Історія восьма. Мандрівна зірка

Вона рухається подіумом граційно, майже не торкаючись ногами поверхні підлоги. Вона не йде, а лине, летить. Так над землею пурхає кленовий листочок, хизуючись своєю ошатністю, зірваний шалапутом вітром, або напнута струна бабиного літа, знаючи, що в цю хвилину вона найдивовижніша. Легко в танці, граційно по струнах вітровію рухається вона подіумом. Майже невагомо, витончено, звабливо, східцями мелодії, котра супроводжує її вихід.

Вадим здивовано відкриває рота. Давно він не зустрічав таких створінь у середовищі модельного бомонду. Як для моделі, зовсім не худа. Довершена у всіх згинах тіла. То справжнє мистецтво – рухатися так, тепер він розуміє знайомого модельєра Левсянчика, чию колекцію демонструє ця пава. Той вчора хвалився, що знайшов справжній самородок. Таки правда, зануда Левсянчик не збрехав. Її манера рухатися подіумом … О, то не буденний вішак для одягу, як ті худющі моделі‑манекени. Коли цокають своїми високими підборами подіумом, Вадиму видається, що то і не цокання зовсім. Це торохкотять їх зболені від недоїдання кістки.

Модель зупиняється на краєчку сцени, легким порухом голови відкидає волосся і відкриває світові очі.

Довге русяве волосся, великі зелені очі. Вадим може закластися з ким завгодно, що вони дивляться на нього. Ні, не кудись там на софіти, у далеч, як і годиться справжнім моделькам, а на нього. Вадим, мов голодний вовк, ковтає слину.

Жінки! Їх завжди було забагато у його ще доволі молодому житті. Вадим ніколи не переймався тим, як заволодіти тою чи іншою кралею. Дівчата видавалися легкодоступними. Скільки він їх мав?

Крім приємностей, траплялися й не зовсім вдалі моменти. Найчастіше пригадувався оцей. Вони розважалися з хлопцями у випускному класі, у сауні. Його батя тоді був лише звичайнісіньким замом у такого собі депутата‑гуру, яким і сам згодом став. Взагалі Вадиму поталанило в житті: народився у правильній сім’ї. Та він геть про інше! Розважалися в компанії молоденьких‑зелененьких петеушниць, які за сотню баксів були згідні на все. Йому ж попалася повна дурепа, тобто незаймана. Як він з нею намучився! Слава Богу, для нього це не був перший досвід. Розігріта дешевим вином, змішаним з горілкою, його хтива плоть просто шалено виривалася на волю. Він взяв дівчину силою. Заплатив за це не одну сотню зелених, а дві – за моральну шкоду. Хотів з нею по‑людськи. А та навіжена поперлася зі своїми батьками в міліцію. Зчинили галас – ґвалт, ґвалтують! Чого ж ти в сауну з п’яними пацанами поперлася? Кому потрібна твоя незайманість? Теж мені, скарб великий. Мале, миршаве нещастя … Був суд. Звичайно, нічого вони не довели. Суддя виявився корєшом батькового шефа … Так, світом править сила, а це гроші та влада.

Це стало гарним уроком для нього, тоді ще тільки спокусника‑початківця. Батя йому вправив мізки – кажеш отакій дуринді набитій, що одружишся з нею, подаруночки‑цілуночки – і вона твоя. Для чого силувати, а потім мати отакі, хоч і невеликі, та все ж прикрощі? Зрештою, батя порадив йому перейти на моделей. Там усе набагато простіше, інший рівень! Гроші, блиск, шик … А премудрості «вибраних» дівчат в інтимній сфері сягали таких глибин … Куди там незайманим петеушницям! Надважливо: жодних зайвих запитань чи вчинків. Ти мені – я тобі! Бізнес! Чи має бізнес душу? Дзуськи!

