Відбудова. Унаслідок чотирьох років найбільш руйнівної в історії війни Радянський Союз постав

Унаслідок чотирьох років найбільш руйнівної в історії війни Радянський Союз
постав перед колосаяьним завданням відбудови господарства. Так, наприклад, на
Україні промислове виробництво у 1945 р. складало лише 26 % рівня 1940 р. Як і
слід було чекати, радянська влада почала відбудовувати своє господарство із скла
дання четвертого п'ятирічного плану (1946—1950). І знову цей план базувався на
характерній особливості тоталітарної системи: можливості розпоряджатися ресур

сами без огляду на бажання й потреби людей. Звідси і його приголомшуючі вимоги:
він закликав відбудувати розорені регіони, підняти промисловість та сільське госпо
дарство на довоєнний рівень і навіть перевершити його — і все це за менш ніж п'ять
років. Сталін запропонував ряд грандіозних проектів «перетворення природи», які
передбачали будівництво на Україні величезної греблі на Дніпрі, створення у Степу
великих лісосмуг для боротьби з посухами. Незважаючи на жертви та виснаження
від війни, робітники повинні були, як ніколи, тяжко працювати, оскільки план вима
гав підвищення продуктивності праці на 36 %.

Відбудова економіки. Як і в ЗОті роки, четверта п'ятирічка дала неоднозначні
результати. Зусилля, спрямовані на відбудову важкої промисловості, що поглинули
85 % капіталовкладень, принесли дивовижні успіхи. До 1950 р. промислове вироб
ництво на Україні на 15 % перевищувало рівень 1940 р. На Західній Україні, де до
війни важкої промисловості практично не існувало, прогрес у цій галузі особливо
вражав: до 1950 р. промислове виробництво у краї зросло на 230 %. У 1950-х ро
ках Україна знову стала однією з провідних індустріальних країн Європи. Вона ви
плавляла більше чавуну на душу населення, ніж Великобританія, Західна Німеччина
та Франція (щоправда, Західна Німеччина виробляла більше сталі), а за видобут
ком вугілля майже дорівнювалася до Західної Німеччини. Однак хоч українська про
мисловість порівняно з довоєнним періодом стала навіть потужнішою, її частка у за
гальнопромисловому виробництві Радянського Союзу впала, оскільки нові індустрі
альні центри, що виникли за Уралом, розвивалися ще швидшими темпами.

Зростання промисловості, проте, не привело до підвищення життєвого рівня.
Традиційне для радянського режиму нехтування випуском товарів споживання ді
йшло до крайнощів: купити пару взуття, зубну щітку чи навіть буханець хліба було
проблемою. На 1950 р. легка промисловість ледве досягла 80 % довоєнного рівня.
Купувати продукти споживання стало ще складніше внаслідок грошової «реформи»
1947 р., що девальвувала карбованець і «з'їла» особисті заощадження.

Але ніде невдачі відбудови не виявилися з такою очевидністю, як у сільському
господарстві — цій хронічно хворій галузі радянської економіки. Втративши під час
війни більшу частину поголів'я худоби й техніки, сільське господарство зазнало ще
страшніших руйнувань, ніж промисловість. Крім того, другорядне значення, якого
надавали цій галузі радянські планувальники, і згубна сільськогосподарська полі
тика радянських чиновників відчутно перешкоджали виправленню становища на
селі. Ніби цього було мало, у 1946 р. прийшли катастрофічна посуха й голод.

Незважаючи на явні хронічні проблеми колгоспів, радянське керівництво рішу
че відновило політику колективізації й стало навіть активніше проводити її. У 1946 р.
було вжито заходів, щоб відібрати у селян землю та реманент, які їм удалося «при
ватизувати» під час війни. Наступного року Микита Хрущов розпочав на Україні,
цій сільськогосподарській лабораторії Радянського Союзу, гучний проект, спрямо
ваний на розв'язання аграрних проблем. Він передбачав об'єднання колгоспів у гі
гантські «агроміста», що теоретично мало сприяти високоефективному використан
ню гостродефіцитної сільськогосподарської техніки; водночас кожне з них мало за
безпечити близько 5 тис. мешканців усіма благами міського життя. Проект також
передбачав ліквідацію присадибних ділянок, з яких селяни отримували більшу части
ну продуктів харчування. Нарешті, він обіцяв надати режимові право ще суворішого
контролю над сільським населенням. Проте, оголосивши про ліквідацію крихітних,
але таких життєво необхідних для селян ділянок, режим зайшов надто далеко:
пасивний опір і гучні протести набрали такого розмаху, що уряд мусив відмовитися
від проекту «агроміст». На додаток, породжені цим проектом хаос і невдоволення
лише перешкоджали виробництву зерна. На 1950 р. воно досягло близько 60 % рів
ня 1940 р., й ситне харчування лишалося рідкісною розкішшю.

