

Налив стаканяку – і чухай їй прес.

Невже це вершина усіх вподобань?

Народе, проснись, проти себе повстань!

6.8.1969 р.

ОРДЕН ПОСМЕРТНО

Передав сам шеф наказ:

– Журналіста на Кавказ,

Непокірних всіх в Чечню –

Хай спокутують фігню...

Потім він залишив рубку

Й запалив, як Сталін, трубку.

Тут і Берія біжить:

– А з Гонгадзе що робить?

Ні прохання, ні погрози,

Ні купить, ні залякать,

Стільки там на нас крамоли,

Що не можна відпускать!

Шеф став думать й міркувать:

– Варшавянку заказать!..

А коли в державі смеркне –

Орден дать йому посмертно.

22.7.2001 р.

Дата добавления: 2015-10-31