Питання стилю

В заголовок цієї дискусії винесено питання стилю. Але предметом розмови буде жінка.

Питання стилю — це завжди питання про витончений предмет. Часом це тільки перо, яке, однак, в іншому випадку стає стилетом або навіть кинджалом. З їхньою допомогою, будьте певні, ми можемо рішуче атакувати все те, що філософія виводить під іменем матерії або форми, з тим, щоб зробити в ньому прорив, залишити знак або відбиток. І разом з тим ці знаряддя допомагають відтіснити реальність, що загрожує нам, ставити її в безвихідне становище, стримувати її і берегтися від неї, — весь час ухиляючись і плутаючи сліди, пригинаючись і переховуючись у втечі. Що ж до всіляких таких схованок, ширм та завіс, Ніцше був вельми досвідчений у всіх родах подібної зброї.

Стиль, таким чином, буде виступати схожим на острогу — як ніс старого вітрильника, як рострум, тризубець, що виcyвaєтьcя нaпepeд, аби відбивати наступ або ж розтинати супротивну поверхню. Або, - знову ж таки користуючись морською термінологією,— як виступ скелі, який також називають острогою і який розбиває хвилі при вході в гавань.

Бувши такою острогою, стиль здатний також захищати від будь-якої страхітливої, сліпучої або навіть смертельної загрози, що може поставати і без кінця траплятися перед нами: а саме - від небезпеки присутності і, відповідно, суті самих речей, сенсу, істини — аж поки ця небезпека не стане вже розверзну-тою безоднею, що завжди супроводжує розкриття відмінностей.

Вже — це ім'я того, що згладилося, того, що вислизає з-під уваги, однак водночас залишає слід, розчерк насамій речі, до якої воно відсувається,— саме тут і зараз,— це те саме, яке ми повинні і будемо мати на увазі, хоча це зовсім не просто, й цього не досягнути за одним прийомом.

Острога — eperon французькою, sporo верхньонімецькою, spor гальською,— в англійській мові представлена словом spur. Малларме в «Les Mots Anglais» встановлює його зв'язок із spurn — ставитися

Перекладеноза виданням: J. Derrida. The question of Style. In:The new Nietzshe. — New-York. 1976.

© Лариса Менжуліна, Валерій Жулай. 1997, переклад.

з презирством, відганяти, нехтувати з огидою. Це не просто чарівна омонімія,— скоріше, це дія історичної і семантичної необхідності, що простягається від однієї мови до іншої. Англійське spur, французьке eperon — це «те саме слово», що і німецьке Spur — слід, колія, мітка, покажчик, знак.

Підострожений стиль — це витончене
знаряддя, яке слугує одночасно відбиван-
ню удару й проникненню вглиб: з листо-
подібно витягнутим жалом, на яке, як
вітрило на щоглу, натягуються вуалі, сер-­
панки та вбрання, огортаються, а далі
розкриваються навколо нього, яке має
містичну владу над ними.-------------------

Щоб зрозуміти, як слід від стильової остроги позначається на питанні про жінку, щоб назвати на ім'я те, що править за гру вітрил понад нашою невимовною мукою, і, нарешті, щоб побачити, чому постає своєрідна взаємозаміна поміж стилем і жінкою у Ніцше,— для всього цього ми повинні звернутися до «Веселої науки» Ніцше, § 60.

«Жінки та їхнє діяння на відстані. Чи здатний я ще просто чути? Чи перетворився я на слух і ні на що більше?» Усі ніцщівські питання, і про жінок зокрема, звиваються кільцем у лабіринт вуха; як і ось такий наступний фрагмент із «Веселої науки» («Велительки велителів», § 70; тут вухо Ніцше чує глибоке, могутнє контральто, що підіймає завісу («над можливостями, в які ми звичайно не віримо»). І здається, що цей голос, як найкраще з чоловічого, що є в жінці, долає межу між чоловічою та жіночою статтю і стає втіленням ідеалу.

Проте, оскільки таким голосам звичайно доводиться зображувати «ідеального коханця, Ромео, наприклад», Ніцше робить застереження: «Ці коханці непереконливі: такі голоси занадто ще зберігають колорит матері й господині дому, і найбільше саме тоді, коли в їхньому звучанні чути кохання».

