Пізнє французьке Відродження та «Спроби» М. Монтеня. Людина у М. Монтеня.

Значним явищем французької літератури пізнього Відродження є твори різних жанрів, в яких відбилися релігійні війни й породжена ними в країні гнітюча атмосфера. В останній чверті XVI ст. високого рівня досягла у Франції філософська думка. Найвидатнішим її представником був Мітель де Монтень (1533- 1592). Він походив з заможної родини, отримав добру освіту, блискуче знав античну культуру, з метою поширення своїх знань і досвіду подорожував по Європі. «Досліди» - це вільні роздуми письменника головним чином над своїм життям і власним життєвим досвідом. До узагальнень він іде через власне «я», його філософія коріниться в особистих відчуттях, настроях, особливостях вдачі, способі життя. Наприклад, міркуючи про шкідливість насильства при вихованні дитини, він спирається на власний досвід виховання доньки Леонор. Складаються «Досліди» з трьох книг, вперше опублікованих у 1588 р. За будовою це фрагментарний твір, у якому відсутня будь-яка сюжетна єдність. Він містить окремі думки, міркування, спостереження, враження, пересипані цитатами з античних авторів; увесь матеріал розташований довільно, без будь-якої системи й послідовності. Теми фрагментів найрізноманітніші: у них йдеться про античних поетів і виховання дітей, про честолюбство і здоров'я, смерть і багатство, славу і гідність, совість і педантизм, про все, що письменник спостерігає навколо себе, що думає, читає, чує. Ця зосередженість Монтеня на своїй особистості, власному духовному світі йде не від самозакоханості чи егоцентризму - філософ досліджує в собі людину, відкриває й пізнає в усіх проявах її чуттєву й духовну природу. Це, власне, і є наскрізна проблема, яка об'єднує невпорядковані думки «Дослідів». У центрі уваги письменника - багатогранні і різноманітні природні можливості людини, її мінлива поведінка та вчинки. Він доходить висновку, що людина постійно змінюється залежно від обставин, у які потрапляє; вона може досягти найвищої довершеності і безмірно низько впасти: людський розум здатний до необмеженого розвитку і водночас йому властиво помилятися. Трактуючи людину як істоту мінливу, Монтень разом з тим чітко визначає людський ідеал й утверджує тверді моральні устої. На його думку, найвищою моральною нормою є близькість до природи й поміркованість. Тому найбільше він цінить землеробів та мудреців, у житті яких вбачає природність і свободу. Відстоюючи право людини на щастя, Монтень закликає її розвивати громадські почуття, почуття гідності: «Той, хто почуває власну гідність, зрозуміє свої обов'язки перед іншими людьми і суспільством, той усвідомить своє покликання сприяти громадській користі, виконуючи свій обов'язок громадянина. Той, хто не живе для інших, не живе для самого себе». На підставі вивчення людини Монтень робить висновок, що цінність її визначається тільки внутрішніми властивостями: «Ми бачимо селянина і короля, дворянина і простолюдина, вельможу і приватну особу, багатія і бідняка, нашим очам вони уявляються вкрай неподібними, коли ж насправді вони різняться тільки одягом. Судити про людей треба незалежно від одягу чи строкатої видимості, якою вони себе маскують, а згідно з їх сутністю, тілом і душею. Цар всього-навсього тільки людина. І коли він лихий від народження, то навіть влада над усім світом не зробить його кращим». Монтень - прихильник іншого, нового знання, творчого, заснованого на реальному життєвому досвіді і досліді. Мислитель вірив у можливість безупинного розвитку пізнання. Для того часу такі думки мали величезне прогресивне значення, сприяли звільненню мислення від гніту церковних авторитетів, від забобонів, розхитували догми християнської ідеології. Твір Монтеня поклав початок розвитку жанру ессе, в якому предметом зображення є внутрішній світ однієї людини - самого автора, його індивідуальне сприйняття, відбиття в його свідомості найрізноманітніших проявів життя.

Дата добавления: 2015-10-28