Тенденції розвитку сучасної української культури

Після проголошення незалежності України 1991 року особ­ливої актуальності набули питання української історії, мови та культури, адже було прийняте рішення щодо розбудови де­ржави на етнонаціональному підґрунті. Слово «український», з одного боку, є етнонімом - назвою етносу, з іншого - назвою нації. Подібна омонімія створює певну дослідницьку пастку — тенденцію до підміни національного етнічним та навпаки. (Порівняймо з іншими пострадянськими країнами: казахський та казахстанський, російський (але російською мовою — русский і российский)).

Співвідношення етнічного та національного і є складним і суперечливим теоретичним і практичним питанням. Українці як етнос — це гомогенна (однорід­на) спільнота, що характеризується спільністю походження, культури, мови, а також етнічною самосвідомістю, закріпленою в самоназві. Однак всі ці соціальні характеристики формують­ся і функціонують тільки у відповідному життєвому контексті, який обумовлюється природно-ландшафтними, територіаль­ними, соціально-економічними, державно-правовими переду­мовами і умовами.

Основні ознаки етносу (за Е. Смітом):

1) групове власне ім'я, яке дає можливість ідентифікувати себе;

2) міф про спільних предків, який містить ідею спільного початку в часі та просторі і який надає етносу відчуття уявного споріднення;

3) спільна історична пам'ять;

4) один або більше елементів загальної культури (релігія, мова, звичаї);

5) символічна прив'язаність до конкретної «рідної землі»;

6) почуття солідарності у значної частини населення¹.

Отже, під етносом зазвичай розуміють психокультуролінгвістичну спільноту (головні ознаки — спільність менталітету, мови та традицій). Етноси досліджують такі науки, як етно­графія, культурологія, психологія.

На відміну від етносу, нація — це спільнота, що прагне дер­жавності. Таким чином, нація — це соціально-політично-територіальна спільнота.

У світовій практиці було вироблено дві конкуруючі моделі націєтворення — етатистську та етнічну.

Етатистська модель відображується наступною схемою: держава —> нація —> народ. Це модель позаетнічного поход­ження націй, що була практично реалізована у Франції, Вели­кій Британії та США.

До Великої французької революції не існувало єдиного французького народу, етносу, нації. За свідченнями істори­ків, у 1789 році французькою мовою розмовляло тільки 50 % населення Франції. «Тільки дванадцять відсотків говорили правильно, а за межами паризького району вона була засобом спілкування тільки в містах. У північній і південній Франції практично ніхто французькою не розмовляв»¹. Після револю­ції був проголошений суверенітет французького народу. На­ціональна ідеологія замінила ідеологію станового розподілу суспільства та династичної влади королів, вона стала засобом руйнування існуючого ладу, просування буржуазних ціннос­тей. У такому контексті нація — це сукупність громадян, чий колективний суверенітет утворює державу, яка є реалізацією їхньої політичної волі..

Ні етнічні, ні мовні ознаки не були об'єднуючими для англійської і французької націй. Тільки після створення націо­нальної держави починається тривалий процес утвердження в суспільстві національної мови. Під національною мовою розуміється не етнічна мова французів, яка містила численну кількість діалектів, а літературна французька, вживання якої було привілеєм освіченої частини суспільства. В основу фран­цузької мови було покладено діалект провінції Іль-де-Франк

з центром у Парижі. Спільна мова стала такою завдяки роз­витку книгодрукування, загальної початкової освіти, які були результатами діяльності нової держави. Тобто французька мова виникла після появи французької нації. На думку Е. Гобсбаума, національна мова з'являється разом з державою, а не навпаки, а це означає, що будь-яка із сучасних національних мов є штучноствореною. У США, невдовзі по утворенню де­ржави, однією із передумов громадянства стало знання анг­лійської мови.

Таким чином, націєтворення, що відбувалося у XVII— XVIII ст., нівелювало етнічні чинники, скільки до нації вклю­чалося все населення країни, незалежно від етнічного поход­ження.

Етнічна модель створення держави відоб­ражується такою схемою: народ -> нація -» держава. У такому тлумаченні нація постає етапом у розвитку етносу, коли він здобуває територіальну визначеність і соціально-політичні характеристики. Таку мо­дель було практично реалізовано в Німеччині, а згодом було запозичено слов'янськими і центральноєвропейськими на­родами, які переживали у другій половині XIX ст. так звану «весну народів » — добу національного відродження. Аналі­зуючи два алгоритми появи європейських націй, німецький історик Ф. Майнеке в 1907 р. розділив поняття «політична нація» (Staatsnation) і «культурна нація» (Кulturnation).