«Чи перетворився я на слух і ні на що більше? Тут я стою посеред палаючого прибою, чиє біле полум'я лиже мої ноги (значить, я — також острога): з усіх боків долинають до мене виття, погрози, крики, пронизливі звуки, а тим часом у глибині своїх глибин старий трясун землі, наче ревучий бик, співає свою арію: він при цьому відбиває ногами такий землетрусний такт, що навіть у цих обвітрених скелястих потвор тріпотить серце в гру-

дях. І тут раптом, ніби з нічого, перед самими воротами цього пекельного лабіринту, лише за декілька саженів від них, з'являється великий вітрильник, що лине повз них мовчазно, як привид. О, ця примарна краса! Якими чарами охоплює вона мене! Невже це судно завантажене всім спокоєм і безмовністю світу? Невже і саме моє щастя має тут своє тихе місце, моє блаженне Я, мою другу впокоєну самість? Ще не мертву, але вже позбавлену життя? Немов примарне, тихе напівстворіння, що лине, споглядаючи, й ширяє? Подібне до судна, що майорить своїми білими вітрилами в темному морі, наче велетенський метелик. Так! Майоріти над буттям! Ось що це! Ось чим могло б це бути! — Здається, цей гомін зробив мене мрійником? Усякий великий шум примушує нас уважати щастям тишу та далечінь. Коли митець стоїть посеред свого шуму, посеред прибою своїх шукань і начерків, тоді саме й бачить він, як линуть повз нього тихі чарівні створіння, чиє щастя й замкненість сповнюють його тугою — це жінки. Він уже готовий думати, що там, у жінках і живе найкращий він сам, що в цих закутках вщухає і найшумніший прибій, і саме життя стає сном про життя».

Попередній афоризм у «Веселій науці» («Ми, митці», § 59), що відкривається словами «коли ми кохаємо жінку», змальовує рух, який одночасно призначений сомнабулічно звабним ризиком смерті, мрією про смерть і приховуванням чи витісненням єства. Одначе цінність цього приховування, цього вдавання нерозривно пов'язує жінку з мистецтвом:

«...Спадають на нас дух та сила марення, і ми з відкритими очима, байдужі до всякої небезпеки, вибираємось на найризикованіші стежки, на башти та вежі марень, без найменшого запаморочення, ніби народжені дертися на висоти, ми, сновиди дня! Ми, митці! Ми, потайники природності! Ми, сомнамбули і богомани! Ми, смертельно спокійні, невтомні пілігрими висот, що вбачаються нам навіть не висотами, а нашими рівнинами, нашою твердинею».

«І все ж! І все ж! Мій благородний мрійнику, навіть на найпрекраснішому вітрильнику буває забагато шуму та метушні, на жаль, стільки нікчемної, дріб'язкової метушні! Чарівність та наймогутніший вплив жінок є, кажучи мовою філософів, дія на відстані: вона вимагає спершу і передусім — дистанції.

Яким рухом відкривається ця дистанція? Ніцше намагається передати його зусиллям стилю: поєднуючи латинські

НІЦШЕ СЬОГОДНІ

цитати (пародія на мову філософів) і вигук, який наголошує на слові «дистанція» і ніби відсуває та відсторонює його: завдяки такому піруетові або грі силуетів слово ніби запрошує нас триматися на відстані від численних завіс та вуалей, що примушують нас марити смертю.

Жіноча спокуса діє на відстані, і дис-
танція є елементом її влади. Апроте ми
повинні сторонитися цих чар, цього шар­-
му. Ми самі повинні триматися на
відстані від дистанції, встановленої жін­-
кою, і не тільки, як можуть чекати, щоб
утриматися від цієї принадливості, але, в
рівній мірі, щоб саме відчути її. Дис­-
танція необхідна, ми потребуємо її: ми
повинні триматися на відстані від того,
чого нам бракує і не дістається,— це схо-­
же на пораду чоловіка чоловікові: споку-
шати, не спокушаючись.

Якщо ми повинні триматися на відстані від жіночого впливу,— а це не рівносильне тому, щоб просто не наближатись до нього (якщо тільки не йти на ризик зустрічі з самою смертю),— то це необхідне саме тому, що «жінка» — це якраз не річ, не певне впізнаванне явище, привнесене звідкись і встановлене на відстані, це не постать, до якої можна то наближатися, то віддалятися. Можливо, як несправжня, не явлена, вдавана, вона являє собою безодню дистанції, розгортання відстані, натиск простору, чистої віддалі — дистанцію як таку, якщо можна так висловитись, довшої від якої бути не може.

