Не Марія з Магди

Любов виникає з любові; коли хочу, щоб мене любили, я сам перший люблю.

Григорій Сковорода

Вона стояла до нього спиною. Довге чорне хвилясте волосся спадало на плечі. Ситцеве біле платтячко, босоніжки на підборах. Аж дух перехопило. Відчував дивну вібрацію в собі, уже дивився на неї не як на витвір Божого ремесла, не як художник на об’єкт творчості, а як на жінку, через яку можна втратити голову. Такого з ним давно не було. Може розвернутися та піти геть, поки не пізно? А якщо вона обернеться і з’ясується, що на обличчя вона також красуня? Розгубився. Жінка стола якраз навпроти тої картини, яку йому слід зняти зі стіни та запакувати на продаж.

Вилаяв себе мовчки. Та що ти навигадував, чоловіче добрий? О, звісно, це все спека, спека… І жінка може виявитися зовсім молодою, тобі в онучки годитиметься чи навпаки поважною старшою пані (це ти вже загнув), чи зовсім‑зовсім несимпатичною. Та що ти за козак, коли баби злякався? Підняв високо голову і майже силою погнав себе до тендітної невисокої постаті, шепочучи собі: «Терпи, козаче! Отаманом будеш!»

А за крок від неї зупинився мов вкопаний. Міг розгледіти малюнок на її сукенці, тонкий сріблястий браслет на правій ніжці. Враз захотілося торкнутися до нього і до її ноги. Чомусь подумалося, що шкіра в неї має бути шовкова, як і її чорне гайвороняче волосся… Ураз здивовано побачив, як його рука тягнеться до її волосся, відсахнувся. Аж упрів… Мана якась. Заплющив очі, подумалося, може, то йому від спеки все це ввижається, отримав сонячний удар, і якщо отак трохи постоїть під кондиціонером та охолоне, то і мана розвіється. Старався дихати глибоко та повільно. Його ніздрі вловлювали запах – ніжний та терпкий. Пахло корицею та волошковим степом. Так могла пахнути тільки Вона.

– Гм, цікаво.

Стрепенувся, почувши жіночий голос.

– Прошу пана, скільки можна стовбичити за спиною і дихати мені в потилицю. Це, як мінімум, невиховано.

Вона навіть не розверталася до нього. Але точно знав, що слова адресовані йому. Бо в залі, крім них двох, більше нікого не було. Голос жінки ніжний та мелодійний, мов дзвіночок. Холєра, думав, що рухається тихо, а бач, то так тільки здавалося. Вчула його.

– Доброго здоров’ячка, шановна пані, – врешті опанував себе. Ти що, хіба не козак? Баби злякався. Тьху… – Перепрошую, якщо вас налякав. То випадково.

Олексій вийшов із‑за спини незнайомки і став поруч, майже торкаючись її руки рукавами своєї сорочки. Вона повернула голову у його бік, оглянула уважно. Олексій незворушно дивився перед собою, наче вона його не дуже й цікавила, він просто ввічливо відповідав на закиди. Жінка якусь мить дивилася на нього, тоді повернула голову в бік картини і знову заговорила:

– Дуже гарно. Ця картина особлива, не схожа на інші. Як ви гадаєте, пане отамане?

Він посміхнувся у свої довгі вуса. Медова смага розливалася грудьми, йому було добре біля неї, хотілося слухати голос, хотілося торкнутися, хай лиш пальчиком, до її руки, волосся. Вона поправила правою рукою на голові зачіску. Пальці тонкі, довгі, обручки на пальцях не було, він з цікавістю розглядав її руки. Жінка знову повернула до нього обличчя.

– Е‑е‑е‑е… Гм. – Ну й баран ти, Олексію, а не козак. Правду кажуть мудрі люди: «А козак, як орел! Вбачив дівку – зразу вмер!» Тож насилу вичавив із себе: – Отамане? Прошу пані, я не отаман!

– Хіба, – вона стрельнула очима, і там запалали два вогники. Жінка гралася з ним. Гралася. – Не отаман? Та ну! Ви – отаман. Мінімум полковник. Про це кажуть ваші очі.