Німеччина була позбавлена національних кордонів аж до Франко-прусської війни 1870-1871 років. Проте вона усві­домлювалася як культурна спільнота, що поєднує людей, які живуть у численних німецьких королівствах, князівствах, герцогствах, роздрібнених політичними інтересами і релігією, але відчувають власну спільність та ідентифікують себе як німці. Коли народ сформулював прагнення державності, тери­торіального оформлення, він перетворився на націю, яка стала рушійною силою у створенні німецької держави.

До речі, до об'єднання Німеччини також не існувало націо­нальної німецької мови. В основу німецької літературної мови було покладено канцелярську мову курфюрства Саксонії. Тільки після політичного об'єднання в одну державу, що спри­яло економічному розвиткові, поступово відбувалось і мовне об'єднання, хоча продовжували існувати і мовні діалекти ба­варців, тюрингців тощо.

Сьогодні Україна перебуває на етапі націєтворення і, відповідно, пошуку оптималь­ної моделі створення нації. Де-юре 1991 р. вона була проголошена національною держа­вою, відмовившися від деетнізованого, етатистського шляху. Це загострило питання етнонаціональної ідентифікації та прав меншин. Відсутність мовної єдності серед населення України є болючою темою, яку повсякчас «педалюють» політичні сили. Але, якщо звернутися до європейського досвіду, це не є озна­кою відсутності нації, що водночас не заперечує важливості мовного питання. «Мова — це дім буття», — зазначив німець­кий філософ М. Гайдеґґер. Тож кожний громадянин України, незалежно від етнічного походження, має змогу долучитися до української культури через мову як шлях до українського культурного надбання.

Варто звернути увагу, що обидві моделі націєтворення «спрацьовували» за різних історичних часів. XVIII століття викликало до життя етатистську модель, XIX — актуалізувало етнічну. Цілком вірогідно, що наприкінці XX ст. вони можуть бути неефективними.

Постсучасна культура, що руйнує великі спільноти, ко­лективні солідарності; глобалізація, спрямована проти на­ціональних кордонів; постмодерн, що піддає критиці будь-які вкоріненості, — всі ці чинники не сприяють українсько­му націєтворчому процесові. Україна поставлена в складні умови «розвитку навздогін», Vorpostmodern (недопостмодерну). Постмодернізаційні тенденції проявляються в бага­тошаровому культурному середовищі, яке ще не завершило попередній етап розвитку — модерний¹. Розвинені європей­ські держави, які пройшли етап націєтворення за модерної доби, вступили у постмодерний етап, який суттєво транс­формує національні ознаки та переконфігуровує національ­ну державу.

Україна опинилася на роздоріжжі, маючи зробити вибір з двох альтернатив: 1) будувати національну державу модер­ного типу й тим самим розписатися у власній архаїчності й несучасності; 2) піддатися постмодерним тенденціям, «пере­стрибнувши» етап національної держави, зрештою, поста­вивши на карту власний суверенітет і незалежність. Обидва варіанти є не прийнятними, тож наша країна повинна відшу­кати третій — серединний — шлях, що відповідатиме її куль­турно-політичним запитам.

Інтеграція до світового співтовариства, різ­них політичних об'єднань, насамперед, вимагає відмови від жорсткого націоналізму. Розвиток

власної етнонації не повинен супроводжуватися геноцидом щодо інших етносів. У межах теорії етносу склалися два під­ходи: акцентування на подібності представників одного етно­су; наголошення на відмінностях від іншого. Негативна рефе­ренція з іншим етносом є передумовою шовінізму. Як зазначає Е. Сміт, націоналізм має хамелеоноподібну природу: він здат­ний маскуватися під виглядом інших ідеологій (лібералізму, комунізму тощо).

Конструктивними на даному етапі розвитку України вида­ються такі заходи:

1) розототожнення етнічного та національного в межах ук­раїнської держави;

2) деполітизація «етнічного питання», вивід етнічного
в культурну площину;

3) відмова від есенціалістського тлумачення українського
етносу/нації;

4) легітимація (надання законних прав) етноменшин за умов їхнього шанобливого ставлення до української націо­нальної культури;

5) відмова від комплексу меншовартості/переваги, що, з психологічної точки зору, є зворотними сторонами одного процесу.

Дата добавления: 2015-07-08