Тут ми маємо звернутись до гайдеггерівського вживання слова Entfernung (дистанціювання): воно означає відсторонення, віддалення і водночас "уникання відстороненості, уникання віддаленості, уникання, що творить руйнування (Ent-)віддалі як такої,— заповітну таємницю близькості.

В цій щілині, відкритому просвіті відсторонення, утвореного в результаті дистанціювання, виростає істина, від якої жінка відділяє сама себе.

Не існує сутностіжінки, оскільки
жінка відсторонює і відсторонюється від
самої себе. В її бездонних, незбагненних
глибинах тоне всяка сутність, усяка істин-­
ність і всяка бутафорія,— взагалі, будь-яка
властивість. Засліплений цим філософсь-­
кий дискурс іде на дно: ринувши на
відчай душі в безодню, потопає на мілко-­
водді. Не існує істини про жінку саме то-
му, шо це бездонне, крайнє відлучення
від істини, ця неістинність і є сама істи-
на. Жінка — одне з імен для цієї не-
справжності істини.

Таким чином, дистанція діє, коли вона приховує істинну сутність і не обтяжує нею зневажливого філософа,—

НІЦШЕ СЬОГОДНІ •

доти, доки вона двічі не приострожить його, поки цей легковірний не дістане пару ножових поранень від її ударів стилем, після чого змішується статева ідентифікація.

«Те, що хто-небудь не може і, відповідно, не хоче захищатися, це в наших очах ще зовсім не знеславлює його,— але ми занадто низько цінуємо того, хто позбавлений як здатності, так і готовності до помсти,— байдуже, чоловік це чи жінка. Хіба змогла б утримати нас (або, як кажуть, «прив'язати») жінка, що її ми не вважаємо здатною при нагоді пустити в хід кинджал (щось на зразок кинджалу) проти нас? — або проти себе: що в інших випадках виявляється найбільш чуттєвою помстою (китайська помста)».

«По той бік добра і зла» відкривається словами: «Припустивши, що істина — жінка... чи не з повною підставою підозрювали всіх філософів, усіх, хто мислив догматично, в тому, що вони погано роз-6иралися в жінках? Що жахлива серйозність і незграбна настирливість, з якими вони мали звичку приступати до істини, були невправними і непристойними спробами підчепити молодицю?»

Одначе в цей момент Ніцше змінює тему і розгортає істину жінки, істину істини: «Цілком очевидно, що вона не дозволяє себе підчепити, і всілякого роду догматизм стоїть нині з сумним і понурим виглядом. Якщо тільки він взагалі ще стоїть!»

Жінка (істина) не дозволяє оволодіти собою.

Істина про жінку не дає себе вхопити.

Те, що напевне не дозволяє оволодіти собою, є feminine. He поспішайте перекладати це як жіночість, як жіночу сексуальність, — усі ці та їм подібні фетиші, що імітують сутність, — це й є саме те, що сподівається підчепити, не розраховуючи на більше, дурість філософа-догматика, безпорадного митця або недосвідченого звабника.

Це ухиляння від істини, викриття її і взяття в лапки (махінація, крик, підробка, хватка слабкої жінки) — все те, що, згідно з Ніцше, змушує брати в лапки «істину» і слідом за нею все інше, що її втілює,— все це й є, якщо й не саме feminine (жіноче), то жіноча дія (feminine operation).

Жінка пишеться. Це до неї змушений вдаватися стиль. Більше того: якби стиль був чоловіком, написане було б жінкою...

Чи можливо примирити ці явно профеміністські твердження із жахаючим кодексом закоренілого антифемінізму у Ніцше?

Конгруентність — слово, яке я буду тут протиставляти узгодженості,— про-

феміністських та антифеміністських тверджень досить загадкова і в той же час строго необхідна,— це, нарешті, буде тезою даної дискусії.

Жінка, істина — це скептицизм або приховане лицемірство; і саме це є тим, що ми повинні продумати до кінця. Візьміть до уваги скепсис відносно «істини» у постарілих жінок: «Боюся, що постарілі жінки в заповітному тайнику свого серця скептичнші від усіх чоловіків: вони вірять у поверховість буття як у його сутність, і всіляка доброчесність та глибина для них — лише покров цієї «істини», вельми бажаний покров певного puden­dum,— отже, питання пристойності і сорому, не більше!»

«Істина» — всього лише поверхня; вона стає глибокою, недосяжною і жаданою істиною тільки завдяки ефектові накидання на неї покривала: істиною, не підвішеною між лапок, а такою, що приховує поверхню жестом скромності. Достатньо лише цьому покривалу спасти або бути зірваним,— і істини більше не буде, залишиться тільки «істина», написана в

лапках.