Нова колекція Левсянчика. Осінь‑зима. На зеленоокій моделі розстебнуте на всі ґудзики смарагдове пальто. Воно заледве сягає колін. Вона рухається вільно, мов човен, що гойдається на хвилях сонного моря, майже недбало. Поли пальто розлітаються в різні боки. Стегна гойдаються в такт шепоту хвиль музики. Під напівпрозорим жовтим плаття з розкішним декольте дівочі перса хизуються своєю довершеністю, притягуючи погляди. Модель підходить до того місця, де сидить Вадим. Зупиняється, повертає голову у його бік. Вона дивиться на нього. У Вадима пересихає в роті, починають від збудження тремтіти руки. Хлопець відчуває, як його раменами додолу під сорочкою тоненькими цівочками стікає піт. Дівчина посміхається кутиками вуст, різко повертається і рухається далі своїм маршрутом, піднімаючи гучну хвилю оплесків. Схоже, отак «хріново» почуває себе не лише Вадим, а й решта чоловіків у залі.

Дівчата! Він у тому навіженому шалі довго був одержимий ними. Вадим легко захоплювався, та після проведеної ночі з об’єктом жадань його гарячий шал витікав з нього, мов магма з вулкана, що врешті застигає та стає гранітом. А кохання? Та й чи є воно, оте кохання? Рано чи пізно всі охи та ахи закінчуються одним – ліжком. Кохання вигадали йолопи, яким не дають, та сині панчохи, яких ніхто не хоче. Розслабся, подруго, та отримуй задоволення. Були звичайно дурепи, що вбивали собі в голову маразми про закоханість, труїлися через нього, різали вени. Одна навіть потрапила в дурку. Пхе! Хіба секс та кохання можуть бути синонімами? Секс – класна штукенція. Ліпша стократ від наркотиків, будь‑яких. Він знає, що каже. Коханок міняв, мов шкарпетки, щоденно, чи то щонічно. Навіть не пригадує всіх не то що на ім’я, а й на обличчя. До всіх було стандартне звернення «Сонечко» чи «Кішечка», щоб не плутатися.

Деякий час журнали рясніли скандальними знімками сина «того самого» в компанії напівоголених юних модельок. Та навіть журналістам врешті стало нудно, у дуже багатого женишка наречені змінювалися надто часто, а це вже не скандал і не сенсація. Так – богемні будні.

Завше стандартна схема – лише президентський люкс у п’ятизірковому готелі. Юля чи Іра, новенька кішечка‑супермоделька в джакузі, заповненому французьким шампаном, а ліжко устелене пелюстками чайних троянд.

Фінальний вихід. Зеленоока вродливиця в білій шубці зі штучного хутра, поцяцькованого не банальними трояндами, а волошками, великий букет волошок у руках. Як їй пасує той волошковий квіт. Навіть на мить здається, що колір її очей перетворюється зі смарагдового на блакитний. Вона нарешті усміхається, щиро і природно. Не барбівською посмішкою на тридцять два вибілених зуби. А так, що від цього в грудях трепетно щемить і проситься щось на волю. Те почуття незнайоме. Зовсім чуже, а тому цікаве. Дівчина витягує з букета одну квіточку і кидає її прямісінько в руки ошелешеного Вадима. Усі чоловіки заздрісно позирають у його бік. Вона зробила вибір.

Плотські утіхи. Коли щоденно дивитися у вікно на хай бездоганний світ, то і від цього з часом починає вернути. Усе до блиску відполіроване, і вже сліпуча білість починає видаватися крижаною. Вадим виснажився. Передоз? Займався сексом майже з примусу, як ото носив краватку під дорогим костюмом та щодня ходив на роботу. Власник двох фірм мав з’являтися на ясні очі підлеглих щоденно, вимога‑забаганка батька. Так і з дівчатами, слід тримати марку. Передоз чи непередоз. Робив усе квапом, мов набридливу роботу. Перепхався – і гуляй, красуне! Сумно. Де дівся кураж? Потім напивався до напівсвинячого стану. Інколи навіть замислювався, а може, він голубий, якщо йому секс з жінками не в кайф. Та хлопці йому ще менше подобалися, аніж красиві порцелянові дівчатка з ідеальними параметрами: дев’яносто‑шістдесят‑дев’яносто.