Жінка дивилася на нього, мружачись та хитро посміхаючись. Вона кокетувала.

– Тож, пане отамане, ця картина вам також подобається? – вела своєї.

Власний голос здався йому чужим. Не відводив погляду, дивився клятій дівці в очі та розумів, що дарма то робить… Зеленуваті бісики в карих очах прив’язували невидимими мотузочками. Надзусиллям волі відвів очі в бік картини та стенув плечима.

– Та так собі. Може бути…

– Може бути? Дивно! Ви ж її батько! Як це «може бути»? – вона не запитувала, вона стверджувала. – Цікаво ви говорите про власну дитину. Дуже по‑чоловічому. То, кажете, «так собі»?

Олексія це почало злити. Клята баба! Язиката! Що вона собі думає? От уже ж, причепилася. Ледве стримувався, щоб не наговорити дурниць:

– О, невже, шановна пані, бачила по телебаченню сюжет про мене і про виставку? Вчора на «СТБ» у вечірніх новинах чи сьогодні на «1+1» у ранковому випуску показували. До речі, пані, сьогодні о десятій вечора на «П’ятому» буде ще один сюжет про моїх Мамаїв, – чомусь почав хвалитися, хоча раніше не помічав такого за собою.

Вона здивовано розвела руками:

– Ні, не бачила, на жаль. Була в дорозі, – говорила щиро, перевівши погляд на картину. – Навіть якби ви мені поклялися, що не є автором картин – не повірила б. Знаєте, Олексію, так здається вас звати, принаймні в афіші вписано це ім’я, ви і ваші козаки – то одне ціле. Ви з ними схожі. До того ж ваша фізична присутність на картинах не просто відчутна, вони промережані вашою харизмою. Ну, відсотків так на вісімдесят.

– Е‑е‑е… Як це? Моєю? Харизмою? Але ж ви мене зовсім не знаєте? – Олексій здивовано витріщився на свого Мамая.

– Так, але видно, що малюєте серцем, а не технічно. Харизма – то інтуїтивне відчуття жінки.

– Гм… Цікаво. Давайте тоді познайомимося, раз пішла така розмова. Олексій Морозенко – автор Мамаїв, – відрекомендувався, чемно простягаючи руку.

Жінка посміхнулася, і від того Олексієві стало ще гірше. Йому потрібно було вчинити так, як у схожий момент вчинив Сковорода, – дременути подалі. Сковорода тоді втік з‑під вінця. І хоча зараз це був не вінець, та дзвіночки у серці, що там зателенькали, казали: тікай, козаче, подалі від цієї поторочі, напустить ману й візьме тепленького голіруч. Та ноги прикипіли до підлоги і він не міг навіть поворушити ними.

– Дуже приємно, Олексію. Я – Магдалена, – продзвеніло у відповідь. – І, звісно, відтепер палка шанувальниця вашого таланту.

– Магдалена, – повторив луною. – Дуже гарне ім’я, вам пасує. Марія з Магди?

Раптом згадався біблійний сюжет.

– Дякую. Тільки не Марія з Магди, а Магда звідкись там, – вона поклала свою долоню у його руку для потискання, так роблять люди при знайомстві. Олексій легко стиснув її, тоді нахилився і підніс до губ.

Більше нічого ані робити, ані казати не хотілося. Він просто здався – без бою. «Господи, дай мені сили та терпіння пережити це», – єдина розумна думка тримала його при здоровому глузді, не дозволяючи сходу наробити дурниць.