Але звідки в такому випадку цей острах, ця осторога, цей «сором»? Жіноча дистанція відвертає істину від неї самої, завішуючи стосунок до кастрації — як можна було б підвищувати або натягати вітрило або якісь стосунки (залишаючи їх, таким чином, підвішеними в невизначеності).

Завішений стосунок до кастрації: недо істиниоскоплення, в яку жінка не вірить, і не до істини як оскоплення, не до істини-оскоплення. Істина-кастрація

— це якраз турбота чоловіків, чоловіча
стурбованість, оскільки чоловік ніколи
не буває досить старий або скептичний,
щоб у своїй довірливості, у своїй безроз­-
судності (яка завжди сексуальна і при на-­
годі видає себе за досвідченість) не оско­-
пити самого себе і не секретувати ілюзію

— принаду істини-оскоплення...
«Жінка» — слово, яке нині позначає

цілу епоху,— не більше вірить і в протилежність кастрації, в антикастрацію. Вона надто досвідчена для цього, і вона знає — про себе, про свій вплив, нарешті,— те, що ми (але хто — ми?) повинні вивчити,— що подібне перетворення відняло б у неї можливості вдавання і вмістило б її ще надійніше, ніж раніше, назад, у стару машину, в той самий механізм фаллогоцентризму, що збагатився лише новим підпомагачем, недосвідченим студентом-навпаки, а в іншому — вірним учнем свого вчителя «фаллогоцентризму».

Отже, «жінка» потребує ефекту оскоплення: без нього вона б не знала, ні як

зваблювати, ані як розкривати бажання

— але відкрито в нього не вірить. Такою
є «жінка»: вона грається з тим, у що не
вірить.Грається з новою концепцією або
новою будовою віри, збираючись
посміятися. Вона знає про чоловіка — і
таким знанням, якого не досягти жодно-­
му легковірному філософові-догматику,
що оскоплення не мало місця (...).

Звідси крайній скептицизм жінок. Як тільки вона підіймає завісу сорому

або істини, в яку її бажали вбрати, утри-

муючи у «щонайбільш можливому неві­данні in eroticis» — її скепсис не має меж. Прочитайте хоча б уривок про «жіночу цнотливість» (із «Веселої науки», § 71): як у «суперечності між коханням і скромністю», в «сусідстві Бога та звіра», між «загадкою рішення» і «розв'язанням загадки» — саме в цьому пункті — «кидають якір остання філософія і скепсис жінки».

І в цю порожнечу вона кидає свій якір.

«Жінку», відповідно, не так уже й цікавить істина. Вона вірить у неї так мало, що навіть істина про її власну сутність не стосується її. Це «чоловік» — той, хто вірить, що його дискурси про жінку або про істину стосуються жінки... Цей «чоловік» вірить в істину жінки, в жінку-істину. І, фактично, феміністки, проти яких Ніцше виливає весь свій сарказм,— це чоловіки. І справді, фемінізм є дією, через яку жінка прагне бути схожою на чоловіка, на філософа-догматика, який домагається істини, науки, об'єктивності

— з усіма чоловічими ілюзіями, з ефек-
том оскоплення, що настає за ними.

Фемінізм бажає оскоплення, навіть оскоплення жінки, він хоче втратити свій стиль. Ніцше гостро відчував цей брак стилю у фемінізмі: «Хіба це не прояв найгіршого смаку, якщо жінка силкується таким чином стати вченою? Досі, на щастя, пояснювати — було справою і даром чоловіка,— таким чином ми залишалися «серед своїх».

Весь процес жіночого впливу простягається між полюсами цієї видимої суперечності. Жінка тут двічі виявляється моделлю, суперечливим чином вона при цьому водночас вихваляється і засуджується. Проте аргументи звинувачення відпасовуються жінкою за допомогою каструльної логіки. Як модель істини, вона використовує силу спокуси, що заво-

* Дерріда вдається тут до фрейдівської метафори суперечливої логіки несвідомого: А позичив у "Б мідний казанок, а коли повернув борг, був звинувачений у тому, що продірявив цей казанок. Виправдання А звучалитак: по-перше, я взагалі не позичав у Б ніякого казанка; по-друге, казанок уже був дірявий, коли я його взяв; і по-третє, я повернувказанок цілим (прим. перекл.).