І ось сьогодні він зобачив її. Волошкову дівчинку. І прокинувся. Він знову жадав.

Після показу бенкет, як завжди. Вона стоїть біля вікна, дивлячись на підсвічену ліхтарями київську ніч.

До неї підбігає схвильований і розпашілий винуватець свята‑дійства, модельєр Левсян:

– Ох, Лізонько. Голубонько! Цілую ручки, мій скарбе.

Він тримає в руках два келихи із шампанським, тицяє один у руки дівчині, його погляд падає на Вадима.

– Пане Вадиме! Радий тебе бачити, любчику! Знайомся, це Лізонька, моя надія. У неї талант, перфектно талант. – Модельєр Левсян уже добряче п’яний, надто голосно гикає. – Перепрошую. То моя муза! Прохання до тебе, Вадимчику, не балуй! Я добре тебе знаю! Не зобижай мою красуню, я її все життя шукав. Мені здається, що коли натягти на неї гумові чоботи та куфайку і випустити на подіум, аплодуватимуть не менше.

– Левсянчику, любий, не кокетуй! – Дівчина поблажливо цілує модельєра в щічку. – Ти божевільно талановитий і сам про це добре знаєш, а ми лиш вішаки для твого таланту.

– Лізонько, голубонько. Ти – не вішачок. Тільки не ти! Що ти таке говориш? Ти – Афродита, ти – диво!

Левсяна гукають до гурту юні модельки, і він, похитуючись, летить на крилах слави.

– Дуже приємно познайомитись з вами, Лізо! – Вадим єлейно облизується. – Ви прекрасні! Я – Вадим, син …

– Я знаю, чий ви син. Інколи переглядаю світську хроніку, – вона надто різко обриває його. – Мені байдуже, це не перепустка до раю!

Голос красуні не просто звучить, він вишукано дзвенить, мов дзенькіт шаблі в старих фільмах.

Вадиму здається, що лише від її голосу можна вдавитися жагою.

Господи, який він йолоп чи не йолоп. Ні, вона просто ще не розуміє всіх переваг його привілейованого становища, перед яким до сьогодні відчинялися всі двері, у які він мав бажання зайти. Але що хотіти від жінки? Вона лише модель, а він … Він щедрий коханець. Завжди все було доволі просто, а вона хіба не з того тіста, що й решта?

Тільки чомусь в отому місці, де, кажуть люди, захована душа, так болить і тремтять від хвилювання руки.

Вадим і Ліза їдуть у його машині, у «лексусі». Місяць він залицявся до Лізи, такого довгого й запопадливого благання‑плазування перед жінкою він і не пригадує. Зустрічалися лише вечорами, виключно на нейтральній території. Вона не дозволяла не те, що поцілувати себе, а навіть торкнутися її рукою. Звісно, він став, мов надмірно напнута струна, яка врешті не витримає і порветься. А от сьогодні вона раптом доволі легко погодилася, заїхати до нього «на вечерю». Він уже давно живе самостійно, однак ще жодного разу жодна дівчина не була у його спальні. Для чого давати марну надію? А тут здався …

Вишукана французька кухня, срібні тарелі, англійська порцеляна якогось там графа, золочені канделябри, марочне біле вино, класична музика. Вальс Штрауса. Вона рухається вільно і досконало в такт вальсу. З таким тілом це доволі легко робити. Вадим нарешті може доторкнутися до неї. Ліза дозволяє себе поцілувати. Він не знав, що поцілунки бувають такими … То не проста тобі зустріч губ, то коли майже втрачаєш свідомість уже від наближання моменту.