Політична відбудова. Комуністична партія України (КПУ) пережила війну
навдивовижу добре, хоч і на початку цього катаклізму вона перебувала в скрутній
ситуації. На партію лягла велика відповідальність за перші поразки, помилки і страш
ні втрати, що призвели до різкого падіння її престижу та авторитету. Внаслідок вій
ськової мобілізації і втрат на фронтах чисельність членів КПУ зменшилася від
майже 600 тис. у 1940 р. до близько 200 тис. у 1945 р. Більшість із них евакую
валися під час радянського відступу, й лише десь 15 тис. перебували на Україні під
час війни. Однак пізніший перелом у ході подій на користь СРСР означав також і
кращі часи для комуністів України.

Особливо помітною рисою членів партії й насамперед її керівників, які протягом
війни займалися українськими справами, було сильне почуття внутрішньої солідар
ності. Великою мірою воно виростало з тих товариських стосунків, що процвітали у
рядах партизанського руху, організованого й очолюваного комуністами. Це тісно
згуртоване товариство високопоставлених членів КПУ часто називали «парти
занським кланом», багато учасників якого пізніше стали членами українських «ма
фій», пов'язаних із Хрущовим та Брежнєвим.

Після війни, в міру того як демобілізувалися чи поверталися з евакуації комуніс
ти, а також із вступом до партії нового поповнення її чисельність на Україні знову
зросла й на 1950 р. становила понад 700 тис. Але вона все ж лишалася порів
няно малою: з кожної тисячі населення лише 20 чоловік перебували в партії, в той час
як середній показник по Союзу становив 30 комуністів на тисячу населення. Важ
ливі зміни відбулися також в етнічному складі КПУ. Прагнучи стати часткою зви
тяжної Радянської держави, честолюбні українці стали виявляти більше, ніж будь
коли, прагнення до вступу в партію. Тому якщо у 1920 р. українці складали лише
19 % КПУ, то до 1958 р.— понад 60 %. Щоправда, на росіян і далі припадав непро
порційно великий відсоток на найвищих рівнях, але й тут стала відчуватися присут
ність українців. Інша особливість післявоєнної Компартії України, як і Союзу, поля
гала в ЇЇ схильності залучати до своїх лав дедалі більшу кількість нової радянської
інтелектуальної еліти. Відтак у 50-х роках щоп'ятий лікар і щотретій інженер були
членами партії, порівняно з кожним тридцять п'ятим робітником і сорок п'ятим кол
госпником. Після війни партія з усією очевидністю брала на себе роль глибоко вко
ріненого «істеблішменту».

Українські комуністи могли бути задоволеними з того, як швидко відродилися
вони після війни, але Сталін сподівався від них більшого. Порівняно з іншими регіо
нами Радянського Союзу відбудова промисловості на Україні відбувалася повільно,
становище в надзвичайно важливому сільськогосподарському секторі республіки
було катастрофічним, а націоналізм, особливо на Західній Україні, лишався ще да
леко не викоріненим. Тому у березні 1946 р. Сталін знову послав свого «аварійного
монтера» Кагановича замінити Хрущова на посаді першого секретаря КПУ. Мало
популярний Каганович не добився великих успіхів, і Микита Хрущов, який попри
своє російське походження виявляв ознаки місцевого патріотизму, знову повернувся
до Києва.