НІЦШЕ СЬОГОДНІ

дить догматизм у безвихідь і змушує до втечі чоловіків — і, передусім, най- наївніших з них — філософів. Але, оскільки саме вона в істину не вірить, примудряючись, одначе, зваблювати цією байдужою для неї істиною, вона знову постає як модель — цього разу втілюючи в собі всю силу облуди, омани, лицедійства, прикрашання та мистецтва, артистичної філософії; жінка тут є силою утвердження. І якщо вона ще засуджується, то лише тією мірою, якою вона нібито заперечує, з точки зору чоловіка, цю утверджувальну силу,— починає ошукувати, продовжуючи все ще вірити в істину, дзеркально копіюючи наївний догматизм, який вона сама ж і провокує.

Питання про мистецтво, стиль, істину невіддільні від питання про жінку. Про те саме формування цієї спільної проблематики вирішує питання: «Що таке жінка?» Врешті-решт сутність жінки, жіночості або жіночої сексуальності не може бути знайдена на жодному з відомих шляхів думки або пізнання,— навіть якщо не припиняти цих пошуків.

Входить жінка. З уривку з «Сутінків богів», що озаглавлений «Історія однієї помилки», Ніцше дає стислий перелік-характеристику шести епох, що змінюють одна одну. У другій добі Ніцше виділяє тільки три слова: вона (ідея) стає жінкою...

«Істинний світ, недосяжний нині, але обітований для мудреця, для благочестивого, для доброчесного (для грішника, що покаявся). «Прогрес ідеї: вона стає тоншою, двозначнішою, невловною,— вона стає жінкою...)».

Давайте спробуємо розшифрувати, як потрапила сюди жінка: безперечно, це не метафора або алегорична ілюстрація, вільна від усякого концептуального змісту, але й не строгий без-образний концепт, позбавлений усякого імагінативного значення.

Це ясно ілюструється контекстом: те, що стає жінкою, є ідея. Становлення жінки є «прогресом ідеї», ідея є однією з форм самопрезентації істини. Отже, істина не завжди була жінкою. Жінка не завжди поставала істиною. І те, й інше має свою історію, вони творять історію, можливо, історію як таку, якщо історія взагалі може існувати в точному значенні цього слова як прямування до істини,— а розшифрувати це не спроможна жодна з філософій, оскільки вона сама завжди перебуває в середині цієї історії. До того, як відбувся цей прогрес в історії «істинного світу», ідея була платонічною. І транскрипцією, перифразом, або парафразом платонічного твердження про

НІЦШЕ СЬОГОДНІ

істину в цей початковий період «розвитку» ідеї було: «Я, Платон, єсмь істина».

Другий період — ідея стає жінкою, як присутність або як інсценування істини,— це час, коли Платон вже більше не може сказати: «Я єсмь істина», коли філософ перестає бути істиною, коли він відділяє себе від неї, так само, як і від самого себе, і лише має гнатися за нею по сліду — і або виявляється засланим, або дозволяє ідеї піти в заслання. Ось так починається ця історія, ці історії. Тоді дистанція — жінка — відводить у сторону істини — філософа — і дарує ідею. І ідея віддаляється, стає потойбічною, трансцендентною, спокусливою: вона вабить і вказує шлях здалеку. Її вітрила зводяться у далині, виникає марення смерті: це жінка.

Всі атрибути, всі риси, вся привабливість, яку Ніцше бачив у жінках — зваблива дистанція, принадлива недоступність, безмірно завуальоване обіцяння, потойбічність, що викликає обожнення: дистанційованість — усе це так само підходить до історії істини, як до історії помилки.

І, нарешті, щоб прояснити і зробити прозорим твердження, «вона стає жінкою». Ніцше додає: «...вона стає хри- стиянкою» — і закриває дужки. Всередині відтіненої цими дужками епохи і зосереджується той неймовірний, дивовижний мотив, виявлений нами всередині ніцшівського тексту — мотив оскоплення, тобто загадки істини як відсутності.

Я спробую показати, що за словами «вона_стає жінкою, вона стає християнкою», великими червоними літерами проступає «вона оскоплює (саму себе)». Ідея оскоплює, оскільки вона оскоплена сама, розігрує своє оскоплення в епоху дужок, прикидається оскопленою - ображеною і скривдженою,— щоб підкорити собі ве- лителя здалеку, викликати бажання і в той же час, одним махом,— і тут ці дії урівнюються,— вбивати його.

