Іспанське Відродження. Загальна хар-ка літератури. Шахрайський роман.

Раннє Відродження в Іспанії припадає на кінець XV- першу половину XVI ст., зріле і пізнє Відродження охоплює другу половину XVI- перші десятиліття XVII ст. Література Відродження в Іспанії розвивалася в складних і своєрідних суспільно-політичних умовах. Масове примусове покатоличення розділило народ на старих і нових християн. Інквізиція пильно слідкувало за останніми, чи дотримуються вони законів своєї релігії. Формування гуманістичних ідей у ранній період відбувалося під значним впливом італійської культури і філософських ідей античності. В Університетському середовищі розвинувся іспанський «еразмізм» - вільнодумний рух, позначений сильним впливом творів Еразма Роттердамського. Іспанські «еразмісти» зневажливо ставились до католицьких догм, проявляли великий інтерес до релігійних і соціальних питань. Але все таки ця філософія передбачала тезу «всі вірячи рівні перед Богом». Ця думка давала новим християнам думку, що вони такі ж. В ісп.Відродженні багата містична літ.традиція. Зокрема релігійні гімни, трактати, лірика. Навіть драматурги пишуть драми на релігійну тематику. Також присутня моралізаторська тенденція, іронія, як реакція на католицький тиск. Через інфляцію в країні населення розділяється на знать та решту. Це призводить до виокремлення прошарку пікаро – шахраїв, людей що не могли найти роботу і мандрували Іспанією. Як наслідок з’являється шахрайський (пікарескний) роман, який далі поширюється Європою. Унікальне явище відображення у літературі подій у країні. (із фабльо, фольклор). Пікаро схожий на трікстера – провокатора. Нема замкненого простору. Вперше починає описувати реальний простір, реальну Іспанію. Простір і час максимально конкретні. Пікаро постійно у стані подорожі. Герой історії вдається до різних занять, буває серед різних людей, зазнає багато пригод і злигоднів, навчається всіляких шахрайств і хитрувань і зрештою досягає певного матеріального благополуччя. В сюжеті шахрайського роману немає романтичної любовної інтриги. Розповідь у ньому ведеться від першої особи, оповідачем виступає сам герой. (зазвичай будучи у зрілому віці розказує про події свого життя). Дистанція між оповідачем і читачем мінімальна. Герой максимально самотній. Не вступає у зв’язки з тими, кого зустрічає. Дуже відчутна ідея Фортуни. Герой деградує, лише інколи зберігає норм.риси. Першим шахрайським романом був твір «Життя Ласарильйо з Тормеса», опублікований у.1554 p., а написаний значно раніше, можливо ще в 20-ті роки. Імені автора встановити не вдалось. (Жанри ісп.літ: романи, драматургія (Лопе де Вега: комедія плаща і шпаги), ренесансна лірика, ренет.епічна поезія, новела (Серв: повчальні новели)). Ренес. лицар.роман. Травестійна версія СВ роману. Виключно розважальна функція. Саме на цей роман пише пародію Сервантес, але вона розрослася. Пасторальний роман. Своєрідний відхід від реальності, повернення в Золотий вік. Ідилічна картинка. Природа як персонаж. Завжди ніжна і лірична оповідь. Вигаданий простір, невизначений час.

38.Філософська глибина та універсальне значення образу Гамлета (ідеал-дійсність; людина-світобудова; самовизначення героя)

Гамлет – студент Віттенберзького університету, отримав гуманістичну освіту й має цілком ренесансне світосприйняття. Але по прибутті до дому усі його ідеали починають рушитися: таємнича смерть батька, швидке весілля матері та дядька. Зрада усюди. Гамлет схильний до узагальнень, тому переносить свою особисту образу до матері на все жіноцтво, від чого згодом постраждає й Офелія. Вся трагедія суцільна п*єса запитань, які в принципі не можуть бути вирішені. Гамлет – герой, який постійно змінюється, ніколи не дорівнює сам собі, весь текст тримаається на його монологах. Рушаться його життєві ідеали (старий і новий світ), своє конкретне він переносить на загальне, його думки розповсюджуються на все. Це призводить до його байдужості до світу, яка дає йому повну свободу дій. Приходить до висновку, що світ не справедливий, він ірраціональний (тобто якщо ти добрий, то не обов*язково все у тебе буде ок). На початку він повністю втрачає свою самоідентичність (грає безліч ролей: меланхолік, жертва, блазень), починає відшукувати її. У цьому процесі само ідентифікації, Гамлет трагічний герой, а його вибір призводить до трагічної розв*язки. Це не дилема як йому діяти, а чи діяти йому взагалі.