Найпомітнішим наслідком війни на урядовому рівні стала.несподівана, хоч і
дуже обмежена, поява України на міжнародній арені. У квітні 1945 р. за наполяган
ням Сталіна Україна та Білорусія були включені разом з СРСР до складу 47 країн —
засновниць ООН. Головним мотивом Сталіна, як правило, вважають його прагнення
отримати додаткові голоси в ООН (спочатку він вимагав надати право голосу кож
ній із 16 радянських республік). Однак є свідчення того, що цим кроком Сталін зре
агував на гордість українців тією роллю, яку вони відіграли у розгромі нацистської
Німеччини. Так чи інакше, але з 1945 р. при ООН діє українська місія. Згідно з ра
дянськими джерелами, УРСР до 1950 р. стала також членом 20 міжнародних орга
нізацій і самостійно уклала 65 угод. Проте в ООН, як і в інших організаціях, Україна

ніколи не відхилялася від позицій, які займав СРСР. Коли у 1947 р. Великобританія
звернулася до Радянської України з пропозицією встановити прямі дипломатичні
стосунки, вона так і не отримала відповіді. Західні вчені дійшли висновку, що функції
українського міністерства закордонних справ є чисто «церемоніальні, декоративні
та символічні». Оцінюючи потенційне значення виходу України на міжнародну аре
ну, Ярослав Білінський пише: «Міжнародне представництво Української РСР разом
з її гімном, державним прапором, міністром закордонних справ, без сумніву, нале
жить до категорії радянських конституційних прикрас... Коли б режиму вдалося по
слабити український націоналізм, його не змогли б тоді оживити ніякі конституційні
положення. Якби ж зробити цього він не зміг, такі барвисті прикраси, як міжнарод
не. представництво, живили б думку, а в сприятливих умовах.могли б послужити
поштовхом до дії».

Поглинення Західної України

З 1654 р., коли царі стали неухильно поширювати контроль над Україною, ук
раїнці існували у двох окремих світах: тому, де правили росіяни, й тому, де правили
поляки чи австрійці. Розбіжності між двома українськими суспільствами, як ми мог
ли спостерігати, в багатьох випадках заходили далеко далі відмінностей у політичних
системах і грунтувалися на значних історичних, культурних, соціально-економіч
них і психологічних підвалинах. У результаті другої світової війни дихотомія
«Східна/Західна Україна» нарешті перестала існувати, принаймні на політичному
рівні. Після війни (період між 1939 і 1941 рр. виявився надто коротким, щоб зали
шити тривалі сліди) радянський режим усіляко намагався привести західних укра
їнців у відповідність із радянською системою та їхніми східними співвітчизниками.
Процес такого злиття двох розділених гілок українського народу був не лише важ
ливим аспектом післявоєнного періоду, а й подією епохального значення в історії
України.

Для здійснення своїх цілей радянський режим мав велику перевагу військової й
політичної сили. І все ж перед ним поставало складне завдання, оскільки на Захід
ній Україні він мав справу з вороже настроєним до себе суспільством: грекокато
лицька церква, ця головна західноукраїнська установа, цілком очевидно не узгоджу
валася з новим режимом; селяни, що серед західних українців становили величезну
більшість, жахалися перспективою колективізації; молодь, багато представників якої
сповідували націоналізм, убачала в СРСР свого найлютішого ворога.

Ліквідація грекокатолицькоі церкви. Одним із перших об'єктів атаки радянської
влади стала грекокатолицька церква, оскільки вона була найміцнішою ланкою між
західними українцями та Заходом й діяла головним чином як церква національна.
Сигналом до кампанії, спрямованої проти грекокатолицької церкви, послужила
смерть 1 листопада 1944 р. митрополита Андрея Шептицького, що користувався ве
личезною популярністю. Коли митрополита не стало, в пресі почали з'являтися стат
ті, що звинувачували церкву в колабораціонізмі з нацистами й підтримці українського
підпілля. Особливо ядучі памфлети писав західноукраїнський комуніст Ярослав Га
лан. За кампанією наклепів пішли арешти й заслання до Сибіру за явно сфабри
кованими звинуваченнями усієї грекокатолицької ієрархії, включаючи її нового архі
пастиря Йосипа Сліпого.