Це необхідна фраза в історії жінки-істини, жінки як істини, верифікації та фемінізації. Давайте перегорнемо сторінку і перейдемо до наступного розділу «Сутінків богів» — «Мораль як протиприродність». Християнство інтерпретується тут як «кастрацизм» (Kastratismus). Виривання зубів та очей — таке, мовить Ніцше, християнське діяння. У цьому палкість християнської ідеї, яка стала жінкою: страховища.

«Всі старі потвори моралі сходяться в тому, що «необхідно вбивати пристрасті». Найславетніша формула щодо цього міститься в Новому Заповіті, в Нагорній проповіді, де речі розглядаються аж ніяк

не з висоти: там, наприклад, ідеться про сексуальність: «Якщо око твоє спокушає тебе, вирви його»,— на щастя, жоден християнин не діє згідно з цим наказом. Знищувати пристрасті і жадання тільки для того, щоб відвернути їх безглуздість і неприємні наслідки цієї нерозумності, видається нам нині, своєю чергою, лише гострою формою безглуздя. Ми вже не дивуємося зубним лікарям, котрі виривають зуби, щоб вони більше не боліли».

На противагу християнському викорінюванню, або оскопленню, Ніцше пропонує одухотворення пристрасті. Здається, він розуміє під цим, що оскоплення не є насправді таким одухотворенням — що аж ніяк не «так» вже й очевидно. Я залишаю цю проблему відкритою.

Отже, первісна церква, істина жінки-ідеї виходить з принципу віддалення, вирізування: «Церква воює з пристрастями за допомогою утинання в усіх значеннях: її практика, її лікування — це оскоплення. Вона ніколи не питає: «Як надихнути, зробити прекрасним, обожнити жадання? Вона в усі часи уважала силу дисципліни у викоріненні (чуттєвості, гордості, владолюбства, пожадливості, мстивості),— але підривати корінь пристрастей — значить підривати корінь життя: практика церкви ворожа життю».

Отже, ворожа до жінки, котра є життям (femina vita): оскоплення є дією жінки, спрямованою проти самої жінки, не меншою мірою, ніж дія кожної статі — проти себе та іншої статі. «Той самий засіб: оскоплення, викорінення — інстинктивно обирається в боротьбі з яким-небудь жаданням тими, хто має занадто слабу волю, хто занадто виродився, щоб бути спроможним дотримуватися в ньому міри... Прогляньте всю історію жерців і філософів, зараховуючи сюди й митців: найуїдливіше слово проти почуттів сказано не імпотентами й не аскетами, а не справдженими аскетами, такими людьми, котрим дійсно знадобилося б бути аскетами... Надихання чуттєвості зветься коханням: воно є великим тріумфом над християнством. Інший тріумф — наше одухотворення ворожнечі. Воно полягає в глибокому розумінні цінності існування ворогів: словом, у тому, що чинимо та висновуємо всупереч тому, як діяли та висновували колись. Церква в усі часи прагнула знищення своїх ворогів: ми ж, імморалісти і антихристияни, бачимо нашу користь у тому, щоб церква продовжувала існувати... Святий, угодний Богові, є ідеальним кастратом...» Багатозначність тексту свідчить: Ніцше не мав ілюзій, осягаючи всі ці ефекти, які звуться жінкою, істиною, кастрацією,

152..

тобто онтологічні ефекти присутності й відсутності. Більше того, він аналізував самі ці ілюзії.

Він остерігається того роду поспішного відхиляння, яке б полягало у зводженні-ерекції нехитрого дискурсу супроти кастрації та її цілісної системи. Якби він не взяв на озброєння цієї стриманої пародії, власної своєї стратегії письма, вміння розрізняти і відхиляти перо, стиль, нарешті,— «великий стиль» — усе закінчилося б звичайним перекрученням, сумною декларацією антитези.

Ось звідки походить багатозначність ніцшівського тексту. Попри надмірну чи- сленність заяв про жінок, спробую формалізувати їхній принцип і звести їх до кінцевого числа типових матричних тверджень. Потім я розмічу істотні гра­ниці такої кодифікації і ті проблеми, які вона спричинить для подальшого читання.

Три типи заяв, і, відповідно, три фундаментальні теореми, кожна з яких має різну ціннісну позицію, кожна бере початок з різного джерела. Можливо, згодом ці ціннісні позиції можуть бути взяті, згідно з тим родом роботи, який я можу тут лише позначити, в тому розумінні, яке психоаналіз (наприклад) надає слову «позиція»:

1) Жінка засуджується, принижується, третується як втілення сили

Омани. Ця категорія звинувачення

висловлюється від імені істини,

догматичної метафізики, довірливого

чоловіка, котрий висуває істину і фалос

як власні атрибути. Фаллогоцентристські

тексти, що написані у світлі цих

реактивних і неґативних апеляцій,

воістину незчисленні.