25-30. Сервантес «Дон Кіхот». У ДК синтезуються усі 3 нові види іспанського роману. З Шахр.р – реальний часопростір, герої постійно в мандрах. Мотив великого шляху. З Пасторал.р. – у вставних новелах пасторальні мотиви. З Ренес.риц.р. – перші розділи – пародія на лицарську оповідь. У 1605 виходить 1 том. Ніхто з видавців не вірив, що такий текст зможе стати популярним. Далі з’являється підробна версія 2го тому. Сервантес змушений писати продовження, якого він не планував. Вбиває героя, щоб не було продовжень. Вплітає героїв в пародійному стані з підробної версії. 1615 – 2 том. (1616помирає). За основу – РЛР. Парний герой. З першого погляду структура досить складна, хоча це один з найлогічніших творів в історії. Сюжет – ланцюжок подій в яких важко відшукати кульмінаційну точку. Маємо низку пригод. 3 виїзди – 3 етапи розвитку образу. 1 – ДК діє один. (суцільна пародія на РЛР) 2,3 – діяльність парного героя (діалогічний роман. Вони тільки подорожують і говорять). 2 –поєднання комічного і трагічного, 3-трагікомічність з акцентом на трагічність. Шлях який проходить ДК можна інтерпретувати двозначно: від буття до небуття чи навпаки – бароковий світогляд. Маємо 2 плани оповіді – горизонтальний (оповідь про мандри), вертикальний (вставні новели). У 1 книзі ДК діє у своєму світі, вставні новели – реал.світ. у 2 – ДК прагне до реальності. Новел вже значно менше. Існують реальний та свідомий (в уяві ДК) світи. Завжди взаємодіють, але неоднопорядково. ДК розповідає свої ідеї людям, яким це непотрібно. Його подвиги їм не потрібні. Взаємодія між його бажаним і реальним світом не відбувається. Але він залишається щасливим і вирним своїм ідеалам, адже будує свій світ за принципом вилущення реальності. Він постійно з мізерного робить благородне. Його світ на основі уяви робить світ яскравіше. ДК і режисер і сценарист свого життя. СП та інші піддаються його режисерським ходям і грають свої ролі, навіть та парність визначена сценарієм, адже лицар повинен повчати свого зброєносця. Нічого не виходить за рамки вистави. Навіть коли їх б’ють ДК це пояснює як чари і чарівників. Використовує пояснення які можуть бути у Лиц.романі. Його уявний світ замкнений і він у ньому щасливий. У 1 частині всі його подвиги безрезультатні і не мають впливу на реальний світ. У 2 частині ДК стає більш трагічним героєм. Невідповідність між його цілями, прагненнями і його можливостями породжує сумний комізм його образу. СП починає демонструвати свою самостійність. Він вимагає свободу слова. ДК має погодитись на умови героїв. СП користується прийомом перетворення реальності і починає (епізод із селянками) перетворювати щось гарне на щось низьке. ДК спочатку не вірить, але потім погоджується, кажучи що це чари. Втрачає своє режисерське панування. Поступово цей уявний світ починає впускати реальність і руйнуватися. Оскільки вже не ДК відповідає за події. Кульмінац момент – Г та Г. Крапкою у трагік частині стає смерть ДК. Але помирає не він а Алонсо Кіхана. Вона абсолютно буденна, це демонструє нам як герой наблизився до реальності. СП стає благороднішим, він підноситься. Відмовляється від губернаторства, його мова більш виважена, менш насичена приказками. ДК говорить не лише з романів а й від себе, здобуває свої власні переживання. У кінці ДК згадує про пасторальну модель. Можливо якби це була вона все і вишло б. ДК – герой у масці. Театрал.персонаж. Створює сам себе. Книжковий образ, говорить як із книги, а також у 2 книзі вже є предпосилки на те, що існує книга про ДК. Хронотоп – мотив великого шляху. Хоча вони подорожують у відкритому просторі, але ДК знах.у своєму власному, у свідомості. Тому ДК у 1т не допускає зіткнень з реальністю. У 2т Хронотоп стає більш замкненим. Руйнується світ свідомості. У ДК забирають роль режисера свого світу. (у замку Г-га та Г-ні). Руйнуючись він веде його до дійсності. «Дон Кіхот» з його вільною сюжетною схемою пригод і подорожей героя поклав початок розвитку типу «роману великої дороги», який використовували в композиційному задумі творів великого епічного розмаху видатні романісти наступних часів - Філдінг і Смоллет, Діккенс і Гоголь. ДК і СП демонструють розвиток своїх особистостей на рівні мовлення. 1 книга: ДК – письмо (говорить як із книжки), СП – мовлення (проста мова). 2 книга: дистанція між героями зменшується. ДК еволюціонує, перестає бути тільки пародійним героєм. Починає вкладати власн зміст. промов про Зол вік формує програму дій). роману н.типу: змінюється хронотоп, стає більш реалістичним, Сервантес створює героя визначаючи його особистісні характеристики. Окрім нового трактування гуманістичного ідеалу, правдива картина народного життя (народний образ СП, показ його величезних можливостей і духовної близькості до благородних ідеалів ДК, у викритті соціал несправедливості, у пройнятості повагою і любов'ю до людини) та доля основних персонажів, що розгортається на цьому фоні внутрішньо об’єднані та врівноважують один одного. В результаті цього підхід до дійсності стає різностороннім і розширюється в філософську концепцію життя без будь-якого збитку для конкретики та яскравості образів. Роман відобразив кризу ренесансного гуманізму, ввів у мистецтво тему «донкіхотства» — вірності своїм поглядам і боротьби за них всупереч усьому.

Дата добавления: 2015-10-28