Ліквідуючи церковну ієрархію, більшовики водночас переконали впливового свя
щеника Гаврила Костельника організувати групу грекокатоликів для агітації за роз
рив унії з Римом. Опір, який викликала діяльність цієї групи, придушив НКВС, роз
почавши серед духовенства кампанію терору. 8 березня 1946 р. група скликала си

нод (що було абсолютно неканонічним з огляду на відсутність єпископів), щоб роз
глянути питання про зв'язки з Римом. Його результатом стало наперед відоме рі
шення: 216 священиків і 19 представників мирян, які взяли участь у синоді, проголо
сили про скасування Берестейської унії 1596 р., про розрив із Римом і «возз'єднання»
грекокатолицької церкви з Російською православною церквою. Дещо пізніше ана
логічна процедура, яку супроводжувала начебто випадкова смерть єпископа Теодо
ра Ромжі, була пророблена в Закарпатті, й до 1951 р. грекокатолицьку церкву в
цьому регіоні також було знищено.

Зникнення церковних ієрархів, радянська тактика терору, страх за свої сім'ї
змусили багатьох священиків перейти у православ'я. Тих, хто відмовлявся, усували
з парафій і, як правило, висилали до Сибіру. Та не слід думати, що радянському ре
жимові вдалося припинити існування грекокатолицької церкви просто черговим де
кретом. Багато священиків і мирян, котрі ніби прийняли православ'я, продовжували
таємно дотримуватися грекокатолицьких обрядів і свят. Безперервний потік ра
дянської пропаганди проти грекокатолицької церкви свідчив про те, що ще далеко
не вмерла вірність західних українців своїй давній церкві.

Боротьба з УПА. Попри радянську окупацію Галичини та Волині, УПА про
довжувала зростати. У 1944—1945 рр. вона мала більше бійців, ніж могла озброїти.
Головне джерело людських ресурсів становили члени підпілля ОУН, яке й далі існу
вало паралельно з УПА. Багато з них колись чинили опір масовим депортаціям чи
колективізації. До УПА у великих кількостях приєднувалися також дезертири
з Червоної армії, а також ті, хто втік до лісу від мобілізації й волів краще битися в її
лавах, ніж слугувати радянським гарматним м'ясом на фронті. Таким чином, у той
час як переможна Червона армія штурмувала Берлін, на Західній Україні великі, чи
сельністю в батальйон, загони антирадянських партизанів установили контроль над
значними територіями й впровадили там свою структуру управління. Щодо полі
тики УПА та її політичної надбудови — УГВР, то вона полягала в тому, щоб чекати
розвитку подій на Заході (й сподіватися на початок нової війни між союзними дер
жавами та СРСР). Водночас вона була спрямована на те, щоб перешкодити вста
новленню радянської системи в себе на батьківщині. Широка діяльність УПА була
зумовлена, з одного боку, народною підтримкою та ефективністю організації цієї
армії, а з другого — тим, що радянських військ на Західній Україні було обмаль.

Проте після капітуляції Німеччини в травні 1945 р. радянський режим зміг ор
ганізувати систематичні й широкі заходи, спрямовані на знищення УПА. У 1945—
1946 рр. його війська (що переважно складалися з військ МВС і НКВС, оскільки в
регулярних частинах Червоної армії було багато українців, які не бажали воювати
проти УПА) організували блокаду й прочісування величезних територій Волині та
передгір'їв Карпат, де зосереджувалися партизани. Щоб залякати західноукраїнське
населення й позбавити УПА підтримки народу, НКВС застосував цілий ряд жорсто
ких тактичних заходів. Він виселяв людей із районів розташування баз УПА, депор
туючи до Сибіру сім'ю кожного, хто був пов'язаний з опором, і навіть цілі села. За
підрахунками, між 1946 та 1949 рр. було заслано близько 500 тис. західних україн
ців. Майже в кожному селі діяли «стукачі». Щоб дискредитувати партизанів, загони
НКВС перевдягалися у форму УПА й грабували, ґвалтували та мордували україн
ських селян. Нерідко певної вірогідності цим радянським провокаціям надава.ю, зі
свого боку, безжальне винищення прорадянських елементів СБ — таємною полі
цією ОУН. Одночасно більшовики засипали партизанів, котрі жили взимку на гра
ні голоду в підземних бункерах, пропагандистськими листівками про безнадійністі
їхнього становища, неодноразово пропонуючи їм амністію.