Ліжко в спальні рясно засипане волошками. Він нічого не забув. Ота волошка, яку вона йому подарувала, завжди з ним, у машині, поруч з образком янгола‑охоронця, який йому подарувала мама. Волошка, яка пахне Лізою! А зараз їх тіла в тих квітах, жага поцілунків, солод ночі. То не тільки секс. Він не міг насолодитися володінням цією жінкою. Припавши спраглими губами до її тіла, він врешті зрозумів, що досі ще й не жив, не пив, не кохався по‑справжньому. Він був таки незайманим, бо двері, які йому вона сьогодні відчинила, були не вбогою перепусткою через чорний хід у бідну забігайлівку, а золоченими воротами до раю.

Ліза видавалася довершеною: світла, мов зорі на небі, і така ж далека, як вони. Хоч лежала поруч з ним, у його обіймах, та залишалася недосяжною. Це його вбивало і він знову і знову оволодівав нею, доводячи собі, що вона поруч, а він у ній, тут. Легкодоступна? Але хіба можна володіти жінкою, яка знає про тебе більше, ніж ти сам? І яка, зрештою, володіє тобою. Не ти нею, а вона тобою!

Вадим вперше не збайдужів до своєї коханки, коли минула ніч кохання. Навпаки. Він міг думати лише про неї. Магма, що текла вночі його жилами, не стала гранітом. Вона залишилася вогнем.

Вадим дурів, коли Ліза довгенько не з’являлася. Він змарнів, схуд, осунувся. Було начхати на весь світ. Ліза не мала мобільного. Вона приходила лише тоді, коли хотіла і коли мала на нього час. Він терпляче чекав, коли врешті сутінки впадуть на місто і, можливо, знову з’явиться вона, його зірка. Та щоразу це відбувалося рідше і рідше. Ліза довела його до стану, коли він благав на колінах, щоб вона не залишала його. Ліза посміхнулася кутиками вуст, махнула грайливо своєю голівкою так, що волосся розсипалося водоспадом, і заперечливо похитала головою. Дівчина зникла цього разу надовго.

Вадим шукав її. Задіяв усі зв’язки батька. У модельній агенції вона не з’являлася, за адресою, вказаною у її портфоліо, така не мешкала. Він мав усе: гроші, славу, владу. Він міг легко здобути будь‑яку дівчину, будь‑коли … Та то не Ліза, а без неї життя здавалося марнуванням часу.

Юнак страждав.

Одного липневого гарячого вечора друзі майже силою випхали Вадима з дому в новий модний нічний клуб. Розвіятися.

Біля барної стійки, елегантно закинувши ногу на ногу, сиділа його Ліза. Довге густе волосся водоспадом вилилося на плечі. Вона грайливо накручувала пасмо на вказівний пальчик лівої руки. Вадим стояв посеред зали. Йому на мить здалося, що він задихається, сльози затуляли очі, тіло майже не слухало його, тремтіло. Він кохає її? Чи лише банально жадає?

Ліза підходить до Вадима впритул. Звабливо кладе йому руки на плечі, зазирає в очі і цілує, забираючи з нього життя до краплі та вливаючи в тіло жагу. Він безвільний.

Як він хоче її, єдино важливу для нього, єдино жадану.

Вадим мчить нічним містом, швидше‑швидше додому. На задньому сидінні Ліза. Вона ззаду огорнула його своїми руками, і він ще сильніше тисне на газ. Швидше‑швидше‑швидше. Він жадає її вже тут, зараз. Її права рука блукає його тілом, ніжно опускаючись нижче і нижче. Вадим уже не належить собі, тільки їй. Кожна клітинка його тіла жадає впитися, злитися з її плоттю. Кудись зникає весь кисень з легень, бо він може дихати лише запахом її волосся, жити від дотиків її пальців. Нога ще сильніше тисне на педаль газу. Він уже не контролює себе і не помічає, що машина мчить на реактивній швидкості, ще трішки – і вона розсиплеться або полетить. Стрілка круглика‑спідометра впевнено переповзає позначку двісті. Пофіг! Є тільки вона! Тут, зараз, поруч. О, Ліза таки мала слушність, коли казала, що влада, гроші, багатство – це не перепустка до раю. «Коли її там нема, до пекла такий рай», – додає від себе хлопець. Вадим дивиться в дзеркало, нестерпне бажання зазирнути в Лізині смарагдові очі. І торопіє – то не Ліза, то не вона.