– Здавалося б, Олексію, ваші Мамаї мали б бути схожими, бо писали ви їх із себе, і в тій тематиці важко створити щось нове, бо є поняття традиційності, та мушу зробити вам комплімент. Вони у вас різні. У кожного власний характер, навіть своя доля, чи не так? Як діти, двох однакових нема, якщо це не близнюки. Та й ті за характером дуже різні зазвичай. Ми з вами щоденно змінюємося, на нас впливає все, починаючи від того – чим вранці поснідали, як день провели, з ким зустрілися, яку книгу прочитали і так далі… Це все залишає сліди, змінює нас, хай трішки, але щоденно і безупинно. Змінює… І кожного з ваших Мамаїв куплять люди, і вони житимуть кожен власним життям. Інколи мені здається, що картини, які малюють художники, вірші чи романи, які створюють письменники, зачинають жити власним життям, коли творці їх від себе відпускають. Як ви гадаєте?

Олексій стенув плечима, посміхнувся у вуса, оселедець упав на очі, він правою рукою, завченим рухом, заплів його за вухо:

– Хтозна. Можливо, панночко, і так. Та мені завжди однаково важко прощатися з кожною своєю дитиною. Тут ви маєте слушність. Навіть малюючи копію, як тепер модно говорити – клона, завжди щось йде не так, бо вона виходить відмінною від оригіналу.

Магдалена ствердно закивала, перевівши очі на картину.

– І в дорогу далеку на зорі проводжала… – посміхнулася кутиками вуст.

Олексію раптом стало так легко з незнайомкою, здавалося, він знає її тисячу років. Ото недавно розлучилися і враз зустрілися. Раптом захотілося пригорнути її до себе, сказати щось зовсім дурне: «Як я скучив за тобою, серденько!» Та продовжував стояти наче дурень, слухав гупання свого серця і розумів, що не зможе цього зробити, бо вона… Чужа… Тому перевів мову на інше:

– А знаєте, що означає вислів «мамаювати»?

– Ні. Вперше чую.

– Це синонім до слова козакувати. Коли запитували козачку: «А твій муж досі мамаює?», то це означало, що чоловік подався на Січ та козакує. А ще кажуть «ходити на Мамая». Також не чули такого?

Магдалена заперечливо крутнула головою.

– Це означає «іти світ за очі».

– Те, що ви, пане Олексію, мамаюєте та любите «ходити на Мамая», бачу неозброєним оком. – Жінка схилила голову та підморгнула хитро: – Ваші шаровари, вишиванка, оселедець та вуса – це не антураж, вони справжні, як сонце в небі чи земля під ногами. Цікаво, Олексію, як часто ви «ходите на Мамая»?

Олексій розсміявся. Жінка гралася з ним.

– Ох, підступне запитання, – поправив вуса, примружив очі. – Що можу сказати на це? Я справжній козак, очевидно, час від часу доводиться це робити. Як кажуть у нас: «Ліпше піду на Низ, щоб ніхто голову не гриз».

– Гарно сказано. Правдиво. Зрештою, навіть якби ви заперечували, казали, що ви не такий, – не повірила б.

– А що тут заперечувати, панночко? Козак, як голуб – знявся та й полинув. Бо коли не хочеш козакувати – йди чумакувати.

Магда зробила крок уперед, наставила руку, наче збиралася торкнутися картини. Потім ураз замерла.

– Можна?

– Та будь ласка.

Жінка торкнулася пальцями полотна. Провела рукою.

– Хотілося спробувати на дотик ваш сніг. Мені здалося – він має бути справжнім.

– А він справжній, – говорив щиро.

Магдалена ще раз провела рукою по картині, наче і справді хотіла намацати зиму. Розчаровано опустила руку.

– Дурите! Не справжній, – мовила трохи ображено.

– Та справжній‑справжній! Приїжджайте до мене в гості – побачите. У мене на хуторі він справжній.

Магдалена розсміялася. Ах, який то був сміх, і самому у відповідь захотілося веселитися. Вона нічого не відповіла, ще раз торкнулася полотна пальцями. «Зимовий Мамай» називалася картина. Мамай у звичній позі – позі лотоса. Довкола зима. Сніг укрив і дуба безлистого, під яким на вереті сидить козак з люлькою. За дубом видніються широкі ворота, також припорошені снігом, за ними зимовий сад та вкутана білим снігом хатинка. Праворуч від козака нашорошив вуха, ніби слухає ту мелодію, яку на кобзі грає Мамай, коник вороний. Він припнутий до списа, увіткнутого в сніг. На дубовій гілці висить шабля та щит з гербом. Біля ніг козака – мушкет, порохівниця і кварта, щоб мед‑вино пити. Вбраний Мамай дещо тепліше, аніж на літніх полотнах, – у кожушину, шаровари та добрі чоботи.