Зазнаючи тяжких втрат, УПА спробувало пристосуватися до наростаючого
наступу радянських сил, розділивши великі з'єднання на малі рухливіші загони. У

1947—1948 рр., коли стало зрозуміло, що американорадянська війна не відбудеться,
багато цих загонів за наказом проводу УПА було розпущено. Деякі з членів УПА
приєдналися до цивільного підпілля ОУН, але оскільки багато членів ОУН загинули,
потрапили до рук ворога, емігрували або втратили своє «прикриття» в період відкри
тої боротьби, її мережа також більше не була такою ефективною й широкою, як
раніше. Іншим серйозним ударом по УПА стало поширення колективізації, оскільки
колгоспники, що перебували під суворим контролем, уже не могли постачати пар
тизанам провізію.

На цій прикінцевій стадії загони УПА та підпілля ОУН, які встановили слабкі й
спорадичні контакти з британською та американською секретними службами, зо
середилися на антирадянській пропаганді та саботажі. Вони перешкоджали колек
тивізації, депортаціям, розгортанню радянського адміністративного апарату, вби
вали офіцерів НКВС, партійних активістів і тих, хто підозрювався у співпраці з ра
дянською владою. Так, у 1948 р. було вбито отця Гаврила Костельника (що припи
сується членам ОУН, а деякі факти вказують на причетність до цього НКВС) за йо
го роль у ліквідації грекокатолицької церкви. Через рік підпілля ОУН знищило
відомого радянського пропагандиста — журналіста Ярослава Галана. Але у бе
резні 1950 р. УПА зазнало дошкульного удару, коли в сутичці піді Львовом загинув
її командир Роман Шухевич (генерал Тарас Чупринка). Хоч окремі невеликі заго
ни УПА продовжували діяти до середини 50-х років, з усіх практичних міркувань
УПА та ОУН на Україні перестали існувати як організації саме після смерті Шу
хевича.

Окремим розділом в історії УПА є її діяльність по польський бік кордону на те
ренах, населених українськими лемками. Між 1944 та 1947 рр. ОУН користувалася
сильною підтримкою й зберігала значну присутність у цьому регіоні: завдяки ретель
ним дослідженням УПА польськими воєнними істориками (які незрівнянно більш
інформативні, ніж пропагандистські трактати їхніх радянських колег) відомо, що
її сили включали близько 2 тис. бійців самої УПА, а також мережу з понад 3 тис. чле
нів ОУН. Неодноразові намагання польського війська витіснити українських парти
занів завдавали полякам тяжких втрат. У березні 1947 р., коли один із загонів УПА
влаштував засідку і вбив славетного польського генерала й заступника міністра
оборони Кароля Сверчевського, УПА провела одну з своїх найуспішніших операцій
у цьому регіоні — й водночас поклала початок своїй загибелі.

Розлючений цією подією польський уряд вирішив ліквідувати «українську про
блему». У квітні 1947 р. він провів операцію під кодовою назвою «Вісла», що мала
як військовий, так і цивільний виміри. Близько 30 тис. польських солдатів, спираю
чись на підтримку численних чеських і радянських сил, оточили українських парти
занів і в запеклих боях знищили або захопили багато з них. Декому вдалося про
рватися в Радянську Україну, а декілька сотень з боями пройшли Чехословаччиною
й досягли союзницької зони окупації в Німеччині. Така ж трагічна доля спіткала
українських лемків, котрі переховували партизанів: майже всіх лемків (близько
150 тис.) без попередження викорінили із землі їхніх предків і розселили по всій
Польщі, аби запобігти відродженню УПА в цьому регіоні. В такий спосіб поляки на
решті позбулися «української проблеми», що переслідувала їх протягом століть.

