Студопедия
Случайная страница | ТОМ-1 | ТОМ-2 | ТОМ-3
АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатика
ИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханика
ОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторика
СоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансы
ХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника

ТЕМА 5. ФЕНОМЕН УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ.

Читайте также:
  1. Братства та їх роль у протидії асиміляційним процесам української культури в ХVI – першій половині ХVII ст.
  2. ГЕОГРАФІЧНІ ЧИННИКИ ЯК ПІДСТАВА ФОРМУВАННЯ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ
  3. Глобалізація як цивілізаційний феномен: історія та сучасність
  4. Енеоліт України. Формування трипільської культури.
  5. Исследование феномена продолжения жизни после смерти тела
  6. ІСТОРИЧНІ УМОВИ РОЗВИТКУ КУЛЬТУРИ.
  7. Костюм и феномен моды

ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ СУЧАСНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ

План викладу

5.1. Теоретико-методологічні засади дослідження українсь­кої культури

5.2. Географічні чинники як підстава формування українсь­кої культури

5.3. Особливості українського менталітету

5.4. Основні етапи української культурогенези

5.5. Тенденції розвитку сучасної української культури

Ключові поняття й терміни: антеїзм, географічний детермінізм, есенціалізм, етнос, інструменталізм, кордоцентризм, конструктивізм, менталітет, нація, недопостмодерн, націєтворення, примордіалізм, українська куль­тура, українська культурогенеза.

 

5.1. ТЕОРЕТИКО - МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ

Ключовою проблемою дослідження української культури є теоретика-методологічні підстави її виокремлення та кри­терії віднесення того чи іншого явища до українського куль­турного поля.

Насамперед, варто підкреслити нетотожність української культури та культури України. Під українською культурою розуміється сукуп­ність артефактів, створених представниками українського етносу/нації (безвідносно їх місця проживання).

Культура України — це культура на території України, тоб­то сукупність артефактів, створених в межах української держави (або на території, що нині належить українській дер­жаві — безвідносно суб'єкта культуротворчості). Другий термін є «м'якшим», оскільки спростовує численні теоретичні колізії щодо «українськості» будь-якого артефакту та знімає потре­бу доводити його автентичність, автономність, етнічну спе­цифічність, приналежність саме до української культури тощо.

Обидва смислових поля поєднуються в понятті «українська національна культура», що означає цілісне утворення, стриж­нем якого є особливий менталітет, а зовнішнім проявом — на­ціональна держава.

Одним із найбільш дискусійних питань сучасного українознавства є точка відліку «українського», з якої доцільно вести родовід української культури.

Основні підходи до початків української культурогенези:

• Офіційна історико-культурологічна думка Росії та
Польщі з середини XIX до початку XX ст. (С. Соловйов,
В. Сергієвич, В. Ключевський
та інші) взагалі вважала недоцільним виокремлення українського етносу, що, при­родно, спростовує питання про начала українства.

• Вперше існування окремого українського етносу обґрун­товує М. Костомаров, зазначаючи, що український народ існував вже у IX ст., а російська народність формуєть­ся з другої половини XII ст. (відповідно, Київська Русь
є сторінкою власне української історії).

М. Грушевський веде відлік українського етносу від IV ст. н. е. На думку вченого, східнослов'янські племе­на вже у найдавніші часи мали певні відмінності, пот­рапляли до різного етнографічного середовища, у різні
географічні, екологічні й культурні умови: великоруська народність формувалася переважно на фінській основі, білоруська — в процесі асиміляції балтських племен; ук­раїнська — у тісному спілкуванні з тюрками. Подальша
історія вела ці три народи здебільшого різними шляхами. За М. Грушевським, вже за часів Київської Русі існував повністю сформований український народ, а Київська Русь за національним змістом була українською.



• Радянські історики, культурологи й мовознавці ствер­джували, що український народ, нарівні з російським і білоруським, є відгалуженням спільної давньоруської народності, яка існувала до ХП-ХІV ст. Доба формування трьох східнослов'янських народностей (і мов) як окремих систем припадає на XIII ст. Отже, початком ук­раїнської народності вважаються XII-XIV ст. Сучасна культурологічна думка шукає коріння українсько­го етносу в найдавніші часи. Запропоновані гіпотези, в яких пошуки джерел давніх русів сягають XX-XV тис. до н. е., а безпосередня спадкоємність «протослов'ян, праслов'ян, дав­ніх слов'ян» із «середньодніпровськими русами раннього се­редньовіччя» — III тис. до н. е.1

Загрузка...

Відкриття 1886 р. археологом В. Хвойкою на території су­часної Київської області трипільської культури, що є однією з найдавніших землеробських культур у світі, актуалізувало питання українських джерел. Дослідники розділилися на два | напрямки: «українофіли» наголошували на давності українсь­кої культури, вбачаючи у трипільцях пращурів сучасних ук­раїнців; опоненти заперечували будь-яку приналежність три­пільської культури до української. Аргументація обох сторін ґрунтувалася на археолого-етнографічних чинниках.