У дзеркалі, мов на екрані, у пришвидшеному режимі дівідішника прокручуються кадри: обличчя дівчат, жінок, які віддалися йому, змінюють одна одну і врешті зупинка. Стоп‑кадр! Із дзеркала на нього дивляться наполохані та перелякані очі тої малої з ПТУ.

Посеред міста, посеред ночі «лексус» на шаленій швидкості вдаряється в стовп і вибухає. Самотній запізнілий перехожий стоїть, ошелешений побаченим. З полум’я машини в небо виривається на волю яскрава цівочка світла та губиться в небі між зорями.

Зірка впала в небо.

Мамай

…Наглядай за душею, яке в ній зело проростає. І не барися полоть, як де недобре зійшло.

Григорій Сковорода

Олексій посміхався до себе щоразу, коли згадував Магдалену. Красива, справжня, впевнена в собі. Навіть більше – трохи самовпевнена. Вишукано вбрана і без обручки. Картав себе, що таки встиг розгледіти цю деталь… То було наче професійним – любив дивитися на жіночі руки. У кожної жінки руки особливі, мов крила у птахів. Двох однакових пар не знайдете. Магдаленині – то крила підбитої чайки. Ніжні, трепетні. Чайки, яка найдужче у світі любить літати. Хтось колись поламав їй крила, інший хтось пообіцяв, що допоможе, складе правильно і вона знову літатиме. Але склав погано, і… Чайка майже не літає, тужить за небом, за сонцем, за вітрами в міжхмар’ї, та не літає. Руки‑крила без роботи, міцні та безсилі, а тонкі пальці, як тужна мелодія флейти, без жодних прикрас. І ще Мавчині очі. Коли дивиться в тебе, то пропорює аж до кісток. Такий погляд витримати, потрібно мати чи сумління чисте, чи настільки чорне, що як завіса – не проймеш.

Не все так просто з нею, з Мавкою, одразу відчув. В Олексія правило – не давати жінкам своїх візиток. Точніше молодим жінкам, хіба що це замовники чи дружини приятелів або пані, яким уже далеко за, і вони можуть бути хіба що цікавими співрозмовницями. А тут майже силоміць запхав їй візитку в руки та запросив до себе в гості. Може, тому, що був упевнений: вона не приїде. Що такій, як вона, робити на його людьми забутому хуторі? Тут у нього ані перукарень, ані супермаркетів, ані бодай натяку на цивілізацію: ні газу, ні води в трубах. Це Олексія не бентежило, звик. Зате є криниця зі справжньою джерельною водою – то для того, щоб пити, і батько Дніпро поруч – то для того, щоб жити. А ще багато синяви над головою, запах степу впереміш із запахом літа, чи осені, чи весни, а взимку запах чистоти – такої аж до стерильності янгольської, яка очищає тебе настільки, що жодного чистилища не треба. А це для того, щоб БУТИ. Олексій любив і зиму теж. Бо козаку зима не страшна, коли маєш доброго кожуха, а в хаті добру піч. Вона і зігріє, і хлібину спече. А паливо? Тут просто, бо ліс під боком.