Колективізація. Лише в 1947—1948 рр., після того як радянський режим подо
лав опір УПА, він міг на повну силу розпочати колективізацію. Взагалі вона повто
рювала модель Радянської України двадцятирічної давності. Спочатку процвіта
ючих селян (куркулів) обклали такими тяжкими податками, що вони не змогли утри
мувати свої господарства. Найбунтівливіших депортували до Сибіру. Тоді радянські
агітатори на зборах і в тривалих особистих розмовах змушували селян вступати де
колгоспів. Політичний контроль у колгоспах, що на Західній Україні був особливо

жорстким, здійснювали партійні осередки, організовані на машиннотракторних
станціях (МТС). На щастя для західних українців, колективізація не йшла
плічопліч із голодом. Іншою рисою, яка відрізняла колективізацію на Західній
Україні від Східної, було те, що її супроводжувала збройна боротьба ослабленої,
але від того не менш смертоносної УПА. Цитуємо одне радянське джерело: «Най
запекліші вороги трудового селянства — куркулі та буржуазні націоналісти —
чинили впертий опір колгоспному рухові на західних територіях, спалюючи гос
подарські будівлі в колгоспах, вбиваючи активістів і поширюючи серед селян чутки,
щоб вселити сумніви щодо колгоспів». Але опір виявився марним, позаяк до 1955 р.
майже всі 1,5 млн селянських господарств Західної України вступили до колгоспів,
яких налічувалося 7 тис. Таким чином, на щойно анексованих українських терито
ріях непорушне постала одна з основних підвалин радянської соціально-економіч
ної системи.

Як і належало сподіватися, колективізація розгорталася одночасно з індустріа
лізацією. За австрійського та польського панування Галичина була убогим, еконо
мічно визискуваним аграрним регіоном, який слугував звалищем для готових про
дуктів і майже не виробляв їх у себе. Розуміючи, що, покращивши цю ситуацію,
можна здобути політичні дивіденди, радянський режим зробив великі капіталовкла
дення у промисловий розвиток регіону. Розширилися старі виробництва, такі як ви
добуток нафти, створювався ряд нових галузей промисловості, включаючи вироб
ництво автомобілів, автобусів, радіоапаратури та ін. Завдяки тому, що західно
українські підприємства були щойно збудованими та обладнаними устаткуванням,
вивезеним із Німеччини, вони були одними з найсучасніших в СРСР. До 1951 р.
промислове виробництво на Західній Україні підстрибнуло на 230 % вище рівня
1945 р. й складало 10 % промислового виробництва республіки порівняно з менш
ніж 3 % у 1940 р. Швидко зростаючий Львів став одним із основних центрів про
мисловості республіки.

З індустріалізацією відбувалися соціальні зміни. Початкова нестача спеціалістів і
кваліфікованих робітників, необхідних для роботи на нових фабриках, спричини
лася до того, що до регіону масово переселялися росіяни. Але водночас активно
розвивався місцевий робітничий клас. Наприкінці 40-х — на початку 50-х років на
Західній Україні щороку навчалося 20—ЗО тис. нових робітників. У Львові число
промислових робітників зросло з 43 тис. у 1945 р. до 148 тис. у 1958 р. З'явився та
кож новий тут прошарок українських інженерів і техніків. Відтак під егідою радян
ської влади давно запізніла соціально-економічна модернізація Західної України
прискорено рухалася вперед.

Чи не найпопулярнішим заходом радянської влади стало значне розширення
освітніх можливостей населення. Щоб схилити на свій бік симпатії західних укра
їнців, у 1945 р., аналогічно політиці 1939 р., новий режим активізував українську по
чаткову освіту. Швидко розвивалася також вища освіта: в 1950 р. у 24 вузах Західної
України навчалося вже близько 24 тис. студентів денного й 9 тис. заочного відділень.
Однак зростання освітнього рівня зумовлювало й активнішу русифікацію. У 1953 р.
навчання в усіх вузах Західної України велося російською мовою, а це виразно вка
зувало на те, що радянська модернізація також мала на меті сприяти русифікації.