2) Жінка засуджується, принижується
і зневажається як втілення сили істини,
як філософське і християнське буття:
жінка a6o ідентифікується з істиною, або
на відомій відстані розігрує її як фетіш —
з метою власної користі та без наймен-­
шої віри в неї. Проте хитрістю та
наївністю (а хитрість завжди заражена
наївністю) вона залишається в рамках
системи і господарства істини, всередині
простору фаллогоцентризму. Процес у
такому випадку провадиться з позиції ак-­
тора в масці. Однак цей персонаж про-­
довжує вірити в оскоплення жінки і та-­
ким чином залишається в рамках інверсії
реактивної і негативної точок зору.

3) По той бік цього подвійного запе-­
речення жінка визнається й утверд-­
жується як позитивна, артистична, ли-

цедійна та діонісійська сила. Не чоловік утверджує її — вона утверджує себе в собі і в ньому (в тому розумінні, в якому я трохи вище сказав, що оскоплення не

НІЦШЕ СЬОГОДНІ

мало місця). Антифемінізм, таким чином, перетворюється на свою протилежність,— адже він не засуджує жінку, за винятком того випадку, коли вона стає відповідною чоловікові двох реактивних позицій.

Для того, щоб сформувати певний ви­-
черпний код із цих трьох типів тверд-­
жень, відтворити в них систематичну
єдність, доведеться приборкати,вгамува-­
ти пародійну багатозначність стилю,
стилів, звести їх до певної стійкої тези. З
іншого боку, було б необхідно (і ці дві
умови нерозривні), щоб ціннісні значен-­
ня, що містяться в кожній з трьох схем,
виявились такими, що розв'язуються в
рамках парної опозиції, нібитокожний з
термінів,— жінка, істина, оскоплення,—
мав свою протилежність.

Але графіка гімену або фармакона, що вписує в себе ефект оскоплення, не зводячись, одначе, до нього, і чинна всюди,— в текстах Ніцше особливо,— ставить границю доречності подібних герменевтичних або систематичних питань. Ця графіка завжди звільнює з-під контролю смислу або коду певну грань.

Це не означає, ніби ми повинні пасивно примиритися з багатозначністю та пародійністю (що залишилось би своєю спробою їх редукції). Але це й не значить, що з недосяжності єдиного і безперервного головного змісту прямо випливає висновок про безмежну владу Ніцше, його нездоланну силу, бездоганне володіння пасткою, про свого роду безконечне числення, подібне до числення лейбніцівського Бога,— тільки цього разу про безконечне числення певного незбагненного, неозначуваного, здатного розімкнути кільце герменевтичної хватки. Впевнено уникаючи пастки, ми в неї б і потрапили. Це скидалося б на спробу перетворити пародію або вдаваність на інструмент панування на службі істині або кастрації, а тим самим відтворити релігію (культ Ніцше, наприклад) і в цьому знайти свою користь: посвячення в сан тлумача і пародиста.

Ні, пародія завжди припускає свого роду наївність, що спирається на несвідоме і заперечливе неволодіння собою, втрату свідомості. До кінця прорахована пародія була б віросповіданням або скрижаллю закону.

Доводиться з усією розгубленістю визнати, що неможливість асимілювати афоризми про жінок — по-перше, між собою, а по-друге, з усіма іншими,— викликана тим, що Ніцше й сам не бачив тут шляху досить ясно, хоча б на коротку мить; і що всередині тексту гніздиться рівномірне ритмічне засліплення, з яким

НІЦШЕ СЬОГОДНІ

неможливо дати собі раду. Ніцше ніби загубився тут. Тут залягла якась утрата, і це можна стверджувати...

Ніцше дещо загубився у тканині тексту, наче павук, несумірний з наплетеним із себе павутинням — наче павук, або, я б навіть сказав, безліч павуків — павуків Ніцше, Лотреамона, Малларме, Фрейда і Абрагама.

Він був нею і він жахався її — цієї оскопленої жінки. Він був нею, він жахався її — цієї жінки, яка оскоплює. Він був нею і він кохав цю жінку, яка утверджує.

