Основні етапи української культуроґенези

Учені вважають, що територія України була залюдненою майже мільйон років тому. При­чому найпершою освоєною територією були землі Закарпаття. Основними заняттями прадавньої людини були полювання та збиральництво.

Можна назвати такі етнокультурні етапи в дохристиянській культурі України:

Дотрипільська доба (до V тис. до н. е.).

Трипільська доба (V-Ш тис. до н. е.).

Післятрипільська доба (II тис. до н. е.).

Скіфо-сарматська доба (VII ст. до н. е. — III ст. н. е.).

Слов'янська доба (І тис. н. е.).

Доба Русі-України (від VII ст. н. е.).

Найбільший вплив на становлення культу­ри України за дохристиянської доби мали такі неслов'янські культури:

1) трипільська, що започаткувала традиції землеробства;

2) кочова, скіфо-сарматська, що залишила багатий мистець­
кий спадок;

3) антична (через мережу чорноморських колоній на пів­острові Крим), що прилучила місцеву культуру до світового культурного простору.

Трипільська культура була одним із джерел слов'янської, зокрема української, культури. Свою назву ця культура отри­мала від села Трипілля на Київщині (місце перших археоло­гічних знахідок-цієї культури), її хронологічні рамки — IV— НІ тис. до н.е., географічні — Правобережна Україна, землі Польщі, Молдови, Румунії.

Скіфо-сарматський період, датований VII ст. до н. е. — НІ ст. н. е., характеризується поширенням кочових племен на величезній території від Алтаю до Середземного моря. Різні скіфські племена (царські скіфи, скіфи-орачі тощо) суттєво відрізнялися за своєю культурою. Значний вплив на пізнішу культуру місцевих племен справило скіфське мистецтво у так званому «звіриному стилі».

З VI ст. до н. е. розпочалася грецька колонізація Причорномор'я. Міста-колонії Тіра, Ольвія, Херсонес, Феодосія, Пантікапей, Танаїс, Фанагорія були носіями античних тра­дицій, а згодом — популяризації християнства в Київській Русі. Вони відігравали значну роль в активізації торговельних зв'язків слов'янських племен із західноєвропейським світом. На думку деяких дослідників, античні впливи є досить відчут­ними в українській етнографії.

У середині VII ст. слов'яни почали вивільнятися з-під вла­ди завойовників, внаслідок чого утворюються племінні союзи полян, сіверян, древлян, дулібів, угличів, тиверців. Серед цих племен Нестор-літописець провідного значення надає поля­нам і древлянам з Центром у Києві. Основна властивість східнослов'янської культури — язичницький світогляд: ієрархізований пантеон божеств (Перун, Велес, Даждьбог, Стрибог, Сварог, Хоре, Симаргл, Мокоша), культ природи, культ роду.

Етнічна консолідація східнослов'янських племен у ІХ-Х ст. завершується формуванням ранньофеодальної держави Київська Русь. Го­ловним чинником цього процесу стало запровадження хрис­тиянства князем Володимиром Великим 988 р. Уже наприкінці Хет. Київська Русь займала величезну територію — від Кар­пат до Волги, від Балтики до берегів Чорного моря. Найвищо­го розквіту культура Київської Русі досягла за часів Ярослава Мудрого (XI ст.).

З прийняттям християнства культура Київської Русі під­нялася на вищий щабель, по-перше, підвищивши статус краї­ни, по-друге — долучившися до культури розвинених країн. Особливо зміцнилися зв'язки з Візантією, яка подальші кілька століть багато в чому визначала розвиток країни.

Важливим кроком у розвитку культури Київської Русі ста­ло поширення грамотності: з'явилася писемність (запозичена з Болгарії слов'янська абетка), було, відкрито школи, надрукувано перші книги тощо. Церква відіграла значну роль у підви­щенні рівня культури, розвитку літератури, мистецтва, літопи­сання та архітектури.

Культурі Київської Русі притаманний специфічний фено­мен — двовір'я: після прийняття християнства язичницький світогляд не зник, а був інтегрований у християнство. Так, були збережені головні свята й основні божества, які отримали статус святих і, відповідно, нові імена. Найзначніші досягнення культури Київської Русі:

• становлення державності, розвиток юридичних і полі­тичних інституцій (зводи законів «Правда Ярослава», «Руська правда»);

• розвиток літописання та літератури («Повість времінних літ» Нестора, «Слово про закон і благодать» Іларіона Київського, «Слово о полку Ігоревім» невідомого ав­тора);

• розвиток образотворчого мистецтва, зокрема іконопису
(найбільший шедевр — ікона «Владимирська Богоматір»
написана наприкінці XI — на початку XII ст.), а також
мозаїки, фрески, книжкові мініатюри;

• розвиток архітектури (Софійський собор, Золоті во­рота, Десятинна церква, Успенський собор, Києво-Пе­черська лавра);

• розвиток ужиткового мистецтва (одяг, прикраси);

• розвиток музичного мистецтва.