Якщо розвиток освіти був тією рисою радянського режиму, яку населення радо
сприймало, то про іншу рису — комуністичну партію — цього сказати не можна. На
віть після перемоги СРСР у війні західні українці не виявляли великого інтересу до
вступу в неї. У 1944 р. на Західній Україні налічувалося 7 тис. членів і кандидатів у
члени партії й лише кілька сотень робітників серед них. У 1946 р. загальна цифра
зросла до ЗІ тис., а в 1950 р., після інтенсивної кампанії набору до партії,— до 88 тис.,
що, втім, становило крихітну частину кількості всього населення. Більшість цих чле
нів партії були прибульцями зі сходу. Наприклад, із 23 тис. членів львівської партій

ної організації у 1950 р. лише 10 % походили з місцевого населення. На селі кому
ністів було вкрай небагато. Таким чином, хоч партія й монополізувала політичну
владу, вона не пустила достатньо глибокого коріння серед західноукраїнського на
селення. Внаслідок цього у західних українців існувало враження, ніби вони жи
вуть під чужоземним пануванням.

Ідеологічний наступ сталінізму

Незважаючи на великий моральний стимул, який дала більшовикам перемога у
другій світовій війні, Сталін був переконаний, що війна завдала радянському суспіль
ству серйозних ідеологічних втрат. Аби піднести бойовий дух народу під час війни,
радянські власті підтримували російський і неросійський патріотизм, послабили
обмеження релігійної діяльності. Проте найбільше занепокоєння режиму викликало
те, що близько 70 млн радянських людей —.тих, котрі жили у зоні німецької окупа
ції, працювали на примусових роботах і потрапили у полон,— зазнали впливів за
хідного способу життя. Крім того, шляхом анексії до складу СРСР було включено
мільйони людей, які ставилися до його ідеології, політичної системи й економічного
порядку вороже чи, принаймні, скептично. Тому, на думку Сталіна, режим повинен
був знову посилити контроль над суспільством, особливо в царині ідеології.

Сталін довірив завдання відновлення ідеологічної чистоти своєму близькому по
мічникові Андрію Жданову. Влітку 1946 р. Жданов пішов у наступ проти тих, хто
прагнув лібералізації культурного клімату й захоплювався досягненнями західної
цивілізації. Він стверджував, що така позиція крила в собі невдоволеність радянсь
кою культурою. А це, на його думку, було недопустимим. «Наше завдання,— про
голошував він,— полягає в тому, щоб вести наступ проти буржуазної культури, яка
перебуває в стані розкладу і занепаду». Але якщо метою Жданова та його прибічни
ків було відкинути західну культуру, то вони повинні були запропонувати народові
привабливішу альтернативу. Відтак ідеологічна кампанія Жданова дала новий
поштовх оспівуванню російської культури та наукових досягнень. Для кожного за
хідного винаходу радянські пропагандисти знаходили росіянина, який розвинув
цю ідею раніше, для кожного видатного західного автора був кращий за нього ро
сійський автор, а для кожного славетного державного діяча Заходу знаходився
російський із ще похвальнішими досягненнями. Поява цієї нової форми російського
націоналізму не була чимось несподіваним: ще у травні 1945 р. Сталін провістив його
в своєму знаменитому тості за російський народ, вітаючи його як найвидатнішу з усіх
націй, що входять до Радянського Союзу.

Як це часто траплялося в минулому, українці виявилися перед ініціативами Ста
ліна в особливо вразливому становищі. Вони довше, ніж росіяни, перебували під на
цистською окупацією, саме їх переважно вивозили для примусової праці до Німеччи
ни, й саме на Західній Україні антирадянські настрої були найбільш непримиренни
ми. На західних українцях найдужче «позначилися» західні впливи. Зауваження
Сталіна, що він депортував би до Сибіру всіх українців, якби їх не було так багато,
звичайно, не віщувало нічого доброго. Про наближення погрому на Україні свід
чило висунуте в липні 1946 р. Центральним Комітетом партії у Москві зловісне
звинувачення українських комуністів у тому, що вони «не надають належної уваги
підбору кадрів та їхній політичноідеологічній підготовці в галузі науки, літератури
і мистецтва... де існує ворожа буржуазнонаціоналістична ідеологія» і «мають місце
українські націоналістичні концепції». Це був похоронний дзвін по скромному по
воєнному ренесансу української культури.