У сучасному етнонаціональному дискурсі (науковому полі з обговорення проблем етносу та нації) вирізняються три основні підходи:

1. Есенціалізм (від англ. еssenсе — сутність), або примордіалізм (від англ. ргіmordial — споконвічний) — це підхід, що обстоює природне походження етносу/нації, його/її наперед зада­ну сутність (представники — Е. Шілз, П. ван ден Берг, Г. Айзакс, і Ю. Бромлєй, Ю. Семенов та ін.). У межах даного підходу етносі тлумачиться як спільнота, що утворилася в результаті розвитку розширених кровноспоріднених груп. Він не з'являється і не зникає, а тільки трансформується в своїх історичних про під впливом природних чи соціальних сил. Доказом існування конкретного етносу є об'єктивні чинники — спільне походження, будова тіла (фізико-антропологічні параметри), психологія тонщо.

2. Інструменталізм (представники — П. Брасс, Н. Глезер,
Д. Горовіц) — це підхід, який розглядає етнос/націю як ідео­логічне, а не соціально-історичне утворення, що використо­вується політичним класом для укріплення панівного впливу на суспільство і суспільною елітою для мобілізації мас у бо­ротьбі за владу. В цьому підході велика увага приділяється маніпуляції символами культури з метою створення політич­ної ідентичності. Отже, етнос/нація в межах даного підходу є штучним утворенням, що виникає завдяки зусиллям еліти.

3. Конструктивізм (представники — Б. Андерсон, Ф. Варт,
Е. Гелнер, Е. Гобсбаум, В. А. Тишков) — це підхід, що трактує
етнічність як інтелектуальний конструкт політиків, пись­менників, вчених. У межах даного напряму етнос постає не об'єктивною спільнотою, що вимірюється економічними, полі­тичними й іншими об'єктивними критеріями, а суб'єктивною спільнотою, що вимірюється виключно соціально-психологічними критеріями.

У світовій культурологічній думці спостерігається рух від есенціалізму до інструменталізму та конструктивізму, адже останні напрями є більш ефективними в сучасних умо­вах, оскільки відповідають постмодерній культурі. Як зазна­чає сучасний французький філософ П, Рікер, історія — це не об'єктивний перелік фактів, а результат довільного ретро­спективного впорядкування подій, яким ми надаємо довіль­ного — значущого для нас — сенсу. У такому контексті іс­торія української культури набуває потенційної полілінійності викладу, що по-новому розставляє акценти в існуючо­му матеріалі.

Розгляд українського етносу/нації з пози­цій інструменталізму та конструктивізму оз­начає зсув від об'єктивних до суб'єктивних чинників націєтворення. Ґрунтуючись на таких методологічних засадах, можна довільно вибудовувати українську культурогенезу, залучаючи ті історико-культурні сюжети, які ми — українці — вважаємо важливими для нашого національного характеру. Втрачає актуальність питання про «національну приналежність» Київської Русі — це сторінка нашої (але ми не наголошуємо на ексклюзивності!) культу­ри, що заклала підґрунтя українства. Закиди, що Симаргл —не автохтонне слов'янське божество, а запозичення з іранської культури, не влучають у ціль, адже це божество з нашого язич­ницького пантеону, що увійшло у підґрунтя нашої культури, тощо.

Необхідно змінити дослідницьку оптику — наголос потріб­но робити не на минулому, а на теперішньому: жодна стовід­соткова українська ознака не мотилів ніякого значення, якщо сьогодні — на початку XXI століття — еліта не актуалізує українську націю як інтелектуальний конструкт, якщо для пе­ресічного громадянина «українець» перестане бути ключовим ідентитетом

 

 


Дата добавления: 2015-07-08; просмотров: 360 | Нарушение авторских прав


Читайте в этой же книге: Календарные праздники и обряды | Семейная обрядность. | Национальные культурные организации и движения в условиях реакционной правительственной политики. | Особенности литературного процесса. | Искусство | Национальные культурные организации и движения в условиях реакционной правительственной политики. | VII. КУЛЬТУРА УКРАИНЫ В XX ВЕКЕ | Культура Украины в начале XX столетия. | Основные тенденции культурного развития в 20-30-е гг. | Развитие украинской культуры в 40-80-е гг. |
<== предыдущая страница | следующая страница ==>
Культура современной Украины: достижения, проблемы, перспективы.| ГЕОГРАФІЧНІ ЧИННИКИ ЯК ПІДСТАВА ФОРМУВАННЯ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ

mybiblioteka.su - 2015-2021 год. (0.007 сек.)