І все це разом: одночасно або послідовно, відповідно до стану свого тіла і своєї долі. Він мав справу в собі, поза собою зі стількома жінками!

Не існує жінки як такої, як нема й істини як такої про жінку як таку. Ось що сказав нам, у кінцевому підсумку, Ніцше, розгорнувши перед нашим поглядом вельми різнокаліберну типологію жінок — низку матерів, сестер, старих дів, дружин, домогосподарок, повій, дівчат, бабусь — великих і малих дочок його творів. І з тiєї самої причини — не існує однієї-єдиної істини про Ніцше або про ніцшівські тексти. Коли ми наштовхуємося на слова «Це мої істини» в «По Ніцше підкреслює

той бік добра і зла», і
слово «мої», то це, як завжди, параграф
про жінок. Мої істини. Тут, безперечно,
він має на увазі, що вони не є істинами
взагалі, поки вони настільки численні,
суперечливі, різнобарвні. Але це змушує
визнати, що й не існує однієї істини са-­
мої по собі, і, крім усього іншого, навіть
для мене, навіть про мене, істина плю-
ралістична. Таким чином, ------------- немає істини самої по собі про статеві відмінності самі по cобі, про чоловіка та жінку як таких,— навпаки, цілісна самоонтологія самого себе виникає як результат особливого роду спостережень, маневрувань, привласнювання, ідентифікації та перевірки автентичності свого»я»...

З-за міфології підпису, з-за теології автора зростає з тексту певний біографічний образ, і він залишає позначку, мітку, багатозначність якої не піддається скороченню. Кожен має свій «граніт духовного фатуму», що закарбовує всі ці позначки, і, сформувавшись таким чином за невизначений час, застигає недвижною стелою, що таїть у собі всі небезпеки «монументальної історії» — провіщені вже в «несвоєчасних роздумах». Цей граніт є системою:

«...Приречених рішень і відповідей на визначені, наперед обрані питання. За кожної кардинальної проблеми щось

темі «чоловік і жінка» мислитель не може перевчитися, а може лише остаточно вивчитися — тільки розкрити до кінця те, що в ньому на цей рахунок «твердо встановлено...» Після такої неабиякої чемності, яку я тільки-но виявив щодо самого себе (після визнання своєї глупо-ти духовним фатумом) мені, можливо, скоріше буде дозволено висловити деякі істини про жінку «саму по собі: припустивши, що тепер вже наперед відомо, наскільки це саме тільки — мої істини».

В «Ессе homo» («Чому я пишу такі гарні книги?») Ніцше послідовно заяв-

ляє, що існує «безліч можливих стилів), і що не існує «стилю в собі», бo, - як він

каже,— він «добре знає жінок» (або, скоріше, females, баб):

«Це частина мого діонісійського посагу. Хто знає? Можливо, я - перший психолог Вічно-Жіночого. Вони всі люблять мене — це стара історія, не враховуючи невдалих, «зірваних» баб, «емансипованих», позбавлених здатності дітородіння. — На щастя, я не маю наміру віддавати себе на поталу: досконала жінка розтерзує, коли юна кохає...»

З того моменту, як питання про жінку завішує розв'язну опозицію між істиною та неістинністю, з того моменту, як воно встановлює епохальний режим лапок для всіх концепцій, що належать до системи філософської розв'язності, коли воно дискваліфікує герменевтичний проект по­стулювання істинного смислу для тексту і вивільняє читання з-під обрію значення або істини буття, з-під обрію цінностей продукування і виробленого, присутності і присутнього,— саме з цього моменту воно стає питанням стилю, як питанням письма, питанням підострожувальної дії, могутнішої за будь-який зміст, будь-яку тезу, будь-яке значення. Стильова острога розтинає завісу: не просто роздирає її, щоб бачити або дістатися до речі в собі, але дійсно розкриває свою власну опозицію, опозицію, яка підстьобує сама себе, опозицію прихованого/розкритого, істини як продукування, поставу, опозицію відвертості/вдавання.

Це питання радше не піднімає завісу, а дозволяє їй упасти: воно обмежує її невідомістю — епохою. Обмежити, відкрити або бути зірваною: якщо це питання певної завіси, чи не рівносильно це все тому ж викриттю? І насправді руйнуванню фетиша? Це питання, розглянуте як питання, міжЛогосом та Теорією, висловленням та баченням, залишається назавжди.

З англійської переклали

Лариса МЕНЖУЛІНА

та Валерій ЖУЛАЙ

Дата добавления: 2015-07-08