Отакий його, Мамаїв світ, який для себе сотворив, для себе одного, і в ньому є місце лишень для Мамая. Так, звісно, ще трохи для друзів. Вони частенько навідували козака Олексія. Привозили сюди свої потовчені душі, інколи розповідали про проблеми, та здебільшого просто дихали волею, Дніпром, степом, лісом. Кожен з них уголос заздрив Олексію, як оце Максим. Казав‑мріяв щоразу, що також хотів би такого життя, та… Кого кредити не пускають, кого – бізнес, дружина, коханка, діти, онуки, а кого – болячки… Та все це лишень відмовки. Бо починати все спочатку ой як важко. Навіть не так. Починати спочатку не важко, це продовжувати спочатку складно.

Друзі приїжджали. Олексій розпалював вогнище, варив юшку для гостей з дніпровської риби. Юшка кипіла, співалася пісня, у травах гомоніли цвіркуни, гоїлися чужі рани…

Олексій ніколи не розпитував. Якщо козак захоче – сам скаже, запитає поради – отримає її, бо пхатися комусь у душу, не гоже. Так роблять тільки загарбники і паскудні попи. А він не піп і не загарбник, він простий собі чолов’яга, трохи маляр, трохи селянин, трохи козак, трохи мрійник…

Посміхнувся у вуса. Ох‑ох, козаче! Та клята дівка обізвала тебе Мамаєм. Йому подобається, чому ні?

Зайшов до хати, глипнув на стіну навпроти печі. На ній висів «зимовий Мамай». Він таки не продав його. Аж на обличчі просвітлів. Ніколи не мав суму, коли згадував Магдалену. Так, гарний спомин про людину інколи більше важить, аніж прожитий кавальчик життя з нею. Бо з прожитого можна викресати вогонь, а можна його перетворити й на згарище. А доладні спомини – то наче красива картина чи скульптура, милуєшся не намилуєшся.

Магдалена попросила тоді намалювати для неї Мамая. Може, й пожартувала. Так, він телепень. Він сприйняв це буквально. Бо відразу ж, тільки‑но з Києва повернувся, за пензля вхопився. Мало бути досконалим те полотно, як і його власниця. І таке намалювалося…

Мавчин Мамай був не схожим на інших, бо мав крила. Крилатий диво‑Мамай. Хотілося хоч так допомогти цій жінці, яку бачив уперше і, може, востаннє. Бо маленька надія, що Мавка не назавжди втрачена, жевріла в серці. Зрештою, картина гарна вийшла, може, й продасться.

Гарна і дивна. Дивна, але й цікава. Закинув тоді всю хатню роботу і творив, поки не закінчив. Його друг Назар випадково побачив картину, фарби ще не висохли і Олексій не встиг заховати її від чужого ока. Спочатку навіть дар мови втратив, коли розглядав, а потім сказав: «Знаєш, товаришу‑брате, був подумав, тіко не ображайся, що ти того, поїхав. Бо причепив вояку Мамаю, замість мушкета та шаблі, янгольські крила… Але роздивився і… Вражає, таки вражає. На Архангела‑Войовника цей Мамай схожий. Такого куплять – сто відсотків куплять. А давай я його з собою заберу. Щоб я здох, якщо за тиждень не продам. Одна з ліпших твоїх робіт, слово честі».

Олексій мугикнув під ніс, типу картина не викінчена, фарби не висохли і він не звик сирим матеріалом торгувати. От коли він завершить, тоді обов’язково зателефонує Назару. На тому й погодилися.

Олексій сам не знав, чого сподівався. Може, хотів мати на стінах такий собі гарний спомин про Мавку: два рідних Мамаї – зимовий та з крилами.

Не зганяючи усміх з вуст, Олексій узяв зі стола телефон, що ледь чутно дзвонив. Глипнув на номер, телефонував його приятель з Києва. Казав, що приїде. От тобі й розвага, й привітна розмова. Максим з неговірких та конкретних друзів, що і словом, і ділом готові допомогти. Треба хлів поправити, сіно привезти, щоб взимку було чим коняку та кіз прогодувати, а потім випхати на горище – ліпшого помічника годі й шукати… А дві пари рук завжди ліпше, аніж одна.