Отже, культура України-Русі ІХ-ХIII ст. успадкувала куль­турні здобутки протослов'янських племен і держав, увібрала в себе східні, античні, європейські впливи, ЇЇ культура стала видатним явищем середньовічної європейської культури.

Після смерті Ярослава Мудрого розпочалися відцентрові процеси, що завершилися остаточним розпадом Київської Русі у XII ст. З цього моменту єдиний розвиток давньоруської куль­тури був перерваний, князівства розпочали культурний рух за власними траєкторіями. Найбільшої могутності набули Галицько-Волинське, Володимиро-Суздальське, Новгородське князів­ства. У середині XIII ст. поступальний розвиток давньоруської культури був перерваний монголо-татарською навалою. У зазначений період українська культура перебувала у складному становищі, оскільки українські землі були розподілені між Поль­щею, Литвою, Угорщиною (Закарпаття), Ту­реччиною (частина Буковини), Російською імперією (схід­ні землі). На територію України також здійснювалися часті спустошливі татарські вторгнення. Проте саме в означений період відбувається піднесення української культури, пов'язане з консолідацією українського народу в боротьбі за свій подаль­ший етнічний розвиток.

Духовна домінанта цієї доби — розвиток освіти, поява брат­ських шкіл. Братства — це релігійно-національні товариства, створені при церковних парафіях членами ремісничих та це­хових організацій. З кінця XVI ст. братства розгорнули куль­турно-освітню діяльність, відкриваючи школи, бібліотеки та друкарні.

Першою навчальною установою, що поєднувала давньо­руські та західноєвропейські традиції освіти, стала Острозька вища школа (1576 р.). У XVII ст. центром розвитку наукових знань на Україні став Києво-Могилянський колегіум, ство­рений Київським митрополитом Петром Могилою 1632 року (1701 р. — перетворений на Академію). Визначна культур­на постать цього періоду — видатний український філософ Г. С. Сковорода.

Основні культурні здобутки української культури XIV-XVIII ст.:

«Запорізьке козацтво як автентичний український фено­мен;

• поширення Магдебурзького права на українських зем­лях;

«перша в Європі Конституція (Конституція Пилипа Ор­лика);

• дуалізм (двоїстість) — саме тут зароджується протисто­яння «пропольського» Заходу та «проросійського» Схо­ду України;

• розвиток у контексті західноєвропейських ренесансних
(а згодом — і новочасних) тенденцій (антропоцентризму,
гуманізму, освітянства);

• розвиток мережі освітніх закладів;

• розвиток друкарської справи;

• розвиток усної народної творчості, декоративно-ужитко­вого мистецтва;

• поява автентичного українського лялькового театру -
вертепу (XVII ст.);

• розвиток архітектури (замки, фортеці, церкви, монас­тирі), панівний стиль — українське, або козацьке бароко (XVII~XVIII ст.).

Отже, у ХVІ-ХVПІ ст. культура України досягла значних успіхів, вбираючи кращі європейські взірці та поєднуючи їх з національними традиціями.

Кінець XVIII ст. — початок XX ст. в історії української культури отри­мав назву «українське національно-культурне відродження». Цей процес розпочався на схід­ноукраїнських землях (як протидія посиленій імперській політиці Росії), його носієм стало село, де краще зберегли­ся автентичні традиції та українська мова. Головна інтенція — культурно-просвітницька діяльність дворянства "та польсько-українського шляхетства, національно-культурний рух народних мас. Поштовхом до українського відродження стала Французька революція, що проголосила «права на­родів». Ключовою фігурою на цьому етапі став Т. Г. Шевченко (1814-1861).

Інші видатні постаті цієї доби: митці П. Гулак-Артемовський, Г. Квітка-Основ'яненко, А. Метлинський, І. П. Котляревський, Марко Вовчок; вчені О. Потебня, В. Антонович, І. Пулюй.

Важливими подіями даного періоду стало відкриття Хар­ківського (1805р.) та Київського (1834 р.) університетів, що стали важливими осередками культурного розвитку.

Основні етапи українського національно-культурного від­родження:

1) академічний, або шляхетський, — етап збирання куль­турної спадщини (кінець XVIII — 40-ві роки XIX ст.);

2) українофільський, або культурницький (народницький)
етап (1840-1880 рр.);

3) політичний, або модерністський (1880-1914 рр.).
Першою політичною таємною організацією в Україні було

Кирило-Мефодіївське братство, до складу якого входили Т. Шевченко, М. Костомаров, В. Білозерський, М. Гулак, П. Куліш та інші. Основна форма діяльності — філософські й політичні дискусії, вироблення програми, пошук знань і формування завдань щодо визволення слов'ян і створення союзу незалежних слов'янських держав.