– «Сидить козак у кобзу грає, що замислить – усе має», – прочитала Магда. – На картині кожна деталь має символічне значення, правда?

– Ох, пані Магдалено! У житті взагалі все має значення – і сніг, і спека, і ви сьогодні на цій виставці. Ви вірите у випадковості? – Олексієві враз захотілося чи не вперше за всі ці його роки самотності, щоб та жінка виявилася геть іншою, ніж ті, яких він знав чи вимріював собі. Хотів, щоб вона його здивувала.

– Ви натякаєте, що я тут не випадково? Як шабля на дубі, чи кінь під дубом, чи той самий сніг? – вона жартувала чи кепкувала з нього. Яке то врешті мало значення?

– Ага, щось таке. А знаєте, на кого ви дуже схожа? – відповів питанням на питання.

– Тільки не кажіть, що на вашу маму чи сестру, – змовницьки підморгнула.

– Не скажу, бо сестри в мене нема, а на мою маму ви таки анітрохи не подібні. Ви схожі на Мавку. Ні‑ні, не ту нещасну з Лесиної «Лісової пісні», а ту – справжню, що поглядом закохує, а потім зводить з розуму та губить, – він жартував з нею.

Олексія затягувало, зазвичай не реагував так активно на жінок. Знав, що ні до чого доброго це не призведе. Вчасно тиснув на гальма, шепотів, наче мантру, слова вчителя: «Щастя – це залишатися собою». А хіба жінка дозволить тобі це зробити? Більше він не хотів ставати задля когось – чимось.

Вона посміхнулася та не заперечила. Здавалося, що таке порівняння її не здивувало.

– Якщо я – Мавка, Олексію, тоді ви – Мамай. Не заперечуєте проти такого порівняння? – вона грайливо блиснула оченятами і, побачивши, що він мовчить, додала: – Ви майже вгадали, Мамаю. Інтуїтивно відчули, чи що? Мене в дитинстві прабабуся Мавкою кликала. Але ми з вами щось трохи відійшли від снігу. То що там з вашим снігом і рештою невипадковостей на картині?

Олексій спантеличено розвів руками:

– Сніг – це лишень сніг. Авторський сніг, якщо хочете. Кінь – то кінь, для козака – символ волі. У нас кажуть: «Не козакувати Миколі, бо не було в нього коня ніколи». Не наше діло в ряжі стрибати, наше діло козацькеє – конем з меренцем по степу гуляти.

– А шабля? – Мавка провела рукою по картині.

– «І надія в мене певна – мушкет‑сіромаха, та ще не заржавіла – шабля, моя сваха», – проспівав Олексій.

– Авжеж, «Мені з жінкой не возиться, а тютюн та люлька козаку в дорозі знадобиться»?

– Майже, Мавко!

Магдалена пішла далі вздовж стіни, уважно розглядаючи картини. Час від часу зупинялася, роздивлялася, щось гмикала собі під ніс. Олексій вирішив не заважати, так і стояв на одному місці, спостерігаючи за жінкою. Міг уважніше роздивитися її. Карі очі з дивним зеленкуватим переливом, маленький носик, тонка довга шия, мов у лебедівни, прикрите волоссям чоло, брови‑стріли. Тонкі губи, такі ж тендітні, як уся її постать. І лишень очі видавали вік. Це була вже доросла жінка, зовсім не юна дівчинка, в очах мала забагато суму та сарказму, таке з’являється в очах тих, хто багато пережив і вже трохи встиг набратися і радощів, і лиха. Та водночас у очах жив вогонь. Та жінка не втомилася від життя, вона любила його, прагла всім серцем жити… На шиї висіла якась прикраса. Кругла з дивним старим орнаментом. Це була чи не єдина оздоба, окрім ланцюжка на нозі. Обручки чи бодай будь‑якого персня на руці він не зауважив, ані сліду від нього… Вона була незаміжня чи вже давно розлучена. «Цікаво, чи є у неї діти? Напевне є».