Через місяць, коли Остап Вишня — надзвичайно популярний поетгуморист,
репресований у 30-х роках,— наважився висловити думку, що художник має право

помилятися у пошуках творчого почерку й самобутності, з Москви полетів град зви
нувачень в «ідеологічній розхлябаності». Сприйнявши цей випадок як підказку, лідер
Комуністичної партії України Микита Хрущов та його заступник з ідеології
К. 3. Литвин тут же дали кілька залпів по українській інтелігенції в цілому, звинува
чуючи її в «українському націоналізмі». Тим часом Литвин зосередився на конкрет
них справах, зокрема на нещодавно опублікованій «Історії української літератури».
Він стверджував, що праця мала суттєві «недоліки», бо зображала розвиток україн
ської літератури ізольовано від класової боротьби, перебільшувала західні впливи й недостатньо підкреслювала позитивний вплив російської літератури. Через рік подібній критиці було піддано перший том «Історії України», який вийшов у 1943 р. За редакцією М. Н. Петровського.

Нещадні нападки були спрямовані також на українських композиторів за використання традиційних українських тем. Оперу К. Данькевича «Богдан Хмельницький» критикували за те, що росіянам у ній відведене недостатньо помітне місце, а українські літературні журнали та енциклопедії звинувачувалися в зосередженості на «вузьких» українських темах. Особливої жорстокості набуло полювання на реальних і удаваних українських націоналістів у 1947 р. під час короткого перебування на Україні Кагановича, який, можливо, отримував садистичну насолоду, тероризуючи представників української інтелігенції.

Апогей цього ідеологічного «закручування гайок» настав у 1951 р., коли на вірш В. Сосюри «Любіть Україну!» впало звинувачення у «націоналізмі», а його автора змусили опублікувати принизливе каяття. Пошуки ідеологічних відхилень набули ще більш гротескового — й смертельного — забарвлення, коли об'єктом переслідувань обрали євреїв. Багато єврейських письменників, учених, художників було репресовано за звинуваченням у «космополітизмі». Таємна поліція навіть сфабрикувала «змову» групи єврейської інтелігенції, що планувала за допомогою «міжнародного єврейства» заволодіти Кримом і відокремитися від Радянського Союзу. Саме в цей час з'явилося сміхотворне твердження, прикметне для радянської пропаганди, нібито українські націоналісти співпрацюють з єврейськими сіоністами на шкоду СРСР.

В міру того як множилися докази, що свідчили про підготовку Сталіним наступ
ної кривавої чистки, інтелігенцію України охоплювала паніка. Практично завмерла
творча діяльність, а інтелігенція кинулася визнавати власні помилки й просити ви
бачення. З усією очевидністю українська інтелігенція засвоїла урок 30-х років: тоб
то краще відступити сьогодні, якщо хочеш жити й писати завтра. Але якраз коли всі
збиралися з силами, щоб пережити наступну сталінську чистку, 5 березня 1953 р.
«великий вождь» помер. Здається, було чути, як Україна полегшено зітхнула.

В українців, котрі до 1939 р. жили під радянським правлінням, післявоєнні роки
викликали відчуття «гіе]а vii» («вже баченого»). Знову вони поринули у здійснення
величезних виснажливих будівельних проектів, знову переживали гнітючий пере
хід від періоду відносної гнучкості в ідеології та культурі до ортодоксії, й знову
перед ними поставала реальна перспектива голоду і репресій.

Проте для західних українців повоєнні роки відкрили нову добу, ввівши їх у ціл
ковито інший світ, з яким вони мали лише коротке й нещасливе знайомство у 1939—
1941 рр. Включення до складу СРСР тепер означало їхнє відмежування від політич
них і культурних цінностей Європи. Його результатом також стала втрата найваж
ливішого набутку західноукраїнського суспільства — його широкої організаційної
мережі, найстарішим і найважливішим складником якої була грекокатолицька церк
ва, а найновішим — ОУН/УПА, мережі, що протягом поколінь служила основним
захистом проти чужої влади й найактивнішим виразником української національної
самобутності. Але не всі наслідки радянської анексії були негативними: в результаті
сталінського диктату нарешті було розв'язано українськопольський конфлікт,
що довго вичерпував сили обох суспільств. Крім того, радянська влада започатку
вала давно запізнілу суспільну та індустріальну модернізацію регіону. І як би там не
було, але саме вона нарешті об'єднала всіх українців у єдиній державі.

Дата добавления: 2015-07-10