1) Українська культура XX ст. є вкрай неод­норідною. Минуле століття було насичене культурно-історичними подіями: національне відродження 1917-1933 рр. (УНР, Гетьмансь­ка держава, УНР — Директорія, радянська українізація);

2) «розстріляне відродження» 30-х років XX ст.;

3) Друга світова війна й повоєнні роки («жданівщина»);

4) «хрущовська відлига» (рух «шістдесятників»);

5) «брежнєвський застій»;

6) перебудова;

7) незалежність (з 1991 р.).

Національна революція в Україні призвела до колосального злету національної самосвідомості народу. Українські уряди, що виникли в цей час (УНР, Гетьманська держава, УНР — Ди­ректорія), послідовно провадять політику українізації: під­тримка української мови, розвиток української середньої та вищої освіти, книгодрукування, запровадження наукових за­кладів, музеїв, бібліотек тощо. Однак через незначний термін діяльності та брак коштів не вдалося відновити втрачених тра­дицій та закласти підґрунтя національного розвитку.

1923р. радянський уряд прийняв рішення про коренізацію в національних республіках, в Україні вона отримала назву «українізація». На цей період припадає діяльність Леся Курбаса, О. Довженка, М. Грушевського, М. Зерова, М. Хвильового. У 1926-1928 рр. було створено Вільну академію пролетарської літератури - ВАПЛІТЕ. У Києві розвивається неокласичний рух у літера­турі, найвидатнішими представниками якого стали М. Зеров, М. Драй-Хмара, М. Рильський, О. Бургардт, П. Филипович. У цей час розпочинають активну творчу діяльність П. Тичина, В. Сосюра, А. Головко, В. Чумак, В. Еллан-Блакитний та інші. Виокремлюються два центри культурного розвитку в Україні того часу: Київ і Харків.

Але вже 1933 року Сталін розпочав тотальний наступ на українську культуру, що супроводжувався фізичним винищен­ням української інтелігенції. Цей період увійшов до історії під назвою «розстріляне відродження» (автор терміну — Ю. Лавриненко).

З початком Другої світової війни всі українські культурні установи, видатні представники наукової, технічної, творчої інтелігенції були здебільшого евакуйовані на схід. В евакуа­ції творчість митців обмежувалася головним чином воєнно - патріотичною тематикою. Під час німецької окупації ук­раїнська культура в усіх її формах опинилася перед загрозою знищення.

Після перемоги над фашистською Німеччиною розпочався новий виток репресій і боротьби з націоналізмом — «жданівщина» (за ім'ям секретаря ЦК ВКП(б) з ідео­логії А. Жданова, який очолив цю кампанію). «Хрущовська відлига» значно покращила

умови для розвитку культури, формування культуротворчих процесів. Відкривалися літературні, громадсько-політичні ви­дання, серед них «Українське літературознавство», «Українсь­кий історичний журнал», «Всесвіт». Українська література збагатилася творами О. Гончара, О. Довженка, Г. Тютюнника, М. Стельмаха, М. Рильського, В. Сосюри, М. Бажана, П. Ти­чини, А. Малишка, П. Воронька. Згодом заявило про себе покоління шістдесятників, до якого належать такі митці як Л. Костенко, В. Симоненко, І. Дзюба, І. Світличний, М. Вінграновський, М. Сингаївський, В. Стус, Є. Сверстюк, О. Бердник, А. Горська, І. Драч, Д. Павличко, В. Чорновіл, В. Зарецький, О. Заливаха, Б. Олійник та інші. У таборах померли В. Марченко, О. Тихий, Ю. Литвин, В. Стус.

Згортання зазначених процесів за часів «застою» призве­ло до ревізіонізму, нового сплеску боротьби з націоналізмом. Нав'язується химерна концепція цілковитого злиття націй та створення нової деетнізованої (позбавленої етнічної озна­ки) спільноти — радянського народу. Нова хвиля русифіка­ції розпочинається зі святкування 50-річчя утворення СРСР (1972 р.).

Окрема сторінка історії української культури — діяльність української діаспори, представленої такими іменами: В. К. Липинський, В. Винниченко, Олександр Олесь (Кандиба). У Чехословаччині склалася «празька школа» молодих українських літераторів: її представники — О. Теліга, Є. Маланюк, У. Самчук, Ю. Липа, О. Лятуринська, Д. Мосендз, Ю. Клен (Освальд Бургардт) та інші.

Саме завдяки українській діаспорі вдалося вже за часів незалежності відновити численні українські традиції та мову дорусифікованого зразка (що в «законсервованому» вигляді зберігалася за кордоном).

Дата добавления: 2015-07-08