Минуло хвилин п’ятнадцять, і вона повернулася.

– Олексію, ще одне запитання. Я, звісно, перепрошую, що відволікаю вас від важливих справ і все таке… – вона вмовкла, наче збиралася з думками.

Він хотів її запевнити, що ні від чого вона його не відволікає, що йому навпаки дуже приємно спілкуватися з нею. Але промовчав. Просто стояв і мовчки чекав, що жінка далі скаже.

– Тільки не вважайте мене причепою, добре, чи жінкою, яка чіпляється до чоловіків? Говорю це від щирого серця. Ваш Мамаївський світ – щось незвичайне. Ходжу по ньому і почуваюся в ньому захищеною. Дивне відчуття, наче ваші козаки на полотнах – живі, і найважливіша місія, яку вони виконують, – це оберігати. А що для вас, того, хто творить Мамаїв, хто розмовляє з ними, хто їх знає найліпше, бо вони ж ваші діти, що для вас Мамай?

Здивовано звів на неї очі. Оце запитала, оце сказала. Але відповів одразу, не задумуючись:

– Мамай для мене той, хто володіє силою.

– Химородник? – уточнила.

– Можна й так назвати, – кивнув ствердно. – Мені подобається інше слово – характерник. Той, що знає…

– …і той, що має характер, – додала Мавка.

Задеренчав його телефон. Натиснув на ґудзик «Відбій». Магдалена схопилася за свій:

– Ой, лишенько. Забалакалася з вами, Мамаю, і забула свій увімкнути.

Витягла з сумочки телефон. Натиснула ґудзик. Тільки‑но жінка хотіла щось додати, загудів її мобільний. Глипнула на слухавку, нахмурилася, приклала до вуха:

– Привіт! Так. Я. Добре. Ну, не відповідала, а що? Я попереджала. Щойно увімкнула. Ні, я за тобою не скучила. Бувай.

У трубці чоловічий голос щось майже кричав. Жінка змінилася на обличчі, але це не була образа чи злість, це була зібраність, від жіночого кокетства чи цікавості не залишилося й сліду.

– Замовкни, – вона сказала неголосно, але рішуче, і її там, з того боку, почули. – Стиш децибели. Ще раз так зі мною говоритимеш – більше мене не побачиш. Зрозумів? Будеш на своїх підлеглих та колишніх дружин верещати.

І вона вимкнула телефон, очевидно адресуючи слово «телепень», тому, хто вже чув у слухавці короткі гудки.

– Даруйте, Олексію. Мені потрібно йти, – вона сказала «йти», а не «бігти». – Дуже рада була познайомитися і з вами, і з вашими Мамаями. Бажаю успіхів – і в творчості, і в житті. Може, ще колись зустрінемося. То гора з горою не сходяться, а ми ж не гори.

Вона простягнула йому руку. Він легко стис, приклав до губ, поцілував і не відпускав якусь мить. Вона це помітила. Пауза затягнулася. Сумно посміхалася у відповідь.

– Магдалено, я не проситиму у вас номер телефону, бо ви не дасте?

– Не дам, – відповіла та свою руку з його долоні не забирала.

– Знаю, що в такої красивої жінки мусить бути коханий. Тому…

Вона різко обірвала:

– Не мусить. Один мудрий чоловік якось сказав: «Любов виникає з любові; коли хочу, щоб мене любили, я сам перший люблю».

– Так, Мавко, мені цей вислів Сковороди теж дуже близький.

– Ви читали Сковороду? – вона зачудовано дивилася на Олексія.

– Я не тільки козакую й картини малюю. Навіть букви знаю. Не дивуйтеся, Мавко, не всі чоловіки придурки, звабники та зрадники.