Гостив два тижні Максим. Вони промайнули доволі швидко. Повертаючись у столицю, нарікав, бо начебто дістала козака міська метушня, але що вдієш? У столиці робота, квартира, вазонки на вікнах неполиті та кіт. Два тижні, що його нема, сусідка квіти поливає та кота годує, але вона з мужем у Херсон на відпочинок зібралася. Тому… Олексій ховав усміх у вусах, слухаючи «версії» товариша та міркуючи собі, які ті вазонки нещасні, бо хіба то життя – на підвіконні за склом, запхавши коріння в штучну землю і дивлячись на небо крізь скло. Завжди крізь скло. І котяче життя у квартирі, звісно, не ліпше. Інколи і Максим нагадував Олексію вазонок – такий само блідий, слабенький та невпевнений ні в чому, але змінюватися товариш не хотів, і так йому добре… Дехто віднаходить щастя і в нещасті власному, бо завжди є ті, кому ще гірше, ніж тобі.

Звечоріло. Небо вщент всіяли зорі. Здавалося, що то хтось розклав дороговкази‑світляки в небі, щоб душі не блукали. Олексій сидів під дубом, схрестивши ноги, як його Мамаї на картинах. Курив люльку, слухаючи, як весело перегукуються в траві цвіркуни, десь ген під лісом, біля маленького озерця, в осоці райкають жаби, певно, буде завтра чи післязавтра дощ (та най падає – бо сіно з Максимом вони привезли, а свіжа отава мусить вирости). Спокій і щастя переповнювали його. Тут він не був самотнім, світ настільки великий і настільки перенаселений живими істотами, що той, хто хоче його чути, обов’язково почує. У грудях билося серце, тріпотіла птахою душа, співав розум. Хіба так виглядає нещастя? Заплющив очі, музика світу заполонила його. Щастя – бути там, де ти хочеш, жити так, як того воліє твоє серце, хотіти того, чого хоче Всесвіт.

– Дай Боже щастя, пане господарю.

Спочатку ці слова, які зателенькали дзвіночком десь за спиною, видалися маревом чи сном. Господи, невже задрімав, сидячи під дубом та й ще з люлькою в зубах?

Голос був жіночий. То дивувало ще більше. Навіть не став озиратися. Таки правда задрімав, бо звідки взятися жінці тут та ще й посеред ночі? Вдихнув на повні груди… І забув видихнути. Бо міг намаритися чи наснитися голос, навіть картинка, але запахи… Запахло волошковим степом. Він різко повернувся й отетерів.

До нього посміхалися сумні очі Мавки. То була вона, Магдалена, не Марія з Магди, справжня – з крові та плоті. Спортивні штани, кросівки, червона куртка, за плечима рюкзак… Жінка, «яка ніколи не буде його і яку він ніколи не побачить», стояла посеред його подвір’я під дубом та втомлено витирала чоло рукою.

– Я вас не налякала, Мамаю? Ох, вибачте, що без попередження. Знаю, що незваний гість гірший від москаля. Та тут така халепа сталася. Спочатку хотіла зробити вам презент, а потім… У мене телефон розрядився, тож напомацки вас шукала. Якби не моє вміння орієнтуватися в горах, довелося б у лісі з вовками ночувати. Ноги болять, пити хочеться. Ох, і зморилася, поки цей хутір відшукала, – сказала буденно, скидаючи з плечей рюкзак, а з голови – кепку. – І ще той, я голодна мов сто вовків.

В Олексія відібрало мову. Він так і лишався сидіти, із затиснутою люлькою в зубах та витріщаючись на Мавку. Пауза затягнулася.

– Овва! – першою не втрималася Магдалена. – Слухайте, Олексію, я не привид і не мана, чесне слово, можу перехреститися.

І Магдалена дуже повільно й обережно перехрестила себе, примовляючи: «В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа».

– До того ж, ви обіцяли мені картину. Я по свого Мамая. Ви його намалювали?

Дата добавления: 2015-09-01