– Авжеж, – відповіла сумно. – Є ще й Чугайстри.

– Хто? – перепитав несміло, наче йому те дивне слово почулося.

– Не зважайте, Олексію, ви – не він. Ви – Мамай!

– Ви таки Мавка, Магдалено. Дивна і прекрасна. А цей вислів пригадуєте?

Що дає основу? – Любов.

Що творить? – Любов.

Що зберігає? – Любов. Любов.

Початок, середина і кінець,

Альфа і Омега. Любов.

– Це теж Сковорода. – Продовжувала тримати свою руку у його долоні. – Гарно сказано, але дуже вже ідилічно, ви так не вважаєте, Мамаю? І чи ви вже маєте те, про що каже Сковорода?

– Маю, Мавко. А ви хіба ні? – запитував хитро.

– Я мушу йти, Олексію. Бувайте! – Вона обережно витягнула руку з його долоні.

– Знаю, – кивнув. Вона має йти до власника голосу в слухавці. – Але я хочу, щоб ви взяли мою візитку. Там є мої телефони, моя адреса. Я запрошую вас до себе в гості.

– На Січ? – Магда здивовано підняла брови.

– Майже, – Олексій посміхався.

Дістав візитку, простягнув її жінці. Магдалена, не роздумуючи, взяла.

– Мамаю, а хіба жінок на Січ пускають?

– Звісно, ні. Ви що? – Підморгнув Олексій. – Це ж табу! А от Мавок пускають.

Вона посміхнулася. Підняла на нього сумні очі. «Звідки в такій красі стільки суму?» – подумав Олексій.

– Дякую за запрошення і за візитку щиро дякую. А знаєте що, Олексію? А намалюйте мені захисника, намалюйте мені Мамая. Я замовляю у вас картину, можна? – казала, сумно зазираючи в очі.

– Можна! Намалюю, звичайно намалюю. – Він був готовий на все, тільки щоб вона якнайдовше залишалася у його житті.

– І нехай він буде справжнім, як оці ваші, що на стінах. Вартовий. Нехай буде справжнім і моїм. Я знайду вас і приїду по нього. До того ж мені так кортить побачити оту правдиву вашу Альфу і Омегу. Прощавайте, Мамаю. Хай щастить у всьому.

Вона розвернулася та пішла, стукаючи високими підборами модних босоніжок.

Олексій якусь мить вагався, а потім не втримався та покликав її:

– Магдалено, зачекайте! Невже ви просто так підете? – Наздогнав, схопив за руку. – Не зникайте. Скажіть хоч, як вас знайти? Звідки ви? Чи принаймні натякніть.

Вона легко вивільнила руку з його долоні, подивилася уважно в очі.

– Я з України теж, Мамаю. Там зараз також літо, до речі, а не зима, як у вас на хуторі. Там частими гостями є тумани й дощі, там нічний спокій міста стережуть леви, там дуже багато віруючих та недостатньо віри, там день починається з кави, а закінчується також кавою, тільки з вершками…

Вона не стала чекати відповіді. Стала навшпиньки, поцілувала його в щоку:

– Не треба мене шукати, Олексію. Уже краще одному бути, без Мавки, повірте. І ваші Мамаї це знають і ви знаєте теж. – Вона виразно процитувала ще один уривок зі Сковороди: – «Що тобі найпотрібніше, то те знайдеш у самому собі».

Магдалена зробила декілька кроків. Тоді наче передумала, зупинилась. Повернулася назад:

– Та коли я відчую, що мені конче потрібен Мамай, а Мамаю Мавка, я сама знайду вас. То може статися завтра, а може, й ніколи. До побачення. Бережіть себе, Мамаю.

Вона легко торкнулася рукою його грудей, там, де серце, тоді впевнено розвернулася та пішла.

Уже біля виходу раптом зупинилася та кинула через плече:

– І, будь ласка, Олексію, не продавайте свого зимового Мамая. Йому там, де його хочуть повісити, буде дуже зле. Він тужитиме за вами…

Дата добавления: 2015-09-01